Культурно-освітня робота в таборах інтернування армії Української Народної Республіки

Размещено на http://allbest.ru

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв

Культурно-освітня робота в таборах інтернування армії Української Народної Республіки

Литвин Сергій Харитонович, доктор історичних наук, професор,

професор кафедри культурології та міжкультурних комунікацій

У сучасній історіографії проблема українських військовополонених та інтернованих вояків Армії УНР, зокрема культурно-освітньої роботи в таборах представлена працями І. Срібняка «Обеззброєна, але нескорена...», М. Павленка «Українські військовополонені й інтерновані в таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії», у працях Б. Гудя, В. Голубка, В. Сергійчука й ін. Цю тему також висвітлено в публікаціях польських істориків О. Вішки, З. Карпуся, О. Колянчука, С. Степіна, В. Сулєї, Р. Потоцького й ін. Ця проблема має широку джерельну базу. Вона набула свого часу широкого висвітлення на сторінках табірних видань: у журналах «Запорожець», «Військовий вісник», «Літературно-науковий вісник», «Військово-науковий вісник», «Залізний стрілець», «За Україну», «Джерело», «На хвилях життя», «Український стрілець», «На руїнах», «Трибуна України», «Тернистим шляхом» тощо. Докладні спомини безпосередніх учасників подій були надруковані наприкінці 20-30-х рр. у збірниках «За Державність». Ґрунтовні матеріали про життя та побут інтернованої Армії УНР наведено в часописі «Гуртуймося», що виданий у Чехо-Словаччині. Значна кількість статей цієї тематики розміщена на сторінках військово-літературного журналу «Табор», у часописі «Тризуб». Великий масив історичних матеріалів про перебування Армії УНР в Польщі надруковано на сторінках львівського «Літопису Червоної Калини».

Малодосліджену джерельну базу з еміграційного періоду становлять матеріали, що зберігаються у фондах ЦДАВО України: Військового міністерства УНР (Ф. 1075), Генерального штабу Армії УНР (Ф. 1078), Міністерства закордонних справ (Ф. 3696), Народного комісаріату закордонних справ УРСР й ін.

Цінні відомості щодо інтернованої армії містять матеріали фондів Львівського ЦДІА, зокрема колекції документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУНР (ф. 581), фонду Української військової станиці м. Каліша (ф. 580), фонду Української збірної станиці м. Ланьцута (ф. 753), фонду Українського горожанського комітету в Львові (ф. 462), фонду Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (ф. 309) тощо. Величезний масив документів і матеріалів інтернованої Армії УНР зберігається в окремому фонді Центрального військового архіву у Варшаві (Рембертів) під назвою «Інтернована Українська Армія» (ф. 380), де вміщено 1270 справ. Серед яких: документи Канцелярії Головного Отамана (80 справ), Військового міністерства (557 справ), Головного управління Генерального штабу (213 справ), Штабу Дієвої Армії (89 справ) та ін.

Численні документи та матеріали містяться у фондах Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі, бібліотеки НТШ (Сарсель), Бібліотеки УВУ в Мюнхені, Бібліотеки народової у Варшаві. У результаті несприятливих обставин у листопаді 1920 р. уряд та Армія Української народної республіки, а разом з ними - десятки тисяч свідомого українського громадянства, рятуючись від загрози розгрому та розправи зі сторони більшовиків, змушені були емігрувати перейшовши на адміністративну територію Польщі, де були роззброєні й інтерновані в таборах. Т. Гунчак підраховує, що на 20 січня 1921 р. в таборах Польщі перебувало 17464 старшин і козаків Української Армії [8, 426-427]. національний український державність армія

Пізніше чисельність інтернованих у польських таборах зростала, і наприкінці 1921 р. сягала близько 30 тис. чол. За іншими даними, у Польщі перебувало від 37-ми до 43-х тис. українських громадян, здебільшого військовиків Армії УНР [4, 65-68]. Значні осередки еміграції утворилися також у Румунії, Празі, Парижі та Берліні. Усього ж українська політична еміграція на той період, як зазначено в «Енциклопедії українознавства» В. Кубійовича, нараховувала понад 100 тис. чол. [3, 572].

