Дзвонарство князівств галицької та волинської земель (ХП-XTV ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дзвонарство князівств галицької та волинської земель (ХП-XTV ст.)

Кіндратюк Б.Д., Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Вступ

церковне дзвонарство волинь галичина

Укріплює дух захисників і захисниць України в умовах повномасштабного військового вторгнення агресивних путіністів і путіністок знання українцями й українками свого історичного минулого, переконаність у тому, що метою розв'язаної проти них війни, особливо абсурдної в ХХІ ст., є вигадана в Москві примарна демілітаризація та денаціоналізація українських просторів. Не випадково одним із кличів їхніх захисників/захисниць є гасло Житиме наша культура - житиме Україна! Відповідно актуальність наших студій посилює потреба збереження історичної пам'яті, розширення її меж. Метою дослідження є пошук і систематизація нових відомостей для повнішої реконструкції розвитку дзвонарської культури на теренах Волині й Галичини княжої доби. Воднораз методологія наукового пошуку ґрунтується на поясненні зібраних матеріялів, що утверджує герменевтичні студії розвою музики бил і дзвонів. Використання ж історико-антропологічного підходу сприяє заміні історіографічного найменування Галицько-Волинське князівство правдивішими історичними назвами цього ареалу й підсилює одну з причин виникнення дзвонарства, розвитку дзвонінь як взаємозв'язаних ланок системного процесу творення - виконання - сприймання.

Виклад основного матеріалу

Прийняття Христової віри, поширення писемної культури зумовило розвиток у Київській Руси цілого ряду нових літературних і мистецьких жанрів. У той самий час церковний обряд покликав відповідні форми богослуження, наповнення їх доцільними засобами (літургійними книгами, гимнографією, творами малярства та ін.). У цій системі важко переоцінити роль музики таких ударних інструментів із групи ідіофонів як била, дзвінки й дзвони. Щоправда, звичай застосування дзвонів привнесено в середньовічну Русь разом із християнським обрядом, але не з Візантії, де вони не були поширені, а з латинського Заходу. В ареал князівств Галицьких і Волинських земель дзвони потрапляли з Києва чи Західної Європи, у якій увійшли в загальне користування в містах і селах ще з IX ст. Звучання дзвона, як одного з предметів краси Церкви, розуміли Євангелієм у музиці, продовженням молитви, а він вважався її джерелом. Застосування різних ідіофонів прописано у церковних Уставах, Служебниках [1, с. 264-308].

Дзвонарська культура в цьому регіоні Давньої України сформувалася на солідному багатовіковому підґрунті, про що свідчать численні археологічні знахідки на території Волині й Галичини. Ідіофони віддавна були символом очищення, оберегом, атрибутом молитов. Музичним інструментом ударного типу вважають фраґмент лопатки мамонта з Городка ІІ (біля нинішнього міста Рівне). Навіть, як міркують, її обробка передає профіль особи, котра співає. Вважають, що згаданий інструмент міг належати до давнього музичного комплексу палеолітичної людини, яку вона створила з кісток мамонта. Подібна музична система відома за археологічними знахідками на Чернігівщині [2, с. 81]. Вони підтверджують, що християнське ритуальне дзвоніння знайшло на наших теренах давні обрядові звичаї, у яких широко застосовували била, клепачки, дзвіночки, дзвінки, брязкальця тощо.

Протягом тисячоліть змінювали одна одну давні культури. Із часу входження теренів Волині, Прикарпаття, Придністров'я, Перемишльської землі до об'єднаної держави умовної династії Рюриковичів культурне життя в цьому ареалі переважно становило єдиний процес і спиралося на традиції, що сформувалися в Київській Руси. Після виділення з неї низки князівств розпочинається новий політичний і культурний період розвитку Давньої України. Однією з першопричин, що свого часу змінили устрій середньовічної Київської держави, називають подальший етнічний розвиток земель, формування самобутности народностей у різних її частинах, поява нових економічних і військово-політичних центрів тощо. При характеристиці південно-західного регіону Руси-України у IX-XII ст., науковці зазначають, що тут інтенсивно зростає чисельність населення. Разом із прогресом продуктивних сил ущільнюється заселення території, розвиваються сільське господарство, ремесла, торгівля й культурні зв'язки. Їхньому зміцненню сприяло вигідне розміщення на важливих транзитних шляхах між Чорним і Балтійським морями, між Сходом і Заходом; експорт солі, зерна, янтарю допомагав розвитку господарства, розмаху міжрегіональної та міжнародної торгівлі. Вони визначали певну політичну й економічну стабільність, розвій культури. Це дало підстави історикам для обґрунтованого висновку, що у XII ст. тут сформувалася нова українська держава - Галицько-Волинська. Створив її володимиро-волинський князь Роман Мстиславович (1155/1156-1205), який 1199 року об'єднав Волинське та Галицьке князівства. Найвидатнішим його правителем був князь, а потім король Данило Романович (1200/1201-1264). За часів його правління тут особливо поширився християнський обряд [3].

