Голокост в Першій Словацькій республіці 1939-1945 років

Размещено на http://allbest.ru

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Голокост в Першій Словацькій республіці 1939-1945 років

Малацай Ірина Володимирівна кандидат історичних наук, доцент,

завідувачка кафедри історії Центральної та Східної Європи

Звягінцев Євгеній Володимирович студент

2 курсу магістратури історичного факультету

м. Київ

Анотація

Вирішення «єврейського питання» стало однією із основних вимог, які ставила нацистська Німеччина перед урядом Першої Словацької республіки. Президентом Республіки був обраний Йозеф Тісо. Але в дійсності влада та керівництво країною зосереджувалися в руках голови реакційного крила Глінківської словацької народної партії В. Туки та його відданого прибічника, міністра внутрішніх справ А. Маха. Політика, яку вони проводили в країні, була повністю зорієнтована на вимоги керівників нацистської Німеччини.

Не стали виключенням і дії, спрямовані проти єврейського населення Словацької республіки. Характерною ознакою утисків євреїв стало проведення проекту «аріїзації» примусове позбавлення майна представників єврейської громади й передача його «арійцям», прибічникам тодішнього режиму.

Наступним кроком проведення антисемітської політики стало запровадження «Єврейського кодексу» 1941 р. на зразок «Нюрнберзького закону» 1935 р. Він закріплював позаправовий статус єврейського населення в Словацькій республіці.

Зміст закону принижував людську гідність та позбавляв євреїв всіх прав та статусу громадян держави.

Під тиском Німеччини на початку 1942 р. розпочалася депортація єврейського населення зі Словаччини до концентраційних таборів, які знаходилися на території Польщі. Ці дії керівництво Словацької республіки теж затвердило на державному рівні прийнятим законом «Про депортацію євреїв». Заходи, словацького уряду були націлені на винищення єврейського народу.

Голокост, який здійснювала влада Словацької Республіки, призвів до загибелі 2/3 всього єврейського населення Словаччини. Відомо про спроби зупинити депортацію єврейського населення, але їх було недостатньо. Те, що знищення більшості євреїв відбувалося в концтаборах Польщі, а не в самій Словаччині, ніколи не позбавить відповідальності влади Першої Словацької Республіки за здійснення Голокосту.

Ключові слова. Перша Словацька республіка, Голокост, нацизм, єврейська громада, депортація.

Abstract

The holocaust in the first slovak republic 1939-1945 years

Malatsai Iryna Volodymyrivna PhD of Historical Sciences, Associate Professor, Head of the Department of History of Central and Eastern Europe, Taras Shevchenko Kyiv National University, Kyiv,

Zvyagintsev Yevgeny 2nd year master's student at the Нistory faculty, Taras Shevchenko Kyiv National University, Kyiv,

The solution to the "Jewish question" became one of the main demands that Nazi Germany made to the government of the First Slovak Republic. Joseph Tiso was elected President of the Republic. But in reality, the power and leadership of the country were concentrated in the hands of the head of the reactionary wing of the Glinka Slovak People's Party V. Tuka, and his loyal supporter, the Minister of Internal Affairs A. Mach.

The policy they pursued in the country was completely oriented to the demands of the leaders of Nazi Germany. Actions directed against the Jewish population of the Slovak Republic were no exception.

A characteristic feature of the oppression of the Jews was the implementation of the "Aryanization" project the forced confiscation of the property of the representatives of the Jewish community and its transfer to the "Aryans", supporters of the then regime. The next step in anti-Semitic policy was the introduction of the "Jewish Code" of 1941, similar to the "Nuremberg Law" of 1935. It established the extralegal status of the Jewish population in the Slovak Republic. The content of the law humiliated human dignity and deprived Jews of all rights and status as citizens of the state. Under the pressure of Germany, in early 1942, the deportation of the Jewish population from Slovakia to concentration camps located on the territory of Poland began.

These actions were also approved by the leadership of the Slovak Republic at the state level with the adopted law "On the Deportation of Jews". The measures carried out by the government were aimed at exterminating the Jewish people. The Holocaust, which was carried out by the authorities of the Slovak Republic, led to the death of 2/3 of the entire Jewish population of Slovakia. Attempts to stop the deportation of the Jewish population are known. But they were not enough. The fact that the extermination of the majority of Jews took place in the concentration camps of Poland, and not in Slovakia itself, will never absolve the authorities of the First Slovak Republic of responsibility for the Holocaust.

