Виконавці депортацій у Західній Україні (1944-1953 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виконавці депортацій у Західній Україні (1944-1953 рр.)

Тамара Вронська,

д.і.н., с.н.с.,

пров.н.с. відділу воєнно-історичних досліджень, Інститут історії України НАН України (Київ) Україна

Анотація

У статті здійснена спроба окреслити коло виконавців масових депортацій у Західній Україні, проведених упродовж 1944-1953 рр. Мета. Не претендуючи на вичерпність, узагальнити інформацію про апарат насильства, який реалізовував масові акції заслання, сфокусуватися на інституціях, організаціях і окремих групах функціонерів, причетних до цього варварського дійства. Зумовлені метою дослідницькі завдання полягають в оприявленні натхненників і замовників багатолюдних депортацій, визначенні кожної ланки цього насильницького дійства, встановленні тих, хто долучався до складання списків кандидатів на депортацію, виконував конкретні завдання у загальному ланцюжку терору проти цивільних громадян. Методологія дослідження поєднує критичний дискурс-аналіз, інструментарій історико-правового, етнологічного дослідження, соціальної антропології тощо. Наукова новизна полягає не лише у розширенні загальних знань та уявлення про політичний терор, а й визначенні конкретних структур і виконавців насильницького переміщення великих мас людей у віддалені райони СРСР. Проаналізовано організаційні реформи різних ланок апарату насильства, які долучалися до депортацій. Висновки. Доведено, що примусові масові переміщення, здійснювалися із використанням потужного апарату насильства. До їхньої реалізації залучалося широке коло виконавців, включно з частинами збройних сил, парамілітарних структур, карально-репресивних органів і місцевого радянського активу. Депортації не були спонтанними чи хаотичними. Кожен етап чітко планувався. У разі потреби використовували й мілітарну "допомогу". За способом впливу на населення західноукраїнських земель це насильство мало демонстраційний (в нашому випадку залякувальний) та інструментальний характер (знищення симпатиків і послаблення підтримки руху опору). Цілком очевидно, що трагічні події, які у 1940-1950-х роках розгорталися на західноукраїнських землях сукупно з масовими примусовими переміщеннями людей, особливо відлунюють із сучасністю. Нині, як і тоді, російські війська з незбагненною жорстокістю тероризують населення на українських теренах, вдаючись, окрім іншого, і до випробуваних у минулому варварських методів.

Ключові слова: Західна Україна, терор, репресії, депортації, заслання, оперативні групи, відділи боротьби з бандитизмом, НКВС, НКДБ, МВС, МДБ, внутрішні війська, конвойні війська.

Tamara Vronska,

Doctor of Historical Sciences (Ph.D., Dr.hab.), Senior Research Associate, Leading Researcher of the Department of Military Historical Research, Institute of History of Ukraine of the NAS of Ukraine (Kyiv),

PERPETRATORS OF DEPORTATIONS IN WESTERN UKRAINE (1944-1953) депортація насильницький замовник

Keywords: Western Ukraine, terror, repression, deportations, exile, operational groups, anti-banditry departments, NKVD, NKGB, MIA, MGB, internal troops, convoy troops.

У 2022 р., вдершись на українську землю, як і багато десятиліть тому, рашистські солдати, як і радянські, були здивовані, що їх не зустріли з хлібом-сіллю. Тож почали лютувати за відпрацьованою раніше схемою, що стало своєрідним архетипом в українсько-російських стосунках. Як і у минулі часи, окупанти назвали "соціально небезпечним елементом за своїми зв'язками зі злочинним середовищем" всіх мешканців захоплених районів, які мали родичів в українському війську, волонтерських організаціях, інших громадських та державних структурах. Керуючись принципом сімейного заручництва, відомим і широко практикованим зі сталінських часів, цих людей забирали до катівень, тортурували і позбавляли життя. У 1940-х - 1950-х такими ж затаврованим, а отже й покараним, було близьке й далеке оточення членів ОУН і вояків Української повстанської армії.

Проблема персоніфікації учасників/виконавців примусового переміщення сотень тисяч українців із Західної України до віддалених місцевостей СРСР досі не висвітлена належним чином у вітчизняній історіографії. У перших працях, в яких відтворювалися хронологія та масштаби насильницьких депортацій мешканців західноукраїнських земельБілас І. Репресивно-каральна система в Україні: 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. Київ: "Либідь"-"Військо України", 1994; Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. Київ: Рада, 1994. 126 с. та ін., лише побіжно згадувалися виконавці. Нині в Україні вже багато сказано й написано про ті події. Захищено не одну дисертацію, видано чимало книжок, на шпальтах періодичних видань оприлюднено великий масив статей дослідників, краєзнавців, музейних та архівних працівників. Історіографічний доробок у цій тематичній ніші настільки потужний, що йому вже присвячують спеціальні публікаціїДовбня О. Депортації населення Західної України (1939-1953 рр.): новітня вітчизняна історіографія. Схід. 2018. №2. С. 70-77.. Слід наголосити, що більшість вітчизняних авторів, студіюючи проблему депортацій, зокрема й на регіональному рівні, лише фрагментарно зупиняються на виконавцях насильницького вигнання. Більш фокусовано зосереджуються на цій проблемі ті дослідники, які аналізували окремі депортаційні акції, зокрема операції "Захід" (1947 р.), "Трійка" (1951 р.)Бажан О. Операція "Захід": до 70-річчя депортації населення Західної України у віддалені місцевості. Україна ХХст.: культура, ідеологія, політика. 2013. Вип. 18. та деякі інші заходи.