Армія УНР була розміщена в шести таборах: Олександрові Куявському (4-та Київська та 6-та Січова стрілецька дивізії), Вадовицях (1-ша Запорізька стрілецька та Окрема кінна дивізія), Пьотркуві (Кулеметна дивізія та штаб Дієвої Армії), Щепіорно (Каліш) (2-га Волинська та 3-тя Залізна дивізії), Ланьцуті (Окремий корпус кордонної охорони та 5-та Херсонська стрілецька дивізія), Ченстохові (урядовці й армійський шпиталь). Крім цього, у м . Ченстохові на цивільному становищі розміщувались урядовці та старшини Військового міністерства і Генерального штабу Армії УНР. Пізніше для розміщення інтернованих відвели ще два табори - у Стжалкові та в Ченстохові. У Вадовицькому таборі продовжила свою працю Спільна юнацька школа, готуючи кадри українських старшин. Частину війська, що в листопаді 1920 р., будучи відрізаним від головних сил, перейшли румунський кордон у районі Могилева-Подільського, інтернували в Румунії в м. Брашов та в м. Форгарош.

Незважаючи на зменшення чисельності Армії УНР, (за І. Срібняком, на червень 1921 р. - 13896 чол., серед яких: старшин і військових урядовців - 3691, козаків - 10205 [7, 34]), вона й надалі залишалася реальною військовою силою, яка могла б стати надійним підґрунтям для розгортання армії на теренах України після проведення мобілізації.

У Польщі почав діяти Державний центр УНР в екзилі, який став «державно- політичним центром, оборонцем і речником українського народу в його боротьбі за самостійну і незалежну Українську Державу» [1, 68]. Він включав еміграційний уряд УНР з відповідними міністерствами та відомствами, у тому числі - військових, внутрішніх і зовнішніх справ. Його очолював С. Петлюра, залишаючись Головою Директорії та Головним отаманом військ УНР.

С. Петлюра пізніше писав: «Наша боротьба не закінчилася відступом Уряду та Армії поза межі батьківщини. Те становище, в якому ми перебуваємо, можна схарактеризувати так: під натиском переважаючих сил ворога та з огляду на несприяючу міжнародну ситуацію, ми відійшли на другу лінію наших бойових позицій, де й проводимо підготовчу працю для осягнення чергової мети нашої боротьби.

Ми уважаємо себе ні морально, ні ідейно не розбитими. Поки зберігається в нас ця відпорна сила, поки ми плекаємо її і дбаємо про її розвиток, доти ми уявляємо собою для ворога потенціальну небезпеку, яка може статись для нього кожного часу і цілком реальною» [5, 347]. Перед урядом УНР поставало завдання забезпечити всіх колишніх громадян УНР принаймні мінімальними умовами існування на території Польщі. Продовження співпраці з Польщею стало єдиним шансом, який ще давав надію на звільнення території Наддніпрянщини від більшовицької окупації. У тяжких умовах еміграції українці виявили неабиякий характер і здатність до самоорганізації.

Опинившись у чужій країні, українська еміграція розвинула доволі жваву громадську діяльність. Існувала низка громадських організацій, фахових і наукових інституцій. Згодом центр українського руху перемістився до Варшави. Там знайшли притулок члени уряду, державні та військові українські діячі, відомі вчені, письменники і поети, малярі; працювало Українське воєнно- наукове товариство, видавництва «На чужині», «Наша культура», «Бібліотека українського державника» й ін.

Аналізуючи масив тогочасних документів і джерел, знаходимо міркування Петлюри про те, як має бути використаний армією час інтернування:

по-перше, для широкої культурницької діяльності серед війська (видання спеціальних газет для інтернованих, створення театрів і шкіл для неписьменних);

по-друге, для фахово-військової освіти війська (влаштування курсів для старшин, продовження функціонування юнацької школи, створення скорочених курсів Генерального штабу і підстаршинських вишколів [9].

Він усвідомлював, що перебування українських військ у надзвичайно тяжких умовах інтернування вимагало піднесення морального духу вояцтва, їхнього культурного й освітнього рівнів.

