"Я боялася, що якщо першу мене вб’ють, то хто буде батьку їсти варити": розповідь мешканки с. Полісся на Чернігівщині про життя в окупації

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Я боялася, що якщо першу мене вб'ють, то хто буде батьку їсти варити": розповідь мешканки с. Полісся на Чернігівщині про життя в окупації

О. Васянович



Анотація

Мета - формування джерельної бази усноісторичних свідчень про особливості життєвого устрою цивільного населення Чернігівщини під час повномасштабної війни Росії проти України, зокрема у с. Полісся Городнянської тергромади Чернігівської обл. Опинившись у тилу російських військ, мешканці села не стикалися з жорстоким поводженням окупантів, як це було в інших прифронтових районах, але також мусили пристосовуватися до нових умов життя. Основний метод - інтерв'ювання за апробованим у 2022--2023 рр. запитальником, який складається з питань про особливості воєнного повсякдення та стратегії виживання жителів. Інтерв'ю містить свідчення про численні зустрічі з окупантами, взаємодопомогу у селі, психоемоційну напругу та способи її подолання тощо. Наукова новизна. В науковий обіг уводяться усноісторичні свідчення про життя в окупації, облозі та в умовах активних бойових дій на Чернігівщині від кінця лютого до початку квітня 2022 р. Висновки. Задокументовані матеріали є важливою складовою джерельної бази новітньої історії України, зокрема щодо сегменту свідчень про особливості самоорганізації населення в умовах воєнного повсякдення. війна цивільний населення

Ключові слова: війна Росії проти України, усна історія, окупація, самоорганізація населення, воєнне повсякдення, Чернігівщина, с. Полісся.



"I WAS AFRAID THAT IF THEY KILLED ME FIRST, THEN WHO WOULD COOK FOR MY FATHER": THE STORY OF THE RESIDENT OF POLISSIA VILLAGE, CHERNIHIV REGION, ABOUT LIFE UNDER THE OCCUPATION

The purpose is to form a source base of oral historical evidence about the peculiarities of the life conditions of the civilian population of Chernihiv region during the full-scale Russia's war against Ukraine, in Polissia village of Horodnianska territorial community of Chernihiv region. Finding themselves in the rear of the Russian troops, the village inhabitants did not face the cruel treatment of the occupiers, as it was the case in other front-line areas, but they also had to adapt to new living conditions. The main method is interviewing based on a questionnaire tested in 2022--2023, which contains questions about the peculiarities of military everyday life and survival strategies of Ukrainians. The proposed interview contains an account of numerous meetings with the occupiers, mutual assistance in the village, psycho-emotional stress and ways to overcome it, etc. The scientific novelty consists in the introduction into the scientific circulation of oral historical evidence about life in the occupation, siege, and conditions of active hostilities in the Chernihiv region from the end of February to the beginning of April 2022. Conclusions. The documented materials are an important component of the source base of the modern history of Ukraine during the period of the Russia's war against Ukraine, in particular, regarding the segment of evidence about the peculiarities of the selforganizing of the population in the conditions of military everyday life.

Keywords: Russia's war against Ukraine, oral history, occupation, self-organizing of the population, military everyday life, Chernihivshchyna (Chernihiv region), Polissia village.



Від моменту відкритого вторгнення російської армії в Україну активізувалися ініціативи з документування свідчень про війну. У цьому напрямі розпочали роботу дослідники, громадські активісти, журналісти, правозахисники, митці тощо. Кожна ініціатива, відповідно до поставлених цілей і професійних навичок її виконавців, має на меті зафіксувати інформацію від мешканців деокупованих територій, внутрішньо переміщених осіб, біженців, військовиків та ін. Спеціалісти з усної історії зазначають, що зібрані матеріали неправомірно називати "усноісторичними", оскільки війна ще триває, але документувати події потрібно [1].

Чимало зафіксованих дослідниками інтерв'ю вже оприлюднено у фахових виданнях. Зокрема впродовж останніх двох років в "Українському історичному журналі" в рубриці "Повсякдення російсько-української війни: усна історія" було опубліковано низку усних свідчень про життя в окупації мешканців Чернігівщини. Вийшли друком книжки, які на основі документальних свідчень розповідають про повномасштабне збройне протистояння [2--9]. В міжнародному інтелектуальному часописі "Україна модерна" запроваджено рубрику "У вирі війни", де містяться дослідження, нотатки, щоденники, інтерв'ю тих і про тих, хто опинився у вирі історичних подій [10]. Окрему групу видань складають опубліковані щоденники [11--12]. Це далеко не повний перелік публікацій, які формують потужну джерельну базу ще не завершеної війни. Сьогодні надзвичайно важливо при оприлюдненні свідчень не забувати про безпеку респондентів і записувачів. Особливо це стосується персональних даних, непоширення інформації про військовослужбовців, їхніх рідних та близьких. Цей аспект нині є одним із найбільш дискусійних на різних як вітчизняних, так і європейських наукових майданчиках. Дослідники також зазначають, що ще рано робити аналітичні узагальнення, проте поступово з'являються статті, які містять наукові рефлексії щодо окремих аспектів воєнного повсякдення, антропології війни тощо [13--16].

Від травня 2022 р. в рамках проєкту "Гуманітарні аспекти російсько-української війни: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання" триває документування свідчень про воєнні події на Чернігівщині (переважно обласний центр й околиці). За результатами першого року було проведено круглий стіл і видано збірник матеріалів [17]. У 2023 р. завдяки ґрантовій підтримці від "Documenting Ukraine" удалося розширити географічні межі дослідження та окреслити нові аспекти, продиктовані особливостями роботи з усноісторичними свідченнями "по гарячих слідах".

Улітку 2023 р. команда дослідників здійснювала фіксацію воєнного досвіду на Городнянщині. Населені пункти Городнянської тергромади Чернігівської обл. з перших днів російського вторгнення опинилися в тилу окупантів, що позначилося на особливостях побуту мешканців, котрі практично не зазнали бомбардувань та артилерійських обстрілів, не відчули тривалої відсутності електроенергії, тож не займалися облаштуванням елементарних укриттів, не переймалися убезпеченням жител, не збирали "тривожні валізки".

У пропонованій публікації - емоційна розповідь мешканки с. Полісся Чернігівського р-ну Чернігівської обл., яка з 24 лютого 2022 р. опинилася в нових реаліях. Попри постійний рух через село ворожих військ вона продовжувала ходити на роботу в магазин, де працювала продавчинею. Записане в липні 2023 р. інтерв'ю містить інформацію про початок захоплення Чернігівщини, про спроби місцевих жителів пристосуватися до життя в умовах, що склалися, про численні зустрічі з окупантами, про різноманітні форми спротиву ворогові. Цінними є свідчення про взаємодопомогу у селі, де староста, місцеві підприємці та небайдужі сусіди гуртувалися задля забезпечення мешканців продовольством. Респондентка згадувала про страхи і психоемоційну напругу під час окупації, розповідала про способи 'їх подолання, зокрема через читання книжок, співи. Крізь усе інтерв'ю червоною ниткою проходять переживання за рідних та близьких: 90-річного батька, 87-річну тітку, хворого чоловіка, дітей. І все це - у супроводі сліз, сміху й неодмінної віри в нашу перемогу.