Одним із чинників розвитку музики став розквіт на землях Волині й Галичини міської культури [4, с.134-135]. Адже після монголо-татарської навали, коли Київ упав разом із Наддніпрянщиною, його покинули промисловці, купці, церковники, митці й письменники. Одні з них емігрували до північного Суздаля, другі - переселилися на терени Галицько-Волинського князівства. Тут споруджувалися замки-фортеці у Звенигородах, Луцьку, Львові, Кам'янці, Крем'янці, Невицькому, Холмі (тепер - місто Хелм Люблінського воєводства, Польща), Хотині та ін. Твердині будували за типом європейських середньовічних замків. У таких містах викристалізувався багатогранний соціальний організм. Він традиційно поєднував фортецю, церкви, двори бояр, ремісничий посад, торговельні ряди тощо [5, с. 250; 6, с. 187-190].

У функціонуванні міст, як організованих цілісностей, значиму роль посідали музичні сигнали, зокрема ті, що подавалися дзвонами. Вони мали велике значення в суспільному житті: скликали парафіян на богослуження, використовувались у найурочистіших його моментах. Про все це дізнаємося із церковних Уставів, різних писемних джерел, насамперед історичних хронік. Дзвін повідомляв про смерть, звучав на похоронах, гуртував народ під час стихійних і громадських лих, скликав на віча. Коли 1097 року ворожі війська оточили Володимир, то волиняни «созвониша вече» [7, с. 152]. Про це здзвоніння зібрання Михайло Грушевський (1866-1934) написав, що підчас Галицької війни «володимирці вдарили в дзвони, скликали віче» [3, с. 96]. Цілодобово вони звучали підчас богослужень у монастирях, яких було чимало в ареалі Волині й Галичини.

Дзвони, як дізнаємося зі Слова про похід Ігорів, славили перемоги княжих дружин: «Комони ржуть за Сулою звенить слава въ КьіевТ» [8, с. 80]. Тут може бути пряма вказівка на дзвоніння, або це - метафора, але в будь-якому випадку воно віддавна сприймалося ритуальним, урочистим, прославляючим дійством. Окрім цього в Слові знаходимо подані церковнослов'янською інші суттєві відомости про функції музики дзвонів, її поширеність, метафоричність тощо. Їхнє звучання відтоді стало домінантою акустичного довкілля, осердям музичної культури.

Потреба в значній кількости завжди дорогих дзвонів виникала з давніх-давен. Цілі ідіофони чи їхні фрагменти описуються в знахідках з усіх українських земель, зокрема Волині й Галичини. При пошуках згаданої в літописі церкви 1291 року у Володимирі, археологи розкопали в дитинці частину дзвона [9, Малевская, Шолохова, с. 355]. Елементи такого ідіофона (заввишки приблизно 40 см) знайдені на одній із храмових ділянок XII-XIII ст. княжої Пересопниці [10, с. 240-241]. Вивчення частин дзвона дозволяє уявити його зовнішній вигляд: він мав приблизно три пари круглих вух, нижнє масивне потовщення на ударному кільці, яке зміцнювали тяги перед ним. Схожі вуха корони мав подібний ідіофон того ж часу з окольного міста Звенигорода (біля Львова) [11, с. 149]. Форма вуха вказує, що за обрисами дзвін мав так звану цукрову голову чи вже кращу - вуликоподібну. Порівняння цих частин із так званою готичною формою, що в загальних обрисах подібна сучасним (її представляє, приміром, львівський Свято-Юрський дзвін 1341/1342 рр.), дає всі підстави для висновку про застосування в ареалі Галичини спочатку дзвонів однієї форми, потім - удосконалених.

На основі багатьох фактів, зокрема частини корони великого дзвона з XII-XIII ст., виявлених на полях давнього Галича, Йосип Пеленський (1879-1957) слушно стверджував, що такі підвісні дзвони були вже тоді розповсюджені на українських землях [12].

Державне будівництво в князівствах Волині й Галичини спонукало їх правителів до активних дій, насамперед стосовно зміцнення Церкви. Так, Данило Романович із цією метою не тільки велів будувати нові храми та відновлювати зруйновані, а й для посилення значущости богослужбового обряду сприяв оснащенню їх іконами, книгами та дзвонами. Невипадково хроніка згадує, як після зведення за дорученням князя в Холмі церкви св. Іоанна Златоуста правитель частина дзвонів замовив своїм майстрам («ту сольё»), а решту «принесе ис Кыева» [13, с. 844].

Про давні традиції відливання виробів із металу на Волинських землях свідчать згаданий у Першій Волинській хроніці відлитий для холмской церкви внутрішній поміст із міді й олова, мідні двері Любомльского храму св. Георгія [7, с. 418, 448]. Це заклало основи виробництва дзвонів для церковних і світських цілей в ареалі нашого краю. Підтвердженням прогресу у звучанні великих ідіофонів може бути запис Волинської хроніки, де у похвалі племіннику короля Данила - князю Володимиру Васильковичу (f 1288) нагадується про відливання ним дзвонів дивовижного звучання («поліа жє и колоколы дивны сльїшаніємь, такыхъ жє нє бысть въ всєй зємли» [14, с. 153]). Ми вже висловлювали припущення, що феномен звучання цих дзвонів можна пояснити не лише застосуванням при їхньому відливанні кращого сплаву, удосконаленої технології, більшою вагою, а й новою формою. Завдяки цьому збагатилась обертонова палітра дзвону. Водночас серед засад її розширення міг бути інший спосіб підвішування та вдаряння серцем (язиком) у корпус інструмента. Різні способи прикріплення дзвонів зафіксували графіті (їх датують XIV ст.), виконаних на стінах луцького собору св. Івана Богослова [20, зображення кампанів сприймати прогресу в тогочасному виготовленні дзвонів [16, с. 114]. Водночас бачимо різних форм. Їх пропонують датування та відображенням ознакою

Розширенню імпорту дзвонів або збільшення кількости відлитих в ареалі держави Романовичів могло сприяти те, що їх застосовували не тільки у церквах, а й ці звучні інструменти використовували для оборони. Як на півдні й південному сході Київської держави систему сторожових фортець об'єднали в утворену валами й річками оборонну лінію довжиною близько 950 км (відома за літописами як Змієві вали), так подібну смугу твердинь, на переконання дослідників, створили, приміром, уздовж берегів Дністра.

Попередником лінії укріплень вважають великохорватську систему територіальної оборони зі складових Довгих валів Дністро-Прутського межиріччя, що забезпечували охорону транскарпатських шляхів і переходів від вторгнення кочових народів ще на далеких підступах до таких артерій [17, с. 20]. Згодом подібний ряд твердинь існував, приміром, завдяки городищам у Підвербцях, Корневі, Кунисівцях, Копачинцях, Чернелиці, Репужинцях, Колінках, Мих^льчому, Поточищі, Передіванні, Городниці. Оскільки опорні пункти звели на підвищеннях, то, як міркують, із-поміж функцій таких сторож було транслювання з веж-дзвіниць умовних сигналів/повідомлень. Ними форти обмінювалися за допомогою вогняних або звукових знаків [18, с. 232-233].

Окрім археологічних пам'яток і документальних джерел підтверджує неабиякий розвиток дзвонарської культури на теренах Волині й Галичини княжої доби єдиний в Україні повністю збережений на дзвіниці львівського катедрального собору св. Юра кампан 1340-х років. На думку фахівців, пам'ятка продовжує залишатися унікальним джерелом візуальних відомостей про тогочасний рівень майстерности відливників. Дзвін великих, як на той час, розмірів (заввишки разом із короною 85 см, нижній діаметр 71 см, вага - 415 кг [19, с. 88]). Цю якісно відлиту, складену в добрих пропорціях пам'ятку людвисарства оздоблює на вінці рельефний напис церковнослов'янською: «Въ лГто 6849 сольянъ бысть колоколъ сиі святому Юрью при князи Дмитриі игуменом Свьфимьемъ». Щоправда, більшість дослідників донедана зходилася на думці, що кампанологічну пам'ятку виготовив український майстер Яків Скора. Однак, нині зроблено спробу уточнити дату виготовлення дзвона й запропоновано нову версію стосовно його відливника. Відповідно до більш логічного іншого історичного сценарію західноєвропейські мігруючі людвісарі, які почали відливати дзвони нових готичних форм, появилися, як міркує Олександр Мусін, у великих церковно-політичних центрах Східної Європи. Іноземний майстер, який прибув із цією метою до Львова, при виготовленні пам'ятки скористався при створенні на її вінці напису церковнослов'янською навичками Якова Скори. Заразом, на основі розрахунків стосовно літочислення, пропонується вважати виготовлення дзвона церкви св. Юра в другій половині 1341 - початку 1342 р. [16, с. 111-112]. Прикметно, що ні війни, ані пожежі чи міжконфесійні суперечки не знищили цей найдавніший із великих дзвонів в Україні, що й нині застосовується за призначенням із ще важчим і п'ятьма малими.

Найбільші міста були вже тоді різнонаціональними. Окрім утікачів із київських земель тут поселялися колонії іноземних купців - вірмен, німців, поляків, татар, євреїв. Уже в XIV ст. у Львові було понад 13 церков християн східного обряду, у тому числі три вірменських храми. Водночас у місті діяло два костьоли [20, с. 11]. Це обумовило подальшу взаємодію в культурі східних і західних елементів, зокрема у дзвонарстві.

Ціла низка бронзових кампанологічних пам'яток, завдяки новому поколінню майстрів, підтверджує неабиякий тогочасний розвиток відливницької справи. На дзвіниці церкви Введення в храм Пресв. Діви Марії у Володимирі ще в 1830-х роках висів двопудовий дзвін 1346 року [21, с. 140]. У Львові жив 1383 року відливник дзвонів Николай (Nicol fusor campanorum) [22, с. 8]. За польським джерелом відомо про виготовлення 1390 року в цьому місті дзвона, що був на дзвіниці с. Бистриця (Словакія) [23, с. 69].

На підставі літописних фактів, де, зазвичай, занотовано відомости про дзвони, а не дзвін, вважаємо - церкви князівств Галицької та Волинської земель, королівства Руси мали по декілька таких інструментів. Значить, аби творити музичні композиції з їхнім використанням, дзвонареві треба було володіти певним талантом. Підтверджує їхнє розповсюдження твори народної культури, зокрема українські билини, мотив дзвіниці на гуцульских кахлях, образи там дзвонів і дзвонарів.

Однак, окремі відомости відносно причислення деяких дзвонів до княжої доби [1, с. 183] треба спростувати. Це випливає, приміром, із висновків про початок руйнування Успенського собору в Галичі аж у липні 1594 року; тоді ординці спалили місто, унаслідок чого пошкоджену часом і знищенням святиню близько 1597-1599 років розібрали [24, с. 118]. Тому віднайдені Ярославом Пастернаком (1892-1969) при розкопках 1930-х років архітектурної пам'ятки частини дзвонів у «верстві румовища, переважно просто на поверхні фундаментів собору» [25, с. 70], мабуть, не слід беззаперечно відносити до княжих часів.

Била й дзвони розміщували на дзвіниці - вежі з відкритим ярусом для них. Така пленерна музична споруда стояла біля храму чи входила в його композицію або замкових воріт. Вежі-дзвіниці, як елемент дзвонарства, в Україні походять від типу оборонних замкових веж. Може тому гора над церквою св. Миколая у Львові віддавна зветься Будильниця. Цю назву виводять від слова будити й здогадуються, що тут була сторожова вежа, з якої вдаряли в било чи дзвін на сполох [26, с. 14]. Вежа-будильниця могла бути тут ще до заснування міста як одна з ланок ланцюга сторожових веж довкола давнього поселення [27].

Імовірні обриси дерев'яної дзвіниці XIV ст. луцького храму св. Івана Хрестителя можна скласти на основі археологічних розкопок. Вона була каркасно-стовпової конструкції прямокутна в плані (розміри 3,0*3,0 м). Стовпами слугували вертикальні палі діаметром 20-25 см. Їхню нижню частину заглибили приблизно на 1,5 м. Як огороджувальна конструкція з внутрішнього боку стовпів прилягали дошки, посаджені на ребро. Дзвіниця, як встановлено, має аналоги серед утрачених пам'яток дерев'яної архітектури Волині дещо пізнішого часу [28, с. 114].

Дотепер збереглась у Святотроїцькому монастирі- фортеці (Дермань на Рівненщині) надбрамна кам'яна пятиярусна вежа-дзвіниця средини XV ст., у Володимирі біля Успенського храму - мурована вежа-дзвіниця 1494 року, дзвіниця костьолу св. Варфоломія XVI ст. (Дрогобич), що надбудована на оборонній вежі княжого замку XIII - початку XIV ст. Тобто є підстави для висновку про існування ще в князівствах Волині й Галичини різних дзвіниць зі своїми наборами бил і дзвонів.