В одній із найважливіших своїх праць того часу «Сучасна українська еміграція і її завдання» Петлюра окреслив політику, ідеологію, стратегію і тактику української еміграції для досягнення її кінцевої мети - здобуття Української держави. Засадничим принципом Петлюри у військовій справі було те, що нація свідомо повинна перейнятися необхідністю оборони Батьківщини і завжди бути готовою до тієї оборони. «Зробити з нашого вояка фанатика української державності, але свідомого, освіченого - ось що повинно бути завданням не лише Головної Команди нашої, але й цілого громадянства» [5, 334], - вважав Петлюра.

У таборах інтернованих було розгорнуто культурно-освітню роботу, відкрито класи всіх ступенів єдиної державної школи, гімназії та Народний університет. Значну увагу приділено налагодженню роботи курсів українознавства, численних культурних об'єднань і гуртків, драматичних товариств, театрів, художніх майстерень і студій, видавничих установ. О. Доценко згадував, що Петлюра наполягав на виданні спеціальної військової газети «в цілях інформації нашого вояцтва й установлення серед нього єдиної думки й одної волі, спрямованої до одної мети - повернення на Україну в цілях відновлення української державності» [2, 31].

С. Петлюра спричинився до створення українських культурних і науково - дослідних закладів за кордоном. Він високо цінував працю таких наукових установ, як Українські вільні університети у Відні і в Празі, Українська господарська академія - пізніше Український технологічний господарський інститут у Подєбрадах, Українська Могилянсько -мазепинська академія наук, Український високий педагогічний інститут тощо.

Петлюра давав практичні поради еміграції щодо вивчення мови народу, серед якого вона проживає, та європейських мов, видання українських книжок і перекладної літератури з науки, мистецтва, освіти для піднесення рівня культури та для чинної участі в міжнародному житті. Він запропонував створити національну бібліотеку, зародком якої пізніше стала Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі.

Дбаючи про освіту молоді, Петлюра писав: «За всяку ціну студентство мусить іти до чужоземних університетів, політехнік і спеціальних академій, щоб пройти систематичний курс наук і повернути в Україну підготовленими до тієї ролі, яка їх там чекає» [5, 335]. У зверненні до українців-вояків від 19 квітня 1921 р. Петлюра говорив: «Тим часом всім нам, починаючи від козака і кінчаючи старшинами, потрібно вчитись і вчитись. Треба бути готовим, щоб на руїнах, створити нову, велику, міцну і багату Україну. Треба, що би ми вернулись до рідного краю освіченими, культурними, підготовленими до праці державного будівництва громадянами. Муштруйтеся, опановуйте старшинські і підстаршинські курси і школи для неграмотних та школи і курси фахові» [6, 419].

Завдання фахової освіти почасти виконувала Кам'янецька піхотна юнацька школа, яку наказом Головної команди військ УНР від 27 липня 1921 р. (ч. 42) було перейменовано в Державну спільну юнацьку школу. Вона готувала молодих старшин усіх родів зброї.

Юнаки, які успішно закінчували курс навчання, наказом Головної команди іменувалися першим старшинським рангом Української Армії - хорунжого. Підготовку старшин здійснювали також дивізійні юнацькі школи, Військова електротехнічна школа Армії УНР, повторні старшинські курси й ін. У червні 1921 р. у Ланьцуті було засновано Український народний університет, а з липня при ньому відкрито військовий факультет, роботою якого керував генерал-поручник І. Мартинюк, а почесним деканом був генерал-поручник М. Юнаків.

З 21 листопада 1921 р. розпочали свою роботу «Скорочені курси підготовки штабних старшин для праці в оперативних штабах Армії УНР», а 27 червня 1922 р. відбувся перший випуск 27-ми старшин, які були направлені в розпорядження начальника Генерального штабу для призначення на вільні посади в оперативних штабах і дивізіях Української Армії.

Однак легальне існування ДЦ УНР тривало недовго. Після підписання в березні 1921 р. у Ризі польсько-радянського мирного договору уряд УНР та всі його організації втратили свій офіційний статус і право легального існування на території Польщі.