Ці свідчення, так само, як і всі попередні, записані під час реалізації усноісторичного проєкту "Гуманітарні аспекти російсько-української війни: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання", позначені однією виразною рисою, а саме почуттям гідності респондентів і респонденток, незалежно від ситуації, в якій вони опинялися. Особливо яскраво ця риса проступає в тих фрагментах оповіді, де йдеться про зустрічі з окупантами, спілкування з ними, відмову брати 'їхні пайки тощо. Ця вражаюча риса проступає тим чіткіше, якщо врахувати, що всі наші співрозмовники та співрозмовниці добре усвідомлювали - перед ними був ворог, незалежно від віку, військового звання чи етнічної належності. Він прийшов на 'їхню землю зі зброєю в руках не "визволяти" від міфічного "київського режиму", а нищити Україну й усе, що з нею пов'язане.



References / список літератури

1. Pecherskyi, A. Usna istoriia nezavershenoi viiny tse nasampered pytannia etyky і metodolohii - Helinada Hrinchenko. URL: https://armyinform.com.ua/2023/10/18/ usna-istoriya-nezavershenoyi-vijny-cze-nasampered-pytannya-etyky-j-metodologiyi-gelinada-grinchenko/?fbclid=IwAR1Bs2pgGHCz9yM8bcy-WbDdvT1KpRraOOsAzCgdo-iAztLQ_mY_sGNQQGw [in Ukrainian].

2. [Печерський А. Усна історія незавершеної війни це насамперед питання етики й методології - Гелінада Грінченко. URL: https://armyinform.com.ua/2023/10/18/ usna-istoriya-nezavershenoyi-vijny-cze-nasampered-pytannya-etyky-j-metodologiyi-gelinada-grinchenko/?fbclid=IwAR1Bs2pgGHCz9yM8bcy-WbDdvT1KpRraOOsAzCgdo-iAztLQ_mY_sGNQQGw (дата звернення: 16.11.2023)].

3. Bura, D., Podobna, Ye. Liutyi liutyi 2022. Svidchenniapropershi dni vtorhnennia. Kharkiv, 2022 [in Ukrainian].

4. [Бура Д., Подобна Є. Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення. Харків: Фоліо, 2022. 192 с.].

5. Hrytsiuk, O. Chernihiv-2022: Viina tsyvilnymy ochyma. Kharkiv, 2023 [in Ukrainian]. [Грицюк О. Чернігів-2022: Війна цивільними очима. Харків: Ранок, 2023. 256 с.].

6. Zhyvi istorii viiny. Kyiv, 2022 [in Ukrainian]. [Живі історії війни. Київ: Ліра-К, 2022. 154 с.].

7. Podobna, Ye. Forpost Okhtyrka. Kharkiv, 2023 [in Ukrainian]. [Подобна Є. Форпост Охтирка. Харків: Фоліо, 2023. 224 с.].

8. Podobna, Ye. Mista zhyvykh, mista mertvykh: Istorii z viiny u Buchi ta Irpeni. Kharkiv, 2023 [in Ukrainian]. [Подобна Є. Міста живих, міста мертвих: Історії з війни у Бучі та Ірпені. Харків: Фоліо, 2023. 224 с.].

9. Telypska, O. Bihty ne mozhna zalyshytysia: Istorii ukrainskykh bizhentsiv u vlasnii kraini. Kharkiv, 2022 [in Ukrainian]. [Телипська О. Бігти не можна залишитися: Історії українських біженців у власній країні. Харків: Фоліо, 2022. 224 с.].

10. Hovorukha, I. Plakhta. Kyiv, 2022 [in Ukrainian]. [Говоруха І. Плахта. Київ: Саміт-Книга, 2022. 393 с.].

11. Paprauskaite, M. (Comp.). 77 dniv liutoho: Ukraina mizh dvoma symvolichnymy datamy rosiiskoi ideolohii viiny. Kyiv, 2022 [in Ukrainian].

12. [77 днів лютого: Україна між двома символічними датами російської ідеології війни. Упоряд. М. Папраускайте. Київ: Лабораторія, 2022. 224 с.].

13. U vyri viiny. Ukraina moderna. URL: https://uamoderna.com/war/ [in Ukrainian]. [У вирі війни. Україна модерна. URL: https://uamoderna.com/war/ (дата звернення:

14. ].

15. Verstiuk, V. Dumky z pidvalu (Dumky ta refleksii voiennoi doby: Diariush istoryka. Vstupne slovo Hennadiia Boriaka). Kyiv, 2022. URL : http://resource.history.org.ua/cgibin/eiu/history.exe?&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&S21STN=1&S21REF=10& S21FMT=elib_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03 = ID=&S21COLORTERMS=0&S21STR=0016524 [in Ukrainian].

16. [Верстюк В. Думки з підвалу (Думки та рефлексії воєнної доби: Діаріуш історика. Вступне слово Геннадія Боряка). Київ, 2022. URL: http://resource.history.org.ua/cgibin/eiu/history.exe?&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&S21STN=1&S21REF=10& S21FMT=elib_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=I D=&S21COLORTERMS=0&S21STR=0016524 (дата звернення: 16.11.2023)].

17. Buyskykh, Ju. War Notes (the First Month of War). Ukraina moderna. URL: https:// uamoderna.com/war/war-notes-the-first-month-of-war/ (дата звернення: 16.11.2023).

18. Berezovska, O. "Strashno, koly dity khochut yisty, a ty ne mozhesh nichoho daty": dytiache povsiakdennia v umovakh rosiisko-ukrainskoi viiny. Ukraina moderna. 30.06.2023. URL: https://uamoderna.com/war/strashno-koly-dity-khochut-isty-a-ty-ne-mozhesh-nichohodaty-dytiache-povsiakdennia-v-umovakh-rosiysko-ukrainskoi-viyny/ [in Ukrainian].

19. [Березовська О. "Страшно, коли діти хочуть їсти, а ти не можеш нічого дати": дитяче повсякдення в умовах російсько-української війни. Україна модерна. 30.06.2023. URL: https://uamoderna.com/war/strashno-koly-dity-khochut-isty-a-ty-ne-mozheshnichoho-daty-dytiache-povsiakdennia-v-umovakh-rosiysko-ukrainskoi-viyny/ (дата звернення: 16.11.2023)]

20. Vorobiei, O. "Vorozhi hrymasy" rosiiskoho okupanta: pivnich Ukrainy. Ukraina moderna. 23.01.23. URL: https://uamoderna.com/new/war/vorozhi-hrymasy-rosiyskohookupanta-pivnich-ukrayiny/ [in Ukrainian].

21. [Воробєй О. "Ворожі гримаси" російського окупанта: північ України. Україна модерна. 23.01.23. URL: https://uamoderna.com/new/war/vorozhi-hrymasy-rosiyskohookupanta-pivnich-ukrayiny/ (дата звернення: 16.11.2023)].

22. Vorobiei, O. (Ne)novi hastronomichni praktyky chernihvtsiv v umovakh blokady ta okupatsii. Ukraina moderna. 23.05.2023. URL: https://uamoderna.com/war/ne-novi-hastronomichni-praktyky-chernihivtsiv-v-umovakh-blokady-ta-okupatsii/ [in Ukrainian].

