Громадські наукові об'єднання і естафета поколінь у вітчизняній соціогуманітаристиці доби українського національного відродження

Безпосереднім перенесенням ідейних і організаційних принципів діяльності львівського НТШ на Наддніпрянську Україну стало заснування М. Грушевським 1907 р. у Києві Українського наукового товариства (УНТ). Подібно до НТШ, УНТ утворило у своєму складі секції -- історичну та філологічну, а також природничо-технічну, медичну і статистичну комісії, залучило до співпраці вчених різних поколінь не лише з Наддніпрянщини -- В. Антоновича (1834-1908), О. Левицького (1848-1922), І. Каманіна (18501921), Б. Грінченка (1863-1910), М. Василенка (1866-1935), М. Біляшівського (18671926), В. Щербаківського (18761957), В. Перетца (1870-1935), В. Модзалевського (1882-1920), І. Огієнка (18821972), а й із Галичини -- І. Франка (1856-1916), М. Возняка (18811954), розгорнуло видання «Записок Українського наукового товариства», наукових збірників, журналу «Україна».

З Українським науковим товариством тісно співпрацювало також засноване в 1910 р. Київське товариство охорони пам'яток історії та мистецтва, у роботі якого брало участь чимало уславлених учених і яке пізніше, у 1920 р., фактично влилося до складу УНТ.

У вітчизняній традиції діяльність УНТ здебільшого перебуває на другому плані. Пояснюється це значною мірою тим, що обстоювані М. Грушевським концептуальні засади діяльності УНТ -- зосередження на вивченні української історії, культури, суспільства, широка самоврядність в організації роботи -- в умовах здобуття Україною незалежності зробили товариство своєрідним антиподом створюваної на основі концепції В. Вернадського Української академії наук (УАН) як вищої державної наукової інституції. В історичній ретроспективі життєздатність концепції В. Вернадського і М. Василенка є безперечною. Завдяки націленості своєї діяльності на розвиток науково-технічного, економічного і духовного потенціалу України Академія змогла зберегти себе в умовах наступу більшовицького тоталітарного режиму.

До того ж слід враховувати, що первісний задум організації діяльності УАН передбачав при наданні їй статусу вищої державної наукової установи також і її широку внутрішню самоврядність, хоч і дещо вужчу, ніж напрацьовані НТШ, УНТ та іншими незалежними громадсько-науковими об'єднаннями засади самоорганізації. Упродовж перших десяти -- п'ятнадцяти років це знаходило втілення у функціонуванні численних академічних науково-дослідних комісій.

Однак чимдалі ставало все більше зрозуміло, що поступове, але невпинне одержавлення більшовицьким режимом системи академічної науки було несумісне із засадничими принципами і традиціями самоорганізації українського наукового співтовариства, напрацьованими кількома поколіннями вітчизняних учених. Зрештою і УНТ змушене було влитися до складу ВУАН і розчинитися в ній уже 1921 р., та й НТШ фактично повторило його долю у 1939 р. Усе це дуже болісно позначилося на свободі наукової творчості і життєвому шляху кількох поколінь українських учених у СРСР.

Безумовно, покоління вчених, яке увійшло в наукове життя до середини 20-х років XX ст., чий світогляд сформувався під впливом ідей національного самоствердження України, і в умовах поступового наступу тоталітарного режиму чимало робило для збереження засад плідної самоорганізації наукового життя, обстоювання його незалежності. Наукове співтовариство і в межах УАН-ВУАН, і наукових установ, безпосередньо підпорядкованих Наркомпросу, деякий час знаходило в собі сили зберігати риси громадського формування, самоврядності. Однак уже наприкінці 1920-х років ситуація певного ідейного плюралізму й відносної свободи наукової творчості принципово змінилася утвердженням норм, примусово встановлених радянським тоталітарним режимом.

Відтоді певні елементи самоорганізації, самостійності наукового співтовариства збереглися лише на рівні членів Академії, які мали і незрідка ефективно використовували наявні можливості для обстоювання інтересів української науки. Однак загалом одержавлення науки і освіти, адміністративний диктат і постійна ідеологічна «опіка» та контроль із боку партійних і каральних та цензурних органів ставали все сильнішими.

