Проблеми вищої жіночої освіти в Російській Імперії та еміграція жінок до Швейцарії у 1870-х роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми вищої жіночої освіти в Російській Імперії та еміграція жінок до Швейцарії у 1870-х роках

Коломоєць Олена - кандидат історичних наук, доцент кафедри східноєвропейської історії Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара

Коломоєць Юрій - кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри східноєвропейської історії Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара

Анотація

Мета дослідження - проаналізувати стан вищої жіночої освіти в Російській імперії другої половини ХІХ ст. і з'ясувати причини жіночої освітньої еміграції до Швейцарії на початку 1870-х рр. Методологія дослідження базується на принципах історизму та об'єктивності. Використовуються загальнонаукові методи аналізу та синтезу, а також спеціально-історичні: проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, ретроспективний методи. Наукова новизна полягає у тому, що висвітлено малодосліджені аспекти причин освітньої еміграції жінок до Швейцарії на початку 1870-х рр. Показана позиція урядових кіл Російської імперії на доцільність організації вищої освіти жінок вдома і їхні спроби здобути освіту за кордоном. Розкрито ставлення жінок-революціонерок до свого досвіду навчання у Швейцарії. Висновки. Спроби жінок здобути вищу освіту були викликані як прагненням до самореалізації, так і бажанням підвищити свій соціальний статус. Вони вважали, що на своєму прикладі здатні довести, що є всі підстави надати жінкам рівні з чоловіками права. Половинчастість і незавершеність реформ у Російській імперії, які дали жінкам доступ лише до середньої освіти, змушувала шукати альтернативні шляхи здобуття наукових знань у неформальній освіті та в університетах за кордоном. У еміграції незалежно від початкової мети нове коло спілкування нерідко змінювало погляди студенток, переконуючи їх стати на шлях революційної боротьби.

Ключові слова: жіноча освіта, реформи освіти, освітня еміграція, жіноче питання, вища освіта.

Abstract

THE PROBLEMS OF WOMEN'S HIGHER EDUCATION IN THE RUSSIAN EMPIRE AND THE EMIGRATION OF WOMEN TO SWITZERLAND IN THE 1870s

KOLOMOIETS Olena - Candidate of Historical Sciences, Associate Professor of Department of East European History, Oles Honchar Dnipro National University

KOLOMOIETS Yurii - Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of Department of East European History, Oles Honchar Dnipro National University

The purpose of the research is to investigate the state of higher female education in the Russian Empire in the second half of the 19th century and find out the reasons for female educational emigration to Switzerland in the early 1870s. The research methodology is based on the principles of historicism and objectivity. The general scientific methods of analysis and synthesis, as well as special-historical - problem-chronological, comparative-historical, and retrospective methods - are used. The scientific novelty lies in the fact that little-researched aspects of the reasons for the educational emigration of women to Switzerland in the early 1870s are highlighted. The point of view of the government circles of the Russian Empire on the expediency of organizing women's higher education at home and their attempts to obtain education abroad is shown. The attitude of women revolutionaries to their experience of studying in Switzerland is revealed. Conclusions. Womens attempts to obtain higher education were motivated by the desire for self-realization and to raise their social status. They believed they could prove by their example that there was every reason to grant women equal rights to men. The half-heartedness and incompleteness of the reforms in the Russian Empire, which gave women access only to secondary education, forced them to look for alternative ways of acquiring scientific knowledge in non-formal education and universities abroad. In emigration, regardless of the initial goal, a new circle of communication often changed female students' views, convincing them to take the path of revolutionary struggle.

Key words: womens education, education reforms, educational emigration, womens issue, higher education.

Постановка проблеми

У другій половині ХІХ ст. у суспільстві Російської імперії відбулися масштабні зміни, пов'язані із реформами 1860-х - 1870-х рр. Лібералізація торкнулася багатьох аспектів, у тому числі пом'якшення цензурних обмежень. Так актуалізувалося обговорення жіночого питання, викликане не тільки трансформаціями у соціальній ролі жінки (тобто необхідністю для жінок опановувати певні професії), але й бажанням встановити справедливе положення жінки у суспільстві, отримати рівні з чоловіками права. Це обговорення виявило як ініціативи з організації жіночої освіти, так і реакцію на ідеї боротьби за жіноче рівноправ'я. Зрештою широкий роз-голос, наданий жіночому питанню у 1860-х рр., вплинув на настрої самого жіноцтва, сформувавши впевненість у тому, що традиційне становище жінки має бути змінене, в основному за рахунок набуття освіти, яку слід здобувати всіма можливими шляхами, в тому числі неформальними, якщо доступ до офіційної освітньої системи закритий, або ж за кордоном. Інший важливий аспект полягає у тому, що боротьба за права жінок все частіше пов'язувалася із іншими передовими ідеями, в тому числі революційними.

Аналіз джерел та останні дослідження

жіноча освіта російська імперія

У дослідженні використані архівні та опубліковані джерела, серед яких листи та спогади емігрантів, учасників революційного руху за кордоном, спогади жінок, які навчалися у Швейцарії, поліцейський аналітичний огляд розвитку революційного руху, здійснений М. Голіциним. Важливе значення має також праця голови товариства зі сприяння вищим жіночим курсам у Санкт-Петербурзі О. Лихачової, де вперше узагальнено досвід жіночої освіти у Російській імперії.

Вивчення розвитку жіночої вищої освіти в Російській імперії та навчання жінок-емігранток у закордонних університетах здійснюється сучасними дослідниками за кількома напрямками. О. Драч розглянула особливості ставлення суспільства і влади до жіночої вищої освіти в Російській імперії (Драч, 2008). О. Драч та І. Губенко досліджували також суспільну реакцію на ідею організації вищої жіночої медичної освіти (Губенко, Драч, 2009). О. Мельник розглянув загальні тенденції розвитку вищої жіночої освіти у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. (Мельник, 2014), а О. Галіцан, Т. Койчева, І. Бартєнєва зосередили увагу на українських губерніях (Галіцан, 2021). К. Кобченко дослідила історичний досвід еміграції з України із освітньою метою (Кобченко, 2012). На нашу думку, розглядати освітню еміграцію жінок з Російської імперії необхід-но водночас у контексті суспільних рухів того часу, зокрема революційного народництва, а також руху жінок за свої права.

Мета статті. Метою нашої статті є дослідити стан вищої жіночої освіти в Російській імперії другої половини ХІХ ст. і з'ясувати причини жіночої освітньої міграції до Швейцарії на початку 1870-х рр.