23. [Воробєй О. (Не)нові гастрономічні практики чернігівців в умовах блокади та окупації. Україна модерна. 23.05.2023. URL: https://uamoderna.com/war/ne-novi-hastronomichni-praktyky-chernihivtsiv-v-umovakh-blokady-ta-okupatsii/ (дата звернення:

24. ].

25. Lytvynchuk, N. Hospodarskyi prostir ukrainsko -rosiiskoho porubizhzhia v realiiakh povnomasshtabnoi viiny. Narodna tvorchist ta etnolohiia. 2023. 3 (399): 35-42 [in Ukrainian]. [Литвинчук Н. Господарський простір українсько-російського порубіжжя в реаліях повномасштабної війни. Народна творчість та етнологія. 2023. № 3 (399). С. 35--42].

26. Makhovska, S. (Ed.). Viina, nauka ta emotsii: (ne)novi kontseptsii i pidkhody: Zbirnyk materials kruhloho stolu (m. Chernihiv, 21--22 liutoho 2023 r.). Kyiv, 2023 [in Ukrainian]. [Війна, наука та емоції: (не)нові концепції і підходи: Збірник матеріалів круглого столу (м. Чернігів, 21--22 лютого 2023 р.). Ред. та упоряд. С. Маховської. Київ, 2023. 120 с.].



Додаток

Олександр ВАСЯНОВИЧ

кандидат історичних наук, заступник директора з наукової роботи,

Державний науковий центр захисту культурної спадщини

від техногенних катастроф (Київ, Україна)

* * *

О. В.: Скажіть, будь ласка, чи були у вас передчуття, що почнеться повномасштабна війна?

N. : Е-е-е... Як вам сказать... 23-го лютого сестра, у нас тут батьки, ми забрали, і вона приєжжає на вихідні, вона працювала тут, допомагала. 23-го ввечері ми вечеряли, і шось зайшла розмова про війну, і вони - чоловік і сестра: "Та шо, треба бути оптимістом. Війни не буде". Я кажу: "Хочете, шоб не було, але війна буде". Це 23-го ввечері так.

O. В.: А чому ви все ж таки вирішили, що буде війна?

N. : Не знаю... Таке відчуття. Це було, я не знаю о котрій годині, після шостої (18-ї год. 23 лютого - О. В.), син біжить з онуком. "Чого це ви так?". - "А Даня (онук респондентки - О. В.) додому захотів". Я кажу: "Ну, так зранку вам на роботу". - "Не знаю. Даня захотів додому. Ми заберемо. Завтра вранці привеземо". Ну, добре. Ми повечеряли. Полягали спати. Не знаю.

O. В.: Чи не снилися вам чи комусь із ваших знайомих віщі сни перед початком повномасштабного вторгнення?

N.: Нє, нє, нікому. Нікому нічого [.]. Я не знаю, о котрій годині, ще, мабуть, п'ятої не було [.]. Я вийшла на вулицю [.]. Не то грім, я взагалі не можу зрозуміти, шо це є. Я кажу: "Міша, шо це таке?". Я даже подумати у той момент не могла, подумати, шо це почалась війна. Я звоню до подруги в Сеньківку (село, прикордонний пункт із Білоруссю та Росією - О. В.): "Ніна, шо в вас там таке?". Вона каже: "N., обстріляли, вікна повилітали, собаку вбило, трактор, - у 'їх Т-25, - воно посікло, де шо попадали, хто куди під стіни, хто куди. Війна" [...]. Страху... Мабуть, був той тормоз такий, страху не було (сміється) [...]. Я не знала, шо робить.

О. В.: Чи готували ви тривожну валізку?

N. : А її ніхто не складав, ту валізу [...].

O. В.: Документи?

N. : Нічого не складали. Вони як лежали у сєрванті, так воно лежить і зараз.

O. В.: Через ваше село їхали російські війська?

N. : Уже потім. Уже це вже я прийшла на роботу на дев'ять годин. Я вже прийшла на роботу [...]. Я пам'ятаю, як зайшли. Прийшов староста. Кажуть: "Там ідуть військові, руські!", "Руські ідуть!", "Руські ідуть!".

O. В.: Як у вас називали росіян?

N.: Хто як, хто шо. Сперва "рашисти" не казали. Ми були в магазині. Ідуть. "Он, солдати ідуть". "Он, ваєнниє ідуть". І я старості кажу: "Ви ж не йдіть. Я боюсь" (сміється). Він каже: "Не бійся, я тебе не залишу". Ми удвох були в магазині. Зайшли два молоді. Два. Молоді. Зовсім молоді хлопці. "Здрасьтє". - "Здрасьтє". - "Можна шось у вас купіть за рускіє дєньгі?". Гаварю: "Нє, токі украінскіє. У нас нє". - "А за рускіє?". Я гаварю: "Нє". Гаварю: "А шо ви хатєлі?". Він подивився. Гаварю: "Ви шо, галодниє?". - "Та нє". - "Так а шо ви хатєлі?". - "Нічого". Раз уже ж грошей нема - нічого. Це ж і він стоїть, староста. Я питаю, гаварю: "Хлопці, а ви адкуда самі?". А він. Адін мавчав, а другий каже: "З Сібірі". Гаварю: "А шо ви тут дєлаєтє?". - "А у нас учєнія". - Гаварю: "Як учєнія? Ви знаєтє, шо це Україна?". - "Нє". - "Ну так ви ж праєжжалі граніцу і всьо". Я в ступорі. Я не боялась, я просто питала, а потім думаю: "Так в лоб - шах і всьо". Просто я гаварю: "Ви знаєтє, шо вже ідут баї. Уже і ваші палєглі, і наші". Я от не пам'ятаю - це перший день чи другий. Я вам точно не скажу. "Да нє, мол, не в курсі". - "Так у нас, у Гародні. Шо ж вам тут разказувать? Це уже, - кажу, - хлопци, вайна". Він так на мене дивиться. Я кажу: "А шо ти мамі кажеш, звоніш, шо ти мамі кажеш?". А він каже: "Нічого не кажу. Я не званю". - "А чого?". - "У нас забралі тєлєфони". Один не пам'ятаю, в шо був взутий. А один точно пам'ятаю - резинові чоботи. Це те, шо я точно пам'ятаю. Він питає: "А у вас вадаправоди є?". Я гаварю: "У нас його і нє було". Так, як ми разгаваруєм, він на руском, я так, як у нас розмовляють. Я кажу: "У нас його і нє було". - "А памицца дє? А бані?". - "Бані, - кажу, - нєма у нас. Хто дє як". Ну шо я скажу, шо я тєбє приглашаю у душ? У кого і є там душ, душова кабіна чи шось. Люді уже началі обживаться. "Та бані стариє. Ми там шлі - баня стаїть". - "Стаїть баня старая, но вани, там хата нєжилая". Я просто знаю, дє вани. "Там хата нєжила, хлопци, я даже нє знаю, вам шо сказать. Вадаправода у нас нема". Вони оце пабулі і пашлі. Нічого. Ні харошого, ні паганого. Просто. Я ж кажу: я задала вапрос, він каже: "Я з Сібірі". Воно ж зе-ле-не! Зе-ле-не! (показує, що не голиться). Я бачу, що він зовсім... Ну, діти, діти, ви розумієте. А потім через день, на другий день шось уже було, шо вони прийшли, мабуть, чоловік вісім. Тоже на роботі ми були. Люди були. Вони йшли звідти, пішки, ніяким транспортом, всі були озброєні. Вони тут ходили, дивилися, там постали по периметру, там постали. Шо вони хотіли? Це був вихідний. Вони хотіли у сільраду, але були двері замкнеті. Ну, вони, правда, не ламали нічого. Ні двері не ламали, нічого. Ні флаг не знімали, нічого. Но 'їх було, мабуть, вісім чоловік. Точно я вже не пам'ятаю. Вони походили, подивилися, попитали за старосту. Я не знаю, хто там шо казав. І пішли. Потім техніка ж ішла, канєшно. Шок у всіх. Був шок. Подзвонити не можна було. Залазили на горище. Шукали зв'язок. Шукали. На роботу ходили. Ну, як ходили, - йшли. Приходили. Люди сразу почали розбирать те, шо і не нада. Не знаю... Якось так, шоб сказать, шо я дуже боялась - нє. Я просто боялась за дєтей. Боялася. Може це і грєх, я боялася, шоб мене не першу (вбили - О. В.), бо батько з ким залишиться (плаче). Він тут чужа людина. Розумієте, ми 'їх забрали. Я просто переживала: "А шо потім буде? Батько буде.". Їсти варимо. Дев'яносто один рік чоловіку. Він ходить в туалєт. Він там шось би собі протоплював би грубку, піч, всьо. А їсти? То я йому принесла то мівіни, то кансєрви, які були з дому. Всьо. І води наносили.