Частково на залученні силових і парамілітарних структур до подібних операцій фокусуються науковці в контексті висвітлення участі згаданих формувань у збройному протистоянні в регіоніС. 338-349; Когут А. Передвісники операції "Захід": депортації 1944-1946 рр. Український історичний журнал. 2020. № 3. С. 40-53; Його ж. Операція "Захід" у контексті радянських депортацій із Західної України 1940-1950-ті рр. Вирване коріння: дослідження, документи, свідчення / Редкол.: Л. Легасова (кер. проекту) та ін. Київ: Національний музей історії України у Другій світовій війні. С. 51-68; Його ж. "Тройка" чи "Сєвєр"? - депортаційна операція початку квітня 1951 р. URL: https://www.istpravda. com.ua/articles/2021/04/8/159295/ (дата звернення 27.03.2023) та ін. Стародубець Г. Винищувальні батальйони у західних областях України в 19441946 рр.: "свої" чи "чужі"? Новітня доба. 2013. Вип. 1. С. 62-73. URL: http://nbuv.gov. ua/UJRN/novdob_2013_1_8 (дата звернення 27.03.2023); Безносюк О. Діяльність винищувальних батальйонів на теренах Станіславської області в 1946-1948 роках. Інтелігенція і влада. Серія: Історія. 2008. Вип. 11. С. 143-154. URL: http://nbHV.gov.ua/ UJRN/iiv_2008_11_16 (дата звернення 27.03.2023); Ковалик В. Відновлення органів НКВС і міліції та їх кадрове забезпечення на території Станіславщини в 19441946 роках. Науково-інформаційний вісник. Право. 2012. № 5. С. 46-56 та ін.. Останнім часом з'явилися цікаві публікації, де висвітлюється функціонування збірних пунктів, утримання на яких було одним з важливих етапів депортаційних операційUsach Andrii, Yatsenko Anna. Transit facilities of 1948-1952 in the Lviv and Ivano-

Frankivsk regions of Ukraine: history and memory. Communist/Soviet Historical and Cultural Heritage of Eastern Europe in the 21st Century. Materials of the expert roundtable Prison as a Soviet/Communist Heritage Site. pp. 19-25. URL:http://www.martenscentre.eu/

pubhcation/commumst-soviet-historical-and-cukural-heritage-of-eastem-europe-in-the-21st- century/ (дата звернення 27.03.2023).. До спроби оприявити виконавців згаданих насильницьких акцій вдавалася і авторка цієї наукової розвідкиВронська Т. Непевний контингент: депортації із Західної України 1944-1953 років, режимне життя, повернення. Київ: Дух і літера, 2022. 448 с.. Але треба визнати, що й надалі всі складові інструментарію депортацій залишаються належним чином не розробленими.

Із реалізацією усноісторичних проектів "Непочуті" (Меморіальний музей тоталітарних режимів "Територія терору", Львів), громадської організації "Після тиші" (Львів), оприлюдненням спогадів жертв репресій, залученням документів, зокрема галузевих державних архівів МВС України, Служби безпеки УкраїниДив.: Депортації: Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр.: Документи, матеріали, спогади: У 3 т.; упоряд.: Ю.Ю. Сливка, І. Білас, В. Голяк. Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича. НАН України, 1998-2002; Літопис УПА: Нова серія: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ. Київ, Торонто: Bидaвництвo "Літопис УПА" та ін., 2003. Т. 3-7; История сталинского ГУЛАГа: Конец 1920-х - первая половина 1950-х гг.: Собрание документов: В 7 т. Отв. ред. и сост. Т.В. Царевская-Дякина. Т. 5: Спецпереселенцы в СССР. Москва: РОССПЭН, 2004. 824 с.; НКВД-МВД СССР в

борьбе с бандитизмом и вооружённым националистическим подпольем на Западной Украине, в Западной Белоруссии и Прибалтике (1939-1956) / Сост. Н.И. Владимирцев, А.И. Кокурин. Москва: Объед. ред. МВД России, 2008. 640 с.; Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны: Документы: В 2 т. Отв. ред. и сост. Т.В. Царевская-Дякина. Т. 2: 1944-1945. Москва: РОССПЭН, 2012. 1167 с.; Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ: 1917-1991: Справочник. Сост. Кокурин А.И., Петров Н.В. Москва: Междунар. фонд "Демократия": Изд-во Йельского ун-та: Материк, 2003. 768 с.; Лубянка: Сталин и НКВД-НКГБ-ГУКР "Смерш", 1939 - март 1946. Сост. В.Н. Хаустов, В.П. Наумов, Н.С. Плотникова. Москва: МФД; Материк, 2006. 640 c.; Сталинские депортации:1928-1953. Сост. Н.Л. Поболь,

П.М. Полян. Москва: МФД; Материк, 2005. 904 с. та ін., випадає можливість, якщо й не вичерпно, але хоча б ретельніше, висвітлити місце виконавців депортацій на кожному з етапів їх реалізації.

Треба визнати, що навіть використавши перелічені джерела важко бездоганно і стовідсотково вичерпно реконструювати всю когорту виконавців. І не лише тому, що очевидці, здебільшого, згадують "людей у формі" та "місцевих активістів". А тому, що ніхто з очільників карально- репресивних відомств особливо не "хвалився" виконанням приписів у насильстві над жінками, дітьми та людьми похилого віку.

Другий (після 1939-1941 рр.) етап радянізації земель Західної України розпочався одразу після вигнання нацистів. Його, як і попередній, супроводжували тотальний тиск сталінського режиму на суспільство і вже звичні репресії щодо реальних та уявних опонентів радянської влади. Тамтешній люд абсолютно справедливо сприймав це як пролонгацію терору. Тому й іменував його поміж собою "другою радянською окупацією".

Гостре протистояння між учасниками формувань УПА і ОУН, з одного боку, і радянськими силовими структурами - з другого, потягло за собою каральні акції проти місцевого населення, обвинуваченого владою в колабораціонізмі та співчутті повстанцям. Отже, війну оголосили не лише учасникам самостійницького руху, а й членам їхніх родин, які, по суті, стали заручниками сталінського режиму.

Упродовж зими-весни 1944 р. вийшла низка радянсько-компартійних і відомчих директив, які регламентували різні етапи депортацій. Щоправда, головний наголос робився на організаційних аспектах. Серед іншого зазначалося, що ця робота належить до компетенції обласних і районних підрозділів органів внутрішніх справ і державної безпеки, які, до речі, упродовж всього періоду масового терору на західноукраїнських землях виконували цю роботу, перебуваючи у стані глухого міжвідомчого протистояння, спричиненого боротьбою за розширення повноважень та контролю матеріальних ресурсів.

5 квітня 1944 р. наркомат внутрішніх справ УРСР підготував інструкцію "Про порядок заслання членів сімей оунівців і активних повстанців у віддалені райони Союзу РСР"Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ (далі - ГДА МВС) України, ф. 15, оп. 1, спр. 37, арк. 1-2 зв.. Цей документ визначав порядок оформлення документів й алгоритм затримання приречених людей, транспортування їх до залізниці тощо. Окрім іншого, йшлося і про функції спеціальних груп оперативних працівників, які спільно з представниками місцевих органів влади мали організовувати затримання й забезпечувати перший етап депортаційних акцій. Роз'яснювалися процедурні аспекти транспортування до залізничних станцій чи місць тимчасового утримання (в'язниці, виправно-трудові колонії, спеціально організовані збірні пункти тощо) у разі неготовності ешелонів.

