Мелітопольське дзеркало національної трагедії Голодомору

Виклад основного матеріалу

Методологія дослідження Голодомору на Мелітопольщині базується на принципах історизму, об'єктивності, системності із застосуванням класичних методів аналізу і синтезу та структурно-фунціонального підходу. Адже штучний голод на Мелітопольщині, як одиничне явище, співвідноситься до цілої, керованої з Москви системи Голодомору в Україні і водночас має свою специфіку. Передумови Великого Голоду 1932/33 рр. в Україні були закладені: висланням близько 200 тис. продуктивних «куркульських» господарств; дезорганізацією та слабкою матеріально-технічною базою колгоспів, що призвело до втрат урожаю від бур'янів, шкідників та на жнивах; найбільшими в СРСР хлібозаготівлями, починаючи з бунтівного 1930 р., тощо.

Але найвиразнішою ознакою спрямованого геноциду в Україні стало свідоме запровадження владою політичних, юридичних, економічних, соціальних, психологічних заходів у 1932 р., розрахованих на вилучення продовольства та фізичне винищення українських селян, як «зайвих ротів» та носіїв національної свідомості.

Керівники України (Г. Петровський, В. Чубар) ще до жнив 1932 р. писали Сталіну про скрутний стан села внаслідок попередньої «викачки» хліба, про масовий голод і навіть випадки канібалізму. Але марно. 21 липня 1932 р. рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) встановлено надвисокий план хлібозаготівель для колгоспів і одноосібників республіки обсягом 5 млн 831,3 тис. тонн [18, с. 22]. Це стало головною передумовою голоду в республіці і регіоні.

Водночас, враховуючи аграрне перенаселення, російсько-більшовицький уряд саме у 1932 р. не спланував продовольче постачання села та, занепокоївшись сепаратизмом, заходився створювати з республіки «твердиню соціалізму». Під час «другого комуністичного штурму» 1929-1933 р. Москва, а за нею і Харків «спустили на місця» сотні постанов та резолюцій, які обклали селян червоними прапорцями, наче вовків на полюванні, обмежили їх у свободах, пересуванні і споживанні, чим загнали в голодуюче гетто.

У звіті Мелітопольського райземвідділу, занотовано, що у 1932 р., за метеорологічних умов «не гірше попереднього року» у 13 з 30 облікованих колгоспів зібрано менше 5 цнт. з гектара, у 9 - 5-6 цнт. і тільки у 8 колгоспах - 6 і більше центнерів. Тож, з мізерного врожаю, лише 3 колгоспи видали понад 2 кг. зерна на трудодень, а в більшості - до півкіла. Це при тому, що прогодування сільського населення потребувало (за нормами 1924 р.) 12 пудів зерна на душу [3, с. 175]. Винними у низькому врожаї і його втратах московські науковці, як і вчила партія, назвали куркулів і шкідників: «Куркульська підривна робота та шкідництво знайшли вираз і у факті величезних втрат зерна» [3, с. 175]. Переобмолоти і перевіювання соломи дали небагато: від 17,4 (колгосп «Орач») до 47,2 (колгосп «Комінтерн») центнерів зерна [3, с. 175], що спростовує закиди про масштабне «шкідництво», але посилило голодування.

Люди пригадують, що з відчаю споживали буряни, макуху, клей на абрикосах, цвіт акації, кісточки черешень, гнилі овочі, гризунів, птахів, молюски з річки, а хто міг, -добирався до Молочного лиману і Азовського моря за бичками. Засвідчені в районі і випадки канібалізму та трупоїдства, зокрема, у багатому селі Констянтинівка, у с. Піщане (околиця Мелітополя - Авт.) та інших.

Н. П. Веретельник з с. Новомиколаївки розповіла, що можна було якийсь час рятуватися схованками торбинок зерна «у полі, де нема ні доріг, нічого. Та були такі тварюки, шо доносили, хотіли вислужиться. Били страшно, до смерті і висилали» [5]. Дійсно, присланим партійцям охоче сприяли у «вибиванні» планів хлібоздачі місцеві активісти, що не гребували навіть склянкою квасолі чи цвілим сухарем, вирваним з рук дитини. Як засвідчила К.О. Кропивницька із с. Спаське, в їхньому селі голодували всі, а «буксири» з «палицями-когучами» відбирали останнє. «Пам'ятаю у мене була іграшка - саморобна, так вони її забрали і розкрутили, мабуть думали, що там щось було сховано... То були страшні часи» [14]. Інша з дітей, що вижили у 1933 р. Ярміла Прибил з Чехограду розповіла: «.все, що було в хаті, одяг і той забрали [в грудні! - Авт.]. Конфіскували навіть такі дрібнички, як сірники та 2 склянки рису» [28, с. 8].

