Варварська периферія Візантійської імперії (до питання про етногенез тюркських народів раннього середньовіччя)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Варварська периферія Візантійської імперії (до питання про етногенез тюркських народів раннього середньовіччя)

Олеся Жданович

Анотація

У статті розглядається деякі аспекти походження і появи на периферії Візантійської імперії кочових народів з Півночі. Варварська периферія Візантії в епоху раннього середньовіччя була доволі різноманітною. Світова історіографія багата на дослідження, присвячені західноєвропейським варварам. Щодо кочових народів, котрі в різні часи з'являлися на території Подніпров'я, Причорномор'я й Подунав'я, та їх взаємин з Візантійською імперією на початку середньовіччя, залишається ще багато відкритих питань. Вчені-орієнталісти окремо досліджують північно-східних кочовиків, медієвісти-візантиністи ж, у свою чергу, зосереджують увагу на дослідженні проблем, пов'язаних з внутрішнім життям імперії, а зовнішньополітичний фокус переважно спрямовують на ближчих варварів, що закріпилися на території колишньої Західної Римської імперії. Однак, не менш актуальним є питання взаємодії північно-східних тюркських кочовиків і ромеїв в період активного проникнення перших у поле зору візантійців. Офіційні дипломатичні місії між двома цивілізаційно різними світами завдяки джерелам, де описані посольства, дозволяють пролити світло не тільки на стосунки між імперіями, але й на спосіб життя, соціальну структуру та політичну організацію у варварських державах.

В контексті аналізу активних контактів між ромеями та кочовиками ми звертаємось до проблеми походження цих «варварів» та їх появи у полі зору візантійців. Етногенез деяких тюркських народів та їх міграції з північного сходу на південний захід до цього часу викликає у світовій історіографії більше запитань, аніж відповідей через брак об'єктивних різнопланових джерел та їх комплексного зіставлення. Наша спроба розібратися у даній ситуації базується в основному на римсько-візантійських писемних свідченнях. Свідомо обраний аналіз суб'єктивного візантійського погляду на питання походження тюркомовних кочовиків дозволяє прояснити деякі заплутані ситуації щодо дослідження міжцивілізаційних процесів на теренах Європи в останній період Великого переселення народів.

Ключові слова: етногенез, варвари, тюркські народи, Візантія.

Abstract

The barbarian's periphery of Byzantine empire (some arguments about the origin of Turk's tribes)

Olesia Zhdanovych

This article describes some of barbarians in the northern periphery of the Byzantine Empire. The barbaric periphery of Byzantium in the early Middle Ages was quite diverse. World historiography is rich in research on Western European barbarians. There are still many questions about the nomadic peoples that appeared at different times on the territory of the Dnieper, the Black Sea and the Danube, and their relations with the Byzantine Empire in the early Middle Ages. Oriental scholars research the northeastern nomads separately, while the medieval Byzantine scholars focus on problems related to the inner life of the Empire. The foreign policy focus is mainly directed at the closer barbarians who established themselves in the territory of the West. However, there are many questions about cooperation between the Turkic nomads and romans during the period of their active contacts. Official diplomatic missions between two civilized worlds, thanks to the sources that describe embassies, allow us to see not only relations between empires, but also some ways of life, social structure and political organization in nomad's states.

In the context of the analysis of active contacts between the romans and the nomads, we turn to the problem of the origin of «barbarians» and their contacts with the Byzantines. The ethnogenesis of some Turkic peoples and their migration from northeast to southwest still raises more questions in the world historiography than answers. Our attempt to understand this situation is based mainly on Roman-Byzantine written evidence. A deliberately chosen analysis of the subjective Byzantine view of the origin of Turkic nomads clarifies some confusing situations regarding the researching of intercivilizational processes in Europe during the last period of the Great Migration.

Keywords: ethnogenesis, barbarians, Turkic peoples, Byzantium.

Основна частина

Питання етногенезу вкрай важливі для історії будь якого суспільства. Однак не всі народи можуть похвалитися чіткими і зрозумілими етапами своєї історії. У даній статті мова піде, насамперед, про тих «варварів», котрі у ранньому середньовіччі створили власні державні утворення і мали активні контакти з Візантійською імперією - це тюрки і авари. Кочові племена з передгір'їв південного Алтаю не мали своїх писемних творів, які б могли гідно репрезентувати їх. Тому усі наші знання про них базуються на даних археології та свідченнях про них інших народів - китайців, візантійців, арабів тощо.

