Зміни в релігійній політиці радянської влади в період горбачовської перебудови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміни в релігійній політиці радянської влади в період горбачовської перебудови

The changes in religious policy during the period of gorbachev's peresroika

Бондарчук П. М., доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України (Україна, Київ)

Bondarchuk P M., doctor of Historical Scienses (Dr. Hab. in History), Leading Research Fellow, Department of History of Ukraine of the Second Half of the Twentieth Century, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Ukraine, Kyiv)

У статті аналізується релігійна політика радянської влади в період здійснення в СРСР політики перебудови. Автор відстежує зміни, що в ній відбулися впродовж 1985-1991 років, які чинники впливали на неї. Вказується, що переломним моментом релігійних перемін стало святкування 1000-ліття Хрещення Русі, в якому взяли активну участь й представники влади. Розглянуто ставлення до релігії і Церкви не лише союзних очільників, а й республіканських, проаналізовано зміни в законодавстві, що стосувалося релігійної сфери. У статті показується, як на зміну пригніченню релігійних організацій поступово приходить підтримка їхньої діяльності з боку держави; як Церква, що впродовж десятиліть пригнічувалася державою, стає доволі впливовою суспільною інституцією.

Ключові слова: релігійна політика, державноцерковні взаємини, Церква, радянська влада, віруючі, перебудова

релігійна політика радянська влада

The article analyzes the religious policy of the Soviet authorities during the period of implementation of the policy of perestroika in the USSR. The author tracks the changes that took place in it during the period from 1985 to 1991, which factors influenced it. It is indicated that the turning point of religious changes was the celebration of the 1000th anniversary of the Baptism of Rus', in which representatives of the authorities took an active part. The attitude to religion and the Church not only of the union leaders, but also of the republican ones, the changes in the legislation related to the religious sphere were analyzed. The article shows how the oppression of religious organizations is gradually being replaced by the support of their activities by the state; how the Church, which was oppressed by the state for decades, becomes a rather influential social institution.

Keywords: religious policy, state-church relations, Church, Soviet power, believers, perestroika

Постановка проблеми. Важливою сферою релігійного життя є взаємини держави й Церкви, від яких значною мірою залежить функціонування в країні релігійних організацій. У період горбачовської перебудови ці взаємини зазнали вагомих змін, позаяк радянська релігійна політика була значною мірою лібералізована. За короткий період держава пройшла шлях від здійснення антирелігійних дій до сприяння розвитку церковних інституцій. Глобальні зміни в релігійній політиці, взаєминах держави й Церкви надали потужного імпульсу відродженню релігійного життя та релігійності населення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В історичній науці для дослідження цієї проблеми було здійснено чимало кроків. З'явилася низка публікацій, де ця проблема була проаналізована. З-поміж найперших і найважливіших публікацій є монографія представника української діаспори Анатоля Камінського. присвячена процесам горбачовської перебудови в УРСР, в якій розглянуто й зміни в релігійні сфері [18]. Пізніше досліджуваної тематики торкалися монографії Віктора Пащенка [25, 24], Сергія Яремчука [32], Сергія Жилюка і Лариси Паніної [12], Віктора Даниленка [9] та інших. Релігійні процеси періоду перебудови аналізувалися і в низці статей українських дослідників. Проблема змін релігійної політики в роки горбачовської перебудови висвітлювалася і в публікаціях закордонних дослідників. Проте чимало питань потребують подальшого вивчення.

Виклад основного матеріалу. До горбачовської перебудови релігійна політика в СРСР базувалася на жорсткому державному контролі над релігійною сферою і проведенні тотального атеїстичного виховання. Така ситуація продовжувалася і в перші роки перебування Михайла Горбачова при владі. Слід відзначити, що на ньому лежить певна відповідальність за посилення антирелігійної політики і за правління Михайла Черненка. Саме Горбачов тоді керував ідеологією, і його «правління» почалося значно раніше смерті Костянтина Черненка. Передова стаття «Наступ нашої ідеології» у газеті «Правда» 12 січня 1985 року, де висувалася вимога посилити боротьбу проти релігії, націоналізму та буржуазної пропаганди тощо [22, с. 1], з'явилася не без його згоди.

Після приходу Михайла Горбачова до влади деякі діячі РПЦ намагалися звернути його увагу на церковну сферу. Зокрема, в грудні 1985 року митрополит Ленінградський і Новгородський Алексій (Рідігер) у своєму листі вказував, що законодавство в релігійній сфері не відповідає новим умовам. Однак реакція на цей лист практично була відсутня [19, с. 109].

У старому атеїстичному дусі була ухвалена на ХХУІІ партійному з'їзді (лютий 1986 року) програма КПРС. У ній наголошувалося: «Партія надалі використовує засоби ідейного впливу для всемірного поширення науковоматеріалістичного світорозуміння, для подолання релігійних забобонів, не допускаючи образи почуттів віруючих». До найважливішої складової атеїстичного виховання входило поширення нових радянських обрядів і звичаїв поряд із підвищенням рівня освіти, трудової і громадської активності [27, с. 52]. У звітній доповіді ЦК КПРС до з'їзду Михайло Горбачов зазначав, що застій в такій важливій сфері як атеїстичне виховання є нестерпним [21, с. 88-89].