При цьому влада придушувала навіть пасивний опір насильству. Сталінським законом від 7 серпня 1932 р. «про п'ять колосків», заохочувалися конфіскації зерна в господарствах, а каральні органи засуджувати від 5 років до розстрілу за розкрадання «соціалістичної власності». Тисячі свідків залишили спогади про те, як чинилося «законне» беззаконня.

І.М. Лябах з с. Констянтинівки розповів: «Товариш мій, Андрій, охороняв поле з колгоспними буряками. Пішла на те поле його рідна сестра зірвати бурячину, щоб з'їсти. А він узяв, дурень, та й убив її. Потім узяв та й на городі сестру свою і закопав. Такий відданий партії був!» [28, с. 26]. Таких активістів-убивць, які отримували свою частку від награбованого у односельців, «соціалістична законність» у 1932/33 рр. не карала.

Проте жорстоко покарані були тисячі людей, які виборювали своє право на життя. Ще до 1 листопада 1932 р. в області за розкрадання хліба отримали вироки 3973 особи, з яких розстрільний - 112, від 5 до 10 років ув'язнення - 756, а решта, дійсно за жменю принесеного, - до 3-х років покарання [17, с. 6].

Восени, зіткнувшись із «тихою війною» у вигляді «волинок» на жнивах та приховуванні частини врожаю, Й. Сталін завдав «нищівного удару» по селянству, передусім українському. Цей вираз Сталіна справді характеризує черговий етап війни, яку від 22 жовтня 1932 р., повела в Україні Надзвичайна хлібозаготівельна комісія під орудою голови уряду СРСР В. Молотова. 18 і 20 листопада московські керманичі організували постанови ЦК КП(б)У та уряду УСРР, що нагадували фронтові накази. Відтоді натуральні фонди (фуражний, посівний, продовольчий, вчительський) стали долучати до хлібозаготівель. Надалі заборонено натуральні аванси та відбирають видані; стягуються натуральні штрафи у розмірі 15-місячної норми здачі м'яса та «другим хлібом» - картоплею. Влада санкціонувала масові обшуки з конфіскацією всього продовольства, арешти і депортації у разі невиконання планів. На довершення, з'явилася постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західних областях» від 14 грудня 1932 р. Зрив планів заготівель у ній пов'язано з «куркулями» і «петлюрівцями», а Україна поєднувалась з фактично українською Кубанню, де відтоді припинялася українізація і виселялися цілі станиці.

Як зауважив С. Кульчицький: «В цих постановах містилися пункти, які вели до переростання вже пануючого у Радянському Союзі (в тому числі й насамперед - в Україні) голодування міського і сільського населення у жахливий Голодомор» [15, с. 401]. Приклад цього - рішення Мелітопольського райкому партії щодо «чорнодошкового» колгоспу «Радстеп». 1-м пунктом наказано вилучити у колгоспників все зерно, видане на трудодні, 2-м, - штрафувати їх всією худобою і цінним майном. 3-м пунктом селяни зобов'язані упродовж трьох днів здати ще «орієнтовно» 200 тонн нібито схованого збіжжя [11, с. 87-88].

Розмах терору голодом у районі показує той факт, що, за нашими спостереженнями на основі свідчень із 44 сіл і хуторів, «червона мітла» вимітала з осель навіть борошно, залишки вареної їжі, солінь чи овочів. Тобто відбувалося спрямоване народовбиство. Прямим актом геноциду на Мелітопольщині були депортації людей за рознарядкою згори. Черговою постановою райкому КП(б)У наказано у дводенний термін вислати 50 господарств, що «злісно саботують хлібозаготівлі»: 25 - з Константинівки, 15 - з Миколаївки, 10 - з Чехограду [25, арк.7-8].

Характерно, що кількість засуджених за «розкрадання соціалістичної власності» в області лише за грудень, коли вже поля опустіли, зросла до 5215 осіб, з яких 174 отримали смертний вирок. Понад те, обласний суд позбавив волі 1062 особи, відповідальних за плани хлібозаготівель, з яких 59 розстріляно [17, с. 6]. Такі жорстокі дії обурювали чимало комуністів місцевих керівників, які, здебільшого, намагалися полегшити становище голодуючих земляків. Так, на засіданні бюро райпарткому 22 січня 1933 р. віддано під суд партійця Нефьодова, який заявив на партзборах у с. Мордвинівка, «що повернення натуравансів неправильне, що колгоспники пухнуть з голоду» [26, арк. 27]. Були й інші причини розправ над совісними людьми. Л.Н. Приходько із с. Піщане розповіла: «Комуняки вирішили відібрати зерно в бідняків, які й так були голодні. ... Батьку пообіцяли якщо він буде робити доноси, то його родину не чіпатимуть. А на кого доносити, на брата чи сусідів? В них малі діти! Пригадую, як комуняки кирзаками з хати випинали батька. Більше ми його не бачили» [24].