Одним з перших в історіографії почав вивчати тюркські кочові народи ще у середині ХІХ ст. німецький дослідник російського походження В. Радлов. Дослідження вченого можна поділити на три великі групи: 1) етнографічні студії малодосліджених тюркських народів Західного Сибіру і Середньої Азії; 2) вивчення археологічних пам'яток Сибіру; 3) специфіка історичного розвитку кочових народів (Радлов 1989).

Основний пласт історіографії складають узагальнюючі праці, в яких тюркські народи згадуються в контексті загальноісторичного процесу епохи Великого переселення народів. Останнім часом багато уваги приділяють екстраполяції етнографічних даних різноманітних кочових племен більш пізнього часу на ранні кочові суспільства. Важливе місце посідає археологія: опис і аналіз знахідок матеріальної культури регіону, поховань, надгробних каменів тощо.

Серед дослідників історії Візантійської імперії, котрі торкалися історії появи тюркомовних варварів на території Європи можна виділити Ю. Кулаковського (Кулаковский 1996), Ш. Діля (Диль 1908), Ф. Успенського (Успенский 1996), А. Васильєва (Васильев 2000), Е. Люттвака (Люттвак 2010), Дж. Б'юрі (Bury1889), В. Кегі (Kaegi1981) тощо. Дослідження епохи Великого переселення народів і ролі тюрків і аварів у цьому процесі присвячені твори вчених, котрі активно використовували археологічні матеріали у своїх дослідженнях - В. Буданової (Буданова 2011), М. Артамонова (Артамонов 1962), А. Бернштама (Бернштам 1951), Історії степових народів присвячені праці С. Плєтньової (Плетньова 1982), А. Хазанова (Хазанов 2002), С. Кляшторного і С. Султанова (Кляшторный, Султанов 2009), А. Гадло (Гадло 1979), І. Ізмай - лова, Д. Ісхакова (Исхаков, Измайлов 2000), Р Груссе (Grousset1970), П. Голдена (Golden1992), Г. Моравчика (Moravchik1983), Д. Крістіана (Christian1998) тощо. Важливою працею є хрестоматійне видання О Гаркавця (Гаркавец 2005), де зібрані фрагменти давніх авторів про народи, що населяли Великий Степ. Примітною є стаття російського вченого Г. Літавріна про аваро-слов'янські відносини на основі свідчень Менандра Протектора (Литаврин 1991, с. 7-18).

Більшість давніх народів мали власну легенду про походження. Як правило, сюжети були дуже схожі між собою у багатьох, навіть не споріднених етносів. Часто вони вели свій родовід від якоїсь тварини, або міфічної істоти. Особливо це стосується кочовиків, основними вірування яких був шаманізм та поклоніння тотему, тобто якійсь істоті чи тварині, котра охороняла плем'я від нечисті і зла. Не винятком стали й тюркомовні кочові племена. За переказами, на один невеликий рід, що мешкав у монгольських степах, напали воїни сусіднього правителя і дощенту знищили усіх, окрім одного десятирічного хлопчика. Нападники не вбили його, а тільки повідрубували руки й ноги та викинули у трав'янисте озеро (Бичурин 1851, с. 256). Вони були впевнені, що дитина помре від мук, голоду, або захлинеться у воді. Проте дитину знайшла вовчиця, врятувала від загибелі, почала вигодовувати його м'ясом, мала з ним статевий зв'язок і невдовзі завагітніла. Сусід-агресор дізнався про те, що хлопчик живий і вбив його. Вовчиця ж змогла втекти до Алтаю і там заховалися в печері, поміж гір. У середині печери була величезна рівнина, на якій росло багато зеленої трави. Місце виявилося цілком безпечним. Саме тут вовчиця народила від хлопчика-каліки десятьох дитинчат, від яких згодом народилися ще діти. Серед нащадків вовчиці був чоловік на ім'я Ашина. Він був видатною і розумною людиною, тому саме йому випала честь очолити рід. З цього часу розпочалася історія тюрків.

Клан Ашина - засновників Тюркського каганату у 50-х рр. VI ст. також ототожнюють з іранцями. П. Голден зазначає, що перед тим, як прийти на Алтай, вони мешкали в іранський областях Східного Туркестану (Golden2006, p. 4).

Тюрки дуже пишалися своїм походженням та ототожнювали себе з вовками (Худяков 1997, с. 15). Вони вважали вовчицю оберегом та дуже шанували її. Над входом до свого шатра, Ашина поставив голову вовчиці, щоб постійно пам'ятати, звідки саме пішов його народ. Плем'я Ашина розмножувалось, ставало дедалі більшим і досягло п'ятисот сімейств. Спочатку вони жили в печері і не ризикували вийти на зовні, поки нащадок Ашина вождь Асань-шад спромігся вийти за межі печери. Для того, щоб вижити в цьому буремному і невідомому світі, де необхідно було налагоджувати стосунки з іншими племенами і народами, Асань-шад вирішив визнати себе васалом жуань-жуаньського хана (Бичурин 1851, с. 257).