Однак після цього з'їзду антирелігійні випади генсека буди радше винятком. Із них варто згадати лише його виступ в листопаді 1986 року в Ташкенті, де він закликав до посилення атеїстичної пропаганди та посилення ідеологічної антирелігійної боротьби. І навіть цей виступ диктувався не так прагненням боротися з релігією, як, мабуть, побоюванням активізації націоналізму в республіках, населення яких здебільшого сповідувало іслам. І навіть восени 1986 року, коли секретар ЦК КПРС Єгор Лигачов критикував інтелігенцію за прояви релігійності на нараді завідувачів кафедр суспільних наук, він уникнув антирелігійних випадів [26, с. 385; 25, с. 382].

Проте ще продовжували зніматися з реєстрації релігійні громади. В інформаційному звіті Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР за 1986 рік вказується, що в 1986 році було знято з реєстрації та централізованого обліку 66 громад, що розпалися, і зареєстровано та взято на облік 56, тобто скорочення становило 10 громад [1, арк. 41]. В «Історії релігії в Україні» за ред. Анатолія Колодного та Петра Яроцького наводиться дещо інша цифра та зазначається, що в 1986 році з реєстрації було знято 15 релігійних громад, в 1987 6, і вказується, що наприкінці 1987 року РПЦ мала в Україні лише 3971 зареєстровану православну громаду. Це на фоні того, що лише 1987 року в республіканські органи надійшло з різних регіонів близько 300 заяв із проханням реєстрації релігійних громад [17, с. 548].

У перші роки горбачовської перебудови продовжувалося й знищення храмів. Наприклад, 1986 року був зруйнований давній храм Св. Трійці у с. Мала Осниця Маневицького району Волинської області [29, с. 517]. Чимало парафій припинили свою діяльність. Приміром, лише 1987 року на Житомирщині таких було 3 [11, с. 246].

Поширеною була й практика штрафування віруючих за активну релігійну діяльність (яка подавалася як порушення законодавства в сфері релігії). Розглянемо цю ситуацію на прикладі громади християн віри євангельської с. Степангород Володимирецького району Рівненської області. Так, 17 січня 1986 року було оштрафовано 5 осіб по 50 крб., 20 лютого цього ж року 11 осіб на цю ж суму, 16 травня 4 особи (на 230 крб. загалом). Релігійна громада не дозволяла цей фінансовий тягар нести одноосібно і виплачувала ці штрафи спільно [20, с. 348-348].

Продовжувалися арешти за нелегальну релігійну діяльність. Приміром, в червні 1986 року в Києві було заарештовано Павла Проценка, якого звинувачували в керівництві Християнським союзом України. Лише захист багатьох міжнародних організацій та початок демократичних процесів вберіг його від кримінальної відповідальності. Часи перебудови перешкодили й покаранню диякона Віктора Пруського (Запоріжжя), який восени 1987 року почав голодування на знак протесту проти перебування радянських військ в Афганістані [14, с. 266].

Активно проводилося й атеїстичне виховання. Як приклад, наведемо Житомирську область. Так, газета «Радянська Житомирщина писала про діяльність республіканського будинку наукового атеїзму, діяльність обласного семінару з питань ідеологічного виховання, роботу агітаторів з атеїзму [12, с. 61]. На шпальтах періодики неодноразово звучала критика в адрес окремих релігійних громад та їхнього керівництва. Так, згадана вище «Радянська Житомирщина» на своїх сторінках засуджувала діяльність керівника громади Ради церков ЄХБ О. Пастухова та релігійний актив (Кругляк Г. «Під маскою благочестя» від 8 січня 1986 р.). У статті від 17 жовтня 1987 року, поміщеній у цій газеті, факт отримання посилок віруючими ЄХБ із Західної Німеччини кваліфікувався як ворожий зв'язок (Шпита В. «Під прикриттям “Слова Божого”»). Діяльність коростенських активістів цього релігійного напрямку була затаврована житомирською «Комсомольською зіркою» (Грабовський В. «Куди йдеш, Анатолію?» від 30 січня 1986 р.). Ця ж газета цього року писала про «негідні» вчинки адвентистів сьомого дня Бердичівського району. 7 квітня 1987 року там було поміщено статтю про залучення до п'ятидесятницької громади учениці Дубрівської школи Баранівського району (Орел В. «Надійці лише 16...») [12, с. 62]. Згадані публікації це лише окремі штрихи з багатоманітної антирелігійної пропаганди лише одного регіону.

Однак в цей час простежувалася і тенденція, що влада хотіла піти на певні поступки Церкві, тісніше з нею взаємодіяти, однак використовувати її в своїх цілях. Із цією метою здійснювалися різні заходи. Одним із них було проведення 21-28 липня 1986 року міжнародної наукової церковно-історичної конференції, присвяченої 1000-літтю хрещення Русі. Зі вступною доповіддю при відкритті конференції виступив патріарший екзарх України, митрополит Київський і Галицький Філарет [8, с. 14-19]. У документі Ради у справах релігій при РМ УРСР за підписом її голови Миколи Колесника зазначалося, що «проведення конференції буде використано для викриття ватиканських і буржуазно-клерикальних фальсифікацій становища церкви в СРСР, історії введення християнства на Русі» [1, арк. 29]. У конференції взяли участь 33 представники зарубіжних християнських церков і близько 60 осіб, що представляли РПЦ [1, арк. 35]. Знаменно, що в комюніке конференції було вказано, що в умовах соціалізму «найбільш успішно здійснюється поєднання релігійного світогляду з громадянським і суспільним обов'язком» [1, арк. 35].