Виклад основного матеріалу

Ідея відкриття жіночих освітніх закладів у Російській імперії була ініційована «зверху» і полягала у тому, щоб утворити у губернських містах жіночі школи, наближені за курсом до гімназій. Підготовчі заходи із їх облаштування розпочалися навесні 1856 р. Циркуляр міністра народної освіти А. Норова мав на меті з'ясувати у попечителів навчальних округів перспективи відкриття жіночих училищ та можливості «місцевих способів» покриття витрат (Лихачева, 1901, с. 5-6). Вже на цьому етапі виявилося загальне скептичне ставлення до жіночої освіти. Так, попечитель Одеського округу вважав, що відкриття училищ неможливе через багнюку восени і холод взимку; попечитель Київського округу зазначав, що для залучення дівчат до училищ знадобляться «примусові заходи з боку уряду» (Лихачева, 1901, с. 8-9).

30 травня 1858 р. з'явилося Положення про жіночі училища Міністерства народної освіти, яким передбачалися два розряди училищ, визначалася тривалість навчання, межі його вартості, предмети, які мали викладатися (Лихачева, 1901, с. 46-47). 9 січня 1862 р. було затверджено тимчасовий (на 3 роки) Статут для училищ, що перебували у відомстві імператриці Марії за проєктом М. Вишнеградського (Лихачева, 1901, с. 75).

На практиці саме фінансове питання стало на заваді розвитку жіночої освіти. Там, де з ініціативи приватних осіб здійснювалися пожертви або надавалися приміщення, жіночі училища з'являлися швидше. У багатьох випадках учителі новостворених закладів погоджувалися працювати безкоштовно, оскільки платня від учениць не могла б покрити навіть заробітну платню вчителів. В Одесі міська громада, не змігши домовитися про виділення коштів на жіноче училище першого розряду, змушена була повернутися до зборів з продажу хліба (свого часу таким самим чином збиралися кошти на відкриття Рішельєвського ліцею) (Лихачева, 1901, с. 100). Міністерство народної освіти не поспішало компенсувати «слабкість громадської ініціативи» і «незвичку організувати загальнокорисну справу» (Женские гимназии и прогимназии..., 1905, с. 11-12). Проєкт регулярного державного фінансування з'явився лише у 1865 р. (на 50 жіночих гімназій та 50 прогімназій планувалося виділяти 150 тисяч рублів щороку), а його реалізація була відкладена до прийняття Положення про жіночі гімназії та прогімназії Міністерства народної освіти 1870 р. (початкова сума фінансування становила лише 50 тис. рублів із наступним збільшенням до 150 тис. на рік) (Лихачева, 1901, с. 160, 220-221). Водночас кількість жіночих училищ постійно зростала: у 1868 р. їх було вже 125 (зростання кількості відбулося із появою земських установ) (Лихачева, 1901, с. 212). У 1873 р. платня за навчання покривала лише 24,4% витрат 189 жіночих гімназій та прогімназій із 25 565 ученицями (Лихачева, 1901, с. 251-252).

Окремо розвивалася жіноча освіта у закладах відомства імператриці Марії. З 11 училищ, відкритих або дозволених до середини 1859 р., 7 були профінансовані дворянством, міськими громадами чи приватними особами (найяскравіший приклад - заснована на кошти сенатора І. Фундуклея гімназія у Києві) (Лихачева, 1901, с. 62). За 1856-1880 рр. у гімназіях відомства отримували освіту 41 400 жінок (Лихачева, 1901, с. 290). При цьому гімназії часто були переповнені - тільки у Фундуклеївській гімназії в 1877 р. було 734 учениці (по 50 осіб у класі) (Лихачева, 1901, с. 284-285). Натомість в інститутах відомства виховувалася порівняно невелика кількість дівчат (8678 у 1860 р.), оскільки тут вважалося, що пріоритетом є повноцінне виховання, яке неможливе за великої кількості вихованців (Лихачева, 1901, с. 301).

Жіночі середні навчальні заклади відігравали важливу роль у формуванні світогляду молодих жінок, пробуджували у них прагнення до самовдосконалення, формували нову, демократичнішу культуру відносин та пов-сякденності, що й було основними рисами «нігілізму» (Драч, 2011, с. 31-35).

У 1862 р. під час обговорення проєктів статуту загальноосвітніх навчальних закладів і загального плану устрою народних училищ вперше була озвучена ідея вищої жіночої освіти. Зокрема, Педагогічна рада симферо- польської гімназії запропонувала зрівняти курс жіночих гімназій із чоловічими та відкрити жінкам доступ до університетів. Прагнення окремих жінок слухати університетський курс відзначала Педагогічна рада кишинівської гімназії, зауважуючи, що для цього слід встановити зв'язки між училищами 1 та 2 розрядів та училищами 1 розряду та університетами. За зрівняння курсу жіночих та чоловічих гімназій виступила й рада роменської гімназії (Лихачева, 1901, с. 113-130).

Н. Суслова однією з перших була допущена до слухання лекцій у Медико-хірургічній академії в Санкт-Петербурзі у 1860 р. (Павлюченко, 1988, с. 143). Київський університет допустив жінок до слухання лекцій із дозволу викладачів (чоловіки-вільнослухачі отримували лише дозвіл ректора), про що повідомлялося у офіційному періодичному виданні Міністерства народної освіти у жовтні 1862 р. (Правила о посещении лекций..., (1862), с. 77). Під час обговорення нового університетського статуту всі університетські ради, за винятком московської і дерптської, виступили за допуск жінок до слухання лекцій, а Медична рада - за допуск до слухання повного курсу медицини та екзамену на вчений ступінь (Лихачева, 1901, с. 472). Рада Петербурзького університету вважала єдиною перепоною допуску жінок до слухання університетських курсів «новину самого явища та історичну звичку до протилежного порядку речей» (Деревицкий, 1902, с. 3). Факультети Київського університету виступили за те, щоб допустити жінок не тільки до лекцій, а й до випробувань (окрім юридичного), а фізико-математичний факультет - ще й за надання жінкам права на допомогу і стипендії від університету (Лихачева, 1901, с. 476-477).

Але консервативна позиція голови комітету із остаточного розгляду проекту графа С. Строганова та студентські хвилювання, що розгорнулися якраз в цей час, призвели до того, що примітку до параграфу 100 проекту, яка дозволяла жінкам відвідувати університетські лекції, було відхилено (Лихачева, 1901, с. 478). За наказом військового міністра від 11 травня 1864 р. з наступного навчального року жінки не допускалися до лекцій та практичних занять в Медико-хірургічній академії. Можна погодитися з О. Драч, що основною причиною такого рішення було те, що вища освіта розглядалася як частина державної служби (випускники університетів отримували чин ХІІ класу, кандидати - Х) (Драч, 2010, с. 109).