Існує й інша легенда про походження тюрків і появу їх на Алтаї. Вона переповідає, що в давнину існувало володіння Со, розташоване на північ від Хунну. Старійшиною племені, яке мешкало у Со, був Апанбу. У нього було сімдесят братів, одного з яких звали Ічжині-нішиду і народжений від був від вовчиці. Апанбу і його братів знищили, а Ічжині-нішиду народив чотирьох синів. Останній з його синів на ймення Надулу-шад прославився тим, що завдяки своєму умінню чаклувати, наслав тепло на землі, які були доволі холодними. І таким чином він викликав у своїх одноплемінників повагу і пошану. Його обрали вождем племені, яке стали називати тюрками (Бичурин 1851, с. 258).

Китайські хроніки називають давніх тюрків окремим племенем під назвою Ашина у складі хунну (Бичурин 1851, с. 256). У IV-Vст. хунну витіснили з китайського прикордоння племена сяньбійців, тож ті змушені були відійти до Турфану (Худяков 1997, с. 18). Легендарні перекази разом з відомостями з писемних пам'яток, зокрема, китайських, свідчать про те, що тюрки розселилися у передгір'ях Алтаю і жили з того, що виготовл яли залізо для жуань-жуанів. Цього металу було вдосталь в алтайських долинах. Це засвідчували також візантійські посли до тюркського кагана, про що довідуємось у праці Менандра:

«…деякіз тюрків які на це поставлені, пропонували купувати в них залізо. Гадаю, що вони робили це, аби довести, що рудники заліза є у них в наявності, говориться ж, що їм важко використовувати вироби з заліза. Таким чином, можна зрозуміти, що вони хизувалися тим, що їхня земля має залізо» (Жданович 2012, с. 157-164).

Землі південного Алтаю були досить родючими, до того ж, окрім заліза, там були значні родовища золота. Тюрки займались сільським господарством, були гарними ремісниками, зокрема, вони виготовляли з металів знаряддя праці, зброю та предмети розкоші. Усі ці чинники сприяли зростанню кількості населення у тюрків. Примітно, що алтайські тюрки не були однорідними у своєму етнічному складі. Вони асимілювались з народом юечжів та з іншими, переважно іранськими племенами, що мешкали на території Східного Туркестану. Про це свідчить інша китайська версія походження тюрків. Згідно з нею вони виникли внаслідок злиття частини хунну з кочовими племенами юечжів, що мешкали у прикордонних з Китаєм районах на захід від Ордоса. Юечжі були могутнім племінним союзом центральноазіатських кочовиків (Кляшторный, Савинов 2005, с. 21).

До середини VI ст. алтайські тюрки вже стали одним з наймогутніших народів Центральної Азії, але вони все ще були залежними від жуань-жуанів, яких вони вважали нижчими за себе в культурному плані. Однак, позбутися залежності тюркам було важко, вони не могли відкрито виступити проти влади жуань-жуаньского правителя через чисельні і збройні переваги армії останнього. 546 р. вони змогли вибороти незалежність за допомогою спорідненого тюркам племені теле або телесців, котрі у 40-х рр. кочували монгольськими степами і також перебували під владою жуань-жуанів. Потерпаючи від гніту останніх, теле наважились відкрито виступили проти своїх поневолювачів і спричинили масштабний бунт. Бумин - перший тюркський правитель, відомості про якого зустрічаються в китайських літописах - зголосився взяти на себе придушення виступу телесців, на що жуань-жуанський володар Анахуань з радістю погодився. Тюрки придушили повстання, але попросили передати бунтівне плм'я під їхню владу. Таким чином, Бумин став правителем тюркських племен на території басейну річок Орхон і Тола у Північній Монголії. Його володіння зміцніли і розрослись, армія стала більш потужною і сильною. Тож він, окрилений успіхами, наважився просити Анахуаня видати за нього доньку. Той відмовив у різкій формі, заявивши, що тюрки завжди були рабами жуань-жуанів, переплавляючи для них залізо.