Keywords. The First Slovak Republic, the Holocaust, Nazism, the Jewish community, deportation

Вступ

Постановка проблеми. Переслідування, масове знищення окремих народів в роки Другої світової війни є однією з найтрагічніших сторінок новітньої історії Європи. Сьогодні, коли відбувається цілеспрямоване винищення українців, події минулого все більше збурюють бажання досліджувати та розуміти, чим керувалося керівництво Словацької республіки, коли беззаперечно виконувало вказівки стосовно вирішення так званого «єврейського питання».

Сліпа віра в «правильність» прийнятих рішень чи виправдування своїх злодіянь прагненням зберегти державність, не можуть слугувати підставою для того щоб не засуджувати антисемітську політику уряду та президента Першої Словацької республіки. Голокост проти євреїв Словаччини проводився поетапно на підставі державницьких постанов та законів. Кожен з цих документів, що приймався більшістю голосів в сеймі СР принижував, змушував страждати, перетворював євреїв у людей поза законом, а згодом виправдовував їх фізичне нищення. Голокост в СР був і залишається актуальною темою у контексті дослідження подій Другої світової війни в Центральній Європі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження питання голокосту в Словацькій республіці набуло свого значення в останніх кілька десятиліть. Основою для вивчення проблеми є збірники документів, які дозволяють аналізувати різні аспекти проблеми. Таким є 8-томний збірник «Holokaust na Slovensku» де вміщені й дослідження Е. Ніжнянського, І. Каменця, К. Градської та інших істориків, які вивчають становище єврейського населення в роки Другої світової війни. Питанню присутності радників в СР та їх ролі у проведенні антисемітської політики присвячена робота К. Градської. На особливу увагу заслуговує дослідження Е. Ніжнянського, в якому він подає аналіз політики уряду СР щодо євреївЮ, а також І. Каменця. До проблеми єврейського населення в СР у своїй роботі звертається Я. Рихлік. В контексті дослідження історії Словаччини 1938-1945 окрему увагу становищу єврейського населення приділяють Р. Летз, Л.Галонь, М. Беранек.

Мета статті - проаналізувати становище єврейського населення Першої Словацької республіки в роки Другої світової війни, яке стало заручником політики уряду та політичних сил країни-сателіта нацистської Німеччини. Визначити основні етапи розгортання антисемітської політики, яка від початку була зорієнтована на витіснення євреїв зі сфери економічної життя та обмеження в соціальноекономічній площині. Досить швидко політика «аріїзації» отримала продовження, як то приниження людської гідності, депортація єврейського населення зі СР та фізичного знищення в концтаборах на території Польщі.

Виклад основного матеріалу

Чехословаччина стала першою країною, яка постраждала від гітлерівської Німеччини. В жовтні 1938 року анексована Судетська область, а наступного року була окупована решта її території. В межах Словаччини було створено Словацьку республіку, яка стала союзницею нацистської Німеччини. На чолі новопроголошеної держави постав Йозеф Тісо, який у своїх поглядах та переконаннях був зорієнтований на ідеї націонал-соціалізму. Правляча Глінкова словацька народна партія (ГСНП) на чолі з Йозефом Тісо стала основою політичної системи Словацької держави періоду Другої світової війни й еволюціонувала від правоконсервативної партії християнського типу до самовладної єдиної державної з елементами авторитаризму та тоталітаризму [1, с.59].

За умови панування авторитарного режиму, характерною ознакою є переслідування як прояв боротьби проти незгодних з політичним режимом чи методами управління та контролю над громадянами. А в Словацькій республіці, яка існувала в роки Другої світової війни, варто додати ще й цькування населення, яке належало до інших національностей чи народностей. Керівництво країни, яке в своїх діях стовідсотково було зорієнтоване на нацистську Німеччину, також почало проводити спрямовану проти єврейського населення політику. Однак стверджувати, що Словаччина вимушено доєдналася до гоніння та переслідування євреїв було б помилковим. Напередодні проголошення автономної Словацької республіки, частина словацьких політиків активно підтримувала антисемітські настрої та наполягала на тому, що країна має наслідували Німеччину в прагненні вирішення «єврейського питання» [2, s. 206]. Напередодні проголошення СР, 14 березня 1939 р., представники ГСНП розпочали реалізацію антисемітської політики в Словаччині. Від початку вся увага була сфокусована на господарському питанні. Від 1939 р. був запущений механізм, спрямований на обмеження присутності євреїв у фінансово-економічній, торговельній та майновій сферах. Розпочалося переслідування власників магазинів, підприємств, виробництв з метою конфіскації їх майна. Ватро зазначити, що на початку 1939 р. в економіці Словаччини євреям належала достатньо висока частка майна та фінансових ресурсів. Вони контролювали 21% від загального торговельного обороту, половину всіх виробничих кооперативів, а лікеро-горілчані підприємства знаходилися виключно у власності євреїв. Крім того, пов'язані з деревиною експортні операції на 80% також перебували під їх контролем. Загалом в руках єврейського населення знаходилося 38% національного надбання Словаччини [3, s. 135].

Наприкінці січня 1939 р. в Словаччині була створена урядова комісія, перед якою постало завдання розробити пропозиції для вирішення т. зв. «єврейського питання» в правовому полі. Вже в квітні цього року вийшла перша урядова постанова, в якій був використаний етнонім «ћid», що виокремлював єврейський люд в окрему категорію населення. Ця постанова під номером 63 була запропонована представниками поміркованого крила ГСНП. До категорії «ћid» вони відносили все населення, яке сповідувало іудаїзм тане перейняло християнську віру до 30 жовтня 1918 року [2, s. 207]. В документі також йшлося про необхідність регулювання, в бік зменшення, зайнятості євреїв в тій чи іншій професійній сфері діяльності. Так, адвокатів мало бути не більше 4% від всієї кількості єврейського населення в Словаччині. До того ж вони не могли захищати інтереси представників будь-якої іншої народності, крім єдиновірців. Також євреї могли бути редакторами лише окремих видань, які фактично вже були заборонені. Окрім того, не дозволялося займатися нотаріальною практикою. Обмежувалася й лікарська та фармацевтична практика. Відтепер категорично було заборонено обіймати будь-які посади в державних та місцевих органах влади [2, s. 208]. Тож практично від перших днів проголошення Словацької республіки була розпочата політика переслідування та обмеження прав єврейського населення, яка активно проводилося за ініціативи ГСНП незалежно від того, до якого крила, - поміркованого чи радикального, належали ініціатори нововведень. нацистський словацький єврейський концентраційний

Після обмеження права займатися тією чи іншою професійною діяльністю, влада почала зазіхати на особисте майно, а зовсім скоро і на життя єврейського населення. В країні розпочалась масштабна перевірка всіх пиварень та трактирів, яка була розгорнута з метою уточнення їх власників та на відсутність будь-яких порушень. Майже одночасно розпочалася перевірка всіх дозволів на торгівлю, що були надані євреям до 1939 року, а згодом, й документи на право володіння підприємствами. Євреї потрапляють в категорію незахищеного законом населення, іншими словами стають поза законом. [3, s. 209].

На середину 1939 р. питання щодо становища єврейського населення перейшло в площину постійних обговорень. Представники поміркованого крила ГНП не проявляли навіть стриманого невдоволення стосовно політики, яка проводилася по відношенню до єврейського населення в Словаччині. Якихось кроків на захист єврейської спільноти годі було й чекати. Й. Тісо не хотів втрачати свій політичний вплив та владу в країні, тому йому та його соратникам навіть на думку не спадало відмовитися від політики переслідування та утисків єврейського населення. Німецькі інтереси та словацький сервілізм, завуальований під національні інтереси, йшли рука в руку в цей час [4, s. 590].

Відповідальною особою щодо вирішення «єврейського питання» в уряді Й. Тісо був А. Моравка. Він належав до радикальної групи ГСНП, яка була налаштована агресивно до єврейського населення, адже повністю орієнтувалася на нацистську Німеччину. Очолював радикальне крило В. Тука голова уряду який мав сильний вплив, щоб проводити антисемітську політику в республіці. Його однодумцем був тодішній міністр внутрішніх справ А. Мах. У березні 1940 р. створена окрема комісія для координації дій владних структур у вирішенні «єврейського питання» [3, s.136].

Перший «аріїзаційний» закон набрав чинності на початку літа 1940 року і став компромісним документом між радикалами та поміркованими представниками ГСНП. Відповідно місцева влада в жупах та Міністерство економіки мали спільно перевірити ліцензії на право ведення бізнесу у єврейських підприємців. У випадку, якщо їх діяльність визнавалася «шкідливою» для громади, їх закривали. Після цього підприємство чи магазин могли бути «аріїзовані», що означало примусовий продаж за чисто символічну ціну бажаючому заявникові, який міг продовжувати вести бізнес. Аріїзаторами здебільшого були ті, хто прагнув перепродати бізнес і збагатитись на цьому. Стосовно колишніх єврейських підприємців, то частина словацьких урядовців підтримувала ідею можливості їх виселення за межі Словаччини [3, s.137].

На середину літа керівництво СР все сильніше ставало зорієнтованим на політику Німеччини. Будучи її вірним союзником, 27-29 липня 1940 р., Й. Тісо відвідав Зальцбург, де крім питань кадрових урядових призначень йшлося й про продовження розробки плану стосовно вирішення «єврейського питання». Після цієї зустрічі відбулися нові призначення в уряді, які ще більше радикалізували настрої в країні. Новим міністром закордонних справ став В. Тука одночасно залишаючись прем'єр міністром, а А. Мах, будучи міністром внутрішніх справ, став ще й головнокомандувачем Глінківської гвардії. Також після зальцбурзьких консультацій в серпні 1940 р. з Німеччини до Словаччини прибув посланець Ейхман Дітер Вісцілені, який став радником у «єврейських справах» при уряді СР. Радники, які перебували при урядах країн-сателітів нацистської Німеччини, представляли німецьку владу та були прикріплені майже в усіх структурах влади, де запроваджувалися німецькі методи керівництва та шляхи їх реалізації [4 s. 590].

Наприкінці літа, 30 серпня 1940 р., в Братиславі розпочав свою діяльність Єврейський центр (Ustredтa ћidov). Вона була єдина офіційно дозволена організація, яка об'єднувала єврейське населення Словаччини. Центр сприяв еміграції євреїв за межі країни, надавав консультативну, а в деяких випадках і фінансову підтримку. Організація була створена скоріше для зручності контролю та відслідковування чисельності єврейського населення та бізнесу, аніж з якихось гуманних переконань. Єврейський центр проіснував до 1944 р. й завдячуючи його діяльності, частині єврейського населення вдалося врятувати життя [5].

На початку вересня 1940 року було видане наступне урядове розпорядження, пов'язане з «єврейським питанням». Віднині єврейським дітям на території СР заборонялося відвідувати всі навчальні заклади, окрім початкових шкіл. Вказівки такого змісту демонстрували все більше обмеження прав єврейського населення як громадян, принижуючи їх гідність та релігійні переконання. В бізнесовій сфері також посилилися утиски. Відповідно до розпорядження від 3 вересня 1940 року владі дозволялося здійснювати будь-які заходи, спрямовані на відсторонення євреїв із бізнесової сфери. Відтепер без перепон можна було відбирати майно і передавати його у власність «арійців», а сам процес «передачі» майна мав відбутися упродовж року. Для реалізації цього плану 16 вересня 1940 р. створений Головний господарський комітет (UNU) на чолі з А. Моравком, що підпорядковувався безпосередньо голові уряду В. Тука [6]. Діяльність комітету була спрямована виключно на те, щоб пришвидшити вилучення підприємців єврейської національності з усіх бізнесових справ в країні. В результаті у євреїв було відібрано більш ніж 12 тис. підприємств та магазинів, їх банківські рахунки заблоковані, а більша частина майна перейшла до рук німців та словаків. Натомість для євреїв були створені спеціальні робочі табори та центри примусової праці, адже не дивлячись на обмеження в бізнесовій сфері, податки залишалися незмінними [5]. На меті було вичавити з єврейського населення все до останньої крони (колишня грошова одиниця, що перебувала в обігу у Першій Словацькій республіці протягом 1939-1945 років). З часом життя словацьких євреїв ставало ще ізольованим. Восени 1940 року були відібрані паспорти. Влада й надалі продовжувала запроваджувати обмеження на власність і майно. Без дозволу заборонялося продавати чи купувати на суму більше 500 крон, а всіх власників примусили покласти кошти на рахунки в банку й дозволили використовувати не більше 150 крон на місяць. Всі цінні папери та коштовності було наказано віддати на зберігання до спеціально створених контор [2, s. 209].

30 листопада 1940 року ухвалено чергову постанову, яка стала продовженням політики «аріїзації». Головний господарський комітет отримав дозвіл закривати бізнес євреїв, відбирати його та переоформлювати на неєвреїв. Комітет на чолі з А.Моравчеком самостійно визначав критерії відчуження та передачі майна новим власникам, а також отримав повний контроль над майном євреїв [3, s. 137].

9 вересня 1941 року ухвалений закон № 198 «Про правовий статус євреїв» або «Єврейський кодекс», який був прийнятий на зразок «Нюрнберзьких законів» 1935 року [7]/ Закон вміщував 270 параграфів, якими закріплювався позаправовий статус єврейського населення в Словацькій республіці. Перший параграф мав ксенофобський характер, адже містив визначення, кого слід відносити до «неарійського населення». До цієї категорії підпадали всі, хто потрапляв під наступні критерії: «Якщо троє з дідусів і бабусь були євреями; хто після 20 квітня 1939 р. прийняв юдейську віру чи взяв шлюб з євреєм; хто народився поза шлюбом і один з батьків був юдеєм за віросповіданням». Закон також містив критерії стосовно тих, кого слід вважати «напівкровками» [8, s. 274].

В главі 2 наголошувалося, що: «всі євреї в обов'язковому порядку повинні носити відмінний знак (жовту шестикутну зірку). У випадку невиконання наказу покаранням міг стати штраф у розмірі від 100 до 10 000 крон або ж арешт терміном до 15 діб» [8, s.275]. Закон забороняв змішані шлюби з євреями та «напівкровками», а хто його порушував, міг бути ув'язнений терміном до 3 років. Було запроваджено покарання для позашлюбних стосунків терміном до 5 років позбавлення волі. У главі 4 було зазначено, що: «єврейське населення не має права брати участь у виборах на всіх рівнях, а також вступати до будь-якої політичної партії чи організації». Під забороною була участь і в роботі громадських установ, фондів, організацій за винятком єврейських культурних, соціально-оздоровчих осередків як то Єврейський центр. Було також заборонено займатися адвокатською практикою, бути нотаріусами, лікарями, аптекарями, інженерами. У 7-й главі встановлювалась трудова повинність для всього єврейського населення віком від 16 до 60 років. Міністерство внутрішніх справ визначало місця, де мали працювати євреї. У випадку порушення умов обов'язкової праці встановлювалося покарання у вигляді штрафу від 100 до 10 000 крон або ж ув'язнення до 15 діб. Державні органи безпеки наділялися повноваженням без дозвільних документів (ордерів) у будь-який час вчиняти обшуки в будинках [8, s.275].

Згідно з умовами новоприйнятого закону, за спільним рішенням Центрального господарського управління та Міністерства внутрішніх справ, дозволялося примусове виселення єврейських родин з будинків та позбавлення їх майна. Поряд з тим запроваджувалась заборона на самостійне переселення. В главі 8 йшлося про заборону євреям редагувати та видавати будь-яку літературу чи періодичні друковані видання. Єдиним друкованим органом, який було дозволено видавати - часопис, створений при Єврейському центрі. До вже існуючої норми про обмеження прав на навчання був доданий пункт, що дозволяв навчання на курсах, створених саме для євреїв (йшлося в першу чергу про курси при Єврейському центрі, які готували молодь для переселення в інші країни). Були й інші заборони, наприклад, мати або носити зброю, ловити рибу, керувати транспортним засобом, мати радіоприймачі та слухати їх. Заборонялося мати нерухомість, а також не дозволялося створювати нові підприємства, відкривати магазини, взагалі займатись бізнесом. Як виняток, купити нерухомість можна було лише в селі [8, s.278].

Закон був дуже жорстоким по відношенню до єврейського населення. Його зміст був свідченням проведення нацистської політики з боку керівництва Словацької республіки. Єврейське населення було позбавлене всіх прав і свобод, які мала решта громадян країни, не дивлячись навіть на ту частину закону, яка містила винятки щодо застосування окремих пунктів. Скористатися особливими умовами могли лише ті євреї, які отримували їх безпосередньо за особистим дозволом президента Словацької Республіки. Прийняття цього закону викликало обурення в церковному середовищі, однак воно нічого не змінило.

На кінець 1941 р. в м. Растенбурзі (суч. м. Кентшин, Польща) рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер мав зустріч з В. Туком та А. Махом. Одна з тем, що обговорювалися під час зустрічі, стосувалася координації спільних дій стосовно вирішення «єврейського питання». Словацькій делегації повідомили, що в межах колишньої Польщі Гітлер виділив території, де буде зосереджене все єврейське населення Європи, а словацька сторона також має погодитися на те, щоб євреї зі СР також були переміщені туди [3, s.141]. Ця ідея не була нова, однак цього разу вона отримала конкретне вирішення. На січень 1942 р. між керівництвом обох країн була досягнута угода щодо подальшого плану депортації євреїв з Німеччини та Словаччини до Польщі. Спочатку Міністерство праці Німеччини надсилало запит до Словаччини, що країна потребує додаткових робочих рук. В Словаччині створювали трудові табори та центри в містечках Новаки та Середь (Західна Словаччина), Вихне (Центральна Словаччина), де збирали євреїв. Досягнувши згоди з Німеччиною, В. Тука та А. Мах повинні були отримати згоду ще і в словацькому сеймі. Частина депутатів на чолі з головою сейму М.Соколом як і президент Й. Тісо негативно поставилися до вирішення «єврейського питання» шляхом депортації. Однак, під тиском радикально налаштованої частини ГСНП шляхом залякувань та шантажу рішення було прийнято [3, s. 140]. На вимогу німецького уряду та за наполяганням Ейхмана Вісцілені зі Словаччини до Німеччини в 1942 р. було вивезено 20 тис. євреїв. Окремою умовою їх депортації до Німеччини стала вимога, щоб словаки сплатила за кожного переміщеного 5000 крон, в якості гарантії, що ніхто з них більше не повернеться до Словаччини й не буде заявляти свої права на майно[2, s.209].

Проти організації депортації євреїв зі Словаччини виступали як самі євреї, так і представники католицької та євангелістської церков. З категоричною заявою також виступив Ватикан. Однак на ці заяви словацька влада не відреагувала. Натомість, Міністр внутрішніх справ А. Мах вимагав ухвалення у триденний термін спеціального закону про депортацію єврейського населення. Такі терміни були обумовлені питанням організації транспортування євреїв, яке вже було вирішене Урядом і потребувало лише законодавчого закріплення правомірності таких дій. Помірковане крило ГСНП не мало достатнього впливу для протидії і блокування ухвалення такого законопроекту [4, s.590].

15 травня 1942 року Сейм Словацької республіки ухвалив Закон №68 про депортацію євреїв, який легалізував примусове вивезення єврейського населення до нацистських концентраційних таборів. Закон поширювався на все єврейське населення за винятком тих, хто до 14 березня 1939 року прийняв християнство. Не підпадали під дію закону євреї, які мали особистий дозвіл Президента та відповідних міністерств (лікарі, інженери, ветеринари тощо), а також ті, хто до 10 вересня 1941 року перебував у законному шлюбі з особою неєврейської національності. Всі депортовані позбавлялись громадянства Словацької республіки та майна. Прийняття цього закону змусило євреїв шукати будь-які шляхи та можливості врятувати власне життя та життя своїх родин. Рятуючись від депортації, частина євреїв втекла до Угорщини, де на той час ще не було переслідувань. Євреям, яких вже готували до перевезення, розповідали про те, що їх нібито вивозитимуть на території, де вони зможуть вести власне господарство та бізнес. Досить швидко у Словаччині поширилася інформація, що їх везуть до концтаборів де їх катують та вбивають. Масова депортація євреїв припинилася вже на кінець літа 1942 року. У вересні було відправлено 2 ешелони, а у жовтні - 1 [8, s.286].

Зупинка депортації була зумовлена змінами воєнних дій на Східному фронті, неодноразовими зверненнями Папи Римського Пія ХІІ до Братислави із закликом зупинити вивезення євреїв зі Словаччини до Польщі. Мали також вплив категоричні попередження з боку державчленів антигітлерівської коаліції [8, s.286].

Після припинення депортації восени 1942 р., Берлін та представники радикальної гілка ГСНП наполягали на її відновленні. Але проти виступив голова словацького сейму М. Сокол та ще 3 міністри. Під їх тиском голова уряду В. Тука звернувся до Німеччини з пропозицією створити та надіслати комісію, яка б перевірила умовах в яких перебувають депортовані співвітчизники. Німеччина категорично відкинула цю пропозицію.

Католицькі священники в березні 1943 р. склали спільний листзвернення до президента СР на підтримку єврейської спільноти. Й. Тісо мав достатньо високий суспільно-громадський авторитет серед словаків-католиків, оскільки був діючим священником, вів моральне та скромне життя.

Однак будучи президентом в своїх діях він керувався не моральними категоріями священника, а прагматизмом політичного керівника з використанням ідеологічного маневрування і пропагандистких маніпуляцій [1, с. 60]. Від нього непослідувало жодної реакції, окрім того, він став підписантом закону про депортацію єврейського населення. Самі представники єврейської громади в Словаччині також доклали чимало зусиль, щоб зупинити вивезення своїх однородців. Равін Міхаель Дов Вейсмандель зініціював відкупитися від депортації євреїв зі Словаччини сплативши викуп Ейхмана Вісцілені [3].