Мабуть, сумніваючись у тому, що виконавці на місцях второпали алгоритм депортацій, 15 квітня 1944 р. керівництво республіканського наркомату внутрішніх справ видало чергову "інструкцію-вказівку" зі схожою назвоюТам само, арк. 27-28.. Цей документ у дванадцяти пунктах, детальніше, ніж усі попередні, розписував послідовність і порядок процедури підготовки до депортації: від оформлення документів, затримання у власній оселі до вантаження у вагони. Згадувалися й виконавці (опергрупи НКВС/НКДБ, військові тощо).

За три дні - 18 квітня, навздогін згаданим вище інструкціям, НКВС УРСР видав спеціальний циркулярТам само, арк. 35-36.

Як випливає з документів, зокрема й кримінальних справ депортованих, у 1944 р. - на початку 1945 р. слідче провадження стосовно обвинувачених в участі у повстанському русі, а також "пособників", до числа яких зарахували родичів членів ОУН та, де знову узагальнено йшлося про виконавців примусового вигнання. Наголос робився, головно, на процедурі затримання людей та транспортуванні до станцій відправлення.

З цих та інших документів можна встановити, що безпосереднє керівництво першим етапом депортацій покладалося на районні підрозділи НКВС-НКДБ (про відділки/відділи боротьби з бандитизмом не йшлося. - Авт.). Доволі непросто зрозуміти, як було розподілено компетенцію між НКВС і НКДБ у цій ганебній справі. Так само важко визначити, які саме підрозділи Червоної армії та інші воєнізовані/парамілітарні формування брали участь у депортаціях.

Зі згаданих вище та інших документів незрозуміло, хто ж саме був причетний до упорядкування списків "непевних осіб", на підставі яких відбувався перший етап депортації - захоплення й вигнання людей з власних домівок. Коло учасників цього прологового дійства з певними застереженнями можна персоніфікувати лише за уривчастими даними з партійних і відомчих документів, свідчень постраждалих й інших джерел різного походження.

Із них випливає, що до впорядкування списків долучалися місцеві активісти з числа симпатиків радянської влади, сільради, дільничні міліціонери і, звичайно, співробітники карально-репресивних органів, які вели слідство і складали "посімейні картки" на учасників збройного/підпільного руху в регіоні. Але про цих останніх йтиметься нижче.

Персональний склад згаданих списків був доволі строкатим. До них потрапляли не лише родичі повстанців, а й ті, хто мав погляди, відмінні від прорадянських односельців. З ініціативи останніх серед вигнанців опинялися й більш заможні сусіди, на чиє майно або землю претендували ті, хто заздрив, господарював не так ефективно. Траплялося, що до цих переліків вносили й тих, хто попав під "гарячу руку", або у межах "соціалістичного змагання" був включений до них для масовості. У такий спосіб сільський партактив намагався вислужитися, аби переконати вище керівництво у своїй безоглядній відданості новій владі.

За таким принципом складали списки кандидатів на депортацію не лише у 1944-1946 роках, чи, приміром, у 1947 р., коли відбулася най- масовіша операція у регіоні, а й у 1951 р., коли "доброзичливі" односельці видавали вчорашніх дітей, які раніше не були депортовані, а тепер досягли повноліття і мали "возз'єднатися" зі своїми батьками у засланні. Так само - стараннями сільрад і активних колгоспників - вчинили того ж року і з заможними селянами, названими у партійних і відомчих приписах "куркулями".

Далі списки, поповнені, уточнені й затверджені в НКВС/МВС/ НКДБ/МДБ, потрапляли до області, а також до відділів перевезення НКВС/МВС СРСР та 1-го спецвідділу цього ж республіканського наркомату. До функцій останнього належали оперативний облік, реєстрація і статистика. Він опікувався суто організаційними питаннями й, окрім іншого, пересиланням справ депортованих до Особливої наради союзного наркомату, де затверджувалися вироки, запропоновані на місцях; визначалися станції відправлення ешелонів, потрібна кількість вагонів для засланців. Цей же підрозділ комунікував з ГУЛАГом, узгоджуючи потрібну кількість дармової робочої сили для тамтешнього виробництва, упорядкував звітність тощо.

Координаційну роботу та слідство у справах майбутніх вигнанців, як правило, виконували регіональні підрозділи боротьби з бандитизмом

НКВС/МВС/МДБ, котрі, як вже зазначалося, спочатку не фігурували у партійній та відомчій документації. Саме там (у межах формування справи) складали один з найважливіших документів - т.зв. посімейну картку (іноді її іменували "довідкою на сім'ю активного учасника банди УПА (ОУН)"). Її заповнювали на голову родини - "активного повстанця", перераховуючи й усіх членів родини (і з різних причин відсутніх теж) із зазначенням ступеня спорідненості, який був "аргументом" для репресування. Якщо основного фігуранта справи було вбито у збройному зіткненні з радянськими формуваннями, то на нього райвідділ видавав спеціальну довідку, яку долучали до загального пакета документів, і вона ставала підставою для оформлення родини небіжчика на засланнявояків УПА, відбувалося не лише під егідою відділів боротьби з бандитизмом УНКВС (згодом - УМВС/УМДБ), а й армійських та регіональних підрозділів СМЕРШ. Іноді до цієї процедури долучалися навіть відповідні підрозділи Українського прикордонного округу. Ці ж органи в межах встановленої процедури мали виявляти близьке оточення/ членів сім'ї та формувати свої пропозиції щодо кола засланців. Слідом за цим відповідні регіональні підрозділи НКВС/МВС/МДБ заводили "Облікову справу на сім'ю учасника ОУН-УПА", у якій обґрунтовували необхідність покарання засланням у віддалені місцевості СРСР. Уся паперова справа: оформлення висновку, передача відповідних матеріалів на Особливу нараду НКВС/МВС/МДБ - перебувала в компетенції згаданих структур. ГДА МВС України, ф. 15, оп. 1, спр. 37, арк. 80-82 зв.; спр. 55, арк. 3-3 зв.