Бумин обурився, але вирішив відкласти помсту на потім, а тим часом ще більше зміцнити свою владу і згуртувати тюрків навколо неї. До того ж, потрібна була ще сильніша армія, чого досягти швидкими темпами було не можливо. В цей час, близько 545 р. вождь тюрків встановив дипломатичні відносини з Китаєм. Для закріплення дружніх стосунків з Китаєм у 551 р. Бумин одружився з китайською принцесою. Такими діями тюрки кидали прямий виклик жуань-жуаням. Близько 546 р. Бумин розгромив і підкорив плем'я уйгурів, котрі воювали проти жуань-жуанів. Таким чином, коаліція проти ворога усіх тюркських народів стрімко зростала.

Згодом вони отримали підтримку від тобгачів, ще одного племені тюркського походження, що мешкало на північному заході Китаю (Grousset1970, с. 81). Отже, спільними зусиллями об'єднаних тюркських народів жуань-жуанське царство було розгромлене. Таким чином, та територія Монголії, що колись була підконтрольна цим «варварам» кочового світу, остаточно перейшла до тюрків.

Бумин створив степове державне об'єднання, оголосив про його незалежність, а сам він почав іменуватися титулом «каган». Після смерті вождя у 552 р. держава була розподілена між його сином Мугань-каганом і рідним молодшим братом Істемі. Мугань з титулом «каган» (553-572) отримав територію Монголії, де утворився східно-тюркський каганат.

Істемі іменувався титулом «ябгу» і став на чолі західно-тюркського каганату. До його володінь увійшла країна Джунгарія, території в басейні річок Йолдуза, Ілі, Таласа і Чу (Grousset1970, с. 82), зараз населені казахами і киргизами. До того ж, Крим і Північне Причорномор'я також перебували під владою тюркського кагана. У каганаті було цілих дві столиці - Актаг на Алтаї і Талас, розташований на річці Чу на півночі Західного Туркестану.

Істемі продовжував справу Бумина: розширював кордони своєї держави, розбудовував і вдосконалював управлінський апарат. Необхідність утримування в покорі величезну територію, населену різними народами, дуже часто підкореними силою, відобразилась на специфіці державного устрою і організації влади у степовій імперії.

Щоб тримати в покорі завойовані народи і вберегтися від сепаратизму, необхідно було мати велику, сильну і боєздатну армію. Тому правителі тюрків багато уваги приділяли оснащенню війська, забезпеченню усіх потреб військових. Але для того, щоб управляти віддаленими територіями, заселеними завойованими племенами і народами, потрібно було поставити своїх людей на чолі військ, котрі охороняли ті території. Для цього тюрки запровадили удільну систему управління імперією.

На чолі великої імперії тюрків стояв каган Істемі, рідний брат Бумина. У візантійських джерелах його називають Дізавулом і Сільзівулом. Очевидно, це була спотворена ромейськими письменниками назва військового титулу «ябгу». Цей титул був запозичений тюрками у ефта - літів (Кляшторный, Савинов 2005, с. 92). І недаремно каган його отримав, адже саме за правління Істемі тюркська держава досягла найвищого рівня своєї військової могутності.

Військові перемоги 50-х років VI ст., а саме - розгром жуань-жуанів, підкорення, киргизів, киданів, захоплення найкращих родючих територій Східного Туркестану, воєнні погрози китайцям, що змушували останніх загравати з тюрками, стимулювали каганів до нових завойовницьких походів на захід. Основною метою яких стало переслідування орд вцілілих жуань-жуанів, котрі тікали від тюрків на захід, по дорозі асимілюючись з іншими племенами і поступово перетворюючись на новий народ, знаний в історії під іменем аварів. Наприкінці 60-х років у Паннонії (територія сучасної Угорщини) авари створили державу Аварський каганат, у якому мешкало багато різних народів, але основу яких складали врятовані від тюрків жуань-жуані.

Єдиної відповіді на питання походження аварів та їх появи на території Європи у ранньому середньовіччі не існує. Проте, незаперечним залишається факт, що достатньо велика етнічна спільнота під іменем аварів у середині VIст. оселилася в європейських степах.

Вони були одними з тих племен, котрі змінили геополітичну картину світу в епоху Великого переселення народів. Без ролі аварів складно собі уявити, яким би чином формувався етнічний склад Європи. Міграції гунів, тюрків, аварів на захід і південь з територій Північної Азії, асиміляція з іншими народами, котрі населяли території Придніпров'я, Подунав'я, Причорномор'я, комунікації з римо-візантійською цивілізацією - усе це та інші важливі фактори спричинили до формування нової політичної карти середньовічного світу.

