Угорська "гра престолів". Від Анжу до Хуньяді

У 1355, 1360, 1365, 1366 рр. чеські королі з династії Люксембургів відвідували Угорщину з дипломатичними візитами. Проте і були моменти конфліктів. У 1361 р. Карл IV як кайзер Священної Римської імперії німецької нації знеславив угорську королівну-мати Єлізавету. У 1368 р. Карл IV вступив у конфлікт з Казимиром ІІІ через спадщину Силезії. Лайош І підтримував союз з Альбрехтом ІІ Габсбургом та його синами. Проте у 1367 р. угорський король уклав союз з баварським герцогом у відповідь на союз австрійського герцога з Карлом IV Люксембургом. У 1371 р. ж відносини між Габсбургами та Анжу були дружніми. Питання спадкоємця було важливим. Тривалий час Єлізавета Боснійська не могла народити йому сина. Король спочатку розглядав свойого брата Іштвана, а після смерті Іштвана оголосив спадкоємцем свойого сина Яноша. У 1355 р. Яноша усиновив Казимир ІІІ. Проте вже у 1360 р. Янош помирає і вимирання династії стало реальною перспективою. Спадкоємицею престолу визнали Ержебет доньку Іштвана. У 1365 р. до Буди прибув Карл IV Люксембург який вів перемовини про шлюб свойого сина Вацлава з Ержебет. У 1370 р. у Лайоша народилась донька Катерина, у 1371 р. народилась донька Марія, а у 1374 р. донька Ядвіга. У 1374 р. Катерину заручили з Людовиком Орлеанським, французьким принцем. Людовік обіцяв Неаполь та Прованс як посаг за шлюб. Проте Катерина померла наприкінці 1378 р. На неаполітанський престол претендував Карл Малий з Дураццо, який був сином Карла Дураццо страченого в Аверсі. У 1371 р. Карл Малий Дураццо був баном Хорватії та Далмації. Після того як кайзер Філіпп Тарентський помер у 1373 р. Карл залишився єдиним чоловіком з династії Анжу окрім самого короля. У 1381 р. Карл Малий Дураццо був направлений до Неаполя з угорським військом. Він схопив неаполітанську королівну Жанну і закатував її у в'язниці. У 1372 р. син Карла IV був заручений з Марією Анжу з угорських Анжу. У 1378 р. малолітня Ядвига була одружена з Вільгельмом сином Леопольда Австрійського. Угорське дворянство підтримувало ідею що успадкування престолу має відбутись по чоловічій лінії і вважали Карла Малого Дураццо єдиним претендентом на престол. У 1374 р. Лайош І надав «Кошицький привілей» польським панам, щоб досягти сприяння на визнання престолу за Катериною. У 1382 р. ж король зібрав у Кошице польських панів щоб вони присягнули Сигізмунду Люксембургу. Сигізмунд та Марія мали успадкувати польську корону, а Вільгельм та Ядвіга мали б успадкувати угорську корону. Короліва-мати Єлізавета Польська, протягом кількох десятиліть була фактичним співправителем Лайоша І. У 1362 р. вона виступила проти Карла IV. Перша невістка Єлізавети Маргіт Люксембург померла у 1349 р. у віці чотирнадцяти років. Її друга невістка Єлізавета Боснійська підкорилась владі свекрухи. У 1370 р. Єлізавета Польська за дорученням Лайоша І відправилась правити Польщею. Завдяки сприянню Єлізавети було споруджено 13 церков в Угорщині. Її сприянням користувався Орден Паулінів - єдиний чернецький орден який був заснований у Угорщині. З 1308 р. він жив за правилами Блаженого Августина. У 1381 р. Лайош І придбав у Венеції мощі Святого Павла. У 1382 р. пауліни з Угорщини заснували монастир у Ченстохові, який згодом стане всепольською святинею. Улюбленим монастирем Єлізавети Польської був монастир кларисок в Обуді. Для правління Лайоша І була характерна релігійна нетерпимість. При дворі короля домінували францисканці. Після завоювання Відіна угорський король хотів навернути до католіцизму болгар. У 1366 р. він спробував окатоличити сербів. Найбільший опір окатоличенню чинили волохи. Волохи та серби формально прийнявши католицизм твердо притримувалися православних обрядів. У 1360 р. з Угорщини були вигнані євреї. У 1367 р. євреям дозволили повернутися, але вони були змушені купувати нову нерухомість. Євреям було відмовлено в громадянських правах. У 1371 р. для євреїв був утворений спеціальний суд по справам євреїв. До того ж їх судив палатин. Єврейський суддя був обраний із родини Мендель, патриціїв Буди. Церковні доходи Лайош І залишав у королівстві. З його ж волі відбувались призначення прелатів. У вересні 1382 р. Лайош І помер у Трнаві. Його тіло було поховано в соборі в Секешфехерварі. З 1300 р. залежне селянство увійшло у склад йобагіонів. Удворники та кондиціонарії більше не згадувались. Йобагіони мали право вільного переходу від одного дворянина до іншого, що було підтверджено хартією Карла Роберта від 1327 р. Знать, королівські слуги та замкові воїни вважались однаково знатними і входили до прошарку воїнів. Трансильванські дворянами отримали королівський привілей у 1324 р., а у 1351 р. всі дворяни королівства включно з Славонією та Трансильванією користувались однаковими правами та свободами. Угорське суспільство складалось з дворян та йобагіонів. Ті хто як жили як орендарі та селяни вважались незнатними. Власність була ознакою дворянина. До дворян належали представники знатних родів. Поділ майна здійснювався у другому чи третьому поколінні по жорстким правилам. Кожна гілка роду мала право на спадок. Донька могла отримати четвертину від власності батька. При королі існувала придворна знать, яка мала вірно служити короні. Знать поділялась на придворних та провінційнну шляхту в комітатах. У 1351 р. Лайош І підтвердив «Золоту Буллу» 1222 р. Статут закріплював маєток за тими хто мав право на нього за правом походження. Землевласник розглядався як унікальна особа, але він не міг розпоряджатися майном без згоди правителя. Стосовно ж бічних гілок роду, то вони могли розпоряджатися їм лише у третьому ступені. Коли власність ставала вакантною, то вона привласнювалась короною. За часів Лайоша І 20 замків потрапили у королівську власність. Якщо чоловіча лінія роду вимирала, то її власність конфіскувалась на користь короля. Іштван Лакцфі зарезервував свої маєтки за своїми родичами. На користь придворної знаті був прийнятий закон за яким якщо у придворних народжувалась донька то її статус прирівнювався до нащадків-чоловіків і вона отримувала власність на відміну від жінок з провінційної знаті. При Лайоші І провінційна знать втратила ряд прав. Місцевий правитель з 1350 р. втратив право використовувати печатку. Палатин був зобов'язаний відвідувати комітати і проводити там сеймики у кожному комітаті. Зазвичай сеймики проводилися заступниками палатина, оскільки він як великий посадовець гребував провінційними справами. Знаті було надано право меча. Посади дворянських магістратів у комітатах втратили більшу частину своєї ваги. Придворні мали легкий доступ до посад, маєтків та привілеїв. Провінційна знать були паріями. Вони були знаттю другого гатунку. Вони не могли придбати нову власність, а також мусили побоюватись вже за наявну у них власність. Барони чинили свавілля стосовно провінційної шляхти. У 1351 р. Лайош у Секешфехерварі розглядав скарги дворянства. Придворна аристократія нараховувало 30-40 знатних родів. У 1342 р. Тамаш Сеченьї зайняв пост палатина,усунувши Другетів від влади. Він помер як королівський суддя у 1354 р. Його син Міклош Сеченьї займав більш скромні посади. Проте він домігся призначення себе баном Хорватії і помер на цій посаді у 1368 р. Зять Тамаша Сеченьї Міклош Сечі користувався особливою прихильністю Лайоша І. Велику владу набув рід Лакцфі. Їхній предком був Ласло Лацк родич Лампберта Хермана. Сам Ласло був правителем секеїв. Його син Іштван став королівським конюшим. Інший син Денеш приєднався до францисканців і став вихователем короля Лайоша І. У 1355 р. Денеш помер на посаді архієпископа Калоча. Пять члені родини Іштвана - його чотири сини та його брат