У січні 1987 року в житті радянського суспільства відбулася знаменна подія. На пленумі ЦК КПРС Михайлом Горбачовим був викладений новий ідеологічний курс і стратегію реформування країни. Замість попереднього «прискорення соціально-економічного розвитку країни» було поставлено завдання перебудови суспільного ладу, що передбачало політику «гласності». Керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим в умовах кризи радянського суспільства, потребуючи підтримки інтелігенції, було змушене йти на поступки, зокрема і в релігійних питаннях. Не останню роль відігравало і ставлення Заходу.

Поступово змінюється і позиція Ради у справах релігій, яка під впливом горбачовської риторики і суспільних процесів запропонувала керівництву держави в ході здійснення атеїстичного виховання не загострювати стосунки з Церквою і рекомендувала внести зміни в законодавство в релігійній сфері, зокрема визнати за релігійними організаціями право юридичної особи та ведення релігійної пропаганди, за вірянами право виконувати релігійні обряди вдома та в лікарні, за батьками право на релігійне виховання своїх дітей [19, с. 110].

Позитивні зміни в релігійній сфері почалися вже 1987 року. Уже в цей рік державна релігійна політика стає об'єктом (хоча й обережної) критики у московській пресі. Згадуються окремі випадки ущемлення вірян [30, с. 57]. Публікації з нападами на релігійність, хоча і були доволі поширені, але поступово втрачали агресивність. У періодиці згадувалися репресії, жертвами яких було духовенство. До питань віри дедалі частіше почали звертатися у своїх творах радянські письменники. Поступово виходили на волю в'язні сумління. Деякі автори вважали, що в справі духовного та морального оновлення позитивну роль може відіграти РПЦ. Церковні діячі з'явилися в засобах масової інформації.

Відбуваються зміни у сфері реєстрації релігійних громад. Якщо у першій половині цього року громади продовжували зніматися з реєстрації, то у другій половині реєструвалися нові. Наприкінці цього року було вже зареєстровано перші громади в Криму та м. Дніпродзержинську [17, с. 548]. Попри певні досягнення у цій сфері Україна явно відставала від союзних тенденцій, позаяк в РПЦ того року було зареєстровано 16 громад [17, с. 548].

У січні 1988 року було скасовано антирелігійну інструкцію «Про застосування законодавства про релігійні культи» (1961 р.), в якій, крім низки інших антицерковних положень, також заборонялося реєструвати «антигромадські секти», на кшталт громад свідків Єгови, п'ятидесятників, баптистів-реформістів тощо [30, с. 97].

Проте слід відзначити, що в багатьох регіонах ще деякий час продовжувала зберігатися колишня ситуація. Один із типових випадків того часу відображений у листі вірян м. Керчі до американського президента Рональда Рейгана (озвучений «Голосом Америки» в травні 1988 року), в якому вони просили заступництва:

«Восени минулого року керченські християни звернулися в державні, партійні і церковні інстанції з проханням зареєструвати нову релігійну громаду РПЦ і надати їй в користування раніше відібраний храм. Ми запропонували відремонтувати храм на пожертвування віруючих. Однак наша ініціатива була зустрінута в штики. Нас не бажають ні реєструвати, ні повертати церкву, над якою вчинили наругу (мова йшла про будівлю церкви Іоана Предтечі, пам'ятник архітектури X-XI ст., яка використовувалася як філіал краєзнавчого музею (лапідарній прим. Б. П.), де після реставрації влада збирається розмістити музей градобудівництва. Людей, що підписали заяву, викликають в райвиконком і намагаються переконати в безперспективності їх сподівань, пов'язаних із можливістю відновлення нормального релігійного життя» [2, арк. 7].

Загалом переломним моментом у зміні радянської релігійної політики стали заходи до 1000-ліття хрещення Русі й саме святкування. Напередодні, 29 квітня 1988 року, відбулася зустріч Михайла Горбачова з членами Священного синоду РПЦ і Патріархом Піменом. Під час зустрічі Генеральний секретар ЦК КПРС наголосив на значущості цієї дати для розвитку вітчизняної історії та культури, російської державності. Горбачов зазначив, що хоча ленінський декрет відкрив перед Церквою можливість вільної діяльності, проте в сфері державно-церковних стосунків не все було просто. Трагічні події в житті Церкви і держави він пов'язував винятково з культом особи, відступом від ленінських принципів. Проте помилки, допущені щодо Церкви і віруючих, виправляються. Він підкреслив внесок Церкви в боротьбу за мир, ядерне роззброєння; високо оцінив виступи духовенства на підтримку внутрішньої і зовнішньої політики Радянського Союзу, за справедливі відносини між державами, за гуманізм. Михайло Горбачов пообіцяв, що в новому законі про свободу совісті будуть відображені й інтереси релігійних організацій [7, с. 2-5]. Ця зустріч була переломною у взаєминах між державою і Церквою. Для останньої поступово наступала епоха вільного функціонування.

Проблеми релігійної сфери були порушені генсеком і під час його візиту до Польщі 1988 року, коли представники польської інтелігенції поставили перед ним проблеми державно-церковних взаємин. Михайло Горбачов, не бажаючи втрачати свій позитивний імідж, мусив визнати, що в цій сфері «наламали немало дров» [30, с. 57-58; 15, с. 11]. У подальшому вище керівництво держави демонструвало готовність до змін у державно-церковних стосунках і продовжувало курс на повернення Церкви в суспільство як повноправної суспільної інституції. Звичайно, що все це робилося під лозунгами повернення до «ленінських принципів».

Тогочасні погляди вищого керівництва в релігійні сфері віддзеркалює і промова голови Ради міністрів СРСР Миколи Рижкова (21 липня 1989 року) на честь учасників засідання центрального комітету Всесвітньої ради церков. Світоглядні та ідеологічні відмінності Церкви та радянської держави визнавалися несуттєвими перед орієнтиром загальнолюдських цінностей. Церкву скеровували на оновлення суспільства, миротворчу, милосердницьку, доброчинну та іншу діяльність, а також боротьбу проти націоналістичних проявів [30, с. 57; 15, с. 11].

Слід також відзначити, що ЦК КПУ та Рада у справах релігій при РМ УРСР щодо Церкви та церковних інституцій були упередженіші, ніж ЦК КПРС та союзна Рада. Голова РСР при РМ УРСР Микола Колесник у своєму звіті «Про святкування в м. Києві 1000-ліття введення християнства на Русі», поданому в ЦК КПУ навіть відцурався про від своєї участі й участі співробітників Ради у святкових урочистостях, заявивши про виконання українським екзархатом РПЦ запланованих заходів [24, с. 467]. Прикметно, що під час зустрічі групи високопосадових діячів РПЦ та зарубіжних гостей із головою президії Верховної Ради УРСР Валентиною Шевченко, остання відкинула ідею створення в республіці національних церков [2, арк. 13]. У той період місцеві чиновники побоювалися, що горбачовська перебудова має тимчасовий характер, і тому боялися виявляти якісь ініціативи. Вони лише неквапливо виконували ті вказівки (а нерідко навіть опиралися їм), що йшли «зверху», від союзного керівництва.

Рушійною силою змін у релігійній сфері в УРСР буди представники громадськості, дисиденти. Так, активісти Українського культурологічного клубу 2 червня 1988 року організували альтернативне святкування 1000-ліття хрещення Русі біля пам'ятника Володимиру Великому. Із промовами виступили, зокрема, такі правозахисники як Олесь Шевченко та Євген Сверстюк. Останній наголосив на національних відтінках християнства в Україні [14, с. 267]. Позавладні відзначення відбулися і в деяких інших містах. 19 червня 1988 року відбувся мітинг у Харкові, де колишній політв'язень Степан Сапеляк розповів про історію православ'я в Україні, хрещення здійснене Володимиром [14, с. 268]. Звичайно, що ці заходи не були широковідомі та багатолюдні, і все, що там відбувалося, фіксувалося пильним оком всевидячого КДБ.

Після святкування річниці розпочалася швидка лібералізація релігійної сфери. РПЦ було передано низку об'єктів Києво-Печерського історико-культурного заповідника [2, арк. 13]. Було дозволено видати багатотисячним накладом «Молитвослов». З ювілеєм також пов'язаний початок роботи над церковним перекладом Біблії українською мовою вже через кілька років вийшов друком україномовний Новий Завіт [14, с. 268]. Зміни стосувалися широкого спектру релігійного життя.

Дмитро Поспеловський відзначав, що на кінець 1987 року «різко змінюється тон і напрям журналу «Наука и религия»: із злісно антирелігійного він стає дедалі більш подібним на форум віруючих і невіруючих. У ньому друкується доволі багато матеріалів про сучасних священників РПЦ, бесід із ними, описів їхньої діяльності, і все це, як правило, в позитивному тоні. Із жадібних обманщиків священники раптом перетворюються в інтелігентних, вдумливих і чуйних людей, які намагаються допомогти людям в біді. Ось бесіда з кількома молодими священниками про сповідь, про те, як і з чим люди звертаються до священника і що від нього чекають. І тут же позитивний коментар радянського психіатра, що говорить про психотерапевтичні функції сповіді і пастирства. А ось нарис про бездомних, які не можуть після ув'язнення знайти роботу, ні дах, ні пенсію... Всі вони знаходь притулок, дах над головою і шматок хліба в кладовищенській церкві» [26, с. 397-398]. В УРСР такі зміни, хоча дещо повільніше, відбувалися в публікаціях журналу «Людина і світ».

Після 1988 року багато фахівців з атеїзму почали наголошувати на позитивних функціях релігії в суспільстві, особливо у сфері морального виховання. Релігія перестає звинувачуватися у формуванні соціальної пасивності [33, с. 12], й у бік Церкви дедалі частіше робляться реверанси. Все це відбувалося переважно під гаслами повернення до ленінських принципів. Розглянемо ці процеси за публікаціями в журналі «Людина і світ». Так, у статті Володимира Танчера під промовистою назвою «За Леніним: Сучасне прочитання ленінської концепції свободи совісті» було поміщено уривок з висловлюванням вождя: «Кожний повинен мати повну свободу совісті не тільки держатись якої завгодно віри, а й поширювати першу-ліпшу віру і міняти віру. Жодний чиновник не повинен навіть мати права питати кого б то не було про віру: це справа совісті, і ніхто тут не сміє втручатись. Не повинно бути ніякої “пануючої” віри або церкви. Усі віри, усі церкви повинні бути рівні перед законом» [31, с. 3]. Радянський філософ-марксист, звичайно, не згадав, що ця стаття з'явилася ще 1903 року, а після того часу погляди Володимира Леніна щодо релігії зазнали змін.

У тих моментах, де погляди класиків марксизму-ленінізму були явно антирелігійні, відбувалася спроба їхньої реінтерпретації. Так, інший український філософ-марксист Анатолій Єришев відмежовував Карла Маркса від формули «релігія опіум народу», пояснюючи її виникнення тим, що вона з'явилася 1843 року, ще до появи основних філософських та економічних творів Маркса, у вступі «До критики гегелівської філософії права», коли йому було лише 24 роки, і він перебував під впливом ідей Феєрбаха [16, с. 7]. А зрілий Маркс, на думку автора, звичайно був вільний від такого підходу до релігії.

Значно складнішою в цей період була ситуація з греко-католицькою церквою. Приміром, перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький зауважував, що реєстрація УГКЦ викликала б серйозний конфлікт, зокрема призвела б до розколу віруючих за релігійно-національною ознакою. А відтак розпочалася б боротьба за сфери впливу, в тому числі й за церковні будівлі, масштаби й наслідки якої важко було би прогнозувати. Він також вважав, що це спричинило би створення легальної бази консолідації антирадянських і націоналістичних настроїв та посилення релігійного, а потім і політичного сепаратизму [3, арк. 7]. Він писав про це до ЦК КПРС наприкінці червня 1989 року [3, арк. 5-7].

Новообраний в кінці вересня 1989 року на пленумі ЦК КПУ перший секретар КПУ Володимир Івашко теж не поспішав перейматися вирішенням проблеми греко-католиків. В українській партійній періодиці того часу продовжували писати про греко-католиків у дусі старих ідеологічних стереотипів. Приміром, у жовтні 1989 року в журналі «Комуніст» була опублікована стаття Степана Возняка «Хто розігрує уніатську карту?», в якій автор зазначав, що греко-католицька церква самоліквідувалася, свою долю визначила сама, а не була ліквідована радянською владою. У статті було акцентовано на тісному зв'язку з «націоналістами». Возняк писав: «Історичний досвід свідчить, що намагання настояти релігію на національній винятковості і нетерпимості завжди дорого обходилися народам і всьому людству. Національні й релігійні чвари, криваві війни в ім'я “свого” Бога, котрі часто виникали в минулому і нинішні, зацікавлені в цьому суспільно-політичні сили, спроби використати релігійний фактор в антирадянських, націоналістичних цілях усе це застерігає від того, щоб не дати себе заспокоїти солодкими словами про спасіння українського народу у повернення до католицької, уніатської церкви» [24, с. 481-482]. Враховуючи, що Степан Возняк добре розумівся на релігійній ситуації, то ці його ідеологічні стереотипи не можна трактувати інакше як настанови з боку українських компартійних чиновників, які не хотіли підлаштовуватися під демократичні процеси, що відбувалися в СРСР.

Питання про легалізацію греко-католицької церкви остаточно було вирішене під час зустрічі Михайла Горбачова з Папою Іоаном Павлом ІІ 1 грудня 1989 року у Ватикані [10, с. 13]. Слідуючи вказівкам із Москви, Рада у справах релігій при Раді міністрів УРСР опублікувала заяву, в якій зазначалося, що грекокатолики можуть утворювати та реєструвати свої релігійні громади [3, арк. 49]. Після цього вони почали масове перебирання храмів РПЦ (колишніх греко-католицьких).

У кінці 1980-х років розпочалася розробка нового закону про свободу совісті. До цього часу в УРСР діяли загальносоюзні та республіканські документи, що не відображали дух часу. Приміром, «Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР» було затверджено указом президії Верховної Ради УРСР від 1 листопада 1976 року [4, арк. 191-204]. Із того часу в це положення було внесено низку правок, але загалом цей документ відображав реалії доперебудовної дійсності. У квітні 1988 року Рада у справах релігій при РМ СРСР подала до Ради міністрів СРСР законопроект «Про свободу совісті і релігійні організації СРСР» [23, с. 298]. Однак у той час у релігійній сфері відбувалися інтенсивні зміни, і тому його розгляд Верховною Радою затягувався. На початку 1989 року на Заході було оприлюднено два його проекти [12, с. 75]. У липні 1990 року проект закону «Про свободу совісті і релігійні організації» був опублікований на шпальтах газети «Известия» та інших періодичних видань. Опублікував його й журнал «Людина і світ» у своєму липневому номері [28, с. 8-11].

1 жовтня 1990 року цей закон було ухвалено постановою Верховної Ради СРСР [13, с. 11-15]. У його Ст. 1 зазначалося: «Цей Закон гарантує права громадян на визначення і виявлення свого ставлення до релігії, на переконання, які відповідають цьому, на безперешкодне сповідування релігії і виконання релігійних обрядів, а також соціальну справедливість і рівність, захист прав та інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії і регулює відносини, пов'язані з діяльністю релігійних організацій» [13, с. 11]. Попри позитивний зміст цього закону він не мав довготривалого впливу, позаяк невдовзі СРСР перестав існувати.

В Україні проект республіканського закону «Про свободу совісті та релігійні організації» був обговорений Верховною Радою УРСР 21 березня 1991 року. Згідно з проектом, священнослужителі та особи, що перебували на виборних посадах у релігійних організаціях, були урівняні в оподаткуванні з робітниками та службовцями. Семінаристи та слухачі духовних академій отримували, як і студенти державних закладів вищої освіти, відстрочку від призову до армії. Релігійні організації отримували статус юридичної особи та право власності. Вони мали право відкривати релігійні школи, центри релігійного просвітництва, відкривати підприємства з видання релігійної літератури та виготовлення церковної символіки, благодійні організації, використовувати власні засоби масової організації, брати участь у громадському житті.

23 квітня Верховна Рада УРСР вкотре обговорювала редакцію Закону. Багатьма депутатами було піддано сумніву необхідність відокремлення Церкви від держави, право брати участь у політичному житті для священнослужителів та навчати дітей релігії, існування Ради у справах релігій. Позаяк в Україні була складна релігійна ситуація та існувало чимало міжцерковних конфліктів, то цей орган було вирішено зберегти [12, с. 76].

26 квітня 1991 року Кабінет міністрів СРСР прийняв постанову «Про утвердження Положення про Раду у справах релігій при Кабінеті Міністрів СРСР», згідно з якою ліквідовувався інститут уповноважених РСР. У відділі, що займався державно-правовими питаннями, у місцевих виконкомах вводилася посада головного спеціаліста зі зв'язків із релігійними організаціями. На перших порах її займали колишні уповноважені [23, с. 299].

Ще 29 грудня 1990 року була прийнята постанова РМ СРСР «Про порядок передачі релігійним організаціям у власність культових будівель, споруд та іншого майна культового призначення, яке знаходилося у власності держави». 2 січня 1991 року вийшла постанова РМ СРСР «Про визнання втративших силу рішень уряду СРСР і зв'язку з прийняттям закону СРСР «Про свободу совісті і релігійні організації». 3 січня цього року з'явився лист Міністерства фінансів СРСР «Про зміни оподаткування прибутків, отриманих громадянами від роботи в релігійних організаціях, скасування податку з власників будівель і земельного податку з релігійних організацій». Згідно з цією постановою, особи, що працювали в релігійних організаціях, оподаткувалися згідно ставок і порядку, які були встановлені для робітників і службовців, що працювали на державних підприємствах. З інших рішень радянської влади та її органів варто також згадати вказівку Держстраху про новий порядок та умови страхування майна релігійних організацій [32, с. 234].

Нові зміни в релігійному житті стосувалися й матеріально-фінансового становища духовенства. Так, 19 липня 1990 року вийшла постанова Синоду РПЦ, згідно з якою мінімальні церковні пенсії були збільшені до 70 крб. Виплата їх здійснювалася за рахунок єпархіальних коштів. А у 1991 році духовенство було переведено на державне пенсійне забезпечення [32, с. 234]. Ці заходи певною мірою ліквідовували розбіжності між пенсійним забезпеченням духовенства та інших громадян.

7 вересня 1991 року Патріарх РПЦ Алексій звернувся до голови Ради в справах релігій СРСР Юрія Христораднова з проханням скасувати статтю 27 інструкції Ради від 1961 року, згідно з якою духовенство мало реєструватися в уповноважених Ради, а в жовтні цього року цю інструкцію було скасовано [26, с. 437].

У цей час також розроблявся проект Закону «Про альтернативну (невійськову) службу». Голова РСР при РМ СРСР Микола Колесник у травні 1991 року аргументував важливість прийняття цього закону тим, що серед релігійної молоді, особливо свідків Єгови, мають певне розповсюдження пацифістські переконання, і останнім часом в УРСР щороку притягувалися до кримінальної відповідальності за відмову від служби з релігійних мотивів 25-40 юнаків призовного віку [6, арк. 80]. Цей Закон України було прийнято 12 грудня 1991 року, і він вступив у дію з 1 січня 1992 [34].

Також планувалося створити на базі Ради у справах релігій при Кабінеті міністрів УРСР Державну раду Української РСР у справах релігій [5, арк. 76-100], однак цей задум не було реалізовано.

Висновки

Підсумовуючи, зазначимо, що впродовж періоду горбачовської перебудови релігійна політика радянської влади зазнала докорінних змін. Переломним моментом релігійних перемін стало святкування 1000-ліття Хрещення Русі, в якому взяли активну участь й представники влади. На шпальтах газет та журналів духовенство та віруючі починають представлятися не як «одурманені» люди, носії ідеології, чужорідної радянському суспільству, а як позитивні особи, і, навіть, як моральні авторитети, діяльність яких спрямована на благо суспільства, сприяє його розвитку. На зміну пригніченню релігійних організацій поступово приходить підтримка їхньої діяльності з боку держави. Церква, яка впродовж десятиліть пригнічувалася державою, стає доволі впливовою суспільною інституцією. Представники духовенства не лише поглиблюють свій вплив у духовній сфері, а й починають його поширювати на інші царини суспільної діяльності, в тому числі й політичну. Сприяння своєму духовному розвитку отримують не лише віряни РПЦ, а й католики, протестанти й представники інших релігійних течій.

Список використаних джерел

Центральний державний архів громадських організацій України (ЦДАГО України), ф. 1, оп. 25, спр. 2980.

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 25, спр. 3329.

ЦД,АГО України, ф. 1, оп. 32, спр. 2659.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО Україн, ф. 4648, оп. 7, спр. 542.

ЦДАВО України, ф. 4648, оп. 7, спр. 612.

ЦДАВО України, ф. 4648, оп. 7, спр. 616.

(1988). Встреча Генерального секретаря ЦК КПСС М. С. Горбачева с Патриархом Московским и всея Руси Пименом и членами Синода Русской Православной Церкви. Журнал Московской Патриархии. 1988. № 7. С. 2-5.