Упродовж 9 жовтня 1944 р. - 16 січня 1946 р. Управлінням боротьби із бандитизмом керував колишній очільник Українського штабу партизанського руху Т. Стро- кач. Одночасно він був заступником народного комісара внутрішніх справ Української РСР. Від 16 січня 1946 р. став наркомом, від березня того ж року - міністром внутрішніх справ.

Останнього осіннього місяця 1946 р. в системі позасудового покарання утворилося двовладдя. У межах перетікання важливих повноважень до органів державної безпеки вже 2 листопада 1946 р. при міністрі оновленого МДБ створили Особливу нараду (для ухвалення позасудових рішень за справами про "державні" злочини, які перебували в компетенції цього відомства). Тож позасудовою функцією наділили дві особливі наради - МВС та МДБ. Справи родичів повстанців уже з початку наступного року перейшли до компетенції Особливої наради при МДБ СРСР. Тоді дві особливі наради (при МВС і МДБ СРСР) функціонували паралельно. Особливу нараду при МВС СРСР було скасовано у липні 1950 р. Згодом - після відповідних реформ позасудова функцію знову опинилася у відомстві внутрішніх справ. Особлива нарада при МВС СРСР була остаточно ліквідована указом Президії Верховної Ради СРСР 1 вересня 1953 р. "з метою зміцнення соціалістичної законності та посилення ролі радянського правосуддя"..

Наприкінці 1944 р. підрозділи боротьби з бандитизмом зазнали реорганізації. У західних областях України в УНКВС були створені відділи (замість відділків), в районах - відділки. 9 жовтня у наркоматі внутрішніх справ УРСР відділ боротьби з бандитизмом реорганізували в управління (УББ) і відповідно в союзному відомстві - Головне управління (ГУББ) НКВС СРСР (1 грудня 1944 р.). Останнє відігравало головну роль і сконцентрувало в своїх руках усі засоби придушення опору не лише в Україні (через УББ УРСР), а й Білорусії, Латвії, Литві та Естонії. За кілька років відбулася чергова реорганізація підрозділів боротьби з бандитизмом.

У межах реорганізації карально-репресивних органів, яка розпочавшись у 1946 р. (створення замість наркоматів відповідних міністерств тощо) тривала і наступного року, всі підрозділи боротьби з бандитизмом у буремних регіонах СРСР передали до компетенції МДБ. Таке перепід- порядкування, окрім Естонської, Латвійської й Литовської РСР, відбулося в західних областях Білоруської та Української РСР.

В Україні головним координаційним центром боротьби з повстанським рухом стало Управління 2-Н МДБ УРСР на чолі із заступником міністра. У 2-му Головному управлінні МДБ СРСР (контррозвідка) також організували підрозділ для боротьби з "буржуазним націоналізмом" (відділ 2-Н). Особовий склад відділу боротьби з бандитизмом у Західній Україні та його функції перейшли від УМВС до УМДБ, оскільки цю діяльність однозначно кваліфікували як таку, що має політичний характер ("політичний бандитизм"). Тим часом аналогічні за функціоналом підрозділи, приміром, у Київській, Харківській областях залишилися у складі місцевих управлінь внутрішніх справ. Напевно, чи не вперше в історії радянських спецслужб подібні "профільні" реформи мали такий регіонально фокусований характер. Вони стосувалися лише "тривожних" республік і регіонів, які на початку Другої світової війни увійшли до складу СРСР. У попередні часи, як зрештою й пізніше, структурно- кадрова реорганізація відбувалася на рівні наркоматів/міністерств, а не окремих їхніх підрозділів на місцях.

Після згаданої локальної відомчої перебудови підготовка до заслання у віддалені місцевості СРСР родичів учасників національно-визвольного руху (або й абсолютно не причетних до них осіб) опинилася в компетенції органів державної безпеки. А функція ухвалення остаточного репресивного вердикту перейшла від Особливої наради при МВС СРСР до Особливої наради при МДБ СРСР. Таке перетікання повноважень, а разом із ними й матеріальних ресурсів, чітко вказувало на ставлення партійної верхівки до кожного з карально-репресивних відомств.

До виконавців депортацій не можна не зарахувати Особливу нараду при НКВС/МВС/МДБ СРСР і республіканську прокуратуру. Згаданий вище позасудовий орган у справі репресування ні у чому не винних людей, вже традиційно для радянської карально-репресивної системи, штампував вироки за висновками, підготовленими у надрах НКВС/МВС/ МДБ . У перші роки депортацій це "правосуддя" відбувалося вже після того як сім'ї вирушили у далеку дорогу на північ СРСР. Від 1946 р., коли порядок організації депортацій було змінено і відправляти у заслання можна було лише після отримання виписки з рішення Особливої наради, близьке і далеке оточення повстанців довго (іноді місяцями) мусило очікувати на цей неправосудний вердикт у спеціально організованих збірних пунктах.

На висновку про необхідність репресування сім'ї повстанця, окрім очільника обласного відділу боротьби з бандитизмом - профільного підрозділу, що відповідав за придушення повстанського руху, ставив свій доленосний підпис і прокурор УРСР. Отже і керівник органу, який мав би здійснювати наглядову функцію за діяльністю карально-репресивних органів, контролювати процедурні стандарти, дотримання неупередженості слідства та справедливості вердикту, сам долучався до протиправного позасудового насильства.

Коротко згадавши структури, так чи інакше дотичні до організації депортацій, більшу увагу належить звернути на тих виконавцях, які були безпосередньо причетні до цих варварських акцій на кожному з етапів їх реалізації.

Регіональні підрозділи органів внутрішніх справ та державної безпеки Західної України у перші дні після очищення від нацистів відчували гострий брак кадрів. З резерву відділу кадрів НКВС СРСР, а також союзних республік до кінця 1944 р. в Україну було направлено 5884 працівники. Понад третину з них - до західних областей. Водночас туди додатково відрядили 6458 осіб з УНКВС інших областей УРСР і понад тисячу колишніх партизанівВронська Т. Непевний контин[г]ент... С. 68.