Ендре знаходились на посаді воєводи Трансильванії. Син Іштвана Лакцфі Імре у 1372 - 1375 рр. був палатином. Молодші сини Іштвана тримали посаду королівського конюшого до 1395 р. На момент смерті Лайоша І Лакцфі були найбагатшою родиною в Угорському королівстві. Також прославились представники родини Кудар. Петер Кудар був головним чашником. У 1368 р. його призначили баном Славонії. У 1376 р. чотири брати Кудар займали місця у королівській раді. При дворі високе положення мали палатин Міклош Конт та Іштван Каніжа єпископ Загреба та воєначальник Славонії. Угорське військо було організовано у одиниці які звалися знамена. Дворяни мали прибути до війська отримавши накази від влади. У війську використовувались найманці. Здебільшого це були німці. Проте, у 1380 р. у Трансильванії служили англійські наймані лучники охороняючи замок Бран. Знамено складалося з кількох списів, які налічували кілька важкоозброєнних лицарів, до яких приєднувались лучники та легкоспоряджені воїни. Вербування списів було обовязком королівських лицарів. Лицарів керували загоном з 50-80 воїнів. Сумму потрібну для вербування надавала королівська скарбниця. В королівству було регулярне військо. Вперше воно проявило себе під час неаполітанських походів. У 1360 р. Лайош І послав військо ішпана Пожоні Шімона Мегдьєзі проти правителя Мілана Бернабо Вісконті. Угорські найманці входили до Magna Societas Ungarorum. Саме на цих найманців спирався Карл Малий Дураццо під час своєї кампанії в Неаполі. Щомісячна плата лицаря та його списа становила щонайменше шість флоринів. У 1323 р. військовий податок становив одну восьму марки. У 1332 р. він становив вже цілу марку. Домогосподарство отримало субсидію в чотири марки. Король стикався з проблемами фінансування походів. Під час перших років правління Лайоша І фінанси були під контролем німців з Буди та Кремниці. У подальшому їх витіснили італійці. Брато Якопо та Джіованні Сарацено з Падуї контролювали фінанси. Наприкінці правління Лайоша І вони контролювали видобуток золота та карбування срібних монет. У 1373 р. їх родинним символом була голова сарацина. У Дубровніку вплив братів Сарацено був рівний палатину. У 1337 р. ціна на золото підвищалась на четвертину і була на цьому рівні більшість часу правління Лайоша І. Обмінний курс між золотом та сріблом сягав 1 до 12,5. У 1350 р. він досяг 1 до 14, а у 1360 р. досягнув 1 до 16. В Угорщині ходили золоті флорини та срібні гроші. Тільки у 1381 р. вартість угорського гроша почала падати. У 1382 р. один флорін коштував 180 динарів срібла. У 1380 р. Лайош І заставив замок Стініньяк за 10 тис. флоринів. У останні роки правління короля впав видобуток золота у копальнях в Карпатах. Наприкінці правління Лайош І був ослаблений проказою і все менше приділяв уваги справам знаходячись у молитвах. Єлізавета Польська повернулась з Польщі у 1376 р. проте їй було вже більше ніж 80 років. Панівне місце при дворі зайняла її невістка Єлізавета Боснійська. Лакцфі мали великі володіння, проте вони були розпорошені по 15 комітатам. Вони не могли кинути виклик королівській владі. Нащадки ж Мікча були розкидані по 11 комітатам між Польщею та Славонією. Лакцфі та нащадки Мікча були відсторонені Єлізаветою Боснійською від влади. У 1375 р. вона висунула на посаду палатина Міклоша Гараї. Його дядько Пал же був баном Мачви. Угорським намісником Галичини був Петер Кудар. Після смерті Лайоша І його заарештували за звинуваченням у передачі полякам кількох замків. З 1359 р. фінансами королівства розпоряджався прелат Деметрій. Також він був єпископом Сремським, Трансильванським, Загребським. У 1377 р. Деметрій був призначений канцлером, а з 1378 р. став естергомським архієпископом. Також високу посаду обійняв Яків Спішський. Він піднявся від посади нотарія до палатина. Яків Спішський був королівським суддею у 1373 - 1380 рр. Міклош Замбо почав кар'єру як зброєносець Єлізавети Польської. Пізніше він став фінансистом і каштеляном Обуди. З 1377 р. він керував королівськими фінансами. До 1374 р. королівська печатка була головною печаткою королівства. З 1347 р. почала зростати роль таємної печатки. Середня печатка ж зберігалась у Вишеграді і нею володів таємний канцлер. З 1374 р. головною печаткою королівства стала таємна печатка. У 1376 - 1377 рр. була створена посада барона-канцлера. Велика печатка знаходилась ж під опікою віце-канцлера, ректора Секешфехервара. Бароном-канцлером став Деметрій. Він очолив один з трьох королівських дворів у Вишеграді. Інші два двори були королівським та палатинським. Особистий двір короля знаходився у Вишеграді з 1324 р. Деметрій був королівським підскарбія між 1359 та 1370 рр. З 1377 р. було введена пост королівського казначея. Близько 1370 р. у королівстві знаходилось близько 70 королівських міст. Вони сплачували податок королівській скарбниці, а не сеньйору. При королівському дворі були посади віце - палатіна, віце коронного судді, протонотарія, які очолювали суди. Державними мовами в королівстві були латина та угорська. Латина використовувалась як мова писемних документів та хронік. Угорська та німецька не використовувалась як писемна мова до XV ст. Барони для ведення справ наймали собі нотаріусів. Прелати навчались в італійських університетах. У 1367 р. у Печі відкрився перший угорський університет. Його очолив німець Вільгельм Бергцаберн [Исламов, Пушкаш, Шушарин 1971, с. 174-176, 185-188; Богданова 2003, с. 94-106; Грушевський 1993, с. 30-63; Волощук 2012, с. 269-279; Войтович 2019, с. 227-255; Контлер 2002, с. 115126; Barany 2012, p. 357-366; МргиЙ 2008, c. 73-84; Engel 2001, p. 157-194; Molnar 2017, p. 49-55; Чиркович 2009, с. 84-106; Carledge 2011, p. 36-42; Fine 1994, p. 345405; Fine 1994, p. 322-325, 338-343; Поп, Болован 2005, с. 178-179, 183-188].

Після смерті короля престол перейшов до його одинадцятирічної доньки Марії. Реально керували Міклош Гараї та кардинал Деметрій. Двір розглядав Сигізмунда Люксембурга як спадкоємця престола. Проте більшість дворян розглядали спадкоємцем Карла Малого Дураццо як легітимного правителя. Проте у цей час той був правителем Неаполітанського королівства. Йому у свою чергу загрожував Людовік Анжу, який доводився дядьком французькому королю Карлу VI. У червні 1382 р. французькі війська висадились у Неаполітанському королівстві. В Угорщині тільки пріор Врани Янош Паліснаї виступив на боці Карла Малого Дураццо. Хорватія повстала і там повстання було придушено тільки у 1383 р. Іштваном Лакцфі. До початку 1384 р. відбулись заручини Людовіка Анжу з королевою Марією. У 1384 р. Марія підтвердила привілей 1351 р. угорському дворянству. Єлізавета Боснійська спочатку вважала що потрібно втрутитись в боротьбу за владу, проте у 1383 р. вона задовольнилась престолом сестри Марії Ядвиги в Польщі. У 1384 р. був розірваний шлюб королеви Ядвіги. Її одружили на литовському великому князі Йогайлою, який у хрещені прийняв ім'я Владислава ІІ. У 1382 р. угорські воєводи передали Любарту Кремінець, Олесько, Городло, Лопатин. У 1382 - 1383 рр. поляки вели війну з поляками на Підляшші. У 1387 р. поляки вступили у Галичину. Спочатку поляки відвоювали у угорців Перемишль, а після неї Львів. Тільки угорський воєвода Галича Бенедикт Бебек чинив запеклий опір полякам. У відчаю Владислав Опольський передав управління Галичиною Вацлаву Люксембургу. Але місто в підсумку капітулювало. Владіслав ІІ - Йогайла видав у Жидачеві Бенедикту Бебеку грамоту на галицькі маєтки. Бенедикт Бебек доводився братом генеральному руському старості Імре Бебеку. У 1387 р. Сигізмунд Люксембург призначив титулярним правителем Руського королівства (Галичини) Сцібора з Сціборжиць, проте