Депортація євреїв зі Словаччини відбувалася у дві хвилі. Перший ешелон з євреями зі Словацької республіки був сформований в Попраді 25 березня 1942 року. В ньому були зібрані молоді жінки та дівчата зі Східної Словаччини. Потяг направлявся до концентраційного табору Освенцим [11].

Під час першої хвилі депортації (25 березня - 20 жовтня 1942 року) було сформовано 57 ешелонів, якими вивезли майже 58,5 тисяч євреїв. З них до Люблинського воєводства відправлено 38 потягів до таборів Собібор, Треблінка, Белжець та Майданек. 19 ешелонів було відправлено до Освенциму. Друга хвиля депортації євреїв почалася після окупації Словаччини німецькими військами у вересні 1944 року й тривала до 31 березня 1945 року.

Під час другої хвилі було депортовано більше 13 тисяч євреїв за підтримки сил безпеки Словацької республіки. Переважна більшість вивезених євреїв була страчена в концентраційних таборах. Найбільше було вбито в таборі Собібор (сучасний українськопольський кордон) - близько 24 тис. осіб.

За офіційними даними на 1 січня 1943 року в Словаччині залишилося 21 519 євреїв з яких 2 574 перебували у трудових таборах. Ще 24 тис. євреїв перебували на території Словаччини нелегально [9].

Більшість євреїв що не була депортована, залишилася на підставі дозволів окремих міністерств та президента або ж за умови наявності свідоцтва про перехід в християнську віру. Загалом таких нараховувалося 8 тис. осіб. За особистим дозволом Й.Тісо в країні залишилося 800 - 1000 осіб. Дозволи поширювалися і на членів їх родин. Лише кілька сотень депортованих пережили масові вбивства та тюремні ув'язнення [3, s.144].

Відновлення комплектації ешелонів та вивезення євреїв зі Словаччини почалося після 29 серпня, коли німецькі війська вступили на територію Словаччини. Рятуючись від депортації частина словацьких євреїв перейшла на територію повстання (район Банської Бистриці в Центральній Словаччині). На решті території країни почали проводити т.зв. «зачистки» єврейського населення. В результаті було вбито близько 1 тис. осіб. Трудовий табір в Середьі був перетворений на концентраційний. Наприкінці вересня 1944 р. в Словаччині були скасовані всі дозвільні документи, які захищали частину євреїв від депортації [10, 11].

В результаті депортації та антиєврейської політики уряду Словацької республіки у продовж 1939-1945 рр. загинуло більше 70 тис. євреїв що становило 2/3 від загальної кількості всієї єврейської громади яка проживала тут до початку Другої світової війни. Частина євреїв в Словаччині була врятована дякуючи населенню, яке переховувало їх ризикуючи власним життям. В Словаччині 540 осіб отримали звання «праведника народу світу» [8, s.286]

Висновок

Політика керівництва Словацької республіки періоду Другої світової війни стосовно «єврейського питання» була повністю зорієнтована на методи та засоби, які виходили у якості «пропозицій» з Берліну. Однозначно вона була пронацистською, агресивною, спрямованою від початку на переслідування, утиски, а потім і на знищення цілого народу. На початковому етапі війни уряд та всі провладні сили були зацікавлені в політиці «аріїзації», яка позбавляла спочатку євреїв майна, а потім громадянських прав, і врешті решт - життя. Спроби окремих тодішніх урядовців не мали достатньої сили щоб зупинити поширення антисемітських настроїв, які були підкріплені законами Словацької республіки. Така політика призвела до катастрофічних наслідків - людських жертв в наслідок голокосту. Сьогодні в Словаччині діє музей Голокосту на території концентраційного табору Середь, як нагадування про страшний злочин нацистів та їх прихильників перед людством.

Література

1. Боровець І.І. Історична пам'ять та контрпам'ять про Другу світову війну в Словаччині / І.І. Боровець В.С. Віднянський//Проблеми всесвітньої історії. - 2022. -№ 3(19) - С. 57-81.

2. Rychlнk J. Иesi a slovбci ve 20. stoletн. Иesko-slovenskй vztahz 1914-1945. Brarislava. - 1997. - 360 s.

3. Letz R. Slovenskй dejiny.Bratislava.: Literбrne informaиnй centrum. Vol.V. 2012. S.368.

4. Hradskб K. Nemeckн poradcovia na Slovensku a ich иinnostґ/ K.Hradskб // Historickэ иasopis. - 1998. - Roиnik 46. - И.4. - S.589-607.