Свою державу авари створили в Паннонії на території сучасної Угорщини, де в різні часи мешкали інші учасники процесу Великого переселення народів - германські племена гепідів, гуни; а пізніше - половці, слов'яни, мадяри (Дейвіс 2012, с. 73). З півночі цю рівнину оточують Карпати, на півдні тече Дунай. Однією з переваг у виборі Паннонії для поселення і створення аварами каганату була близькість кордону з Римською імперією, що дозволяло варварам проводити грабіжницькі набіги на її провінції, а також шантажувати ромейську владу і вимагати виплачувати данину.

Кочовий світ раннього середньовіччя був неоднорідним і не таким простим як може здатися на перший погляд людині, що належить до осілої цивілізації. Його неможливо розглядати окремо, як ізольований простір, а тільки в контексті і взаємодії з зовнішнім світом. Видатний антрополог А.М. Хазанов наголошує, що номади ніколи за всю свою історію не існували самі по собі, без зовнішнього світу з іншим, відмінним типом господарства і способом життя. А навіть навпаки, кочові суспільства успішно функціонували доти, поки цей зовнішній світ не просто був поряд, але й активно взаємодіяв з номадами (Хазанов 2002, с. 69). Для осілих суспільств відносини і співіснування з кочовиками також були важливими і необхідними.

Для кочовиків європейських степів епохи раннього середньовіччя зовнішнім світом виступає Візантійська імперія та інші народи, що населяли прикордонні з нею області. Тож, чітко локалізуючи в просторі і часі групу номадів під загальною назвою авари, я, в першу чергу, базуюсь на використанні свідчень візантійських авторів, зокрема Менандра Протектора. Розуміючи певний суб'єктивізм сприйняття аварів крізь призму і в контексті ромейського світогляду, я свідомо акцентую на висвітленні історії аварів і Аварського каганату з точки зору жителя осілої Європейської цивілізації.

Наприкінці правління імператора Юстиніана І, у 50-х рр. VI ст., кочові тюркомовні племена під умовною назвою «авари» рушили з азіатських степів на захід. Основною причиною міграції цих варварів можна назвати небажання підкорятися Великому Тюркському каганату. їм пощастило, що тюрки в цей час всі свої сили зосередили на боротьбі проти ефталітів, тож у них не було ні можливості, ні ресурсів переслідувати втікачів. Менандр наводить слова тюркського кагана про те, що авари не птахи, щоб уникнути тюркських мечів, і не риби, щоб пірнути в воду і зникнути в глибині моря, а ходять по землі: «…коли розберусь з ефталітами, то нападу на аварів і вони не уникнуть моєї помсти».

Поки тюркський каган Істемі воював з ефталітами, авари спокійно, без метушні просувалися степами до придунайських областей. Звісно, що далеко не всі вони змогли втекти з територій, підконтрольних каганату. Згодом, у 568 р., під час тюркського посольства до Візантії, посли від кагана Дізавула (Істемі) розповіли василевсу Юстину ІІ, що вони успішно розгромили і підкорили ефталітів, а з приводу аварів зазначили, що близько двадцяти тисяч цього народу мешкає під владою тюрків.

Питання походження аварів дуже складне й заплутане. Вчені й досі не дійшли до єдиної думки щодо даного питання. Існує кілька теорій, більшість з яких грунтується на відомостях ранньовізантійських джерел.

Зі свідчень Сіммокати випливає теорія про походження аварів - від племені хіонітів, яких ще ототожнюють з ефталітами. Про них писав Прокопій Кесарійський, який називав їх «азіатськими», або «білими» гунами:

«Ефталіти є гунським племенем і називаються гунами, але вони не змішуються і не спілкуються з тими гунами, про яких ми знаємо, оскільки вони не межують з ними і не розташовані близько від них, але вони є сусідами персів біля їх північних меж, там, де біля самої окраїни Персії є місто з назвою Горго. Тут через прикордонні землі вони зазвичай воювали один з одним. Вони не кочовики, як інші гунські племена, але здавна мешкають осіло на родючій землі… Серед гунів вони одні світлошкірі і не потворні на вигляд… Ними править один цар і мають вони державний устрій, що базується на законах. Живуть вони з сусідами чесно і справедливо, нічим не гірше за персів, або римлян. Але найзаможніші з них мають дружину, іноді до двадцяти чоловік, а то й більше, члени якої назавжди стають їм близькими, розділяючи і все їхнє багатство, адже у даному випадку все майно у них стає спільним. Коли ж той, у кого вони були дружинниками, помирає, ці мужі, за існуючим у них звичаєм живими лягають за ним у могилу…» (Procop. Bell. Paers. I, III).

