Кантон-регламент у старопрусській армії: причини запровадження і результати

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кантон-регламент у старопрусській армії: причини запровадження і результати

Гордієнко В'ячеслав Володимирович кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри всесвітньої історії та методик навчання, Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, м. Умань

Гордієнко Галина Миколаївна кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри всесвітньої історії та методик навчання, Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, м. Умань

Анотація

Стаття присвячена важливому компоненту військової справи в Пруссії ХУШ ст. - системі комплектування армійських підрозділів під назвою Кантональний регламент. Зазначено, що королівство Пруссія з нечисленним населенням і некомпактною територією задля утвердження в геополітичній структурі Європи вимушена була утримувати велику армію, більша частина якої складалася із завербованих найманців-іноземців. Такий склад війська зумовлював низьку дисципліну і дезертирство. У статті вказано, що перші спроби введення рекрутчини припадають на період правління Великого курфюрста. Проте, рішучий крок до запровадження загальної військової повинності було зроблено королем Фрідріхом Вільгельмом І. У 1733 р. він підписав три укази, якими було остаточно упорядковано призов на військову службу мешканців королівства. У статті розкрито основні елементи нового порядку комплектації війська. Зазначено, що територія Пруссії була поділена на кантони - військово-адміністративні одиниці з відповідною кількістю дворів, які були закріплені за визначеними піхотними полками і кавалерійськими ескадронами. Кожен кантон поділявся на райони за кількістю рот у полку. Командири мали право рекрутувати новобранців до підрозділів з території закріпленого району. Для цього заздалегідь укладалися списки молодих чоловіків відповідного зросту - реєстри. Занесені у кантональний реєстр юнаки у більшості були кріпосними селянами і частково виводилися з-під юрисдикції поміщиків-юнкерів. Наголошується, що новий спосіб рекрутування новобранців поєднувався із збалансованою системою відпусток. Служба реально тривала три місяці на рік у мирний час - квітень, травень, червень. Інші дев'ять місяців солдат працював у батьківському господарстві на селі. У статті висвітлено позитивні військові і соціальні наслідки запровадження Кантонального регламенту. Зазначено, що кантоністи були ядром кожного військового підрозділу, внаслідок чого армія не поривала зв'язків із народом. Доведено, що Кантон-регламент сприяв формуванню основ громадянських уявлень серед селянства, а прусське військо стало чинником виховання нації.

Ключові слова: Кантональний регламент, Пруссія, рекрут, Фрідріх Вільгельм І, солдат, полк. кантональний регламент пруссія рекрут

Hordiienko Viacheslav Volodymyrovych Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of World History and Teaching Methods, Pavlo Tychyna Uman State Pedagogical University, Uman,

Hordiienko Halyna Mykolaivna Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of World History and Teaching Methods, Pavlo Tychyna Uman State Pedagogical University, Uman

CANTON REGULATIONS IN THE OLD PRUSSIAN ARMY: REASONS FOR IMPLEMENTATION AND RESULTS

Постановка проблеми

Проведення реформ у військовій справі завжди вимагало від держави значних зусиль: матеріальних і фінансових затрат, залучення людських ресурсів, організаційної активності, волі і далекоглядності державців. Запровадження масштабних новацій у війську супроводжувалося істотними економічними та соціальними зрушеннями. Глибою зміни у військовій справі, як правило, тією або іншою мірою впливали і на суспільне життя, і на менталітет населення. Тому військові реформи завжди викликали науковий інтерес в істориків, соціологів, психологів та представників інших соціо-гуманітарних дисциплін. Нинішня російсько-українська війна загострила увагу фахівців до проблем військової історії і військової організації. Війна набула затяжного та екзистенційного характеру, поставила перед нашим суспільством численні виклики, на які слід давати адекватні відповіді. Серед них особливе місце займає проблема мобілізації. Для її вирішення потрібно враховувати, крім усього іншого, й історичний досвід країн, де організація комплектування війська була особливо ефективною.