Після того, як можливості отримання вищої освіти в Російській імперії для жінок були офіційно скасовані, частина жінок спробувала звернутися до університетських професорів та ректорів з проханням організувати курси або публічні лекції. Оскільки наукова інтелігенція співчувала справі жіночої освіти, то активно допомагала у складенні програм, погоджувалася викладати за невелику платню або безкоштовно, а також представляти проекти програм лекцій і курсів перед міністром народної освіти. Так, у 1869 р. розпочали свою діяльність «аларчинські» курси у Санкт-Петербурзі, у жовтні 1869 р. «луб'янські» курси у Москві (до 200 слухачок), у січні 1870 р. - петербурзькі публічні курси (більше 900 слухачів, з яких 767 жінок), також у 1870 р. - безкоштовні публічні курси при Київському університеті (за сприяння товариства природознавців) (Лихачева, 1901, с. 515-523).

У 1878 р. виникли систематичніші курси з трьома відділеннями за проектом професора К. Бестужева-Рюміна, який і керував їх діяльністю до 1881 р. (История возникновения Высших..., 1899, с. 125). Тут кращим із слухачок було дозволено по завершенні навчання залишатися асистентками професорів (із хімії, петрографії, зоології, історії) або репетиторами (з латинської мови, предметів спеціально-математичного курсу) (История возникновения Высших..., 1899, с. 126). Восени 1878 р. розпочали діяльність Київські вищі жіночі курси (Кобченко, 2002, с. 191). Загалом до 1880 р. не було курсів лише у двох університетських містах - Харкові та Дерпті (Лихачева, 1901, с. 616). Зауважимо, що навіть наукова інтелігенція нерідко ставилася скептично до ідеї університетської освіти для жіноцтва. Так, В. Гер'е (директор Московських вищих жіночих курсів у 1870-х - 1880-х рр.) писав, що для жінок слід відкривати ліцеї з систематичним дворічним курсом освіти, бо вони насправді прагнуть «не науки заради науки, а знання - для освіти» (Герье, 1877, с. 694, 698).

7 квітня 1870 р. Медична Рада прийняла рішення про чотирирічний курс лікарсько-акушерської освіти із отриманням звання вченої акушерки. Після всіх погоджень 8 липня 1872 р. з'явилося тимчасове положення про особливий жіночий курс при Імператорській медично-хірургічній академії. Прийом слухачок обмежувався 70 особами на рік (цей обсяг одразу значно перевищився) (Лихачева, 1901, с. 542-543, 550). Перший набір склав 90 осіб, з яких 28 були випускницями жіночих гімназій, а 33 мали дипломи домашніх вчительок (Лихачева, 1901, с. 553-554). Всього із 1872 р. по 1881 р. на курсах навчалося 959 осіб (Лихачева, 1901, с. 641), з яких 43,5% були випускницями жіночих гімназій (История возникновения Высших..., 1899, с. 133). Слід підкреслити, що випускниці фактично вивчали медицину у повному обсязі, однак формально були лише акушерками, тоді як земства найчастіше потребували лікарів і не могли собі дозволити оплачувати працю лікаря та акушерки. За даними, зібраними у 1889 р., із 409 жінок-лікарів на земській службі перебували лише 87, при лікарнях та богадільнях - 59, а ось 210 займалися приватною практикою (История возникновения Высших..., 1899, с. 134-135). У 1882 р. діяльність медичних курсів була припинена через відмову військового міністерства опікуватися ними (Лихачева, 1901, с. 639).

Таким чином, жінки, що бажали здобути у 1860-х - 1870-х рр. вищу освіту, мусили шукати обхідні шляхи, і навчання за кордоном стало такою можливістю, незважаючи на процедуру визнання іноземного диплому на батьків-щині. Але варто зазначити, що лише деякі закордонні університети в той час допускали жінок до навчання.

Необхідно, з нашої точки зору, оцінити наявність вищих навчальних закладів для жінок за кордоном і можливості отримання в них освіти для вихідців із Російської імперії. Так, у Англії у 1848 р. організацією Governesses' Benevolent Institution (благодійна установа гувернанток) був заснований Queen's College у Лондоні (Gordon, 1955, p. 144). Він, проте, не став університетським коледжем, незважаючи на рівень викладання та склад викладачів. Завданням цього закладу було забезпечити певний освітній стандарт для гувернанток.

Ближчим до закладу вищої освіти був Bedford College, заснований у 1849 р. У 1869 р. було засновано Girton College, в 1871 р. - Newnham College при Кембриджському університеті, у 1878-1879 рр. - жіночі коледжі при Оксфордському університеті. У 1878 р. Університет Лондона допустив до своїх екзаменів жінок, і вже у 1881-1882 рр. випускниці Bedford College складали екзамени з науки та мистецтв (Tedbury, 2021). У лютому 1881 р. Кембридж допустив жінок до екзаменів на вчені ступені Honorary (так званий іспит Tripos) без окремих дозволів (з 1874 р. 21 жінка отримала такий дозвіл) (McWilliams-Tullberg, 1975, p. 78). Жінки були допущені до іспитів в університетах (General Examination) ще у 1869 р., але замість ступенів отримували «сертифікат про кваліфікацію» - Certificate of Proficiency (Carter, 2018, p. 17). Допуск до лекцій та практичних занять для жінок у Кембриджі після 1881 р. надавався із дозволу окремого викладача (McWilliams-Tullberg, 1975, p. 86). Проте мовний бар'єр не дозволив би жінкам з Російської імперії скористатися можливостями вищої освіти ані в Англії, ані в США, де розвивалася система приватних коледжів. Викладання іноземних мов у жіночих навчальних закладах було дуже обмеженим (вони були необов'язковими предметами), до того ж це були в основному німецька та французька мови (або ж одна з них, якщо передбачалося вивчення класичних мов) (Родевич, 1884, с. 59).

У Німеччині система державної вищої освіти була повністю закрита для жінок, оскільки вони не допускалися до складання іспиту Abitur, яким завершувалася повна середня освіта. Були відсутні також приватні вищі навчальні заклади, що могли б слугувати альтернативою (Costas, 2002, p. 567).

Дещо кращим було становище вищої жіночої освіти у Франції. У 1866 р. перші жінки отримали урядовий дозвіл на отримання медичної освіти у Парижі. З 1868 по 1882 рр. докторські ступені з медицини отримали 19 жінок, і тільки 5 з них були француженками. До інших факультетів жінки допускалися для слухання публічних лекцій, але не для програм, що передбачали отримання ступенів (Weisz, 1983, p. 242-243).

Найбільш привабливими для іноземних студенток виявилися університети Швейцарії. Так, у 1864 р. жінок допустили до навчання в університеті Цюриху, а університети в Женеві та Берні почали допускати жінок до на-вчання вже після 1868 р. Всього з 1864 по 1900 р. ступені з медицини отримали 18 місцевих студенток та 78 закордонних (Holmes, 1984, p. 243).