Білими гунами хіонітів називали через те, що вони були несхожі на інших гунів своєю світлою шкірою і способом життя. Хіоніти-ефталіти були народом індоєвропейського походження, розмовляли на східно-іранському (сакському) діалекті. У V ст. вони створили могутню державу на просторах Середньої Азії, Афганістану, північно-західної Індії і частини східного Туркестану (Гаркавец 2005, с. 556). Китайські джерела згадують хіонітів в Согдіані, країні, яка увійшла до складу держави тюрків - Великого Тюркського каганату.

Багато дослідників пов'язує аварів з жуань-жуанями, племінного об'єднання кочовиків, що з'явилось у Центральній Азії у IV ст. Каганат жуань-жуанів вважається одним з останніх великих племінних утворень у до тюркський період (Берштам 1951, с. 127). Протягом V-VIст. каганат процвітав і був одним з потужних державний формувань у своєму регіоні. На початку VI ст. вони займали велику територію на схід від Каспійського моря (область в басейні річок Сирдар'ї й Амудар'ї). Усе V і початок VI ст. жуань-жуані вели війни з Китаєм і сяньбійцями, в яких то перемагали, то програвали.

Презирливим прізвиськом «жуань-жуань», що означає - «повзуча комаха» - цих кочовиків називали китайці. Можливо, самі вони називали себе «апар-апурум», що співзвучне терміну «авар» (Берштам 1951, с. 127). Але це лише припущення, які не мають під собою достовірного обґрунтування.

Тюрки, що мешкали на Алтаї і у першій половині VI ст. створили велике державне утворення - Тюркський каганат - розгромили жуань-жуанів, витіснили з монгольських степів і частково підкорили у 552 р. (Груссе 2005, с. 170). Частина народу втекла на захід у прикаспійські степи. Протягом 561-562 жуань-жуані під іменем аварів почали масово розселятися по Нижньому Дунаю. (Плетнева 1982) Вони змішалися з іншими численними племенами, котрі залишилися кочувати в європейських степах після розпаду держави гунів наприкінці V ст.

Інша теорія про походження аварів відносить їх до так звангих «європейських» гунів, котрі кочували на теренах Південої Європи з IV ст. У VI ст. термін «гун» зникає з поля зору тогочасних дослідників. Натомість, активно використовується етнонім «авари». Саме їх більшість дослідників вважає продовжувачами гунського союзу в історичному контексті. Авари перейняли естафету кочових об'єднань Причорномор'я, які ще з античних часів населяли ці території, або кочували тут.

Аварський каганат був мультиетнічним утворенням, населення не було однорідним внаслідок переходів з Азії на терени Європи, частих воєнних зіткнень і асиміляції з осілими народами. Тому, як бачимо, ситуація з етнічним походженням європейських аварів досить складна і заплутана.

Достеменно нам відомо лише одне - той народ, який наприкінці 50-х рр. осів на території Середнього Дунаю і опинився в полі зору Візантії - був неоднорідний за своїм складом і походженням. Це був конгломерат з багатьох племен, які також вже давно не були етнічно спорідненими - жуань-жуанів, ефталітів, гунів, тюрків, болгар, слов'ян тощо.

Саме змішування кочових і осілих елементів культури і ментальних відмінностей азіатів з європейцями, дозволило створити таке державне утворення, яким став Аварський каганат.

Тож, на наш погляд, питання етногенезу кочових народів, що потрапили в орбіту візантійської зовнішньої політики, залишається досі не закінченим і потребує подальших наукових розвідок. Для нашого дослідження важливо простежити сприйняття тюркських кочовиків візантійськими письменниками, які відображали думку офіційного Константинополя та багатьох пересічних ромеїв. Однак, для кращого розуміння міжцивілізаційних контактів, важливо знати, звідки вони родом, до якого племені належали в ті далекі часи, коли перейшли через Кавказ і опинилися в Європейських степах.

Список джерел та літератури

візантійський кочовик тюркський

1. BURY, J.B., 1889, A History of the Later Roman Empire from the death of Theodosius I to the death of Justinian. Vol. 2. Chapter XVI. New York.

2. CHRISTIAN, D., 1998, History of Russia, Central Asia and Mongolia, Volume I: Inner Eurasia from Prehistory to the Mongol Empire. Oxford and Malden, Mass.: Blackwell Publishers.

3. GOLDEN, P., 1992, An introduction to the history of the Turkic peoples: ethnogenesis and state formation in Medieval and Early Modern Eurasia and the Middle East. Wiesbaden.

4. GOLDEN, P., 2006, Turks and Iranians. An historical sketch. // Turkic-Iranian Contact Areas. Historical and Linguistic Aspects, edited by Lars Johanson and Christiane Bulut (Wiesbaden: Harrassowitz), 17-38. GROUSET, R., 1970, The Empire of the Steppes. A History of Central Asia. New Brunswick: Rutgers University Press.