О. В.: Він окремо живе?

N. : Да, він окремо. Я попереджала, шо якшо я не прийду, то у вас буде запас єжи хоть трохи (плаче). Чоловєк з спиною, мабуть, через нєрви, він майже лежав. Потім, я дєтям не казала, не сказала, шо він лежав (плаче). Я просто не признавалася. "Шо батько?". Вони знали, шо в його. Я кажу: "Добре. Нічого. Ходить". Він приходив, як великі морози були, він сюди приходив пратапить. Хлопці то збираються тудою, принесуть дров, шоб, ета, шоб можна було. Вдома він практично лежав. Вже думали, шо він не підніметься. Нє, слава Богу, попустило вже потім. А просила, шо в медпункті було - забрала, уколи якиє обезбалюючиє. Потім староста єздив по хлєб, Пошенко, він перший начав. Хліб перший начав возить староста наш. Перший. Пробивав дорогу, їхав, питав, брав гроші в магазіні. Понятно, люди шо покупляли, гроші були в магазіні, забрав гроші. Перший почав возити хлєб. Їздив своєю машиною. Возив на Бутівку, на Здряговку, на Слободу, привозив сюди. Або тут була (в магазині - О. В.), сама боялась сидіть, він приїжджав, забирав мене, бєгом вигружали хліб, ділили на людей. Спочатку, як там получалось. Ідє він (староста - О. В.) перший і я його просила, він ставав у чергу і привозив ліки. Калола дома чоловіка. Потім уже попустило, слава Богу...

O. В.: Чи були у вас проблеми з доставкою продуктів?

N. : Нє, ніхто нічого. Потім розібрали. У нас спочатку були проблеми. У нас сільхозпідприємець, Сашко Пошенко, у його пшениця, там різні сорти, він так трохи займається. То він з твердих сортів пшениці молов муку людям, і пекли хліб.

O. В.: Самі?

N. : Як не хватало, то да, то пекли хліб. А шо^ Закваску - десь у когось залишились дрожжі сухі - закваску зробив і тоді вже вистачало. Володя Міхєєнко, у нього, я не знаю [.], три корови, мабуть, чи я не знаю, скіки було на той момент, чи три, чи чотири. Люди приходили. Картошку Пошенко давав, староста. Ну, давали. Люди, були такі сім'ї, шо, ну, знаєте, жили від соціальної до соціальної допомоги. Там якось хтось шось. То 'їхні проблеми, як вони жили. Але на даний момент стало: пенсії не було, не було ніяких виплат. Люди давали, шо в кого було. Ділилися.

O. В.: Хліб, який привозили, продавали чи роздавали?

N. : Нє, продавали, продавали. Но ціна була дуже. Ціни не піднімали. Ото, шо привезли, як відпускалося. Ви ж розумієте, шо хлібзавод так не може дати. І так по тій ціні і продавали. Там було, шо і півтори хлібини, кому дві. Ну, старались, скільки хліба було. А потім воно стало в норму. Перший почав возити, страшно - не страшно, но поїхав староста. А потім уже давай бізнесмени возити.

O. В.: Ви ходили на роботу постійно? Чи був період, коли магазин не мав, чим торгувати?

N. : Весь час. Ну там коє-шо позалишалося, то таке. То гвіздки. Продукти не за один день розібрали. Десь, мо', неділі і дві було, шо ще і цукерки залишались, і печиво залишалося. Спиртне. Спиртного у нас мало було, його мало брали. Отак вітрина: пиво там трохи було. Ну, це сказали знять з вітрини. Ми зняли. Но його ніхто і не питав. З наших ніхто не ета. І ще ж так, я ж кажу, неділі дві, мабуть, були цукерки і всього потроху. Люди брали, брали. І уже, коли залишилося, шо таке: то каструля, то тарілка, то шось - всьо равно (я йшла - О. В.) на роботу (сміється). Ні, ніхто нікого не заставляв. Ви ж розумієте. Просто йшли, приходили. У нас будинок, бачите, так, наче на гору піднімаєшся, а в нас так сюди. І у нас там зв'язок поганий, у нас інтернет там поганий. От там зібралися в магазині, Сашко Пошенко, у нього будинок там, будинок више, приходить, каже: "Так, там уже калона збирається. Давайте разходиться, бо вже скоро будуть єхать". І ми вже знали - калона йде там у стіки-то чи в стіки-то. Ми вже знали, коли вранці.

O. В.: Вони в один і той самий час ішли?

N. : Не в один, ну, десь так.

O. В.: Приблизно.

N.: Десь так приблизно в один. І ми вже або закривали двери, вже старались менше ходити. А на роботу всьо равно. Люди приходили. Люди комусь шось треба поговорити. Хто додзвонився, хто не дозвонився. Вже стараєшся, колона йде, я на чердак залажу туда. Там дочка звонила, чи невістка, чи сестра: "Шо ві там?". Я, якшо був зв'язок, то на громкую связь, і чутно було, яка техніка йшла і всьо. Єсти варила, батьку ж треба єсти, батьку, і його сестра, вона інвалід дитинства. Значить я всьо приготувала: воду там, єжу, всьо-всьо-всьо. На сумки, на вєлік, - біля хвірточки стою. Стоїм і слухаєм, шоб не йшла колона. Він (чоловік - О. В.) одкриває, з палочкой доходив до хвірточки, відкриває мені хвір-

точку, я бігом на вєласіпєд і їду. Бігом ускакую, як ше потім там (сміється). "І це так всьо (використовуйте - О. В.) еканомна, вада еканомна. Буде, я ж привезу вам воду", - бо з колодца він (батько - О. В.) не принесе сам. Це ж таке. Їду і було не раз: або туди колона йде, або туди. Тоже ж слухаєш. І вже колона пройшла. Він відкриває хвірточку. Я виїжджаю і вже доїжджаю до батькавого двору, назустріч мене (їдуть російські солдати - О. В.), сидять звичайно з аружиєм. Я так єду і дивлюсь, і думаю: "Чи батько сьогодні поєсть чи не поєсть". Єду. А шо робить? Він (російський солдат - О. В.) сидить у машині - водій і він. З автаматам, - я ж не знаю, з чим. Дивиться у очі менє, а я йому.