Оригінальним відлунням насичення галицько- волинських міст і сіл музикою, зокрема церковними й світськими дзвоніннями, можуть бути літописні Звенигороди. Тільки в Тернопільській області місто з такою назвою є на Бучаччині й Борщівщині. Топонімічні подібности відомі в Київській області, а також у Болгарії, Московщині, Польщі. Правдоподібною є версія про мотивацію ойконімів Звенигород значенням «місто, де дзвонять, сповіщаючи ... про наближення ворога» [29, с. 38-39].

Факт застосування ручних дзвінків у церквах й оздоблення подібних ідіофонів підкріплює відшуканий такий мистецький витвір. Його, майстерно орнаментованого, знайшли в урочищі Цвинтариська (біля Г алича), де розкопали частину фундаментів храму. Дзвінок, навіть, експонували в 1888-1889 роках на виставці у Львові [30, с. 394].

Частими знахідками в ареалі Галичини є бронзові бубенці. Їх знайдено в розкопаному археологами житлі XII-XIII ст. окольного города княжого Звенигорода серед різних побутових предметів. Елементи бубенців віднайлися в інших житлах з-поміж всячини [11, с. 156, 166, 171]. Такі факти підтверджують розповсюдження бубенців в одному місті, їхнє широке застосування в побуті. Серед подібних пам'яток були ті, що виконували функцію гудзиків. Оздоблений ними одяг при рухах людини ставав своєрідним звуковим ансамблем, а прикріплені разом із дзвіночками до чільця помагали дівчатам і жінкам створювати неповторний музичний образ.

Висновки

церковне дзвонарство волинь галичина

Запорукою кращого відтворення побутування на теренах князівств Галицької та Волинської земель, а згодом королівства Руси дзвонів, розвою феномена світських і церковних дзвонінь стало застосування нових методологічних підходів, віднайдення цікавих фактів, уточнення окремих кампанологічних відомостей. Швидке розповсюдження дзвонарського мистецтва зумовлювало його ґрунтування на міцній основі доісторичного побутування тут різних ідіофонів. Розширення впливу християнства забезпечило повсюдність регламентованого використання бил, дзвінків і дзвонів. Це потребувало імпортування дзвонів або їхнього відливання в Державі Романовичів, будівництва різних за архітектурними формами дзвіниць, залучення широкого кола парафіян до творення та сприймання канонічних дзвонарських композицій тощо. Нова систематизація відомостей, потрібні уточнення до попереднього опису дзвонарства на цих теренах Давньої України сприяють кращому баченню розвою його складових. У такій поважній частині вселюдської культури значиме місце займали руські/українські мистецькі елементи.

Список використаних джерел

1. Кіндратюк Б. Дзвонарська культура України : монографія / [наук. ред. Ю. Ясіновський]. Івано-Франківськ : Вид-во Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника, 2012 (Історія укр. музики: Дослідження. Вип. 19 / Ін-т українознав. ім. І. Крип'якевича НАН України). 898 с.

2. Бибиков С. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта: очерк материальной и духовной культуры палеолитического человека. Киев : Наук. думка. 1981. 108 с.

3. Грушевський М. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / [редкол.: П. Сохань (голова) та ін.]. Київ : Наук. думка (Пам'ятки іст. думки України). 1991-2000. Т. 2 : XI-ХШ вік, 1992. 633 с.

4. Попович М. Нарис історії культури України. Київ : АртЕк, 1998. 728 с.

5. Багрій Р. Особливості соціально-економічного та культурного розвитку давньоруського Львова. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині: зб. ст. Львів, 1995. Вип. 6. С. 250-258.

6. Буко А., Дзєньковский Т., Ґолуб С. Холм доби Данила Романовича у світлі результатів найновіших розкопок. Галичина та Волинь у добу середньовіччя. Львів : Інститут українознавства ім. Івана Крип'якевича, 2001. С. 187-190.

7. Літопис руський за Іпатським списком / [перек., передм., приміт., іменно-особ. і географ.-археолог.-етнограф. покажчики, генеалог. табл., карти й плани Л. Махновця]; відп. ред. О. Мишанич. Київ : Вид-во «Дніпро», 1989. 592 с. (Давньоруські та давні українські літописи).

8. Слово о полку Игореве: древнерус. текст / [пер., сост., вступ. к разделам, примеч. Д. Лихачев]. Москва : Просвещение, 1984. 207 с.