Високий рівень військової справи і військового мистецтва в Німеччині зумовлювався, переважно, військовим досвідом Пруссії - німецької держави, перше піднесення якої відбулося у ХУШ ст. Незначне за чисельністю населення королівство вирізнялося у той час особливим становищем армії в країні. Якщо загальноприйнятим і цілком зрозумілим завжди було висловлювання «держава, яка володіє армією», то про Прусське королівство часів правління Фрідріха Вільгельма І та його сина Фрідріха ІІ Великого в Європі говорили «армія, яка володіє державою» [1, с. 30]. У 1733 р. після тривалого періоду пошуку найбільш прийнятного способу поповнення новобранцями військових підрозділів король Фрідріх Вільгельм І підписав низку указів щодо правил рекрутування молодих чоловіків у піхоту і кавалерію, які увійшли у військову історію країни над назвою «Кантон-регламент». Завдяки його запровадженню прусська армія отримала стабільне джерело поповнення якісним людським матеріалом. Не відмовляючись від вербування найманців в інших країнах, прусські монархи на основі Кантон- регламенту забезпечили ядро підрозділів своєї армії мотивованими, невибагливими і фізично розвиненими прусськими вояками. За правління Фрідріха ІІ Великого військо Прусського королівства стало взірцем для сусідніх країн.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Запровадження «кантональної конституції» королем Фрідріхом Вільгельмом І у 1733 р. було предметом аналізу таких видатних німецьких істориків як Йоган Дройзен [2], Густав Шмоллер [3], Ганс Дельбрюк [4], Курт Жані [5]. Дослідники ХІХ - першої половини ХХ ст. вказали на прогресивний характер реформи системи комплектування війська в Пруссії, виявили її значення для розвитку військової справи в країні, показали роль монарха у її проведенні. Нинішні науковці, серед яких варто виділити Девіда Фрейзера [6], Вольфганга Фенора [7], Юрія Нєнахова [1], більше уваги звертають на соціальні аспекти Кантонального регламенту, розглядають його у комплексі реформ, які провів король Фрідріх Вільгельм І упродовж свого правління. Водночас, обставини великої конвенційної війни, яка вибухнула у центрі Європи, вимагають сучасного переосмислення багатьох вузлових моментів військової історії, у тому числі й реформ у «старій прусській армії» (AltpreuBische Armee).

Метою статті є вивчення умов і причин ухвалення Кантонального регламенту, його основних компонентів, а також практичних та суспільних результатів запровадження.

Виклад основного матеріалу

Розробці Кантонального регламенту в Прусському королівстві передував тривалий період пошуків найбільш продуктивних способів поповнення війська. Особливо актуальним це стало після важких демографічних втрат, яких зазнали німецькі держави під час Тридцятилітньої війни. За правління Великого курфюрста Фрідріха Вільгельма військо князівства Бранденбург-Пруссія все ще залишалося, переважно, найманим. Втім, коли після закінчення війни між Швецією і Польщею у 1660 р., в якій армія Великого курфюрста чисельністю до 18 тис. взяла активну участь на боці Швеції, розпочалася демобілізація, було ухвалено рішення залишити, крім гарнізонних підрозділів, 4 тис. польового війська. Це означало, за словами О. Свєчіна, що «... принципово питання про постійну армію було вирішене» [8, с. 247]. Невдовзі, під час війни зі Швецією, у 1675 р. Великий курфюрст наказав укомплектувати частину своїх підрозділів, зокрема, власний полк шляхом рекрутування сільських молодиків. Фрідріх Вільгельм мав перед собою яскравий приклад: найуспішніша армія періоду Тридцятилітньої війни - шведська укомплектовувалася шляхом рекрутування.

Перші спроби запровадження військової повинності Великим курфюрстом, щоправда, не дали позитивних результатів, оскільки ополчення із сільських мешканців виявилося не надто войовничим. Проте, це був перший крок у вірному напрямі. Наступник Великого курфюрста - Фрідріх, як і його батько, вимушений був вести тривалі війни задля утвердження прусської державності в Європі. Йому вдалося отримати від імператора Священної Римської імперії титул короля Пруссії і 18 січня 1701 р. у столиці герцогства Кенігсберзі відбулася пишна церемонія коронації [9, s. 15]. Щоб утримувати чисельне військо, Фрідріх вимушений був застосовувати систему вербування добровольців як у своїх володіннях так і за їх межами. Йому доводилося також вдаватися і до примусового набору рекрутів. Вербувальники (Werbeoffiziere) прусського короля з'являлися в усіх німецьких державах і, застосовуючи різні способи (часто прямий обман), вербували найманців до прусської армії. З часом прусські вербувальники почали навідуватися в Республіку Сполучених Провінцій, Швейцарію, Італію, Угорщину, Польщу і навіть в Україну.

На початку ХУШ ст. прусське військо наполовину складалося з іноземців, яких вербували за гроші. Цих вояків нічого не зв'язувало з Пруссією і часто більшість із них самовільно покидала свої підрозділи. Явище дезертирства було для старопрусської армії серйозною проблемою.