О. В.: У вас у селі є газ чи ви готуєте на грубці?

N. : Нє, газу у нас нема. Балонний газ.

O. В.: То ви їсти варили на балонному?

N. : Да, і зараз так варимо. Нє, взимку п'єч топили (сміється). Сльози і смєх! Потім мені цього Саші Пошенки жінка Валька, вона така прикольна, а в їх так видно через поле: "Вот, сматрю, стаю, - а вона з Новгород-Сіверського района, - калона ідьот, Надька пєч топіт, дим шуруєт" (сміється). Кажу: "Валька!". - "О, сматрю". А воно зима, дерева голі і в 'їх видно, наш будинок видно. Так, як у нас на горище залізти і з балкона дивитись, льоджиї, так у нас зроблено, видно 'їхня хата. "О, сматрю, калона ідьот, Надька пєч топіт, дим шуруєт" (сміється). Ой!..

O. В.: А часто їсти варили?

N. : Кожен день [.]. Двоє свиней, уже підсвинки добрі, кури були, корова. В нас яка робота? Яка зарплатня в селі? Всі тримають корови [.]. Хазяйство. Підсвинки два були такі здорові. А шо? Всьо. Кудись треба було всьо ета. Приносила молоко в магазін. То в пляшки поналиваю: "Беріть, кому треба". Яйця приносила: "Беріть, кому треба". Я ж вам кажу, Саша, Володя той взагалі там з відрами ходили. Я не знаю, чи три, чи чотири в 'їх корови було. Ну куди?.. Жалко ж вилити. Люди - у кого корова була, у кого ж і не було. Бо вже корів мало. Люди роздавали. Давали картошку, давали. Це не то, шо я так. Бо у нас одна корова. Я не могла всім дать. Як у його чотири, то люди приходили з відрами. І він давав. І Саша давав муку, молов і люди пекли хліб. Ви розумієте. У кого свої запаси там, консервація. А у кого ж. Люди різні були [.]. Людям треба їсти. Вже на то ніхто не дивився. Прийшли з відром, значить відро і наливав молока. Він не жалів.

O. В.: Так гуртувалися?

N. : Да-да-да. Люди виручали одне одного.

O. В.: Чи готувався ваш староста до повномасштабного вторгнення?

N. : Може десь там шось він людям ходив по селу, я цього не знаю. [.]. Я і він на цю тему, ми не говорили.

O. В.: Ваше село було в окупації чи через нього тільки проходили російські війська?

N. : Вони десь були там за селом. Там стояли - блокпост, там поляна, там стояли. Казали, ходили по селу. Я думаю, шо вони ходили. Но іменно у нас у селі не жили. Нє, там десь вони були, бо стаяли, там ходили, там ходили. Я понесла батьку їсти. Вихожу і думаю: "А шо це воно?". А в нас жінка молода, інвалід, і їй дали такий скутер, вона каляска ця, електрокаляска. Думаю: "Катя 'їде". Там її мама. Думаю: "Катя тудою поїхала. Шо то воно таке?". А то дрони були [.]. І вони отут за городами, казали, запускали і дивилися. І ходили. І там, казали, стояли, у ту вулицю, у ту вулочку стояли. Но іменно, шо у когось у хаті, шо забирали там, - ні, не було. Не було. Цього не було. За селом, де вони там стояли, блокпост там був же ж [.]. Но в нас вони не жили. Калони йшли. Вже ж слухали, знали, значить закривали магазін. А потім бігом старалися. На роботу тут по кругу єздила [.]. А потім, я не знаю, як було, коли скільки часу вже пройшло, шо я була в магазині. Я була сама. Збиралася я додому. Но ми робили дві-три години. Ну, до обіду, до часу. Всьо. Після обіду ніхто не приходив. Всі знали, шо це ета... І я вже збиралась додому, і пішла колона [.] (сміється). Я збиралась додому, а шо вони їхали туди, потім давай їхати звідси. І ось зараз жінка, вона працює, там у них біля двору розверталися. І, мабуть, вони 'їм сказали чи шо, і отут вони давай розвертатись. Я в магазині. Я двері закрила. Ніде нікого. Думаю: "Ну всьо!". Вони сюди-туди, тут разварачуються. Думаю, шо там забор упаде. І ніде нікого. Я отак лягла на стіл і думаю: "Боже, тіки б зразу, - я думаю, - Госпаді, хоч би він (чоловік - О. В.) не йшов мене шукати (плаче). Бо заре возьме ту палку і буде йти мене шукати". Бо, кали хліба ото довго не було, шо довго чекали хліб, він міг просто брати вєлік і йти з вєлікам мене шукати. Госпаді, хоть би він не йшов мене шукати. А вже якшо, то шоб тіки одразу... Но нє. Ніхто не заходив, не стріляв. Просто і танки, і тєхніка вся, і вони так разварачуються. І я так як лежала на столі, так і лежу. А потім, як вони всі перешли, сусідка, отут зелений забор, бежить: "N., ви шо тут, живиє?". Гаварю: "Жива, Алла". - "Та я думала прибєгти". Я гаварю: "Мазги включи. Куди?! Шоб і ти?!". - "Та я ж бачу, шо ви ще не пішли. Я бачу". Кажу: "Алла, даже якшо шо, ти ніколи не біжи, патаму шо, ну, шо ти зробиш?! Шо є, то є. Шо буде, то буде". Приїхала, а він весь аж білий: "Я вже думав іти". - "Я рада". - "А шо так довго було?".

O. В.: Як ваші тварини реагували на стрілянину?

N. : (Сміється). А собаки тіки очі з будки тирчали [.] От зара, як начинає гепать, навіть як ми не чуємо, чоловік уже не дочуває, та і я. Там десь скрип, там десь ляп, там десь ета. Собака всьо. Якшо собака сидить і тіки очі з будки, значить десь там шось є...

O. В.: Ваше село не обстрілювали?

N. : Нє. Не було. Чутно там такий гул, кананада, чутно. Ну, і всьо [.].

O. В.: Чи заклеювали ви скотчем вікна?

N.: [.] За окна нє, нєхто нє думав. У падвал воду муж адньос, соль, макарони. Ну, ми ні разу там нє начевали. Перина була. Ми туда аднєслі на всякій пажарний. Тюки з сенам. Но ми туда ні разу нє хаділі. Спалі нє раздіваючись, нє раззуваючись. Ну, сапаги там (знімали - О. В.), наскі всєгда (не знімали - О. В.). Спалі, но хадіть нє хаділі. Нікуда нє шлі [.].

О. В.: Чи була можливість помитися?

N.: Канєшна. Нє, першу недєлю нє. А потім (сміється). Я вже не могла. Душ. Всьо як положено [.]. Двері не замикали, а потім уже. Взагалі якось ми так жили. Я не знаю, мабуть, усе село так, а може. Хвірточка на вулицю у нас ніколи не замикалася. А потім уже десь, може, через місяць чи пізніше, не знаю, як він почав трохи ходити, може, більше. Почали трошки адаптуватись [.]. Першу неділю, я не знаю, як вам сказать, а потім мились, стірали. Всьо як положено. Хазяйство, всьо.. Мав іти робити, йти на роботу, я мала наварити. Їв не їв собі, но туди їсти я мала наварити. Бо дві людини. Вони самі нічого того не зроблять. Розумієте. І всьо. Він (чоловік - О. В.) дивився телевізор. Я телевізор дивиться не могла. Я знайшла всі книжки, які були (сміється). Всьо. Потім ще сходила до подруги, там набрала. Я читала. Всьо перечитала. Всьо, шо було: Джека Лондона, Дюма. Потім набрала там ще. Всьо. Я перечитала всьо по-новому. Потім мені сестра покійна подарувала мені набор, там п'ять томів Гансовскій Сєвєр, дуже гарний. Я всьо по-новому перечитала. Я сиділа і читала. Як не на роботі, то я отак: читала, читала, читала. Це шо було, я не могла. Шоб не думать за дєтей [.]. Я думаю, чи я була дурна, чи я, може, того не до-ро-зу-мі-ла. Страх. Ну, він був. Він був якийсь не такий страх. Ужас прийшов. (плаче) [.]. Ужас прийшов потім, як вони вийшли. Як почали показувати Бучу, Гостомель. Ото, ото прийшов ужас... То прийшов. Я не знаю, шо то було. Я вопще не могла спати. Я тоді спала. У мене сон, - я, як хворію там чи шось, мені треба, я сплю, сплю, сплю. А коли вони вже всі вийшли і ото показали всьо то... Я сиділа. Я бачила тих всіх людей, шо показали нігті повиривані. Я сиділа. Я вопще ніч сиділа отак. Як показували, як розказували за цих, шо за Чернігавам, люди в падвалі, як вони там, скільки їх було. Я даже, я даже не знаю, як вам розказати... Я просто не знаю. Я тоді сиділа. Я боялася дивиться телевізор, я не дивилася інтернет. Я вопще не могла. Я просто не знаю, як вони те все переживали... Я думаю: "Боже, хто у нас отут народився в сорочці, Боже, шо ми то пережили так". Я розумію, шо нелегко. [.]. Я не ходок до церкви. Колись і бабця казала, і мама, шо Бога треба мати в душі. Я тоді впала на коліна, кажу: "Боже, наша сторона. Я не знаю". Молоді люди залишилися: дівчата, діти. І Городня так само. Тоді прийшов, канєшно, ужас, як ото всьо показали. Побачили. Як далі начали показувати. Я думаю: "Господі.". Ми були у магазині, та жінка, шо зара працює ще, молодий хлопець. Уже збиралися тоже додому. І хтось виходив і не закрив отак двері. Ми, звичайно, їх закривали, шоб у нас закриті. Хоть хто їде. ФСБ, машина ФСБ весь час сюда-туда. І збирались іти, і хоп, звідти зразу, я не знаю, скільки машин підлетіло. Я гаварю: "Алєг, двері закрий". Він вискакує закривать двері і вони йдуть. Чотири чоловіки зайшли. А світло. Це ж зима, шось перед тим три дні світла не було. Я не знаю. А потім було. І я прийшла, воно, лампочка мігає-мігає, я віключила і не включаю. І він двері закрив, но всьо равно ж вони заходять - чотири чоловіки. Зразу ж отак стали, всі ж (сміється) вооружени. І ми втрьох. Я так у вікно дивлюсь: там стоять. І там ще магазин відкритий був. І казали дівчата, шо вони кругом стояли по периметру, кругом стояли. Зразу повискакували, кругом (стали - О. В.) і всьо. Це чотири чоловіки зайшли. Адин такий невисокий, обличчя не видно, потому шо він стоїть спиною до вікна, світла не було. І він оце ж питав, зайшов: "Староста?". Гаварю: "Нє наш дєнь. У нас староста тока два дня. В його четирє села". - "А гдє єго можна найті?". - "Хто його знає. Він нє адчитується. Він нє должен сідєть у сєльсавєтє. В старости работа така, шо він пашов і пашов, і пашов. Його нєма. Гдє його шукать, трудно сказать". Ше шось спитали. Я вже не пам'ятаю. Він і каже: "Можєт вам прадукти занєсті?". Ну, правда, агресії такої, як агресії, не було. Кажем: "А ми нє галодниє. Хлєб возять через два, навєрно, на третій дєнь. Хлєб возять. Картошка єсть. Кансєрвація є. У кого малако, у кого яйцо. Квасоля є. Люді дєлятца друг з другом. Ми не галодниє пака шо ше". А шо казать?! Люді вааружонниє. Двє жєнщини і мужчина. З чим? З голими руками? І шо казать? Він: "Ну, може, у вас там якіє малаімущіє? Може ми всьо-такі занєсьом?". Шо я скажу: нє занось? Нє, ну так?! Кажу: "Як хочетє". І вони занєслі шесть пакєтав. Шесть. "Може аддадітє, хто малаімущій". І паставілі. Патом уже... Брать ніхто не брав. Ну, проста нє хатєлі. Чесна сказать. Нє здорава. Нє ета (сміється). І патом падумалі з дєлаводом, решілі: ну куда? Там такі, шо вапше нічого, ну, нічого. І їм аддалі. Проста аддалі і всьо. Сєстра міласєрдія хаділа, там такая женщина є, їй уже за дев'яносто, вона старша за мого бацька, а дочка в єє тоже старша менє, но вона лєжача. А пенсії ж нє було. Жилі ж то за пенсію. Туда аддалі. Там іще такіє тоже, шо.

О. В.: Ви дивилися, що було в тих пакетах?

N. : (Сміється). Сперва 'їх ніхто не трогав - нє хатєлі. А патом уже, кагда пааддавалі, дак казалі, дє сматря шо було, у яком пакеті. Макарони. Це у разних було па-разнаму: макарони булі, крупи булі якієсь, олія була, якієсь кансєрви, нє знаю, які булі, печеннє було і канфєти булі, навєрна. Це то, шо я помню, шо казалі. А, і ще вродє би вода була. Так от нє знаю, чи пітна, чи мінєральна. Я нє магу вам сказать. Патаму шо трогать ми їх нє трогалі (сміється). Чесно. Патом уже, як аддалі. Патом казалі, шо було [.].