реально Галичина знаходилась у руках поляків. У 1395 р. польська королева Ядвіга Анжу титулувала себе правителькою Угорщини. Тоді ж галицькими маєтностями був призначений правити Спитко з Мельштина. У 1397 р. Сигізмунд Люксембург зустрівся у Спіші з Владіславом ІІ - Йогайлою і Ядвигою. Сигізмунд погоджувався визнати за Польщею Галичину в обмін на те, що Поділля мали утримати Коріятовичі, які були васалами Угорського Королівства. Спішські перемовини результату не дали. У 1402 р. Федір Коріятович спробував відвоювати Поділля у Вітовта та Владіслава ІІ - Йогайли, проте його перемогли подільські намісники. У 1403 р. Швитригайла отримав Жидачів, Стрий, Стебник, Дроговиж, Устя тобто правобережжя Дністра до Карпат від польського короля Владислава ІІ - Йогайли. У 1410 р. Сигізмунд виступав посередником у перемовинах між Тевтонським Орденом, Литвою та Польщею. У 1412 р. у Спіші питання Галичини було остаточно врегульовано. Новий правитель Угорщини Сигізмунд Люксембург не зміг надати допомоги угорським гарнізонам в регіоні, оскільки ще не придушив повстання. У 1384 р. Міклош Сечі, Лакцфі, Міклош Замбо виступили проти королеви-матері Єлізавети Боснійської і виступили на боці молодого Сигізмунду Люксембурга. Останній знаходився в Празі. Того ж року несподівано помер Людовик Анжу і Карл Малий Дураццо залишився останнім чоловіком з Анжу який міг претендувати на угорський престол. На його стороні виступили представники роду Гараї, які були відсторонені від влади Єлізаветою Боснійською та Павло Хорват. У 1385 р. Карл Дураццо висадився в Хорватії. На бік Карла Дураццо Малого перейшли хорватські барони - Іван Хорват бан Мачви та Павел Хорват єпископ Загреба. Карл Дураццо висадився у Сені й пішов на Загреб. Трвтко І ж був лише номінальним васалом Угорщини. У той час Угорщина перебували у складному стані. Боснійський король Трвтко І відвоював провінції, які були відторгнуті Лайошем І від Боснії. У 1384 р. Котор рятуючись від нападів сербських князів Балшичів з Епіру визнав себе боснійським васалом. Угорський воєвода вдерся до району Врбасу та Дубіци, які належали Угорщині ще з часів Арпадів. Марія Анжу одружилась на Сигізмунді Люксембургу. Стосовно ж чеських Люксембургів, то маркграфи Йодок та Прокоп з Моравії здобули Пожонь і захоплювали один замок за іншим. Карл Дураццо захопивши Хорватію почав похід на Буду. Угорщина переживала кризу. Сигізмунд Люксембург був вимушений втекти до брата до Праги. Стосовно ж Карла Малого Дураццо він вимусив Марію зректися престола і 31 грудня 1385 р. був проголошений королем Карлом ІІІ Малим. Єлізавета Боснійська удавано йому скорилась, насправді ж бажаючи його позбутися. У лютому через 39 днів після коронації його влада була повалена у Буді. Він був важко поранений і його переховували від ворогів у Вишеграді. Карл ІІІ помер 24 лютого 1386 р. Єлізавета Боснійська захопила владу. Головний чашник Балаж Форгач, який повалив владу короля, отримав у винагороду замок Єленець поблизу Нітри. У квітні 1386 р. чеський король Вацлав примусив Єлізавету Боснійську прийняти Сигізмунда Люксембурга як принця-консорта. Угорщина поступилась Пожонью маркграфам Моравії. Землі між Моравою та Вагом відішли до Чехії. У Славонії та на півдні королівства сильною була пронеаполітанська партія. Своїм королем вони проголосили сина Карла ІІІ Ласло Неаполітанського. У липні 1386 р. невелике військо Єлізавети Боснійської було розбито при Горьянах і вороги вбили баронів з роду Гараї. Сама королева-мати була ув'язнена у замку Гомнець у володіння загребського єпископа. Після цього влада перейшла до баронів, які утворили лігу. У серпні 1386 р. відбувся сейм у Секешфехерварі. У 1387 р. Єлізавета Боснійська померла у в'язниці. Її було задушено за наказом Павла Хорвата. Іштван Лакцфі був призначений палатином і став регентом при Сигізмунді Люксембурзі. У січні 1387 р. Сигізмунд від'їхав у Славонію і спробував врятувати королев. 31 березня 1387 р. Симгізмунд Люксембург був коронований у Секешфехерварі. Корону йому вручив прелат Веспрема. Нового короля підтримало 20 баронів, які представляли 12 баронських родин. Їх очолював Янош Каніжа. Серед них були королівський суддя Імре Бебек, два Ласло Лосонці, Старший з Лосонці був воєводою Трансильванії, а молодший був баном Славонії. Барони бажали збільшити свої володіння. У 1387 р. братів Хорватів підтримали боснійці. На боці Сигізмунда Люксембурга ж виступив Іван Франкопан. Бойові дії велись навколо Загреба. Брати Хорвати та Трвтко І підтримували неаполітанські сили Ласло Неаполітанського. Зазнавши поразки у війні Хорвати були вимушені шукати притулку у Трвтко І. Користуючись громадянською війною в Угорському королівстві Трвтко взяв контроль над містами Спліт, Оміш, Трогир, Шибенік. Тільки Задар та Дубровнік залишились вірними угорцям. Трвтку І в його завоюваннях допомагали Хрвоє та Іван Паліжна. У період 1387 - 1389 рр. під владу Трвтка потрапили Кліс, Кнін, Островіца, що значило перехід частини Славонії у склад Боснії. У 1390 р. Трвтко І проголосив себе королем Боснії та Хорватії. У цей час союз з Сигізмундом Люксембургом уклав Лазар Хребелянович. Він одружив на угорському королі свою дочку Теодору у 1387 р. Він сподівався на допомогу угорців у протистоянні з турками. У 1391 р. померли Трвтко І та Іван Паліжна. У 80-х рр. XIV ст. болгарські держави визнали себе вассалами Османів. У 1389 р. війська сербів та боснійців були переможені турками у битві на Косовому полі. У битві загинув Лазар Хреблянович. Сигізмунд Люксембург не вважаючи себе зобов'язаним Стефану Лазаревичу та регентші княжні Міліці напав на князівство Хребеляновичів. У 1389 р. угорці дійшли до Крагуєваца. У такій ситуації Хребеляновичі визнали себе васалами Османів і турки в 1390 р. вперше зіткнулись з угорцями. До 1396 р. 80 з 150 королівських замків перейшли у приватні руки. Барони Каніжа захопили замки у комітатах Ваш та Шопрон. Їм як пожалуванням були надані Капувар та Бернштейн. Нойгауз захопив Міклош Сечі, Гюссінг захопив Ласло Шарої, Кьосег захопив палатін з роду Гараї в обмін на свої володіння у Мачві. Барони захопили королівські володіння в Абауї, Нітрі, Барсі, Гонті. Не тільки замки, а й більше третини королівських міст потрапили під владою баронів - Чепрег, Керменд, Кьосег, Папа, Залаегерсег, Гюссінг, Надькереш, Дьюла, Інеу, Шарошпатак, Шаторальяуйхелі, Гонч, Севлюш, Мункач, Берегсас, Любовна, Подолінець, Нове Місто над Вагом, Бецков, Бановце, Тополчани, Превідза. Близько 1396 р. близько половини всіх замків у королівстві перебували у руках 30 знатних родин. У Лакцфі було 10 замків, у Каніжа та Гараї по 9 замків, Бебек, Йолсвай, Лосонці мали по 7 замків. Також їх набутки обчислялися десятками сіл. У 1392 р. Сигізмунд Люксембург усунув Лакцфі з посади палатинів. На боці короля виступила родина Гарай. Міклош Гараї був його радником. Також на стороні короля знаходився Міклош Переньї, котрий спочатку був головним чашником, а у 1390 р. став северинським баном. Він отримав у власність сеньйорії Шарошпатак, Фюзер, Требішов. Після того як Міклош Переньї загинув у битві при Нікополі у 1396 р. його місце зайняв його брат Імре, який до того був власником таємної печатки. Ще одним з наближених короля став Сцібор з Сціборжа, котрий був поляком за походженням і був у 1389 р. ішпаном Пожоні. Він став воєводою Трансильванії з 1395 р. Польський лицар отримав від короля 9 замків та 140 сел. Значну роль у королівстві грали і барони з родини Каніжа. На початку свойого правління Сигізмунд Люксембург постав перед рядом викликів. Південна Угорщина та Славонія були умиротворені у 1387 р. Королівна Марія Анжу була звільнена з полону. Її перевезли з Гомнеця