У 1944 р. за результатами 51 спецперевірки по управліннях НКВС та міліції західних областей УРСР було звільнено 1590 осіб (у тому числі 303 - як "ворожий елемент", 38 - за кримінальне минуле, а у 1249 осіб родичів було вивезено до Німеччини або вони мали кримінальне минуле). Ковалик В. Відновлення органів НКВС і міліції та їх кадрове забезпечення на території Станіславщини в 1944-1946 роках. Науково-інформаційний вісник. Право. 2012. № 5. С. 51.

Всеукраїнська школа НКВС СРСР була створена 24 березня 1944 р. й дислокувалася у Києві. 10 жовтня 1946 р. реорганізована на Київську офіцерську школу МВС СРСР, від 28 жовтня 1949 р. перейшла до структури МДБ, не змінюючи з того часу підпорядкування, і стала іменуватися Офіцерською школою МДБ СРСР. 9 жовтня 1950 р. відомчий навчальний заклад реформовано у школу перепідготовки керівного та оперативного складу органів МДБ СРСР.. Але й надалі кадрова проблема залишалася гострою... .

Більшість "варягів", навіть і з досвідом управлінської або конкретної фахової діяльності, виявилися непридатними для роботи в незвичних умовах ментально чужого буремного регіону. Багато хто з них намагався всіляко уникнути або скоротити терміни такого "відрядження". Що було мотивом - страх перед шаленим опором, який чинили повстанці, побоювання щодо неможливості виконати всі "партійні завдання", небажання карати ні за що цивільних людей - наразі невідомо. Радянські управлінці та призвідники терору воліли зберігати свої внутрішні сумніви в таємниці. Однак увесь спектр цих сумнівів та коливань був вельми небезпечною загрозою, яка безпосередньо стосувалася міцності партійного та репресивного апарату, його дисципліни та готовності без обговорень виконувати будь-які, у тому числі й злочинні, накази.

Вже в 1945 р. кадрову політику було дещо відкориговано. Чимдалі частіше до Західної України почали направляти тих, хто працював/ служив там у попередні часи й володів українською мовою; а також активніше рекрутувати поповнення з числа місцевих мешканців - лояльних до радянської влади.

Саме у перші роки масових депортацій до складу виконавців почали активно залучати випускників відомчих навчальних закладів, де пришвидшеними темпами готували поповнення для Західної України. Так, у всеукраїнській школі НКВС СРСР вже у 1945 р. відбувся випуск курсантів першого набору. З осені того ж року, окрім основного оперативного напрямку навчання та відділення підвищення кваліфікації, при цьому спеціалізованому відомчому закладі був організований додатковий потік (курс) дільничних оперуповноважених для західних областей УРСР*.

Не аналізуючи глибше кадрову проблему в регіоні, слід зауважити, що саме ці особи, окрім представників місцевого радянського і комсомольсько-партійного активу, військових та ін., входили до складу оперативних груп, які забезпечували виконання першого етапу депорта- ційних операції - захоплення людей у їхніх оселях для наступного доправлення до залізниці, чи збірного пункту.

У перші місяці після очищення західноукраїнських земель від нацистів склад груп нових займанців був доволі строкатим. До них включали не лише місцевих активістів, співробітників НКВС/НКДБ, а й військовослужбовців з частин радянських збройних сил, дислокованих о тій порі в регіоні, чи спеціально відряджених туди, а також внутрішніх військ НКВС, концентрація яких у регіоні була відчутною. Про це дізнаємося, зокрема, з вже згадуваної вище інструкції НКВС УРСР від 15 квітня 1944 р.

Згідно з приписом, у розпорядження керівника оперативної групи для проведення операції з примусового видалення людей з кожного населеного пункту відповідними командирами військових підрозділів передавалася певна кількість (точне число не вказувалося. - Авт.) рядових та офіцерів. Всі ці виконавці-військові мали прибути до місця "операції" о 5-6-й годині ранку аби з усіх боків оточити кожне село задля уникнення нападу повстанців. Далі у квітневій інструкції НКВС УРСР ретельно виписувався порядок транспортування затриманих у супроводі тих же військових до станцій відправлення.

Про залучення додаткових сил йшлося, приміром, й 11 вересня 1944 р. на розширеній нараді представників тамтешньої радянсько- компартійної верхівки та силових структур з питань боротьби проти ОУН і УПА. У спеціальній постанові, ухваленій за наслідками наради в Рівненському обкомі партії, було сформульовано клопотання перед ЦК КП(б)У про виділення додаткових 2-3 бригад військ НКВС для організації депортації у "віддалені райони СРСР додатково 1500 сімейств активних учасників ОУНівських банд"Центральний державний архів громадський об'єднань та україніки (далі - ЦДАГОУ), ф. 1, оп. 23, спр. 929, арк. 14..

Так само було й пізніше, коли за ініціативою регіонального партійного керівництва до реалізації депортацій залучалися додаткові сили, в тому числі й армії. Приміром, у жовтневі дні 1947 р. для проведення най- масовішої акції, окрім відповідальних службовців (3500 оперативних працівників), відряджених з МДБ СРСР, було використано чимало армійських підрозділів (полки й батальйони різних родів військ). Загалом у масштабному примусовому видаленні населення з місць проживання взяли участь 13 592 співробітники карально-репресивних органів і військовослужбовці (5143 офіцери й 8449 сержантів та рядових)ГДА МВС України, ф. 15, оп. 1, спр. 48, арк. 76-77; спр. 51, арк. 96.

13 жовтня 1945 р. Головне управління військ НКВС з охорони тилу діючої армії було розформовано. Упродовж 1946-1949 рр. у контексті загальних змін у структурі карально-репресивних органів (НКВС/МВС) відбувалося перепідпорядкування внутрішніх військ: 21 січня 1947 р. їх, окрім конвойних підрозділів, було передано до МДБ.

У 1948 р. винищувальні батальйони були реорганізовані у групи охорони громадського порядку (ОГП) й на останніх стадіях активної збройної боротьби ОУН проти радянської влади в основному займались сторожуванням колгоспів, на котрі час від часу ще продовжували здійснювати напади невеликі групи оунівців. У середині 1950-х років ОГП були розпущені.. Як з'ясувалося пізніше, на кожних шістьох депортованих припадало по одному озброєному чоловіку, який, тримаючи приречених під дулом гвинтівки чи пістолета, супроводжував їх до залізниці.