O. В.: Чи були серед місцевих ті, хто з радістю зустрічав російські війська?

N. : Не знаю такого нікого. Не знаю. Ну, в душу кожному. Ну, не знаю. Ні про кого нічого паганого сказати не можу [.].

O. В.: Чи зникала у вас електроенергія під час окупації?

N.: [.] Пропадала. Скіки не було днів? Ну, мабуть, на п'ятий день уже було світло. А так майже весь час було. А ото шось, шо там було, не знаю. Тому шо, камера морозільна, то я понакривала її, і там Бог милував. Так воно всьо ета. Ото п'ять днів не було. Так було шось. У нас електрика була майже весь час [.]. Мобільний - дуже паганий. Глушили. Шо ото тільки заліз на горище - колона йде. Мабуть, глушили. Не знаю. Я не знаю. Дозвонювались дуже... Ви знаєте, легше було мені (подзвонити - О. В.) до дочки в Польшу. Або вона, або я, я могла просто позвонити по "Київстару". Це 'їх там шось роумінг був [.].

О. В.: Чи розказував вам чоловік новини, які чув з телевізора?

N. : Він у мене такий більше мовчун (сміється). Це я можу там багато балакати, а він більше мовчун. Я то шось питаю. Він розказував. Но я старалась менше питать. Отак шось дивилася. Но він дуже важко це все переносив. Мало того, шо він майже не ходив. [...]

O. В.: Чого ви найбільше в той період боялися?

N. : За дітей. За внуків [.]. Я не вмерти боялася. Я боялася, шо якшо першу мене вб'ють, то хто буде батьку їсти варити [.]. Боялась за дітей [.]. Першу неділю я в душ іти не могла. В хаті заметеш і всьо. Не хотілося ото убирати всьо-всьовсьо. Я бачила, оно уже пилюка, я бачу ото всьо. Але цього не хотілося робити. Ви розумієте. А потім уже - трохи давай. Спочатку трохи пов'язали там шось, одіяла там, одяг чи шо. Воно так і лежало. Оце, шо я спершу зв'язала, потім лежало. Документи були там усі, ліки були у сумкє весь час. Вони у мене отут. Там і шприци. Сумка так і стояла. Документи - як там лежали у сєрванті, так вони і зараз лежать. А потім оте, шо він (чоловік - О. В.) там заніс - оце воду, сіль, макарони, там ше шось. А то так у кухні і лежало. У кухні через то всьо спотикаєшся. Воно валялось, валялося... Ото ув'язане. А потім я його розібрала і положила назад. Ну, як положила? Кинула. А уже, коли вийшли рашисти, то вже потім порозкладала. Оце так. А на роботу прийдеш - про шо? Розмови - то десь там шось гепає, то там Чернігів стоїть чи не стоїть. Всьо було, як тіки до кого додзвонишся: "Шо там? Чернігів стоїть? Шо там? Чернігів стоїть?" [.]. - "Стоїть. А ви там шо?". - "А ми шо? Слухаєм, чи стаїть Чернігів". Оце так. Прийдеш і це там шось поробив, по хазяйству поробив, їсти зварив шо там, і всьо. І шо? Значить, а вікна закривали, шоб свєтамаскіровка. Запальничка з фанариком - ото читаю, читаю. І він читав. [.]. Молиться, само собою.

O. В.: Які молитви читали?

N. : Всі, які знала. І шо сама, і шо мама. Коли мама молитви вчила, про це навіть і мови не було. Як уміла, так сама і молилася [.]. "Оче наш" - це у першу чергу. І про Ангела-охоронця [.]. Ангел мой, хранітєль мой, будь всєгда со мной. Там разниє. Там багато є. І до святого Георгія [.]. І сама від себе. Я ж кажу, мамина мама - вона до церкви тоже мало ходила. І мамин батько [.] казав, шо молитись треба просто від душі [.].

O. В.: Співати не хотілося?

N.: А звідки ви знаєте? [.] Ви вгадали на сто процентів. Це було ше до війни. Я пам'ятаю, я ніколи нікому цього не казала (сміється). Ви перший [.]. І я ото так тихенько сама собі в душі шось співаю. Якшо мені дуже болюче, то я сама собі. В мене нема ні голосу, ні слуху (сміється). Але я сама собі [.]. Співала тоді "...там соловейко щебетав... віть-віть-віть.". Оце, понімаєте, "віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох" - і це воно мені весь час. Я не знаю... Мені соромно про це казати. Але як мені отут болить, то це в мене. Іменно оце, шо "віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох". Я не знаю, чого воно, шо воно, як воно. Як сестра вмерла, ото тоже так. Оце вже, як ото мене тягне на пісні, шось отак хочеться, отут воно виривається, то вже знаю, шо шось буде [.].

О. В.: Чи були у вас у селі партизани? Можливо, дерева валяли, щоб перекрити дорогу?

N. : Нє. У нас у селі нє. Тому шо у селі не повалите, а за селом у нас. Розмови були, шо треба шось робити. Розмови були. Але у нас траса широка. Навіть якшо повалити. Там до лісу взагалі нема нічого, а в лісі стояли. В нас нема, де шо повалити. Розмови були. І кума звонила, потім кума звонила, я до її звонила в Дирчин Великий, а там між Великим Дирчином і Конотопом, як 'їхать, там дуже вузькі дороги. Ну, я там росла, там виросла. Зараз там взагалі позаростало. Вона казала, шо отам, кума, пам'ятаєш, отам за мостом, отам воно заросло. Вона така, дорога, дуже вузька. Ну, так машина проїде, розминутись важко. І воно заросло. І вони виваляли. Ну там шо? Верби там, воно таке. Вона казала: "Як начали ці колони йти, то повалили дуже багато". Але шо? Воно мілке (тонке - О. В.) і вони (російські війська - О. В.) просто перемолотили. Розумієте. А там, шо кормсовхоз, були, шо поваляли. І я не знаю, наскільки це правда чи неправда, чи шо, но сказали, шоб убрали, інакше розрахуються люди. І трохи там, не знаю, хто шо убрав. Ну, а у нас у селі було, шо переложили, вінки з могілок (кладовища - О. В.) принесли і переложили дорогу [.]. Но я поки прийшла на роботу, вже не було, вже було убрано. Хто? Шо? Куди воно зникло? Шо? Я прийшла - вже не було. Но я не бачила цього. А в нас, ви 'їхали, бачили, шо його не положиш ніде. А навіть як положиш, то воно хіба шо тіки вершиною дістане. От і всьо [.].

O. В.: Чи з'явилися у вас нові фрази з початком вторгнення росіян?

N. : О, тоді всі! Ішли, заходили в магазін, всі казали: "Слава Україні!" - "Героям слава!". Всьо! Тепер - да. Це йшли і казали. Да, це йшли (сміється). Як почали. Не з першого дня. Я ж не кажу, шо з першого, а вже так з часом - і пішло воно. Розумієте. Це пішло, да [.].