Система нещадно карала непокірних і протестантів. Покарано, в числі інших, занесенням на «чорну дошку» весь Мелітопольський район, який на 25 листопада виконав річний план лише на 59,7 відсотка [28, с. 131]. Влада не слухала пояснень, що вже вичерпано навіть фуражні та насіннєві фонди колгоспів і вичищено селянські комори. З грудня 1932 р., якраз у морозну зиму, «до рішучої зміни у виконанні хлібозаготівельного плану» блоковано поставку в район промислових товарів, включно із сірниками, гасом, одягом та іншим, що могло врятувати від холоду і голоду [9, с. 171]. Водночас, саме у 1932 р. російсько-більшовицька влада, крім експорту зерна і відмови від іноземної допомоги, заборонила посилки з інших республік, запустила переробку зерна на спирт, зачинила млини, трощила жорна і ступи, взялася за заготівлю шкір собак і котів та вигадувала інші засоби геноциду. До остаточної блокади республіки, люди рятувалися втечею - як голодуючі, так і місцеві керівники, які не бажали чинити геноцид чи відповідати за зрив нереальних планів. За грудень - січень із сіл України втекло 980 членів радянського й колгоспного активу, з яких 527 осіб (!) - із Дніпропетровської області [13, с. 6970].

Заходи державного грабунку у поєднанні з блокадою близько півтисячі «чорнодошкових» сіл та районів, вийшли за межі хлібозаготівель і засвідчили політику геноциду в Україні. Довершенням геноцидної стратегії стала телеграма Сталіна в Харків 1 січня 1933 р., яка санкціонувала подвірні обшуки та конфіскації продовольства, а також остаточна блокада України і Кубані з 22 січня.

Не на багато краще становище склалося і для містян регіону. Із доповідної записки обкому партії від 21 березня 1933 р. випливає: «Виключно важке становище на великих підприємствах, що проходять по другому списку (до 3-х тис. робітників): в Мелітополі - заводи «Победа», ім. Балицького, Воровського... де майже ніяких продуктів, крім хліба, не видається і то протягом ряду місяців норма хліба була зрізана з 700 до 100 гр.» [21, с. 465].

За неповними списками В. Тимофєєв нарахував за лютий 1933 р. 33 особи по м. Мелітополю «з безбілковими набряками на грунті недоїдання» та 84 сімей у с. Піщане. За нашими підрахунками, у Піщаному, де проживало до 1,5 тис. осіб, тоді голодувало 575 осіб, з яких 153 працездатних. Натомість свій комунізм збудувала номенклатура. До закритого розподільника при Мелітопольському райвиконкомі, з вересня 1932 р.

прикріплена 51 особа керівного складу. Начальство отримувало 600-800 грам хліба, 60 яєць, 15 л. молока, 6 кг. риби на голову сім'ї та ін., ще й харчі на утриманців! (табл. 1) [11, с. 87-88].

Як бачимо, правляча партія добряче подбала про свій актив, що особливо вражає на тлі масового голодування «простих смертних» і повального вимирання дітей у притулках. Щоправда, щоб не зірвати посівну, з лютого 1933 р. влада підкидала мізерні харчі колгоспникам, але як позику.

Весна 1933 року стала своєрідним піком Голодомору, масштаби якого загрожували зривом посівної і налякали навіть його організаторів. Так, 1-й секретар обкому КП(б)У М. Хатаєвич 3 березня доповів ЦК ВКП(б) про тисячі голодних і опухлих у 23 районах, у тому числі Мелітопольському [22, с. 721 -- 724]. На цей час заначки їжі закінчилися, а нова зелень на полях та луках ще не зійшла. Люди масово вимирали. 11 березня секретар Мелітопольського РПК Товстоп'ят доповів обкому про гостру нестачу продовольчої позики, тисячі голодуючих і хворих, випадки канібалізму. За його даними по с. Констянтинівці з 47 смертей на голодні припадає 21, зокрема 10 дитячих. Ще більша смертність у с. Піщане, а на околицях Мелітополя тільки 3 березня підібрано 23 трупи [22, с. 752]. Та навіть ці високі показники смертності були занижені. А. Єршов пригадував побачене у каплиці Мелітопольської лікарні: «Зупинився я біля каплички, а в ній було трупів, здавалося, майже до самої стелі. Серед людей ходили розмови, про те, що багато з тих померлих були з сіл» [28, с. 38].