9. Малевская М., Шолохова Е. Раскопки архитектурных памятников в Любомле и Владимире-Волынском. Археологические открытия 1975 года. Москва : Наука, 1976. С. 354-355.

е1р0с. ьТкий С. Топографія храмів Княжої Пересопниці.

Княжа доба: історія і культура / [відп. ред. В. Александрович]; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. Львів, 2014. Вип. 8. С. 235-242.

11. Гупало В. Звенигород і Звенигородська земля у XI-XIII століттях (соціоісторична реконструкція) / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Львів, 2014, 532 с.

12. Пеленський Й. Дзвони на Україні-Руси. Діло. Львів, 1910. № 124. С. 1.

13. Полное собрание русских летописей. Т. 2 : Ипатьевская летопись. Изд. 2-е. Санкт-Петербург : Типограф. М. А. Александрова, 1908. 938 стб.+87 с.

14. Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар / [ред. М. Котляр]. Київ : Наук. думка, 2002. 400 с.

15. Хілько М. Давньоруські графіті церкви Івана Богослова в Луцьку. Старий Луцьк: наук.-інфор. зб. 1998 р. Луцьк : Луцький державний історико-культурний заповідник, 1998. С.162-163.

16. Мусин А. Колокол святого Юра 6849 года: между Львовом, Плоцком, Петербургом и Теребовлей. Княжа доба: історія і культура / [відп. ред. В. Александрович]; Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. Львів, 2017. Вип. 11 : Княжий Львів 1256-2016. С. 95-119.

17. Томенчук Б. Археологія долітописного Галича як культового і релігійного центру «Великої Білої нехрещеної Хорватії» (до питання про заснування Галича в другій половині Хст.). Галич : зб. наук. пр. Вип. 3. / [ред. М. Волощук]. Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2018. С. 10-53.

18. Федунків З., Поліщук Л., Нагірний В. Городище Княжої Доби Чернелиця IV: результати попередніх досліджень. Княжа доба: історія і культура / [відп. ред. В. Александрович]; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. Львів, 2014. Вип. 8. С. 225-234.

19. Szydlowski T. Dzwony starodawne z przed r. 1600 na obszarze b. Galicji. Krakow, 1922. 96 s.

20. Гербільський Г. Період феодальної роздробленості Русі. Львів - столиця Галицько-Волинського князівства. Історія Львова: короткий нарис. Львів : Вид-во Львівського ун-ту, 1956. С. 7-47.

21. Теодорович Н. Город Владимир Волынской губернии в связи с историей Волынской иепархии. Почаев : Типография Почаево-Успенской Лавры, 1893. 269 с.

22. Жолтовський П. Художнє життя на Україні в XVI-XVIII ст. Київ : Наук. думка, 1983. 180 с.

23. Mankowski T. Dawny Lwow, jego sztuka i kultura artystyczna. London, 1974. 423 с.

24. Войтович Л. Коли було зруйновано Успенський собор у Галичі. Галич: зб. наук. пр. / [ред. М. Волощук]. Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2018. Вип. 3. С. 107-118.

25. Пастернак Я. Старий Галич: Археологічно-історичні досліди у 1850-1943 рр. Краків - Львів : Українське видавництво, 1944. 238 с.

26. Крип'якевич І. Історичні проходи по Львові / [передм. Я. Ісаєвич; упоряд., текстолог. опрац. і прим. Б. Якимовича; упоряд. іл. матеріалу Р. Крип'якевича]. Львів : Каменяр, 1991, 167 с. (Перевидання 1932 р.).

27. Онищенко Л. Будильниця (Будельниця). Енциклопедія Львова. Т. 1 : А-Ґ / [ред. А. Козицький]. Львів : Літопис, 2007. С. 300.

28. Терський С. Лучеськ X-XV ст.: монографія. Львів : Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2006. 252 с.

29. Вербич С. Ойконімікон України: минуле й сьогодення (на матеріалі Тернопільщини). Мовознавство: наук.-теорет. ж-л Ін-ту мовозн. імені Олександра Потебні НАН України та Укр. мовно-інфор. фонду України. Київ, 2016. № 1. С. 31-54.

30. Горда-Цибко О. Пам'ятки Княжої Доби на археологічно-бібліографічній виставці Ставропігійського інституту у Львові 1888-1889 років. Княжа доба: історія і культура / [відп. ред. В. Александрович]; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. Львів, 2014. Вип. 8. С. 389-395.

Размещено на Allbest.ru