Упродовж 1688 - 1697 рр. уряд на той час курфюрста Фрідріха ІІІ ще міг шляхом вербування добровольців закривати потреби в живій силі у військах. Втім, 1693 р. довелося ухвалити «Тимчасове положення» про примусовий набір новобранців у герцогстві Пруссія, оскільки завдяки цьому можна було поставити чітко фіксовану кількість вояків в армію.

Згідно з «Тимчасовим положенням», рекрутувалися новобранці в піхотні частини із представників маргінальних верств. Але з часом довелося поширити принципи рекрутування на інші соціальні групи - селян і міських дрібних торговців.

Війна за «іспанську спадщину» 1701 - 1714 рр., в якій щойно створене королівство Пруссія взяло безпосередню участь у складі антифранцузької коаліції, стала чинником деяких змін у системі комплектування війська. У 1705 р. радник короля Фрідріха І підготував документ, в якому обґрунтовувалося юридичне право і королівська прерогатива у випадку війни, яку на той час вів імператор Священної Римської імперії, вербувати новобранців для комплектування піхотних підрозділів з усіх провінцій королівства. Крім цього, указ проти дезертирства від 15 травня 1711 р., підписаний Фрідріхом І, містив строге нагадування, що король мав право набирати до свого війська не тільки добровольців, але й здійснювати примусову мобілізацію. Причому, кожен новобранець мусив захищати не тільки власне королівство, але й служити задля безпеки й миру і бути готовим віддати своє майно і проливати свою кров за короля й імператора. Особливо наполегливо ідею служіння підданих своєму монархові проводив спадкоємець Фрідріха І, його син - Фрідріх Вільгельм І. За словами Г. Дельбрюка, «... те, що він призивав своїх підданих на службу і проголосив їх військовозобов'язаними це був лише подальший крок тієї ж концепції і тієї ж практики, що ми бачили й у Франції за Людовика XIV» [4, s. 249].

Слід мати на увазі, що на німецьких землях від середніх віків зберігся у формі звичаєвого права обов'язок служити у війську суверена під час війни. Завдяки цьому насильна мобілізація не викликала якого- небудь серйозного спротиву. Недаремно французький історик А. Рамбо серед провідних рис «німецької раси» називав діяльний характер, витримку, обов'язковість [10, р. 34]. Втім, поширення цього звичаю на рекрутування новобранців і в мирний час сприймалося суспільством, яке вже володіло певним рівнем правосвідомості, як перший прояв королівського деспотизму.

Фрідріх Вільгельм І зійшов на трон у момент завершення «війни за іспанську спадщину». Як правило, підписання мирної угоди супроводжувалося в Європі демобілізацією значних військових контингентів. Молодий прусський король пішов всупереч традиції і в 1713 р. наказав збільшити чисельність вояків у піхотних полках на 8073 особи, а в кавалерії на 1065 осіб [5, с. 770]. Близько двадцяти років свого правління король Фрідріх Вільгельм І разом з військовими та урядовцями шукали ефективних способів вирішення проблеми дезертирства і поповнення військових підрозділів новобранцями. Соратником короля в реформуванні військової справи в Пруссії був відомий у Європі воєначальник князь Леопольд І Ангальт-Дессауський.

Після закінчення «війни за іспанську спадщину» у Пруссії продовжувалася практика часткового рекрутування молодих чоловіків до війська. Поряд з цим зберігався і звичай вербувати добровольців за гроші. Процедура вербування за традицією супроводжувалася гучним барабанним боєм. Обидва способи поповнення новобранцями прусського війська називалися одним і тим самим терміном, але застосування першого способу супроводжувалося ексцесами і спричиняло масову еміграцію прусських юнаків з королівства. Фрідріх Вільгельм І вимушений був підписати особливий указ від 17 жовтня 1713 р., в якому такого типу мігрантів прирівнювали до дезертирів. У даному випадку йшлося не тільки про збереження мобілізаційного потенціалу, але й про забезпечення сільського господарства королівства належною кількістю робочої сили. Відтік з країни якісної робочої сили зумовлював погіршення сільського господарства і торгівлі і, відповідно, зменшення податкових надходжень до королівської казни.