(1986). Вступна доповідь митрополита Київського і Галицького Філарета, Патріаршого Екзарха України, при відкритті Міжнародної наукової церковно-історичної конференції, присвяченої 1000-літтю Хрещення Русі. Київ, 21-28 липня 1986 р. Православний вісник. 1986. № 9. С. 14-19.

Даниленко В. М. 2019. Україна в 1985-1991: остання глава радянської історії. К.:Ін-т історії України НАНХ 2019. 278 с.

Драбинко А. 2002. Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории). К.: Изд. СвятоУспенской Киево-Печерской Лавры, 2002. 288 с.

Жилюк С. І. 2011. Релігійна політика радянської влади на Житомирщині (у документах 1979-1991 р.). Острог, 2011. 308 с.

Жилюк С. І., Паніна Л. А. 2011. Релігійне життя Житомирщини наприкінці 1970-х початку 1990-х рр. Острог, 2011. 272 с.

1990. Закон Союзу Радянських Соціалістичних Республік Про свободу совісті і релігійні організації. Людина і світ. 1990. № 11. С. 11-15.

Зінченко А. 2011. Новітня історія релігійних спільнот в Україні. К.: Київ. ун-т ім. Б. Грінченка, 2011. 408 с.

Єленський В. Є., Перебенесюк В. П. 1996. Релігія. Церква. Молодь. К.: Вид-во АЛД, 1996. 160 с.

Єришев А. 1989. Світоглядне виховання в добу перебудови. Людина і світ. 1989. № 10.

1999. Історія релігії в Україні / А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін. К.: Знання, 1999. 736 с.

Камінський А. 1990. На перехідному етапі: «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні / З передм. М. Прокопа. Мюнхен, 1990. 624 с.

Кашеваров А. Н. 2015. Государтсвенноцерковные отношения в период перестройки 19851991 годов. Научно-технические ведоости СП(б) ГПУ. Гуманитарные и общественные науки. № 1 (215). 2015. С. С. 109-11.

Коваль Д. 2018. Християни віри євангельської Володимирецького району Рівненської обасті: ставлення та розвиток (1920-1988 роки). Рівне: Дятлик М. С., 2018. 584 с.

1986. Материалы XXVII съезда Коммунистической партии Советского Союза. М.: Политиздат, 1986. 352 с.

1985. Наступательность нашей идеологии. Правда. 1985. 12 января. № 12. С. 1.

Никольская Т 2009. Русский протестантизм и государственная власть в 1905-1991 годах. Спб: Изд-во Европейского ун-та, 2009. 356 с.

Пащенко В. 2002. Греко-католики в Україні від 40-х років XX століття до наших днів. Полтава, 2002. 616 с.

Пащенко В. 2001. Православ'я в новітній історії України. Ч. 2. Полтава, 2001. 736 с.

Поспеловский Д. В. 1995. Русская православная церковь в XX веке. М.: Республика, 1995. 511 с.

1986. Програма Комуністичної партії Радянського Союзу: Нова редакція. Прийнята XXVH з'їздом КПрС. К.: Політвидав України, 1986. 76 с.

1990. Проект Закону Союзу Радянських Соціалістичних Республік Про свободу совісті і релігійні організації. Людина і світ. 1990. № 7. С. 8-11.

Рожко В. 2001. Нарис історії Української Православної Церкви на Волині (870-2000): Історикокраєзнавчий нарис. Луцьк: Media, 2001. 672 с..

1994. Сучасна релігійна ситуація в Україні: Стан, тенденції, прогнози / НАН України, Ін-т філософії; відп. ред. П. І. Косуха. Ч. 1. К., 1994. 175 с..

Танчер В. 1990. За Леніним: Сучасне прочитання ленінської концепції свободи совісті. Людина і світ. 1990. № 4. С. 2-7.

Яремчук С. 2004. Православна церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). Чернівці: Рута, 2004. 352 с.

Kaariainen K. (1993). Atheism and Perestroika. Helsinki: Suomalainen Tiedeakademia, 1993. 189 р.

Zakon.rada.gov.ua/laws/show/1976-12#Text

References

Tsentralnyi Derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan Ukrainy [Сєпйпі State Archives of Public Organizations of Ukraine, f. 1, op. 25, spr. 2980.

Tsentralnyi Derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan Ukrainy [Oentral State Archives of Public Organizations of Ukraine,, f. 1, op. 25, spr. 3329.

Tsentralnyi Derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan Ukrainy [Central State Archives of Public Organizations of Ukraine,, f. 1, op. 32, spr. 2659.

Tsentralnyi Derzhavnyi arkhiv vyshchykh orhaniv vlady ta upravlinnia Ukrainy [Central State Archives of Supreme Bodies of Power and Government of Ukraine, f. 4648, op. 7, spr. 542.

Tsentralnyi Derzhavnyi arkhiv vyshchykh orhaniv vlady ta upravlinnia Ukrainy [Central State Archives of Supreme Bodies of Power and Government of Ukraine, f. 4648, op. 7, spr. 612.

Tsentralnyi Derzhavnyi arkhiv vyshchykh orhaniv vlady ta upravlinnia Ukrainy [Central State Archives of Supreme Bodies of Power and Government of Ukraine, f. 4648, op. 7, spr. 616.

(1988). Vstrecha Generalnogo sekretarya TsK KPSS M. S. Gorbacheva s Patriarhom Moskovskim i vseya Rusi Pimenom i chlenami Sinoda Russkoy Pravoslavnoy Tserkvi // Zhurnal Moskovskoy Patriarhii. 1988. № 7. S. 2-5.

(1986). Vstupna dopovid mytropolyta Kyivskoho i Halytskoho Filareta, Patriarshoho Ekzarkha Ukrainy, pry vidkrytti Mizhnarodnoi naukovoi tserkovnoistorychnoi konferentsii, prysviachenoi 1000-littiu Khreshchennia Rusi. Kyiv, 21-28 lypnia 1986 r. Pravoslavnyi visnyk. 1986. № 9. S. 14-19.

Danylenko V. M. (2019). Ukraina v 1985-1991: ostannia hlava radianskoi istorii. K.: In-t istorii Ukrainy NANU, 2019. 278 s.

Drabinko A. (2002). Pravoslavie v posttotalitarnoy Ukraine (vehi istorii). K.: Izd. Svyato-Uspenskoy Kievo-Pecherskoy Lavryi, 2002. 288 s.

Zhyliuk S. I. (2011). Relihiina polityka radianskoi vlady na Zhytomyrshchyni (u dokumentakh 19791991 r.). Ostroh, 2011. 308 s.

Zhyliuk S. I., Panina L. A. (2011). Relihiine zhyttia Zhytomyrshchyny naprykintsi 1970-kh pochatku 1990-kh rr. Ostroh, 2011. 272 s.

(1990). Zakon Soiuzu Radianskykh Sotsialistychnykh Respublik Pro svobodu sovisti i relihiini orhanizatsii.Liudyna i svit. 1990. № 11. S. 11

15.

Zinchenko A. (2011). Novitnia istoriia relihiinykh spilnot v Ukraini. K.: Kyiv. un-t im. B. Hrinchenka, 2011. 408 s.

Yelenskyi V Ye., Perebenesiuk V. P (1996). Relihiia. Tserkva. Molod. K.: Vyd-vo ALD, 1996. 160 s.

Yeryshev A. (1989). Svitohliadne vykhovannia v dobu perebudovy. Liudyna i svit. 1989. № 10.

(1999). Istoriia relihii v Ukraini / A. M. Kolodnyi, P L. Yarotskyi, B. O. Lobovyk ta in. K.: Znannia, 1999. 736 s.

(1990). Kaminskyi A. Na perekhidnomu etapi: «Hlasnist», «perebudova» i «demokratyzatsiia» na Ukraini / Z peredm. M. Prokopa -Miunkhen, 1990. 624 s.

Kashevarov A. N. (2015). Gosudartsvennotserkovnyie otnosheniya v period perestroyki 19851991 godov. Nauchno-tehnicheskie vedoosti SP(b) GPU. Gumanitarnyie i obschestvennyie nauki. -№ 1 (215). 2015. S. 109-11.

Koval D. (2018). Khrystyiany viry yevanhelskoi Volodymyretskoho raionu Rivnenskoi obasti: stavlennia ta rozvytok (1920-1988 roky). Rivne: Diatlyk M. S., 2018. 584 s.

(1986). Materialyi XXVII s'ezda Kommunisticheskoy partii Sovetskogo Soyuza. M.: Politizdat, 1986. 352 s.

(1985). Nastupatelnost nashei ydeolohyy.Pravda.

12 yanvaria. № 12. S. 1;

Nykolskaia T. (2009). Russkyi protestantyzm y hosudarstvennaia vlast v 1905-1991 hodakh. Spb: Yzd-vo Evropeiskoho un-ta, 2009. 356 s.

Pashchenko V. (2002). Hreko-katolyky v Ukraini vid 40-kh rokiv XX stolittia do nashykh dniv. Poltava, 2002. 616 s.

Pashchenko V. (2001). Pravoslavia v novitnii istorii Ukrainy. Ch. 2. Poltava, 2001. 736 s.

Pospelovskiy D.V. (1995). Russkaya pravoslavnaya tserkov v XX veke. M.: Respublika, 1995. 511 s.

(1986). Prohrama Komunistychnoi partii Radianskoho Soiuzu: Nova redaktsiia. Pryiniata KhKhVII zizdom KPRS. K.: Politvydav Ukrainy,

76 s.

(1990). Proekt Zakonu Soiuzu Radianskykh Sotsialistychnykh Respublik Pro svobodu sovisti i relihiini orhanizatsii. Liudyna i svit. 1990. № 7. S. 8-11.

Rozhko V. (2001). Narys istorii Ukrainskoi Pravoslavnoi Tserkvy na Volyni (870-2000): Istorykokraieznavchyi narys. Lutsk: Media, 2001. 672 s..

Kosukha P I. (1994). (Ed). Suchasna relihiina sytuatsiia v Ukraini: Stan, tendentsii, prohnozy / NAN Ukrainy, In-t filosofii; vidp. red... Ch. 1. K., 1994. 175 s..

Tancher V (1990). Za Leninym: Suchasne prochytannia leninskoi kontseptsii svobody sovisti // Liudyna i svit. 1990. -№ 4. S. 2-7.

Yaremchuk S. (2004). Pravoslavna tserkva na Bukovyni u radiansku dobu (derzhavno-tserkovni vzaiemyny). Chernivtsi: Ruta, 2004. 352 s.

Kaariainen K. (1993). Atheism and Perestroika. Helsinki: Suomalainen Tiedeakademia, 1993. 189 p.

Zakon.rada.gov.ua/laws/show/1976-12#Text

Размещено на Allbest.ru/