Однак прикметним є й інше. Упродовж довгих десятиліть панування тоталітарного режиму українські науковці, часом наражаючись на небезпеку, відкриті репресії і опосередковані утиски влади, ідеологічних партійних, каральних та цензурних органів, у доступних їм формах незмінно продовжували боронити своє право на демократичну самоорганізацію наукового життя, об'єднання творчих зусиль, розбудову вільних від контролю «зверху» творчих зв'язків між окремими вченими і науковими колективами, обстоювання нових ідей. Особливо у часи кризи тоталітарного режиму, у роки так званої «відлиги» кінця 50-х -- початку 60-х років, згодом -- із початку 80-х років наукова громадськість змогла реалізувати чимало своїх прогресивних, демократичних, національно-патріотичних ініціатив саме через наукові товариства, академічні та університетські ради й комісії, з існуванням яких влада змушена була миритися, але не могла втримати їх під постійним контролем, особливо зважаючи на поширеність серед гуманітарної наукової інтелігенції протестних опозиційних настроїв. Важливу моральну підтримку українським науковцям надавало успішне функціонування наукових товариств та інших дослідницьких, освітніх, культурологічних, видавничих центрів, створених за кордоном в українській діаспорі.

Значною мірою цей чинник відіграв знаменну роль у відродженні й подальшому розвиткові громадських наукових і освітньо-культурологічних організацій в Україні після здобуття нею незалежності.

Загалом проблеми організації й самоорганізації українського наукового співтовариства, боротьби науковців за збереження його національних патріотичних, демократичних традицій упродовж нелегких десятиліть XX ст. в Україні та за її межами, на еміграції, мають стати темою окремого самостійного дослідження.

Висновки

Шлях розвитку вітчизняної соціогуманітаристики за доби українського національного відродження переконливо засвідчує вагомий, а на особливо драматичних зламах історії -- у часи жорстоких переслідувань і заперечень існування української мови та культури, героїчного минулого й самого права нації на існування, визначальний внесок громадських наукових організацій у збереження вогнища національної думки, консолідації й успішного функціонування наукового співтовариства, розвитку його традицій. Створювані вченими або цілком самостійно, або ж на засадах реальної широкої самоврядності (наприклад, при університеті), відсутності адміністративного втручання у їхню діяльність, громадські наукові об'єднання завжди були оборонцями патріотичної спрямованості української гуманітаристики. Величезним є їхній внесок у генерування нових ідей, визначення пріоритетних дослідницьких завдань, зосередження зусиль учених на їх успішному розв'язанні, одержанні справді важливих для суспільства й незалежних від минущої політичної кон'юнктури результатів.

Колективна думка вітчизняного наукового співтовариства, яка акумулювалася в діяльності громадських осередків, обговорювалася на їх зібраннях, утілювалася в друкованих виданнях, була тим рушієм нових ідей і звершень, які збагачували вітчизняну науку, спрямовували наукові інституції на шляхи плідної дослідницької праці. У реаліях України XIX -- початку XX ст. саме громадські наукові об'єднання стали центром тяжіння й ідейного згуртування окремих учених і дослідницьких колективів університетських кафедр та факультетів, інших державних установ. Наукові товариства були простором вільної творчої взаємодії представників різних генерацій учених, у якому відбувалися передача досвіду від покоління до покоління, формування й збагачення традицій вітчизняного наукового співтовариства, народжувалися й реалізовувалися нові ідеї.

Специфікою громадських наукових об'єднань була участь у їх діяльності одночасно представників різних генерацій учених, кожна з яких спиралася на досвід попередників і власне світобачення, коло методологічних уявлень, розуміння завдань і перспектив наукової праці. Творча естафета поколінь реалізовувалася саме через їх взаємодію, безперервний діалог, а почасти і конфлікти. Власне, громадські об'єднання стали місцем зустрічі генерацій учених, одні з яких вже досягли своїх найвищих здобутків і поволі втрачали провідну роль, інші -- виходили на широкий дослідницький методологічний простір. їх взаємодія сприяла налагодженню співпраці, збереженню та розвитку досвіду й традицій у безперервній естафеті поколінь, забезпеченні горизонтальних комунікацій у науковому середовищі.