Загалом підрахунки кількості студенток у швейцарських університетах можуть бути лише приблизними. По-перше, вони нерідко слухали курс в різних університетах, прагнучи потрапити на навчання до відомих викладачів. По-друге, траплялися випадки переходу з одного факультету на інший (наприклад, Софія Бардіна, Стефанія Волицька слухали то курс медичного факультету, то філософського). У документації університетів нерідко не вказувалося ім'я студента чи стать. Дані, зібрані за архівами університетів і опубліковані у «Першому жіночому календарі» в 1899 р., показують, що максимальна кількість жінок у 1870-х рр. була у літньому семестрі 1873 р. в Цюрихському університеті (77 жінок на медичному, 22 - на філософському і 1 - на юридичному факультеті), тоді як у Бернському університеті навчалися лише 2 жінки на медичному факультеті. Тим не менше із зимового семестру 1873 - 1874 рр. зростає їх кількість в Бернському університеті (23 жінки на медичному факультеті), а в Цюрихському залишаються тільки 8 жінок на медичному і 4 - на філософському факультеті. У Женевському університеті жінки з'являються в літньому семестрі 1875 р. - 9 осіб на юридичному і 8 - на природничому факультеті (Статистические сведения..., 1899, с. 139-142).

За даними російської поліції, в січні 1874 р. в Цюриху лишилося 13 студенток. Жінки, які залишилися в Швейцарії, спробували перейти спочатку до Базельського університету, який відмовив через відсутність місць, а потім - до Бернського (перейшло 80 студенток). Студентки переходили також до університетів в Утрехті, Лейдені, Турині, Парижі. В Парижі студенткам довелося носити шиньйони для прикриття стриженого волосся (История социальнореволюционного движения., 1887, с. 33-34).

Причиною такого відтоку студенток з Цюріхського університету стало опубліковане 21 травня 1873 р. в «Правительственном вестнике» офіційне повідомлення, згідно з яким жінкам, які продовжать навчання в Цюриху після 1 січня 1874 р., заборонялося складати екзамени та продовжувати навчання в Російській імперії, а також накладалася заборона на будь-які заняття, дозвіл на які залежав від уряду. Причини такого рішення пояснювалися впливом шкідливих ідей на жінок: говорилося, що «коноводи російської еміграції» обрали Цюрих центром революційної пропаганди, де молодь залучають до організацій з назвами на кшталт «слов'янське соціально-демократичне товариство» чи «центральний революційний слов'янський комітет». Стверджувалося, що студентки подорожують додому і повертаються до Швейцарії інколи по 2-3 рази на рік, перевозячи листи, доручення і прокламації.

Оскільки це саме по собі не пояснювало, чому йдеться тільки про жінок, у повідомленні було згадано і про порушення моральних норм, а саме захоплення «комуністичними ідеями вільного кохання» і «забуття основних засад моралі і жіночої цнотливості» під прикриттям фіктивних шлюбів. Висновок про те, що жінки їхали в Цюрих не за навчанням, робився ще й з огляду на іноземний досвід, бо жінок з держав Західної Європи в Цюриху було всього 20% від кількості студенток з Російської імперії. Тож стверджувалося, що «два - три докторські дипломи» не можуть спокутувати шкоду від «розбещення молодого покоління» (Правительственные сообщения, 1873, с. 1).

Позицію Департаменту поліції на причини такого урядового рішення відображала видана для внутрішнього користування десята глава «Истории социально-революционного движения в России», написана М. Голіциним. Вказувалося, що у 1872 р. спостерігався неочікуваний приплив російських жінок, заміжніх та дівчат, переважно до Цюриху. Передумови цього автор вбачав у ситуації, яка склалася на той момент, коли все те, що входило у коло «жіночого питання», стало хвилювати суспільство і літературу. Прагнення до вищої освіти, на його думку, часто було різновидом реакції проти «ригоризму і дисципліни» (История социально-революционного движения..., 1887, с. 21-22).

М. Голіцин стверджував, що почуття жінок, які почали навчатися медицині, «ставали більш грубими», в них гинуло «все добре, винесене з сім'ї», вони ставали на «слизький шлях, що вів до розпусти не лише розумової, а й фізичної». За кордоном, живучи в колі молоді, вже «отруєної нігілістичною заразою», вони легко ставали «нігілістками», «революціонерками» і вже бачили вирішення жіночого питання лише у соціалістичній агітації (История социально-революционного движения., 1887, с. 23). З точки зору поліції, у Цюриху дійсно знаходився найнебезпечніший центр революційної пропаганди, оскільки там розроблялася програма народників, жили лідери революційного руху С. Нечаєв, П. Лавров, М. Бакунін. Але основний наголос робився на моральному аспекті, бо у Швейцарії легко досягалася «повна свобода товариських відносин обох статей». «Нігілістки», писав М. Голіцин, прагнули виправдатися за «вільне кохання» і агітували тим завзятіше, чим «сильніше зв'язували їх узи статевих стосунків» (История социально-революционного движения..., 1887, с. 24).

У 1872-1873 рр. нібито «могутній і таємничий поклик» зібрав жінок і дівчат для одночасної еміграції до Цюриху. Переважали провінціальні жінки (в тому числі з Одеси, Томська, Темір-Хан-Шури) (История социально-революционного движения., 1887, с. 25). Педагог М. Песковський на початку 1880-х рр. писав, що значна кількість цих жінок «заплуталися» і «загинули під тягарем обставин», називаючи їх «жертвами в ім'я прогресу» (Песковский, 1882, с. 77).

З доповіді комісії з виклику цюрихських студенток, їх нараховувалося 103, 140 - за «додатковими свідченнями», але до 200 за «агентурними даними». В 1869 р. прибуло 2 жінки, у 1870 р. - 5, у 1871 р. - 4, решта - у 18721873 рр. (История социально-революционного движения., 1887, с. 25-26).

М. Голіцин наводив листи студенток додому. Так, Марія Пригаро писала 12 вересня 1872 р., що живе економно, на 20 рублів на місяць, відмовляє собі в дечому. Студентці погано давалася швейцарська говірка і не складалися відносини з місцевими жителями, які бачили в приїжджих «не жінок, а чудовиськ». Вона планувала переїхати в Берн чи інше місто, писала, що в Італії «обожнюють жінок, що навчаються» (История социально-революционного движения., 1887, с. 29-30).