Згодом, 2 квітня 1714 р. Фрідріх Вільгельм І оприлюднив указ про припинення насильного вербування в королівстві і наказав приймати на військову службу тільки добровольців. У цьому указі йшлося також і про дезертирів. Громада, з якої у військо був призваний рекрут а потім дезертирував, мала сплатити 10 талерів у вербувальний фонд. Ці кошти потім можна було використати для вербування чоловіків на військову службу за межами Прусського королівства. У цьому ж указі король пообіцяв, що з 1 червня 1714 р. припиниться насильна мобілізація і вербування новобранців відбуватиметься цілком добровільно, мирно, за гроші і обов'язково з традиційним барабанним боєм. Окремими пунктом в указі зазначалося також і про загальне помилування тих молодиків, які втекли з королівства через боязнь стати рекрутами.

Важливим кроком до удосконалення системи комплектування армії став піхотний статут, ухвалений королем 28 лютого 1714 р. Слід зазначити, що Великий курфюрст, король Фрідріх І а потім і його син Фрідріх Вільгельм І, чітко усвідомлюючи можливості економіки країни з нечисленним населенням (1 млн. 750 тис. на початку ХУШ ст.) і великою армією, запровадили і постійно удосконалювали систему відпусток для вояків призваних із прусських земель для забезпечення балансу між військовими і господарськими потребами королівства. Ця система сприяла тому, що прусський солдат не поривав зв'язків зі своєю родиною, працював на батьківському полі разом з рідними. Фізична праця на батьківській ниві заміняла рекрутові важкі фізичні тренування у військовій частині і підтримувала належний фізичний стан і тонус. Піхотний статут чітко вказував, що реально на службі в мирний час вояки мали перебувати щороку упродовж квітня, травня, червня. Інші дев'ять місяців прусський піхотинець працював вдома. Можна стверджувати, що тут реформатори обережно використали окремі позитивні елементи ландверу, тобто, системи озброєного ополчення - міліції. Статутом визначалося, що в піхотних ротах залишалося на службі не більше 30 вояків, інші 50 - відпускалися до батьківського дому. Відпускники отримували лише половину платні, а інша половина - йшла у фонд вербування новобранців.

Невдовзі король Фрідріх Вільгельм І збагнув, що для створення потужної сучасної армії потрібен освічений новобранець. У 1717 р. він підписав указ, згідно з яким, церковна влада на місцях і консисторії зобов'язувалися забезпечити початкове навчання для дітей віком від 5 до 12 років у зимовий період, коли на селі було мало роботи. Король наказував організувати школи, де б учні могли навчатися, принаймні, один-два рази на тиждень. Завдяки наполегливості Фрідріха Вільгельма І, який приділив багато уваги цій справі, система початкового навчання в Пруссії стала взірцевою для всієї Європи [2, s. 418].

Серйозною проблемою комплектування війська упродовж тривалого часу залишалася відсутність чіткого територіального розмежування для проведення вербування новобранців. Капітани- вербувальники могли вільно заходити в любий район, навіть, якщо там вже орудував колега з іншого полку. У 1728 р. навіть королівський уряд вимушений був погодитися з таким підходом, оскільки зберігалася постійна потреба в поповненні війська, особливо, піхотних підрозділів новобранцями. Непорозуміння і конфлікти, які виникали у результаті цього змусили королівський уряд звернутися до прусської традиції використання так званих «кантонів реєстрації». Віддавна існував особливий порядок набору робітників з певної території на виконання державних повинностей. Восени 1732 р. король наказав місцевим військовим і цивільним управлінським структурам Східної Пруссії встановити точну кількість дворів («димів», «вогнищ») на підлеглій території. Укладені реєстри дворів у кантонах були використані для проведення реформи системи комплектування прусського війська.

1 травня 1733 р. Фрідріх Вільгельм І підписав у Потсдамі указ про створення територіальних одиниць з відповідною кількістю дворів, які закріплювалися за відповідними полками для проведення в них рекрутування новобранців. У королівському указі, зокрема зазначалося: «Тим часом, оскільки допіру в полках було стільки безладу і ніякої рівності між рядовими, бо часто в одному полку вояків було більше, ніж потрібно, а в кількох інших полках їх бракувало, я вирішив і вважаю, що це буде корисним, запровадити правильний розпорядок для збереження війська, а для цього кожен полк мусить мати у своєму складі новобранців з кантону (локації) з відповідною кількістю дворів (вогнищ)» [11, s. 232]. На пасторів була покладена відповідальність за інформування парафіян про новий королівський указ. Цим документом було започатковано створення Кантонального регламенту - нового унікального, суто прусського способу поповнення війська рекрутами. У Східній Пруссії Кантональний регламент почав діяти з весни 1733 р., а в західних провінціях королівства - від 30 жовтня 1735 р. [12, s. 269]

Перепис, який був проведений восени 1732 р., засвідчив наявність у Східній Пруссії 64 720 дворів. Вони були територіально розподілені на 5 кантонів для 5 піхотних полків і п'ять кантонів для 5 кавалерійських полків. Причому, кантон для піхотного полку налічував 7 600 - 7 900 дворів, а для кавалерійського полку - 3 800 - 3 870 дворів. У Східній Пруссії було також створено два кантони для драгунських полків по 3 530 дворів. У Померанії демографічна ситуація була дещо інша, у зв'язку з чим 35 681 дворів було поділено на 5 кантонів для 5 піхотних полків по 5 900 дворів. Кантони для драгунських полків тут налічували по 1400 дворів. У Магдебурзі-Гальберштадті, де налічувалося 32 588 дворів, кантон для піхотного полку включав 5900 дворів. Відомо, що кантони для двох піхотних полків у Вестфалії налічували, відповідно, 8176 дворів і 8766 дворів. У Везелі у кантонах закріплених за трьома піхотними полками налічувалося, відповідно, 6753, 7774 і 8532 двори [5, s. 784]. Кожен кантон мав своїм центром місто або містечко, що істотно відрізнялися одне від одного за кількістю населення. Кантон- регламент передбачав, як бачимо, виділення окремих кантонів як для піхотних, так і для кавалерійських полків, тобто, для майбутніх новобранців у піхоту або кавалерію не враховувалася їх можлива придатність до певного роду військ. Фрідріх Вільгельм І добре знав, що сільські хлопці з дитинства мають справу з кіньми і добре вміють їздити верхи як у сідлі так і без нього. Отож, не було потреби вносити якісь зміни у розподіл кантонів. Загалом, Кантональний регламент встановлював часткову військову повинність для більшості населення королівства. Це дало можливість Фрідріху Вільгельму І невдовзі збільшити чисельність вояків в армії до 75 тис. чол. (25 тис. були іноземцями) [7, s. 134].

Слід зазначити, що Кантон-регламент передбачав і чимало виключень. У кантональні реєстри (списки) майбутніх новобранців не вносилися сини землевласників (юнкерів), оскільки вони й так обов'язково вступали в полки на офіцерські посади або в кадетське училище, яке заснував король у Берліні. У реєстри не вносилися сини представників заможних верств, точніше, юнаків, батьки яких володіли майном вартістю від 10 тис. талерів і вище. Зберігалися також винятки, які король утвердив раніше і які були викликані економічними потребами. Так, у реєстри не вносилися молоді чоловіки, які володіли важливим для армії ремеслом (сукнарі, столяри, теслярі, ковалі тощо). Варто зазначити, що структура промисловості у Пруссії цілком визначалася військовими потребами. Від призову звільнялися також іноземні колоністи.

Закріплені за полками кантони поділялися на десять рівних частин. Кожна рота, відповідно, мала у межах кантону чітко окреслений район. Всі вояки отримували окремий документ - полковий паспорт. Батьки записаних у реєстр майбутніх новобранців також отримували від кантонального полку документ відповідного зразка. Оскільки деякий час після запровадження Кантон-регламенту не було чіткого порядку доставки призваних новобранців до місця служби (цивільна влада не брала участі в наборі), то за кантоністами на місця прибували представники від роти. Згідно з правилами, запровадженими Фрідріхом ІІ, у мирний час у піхотному полку мало бути 30 офіцерів; на роту припадало три офіцери. Отож, питаннями поповнення займалися безпосередньо командири піхотних рот та кавалерійських ескадронів (ротмістри).

Запровадження Кантонального регламенту напочатку супроводжувалося різного роду порушеннями: перевищення офіцерами своєї влади не тільки над військовими, але й над цивільними, вимагання грошей за право кантоністів вступати в шлюб, використання кантоністів для власних господарських потреб як конюхів, кучерів, слуг тощо. Виникали непорозуміння між командирами і цивільною владою через невизначеність юридичного статусу внесеного в реєстр майбутнього рекрута. Проте, Фрідріх Вільгельм І уважно стежив за виконанням своїх указів і, коли виникали проблеми, негайно віддавав наказ військовим радникам підготувати необхідний документ, яким усувалися виявлені недоліки.

Невдовзі Кантональний регламент був удосконалений шляхом внесення до нього нових виключень. Студентів теологічного факультету, синів протестантських проповідників з 1737 р. вже не вносили в кантональні списки. На місцях з дозволу короля також запроваджувалися додаткові уточнення до Кантон-регламенту. Зокрема, згідно з розпорядженням королівського уряду, місто Крефельд, що відносилося до кантону полку № 29 звільнялося від рекрутського набору, його мешканців не вносили в кантональні реєстри. Замість рекрутів громада міста мала сплачувати в рекрутський фонд щороку 200 талерів. У кантоні полку № 31, що був заснований в Гельдерні, велике селище Фірсена (1104 двори) звільнялося від рекрутського набору і занесення у кантональний список юнаків і молодих чоловіків за щорічну сплату 1000 талерів у рекрутський фонд [5, s. 787]. Слід зазначити, що траплялися випадки, коли високих на зріст юнаків, незважаючи на те, що вони не були внесені в кантональний реєстр, насильно рекрутували. Відомо, що принц Леопольд І Ангальт-Дессау таким способом мобілізував до свого полку десятьох ставних студентів університету в Галле, отримавши спеціальний дозвіл від короля.

Запровадження «кантональних правил» забезпечило регулярне надходження до піхотних і кавалерійських підрозділів необхідної кількості місцевих новобранців. Саме вони складали міцне ядро кожного полку. Це були здорові, ставні і фізично розвинені солдати. Крім того, вони були грамотними. Серед них було чимало синів заможних сільських господарів і багатих міщан. Втім, більшість вояків із прусських провінцій становили вихідці з бідних родин, для яких умови перебування в королівській армії були значно кращими, ніж у злиденних батьківських халупах. Військовий історик Д. Фрейзер писав про Кантональний регламент: «... система передбачала прямий зв'язок кожного полку з відповідним районом, і солдати - навіть якщо не мали особистого зв'язку з цим районом - отримували психологічну підтримку від відчуття єдиної родини, від місцевої та загальнодержавної лояльності населення» [6, р. 10].

Системний і впорядкований характер призову до війська на основі Кантон-регламенту з часом став звичним для населення королівства. Служба в королівській армії сприймалася вже не як катастрофа, а як почесна справа, яка підносила вояка на щабель вище від пересічних мешканців країни. Особливо позитивно сприймалося новобранцями те, що й сам король дотримувався військового способу життя і по- справжньому любив своїх солдатів. Фрідріх Вільгельм І, нехтуючи європейським монаршим етикетом, вперше одягнув мундир свого потсдамського лейб-гвардійського полку із якісного прусського «блакитного сукна» у 1725 р. і носив його до самої своєї смерті у 1740 р. [7, s. 141]. Бути вдягненим у військовий мундир, як і король, стало почесним для всього чоловічого населення Пруссії. Варто додати, що в прусській армії, щороку навесні перед початком тримісячних зборів усі вояки безплатно отримували нове обмундирування, щойно виготовлене з вітчизняних матеріалів.

З часом була налагоджена справа соціального захисту ветеранів та інвалідів. Король після неочікуваного одужання від важкої хвороби 1734 р. заснував у Потсдамі притулок для утримання солдатських сиріт - хлопчиків і дівчаток, який був настільки успішним, що проіснував аж до 1945 р. [7, s. 142]. Майже всі унтер-офіцери після завершення служби могли отримати посаду в цивільній адміністрації. З одного боку, це істотно посилило дисципліну управлінців у країні, а з іншого - стало додатковим стимулом для сільських парубків прагнути вступити на військову службу. За словами американського історика А. Рейнольда, «... за Фрідріха Вільгельма I розвинувся клас державних службовців, ефективність і чесність яких стала прислів'ям» [13, р. 194].

Відставні солдати могли досить успішно займатися прибутковим ремеслом або торгівлею, оскільки вони мали багато переваг перед конкурентами. Часто унтер-офіцерські або солдатські дружини утримували корчми або вели роздрібну торгівлю, особливо, в Берліні. Слід підкреслити, що солдатська платня у прусській армії виплачувалася регулярно і повною мірою, чого не було в жодній армії тодішньої Європи. Щомісяця рядовий прусський вояк отримував 3 талера, що було досить значною сумою для того часу. К. Жані писав: «Самооцінка кантоністів, які поверталися додому, іноді сприймалася поміщиками як неприємність. Вони знали, що кантоністи улюблені «блакитні діти» короля, влада якого була вищою за владу власника маєтку» [5, s. 801]. Перебування у війську позначалося на сільському парубкові появою у нього самоповаги й особистої гідності. Армія привчала колишнього селянина до порядку, педантичності, чесності і чемності у ставленні до інших. Прусський вояк ретельно стежив за своїм зовнішнім виглядом. Коли він прибував у село на тривалу відпустку, щоб працювати у батьківському господарстві, його можна було легко виявити серед інших молодих чоловіків поселення за доглянутим костюмом, ретельно укладеною зачіскою, молодцюватою осанкою, сміливим поглядом, бадьорим виглядом. За словами В. Фенора, «... він походжав по сільських вулицях з гордо піднятою головою і тримаючи груди колесом, а спина його була до того прямою, що дівчата від здивування тільки руками розводили» [7, s. 153]. Кантональні правила вимагали від солдатів носити військовий мундир і поза межами свого підрозділу.

Про важливі соціальні наслідки запровадження Кантонального регламенту писали німецькі історики ХІХ ст. Так, Й. Г. Дройзен у своїй об'ємній монографії «Історія Прусської політики» наголошував на провідній ідеї Кантон-регламенту: «Всі мешканці країни народжені для зброї». Це означало, що закріпачені селяни частково виводилися з-під влади поміщиків-юнкерів і ставали підданими короля, тобто, держави. «Кантональні правила були першим кроком до громадянства», - зазначав Й. Г. Дройзен [2, s. 417-418].

Суспільне значення Кантонального регламенту історик Г. Шмоллер вбачав не тільки в тому, що це був крок до загальної військової повинності, але й у тому, що прусський селянин вже не вважав своїм єдиним обов'язком служити поміщику [3, s. 761].

Звісно, не слід забувати й про те, що знаменита дисциплінованість прусського вояка формувалася як шляхом щоденної важкої муштри, так і з допомогою палиці капрала. Втім, шпіцрутени для виховання солдата застосовувалися майже в усіх європейських арміях ХУШ ст.

Висновки

Отже, запровадження указами Фрідріха Вільгельма І від 1 травня, 18 травня і 15 вересня 1733 р. нових правил рекрутування новобранців до війська було зумовлено слабкою армійською дисципліною і масовим дезертирством завербованих найманців-іноземців. Відсутність порядку вербування, конкуренція між капітанами-вербувальниками за потенційними новобранцями, численні хитрощі і шахрайство, які супроводжували поповнення прусського війська були більше схожими на «полювання» за новобранцями, ніж на законне вербування добровольців. Це також вимагало від королівської влади пошуку нових механізмів поповнення армійських підрозділів. Королівські укази 1733 р. сформували досить раціональну систему комплектування новобранцями прусського війська. Це був важливий крок до запровадження загальної військової повинності. У комплексі з іншими новаціями короля Фрідріха Вільгельма І фінансового, адміністративного, господарського та соціального характеру Кантон-регламент виявився напрочуд доцільним у державі з нечисленним населенням, яка утримувала непропорційно велику армію. Королю і його військовим радникам вдалося знайти ефективний баланс між терміном безпосереднього несення служби і відпустками прусських вояків. Баланс, з одного боку, забезпечував боєздатність підрозділів, а з іншого - не руйнував порядок господарського життя в країні. Важливим аспектом Кантон-регламенту було збереження тісного зв'язку між армією і народом. Завдяки цьому армія здійснювала позитивний вплив на суспільство. Цілком вірним є твердження що прусське військо було, практично, «загальною школою для нації» [7, с. 154]. Кілька десятиліть цього впливу сформували у прусських селян і городян, а, з часом, і в усіх німців такі ментальні риси як стійкість, дисциплінованість, педантичність, чесність, войовничість. Кантон-регламент з численними доповненнями й уточненнями успішно виконував свою стратегічну місію і, значною мірою, завдяки йому відбулося швидке й ефективне формування народної армії (ландверу) після військової катастрофи Пруссії 1806 року.

Література:

1. Ненахов Ю. Ю. Войны и кампании Фридриха Великого. Минск : Харвест. 2002. 816 с.

2. Johann Gustav Droysen. Friedrich Wilhelm I. Konig von PreuBen, Bd. 2. Geschichte der preuBischen Politik. Teil 4, Abteilung 3), Leipzig 1869.

3. Gustav von Schmoller, Die Entstehung des preuBischen Heeres von 1640 bis 1740 (1877). Moderne PreuBische Geschichte 1648 - 1947. Eine Anthologie. Bearbeitet und herausgegeben von Otto Busch und Wolfgang Neugebauer. Band 1. Walter de Gruyter, Berlin, New York, 1981. S. 749-766.

4. The Dawn of Modern Warfare. HISTORY OF THE ART OF WAR VOLUME IV By Hans Delbruck. Lincoln and London: University of Nebraska Press, 1990. 487 p.

5. Curt Jany. Die Kantonverfassung des altpreuBischen Heeres (1926). Moderne PreuBische Geschichte 1648 - 1947. Eine Anthologie. Bearbeitet und herausgegeben von Otto Busch und Wolfgang Neugebauer. Band 1. Walter de Gruyter, Berlin, New York, 1981. S. 767-809.

6. David Fraser. Frederick the Great: King of Prussia. New York: Fromm International, 2001. 704 p.

7. Wolfgang Venohr: Friedrich Wilhelm I. PreuBens Soldatenkonig. Erg. 2. Aufl., Ullstein, Berlin 2001. 366 s.

8. Свечин А. Эволюция военного искусства с древнейших времен до наших дней. Том первый. Москва-Ленинград : Государственное издательство. Отдел военной литературы, 1927. 384 с.

9. Friedrich Wilhelm I. Konig bon Preussen, bon Dr. Friedrich Forster. Potsdam: Berlag bon Ferdinand Riegel, 1834. 412 s.

10. Alfred Rambaud. Russes et Prussiens. Guerre de sept ans. Brookline: Adamant Media Corporation, 2001. 456 p.

11. Das Brandenburgisch-PreuBische Kriegswesen um die Jahre 1440, 1640 und 1740, Berlin-Posen-Bromberg 1839. 268 s.

12. Die Kantonverfassung Friedrich Wilhelms. Forschungen zur Brandenburgischen und PreuBischen Geschichte, Bd. 38 (1926), S. 225-272.

13. Reinhold August Dorwart. The administrative reforms of Frederick William I of Prussia. Cambridge, Massachusetts: HARVARD UNIVERSITY PRESS, 1953. 250 p

References:

2. Johann Gustav Droysen (1869). Friedrich Wilhelm I. Konig von PreuBen, Bd. 2. Geschichte der preuBischen Politik. Teil 4, Abteilung 3), Leipzig.

3. Gustav von Schmoller (1981). Die Entstehung des preuBischen Heeres von 1640 bis 1740 (1877). Moderne Preufiische Geschichte 1648 - 1947. Eine Anthologie. Bearbeitet und herausgegeben von Otto Busch und Wolfgang Neugebauer. Band 1. Walter de Gruyter, Berlin, New York, S. 749-766.

4. Hans Delbruck. (1990). The Dawn of Modern Warfare. HISTORY OF THE ART OF WAR VOLUME IV By Hans Delbruck. Lincoln and London: University of Nebraska Press.

5. Curt Jany (1981). Die Kantonverfassung des altpreuBischen Heeres (1926). Moderne PreuBische Geschichte 1648 - 1947. Eine Anthologie. Bearbeitet und herausgegeben von Otto Busch und Wolfgang Neugebauer. Band 1. Walter de Gruyter, Berlin, New York, S. 767-809.

6. David Fraser (2001). Frederick the Great: King of Prussia. New York: Fromm International.

7. Wolfgang Venohr (2001). Friedrich Wilhelm I. PreuBens Soldatenkonig. Erg. 2. Aufl., Ullstein, Berlin.

8. Svechin A. (1927). Evolyutsiya voennogo iskusstva s drevneyshih vremen do nashih dney [The evolution of military art from ancient times to the present day]. Tom pervyiy. Moskva-Leningrad : Gosudarstvennoe izdatelstvo. Otdel voennoy literaturyi [in Russian].

9. Friedrich Forster (1834). Friedrich Wilhelm I. Konig bon Preussen, bon Dr. Friedrich Forster. Potsdam: Berlag bon Ferdinand Riegel.

10. Alfred Rambaud (2001). Russes et Prussiens. Guerre de sept ans. Brookline: Adamant Media Corporation.

11. Gonsange bon B. (1839). Das Brandenburgisch-PreuBische Kriegswesen um die Jahre 1440, 1640 und 1740. Bon B. bon Gonsange. Berlin-Posen-Bromberg.

12. Kantonverfassung (1926). Die Kantonverfassung Friedrich Wilhelms. Forschungen zur Brandenburgischen und PreuBischen Geschichte, Bd. 38, S. 225-272.

13. Reinhold August Dorwart (1953). The administrative reforms of Frederick William I of Prussia. Cambridge, Massachusetts: HARVARD UNIVERSITY PRESS.

Размещено на Allbest.ru