до Нові-Граду в Далмації. У неї була власна печатка і вона дарувала маєтки від свойого імені до 1393 р. 17 травня 1395 р. вона померла під час вагітності внаслідок нещасного випадку. Її сестра Ядвига мала претензії на угорську корону. У 1395 р. Владислав ІІ - Йогайла вторгнувся у північно-східні провінції Угорщини. Проте Каніжа та Євстафій Йолсвай вигнали з королівства польстько-литовські війська. Хорватія та Далмація були повернуті під контроль Угорщини тільки у 1393 р. Наступник Трвтка І Степан Дабіша уклав мир з Сигізмундом Люксембургом за яким зрікався хорватських земель. Воєвода Хрвоє Вукчіч зміг зберегти тільки завоювання на південь від річки Сава. У 1394 р. угорці захопили Добор у Боснії. Іван Хорват потрапив у полон і був закатований до смерті у Печі. Міклош Гараї за підтримки боснійців взяв під контроль Хорватію. Стосовно ж земель у Словаччині, то Сигізмунд Люксембург повернув їх, поступившись чехам володіннями у Бранденбурзі. Він поступився цією землею Йодоку маркграфу Моравії. З іншим маркграфом Моравії Прокопом Сигізмунд Люксембург воював у 1389 - 1390 рр. У 1391 р. турки здійснили набіг на Тімішоару. У 1392 р. угорці просунулись до Жрдело у васальних від Османів сербських землях. У 1392 - 1393 рр. болгарський відінський деспот Іван Шишман вступив у перемовини з Сигізмундом Люксембургом. У 1391 р. волоський князь Мірча анексував Добруджанський деспотат. У 1393 р. угорські війська діяли вздовж південних кордонів королівства. На півдні своїх володінь Сигізмунд Люксембург був у 1394 р. У 1395 р. угорці здійснили похід до Молдови. Успіх походу виявився тимчасовим, і Молдова стала васалом Польщі. У 1394 р. волоський кнез Мірча звернувся до угорців за допомогою щоб повернути собі владу, а раніше він спирався на допомогу поляків проти Угорщини. У березні 1395 р. Мірча у Брашові визнав себе васалом Угорщини. Проте у травні 1395 р. направлене до Волощини угорське військо було переможене, а її воєвода Іштван Лосонці був вбитий. У липні 1395 р. сам Сигізмунд Люксембург очолив угорське військо і звільнив від Османів Малий Нікополь на Дунаї. Мірча був відновлений на волоському престолі. Того ж року Мірча в союзі з Стефаном Лазаревичем, Марко Вукашіновичем, Костянтином Деяновичем у битві при Рувіні переміг турок. У цій битві загинули Костянтин та Марко і турки анексували їхні землі. У 1395 р. угорські емісари відвідали ряд країн Європи бажаючи укласти антиосманську коаліцію, а також прибули до Мамлюцького Єгипту. У 1396 р. під командуванням Сигізмунда Люксембурга зібралось значне військо. Там були бургундці на чолі з Жаном Неверським, волохи на чолі з Мірчою Старим, лицарі з Німеччини, Чехії, Італії, Англії. У серпні 1396 р. Сигізмунд Люксембург вдерся до Болгарії, яка була в тому році завойована Османами. Союзні війська взяли в облогу місто Нікополь поблизу Відіна. 25 вересня 1396 р. у битві при Нікополі європейське військо було переможено турками. У полон потрапив палатин Йолсвай, а сам Сигізмунд Люксембург втік на судні до Костянтинополя, після чого повернувся до Далмації. Відінський деспотат був анексований турками і Болгарія була позбавлена державності на кілька століть. До угорського двору втік титулярний болгарський цар Фружин. Наслідком поразки під Нікополем для Угорщини стало повстання проти королівської влади баронів Лакцфі. З 1392 р. вони підтриували контакт з Ласло Неаполітанським. Іштван Лакцфі виступив на чолі антикоролівської ліги. Проте її не підтримала більша частина баронства. Двох з баронів Лакцфі запросили до королівського двору у 1397 р., де були підступно вбиті. Лише Каніжа та Дітріх Бебек грали крім короля значну роль у королівстві. Місце Лакцфі отримав каринтійський дворянин Герман Ціллі. Він був довіреною особою короля до 1435 р., тобто до смерті короля. Він отримав у лен Вараждін у 1397 р., а у 1399 р. Загорьє. Вірним союзником Германа Ціллі був єпископ Еберхард, який походив з Рейнланду. У 1397 р. Еберхарда було призначено єпископом Загреба. У 1398 р. до Угорщини був запрошений тосканський комерсант Філіппо Сколарі, який представляв італійську родину Барді. Також до Угорщини запросили Піпо з Озори. У жовтні 1397 р. відбувся сейм у Тіміщоарі. Стосовно ж Хорватії, то там опорою престолу став Іван Франкопан. Його Сигізмунд Люксембург призначив баном Славонії та Боснії. Він також тримав під контролем місто Сень, острів Крк, регіони Вінодол, Гацка, Модруш. Після смерті Івана Франкопана на його місце угорський король призначив Бутко Курьяковича. Він став баном Хорватії. Раніше Курьяковичі підтримували Ласло Неаполітанського. У 1395 р. помер боснійський правитель Степан Дабіша. Боснією правили регентша Єлена Ніколіч. Сигізмунд призначив керувати Боснією та Хорватією Іштвана Лацкфі, що було порушенням звичаїв, оскільки раніше цими землями правили тільки місцеві правителі. Хрвоє Вукчіч підняв повстання. Він правив лише частиною Боснії. Іншою частиною правив Сандаль Граніч. Також важливу роль в Боснії грав Остоя. Остоя та Хрвоє проголосили свою лояльність Ласло Неаполітанському. У 1398 р. угорці атакували Боснію, але не змогли досягнути значних успіхів. У 1401 р. Остоя та Хрвоє Вукчіч виступили на боці Ласло Неаполітанського. Боснійці у 1403 р. взяли під свою владу Спліт. Того ж року до Задару прибув Ласло Неаполітанський щоб здобути угорську корону. Угорська аристократія у 1397 р. організувала надійний захист кордонів королівства від нападів Османів. Сигізмунд Люксембург підтвердив хартію 1351 р. у якій були закріплені привілеї угорського дворянства. Були встановлені жорсткі штрафи за неприбуття дворян за наказом короля до війська. З дворян у 1398 р. були створені ополчення, які охороняли кордон. Сигізмунд Люксембург пообіцяв що не буди призначати іноземців на посади, зробивши тільки виняток для Сцібора, Еберхарда та Матерна єпископа Трансильванії. У 1397 та 1399 рр. Сигізмунд воював проти маркграфа Прокопа у Моравії. Тільки у грудні 1400 р. угорський король повернувся додому.

Сигізмунд Люксембург претендував на чеський престол, а також престол кайзера Священної Римської імперії німецької нації. У квітні 1401 р. архієпіскоп Каніжа та палатин Бебек заарештували короля в замку Буди. Вони вимагали квід короля раз і назавжди зректися своїх іноземних радників. Проте Сигізмунд Люксембург віддав перевагу полону перед цим. Каніжа прийняв титул канцлера. Королівська Рада пропонувала запросити на престол або Ласло Неаполітанського або ВладиславаЙогайла або Вільгельма Габсбурга. Міклош Гараї домігся звільнення короля з полону у серпні 1401 р. Сигізмунд одружився з донькою Германа Ціллі. Барбарою у 1405 р. Інша донька Германа Анна одружилась на Міклоші Гараї. У 1402 р. Сигізмунд Люксембург прибув до Пожоні, де уклав договір з Альбрехтом IV Габсбургом. З ним він домовився, що за умови якщо він не залишить спадкоємців чоловічої статті, то престол перейде до Альбрехта. Дітріх Бебек був звільнений з посади канцлера поставивши на його місце представника роду Гараїв. Барони Каніжа у 1402 р. запропонували престол Ласло Неаполітанському, котрий надіслав свої війська до Далмації. На початку 1403 р. Ласло Неаполітанський знаходився в Угорщині. Поблизу Ораді Каніжа та Бебек підняли повстання. До них приєдналися архієпископ Калоча, єпископи Егера, Арада, Трансильванії, Дьйора, Імре Бебек який був пріором Врани та сином Дітріха Бебека. Повстанців на сході держави очолили два воєводи Трансильванії Міклош Чакі та Міклош Маркалі. На стороні короля залишились найбільш важливі міста та барони Сцібор, Гарай, Янош Мароті, Петер Переньї та інші барони. Сигізмунд привів війська з Чехії. До того часу повстанці зі сходу перетнули Тісу. Сигізмунд досягнув Пешта та взяв у облогу Естергом, який був резиденцією Каніжи. З Вишеграду Сигізмунду привезли угорську корону. Тим часом Ласло Неаполітанський прибув до Задара, його супроводжував легат папи Боніфіація ІХ Анджело Аччаюолі. Каніжа коронував Ласло Неаполітанського у серпні 1403 р. Ласло залищив Угорщину і призначив командувати Сплітом бана Хрвоє Вукчіча, який заволодів Далмацією. Влада Сигізмунда так і не була відновлена в цій провінції. У жовтні 1403 р. магнати Чакі та Марчалі примирилися з Сигізмундом Люксембургом, який подарував їм амністію. Навесні 1404 р. практично вся Угорщина була умиротворена і тільки кілька фортець продовжували опір. Ласло Неаполітанський повернувся до Неаполя і став відтоді проблемою для папи римського. У 1403 - 1404 рр. багато хорватських баронів покинули програвшого у боротьбі за угорський престол. Владу Сигізмунда Люксембурга визнав Нікола Франкопан у 1404 р. Павел Радішич під тиском Хрвоє Вукчіча та Остої у 1403 р. втік до Дубровніка. Того ж року Остоя взяв в облогу місто. Його підтримав Радіч Санковіч. Проте здобути місто їм не вдалося. Того ж року Остоя уклав союз з Сигізмундом Люксембургом. Причиною була ворожнеча з прибічниками Боснійської церкви Клешичами. Остоя ж підтримав католиків. До Клешичів приєднались Хрвоє Вукчіч та Павел Радішіч. У березні 1404 р. Остоя уклав мир з Хрвоє та Дубровніком. Того ж року боснійська знать позбавила престолу Остою і передала трон Трвтку ІІ. На чолі знаті знаходили Павел Радішич, Хрвоє Вукчіч, Сандаль Граніч. У 1405 р. дякуючи за це Трвтко передав Хрвоє місто Сребреніцу. Сандаль Граніч ж атакував Радіча Санковіча. Користуючись усобицями в Боснії у 1404 угорці атакували цю країну і зайняли Узору та королівську резиденцію Бобовац. Угорці надали допомогу Остої і утвердили його владу у Бобоваці. У 1405 р. угорці атакували Біхач. У 1406 р. вони здобули Сребреніцу та спустошили землі в долині Дріни. У 1407 р. угорці воювали проти Хрвоє Вукчіча в долині річки Босна. Свояк Хрвоє Іваніш Неліпчич підкорився Сигізмунду Люксембургу. У листопаді 1403 р. Сигізмунд конфіскував значні землі у повстанців. Король захопив маєтки архієпископа Калоча та єпископа Дьора. Архієпископ Калоча помер у вигнанні у Неаполітанському королівстві. Томас Луданьї єпископ Дьора отримав притулок в Польщі. У 1404 р. Сигізмунд не дозволяв нікому отримати маєтки в Угорщині без його дозволу. Він порвав з папою римським Боніфацієм ІХ і залишав посади єпископів Веспрема та Ваца. У 1403 р. Сигізмунд Люксембург став регентом при чеському королевичі Вацлаві. У 1410 р. угорський король визнав тільки папу римського Іоанна ХХІІІ. Проте король самостійно керував угорською церквою. У 1417 р. на соборі в Констанці він переконав кардиналів легітимізувати його владу над угорськими прелатами. Хоча папа Мартин V відмовився це визнавати, проте не міг похитнути влади угорського короля. У 1408 р. Сигізмунд Люксембург переміг боснійців у битві при Доборі і Трвтко ІІ вступив у Орден Дракона. У нього крім боснійського та угорського короля увійшли 20 баронів та королева Барбара. В 1409 р. на посаду королівського судді було призначено Дмитра Розгоня. Того ж року Дубровнік платив данину Трвтку ІІ. Владі Сигізмунда Люксембурга підкорився боснійський магнат Хрвоє Вукчіч. Він допоміг угорцям у боротьбі за Далмацію з венеційцями. У 1409 р. угорці зробили королем Боснії Остою. Трвтко ІІ ж перебував у Павла Раденовича. Сандаль Граніч же продовжував бути лояльним Ласло Неаполітанському. Він знаходився у опозиції до влади Хрвоє Вукчевіча як і Павел Раденович. Після смерті Трвтка І королівська влада ослабла і посилилась влада боснійських магнатів серед яких був Хрвоє. Хрвоє винагородили Пожегою та Сегедом і він став рукою Сигізмунда Люксембурга в Боснії. Також йому подарували титул бана Спліта. У 1410 р. угорські війська просунулись в Боснії до Сребрениці. Сигізмунд Люксембург визнав Остою королем Боснії, проте віддав Сребреницю свойому вассалу сербському деспоту Стефану Лазаревичу у 1411 р. Сандаль Граніч розлучився з родичкою Хрвоє Вукчіча Єленою і одружився на доньці Джордже Балшіча з Зети, яка доводилась родичкою і Стефану Лазаревичу. Угорські гарнізони знаходились в Сребреніку, Дубочаці, Врандуці, Торічані, Веселі, Стражі. Васалітет Хрвоє Вукчіча від Сигізмунда Люксембурга передбачав повернення до складу Угорщини Спліта, Шибеніка, Трогира. Іван Неліпчмч князь Цетіне також визнав свою залежність від Сигізмунда Люксембурга. Ласло Неаполітанський розумів, що не зможе утримати владу у Далмації. Він заклав Далмацію Венеції за 100 тис. дукатів. Венеційці зайняли Задар, Нін, Врану, Новіград, острова Раб, Паг, Црес. У лютому 1410 р. венеційці взяли в облогу Шибенік та Трогир. Венеція відмовилась сплачувати данину Сигізмунду Люксембургу у 7 тис. флоринів. У 1411 р. угорці вдерлись в Істрію та Фріулі, прийшовши в італійські володіння венеційців. Сцібор та Піпо з Озори здобули кілька перемог, проте у 1412 р. Міклош Марчалі зазнав поразки у битві під Моттою. Тоді ж після дворічної облоги перед венеційцями впав Шибенік, який обороняв Нікола Франкопан. У 1412 - 1413 рр. Стефан Лазаревич воював з турецькими військами одного з османських шах-заде Мусою. У 1413 р. Сигізмунд Люксембург проголосив Хрвоє Вукчіча повстанцем і воював проти нього. До того в Буду у 1412 р. прибула боснійська делегація очолена Остоєю, Хрвоє Вукчічем, Павлом Раденовичем, Сандалем Гранічем. У 1413 р. Сигізмунд Люксембург очолив угорське військо, яке вторгнулось в Фріулі, проте згодом був вимушений підписати п'ятирічне перемир'я з Венеційською Республікою. У 1413 р. Хрвоє Вукчіч напав на володіння Сандаля Граніча, який правив Хумом. Хум також був угорським протекторатом. Спліт, острови Корчула, Хвар, Брач прийняли угорську владу. В Угорщину входили боснійські землі-комітати Дубіца, Врбас, Сана. У 1413 - 1414 рр. Хрвоє Вукчіч попросив допомоги у Османів, які допомогли йому відвоювати Сребренік та кілька інших фортець. Раптове падіння угорської влади в Боснії призвели до того, що у 1414 р. турки вдерлись до Боснії і спустошили землі Остої та Сандаля Граніча і проголосили королем Трвтка ІІ. Останнього підтримали Раденовичі. У 1415 р. Сигізмунд Люксембург відправив свої війська проти Хрвоє Вукчіча. Останній уклав союз з турками і завдав значної поразки угорському війську. Того ж року відбувся сейм у Сутьєсці, який скликали Остоя та Сандаль Граніч. На ньому був вбитий Павел Раденович, а Петер Раденович був осліплений та ув'язнений. Землі Раденовичів були поділені між Остоєю та Сандалем Гранічем. Угорці продовжували вмішуватись у боснійські справи. У 1415 р. була сформована угорська армія на чолі з Яношем Гараї та братом Яноша Мароті. Біля Добоя в долині річки Босна угорці зазнали катастрофічної поразки від боснійців. Пал Чупор бан Славонії був страчений, а інші угорські барони були викуплені за сумму в 65 тис. флоринів. Король Остоя та Сандаль Граніч перейшли на бік Османів і вторгнулись до Карніоли в регіон Цельє у 1415 р. Тільки район Сребреніка залишався в руках Угорщини. Він став володінням Яноша Гараї в 1422 р., а у 1430 р. був пожалований Матку з Таловаца. У 1416 р. помер Хрвоє Вукчіч. Оміш та Крайна дістались Іванішу Неліпчичу, котрий доводився родичем Хрвоє. Сини Павла Раденовича у 1417 р. виступили проти Сандаля Граніча. Війна з венеційцями знову спалахнула у 1418 р. Тоді ж помер Остоя. Владу у його володіннях перейняв Стефан Остоїч. Сандаль Граніч продовжував боротьбу за владу. Стефан Остоїч уклав антиугорський союз з Венеціанською республікою. Він також уклав мир з Сандалем Гранічем. Проте невдовзі його усунули від влади. У 1419 р. венеційці завоювали острови Корчула, Брач, Хвар. Спроба з ходу оволодіти Сплітом та Трогиром була невдалою, оскільки ці міста були вірними угорцям. Проте у 1420 р. Спліт та Трогир підкорились венеційцям. На 1420 р. Дубровнік залишався васалом Угорського королівства. Зета та Албанія ж знаходились під владою місцевих сербських та албанських нобілів. У 1422 р. боснійський король Стефан Остоїч помер. Його союзники Ніколічі втекли до Дубровніка. За допомогою турок до влади прийшов Трвтко ІІ. Повернувши собі престол він уклав договори з венеційцями та угорцями. У 1425 р. Трвтко ІІ уклав союз з Сигізмундом Люксембургом і у 1427 р. проголосив своїм спадкоємцем Германа ІІ сина Германа Ціллі. У 1428 р. боснійський король одружився з одною з дочок Яноша Гараї. У 1427 - 1428 рр. Боснії була васалом і Угорського королівства і Османської імперії. У 30-х рр. XV ст. Трвтко ІІ конфліктував зі своїми боснійськими магнатами. Конфлікт Угорського королівства і Венеційської Республіки почався в 1431 р. і закінчився підписанням мирного договору у 1433 р. за яким угорці визнали Далмацію за Венецією. Трвтко ІІ також знаходився у конфлікті з іншим угорським васалом Джордже Бранковічем. У 1432 р. цей сербський деспот здійснив рейд у Боснію. У 1433 р. Боснію атакували турки, а у 1434 р. в неї вторгнулись угорці, які зайняли Яйце, Врандук, Бочац, Ходідьєд, Комотін. Трвтко ІІ опинився в залежності від угорців. У 1435 р. він був вимушений емігрувати до Угорщини. Отримавши від Сигізмунда Люксембурга підтримку він знову прийшов до Боснії. Його підтримували боснійські магнати Радівоєвічі. Супротивником Трвтка ІІ був Стефан Вукчіч, якого підтримали турки. Взимку 1435 - 1436 рр. Трвтко ІІ втік до Угорщини. У березні 1436 р. турки здійснили набіг на підконтрольну угорцям Хорватію. У 1436 р. Трвтко ІІ уклав мир з Стефаном Вукчічем визнав васалітет від Османів і став ворогом угорців. Того ж року Польща та Оміш в Далмації підкорились угорцям. Тільки у 1444 р. венеційці повернули собі Далмацію від Задару до Неретви. У 1443 р. венеційці заволоділи Баром, а у 1444 р. Польщею та Омішем. У 1481 р. володінням Венеційської республіки став острів Крк. Стосовно ж внутрішньої політики Сигізмунда Люксембурга, то в Угорщині у 1410 р. були призначені на посади Янош Бебек та Ласло Уйлакі, незважаючи на те, що раніше повставали проти влади короля. Ласло Уйлакі у 1403 р. був призначений баном Мачви. У 1422 р. єпископ Луданьї був призначений прелатом Егера. Свояки Сигізмунда Люксембурга Міклош Гараї та Герман Ціллі стали опорами влади короля. Міклош Гараї був палатином у 1402 - 1433 рр. Він отримав під свою владу 13 замків. Герман Ціллі баном Славонії у 1406 - 1408 рр. та 1423-1435 рр. Сцібор очолив егерську єпископію. Піпо Озора отримав під владу комітат Темеш. Його родичі зайняли посади в Калочі та Араді. Під владою Піпо Озори був і видобуток солі. Еберхард з Рейнланду у 1404 - 1419 рр. був канцлером. Також він займав посаду загребського єпископа. Йоган з Альбена очолював канцелярію королеви. З 1423 р. він був хранителем таємної печатки. Матко Таловац хорват з Дубровніка у 1429 р. став каштеляном Белграда. У 1435 р. він став баном Славонії. У 1429 - 1433 рр. архієпископом Естергома був Георг фон Гогенлое. Мазовецький князь свояк Гараї став єпископом Веспрема. 23 комітати в Угорському королівстві очолювались іноземцями. У 1420 р. Сигізмунд Люксембург був коронований чеською короною. Піпо Озора помер не залишивши нащадки. Сцібор помер у 1434 р. Вольфурт з Швабії зник у 1438 р., а 1456 р. принився рід Германа з Цельє. Альбен у 1434 р. повернувся до Німеччини. На момент смерті Сигізмунда Люксембурга половина з 40 найбільших землевласників була новою знаттю і тільки 5 з них були іноземцями. Девять засновників Ордена Дракона були таємним канцлером Імре Переньї, королівський суддя Петер Переньї, бан Мачви Янош Мароті, воєвода Якоб Лакц, Петер Леваї на призвисько Чех, який був сином Ласло Шарої, Міклош Чакі. Вони разом з Марчалі, Якичами, Розгоньї, Палоці, Баторі, Орсагами склали нову політичну еліту. Кожен з них міг простежити дворян серед своїх предків на протязі пяти поколінь. Мате Палоці став каштеляном Дьошдьєра у 1410 р. З 1419 р. він став таємним канцлером, королівським суддею він став з 1425 р., а з 1435 р. став палатином. Його брат Дьордь Палоці став воєводою Трансильванії у 1419 р., у 1423 р. став єпископом Естергома. Два брата Розгоньї стали єпископами з 1428 р. У 1410 р. Сигізмунд Люксембург зібрав королівську раду у яку увійшли особливі радники. Ними були Бенедикт Макрай та Іштван Араньї, фінансові есперти італієць Леонхард Нофрі та німець Маркус Нюрнберзький. Маркус Нюрнберзький був ініціатором реформ що стосувались міст у 1405 р., а Іштван Араньї розробив військову реформу у 1403 р. Сигізмунд Люксембург покладався на своїх баронів з 1403 р. Він не скликав жодних сеймів до 1435 р. У 1424 р. Міклош Шальго, який був онуком Томаса Сеченьї, був засуджений за підробку монет. Король конфіскував його статок та зрівняв з землею його замок. У 1435 р. були конфісковані землі Якова Лацка. У 1427 р. був позбавлений маєтка син палатина Йолсвая. З того моменту як Сигізмунд Люксембург був обраний кайзером Священої Римської імперії німецької нації. Найбільша його відсутність в Угорщині була 1412 - 1419 рр., коли він воював проти Венецій і перебував на церковному соборі у Костанці. У 1419 - 1422 рр. ж він воював у Чехії проти гуситів. У 1430 - 1434 рр. він же був присутній на церковному соборі в Базелі та на імперській коронації, а у 1436 - 1437 рр. перебував у Чехії. У 1414 р. під час перебування у Костанці та Кремоні він призначив керувати справами Угорщини баронів Каніжа та Гараї. Уряд в Угорщині очолювався баронами Каніжа під контролем архіканцлера Еберхарда до 1418 р. У 1430 - 1434 рр. Угорщиною керували архієпископ Дьордь Палоці, егерський єпископ Петер Розгоньї, палатин Гараї, королівський суддя Палоці, підскарбій Янош Розгоньї, Петро Берзневич. Сигізмунд під час своєї відсутності в Угорщині забирав разом з собою таємну печатку. Його завжди супроводжували кілька баронів разом зі своїм почтом. Він приймав гостей з Угорщини, які тримали його в курсі справ в королівстві. Коли Сцібор помер, то Сигізмунд Люксембург з Кремони надіслав лист-співчуття до його удови. У 1431 р. король надіслав листа бану Мачви з Нюрнберга, у якому заборонив одруження йому з королівською донькою. У 1433 р. у листі з Мантуї Сигізмунд Люксембург заборонив Ласло Сеченьї закласти один зі своїх замків. У 1409 р. король надав королеві Барбарі кілька замків у Славонії. У довічне володіння королеві вони були віддані у 1419 р. Те що залишилося від Мачви у 1411 р. було передано сербському князю, який створив Сербську Деспотовину. У 1402 р. з посади палатина був звільнений Дітріх Бебек. Його наступник з роду Гараїв замків у володіння не отримав. Королівські замки при Сигізмунді Люксембурзі відтепер керувалися не баронами, а каштелянами. З 10-х рр. XV ст. їм дарували чин капітана. Два Іштвана Розгоньї мали 13 замків, у тому числі Пожонь, Комарно, Тата, Тімішоара. У 1406 та 1436 рр. король конфіскував замок Турна. За правління Сигізмунда Люксембурга усього 62 замки та маєтки перейшли у королівську власність. Коли Сцібор помер у 1434 р., то палатин Палоці віддав його замки та маєтки короні, незважаючи на те, що на спадок претендували кузени Сцібора з Польщі. До кінця свого життя Сигізмунд Люксембург став скупим на винагороди. Палоці отримали Шарошпатак у 1429 р., а Розгоньї взагалі мусили задовільнитися парою сіл. За реєстром 1437 р. 26 замків перебували у Барбари Ціллі, не враховуючи прикордонних замків у Трансильванії, Хорватії, Славонії, які