Узагальнюючи питання мілітарної "допомоги", слід зауважити, що до згаданих акцій з примусового масового видалення цивільного населення зі своїх осель, залучали бійців та офіцерів військ охорони тилу 1-го та 4-го Українських фронтів й окремих бойових частин, інших формувань внутрішніх військ (конвойних, прикордонних) тощо.

На початку цього ж 1947 р. почалося переведення під юрисдикцію МДБ військових формувань, які з-поміж іншого займалися й організацією депортацій. Згідно з постановою Ради Міністрів СРСР від 20 січня та спільним наказом союзних МВС і МДБ, який наступного дня з'явився на виконання урядової директиви, внутрішні війська з озброєнням, казармовим і житловим фондом та іншим майном, а крім цього й винищувальні батальйони, передали в підпорядкування органів державної безпекиНКВД-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим

подпольем на Западной Украине, в Западной Белоруссии и Прибалтике (1939--1956) --

С. 282. Оригінал наказу МВС і МДБ СРСР № 0074/0029 від 21 січня 1947 р. "Про передачу з МВС СРСР внутрішніх військ до МДБ СРСР" на сайті: http://forum.mozohin. ru/index.php?topic=1529.0.

Прикордонні війська було передано від МВС до МДБ пізніше - згідно з постановою Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1949 р. і зі спільним наказом згаданих карально-репресивних відомств від 17 жовтня 1949 р..

Отже, міністерству внутрішніх справ, окрім прикордонних військ і міліції, залишили суто поліцейські функції; а також управління місцями позбавлення волі, спецпоселеннями, справами військовополонених та інтернованих, боротьбою з дитячою безпритульністю, архівною службою й підприємствами народного господарства, які функціонували під егідою МВС.

Присутність військ МДБ, а отже й масове залучення їх до депортацій, після 1947 р. змінювалися залежно від ситуації. Гарнізони/певні частини виводили з регіону, але за необхідності знову повертали. Так, приміром, у серпні 1951 р. партійне керівництво Станіславської області, посилаючись на невщухлі виступи самостійницького підпілля, клопоталося про повернення туди військ МДБ та двох тисяч солдатів радянської армії. До цих клопотань приєднався й перший секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников, який пропонував "посилити тиск на залишки підпілля ОУН", а також ретельно контролювати депортаціїцДАгО України, ф. 1, оп. 24, спр. 805, арк. 56-57, 61.. Планове господарство, планові репресії залишалися в СРСР непорушними принципами.

Більшість приречених до заслання, до певного часу нічого не знали про позалаштункову "кухню" підготовчої роботи, яка кипіла у надрах карально-репресивних органів. Натомість у їхній пам'яті збереглися спогади про займанців (оперативні групи), які вривалися до помешкань, де вони жили, і виснажлива дорога на північ СРСР.

Всі постраждалі по різному згадують ту страшну мить: "Нас забрало НКВС, завантажили на вантажівку/воза/фіру...", "прийшли військові/ люди в шинелях/"стрибки" і повезли/погнали на станцію/збірні пункти". Вони ідентифікували, впізнавали лише дільничного міліціонера та представників місцевого партійно-комсомольського активу, які частогусто супроводжували оперативні групи.

Ті, хто із сумом згадує свої минулі поневіряння, мають підстави для такої невизначеності. Дійсно, оперативні групи мали дещо відмінний склад. Їх чисельність також залежала від обсягів депортацій та періоду, у який виконувалася операція з примусового видалення мешканців західноукраїнських земель.

В підлому депортаційному дійстві, окрім згаданих вище сил, брали участь і парамілітарні структури, укомплектовані з місцевого населення: винищувальні батальйони (ВБ) і групи сприяння цим "добровільним" формуванням.

На першому етапі свого існування (до початку 1945 р.) згадані формування виявилися малоефективними. Більшість "бійців" у такий спосіб намагалися уникнути мобілізації до Червоної армії або рекрутування на примусово/добровільні роботи у шахтах Донбасу. Вже пізніше деякі зі "стрибків", як іменували їх у народі (від рос. "истребительные батальоны" - "винищувальні батальйони"), відчули смак наживи, оскільки за відсутності державного цільового фінансування отримали можливість загарбати конфісковане у засланців майно. Звичайно, що серед бійців цих парамілітарних "народних" формувань були й "переконані" борці з "бандитами". З часом згадані формування поповнювали колишні червоні партизани, чоловіки, демобілізовані з радянської армії, та рідні загиблих від рук підпільників. У справі виявлення людей, які намагалися уникнути депортації, ці "помічники" були доволі ефективними, з огляду на те, що

З 1 грудня 1944 р. штаб винищувальних батальйонів включено до складу ГУББ НКВС СРСР. Винищувальні батальйони, підпорядковані в січні 1947 р. органам МГБ, за рішенням ЦК КП(б)У від 1 червня реорганізували в групи охорони громадського порядку. У серпні 1947 р. регіональні підрозділи МДБ західноукраїнських областей закінчили процедуру передачі відповідних кадрів міністерству внутрішніх справ УРСР для укомплектування груп ОГП, які й надалі виконували допоміжні функції для карально-репресивних органів, зокрема в організації депортацій. Провідну роль у цій справі відводили МДБ, чиї лави в регіоні зміцнювалися під пильним контролем партійних органів. 1 червня 1948 р. за рішенням ЦК КП(б)У винищувальні батальйони було реорганізовано в групи охорони громадського порядку. Так продовжилася, розпочата попереднього року, реорганізація структур, які були основними виконавцями депортаційних акцій.

Вони добре орієнтувалися в певних місцевостях, знали тамтешні стосунки, традиції, родичів і знайомих членів ОУН та вояків УПА. Для покращення роботи цих підрозділів упродовж 1945-1946 років, через відсутність цільового фінансування, було ухвалено низку урядових рішень, які передбачали пільги та заохочення для їхніх бійців: звільнення від сільськогосподарського податку, зарахування часу перебування в цих підрозділах як служби в лавах Червоної армії, пенсії родинам у разі втрати годувальника тощо.

Як вже наголошувалося вище, на першій фазі процедури примусового вигнання, у 1944-1945 роках і пізніше, не обходилося й без оперативного складу міліції, приналежної до НКВС. Вони долучалися до виявлення та оформлення справ на родини повстанців та організації депортацій. Іноді дільничний міліціонер (у разі локальної операції) замість начальника оперативної групи оголошував потенційним засланцям про їхнє покарання, посилаючись на "рішення радянського уряду".