5. MORAVCSIK, GYULA, 1983, Byzantinoturcica. Die Byzantinischen Quellen Der Geschichte Der Turkvolker. Leiden. KAEGI, JR., 1981, Byzantine Military Unrest 471-843. An Interpretation. Amsterdam.

6. АРТАМОНОВ, М.И., 1962, Историяхазар. Москва.

7. БЕРНШТАМ, А.Н., 1951, Очерк истории гуннов. Ленинград.

8. БИЧУРИН, ИАКИНФ, 1851, Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена. В трех частях. Часть 1. Санкт-Петербург.

9. БУДАНОВА, В.П., 2011, Великое переселение народов: Этнополитические и социальные аспекты. Санкт-Петербург.

10. ВАСИЛЬЕВ, А.Н., 2000, История Византийской империи. Время до крестовых походов (до 1081) Москва. ГАДЛО, А.В., 1979, Этническая история Северного Кавказа IV-X вв. Ленинград.

11. ГАРКАВЕЦ, А.Н., 2005, Великая Степь в произведениях античных и византийских авторов. Алматы. ГРУССЕ, Р, 2005, Империя степей. Атилла, Чингисхан, Тамерлан. Т 1. Перевод с франц. Х.К. Хамраева. Алматы.

12. ДЕЙВІС, Н. 2018, Європа. Історія. Київ.

13. ДИЛЬ, Ш., 1908, Юстиниан и византийская цивилизация в VI веке. Санкт-Петербург.

14. ЖДАНОВИЧ, ОЛЕСЯ, 2012, Візантійське посольство 568 р. до тюрків за твором Менандра Протектора. УІЖ. №. 5. Київ, 157-164.

15. ИСХАКОВ, Д.М., ИЗМАЙЛОВ, И.Л., 2000, Этнополитическая история татар в VI - первой четверти XV вв. Казань.

16. КЛЯШТОРНЫЙ, С.Г., САВИНОВ, Д.Г., 2005, Степные империи древней Евразии. Санкт-Петербург. КЛЯШТОРНЫЙ, С.Г., СУЛТАНОВ, Т И., 2009, Государства и народы Евразийских степей: от древности к новому времени. Санкт-Петербург.

17. КУЛАКОВСКИЙ, Ю.А., 1996, История Византии. Т ІІ. (518-602) Санкт-Петербург.

18. ЛИТАВРИН, Г.Г., 1991, Известия Менандра Протиктора об отношениях аваров и славян. // Византия. Средиземноморье. Славянский мир: Сборник. Москва, 7-18.

19. ЛЮТТВАК, Э.Н., 2016, Стратегия Византийской империи. Москва.

20. ПЛЕТНЕВА, С.А., 1982, Кочевники Средневековья. Москва.

21. РАДЛОВ, В.В., 1989, Из Сибири: страницы дневника. Москва.

22. УСПЕНСКИЙ, Ф.И., 1996, История Византийской империи. Т 1. Москва.

23. ХАЗАНОВ, А.М., 2002, Кочевники и внешний мир. Алматы.

24. ХУДЯКОВ Ю.С., 1997, Золотая волчья голова на боевых знаменах. Санкт-Петербург.

References

1. BURY, J.B., 1889, A History of the Later Roman Empire from the death of Theodosius I to the death of Justinian. Vol. 2. Chapter XVI. New York. [In English].

2. CHRISTIAN, D., 1998, History of Russia, Central Asia and Mongolia, Volume I: Inner Eurasia from Prehistory to the Mongol Empire. Oxford and Malden, Mass.: Blackwell Publishers. [In English].

3. GOLDEN, P., 1992, An introduction to the history of the Turkic peoples: ethnogenesis and state formation in Medieval and Early Modern Eurasia and the Middle East. Wiesbaden. [In English].

4. GOLDEN, P., 2006, Turks and Iranians. An historical sketch. // Turkic-Iranian Contact Areas. Historical and Linguistic Aspects, edited by Lars Johanson and Christiane Bulut (Wiesbaden: Harrassowitz), 17-38. [In English].

5. GROUSET, R., 1970, The Empire of the Steppes. A History of Central Asia. New Brunswick: Rutgers University Press. [In English].

6. MORAVCSIK, GYULA, 1983, Byzantinoturcica. Die Byzantinischen Quellen Der Geschichte Der Turkvolker [Byzantinoturcica. The Byzantine sources of the History of the Turkic Peoples]. Leiden. [In German]. KAEGI, JR., 1981, Byzantine Military Unrest 471-843. An Interpretation. Amsterdam. [In English]. ARTAMONOV, M.I., 1962, Istoria khazar. [The history of Khazars]. Moskva. [In Russian].

7. BERNSHTAM, A.N., 1951, Ocherk istorii gunnov [Essays of Hun's history]. Leningrad. 256 s. [In Russian]. BICHURIN, IAKINF, 1851, Sobranie svedenii o narodakh, obitavshikh v Srednei Azii v drevnie vremena [Collection of information about the peoples who lived in Central Asia in ancient times]. V treh chastyah. Chast 1. Sankt-Peterburg. [In Russian].

8. BUDANOVA, V.P., 2011, Velikoe pereselenie narodov: Etnopoliticheskie i sotsialnye aspekty [The migration period. Ethnopolitical and social aspects]. Sankt-Peterburg. [In Russian].

9. VASILEV, A.N., 2000, Istoria Vizantiiskoi imperii. Vremia do khrestovykh pohodov [History of Byzantine Empire. Time before the Crusades]. (do 1081) Moskva. [In Russian].

10. GADLO, A.V., 1979, Etnicheskaia istoriia Severnogo Kavkaza IV-X vv. [Ethnic history of the Northern Caucasus]. Leningral, [In Russian].

11. GARKAVEC A.N. 2005. Velikaia Step v proizvedeniyakh antichnykh i vizantiiskikh avtorov [The Great Steppe in the works of ancient and Byzantine authors]. Almaty. [In Russian].

12. GRUSSE, R., 2005, Imperia stepei. Atilla, Chingiskhan, Tamerlan. T 1 [The Empire of the Steppes. Attila, Genghis Khan, Tamerlane]. Almaty. [In Russian].

13. DEJVIS, N., 2018, Evropa. Istoria [Europe. History]. Kyiv. [In Ukrainian].

14. DIL, SH., 1908, Yustinian i vizantiiskaya tsivilizatsia v VI veke [Justinian and Byzantine Empire in VI cent.]. Sankt-Peterburg. [In Russian].

15. ZHDANOVICH, OLESYA, 2012, Vizantiiske posolstvo 568 r. do turkiv za tvorom Menandra Protektora [Byzantine embassy 568 to the Turkic people by Menander the Guardian]. UIZH. №. 5. Kyiv. 157-164. [In Ukrainian]. ISHAKOV, D.M., IZMAJLOV, I.L., 2000, Etnopoliticheskaia istoriia tatar v VI - pervoi chetverti XV vv. [Ethno - politic history of Tatars in VI - first quarter of XV cent.]. Kazan. [In Russian].

16. KLYASHTORNYJ, S.G., SAVINOV, D.G., 2005, Stepnye imperii drevnei Evrazii [Steppe empires of ancient Eurasia]. Sankt-Peterburg. [In Russian].

17. KLYASHTORNYJ, S.G., SULTANOV, T I., 2009, Gosudarstva i narody Evraziiskih stepei: ot drevnosti k novomu vremeni [States and peoples of the Eurasian steppes: from antiquity to modern times]. Sankt-Peterburg. [In Russian].

18. KULAKOVSKIJ, Yu. A., 1996, Istoria Vizantii. T. II. (518-602) [History of Byzantine]. Sankt-Peterburg. [In Russian].

19. LITAVRIN, G.G., 1991, Izvestia Menandra Protiktora ob otnosheniakh avarov i slavian. // Vizantia. Sredizemnomor'e. Slavianskii mir: Sbornik [Narrations of Menander Protector on the relationship between the Avars and the Slavs]. Moskva, 7-18. [In Russian].

20. LYUTTVAK, E.N., 2016, Strategia Vizantiiskoi imperii [The strategy of Byzantine Empire]. Moskva. [In Russian]

21. PLETNEVA, S.A., 1982, Kochevniki Srednevekovia [The nomads of the Middle Ages]. Moskva. [In Russian].

22. RADLOV, V.V., 1989, Iz Sibiri: stranitsy dnevnika [From Siberia: Diary Pages]. Moskva. [In Russian]. USPENSKIJ, F.I., 1996, Istoria Vizantiiskoi imperii [History of Byzantine Empire]. T. 1. Moskva. [In Russian]

23. HAZANOV A.M. 2002. Kochevniki i vneshnii mir [Nomads and the outside world]. Almaty. [In Russian]

24. HUDYAKOV, Yu. S., 1997, Zolotaia volchia golova na boevykh znamenakh [Golden wolf head on the battle flags]. Sankt-Peterburg. [In Russian].

Размещено на Allbest.ru