5. Meљkovб Hradskб К. Vznik a иinnosќ Ћidovskej ъstrednej ъradovne. [Електронний ресурс] Режим доступу: https://www.forumhistoriae.sk/sites/default/ files/08_vznik-a-cinnost-zidovskej-ustrednej-uradovne.pdf

6. Niћтanskэ E. (2019). Ћidovska komunita na Slovensku 1938-1945. [Електронний ресурс] Режим доступу: https://www.holocaust.cz/dejiny/soa/holocaustv-evropskych-zemich/holocaust-na-slovensku/zidovska-komunita-na-slovensku-1938---1945/

7. Fountaine С. (2020). Complicity in the Perversion of Justice: The Role of Lawyers in Eroding the Rule of Law in the Third Reich //St. Mary`s Universinty. V.10.- N.2. [Електронний ресурс] Режим доступу: https://commons.stmarytx.edu/cgi/ viewcontent.cgi?article=1051&context=lmej

8. Dokumenty slovenskej nбrodnej identity a љtatnosti. Zv. II.Brarislava - 1998.600 s.

9. Cronologiaґ udalostн. [Електронний ресурс] Режим доступу: https:// www.holokaust.sk/chronologia

10. Poslednэ transport zo Slovenska, dтa 31. marca 1945. [Електронний ресурс] Режим доступу: https://web.archive.org/web/20210125072740/https://www.snm.sk/?vedaa-vyskum-1&clanok=posledny-transport-zo-slovenska-dna-31-marca-1945

11. Deт obetн holokaustu a rasovйho nб silia a 80 vэroиie prijatia tzv. Ћidovskйho kodexu na Slovensku. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.holokaust.sk/ den-obeti-holokaustu-a-rasoveho-nasilia-a-80-vyrocie-prijatia-tzv-zidovskeho-kodexu-naslovensku

References

1. Borovets I.I. (2022). Istorychna pamiat ta kontrpamiat pro Druhu svitovu viinu v Slovachchyni [Historical memory and counter-memory of the Second World War in Slovakia]. Problemy vsesvitnoi istorii Problems of world history, 3(19), 57-81 [in Ukrainian].

2. Rychlнk J(1997). Иesi a slovбci ve 20. stoletн. Иesko-slovenskй vztahz 19141945/ Brarislava [in Slovak]

3. Letz R. (2012) Slovenskй dejiny. Bratislava, 368[in Slovak]

4. Hradskб K.(1998). Nemeckн poradcovia na Slovensku a ich иinnostґ. Historickэ иasopis, 46, 4, 589-607 [in Slovak]

5. Meљkovб Hradskб К. Vznik a иinnosќ Ћidovskej ъstrednej ъradovne. Retrieved from https://www.forumhistoriae.sk/sites/default/files/08_vznik-a-cinnost-zidovskej-ustrednejuradovne.pdf

6. Niћтanskэ E. (2019). Ћidovska komunita na Slovensku 1938-1945. Retrieved from https://www.holocaust.cz/dejiny/soa/holocaust-v-evropskych-zemich/holocaustna-slovensku/zidovska-komunita-na-slovensku-1938---1945

7. Fountaine С. (2020). Complicity in the Perversion of Justice: The Role of Lawyers in Eroding the Rule of Law in the Third Reich //St. Mary`s Universinty. V.10.-N.2. Retrieved from https://commons.stmarytx.edu/cgi/ viewcontent.cgi? article=1051& context=lmej

8. Dokumenty slovenskej nбrodnej identity a љtatnosti (1998) Brarislava, II, 600 [in Slovak]

9. Cronologiaґ udalostн. Retrieved from https://www.holokaust.sk/chronologia

10. Poslednэ transport zo Slovenska, dтa 31. marca 1945. Retrieved from https:// web.archive.org/web/20210125072740/ https://www.snm.sk/?veda-a-vyskum-1&clanok= posledny-transport-zo-slovenska-dna-31-marca-1945

11. Deт obetн holokaustu a rasovйho nб silia a 80 vэroиie prijatia tzv. Ћidovskйho kodexu na Slovensku. Retrieved from https://www.holokaust.sk/den-obeti-holokaustu-arasoveho-nasilia-a-80-vyrocie-prijatia-tzv-zidovskeho-kodexu-na-slovensku

Размещено на Allbest.ru