За даними поліції становий склад студенток (123 осіб) був таким: 37 належали до родин дворян, 25 - чиновників, 25 - купців, 4 - міщан, 2 - духовного звання, інші - невідомо. За національністю 75 жінок були росіянками (в тому числі «9 малоросіянок»), 24 - єврейками, 10 - німкенями, 7 - грузинками, 6 - «польками і католичками» і 1 - невідомої національності.

Поліція простежила й їх подальшу долю. До 60 осіб, повернувшись до Росії, не брали участі у «діяннях соціально-революційної партії». 15 отримали дипломи докторів медицини. 63 студентки, повернувшись додому або залишившись за кордоном, стали «провідними діячами пропаганди і революції», причому 28 з них могли бути названі «першокласними політичними злочинницями» (История социально-революционного движения., 1887, с. 34-35).

Наскільки це було близьким до дійсності, можна пересвідчитися із спогадів та листування самих жінок, а також діячів революційної еміграції. Можна впевнено стверджувати, що випадки еміграції із суто освітньою метою були непоодинокими. Наприклад, сестра С. Ковалевської жила у Швейцарії, Софія відвідувала її з матір'ю або сама. У Цюриху один із професорів, учень К. Вейерштрасса, ученицею якого була і сама Софія, пропонував їй залишитися для спільної роботи з математики (Литвинова, 1894, с. 37-38).

Для продовження медичної освіти виїжджали за кордон Надія Суслова та Марія Обручева (за першим шлюбом Бокова). Так, М. Обручева слухала лекції у Відні, вивчала медицину в Гейдельберзі, очні хвороби - у Лондоні. Диплом лікаря отримала в Цюриху в 1871 р. (Павлюченко, 1988, с. 84-85). Імматрикуляція (зарахування до лав студентів) Н. Суслової для допуску до екзамену на ступінь доктора медицини стала прецедентом, який започаткував університетську освіту жінок у Швейцарії, а успішний захист нею дисертації у 1867 р. став, за виразом Е. Розе, experimentum crucis (вирішальним дослідом) соціального питання щодо жіночої вищої освіти. Серйозність намірів жінок-емігранток засвідчує й те, що вони самі виступали за впровадження вступного іспиту (Бемерт, 1873, с. 12, 33, 40).

Водночас упереджене ставлення до студенток було характерне для чоловіків (викладачів та студентів) й у Швейцарії. Революціонер М. Сажин, який перебував у Цюриху з 1870 р., згадував, що були професори, налаштовані вороже до ідеї жіночої медичної освіти, оскільки вважали, що жінки позбавлені якостей, необхідних лікарю, хірургу (сили характеру, вправності тощо). Студенти також скаржилися, що студентки заважають їм і розважають їх, займають кращі місця в аудиторіях і отримують «кращі трупи в анатомічному кабінеті».

Студент-поляк Крупський пішов далі і повів «наклепницьку кампанію» проти жінок, заявивши, що бачив одну студентку у публічному будинку. Деякі студентки перестали ходити на лекції, побоюючись неприємних і навіть скандальних ексцесів. Студенти вимагали припинити прийом жінок до університету, відрахувати тих, що тільки-но вступили, а тих, що провчилися декілька семестрів, залишити тільки після випробувань.

М. Сажин вважав, що причиною такого ставлення була поведінка нових студенток, що значно відрізнялася від образу «швейцарської буржуазної жінки». Н. Суслова і М. Бокова поводилися стриманіше, до того ж вивчення анатомії не потребували, на лекції в аудиторії входили із професорами, мали місця, окремі від студентів, не мали знайомств з іноземцями чи росіянами (Сажин, 1932, с. 48-49).

На захист студенток із Російської імперії стали співвітчизники та сту- денти-серби (всього близько 25 осіб). Вони прийшли на загальні збори, організовані швейцарцями і поляками, висловили свою точку зору і зірвали виступ Крупського, який продовжував зводити наклеп на студенток.

У результаті комісія, обрана президією товариства швейцарських студентів, опитала квартирних господарів, студентів, навіть відвідала публічний будинок і переконалася, що звинувачення безпідставні. Голова президії через російського студента-медика О. Ельсніца передав жінкам вибачення. Студентки продовжили відвідувати заняття і анатомічний кабінет (Сажин, 1932, с. 50-52).

У жовтні 1871 р. відомий революціонер М. Утін писав К. Марксу, що російські жінки в Цюриху значно серйозніші за чоловіків, і їх перебування в Швейцарії виправдовується тим, що вони «позбавлені можливості вчитися в своїй варварській країні» (К. Маркс, Ф. Энгельс и революционная..., 1967, с. 223-224). В листі П. Лаврову наприкінці грудня 1872 р. він зазначав, що Цюрих цінний, як місце, де жінки можуть отримувати освіту, і тому не слід погіршувати їх становище новими ускладненнями, пов'язаними із виданням журналу («Вперед!». 1873-1877, 1970, с. 103).

У листопаді 1872 р. П. Лавров отримав листа, підписаного псевдонімом А. К., де йшлося про погіршення ситуації для революціонерів у Швейцарії. Вказувалося, що дехто з жінок, які поїхали додому на канікули, не можуть повернутися; всі «конспірації припинилися», «народ тепер вчиться сумлінно і сумлінно ходить на лекції», а жінок побільшало (близько 100 студенток університету та декілька - у політехнічній школі) (ГАРФ, ф. 1762, оп. 4., д. 364, л. 4).

Цікаво, що П. Кропоткін у «Записках революціонера» практично заперечував поширення революційних ідей серед студенток за кордоном, підкреслюючи їхнє прагнення до знань. Він писав про понад 100 жінок і дівчат, які працювали в лабораторіях університета та політехнікума в Цюриху, а також вивчали право і історію в Гейдельберзі, математику в Берліні. П. Кропоткін вказував на упередженість царського режиму, вважаючи, що Олександр ІІ бачив нігілістку в кожній дівчині «в окулярах та гарибальдійській шапочці» (Кропоткин, 1988, с. 252-253).

Варвара Ваховська (майбутня учасниця «ходіння у народ») згадувала, як вирішила поїхати за кордон в університет, щоб «пройти природничі науки, потім історичні», щоб пояснити минуле і теперишнє і на основі цього діяти. Проте невдовзі вона познайомилася із молодими співвітчизницями, близькими до гуртка М. Бакуніна, почала вивчати робітниче питання і «наука відійшла вбік». Важливо, що перебування у гуртку переконало молоду жінку повернутися додому та «іти у народ» (Ваховская, 1928, с. 8-11).

Євгенія Субботіна (засуджена у 1877 р. до заслання за революційну діяльність) згадувала, що їхати за кордон її надихнула стаття Марії Цебрикової, а також розповіді знайомих. Вона виїхала за кордон із сестрою і подругою, вступила на природничий факультет і невдовзі долучилася до гуртка, керованого П. Лавровим. Є. Субботіна писала про існування жіночого гуртка, куди чоловіки не допускалися, де вивчалися економічні, соціальні, революційні питання. Молоді жінки також працювали в типографії журналу «Вперед». Після урядової заборони Є. Субботіна переїхала до Женеви, але невдовзі змушена була повернутися додому. Деякі її знайомі продовжили навчання в Парижі (Субботина, 1928, с. 14-16).

Віра Фігнер (учасниця «ходіння у народ», згодом - діячка «Народної волі»), яка в Цюриху разом із сестрою Лідією вивчала медицину, вказувала, що спершу її нові знайомі в Швейцарії належали до «спокійно-ліберально- буржуазно-консервативної партії», однак потім Лідія Фігнер через Варвару Александрову зблизилася із гуртком студенток, пов'язаних з «російською бібліотекою» (сестрами Любатович, Софією Бардіною, Бертою Камінською). Засновники бібліотеки через підбір книг та газет мали на меті «привернути увагу до відомих питань» і виховувати читачів у «революційному та соціалістичному дусі». Також В. Фігнер брала участь у діяльності жіночого гуртка («ферейна»), який проіснував 5 - 6 тижнів, встигнувши обговорити такі актуальні теми, як необхідність збереження цивілізації та культури після соціальної революції. (Фигнер, 1933, с. 70-74). Діяльність гуртка «Фрічі» (близько 12 жінок) В. Фігнер оцінювала вище: тут вивчали розвиток соціалістичних ідей, політичну економію, народні рухи і революції, практичну постановку робітничого питання на Заході. Водночас В. Фігнер називала сту-дентські роки часом гармонійного захоплення наукою, літературою та життям. Студентки, за її словами, працювали старанніше, ніж «чоловічий персонал університету». В. Фігнер зауважувала, що урядова заборона розділила жіноче студентське товариство, виявивши, що старші студентки належать до консервативного табору і не збираються підтримувати колективний протест у європейській пресі. В результаті Цюрих «розсіявся» і частина студенток вирушила додому, інші ж продовжували навчання в Парижі, Берні, Женеві (Фигнер, 1933, с. 75-76). В. Фігнер відзначала, що за час навчання ставлення до професії у неї змінилося - із мети вона перетворилася на засіб. Своє призначення В. Фігнер тепер бачила у тому, щоб віддати себе «справі пропаганди соціалістичних ідей серед народу та організації його для активної боротьби за ці ідеї» (Фигнер, 1933, с. 77-78).

Можна погодитися з думкою Р. Стайтса, що саме нігілістки, як прибічниці персональної емансипації, прагнули вчитися за кордоном (Stites, 1990, p. 100-101). Ідеї емансипації були засвоєні ними ще вдома, з літератури - і В. Ваховська, і Є. Субботіна згадують творчість М. Чернишевського як важливу для них та їх однолітків (Ваховская, 1928, с. 7; Субботина, 1928, с. 14). Радикалізація могла відбуватися в процесі навчання у формі переходу від природничих до суспільних наук, а від останніх - до практичної діяльності (Stites, 1990, p. 127).

Висновки

Спроби жінок здобути вищу освіту були викликані як прагненням до самореалізації, так і бажанням підвищити свій соціальний статус. Вони вважали, що на своєму прикладі здатні довести, що є всі підстави надати жінкам рівні з чоловіками права. Половинчастість і незавершеність реформ у Російській імперії, які дали жінкам доступ лише до середньої освіти, змушувала шукати альтернативні шляхи здобуття наукових знань у неформальній освіті та в університетах за кордоном. У еміграції незалежно від початкової мети нове коло спілкування нерідко змінювало погляди студенток, переконуючи їх стати на шлях революційної боротьби.

Список використаних джерел і літератури:

Бемерт, В. (1873). Университетское образование женщины. Санкт-Петербург: Тип. П. П. Меркульева, 40 с.

Ваховская, В. И. (1928). Жизнь революционерки: (автобиографический очерк). Москва: Изд-во Всесоюзного общества политкаторжан и ссыльно-поселенцев, 23 с.

«Вперед!». 1873-1877. Материалы из архива Валериана Николаевича Смирнова (Т. 2. Документы). (1970). Dordecht: D. Reidel Publishing Co, 556 с.

Галіцан, О. А., Койчева, Т. І. & Бартеньова, І. О. (2021). Генеза університетської освіти в Україні другої половини XIX - початку XX століття. Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка: Педагогічні науки, 6 (344), 5-16.

Герье, В. И. (1877). Теории и практика женского образования. Вестник Европы, 4, 645-700.

Государственный архив Российской Федерации.

Губенко, І. Я. & Драч, О. О. (2009). Вища жіноча медична освіта в Російській імперії: народження ідеї та суспільна реакція. Інтелігенція і влада. Серія: Історія, (15), 45-55.

Деревицкий, А. (1902). Женское образование в России и заграницей. Исторические справки и практические указания. Одесса: Тип. Исакович и Бейленсон, 45 с.

Драч, О. О. (2011). Вища жіноча освіта в Російській імперії другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: монографія. Черкаси: Вертикаль, ПП Кандич С. Г., 532 с.

Драч, О. О. (2008). Вища жіноча освіта: особливості ставлення суспільства й влади в Російській імперії (1860-1870 рр.). Вісник Нац. техн. ун-ту «ХПІ»: зб. наук. пр. Темат. вип.: Актуальні проблеми історії України, (37), 9-17.

Драч, О. О. (2010). Жінки і російські університети: позиція імперської влади (друга половина ХІХ-початок ХХ ст.). Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки, (192), 107-113.

Женские гимназии и прогимназии Министерства народного просвещения 18581905. (1905). Санкт-Петербург: Тип. П. П. Меркульева, 40 с.

История возникновения Высших женских курсов. (1899). Первый женский календарь на 1899 год. Санкт-Петербург: паровая скоропеч. «Труд», 117-138.

История социально-революционного движения в России: 1861-1881. Глава десятая (1887). Санкт-Петербург: Типография министерства внутренних дел, 189 с.

К. Маркс, Ф. Энгельс и революционная Россия: сборник. (1967). Москва: Изд-во полит. литературы, 810 с.

Кобченко, К. А. (2002) Київські вищі жіночі курси: становлення жіночого університету. Наукові записки НаУКМА, 20: Спец. випуск: у 2 ч., 1, 190-196.

Кобченко, К. (2012). Міграція з України з освітньою метою: історичний та сучасний досвід. Українознавчий альманах, (7), 148-152.

Кропоткин, П. А. (1988). Записки революционера. Москва: Моск. рабочий, 544 с.

Литвинова, Е. Ф. (1894). С. В. Ковалевская (женщина-математик). Ее жизнь и ученая деятельность. Санкт-Петербург: Типография П. П. Сойкина, 93 с.

Лихачева, Е. О. (1901). Материалы для истории женского образования в России. 1856-1880. Санкт-Петербург: Тип. М.М. Стасюлевича, 659 с.

Мельник, О. В. (2014). Основні тенденції розвитку вищої жіночої освіти в другій половині ХІХ ст. - на початку ХХ ст. Інтелігенція і влада. Серія: Історія, (30), 90-96.

Павлюченко, Э. А. (1988). Женщины в русском освободительном движении: от Марии Волконской до Веры Фигнер. Москва: Мысль, 269 с.

Песковский, М. Л. (1882). Очерк истории высшего женского образования в России (за 20 лет). Наблюдатель, 4, 74-92.

Правила о посещении лекций университета св. Владимира посторонними лицами. (1862). Журнал Министерства народного просвещения, (CXVI), 77.

Правительственные сообщения (1873). Правительственный вестник, (120), 1.

Родевич, М. (Сост.) (1884). Сборник действующих постановлений и распоряжений по женским гимназиям и прогимназиям Министерства народного просвещения. Санкт-Петербург: Тип. д-ра М. А. Хана, Х, 238, 88 с.

Сажин, М. П. (1932). Русские в Цюрихе. Каторга и ссылка, (10), 25-78.

Статистические сведения о женщинах, учившихся в швейцарских университетах и в Париже. (1899). Первый женский календарь на 1899 год. Санкт-Петербург: паровая скоропеч. «Труд», 139-142.

Субботина, Е. Д. (1928). На революционном пути. Москва: Изд-во Всесоюзного общества политкаторжан и ссыльно-поселенцев, 31 с.

Фигнер, В. (1933). Избранные произведения в трех томах (Т.1). Москва: Изд-во Всесоюзного общества политкаторжан и ссыльно-поселенцев, 359 с.

Carter, Philip. (2018). Oh Pioneers! Remembering the London Nine. WC1E, University of London magazine, (3), 16-20.

Costas, Ilse. (2002). Women in Science in Germany. Science in Context, 15 (4), 557-576.

Gordon, Shirley C. (1955). Studies at queen's college, Harley street, 1848-1868. British Journal of Educational Studies, (3:2), 144-154.

Holmes, Madelyn. (1984). Go to Switzerland, young women, if you want to study medicine. Women's Studies Int. Forum, 7 (4), 243-245.

McWilliams-Tullberg, Rita. (1975). Women at Cambridge: a mens university, though of a mixed type. Worchester; London: Trinity press, 255 p.

Stites, R. (1990). The Women's Liberation movement in Russia. Feminism, Nihilism and Bolshevism. 1860-1930. Princeton: Princeton University Press, 512 p.

Tedbury, I. (2021). New Collections for New Women: Collecting and Commissioning Portraits at the Early Women's University Colleges. 19: Interdisciplinary Studies in the Long Nineteenth Century. (31). URL: https://19.bbk.ac.uk/article/id/3353/print/ (дата звернення: 21.10.2023).

Weisz, George. (1983). The Emergence of Modern Universities in France, 1863-1914. Princeton: Princeton University Press, 414 p.

References:

Bemert, V. (1873). Universitetskoye obrazovaniye zhenshchiny [Woman's university education]. Sankt-Peterburg: Tip. P. P. Merkulyeva, 40 s. [in Russian].

Vakhovskaya, V. I. (1928). Zhizn revolyutsionerki: (avtobiograficheskiy ocherk). [Life of a revolutionary: (autobiographical essay)]. Moskva: Izd-vo Vsesoyuznogo obshchestva polit- katorzhan i ssylno-poselentsev, 23 s. [in Russian].

«Vpered!». 1873-1877. Materialy iz arkhiva Valeriana Nikolaevicha Smirnova [“Vpe- red!”. 1873-1877. Materials from the archive of Valerian Nikolaevich Smirnov]. (Vol. 2. Dokumenty). (1970). Dordecht: D. Reidel Publishing Co., 556 s. [in Russian].

Halitsan, O. A., Koicheva, T. I. & Bartenova, I. O. (2021). Heneza universytetskoi osvity v Ukraini druhoi polovyny XIX - pochatku XX stolittia [The genesis of university education in Ukraine in the second half of the 19th and early 20th centuries]. Visnyk Luhanskoho natsional- noho universytetu imeni Tarasa Shevchenka: Pedahohichni nauky, 6 (344), 5-16. [in Ukrainian].

Gerye, V. I. (1877). Teorii i praktika zhenskogo obrazovaniya [Theories and practice of women's education]. Vestnik Yevropy, 4, 645-700. [in Russian].

Gosudarstvennyy arkhiv Rossiyskoy Federatsii [State Archive of the Russian Federation]. [in Russian].

Hubenko, I. Ya. & Drach, O. O. (2009). Vyshcha zhinocha medychna osvita v Rosiiskii imperii: narodzhennia idei ta suspilna reaktsiia [Higher women education in the Russia empire: conception of the idea and social reaction]. Inteligencia і vlada. Seria Istoria, (15), 45-55. [in Ukrainian].

Derevitskiy, A. (1902). Zhenskoye obrazovaniye v Rossii i zagranitsey. Istoricheskiye sprav- ki i prakticheskiye ukazaniya [Women's education in Russia and abroad. Historical references and practical instructions.]. Odessa: Tip. Isakovich i Beylenson, 45 s. [in Russian].

Drach, O. O. (2011). Vyshcha zhinocha osvita v Rosiiskii imperii druhoi polovyny XIX - pochatku XX st.: monohrafiia [Women's higher education in the Russian Empire in the second half of the 19th and early 20th centuries. : monograph]. Cherkasy: Vertykal, PP Kandych S. H., 532 s. [in Ukrainian].

Drach, O. O. (2008). Vyshcha zhinocha osvita: osoblyvosti stavlennia suspilstva y vlady v Rosiiskii imperii (1860-1870 rr.) [Higher women's education: peculiarities of the attitude of society and the authorities in the Russian Empire (1860s - 1870s).]. Visnyk Nats. tekhn. un-tu «KhPI»: zb. nauk. pr. Temat. vyp.: Aktualniproblemy istorii Ukrainy, (37), 9-17. [in Ukrainian].

Drach, O. O. (2010). Zhinky i rosiiski universytety: pozytsiia imperskoi vlady (druha polovyna ХІХ-pochatok ХХ st.) [Women and Russian Universities: the Position of Imperial Power (the second half of the 19th - early 20th century)]. Visnyk Cherkaskoho universytetu. Seriia Istorychni nauky, (192), 107-113. [in Ukrainian].

Zhenskiye gimnazii i progimnazii Ministerstva narodnogo prosveshcheniya 1858-1905 [Women's gymnasiums and pro-gymnasiums of the Ministry of Public Education 18581905]. (1905). Sankt-Peterburg: Tip. P. P. Merkulyeva, 40 s. [in Russian].

Istoriya vozniknoveniya Vysshikh zhenskikh kursov [History of the emergence of Higher Women's Courses]. (1899). Pervyy zhenskiy kalendarna 1899god. Sankt-Peterburg: parovaya skoropech. «Trud», 117-138. [in Russian].

Istoriya sotsialno-revolyutsionnogo dvizheniya v Rossii: 1861-1881. Glava desyataya [History of the social revolutionary movement in Russia: 1861-1881. Chapter Ten]. (1887). Sankt- Peterburg: Tipografiya ministerstva vnutrennikh del, 189 s. [in Russian].

K. Marks, F. Engels i revolyutsionnaya Rossiya: sbornik. (1967). [K. Marx, F. Engels and revolutionary Russia: (compilation)]. Moskva: Izdatelstvo politicheskoy literatury, 810 s. [in Russian].

Kobchenko, K. A. (2002) Kyivski vyshchi zhinochi kursy: stanovlennia zhinochoho universytetu [Kyiv High women's courses: the formation of women's university]. Naukovi zapysky NaUKMA, 20: Spets. vypusk: u 2 ch., 1, 190-196. [in Ukrainian].

Kobchenko, K. (2012). Mihratsiia z Ukrainy z osvitnoiu metoiu: istorychnyi ta suchasnyi dosvid [Migration from Ukraine for educational purposes: historical and modern experience]. Ukrai'noznavcij al'manah, (7), 148-152. [in Ukrainian].

Kropotkin, P. A. (1988). Zapiski revolyutsionera [Notes of a revolutionary]. Moskva: Mosk. rabochiy, 544 s. [in Russian].

Litvinova, Ye. F. (1894). S. V. Kovalevskaya (zhenshchina-matematik). Yee zhizn i uche- naya deyatelnost [S. V. Kovalevskaya (female mathematician). Her life and scientific activities]. Sankt-Peterburg: Tipografiya P. P. Soykina, 93 s. [in Russian].

Likhacheva, Ye. O. (1901). Materialy dlya istorii zhenskogo obrazovaniya v Rossii. 18561880. [Materials for the history of women's education in Russia. 1856-1880.] Sankt-Peterburg: Tip. M. M. Stasyulevicha, 659 s. [in Russian].

Melnyk, O. V. (2014). Osnovni tendentsii rozvytku vyshchoi zhinochoi osvity v druhii polovyni XIX st. - na pochatku XX st. [Main tendencies in the development of higher education for women in the end of the 19th - beginning of the 20th century]. Inteligencia і vlada. Seria Istoria, (30), 90-96. [in Ukrainian].

Pavlyuchenko, E. A. (1988). Zhenshchiny v russkom osvoboditelnom dvizhenii: ot Marii Volkonskoy do Very Figner [Women in the Russian liberation movement: from Maria Volkonskaya to Vera Figner]. Moskva: Mysl, 269 s. [in Russian].

Peskovskiy, M. L. (1882). Ocherk istorii vysshego zhenskogo obrazovaniya v Rossii (za 20 let) [Essay on the history of higher women's education in Russia (for 20 years)]. Nab- lyudatel, 4, 74-92. [in Russian].

Pravila o poseshchenii lektsiy universiteta sv. Vladimira postoronnimi litsami [Attending rules of University of St. Vladimir lectures by unauthorized persons]. (1862). Zhurnal Minis- terstva narodnogoprosveshcheniya, CXVI, 77. [in Russian].

Pravitelstvennyye soobshcheniya [Government communications]. (1873). Pravitelstven- nyy vestnik, (120), 1 [in Russian].

Rodevich M. (Comp.) (1884). Sbornik deystvuyushchikh postanovleniy i rasporyazheniy po zhenskim gimnaziyam i progimnaziyam Ministerstva narodnogo prosveshcheniya [A collection of current decrees and orders for women's gymnasiums and pro-gymnasiums of the Ministry of Public Education]. Sankt-Peterburg: Tip. d-ra M. A. Khana, X, 238, 88 s. [in Russian].

Sazhin, M. P. (1932). Russkie v Tsyurikhe [Russians in Zurich]. Katorga i ssylka, (10), 25-78. [in Russian].

Statisticheskie svedeniya o zhenshchinakh, uchivshikhsya v shveytsarskikh universite- takh i v Parizhe [Statistics on women studying at Swiss universities and in Paris]. (1899). Pervyy zhenskiy kalendar na 1899 god. Sankt-Peterburg: parovaya skoropech. «Trud», 139142. [in Russian].

Subbotina, Ye. D. (1928). Na revolyutsionnomputi. [On the revolutionary path]. Moskva: Izd-vo Vsesoyuznogo obshchestva politkatorzhan i ssylno-poselentsev, 31 s. [in Russian].

Figner, V. (1933). Izbrannye proizvedeniya v trekh tomakh [Selected works in three volumes]. (Vol. 1). Moskva: Izd-vo Vsesoyuznogo obshchestva politkatorzhan i ssylno-poselentsev, 359 s. [in Russian].

Carter, Philip (2018), Oh Pioneers! Remembering the London Nine. WC1E, University of London magazine, (3), 16-20. [in English].

Costas, Ilse (2002). Women in Science in Germany. Science in Context, 15 (4), 557-576. [in English].

Gordon, Shirley C. (1955). Studies at queen's college, Harley street, 1848-1868. British Journal of Educational Studies, (3:2), 144-154. [in English].

Holmes, Madelyn (1984). Go to Switzerland, young women, if you want to study medicine. Women's Studies Int. Forum, 7 (4), 243-245. [in English].

McWilliams-Tullberg, Rita (1975). Women at Cambridge : a men's university, though of a mixed type. Worchester; London: Trinity press, 255 p. [in English].

Stites, R. (1990). The Women's Liberation movement in Russia. Feminism, Nihilism and Bolshevism. 1860 - 1930. Princeton: Princeton University Press, 512 p. [in English].

Tedbury, I. (2021). New Collections for New Women: Collecting and Commissioning Portraits at the Early Women's University Colleges. 19: Interdisciplinary Studies in the Long Nineteenth Century, (31). Retrieved from https://19.bbk.ac.uk/article/id/3353/print/ [in English].

Weisz, George (1983). The Emergence of Modern Universities in France, 1863-1914. Princeton: Princeton University Press, 414 p. [in English].

Размещено на Allbest.ru

...