Визначальною рисою життя українського наукового співтовариства завжди була керівна роль у діяльності громадсько-наукових організацій провідних учених, які завдяки першорядним результатам своєї наукової творчості, глибокому баченню дослідницьких завдань і здобутому безперечному авторитетові серед учених були здатні згуртовувати широке коло науковців, спрямовувати його діяльність. Важливу роль у цьому постійному діалозі відігравала організація масштабних наукових та видавничих проектів, пов'язаних з іменами провідних учених своєї доби -- В. Антоновичем і М. Грушевським.

В організації наукового життя співтовариство українських учених-соціогуманітаріїв пройшло знаменний шлях від перших неформальних гуртків однодумців першої половини XIX ст. до стійких, напівавтономних від університетів «професорських» наукових товариств і, нарешті, наприкінці XIX -- на початку XX ст. -- до створення цілком незалежних наукових об'єднань: Наукового товариства імені Шевченка у Львові, Українського наукового товариства, Товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва в Києві, які, на відміну від попередніх досить вузьких наукових корпорацій, згуртували навколо себе широкий науковий загал. Напрацьовані українським науковим співтовариством досвід спільної роботи і традиції її демократичної самоорганізації в драматичних умовах XX ст. стали основою збереження вогнища української гуманітарної науки і культури, запорукою її відродження в незалежній Україні.

Література

1. Алексієвець М. М., Савенко В. В. Роль Наукового товариства ім. Т Шевченка в українському національному відродженні (друга половина XIX -- початок XX ст.). Тернопіль, 1999. 188 с.

2. Глушко М. Народознавчі студії в Науковому товаристві імені Шевченка (1895-2020): статті та матеріали. Львів, 2022. 664 с. (Серія: Українська наукова бібліотека НТШ ; число 52).

3. Грушевський М. С. Дотеперішній розвій Наукового товариства імені Шевченка // Хроніка Наукового товариства імені Шевченка. Львів, 1900. Число 1. С. 3-19.

4. Демуз І. Діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові (кінець ХІХ -- початок ХХ ст.): сучасна вітчизняна історіографія // Переяславський літопис: зб. наук. ст. Переяслав-Хмельницький, 2014. Вип. 6. С. 149-174.

5. Демуз І. О. Наукові товариства на теренах України ХІХ -- початку ХХ ст.: полілог учених і епох: монографія. Переяслав-Хмельницький: Лукашевич О. М., 2014. 681 с.

6. Калакура Я. Інтелектуальне співтовариство українських істориків: діалог поколінь чи конфлікт методологій // Ейдос: альм. теорії та історії іст. науки. Київ, 2009. Вип. 4. С. 262-269.

7. Калакура Я. Українська історіографія на переломі: від методологічного монізму до європейських орієнтирів: монографія. Київ: Київський університет, 2022. 464 с.

8. Ляшко С. М. Біографічна довідкова справа в Україні (60-ті рр. ХІХ -- 40-і рр. ХХ ст.): нариси історії. Запоріжжя: Дике поле, 2006. 88 с.

9. Ляшко С. М. Історія формування провідних осередків біографічних досліджень та проблеми консолідації професійного співтовариства (друга половина ХІХ - ХХ ст.) // Вітчизняні ресурси біографічної та біобібліографічної інформації. Київ, 2016. С. 11-61.

10. Онопрієнко В. І., Реєнт О. П., Щербань Т О. Українське наукове товариство: 1907-1921 роки / Ін-т історії України НАН України. Київ, 1998. 243 с.

11. Онопрієнко В., Щербань Т Джерела з історії Українського наукового товариства в Києві. Київ, 2008. 351 с.

12. Семергей Н. Українське національно-культурне відродження другої половини ХІХ -- першої третини ХХ століття: дискурс новітньої історіографії: монографія. Полтава: АСМІ, 2020. 440 с.