Услід за оголошенням рішення про депортацію, ретельним обшуком помешкання та самих приречених їм дозволялося підготуватися до далекої дороги. У цей час оперативний працівник спільно з місцевими активістами здійснював опис майна.

Після нетривалого пакування речей та харчів, на яке ніколи (!) не давали належних три години, людей під конвоєм виводили з помешкання й доправляли (у містах - на вантажівках, у селах - підводами) до залізниць.

У 1944-1945 рр. часто-густо транспорт, яким родичів повстанців доправляли у місця заслання, не був готовим до відправлення. Тоді вигнанців до прибуття ешелонів утримували в спеціально відведених для цього, але необладнаних належним чином приміщеннях, тюрмах, або стихійно організованих місцях - збірних пунктах. Ніхто особливо не переймався умовами, в яких опинилися старші люди, жінки і діти. Власне, як і не переймалися тим, що у неволі опинилися сім'ї, стосовно яких ще не було рішення позасудового органу.

Ситуація змінилася навесні 1946 р., коли у надрах МВС СРСР "раптом" помітили несправедливість у тому, що членів родин повстанців депортували із Західної України задовго до рішення Особливої наради. 11 квітня за підписом міністра внутрішніх справ СРСР С. Круглова на адресу МВС УРСР надійшла телеграма, у якій наголошувалося: "На зміну пункту 3 директиви НКВС СРСР № 122 від 31 березня 1944 р. стосовно репресування сімей оунівців, наказую: направлення у заслання членів сімей повстанців здійснювати [лише] після отримання рішення Особливої наради. Ця новація дуже наполохала регіональне керівництво, оскільки ламала всю налагоджену, спрощену до краю організацію депортацій. Тепер треба було терміново взятися за організацію спеціальних збірних пунктів, де б видавалося можливим утримувати в ізоляції людей (іноді доволі довго) до отримання вердикту позасудового органу.

Не переповідаючи наразі всі перипетії створення згаданих пунктів, які свідки тих подій іменували поміж собою "пересилкою", слід зауважити, що станом на січень 1949 р. кількість збірних пунктів для приймання родин повстанців зросла до дев'яти. Вони одночасно могли вміщувати 10 550 осіб*.

Коли скорботні потяги були готові до відправлення, людей під охороною доправляли до залізниці. За заповнення вагонів та перевезення вигнанців відповідав начальник ешелону (оперативний працівник НКВС/МВС/МДБ у чині не нижче капітана), за охорону - його комендант (у документах іноді - "начальник конвою") - офіцер з конвойних військГДА МВС України, ф. 15, оп. 1, спр. 55, арк. 123.

Станом на 14 липня 1950 р. у Львівській області функціонували два пункти; у Станіславській - теж два: у м. Коломія та у м. Брошнів; у Тернопільській області - два пункти: у м. Копичинці і м. Бережани; Рівненській - один пункт у м. Клевань; Волинській - один пункт у м. Ковель; у Дрогобицькій - один пункт у м. Борислав. Лубянка. Органы ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ. 1917-1991: Справочник. С. 651. Детальніше про дорогу у заслання та поведінку конвою див.: Вронська Т. Дорога у заслання депортованих із Західної України: друга половина 1940 - початок 1950-х рр. Український історичний журнал. 2022. Вип. 5. С. 18. URL: http://resource.history.org. ua/publ/UIJ_2022_5_4 (дата звернення 27.03.2023). НКВС/МВС.

Перший зі згаданих функціонерів приймав людей за списками та перевіряв "посімейну" картку, щоб, бува, жоден із приречених не уникнув своєї гіркої долі. Решту організаційних питань мали вирішувати відповідно до "Інструкції з конвоювання спецконтингенту, який переселявся за особливими вказівками НКВС СРСР", затвердженої ще 29 січня 1944 р.Інструкція з конвоювання спецконтингенту, який переселявся за особливими вказівками НКВС СРСР. 29 січня 1944 р. URL: https://rg.ru/2014/06/25/deportaciya.html (дата звернення 27.03.2023).

Виснажлива дорога тривала близько місяця, іноді - довше. Після прибуття до місця призначення начальник ешелону передавав засланців (за ешелонним та вагонними списками) представникам місцевих органів НКВС/МВС, про що обидві сторони складали спеціальний акт. Один примірник цього документа він залишав собі для подальшої передачі до регіонального управління внутрішніх справ, звідки вирушав у дорогу ешелон.

Примусове видалення зі своїх домівок було лише першим актом драми, який підготував вигнанцям сталінський режим. Далі на людей чекали ще суворіші випробовування. Після невимовно важкої дороги вони боролися за виживання в малопридатних для життя умовах. Режимне повсякдення і рабська праця, обтяжені ворожим ставленням та різними обмеженнями, на довгі роки стали пекельною реальністю їхнього життя.

Отже, до примусових масових переміщень тисяч ні у чому не винних людей, як і до наступних акцій цілеспрямованого знущання над ними, залучався потужний радянський апарат насильства. Депортації реалізовувалися із залученням широкого кола виконавців, включно з частинами збройних сил, парамілітарних структур, карально-репресивних органів і місцевого радянського активу. Ці акції цинічної наруги були чітко спланованими на кожному їхньому етапі. Вони мали демонстраційний (залякувальний) і інструментальний характер (послаблення підтримки руху опору).

Згадані вище виконавці не вичерпують всього кола причетних до депортацій. До нього без вагань можна зарахувати й інші інститути радянської Феміди. Верховний Суд СРСР, наркомат (міністерство) юстиції "підказували", як можна "обійти" закон, як тлумачити відповідну статтю Кримінального кодексу, щоб якомога ширше охопити репресіями різні верстви населення.

Під приводом боротьби з повстанцями маргінали в радянській уніформі на західноукраїнських землях чинили наругу й над членами їхніх родин, не зважаючи ані на стать, ані на вік людей. Це стало можливим тому, що більшовицький тоталітарний режим виплекав систему, яка створювала умови для "самореалізації" люмпенізованих елементів, кар'єристів, самодурів, просто людей із комплексами, які, дориваючись до влади (чи навіть одягнувши військову форму й отримавши зброю), починали демонструвати свою силу. Нігілізм до духовних цінностей і сакральності людського життя, прищеплений радянською ідеологією, гіперболізація сили як головного інструменту досягнення мети, настирливо нав'язана віра в абсолютну істинність "учення Леніна-Сталіна", примат "революційної доцільності" над законом, стійкий негативний "образ чужого", насильство проти якого санкціонувала й наперед виправдовувала держава, - ці та інші чинники уможливлювали різноманітні зловживання й навіть злочини. При цьому можна помітити ще одну (дуже важливу!) симптоматику: попри загальну невисоку культуру й освіту виконавців волі Кремля на місцях вони дуже тонко відчували не букву, а дух законів, власне серцевину, стрижень "внутрішньої політики", - нетерпимість, примус, терор. Очевидно, що саме звідси - відчуття безкарності, вседозволеності, політична бравада й зверхність. Іншими словами, тоталітарна система зуміла імплантувати переважній частині функціонерів усіх рівнів і рядових виконавців своєрідну ментальну установку: всі, кого партія визнає такими, що ухилилися від її лінії, реальні чи потенційні опоненти - це вороги, а "ворога слід знищувати" під самий корінь - разом з усіма близькими й рідними.

Тепер, після жахіть, що відкрилися світові на звільнених від росіян територіях України, стає зрозуміло, що коли галичани називали прихід совєтів радянською окупацією, це анітрохи не було перебільшенням. Розгул свавілля "визволителів" був неймовірний та варварський. Нині, як і у 1940-1950 роки, рашисти діяли, сподіваючись на повну безкарність, а жертвами обирали найслабших - беззахисних жінок, дітей і літніх людей, використовуючи методи, відомого зі сталінських часів, інституту сімейного заручництва.

References

1. Bazhan, O. (2013). Operatsiia "Zakhid": do 70-richchia deportatsii naselennia Zakhidnoi Ukrainy u viddaleni mistsevosti. Ukraina XX st.: kultura, ideolohiia, polityka, 18, 338-349. [in Ukrainian].

2. Beznosiuk, O. (2008). Diialnist vynyshchuvalnykh batalioniv na terenakh Sta- nislavskoi oblasti v 1946-1948 rokakh. Intelihentsiia i vlada. Seriia: Istoriia, 11, 143154. Retrieved March 27, 2023, from http://nbuv.gov.ua/UJRN/iiv_2008_11_16 [in Ukrainian].

3. Bilas, I. (1994). Represyvno-karalna systema v Ukraini 1917-1953: Suspilno- politychnyі ta istoryko-pravovyі analiz. Kyiv: "Lybid"-"Viisko Ukrainy". [in Ukrainian].

4. Carevskaya-Dyakina, T. V. (Comp.). (2004). Istoriya stalinskogo GULAGa: Konec 1920-h - pervaya polovina 1950-h gg.: Sobranie dokumentov. (Vol. 5: Specpereselency v SSSR). Moskva: ROSSPEN. [in Russian].

5. Carevskaya-Dyakina, T. V. (Comp.). (2012). Ukrainskie nacionalisticheskie organizacii v gody Vtoroj mirovoj vojny: Dokumenty. (Vol. 2: 1944-1945). Moskva: ROSSPEN. [in Russian].

6. Dovbnia, O. (2018). Deportatsii naselennia Zakhidnoi Ukrainy (1939-1953 rr.): novitnia vitchyzniana istoriohrafiia. Skhid, 2 (154), 70-77. [in Ukrainian].

7. Haustov, V. N., Naumov, V. P., & Plotnikova, N. S. (Comps.). (2006). Lubyanka: Stalin i NKVD-NKGB-GUKR "Smersh", 1939 - mart 1946. Moskva: MFD; Materik. [in Russian].

8. Kohut, A. (2020). Operatsiia "Zakhid" u konteksti radianskykh deportatsii iz Zakhidnoi Ukrainy 1940-1950-ti rr. In L. Lehasova (Ed.), Vyrvane korinnia: doslidzhennia, dokumenty, svidchennia (pp. 51-68). Kyiv: Natsionalnyi muzei istorii Ukrainy u Drnhii svitovii viini. [in Ukrainian].

9. Kohut, A. (2020). Peredvisnyky operatsii "Zakhid": deportatsii 1944-1946 rr. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 3, 40-53. [in Ukrainian].

10. Kohut, A. (2021). "Troika" chy "Sievier"? - deportatsiina operatsiia pochatku kvitnia 1951 r. Retrieved March 27, 2023, from https://www.istpravda.com.ua/ articles/2021/04/8/159295/ [in Ukrainian].

11. Kokurin, A. I., & Petrov, N. V. (Comps.). (2003). Lubyanka: Organy VCHK- OGPU-NKGB-MGB-MVD-KGB: 1917-1991: Spravochnik. Moskva: Mezhdunar. fond "Demokratiya": Izd-vo Jel'skogo un-ta: Materik. [in Russian].

12. Kovalyk, V. (2012). Vidnovlennia orhaniv NKVS i militsii ta yikh kadrove zabezpechennia na terytorii Stanislavshchyny v 1944-1946 rokakh. Naukovo- informatsiinyi visnyk. Pravo, 5, 46-56. [in Ukrainian].

13. Pobol, N. L., & Polian, P. M. (Comps.). (2005). Stalinskie deportacii: 1928-1953. Moskva: MFD; Materik. [in Russian].

14. Slyvka, Yu., Bilas, I., & Holiak, V. (Comps.). (1998-2002). Deportatsii: Zakhidni zemli Ukrainy kintsia 30-kh - pochatku 50-kh rr.: Dokumenty, materialy, spohady. (Vols. 1-3). Lviv: In-t ukrainoznavstva im. I. Krypiakevycha. NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

15. Sokhan, P. (Ed.). (2003). Litopys UPA: Nova seriia: Borotba proty UPA i natsionalistychnoho pidpillia: informatsiini dokumenty TsK KP(b)U, obkomiv partii, NKVS-MVS, MDB-KDB. (Vols. 3-7). Kyiv, Toronto: Bydavnytstvo "Litopys UPA". [in Ukrainian].

16. Starodubets, H. (2013). Vynyshchuvalni bataliony u zakhidnykh oblastiakh Ukrainy v 1944-1946 rr. "svoi" chy "chuzh""? Novitnia doba. 1, 62-73. Retrieved March 27, 2023, from http://nbuv.gov.ua/UJRN/novdob_2013_1_8 [in Ukrainian].