Статтею 5 договору заборонялося перебування на території Польщі всіх протибільшовицьких організацій і збройних формувань та припинялася підтримка еміграційних політичних і військових організацій. Від 1 січня 1923 р. формально розпочалася ліквідація таборів інтернованих. Однак згодом дипломатичними зусиллями, зокрема і С. Петлюри, ліквідацію таборів відклали до 1 вересня 1923 р. Тим самим вдалося виграти час для поступового переведення армії на цивільний стан, організації благодійних організацій, фундацій і виробничих артілей, фахових курсів тощо.

За даними архівних документів, станом на 7 березня 1923 р. Тільки в таборах Каліша і Щепіорно ще налічували 3200 чол. [10]. Остаточна ліквідація таборів фактично тривала до літа 1924 р. Українських вояків було зараховано до політичних емігрантів. Значна кількість козаків і старшин емігрували до Франції, Бельгії, Люксембурга, а інші шукали притулку та праці по всій Польщі.

Армія УНР припинила своє існування як регулярна військова сила держави, але продовжувала зберігати сталі осередки як згорнутий апарат штабів семи українських дивізій, Спільна юнацька школа, Генеральний штаб та Академічні курси при ньому. У Каліші, було організовано Українську станицю, де місцева польська влада надала в розпорядження українців частину табірних споруд. У станиці мало осередок Українське військово-історичне товариство, яке видавало свій друкований орган - збірник «За Державність» та опікувалося цвинтарями та могилами вояків Армії УНР.

Армія продовжувала зберігати штаби дивізій і бригад, старшинський і підстаршинський склад для свого майбутнього відновлення. 1926 р. було відновлено роботу штабу Військового міністерства під керівництвом генерала В. Сальського (невдовзі начальником штабу став генерал П. Шандрук, а пізніше - полковник А. Валійський). Штаб займався реєстрацією колишніх вояків Армії УНР, їхнім вишколом, підбором і підготовкою старшинських кадрів, розробкою загальної структури майбутнього українського війська. 1932 р. на обліку штабу перебувало 4000 старшин і 900 підстаршин [7, 47]. Отже, у складних умовах інтернування Уряд і військове керівництво УНР проводило активну культурно-освітню роботу національної спрямованості з вояками Армії УНР, створивши для цього дієві громадські фахові та наукові інституції, що дало змогу зберегти і тривалий час підтримувати інтернованих українських вояків як реальну військову силу. Згодом вони стали основою армії, яка боролась за українську державність у роки Другої світової війни.

Література

1. Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі : ст. і матер. Філадельфія ; Київ ; Вашингтон : Фундація ім. С. Петлюри ; Веселка ; Фундація родини Чопівських, 1993. 494 с.

2. Доценко О. Заповіт Головного Отамана Симона Петлюри (в 10-ті роковини його трагічної смерті) // Календар «Дніпро». Львів, 1936. С. 29-34.

3. Енциклопедія українознавства. Словникова частина : у 10 т. / гол. ред. проф. В. Кубійович. Т. 1. Париж-Нью-Йорк : Наук. т-во ім. Т. Шевченка, 1955-1984. 4015 с.

4. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917-1921. Ч. 3. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР. Прага : Прометей, 1930. 234 с.

5. Симон Петлюра : статті, листи, документи. Т. 1. Нью-Йорк: УВАН у США, 1956. 480 с.

6. Симон Петлюра : статті, листи, документи. Т. 3. Київ : Вид-во імені О. Теліги, 1999. 616 с.

7. Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена: Інтернована армія УНР у таборах Польщі й Румунії (1921-1924 рр.) Київ : Вид-во імені О. Теліги, 1997. 129 с.

8. Українська революція: Документи 1919-1921 / під ред. Гунчака. Нью-Йорк, 1984. 498 с.

9. ЦДАВО України. Ф. 1429. Оп. 2. Спр. 32. Арк. 70.

10. ЦДАВО України. Ф. 4. Оп. 1. Спр. 613. Арк. 12.

Размещено на Allbest.ru