також були королівською власністю. Ядром її володінь став замок Обуда та місто Кечкемет. Також її були віддані Тренчин, Зволен, Дьошдьор, комітат Ліптов та частина спадщини Сцібора. Кількість королівських замків скоротилась до небезпечного рівня і їх роль на себе взяли міста. Патриціат у містах складався здебільшого з німців та італійців. У 1403 р. Сигізмунд Люксембург доручив Пожонь, Кошіце, Щопрон іноземним капітанам, Буда перебувала у власності братів Нассіс з Далмації. У 1405 р. Сигізмунд Люксембург прийняв у себе посланців міст. У 1411 р. король віддав місто Дебрецен своєму сербському васалу. Сигізмунд заручився підтримкою провінційної аристократії. Він надав самоврядування комітатам. З 1409 р. знов збиралися місцеві сеймики. У 1432 р. провінційне дворянство внаслідок військової реформи що полягала в організації місцевих ополчень замість регулярної армії набуло більшої політичної ваги. Кожна сотня орендарів мала спорядити у військо три лучника. Військові кампанії короля тепер замість визначеного часу продовжувались необмежений час по королівській волі. На Пожоньскому сеймі 1435 р. тягар оборони королівства був перекладений на баронів та короля. У юриспруденції був встановлений суд особливої присутності та була скасована обов'язкова вимога присутності на судді короля. У 1406 р. Сигізмунд Люксембург переніс свою резиденцію з Вишеграду до Буди. Особливого значення набула посада протонотарія, яку займав магістр Яків. Він міг скасовувати рішення суддів вищої інстанції. Суд особливої присутності був скасований після смерті магістра Якова у 1428 р. Сигізмунд Люксембург особисто був присутній тільки на тих судах, які стосувалися його особистих інтересів. Суд особистої присутності очолював архіканцлер. У 1435 р. була укладена Велика книга законів, що був зведенням законів. Були створені повітові суди, якими керували ішпани. У 1411 р. були переглянуті кордони комітатів. Після 1390 р. угорськими фінансами керували фінансисти з Нюрнберга. Велику роль грали і італійці. У 10-х рр. XV ст. Сигізмунд Люксембург поставив Піпо з Озори керувати фінансовими справами. Буда стала фінансовим центром королівства. Після смерті Піпо з Озори 1426 р. керування фінансами були децентралізовано. Проте у 30-х рр. XV ст. фінанси були зосереджені в руках родини Таловаців та Онофріо де Барді з Флоренції. На початки правління Сигізмунда Люксембурга внаслідок політичної кризи відбулась інфляція угорських грошей. Старі гроші перестали випускатись з 1410 р. Нові гроші же коштували кілька дрібних грошей. Фінансова реформа була проведена у 1427 р. Були введені нові великі гроші з срібла, 100 монет з яких дорівнювали угорському флоріну. Також були введені ферлінги (оболи), які були дрібною монетою і були четвертиною нових великих монет. Дрібніші монети стали жертвою інфляції і скоро в них нічого не залишилось окрім міді. За правління Сигізмунда Люксембурга флорін дорівнював 6 - 8 тис. ферлінгів. У 1437 р. була здійснена спроба стабілізувати курс, проте єпископ Трансильванії не зміг зібрати податок, а селяни повстали внаслідок важкого економічного стану. Королівські прибутки мали кілька джерел поповнення. Одним з них були прибутки з соляної монополії. Спочатку нею керував Піпо з Озори, а у 1427 р. король став керувати монополією самотужки. Центр видобутку солі перемістився до Маремуреша. Другим джерелом був податок палати. Це був щорічний податок з селянства. Селянське господарство стало називатися порта. Це була фіскальна одиниця. У королівстві було 400 тис. порт тобто селянських оподаткованих дворів. Спочатку податок палати збирали ішпани, у 1427 р. їх змінили збирачі податків. Збір податків здійснювався під наглядом дворянських магістратів. Видобуток корисних металів здійснювався у Бая-Маре та Кремниці. Тільки одна Кремниця давало 28 тис. флоринів прибутку за рік. Королівська монополія на срібло та золото приносила скарбниці 55 - 60 тис. флоринів у рік. Прибутки від торгівлі ж складали 20 тис. флоринів. Волохи Трансильванії платили казні п'ятидесятницю у розмірі 2 тис. флоринів. Стосовно ж ясів та кипчаків, то вони не були орендарями, але сплачували 10 тис. флоринів. Трансильванські сакси приносили казні 13 тис. флоринів прибутку. Одинадцять саксонських міст Спіша приносили 700 флоринів прибутку. Буда та Пешт разом платили 4,6 тис. флоринів, Кошице 2 тис., Сегед - 1 тис., Секешфехервар - 600 флоринів, Естергом та Тімішоара по 400 флоринів. Річний прибуток від королівських міст та саксонців складав 30 тис. флоринів. Річний прибуток Сигізмунда Люксембурга становив 300 тис. золотих флоринів. Були і надзвичайні податки. У 1397 р. він наклав тяжкий податок на церкву щоб покрити видатки на війну 1396 р. Він зібрав 100 тис. золотих флоринів. Прибутки архієпископа Естергома складали 23,5 тис. флоринів на рік. У 1387 р. Сигізмунд Люксембург вимагав від селян та містян седмицю, щоб покрити видатки по війні з Хорватами. У 1397 р. селянські господарство були повинні платити 1 флорин та 21 пфенінг кожне, що мало б дати 400 тис. флоринів. У 1435 р. був прийнятий податок п'ятидесятниця, який би мав фінансувати війну проти гуситів. Під час гуситських війн Сигізмунд Люксембург вимагав з королівських міст і надзвичайних податків. У 1426 р. він заклав замок Шинтава родині Палоці за 10 тис. флоринів. Пізніше він перепродав той сам замок Розгоні за 7,4 тис. флоринів. У 1387 р. Сигізмунд Люксембург заклав володіння Бранденбург за 565 тис. флоринів. У 1402 р. він продав Ноймарк Тевтонському Ордену за 63,2 тис. флоринів. У 1412 р. Сигізмунд Люксембург позичив 100 тис. флоринів у польського короля Владислава ІІ - Йогайла для війни проти венеційців. За це він дав заставу частину територію Спіша. Ці володіння були повернуті Угорщині тільки у 1772 р. Марією-Терезією. Найбільшими статями видатків були війни проти гуситів та Османів. У 1410 р. Руперт Пфальцьський був позбавлений титулу кайзера і його передали Сигізмунду Люксембургу. Ворог угорського короля Йодок помер у 1411 р. Сигізмунд Люксембург був коронований кайзером в сеймі в Аахені у 1414 р. У 1414-1418 рр. він як новий кайзер був присутній на церковному соборі у Констанці. У 1413 р. Сигізмунд Люксембург вів перемовини з папою римським Іоанном ХХІІІ у Лоді. Сигізмунд Люксембург був Констанці, коли Яна Гуса засудили на смерть як єретика. Того ж року він зустрівся у Парижі з французьким королем Карлом VI. У 1416 р. він зустрівся з Генрі V у Англії. Результатом візиту був Кентерберійський договір, який передбачав альянс Англії та Священної Римської імперії німецької нації. У 1417 р. Сигізмунд відвідав свій спадковий лен Люксембург у Нідерландах. Також Сигізмунд Люксембург зустрівся у Пассау з єпископом Гогенлое. Король повернувся до Угорщини не раніше січня 1419 р. У серпні 1419 р. помер король Вацлав, який правив Чехією. Владу у Чехії захопили гусити. У березні 1420 р. в Силезії Сигізмунд Люксембург проголосив буллу римського папи Мартина V про хрестовий похід. Влітку 1420 р. кайзер прорвався до Праги, де коронувався як новий чеський король. Проте невдовзі він зазнав поразки під Вишеградом від гуситів. З усього спадку чеських Люксембургів він правив тільки у Силезії та Моравії. Восени 1422 р. у Нюрнберзі він почав збирати нові війська для хрестового походу. Проте Сигізмунд Люксембург у 1426 р. був переможений гуситами у битві під Устьєм над Лабою. Ще один хрестовий похід проголосив папський легат Джуліано Чезаріні. Сигізмунд Люксембург у 1430 р. у Німеччині керував підготовкою походу. У серпні 1431 р. похід Сигізмунда Люксембурга проти чехів закінчився катастрофою у битві під Домауліце поблизу Пльзеня. У листопаді 1431 р. Сигізмунд Люксембург був коронований італійським королем. З липня 1432 р. по квітень 1433 р. він перебував у Сієні. Лише у травні 1433 р. Сигізмунд Люксембург відвідав Рим і папу Євгена IV. У червні 1433 р. він підписав мирний договір за яким Далмація мала відійти до Венеційської республіки. Після того як Османи зазнали поразки від чагатаїв Тимура у битві під Анкарою у 1402 р. позиції турок в Європі похитнулись. Завойовницьку політику Османів відновив лише султан Мурад ІІ. У 1403 р. сербський князь Стефан Лазаревич визнав себе васалом Угорщини. У 1408 р. він став першим серед лицарів Ордену Дракона. У 1411 р. Сигізмунд Люксембург зробив Стефана Лазаревича одним із найбільших землевласників в Угорщині. Разом з Белградом йому віддали Сремську Митровицу, Сланкамен, Бечей, Бечкерек, Вршац, Межотур, Дебрецен, Хайдубосормень, Сату Маре, Бая Маре, Бая Спріє, Мункач, Берегсас, Таллья, Токай, Болдогкьо, Регец. Стефан Лазаревич разом з Сигізмундом Люксембургом прибув до Кракова у 1423 р. До смерті Стефана Лазаревича у 1427 р. південні околиці Угорського королівства страждали від турецьких набігів. З 1413 р. сербський деспот платив данину османському султану. Волоський кнез Мірча за свій союз з угорцями у 1396 р. був нагороджений маєтками у Південній Трансильванії. У 1399 р. йому було пожаловано у лен замок Болога, який потім він обміняв на замок Бран. У 1411 р. Мірча уклав таємний союз з польським королем Владиславом ІІ - Йогайла що мав захистити Волощину у випадку нападу з боку угорців. Найбільша активність угорців спостерігалась у напрямку Боснії. У 1434 р. Сигізмунд Люксембург направив Матко з Таловаца до Боснії. Угорські гарнізони зайняли замки Яйце, Врандук, Бочац, Комотін. Після смерті Мірчі Старого у 1418 р. протягом кількох наступних років у Волощині точилась боротьба за престол. Перші проблеми з османами почались ще у 1417 р., коли Мехмед І зайняв Турну-Северин та примусив волохів платити данину. У 1419 р. угорці відбили Турну-Северин за допомогою сина Мірчі Міхая. Проте вже влітку 1420 р. Міхай помирає під час зіткнення з турками. Раду ІІ посів престол у Волощині, який вступив у союз з Османами. Турки з Волощини робили набіги на Трансильванію. У вересні 1420 р. поблизу Хацега турки перемогли воєводу Міклоша Чакі. У 1422 р. владу у Волощині захопив Дан ІІ, який був ставлеником Угорщини. Щороку у період з 1423 по 1426 рр. Піпо з Озори та Чакі здійснювали набіги до Волощини підтримуючи Дана ІІ проти Раду ІІ. Наприкінці 1426 р. угорське військо у кампанії 1426-1427 рр. очолив сам Сигізмунд Люксембург. Взимку 1426-1427 рр. один із угорських полководців принц Педро Португальський завдав рішучої поразки Раду ІІ. Дан ІІ зміг прийняти Сигізмунда Люксембурга у своїй ставці у Кимпулунзі. Відносний спокій зберігався до 1432 р., коли турки змусили Александру Алдю стати османським васалом. Рушивши на північ турки спустошили околиці Брашова та Сібіу. Ситуація була критичною поки угорці не поставили у 1436 р. на чолі Волощини князя Влада ІІ Дракула. Він виховувався при угорському дворі та входив до Ордена Дракона. На момент смерті Сигізмунда Люксембурга безпосередньою небезпеки не було з Волощини чи Боснії, проте з Сербії здійснювали набіги османськи акинджи. У 1426 р. Стефан Лазаревич уклав у Таті договір з Сигізмундом Люксембургом договір за яким заповідав деспотовину і свої маєтки в Угорщині свойому кузену Джураджу Бранковичу. Сербський деспот помер у 1427 р. та Сигізмунд Люксембург у тому році зайняв Белград, проте замок Голубац сербський каштелян передав Османам. Угорці спробували відбити Голубац, але підхід військ султана Мурада ІІ до Голубаца у 1428 р. змусив угорців зняти облогу. У червні 1428 р. відступаючі через Дунай війська Сигізмунда Люксембурга зазнали втрат. Угорщина стала безпосереднім сусідом Османської імперії. У період 1419-1429 рр. угорці спорудили 14 нових фортець на південному кордоні. Після 1419 р. прикордонні регіони очолювались Піпо з Озори. У 1428 р. була споруджена фортеця Пескарі навпроти Голубаца. У 1429 р. Сигізмунд Люксембург звернувся до гросмейстера Тевтонського Ордена з проханням взяти під свою владу сербську частину угорського кордону з Османами. Ніколас фон Редвіц у тому ж році заволодів Северином і отримав титул бана. Проте тевтонці у 1432 р. зазнали настільки значної поразки від турок, що були вимушені повернути замки угорському королю. Оборона південних кордонів вимагала значних витрат коштів. Також Угорщині загрожували гусити. У 1428 р. вони зайняли Скаліцу на кордоні Моравії, а у 1431 р. спустошили долину річки Ваг, у 1432 р. гусити взяли Трнаву. У 1433 р. вони увійшли до Спіша і здобули Кремніцу. У 1433 р. Сигізмунд Люксембург був змушений підписати з гуситами Празький договір, який дозволяв їхні релігійні практики. У 1434 р. радикали-таборити були переможені більш поміркованими гуситами-чашниками у битві під Ліпанами, на чому закінчились гуситські війні. Угорщині були повернуті Трнава та Скаліца. Останні свої роки Сигізмунд Люксембург провів на Базельському соборі, де вів мову про реформу церкви. У 1436 р. він перебував у Секешфехерварі. У грудні 1437 р. Сигізмунд Люксембург помер у Зноймо повертаючись з Праги. Сигізмунд Люксембург не залишив доброї памяті по собі в Угорщині, проте був доброю людиною та великим правителем. З 1408 р. столиця Угорщини перебувала у Буді. У 10-х рр. XV ст. він провів масштабні будівельні роботи у місті. Найбільш відомим його палацом був Фріц. У 1424 р. був споруджений костел присвячений Святому Сигізмунду. Ще однією резиденцією короля стала Тата. Близько 1430 р. Сигізмунд Люксембург розглядав перспективу перенесення резиденції до Пожоні і у 30-х рр. XV ст. провів реконструкцію місцевого замку. Приклад короля наслдували барони. Каніжа спорудили замок у Айзенштадті, Міклош Гараї у Папі, Герман Ціллі у Вараждіні, Янош Мароті у Дьюлі, Сцібор у Бецкові. Крім баронів хотіли собі замки спорудити богаті дворяни. Стібор заснував новий костьол для августинців у Нове Мєсто над Вагом, Міклош Гараї заснував костел Богоматері у Буді, Піпо з Озори базиліку у Секешфехерварі. Барони проводили більшу частину свого життя при дворі короля. У 1412 р. Сигізмунд Люксембург примирився з Владислава-Йогайла. У 1424 р. угорський король прийняв у себе датського короля Еріка та візантійського імператора Іоанна VIII Палеолога. У 1429 р. він провів імперський сейм у Пожоні. У 1433 р. угорське баронство було присутнє на коронації Сигізмунда Люксембурга у Римі. З 1414 р. герби отримали більш дрібні ніж барони дворяни. Лоренц Талі у 1409-1411 рр. здійснив паломництво до Сантьяго-де-Компостела в Іспанії і Чистилища Святого Патрика в Ірландії. Міклош Шальго Сеченьї у 1438 р. помер у вигнанні в Венеції. Стосовно Піпо з Озори, то його замок будував Манетто Аманнатіні. Цей вельможа слідував угорській звичці носити бороду. У 1395 р. Сигізмунд Люксембург спробував заснувати університет в Обуді під керівництвом Люка Сантої. Проте у 1403 р. цей феодал взяв участь у повстанні проти короля і тоді університет був закритий. У 1410 р. угорський король з дозволу папи римського відновив діяльність університету. Проте угорських студентів куди більше приваблювали університети у Відні та Празі [Исламов, Пушкаш, Шушарин 1971, с. 176-182, 186, 188-192; Богданова 2003, с. 107114; Волощук, Федорук 2019, с. 119-132; Грушевський 1993, с. 119-124; Волощук 2012, с. 269-279; Войтович 2019, с. 256-276; Контлер 2002, с. 126-141; Barany 2012, p. 366-369; МргиЙ 2008, c. 85-123; Engel 2001, p. 195-277; Molnar 2017, p. 55-60; Чиркович 2009, с. 106-132; Carledge 2011, p. 42-51; Fine 1994, p. 453-478; Поп, Болован 2005, с. 244-249].