References

1. Aleksiievets, M. M., & Savenko, V. V (1999). Rol Naukovoho tovarystva im. T. Shevchenka v ukrainskomu natsionalnomu vidrodzhenni (druha polovyna 19 - pochatok 20 st.) [The role of the T. Shevchenko Scientific Society in the Ukrainian national revival (second half of the 19th - beginning of the 20th century)]. Ternopil, Ukraine. [In Ukrainian].

2. Hlushko, M. (2022). Narodoznavchi studii v Naukovomu tovarystvi imeni Shevchenka (1895-2020) [Ethnographic studies at the Shevchenko Scientific Society (1895-2020)]. Lviv, Ukraine. [In Ukrainian].

3. Hrushevskyi, M. S. (1900). Doteperishnii rozvii Naukovoho tovarystva imeni Shevchenka [Development of the Shevchenko Scientific Society up to now]. Khronika Naukovoho Tovarystva imeni Shevchenka, 1, 3-19. [In Ukrainian].

4. Demuz, I. (2014). Diialnist Naukovoho tovarystva imeni Tarasa Shevchenka u Lvovi (kinets 19 - pochatok 20 st.): Suchasna vitchyzniana istoriohrafiia [The Scientific Society of Taras Shevchenko activities in Lviv (late 19th - early 20th centuries): Modern national historiography]. Pereiaslavskyi Litopys, 6, 149-174. [In Ukrainian].

5. Demuz, I. O. (2014). Naukovi tovarystva na terenakh Ukrainy 19 - pochatku 20 st.: Poliloh uchenykh i epokh [Scientific societies on the territories of Ukraine in the 19th and early 20th centuries: Polylogue of scientists and eras]. Pereiaslav-Khmelnytskyi, Ukraine. [In Ukrainian].

6. Kalakura, Ya. (2009). Intelektualne spivtovarystvo ukrainskykh istorykiv: Dialoh pokolin chy konflikt metodolohii [Intellectual community of Ukrainian historians: Dialogue of generations or conflict of methodologies]. Ejdos: Historiographic Almanac, 4, 262-269. [In Ukrainian].

7. Kalakura, Ya. (2022). Ukrainska istoriohrafiia na perelomi: Vid metodolohichnoho monizmu do yevropeiskykh oriientyriv [Ukrainian historiography at a turning point: From methodological monism to European landmarks]. Kyiv, Ukraine: Kyivskyi universytet. [In Ukrainian].

8. Liashko, S. M. (2006). Biohrafichna dovidkova sprava v Ukraini (60-ti rr. 19 - 40-i rr. 20 st.): Narysy istorii [Biographical reference work in Ukraine (60s of the 19th - 40s of the 20th century): Essays on history]. Zaporizhzhia, Ukraine: Dyke Pole. [In Ukrainian].

9. Liashko, S. M. (2016). Istoriia formuvannia providnykh oseredkiv biohrafichnykh doslidzhen ta problemy konsolidatsii profesiinoho spivtovarystva (druha polovyna 19 - 20 st.) [The history of the formation of leading centers of biographical research and the problem of consolidation of the professional community (second half of the 19th - 20th centuries)]. In Vitchyzniani resursy biohrafichnoi ta biobibliohrafichnoi informacii [Domestic resources of biographical and biobibliographical information] (pp. 11-61). Kyiv, Ukraine. [In Ukrainian].

10. Onopriienko, V. I., Reient, O. P, & Shcherban, T O. (1998). Ukrainske naukove tovarystvo: 1907-1921 roky [Ukrainian Scientific Society: 1907-1921]. Kyiv, Ukraine. [In Ukrainian].

11. Onopriienko, V, & Shcherban, T (2008). Dzherela z istorii Ukrainskoho naukovoho tovarystva v Kyievi [Sources from the history of the Ukrainian Scientific Society in Kyiv]. Kyiv, Ukraine. [In Ukrainian].

12. Semerhei, N. (2020). Ukrainske natsionalno-kulturne vidrodzhennia druhoi polovyny 19 - pershoi tretyny 20 st.: Dyskurs novitnoi istoriohrafii [Ukrainian national and cultural revival of the second half of the 19th - the first third of the 20th century: The discourse of modern historiography]. Poltava, Ukraine: ASMI. [In Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru