Митрополит Андрей Шептицький: думки про музейництво

Размещено на http://www.allbest.ru

Митрополит Андрей Шептицький: думки про музейництво

Парацій Володимир Михайлович, старший науковий співробітник Бережанського краєзнавчого музею

Музеєфікаційна (і меценатська, і науково-методична) діяльність Андрея Шептицького розпочалася з перших років ХХ ст. Так, уже 1900 р. він (як архієпископ) подарував українцям Станіслава велику збірку музейних експонатів, зокрема картин, ікон і стародруків, доля яких на сьогодні невідома [2, 57]. Тоді формуються і його цілісні мистецько-концептуальні засади. Зокрема, це проявляється в тому, що в одному з розпоряджень Митрополичого Ординаріату за вересень 1901 р. зазначено, що в напрямі релігійного мистецтва (зокрема іконопису) «жодна школа не могла зрівнятися з школою візантійською». У цьому пастирському зверненні Шептицький, уже як митрополит, закликав усе духовенство вести роботу зі збору пам'яток мистецтв, зокрема ікон, з метою подальшого формування сакрального музею. Окремо митрополит закликав до фотофіксації старих (особливо дерев'яних) храмів, щоб зберегти пам'ять про її традиційну автентичність у випадку руйнації чи перебудови [6, 185-187].

Він створив підґрунтя того модерного та раціонального музейництва, яке пізніше (у 1920-х рр.) чітко проаналізував колишній протеже митрополита, відомий український музеолог Іларіон Свенціцький. Останній, визначаючи суспільну цінність музею як закладу культури й образу людської семіотичності, залишив нам таку думку: «Музеї в нинішньому розумінні, це: або скарбниця творчості людини у зв'язку із всесвітом, або образ частини життя всесвіту. У першому значенні музей служить мистецтву, поглиблення та поширення естетичного смаку. Він веде видця в країну взнеслого, в царство Духа, заохочуючи його не раз, не зважати на сіру буденщину, відпочивати від неї в царині краси, та самому знятися до здійснення пізнаної краси у власному житті. В іншому - музей своїми збірками повчає видця про зовнішню різноманітність життя у світі та про його внутрішню єдність. Уважний видець природного, технічного, промислово-торгівельного та ін. музеїв пізнає тисячі зв'язків, якими лучиться людина з всесвітом, як його атом, та одночасно бачить силу розуму чоловіка над цією видимою безкінечністю...» [3, 5]. Таким чином музей постає не статичною формою збереження та показу експонатів, але й наділяється помітною суспільно-виховною та суспільно-дидактичною динамікою. А, значить, органічно вписується, як надзвичайно важливий і корисний чинник, у реалії суспільної (етнічної, національної) еволюції. митрополит шептицький музей

Але вершиною його музейницької творчості (як теоретично-осмислюваної, так і практично-дієвої) було створення в Львові Церковного (пізніше - Національного) музею. Його урочисте відкриття, як власності української спільноти, відбулося 13 грудня 1913 р.

Музейницька діяльність митрополита А. Шептицького залишалася в пам'яті як його сучасників, так і наступників. Подамо лише декілька згадок. Маляр Петро Холодний, на прохання І. Свенціцького згадував, як відомий дослідник минувшини Данило Щербаківський, розповідаючи про Національний музей, радив поїхати до Львова й оглянути його збірки. Додаючи свою оцінку вартості музею як національної цінності, мистець писав: «Велика ініціятива Митрополита Андрея в заснуванні Національного музею, робота його проводу і його співробітників буде мати в майбутньому необчислимі позитивні наслідки, і не тільки для нас, українців, але і для інших» [5].

Вартісність і неоціненність музейницьких довершень митрополита добре розуміли його сучасники й однодумці. Прикладом є таке твердження Лонгіна Цегельського (1930-ті рр.): «Найбільшим культурним досягненням Митрополита є заснування, організація та матеріальне забезпечення українського Національного музею у Львові. Якби Митрополит Андрій нічого іншого не доконав, вже оцей Музей ставить Його в лави найкращих синів України». Далі зазначалося, що він зібрав сам і через других знавців старовини (як д-р Іларіон Свенціцький) тисячі старих ікон, образів, різьб, іконостасів, дорогоцінних металевих виробів, златоглавів, тканин, строїв, килимів, вишивок, книг, грамот, зброї тощо (разом 15 тис. предметів) та для розміщення цих скарбів старовини закупив велику палату в Львові. На створення цього музею митрополит витратив 2 млн крон і повністю забезпечив його утримання. І на загал: «... цей Музей розрісся до великих розмірів та є гордістю українського народу» [7, 38-39].

Осмислюючи українське музейне життя пп. ХХ ст. В. Щербаківський окремо відзначав що, в «Галичині. розростався музей, закладений митрополитом Кир Андрієм Шептицьким, з якого постав тепер Національний музей» [9, 145]. А, визначаючи майбутній перспективний статус музею при товаристві «Просвіта» в Ужгороді, В. Залозецький вважав, що він має стати «початком Підкарпатського Національного музею на взор Національного Музею у Львові, то значить типом музею» [1, 28]. І це все - лише вибіркові думки.

Одночасно, Шептицький не сприймав музейні збірки як приватну чи виключно церковну колекцію. Його ідея - це створення музею як суспільної (української) інституції краю. Тому митрополит так позитивно віднісся до перспективи надання йому національного статусу. Він і сам був ініціатором цього, продовжуючи надавати регулярну й значну фінансову підтримку на подальший розвиток.

Цікавий для нас А. Шептицький і як теоретик музейної справи. Його розуміння суті та змісту музейництва було близьке до сучасного, тобто в 1920- 30-і рр. було доволі модерновим, що виходило за рамки традиційного колекціонерства й антикварства. Музейна експозиція, на думку галицького митрополита, повинна мати не лише пізнавальне (популяризаційне) значення, але й відігравати важливу (інколи й домінуючу) роль у системі національного виховання, вироблення в суспільстві любові й поваги до пам'яток власної старовини «в цілі піднесення та розвитку української національної культури”. Популяризація цих пам'яток здійснюється через проведення широкодоступних і різнотематичних виставок [8, арк. 6 зв.].

Близьким до сучасного було розуміння А. Шептицького принципів формування та класифікації музейних фондів. Він рекомендував поділяти їх на основні («невіддільні та невідчужувані») й допоміжні («обмінні»). Основний фонд становив сутність музейної експозиції, містив цінні й незамінні артефакти мистецького й історичного минулого. Допоміжна збірка формувалася з дублікатних матеріалів (своєрідного обмінного фонду музею). Сюди, правда, не вписувалися малоцінні речі та копії, які взагалі не відносилися до категорії музейних предметів [8, арк. 7]. Таким чином, музейна колекція зберігала свою унікальність і неповторність.

Зауважимо, що проблема повернення української історико-культурної спадщини із-за кордону закладалася (з 1920-х рр.) в основу діяльності Національного музею. Підтвердженням цього є угода від 29 грудня 1925 р. між його дирекцією та Володимиром Сінгалевичем «в предметі зорганізування і ведення архівального відділу Львівського національного музею у Відні». Мета відділу - «збереження архівальних матеріалів і предметів, важних для історії і культури українського народу, які під ту пору знаходяться за кордоном і могли би бути придбані для Національного музею». Передбачалося й регулярне виділення коштів на витрати [8, арк. 10-10 зв]. Факт організації такого закордонного музейного відділу безпосередньо пов'язувався з наведеними вище ініціативами Андрея Шептицького.

В одному зі своїх інтерв'ю, опублікованих на шпальтах торонтського часопису «Новий шлях», знаний меценат Петро Яцик зауважив: Андрей Шептицький «розуміючи, що церква - це люди і віра в Бога, а не церковні мури... роздавав свої гроші на людей і науку, не збудувавши ані однієї церкви» [4, 128]. У цій фразі є об'єктивізм дослідника та раціоналізм прагматичної особистості, яка відчула в галицькому митрополиті спільника в думках і діях. Справді, митрополит Шептицький виходив за рамки традиційного розуміння та сприйняття духовного ієрарха. Він бачив українську історико-культурну спадщину не лише очима вченого та мислителя, але й був здатний на практичні обдумані кроки з утілення осмислених пропозицій. У цьому й проявляється велич митрополита як уособлення епохи, адже він своїм мисленим взором охоплював усе та реагував на все. Музейницька діяльність А. Шептицького - це лише один з аспектів його величних творінь, пам'ять про які не зникла до сьогодення.

Література

Залозецький В. Задаче консерваторской праце для охорони пам'яток мистецтва на Подкарпатской Руси. Ужгород, 1922.

Кам'янський П. Станіславська єпархія за єпископства Андрея Шептицького // Схід : аналіт.-інф. журнал. Донецьк, 2006. № 2.

Свенціцький І. Музеї і музейництво // Нариси і замітки. Львів, 1920.

Слабошпицький М. Українець, який відмовився бути бідним. Київ, 1994.

Слуга Божий Кир Андрей і українська культура URL: httr://sheptytsky.ugcc. org.ua/print.php.

Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Пастирські листи. Т. 1 (02.08.1899-07.09.1901 рр.) : пр. Укр. Богослов. наук. тов-ва. Торонто, 1965. Т. 15.

Цегельський Л. Митрополит Андрій Шептицький. Львів, 1995.

Центральний державний історичний архів у м. Львові. Ф. 750. Оп. 1. Спр. 1.

Щербаківський В. Українське мистецтво. Київ, 1995.

Размещено на Allbest.ru