O. В.: Чи снилися вам в той період сни?

N.: [.] Снилося наче ліс. Кусок лісу якийсь, і десь наче ліс виваляний, вивалюють. Там з одного боку хтось, я не знаю, хто його той ліс валяє. А потім з другого боку. [.] Якось отак, так дуже незрозуміло. Я дивлюся - і ліс багато виваляний. Я знаю, шо це хтось чужий. А кажуть. І хтось мені каже: "Он уже наші хлопці прийшли, зараз одсюда начнуть валить - і вже всьо. І вже довалять". Оце так. Не знаю. І шось іще снилося. Я не пам'ятаю. Ну, тоже шось. Думаю: "Рано-пізно вивалять, вивалять" [.]. Я просто чекала цього кожного дня. Не було у мене відчуття, шо сьогодні, завтра, післязавтра. І це коли два дні ці виходили, ніхто не ходив нікуди. Ніхто. Я просто отак сіла на кроваті. Він (чоловік - О. В.) там з того боку спальні, а я з цього. Так штори були зашторені і так відсунула. А він каже: "А ти думаєш, вони тебе не бачать?". Я так просто сіла і тупо дивилася. Тупо дивилася. А у нас вулиця так далі тако буквою ескою, наче поворотик. І вони ж... Мені видно туди до батька аж до самого. І всі оці стоять отак зігзагом, і наставлено (дуло - О. В.) на вікно, на хату. Каже: "Він щас лупане - побачиш". А, лупане, то лупане, шо робить. І пройшла колона. Це вже вони як два дні виходили [.]. От вони 'їхали, стали, везли там шось, шось тягли. Шось вони були повкривані, холодно, воно таке - мряка, слякоть, дощ. Мокрі. Дивлюся, такими одіялами цими повкривані, позаматувані. Потім вони постали. Декілька раз ставали. Вони постали, там гріли собі їсти. Шось повикидали, коробачки. Ну, в двір не заходили. Я не буду казати [.].

О. В.: Чи вивозили росіяни щось із собою?

N. : Шо воно було понакривате? Мені кажеться. Зір не дуже. Ну, інтернет зір садить, звичайно. Казали, шо то. Я говорю: "Шо то вони таке везли?". Я спочатку подумала, шо то брезенти оті, шо вони накривають там ото. А кажуть: "Та то паласи везли". Ну, воно було, розумієте, мокре, слякоть, отак. І я здорово (не роздивилася - О. В.). Не до того було. Везли. Багато шось там везли, тягли. Шо вони там везли - хрєн його знає.

O. В.: Українські війська в село не заходили?

N.: Нє. Не було нічого. Вони вийшли і було тиша. Як людям було? Я не можу за кожного сказать. От як вони вийшли - тиша - ніде нікого, а потім хто? Приїхав Юра, да, Юра. Двері були відімкнені, але він стукає, я вийшла, кажу: "Шо таке, Юра?". - "А там якісь ящики у вас під магазином стоять. То мо', в вас винесли?". Я гаворю: "А шо двері від, ета, відбиті?". - "Нє, не відбиті". Потім каже: "А там в сільраді двері вибиті. То ваш дядько (чоловік - О. В.) як, ходить чи не ходить?". І куди йти? І шо за ящики стоять? Може, там вибухівка? "Я поїду". - "Ні, поки не їдь. Хай побачим шо. Може, я поїду". - "Ні, я поїду". - "Міш, ну, як ти з палкою?". - "Нє". Він взув резинові чоботи, бо мокро було. Знаю, шо в резинові чоботи. І він поїхав. Вже, каже, прийшов староста, були вже люди тут. Двері були в сільраді не вибиті, а замок. Там такий замок був. Вони якось так там шось підвернули, шо вони ночували там, топили. Шо вони там, не знаю. Там шось пропало трохи. Я не знаю, шо там точно. Я вже не пам'ятаю шо, бо були зіставлені столи, мабуть, їли. Коробку, ту, шо залишки, поскладали. І у сараї, де дрова, був відірваний замок - протоплювали, мабуть, холодно було. І стільці були зставлені так, тіпа, шоб полежати. А там, коли ще соціальні робітники привозили, там гуманітарку людям, там які пальта пооставалися, там воно не замикалося, так тоже, мабуть, шо підстилали. Шось там, я не знаю, шось у когось пропало. Точно я вам не скажу. Це треба питати в дівчат. Бо, розумієте, це було все на нервах. Магазин нічого. Так, як кума розказувала, шо в Дирчині, вони там заблукали, і вони з Малого Дирчина йшли на Великий Дирчин вночі, бо люди не виходили. Вони просто вирвали двері залізні. В нас ніхто нічого.

О.В.: Що в тих ящиках було?

N. : Шось вони, банки якісь 'їхні, вони покидали. Чи консервація, чи борщові заправи. Я не знаю точно, бо я не ходила, не дивилася. І був там, коли 'їхала на роботу, макарони були розсипані. Мабуть, як розсипалось, впав мішок і розсипались макарони. Такий невеличкий мішечок оцей бумажний. Ото, як знаєте, як фасують. І він просто там лежав. Оце так. А шо там було, я навіть не знаю.

O. В.: Якої речі вам найбільше тоді не вистачало?

N. : Тєлєфон (плаче). Ждала, шо позвонять, напишуть. Боялась за дітей.

O. В.: Як ви думаете, що далі нас чекає в цій війні?

N. : Не знаю. Того, шо було, вже не буде ніколи [.]. Перемога буде. Перемога буде, но спокою не буде [.]. Ви ж бачите, шо робить. Це вже всьо. Це вже всьо! (Плаче). Ну чого 'їм не хватало?! Ну чого?! Люди жить почали. Люди почали воду проводити, поставили душеві кабіни, люди почали шось купляти [.]. Люди почали обживатися. Люди почали купляти хтось якусь машину, тєхніку, трактори. Розумієте, люди почали. Воду попроводили, стіралки покупляли. Люди почали жити. Хто хотів працювать, хто хотів шось трохи робить. Всьо. То машину, трактор, тєхніку. Чого вам не хватало? Чого? [.]. Увийшлі, кагда пєрвиє зайшлі, прішлі, пад'єхала машина, отут стала. Я в магазині була. Зашлі два у ваєннам. "Не бійтесь, ми свої". Я не знаю, як вам це передать. Я вам цього передать не можу. Не знаю. Уже потім боялися, усі, це не тока я, лучше нехай тут паложать [.]. Баялісь. Всі баялісь.

O. В.: Як зустрічали наших солдатів?

N.: (Сміється). Ну як зустрічали?! Я не знаю, як вони зайшли. "Хлопці, ну шо вам дать? Хлопці, ну шо?". - "Да в нас все є. Нам не треба". Я пам'ятаю. Я вам не за цей час скажу як. Чотирнадцятий рік. Коли там Донбас, заваруха, всьо, людей ще було багато. І їхали, йшли наші танки, всьо-всьо. Люди вискакували. Зайшли вони в магазин, люди, хто шо міг, то купляв, то давав. То плакали, то. Я не знаю, як вам розказать. Я не вмію. Я не знаю. Емоції зашкалювали. Я не вмію вам цього розказати. Я просто не вмію. Чи є такі слова, шоб можна було це? Є? Я думаю, шо нема. Тим паче, шо я не вмію так розказувати, як люди пишуть. Читать багато читаю, а я розказать так не можу [.]. Хтось переживає мовчки. Хтось емоційно більше.

Записано 9 липня 2023р. у с. Полісся Чернігівськогор-ну.

Респондентка 1962р. нар. Шифр експедиції: Е 7/Чернігів-2023 (08.07.2023 - 09.07.2023).

Записав та підготував до друку О. Васянович

Размещено на Allbest.ru

...