Попри знищення більшовиками більшості записів смертності у 1933 р., спробуємо, опираючись на коментарі В. Тимофєєва до актових записів книги реєстрації смертності у РАГС та власні підрахунки, визначити демографічні наслідки людомору на Мелітопольщині. У с. Вознесенка з кінця квітня до початку серпня зареєстровано смерть 271 особи. У 115 випадках причиною загибелі людини показано виснаження, тобто голод. Ще 81 смерть, зважаючи на записи «від кривавого поносу», «від запалення шлунка» тощо, можна, віднести до смертності від голоду і смерть від провокованих ним хвороб. Отже, як бачимо, 196 людей із 271, тобто майже три чверти (72,3%) людей померло у муках голоду!

Ці дані корелюються із показниками по інших селах району. Так, у с. Федорівка тільки зареєстрована смертність за 1933 р., становила 123 особи, що втроє більше, ніж у 1931 р. У 4 рази в порівнянні з теж голодним 1928 р. зросла смертність у с. Спаське. Найбільш вражаюча картина смертності вимальовується по с. Троїцьке. У книгах реєстрації смертності в селі за вісім місяців 1931 р. зафіксовано 17 осіб, за 1935 р. - 24, за 1936-й - 16, тоді як із 22 лютого до кінця 1933 р. - 178 осіб [28, с. 123]. Тож, за 10 місяців 1933-го року у с. Троїцьке померло у 7 разів більше людей, ніж у найбільш «смертному», але не голодному 1935 р.! І це при тому, що Голодомор лютував і в неврахованих січні-лютому та припинився у врахованих в реєстрі листопаді-грудні. Виглядають реальними також підрахунки працівника Костянтинівської сільради, переказані його сусідкою В. Постол: «Я підняв усі документи і зробив особисті підрахунки. Виходить, що померло тоді на селі не менше, ніж 2000 чоловік» [23]. Жахлива цифра, як для одного села, але вона не суперечить підрахункам Н. Левчук: у 1932-1933 рр.

найвища в області надсмертність від голоду і супутніх хвороб в діапазоні від 217 до 325 душ на 1000 населення виявлена у Мелітопольському та Нововасилівському районах [16, с. 261-262]. При цьому демографиня встановила розбіжність у смертності між окремими районами області, зокрема найменшу у всій республіці смертність (1,6 на 1000 осіб) у Ново-Златопольському (єврейському національному) районі [16, с. 262], що, можливо, пов'язано з його господарською спеціалізацією та високою міграцією.

Менше з тим, дослідження подій 1932/33 рр. на Мелітопольщині підтверджує, що російсько-більшовицький геноцид засобом Голодомору, на відміну від Голокосту, мав не етнічний, а національний зміст. За формулою Дж. Мейса, українців нищили як політичний чинник і як соціальний організм, тобто як представників нації-держави [2, р. 12].

Адже, як переконаний І. Шураєв із с. Новопилипівка, який опухав від голоду 14- річним хлопцем: «Без втручання влади такого голоду, звісно, не було б. Людей можна було врятувати» [28, с. 6-7]. Найбільше постраждали від керованого людомору українські діти. За переписом 1926 р. діти до 14 років становили 38% сільського населення і саме вони, особливо немовлята, стали найпершими жертвами [6, с. 121]. Голодуючі селяни у відчаї підкидали дітей до дитячих будинків, лікарень, а іноді убивали, позбавляючи мук. Діти найчастіше ставали жертвами людоїдів, їх обкрадали в притулках, дитбудинках і їдальнях. Не рятували і колгоспні дитсадки. Я. Верещак із с. Терпіння засвідчила: «Годували похльобкою з гороху і радістю було у тій похльобці знайти хоч шматочок картопельки. Вже після смерті моїх сестричок ми довідалися, що в дитсадку померло ще 42 дитини [28, с. 11]. Така ж історія відбувалася в яслах, зокрема, у с. Троїцькому. Ось розповідь Л. Солов'ян із с. Троїцьке про сестру Ніну, яка ходила до ясел: «А що там дітям давали їсти? Якусь водичку, підфарбовану під «молоко». Якось прийшла наша Ніна з ясел, впала на долівку і каже нам: «Не хочу, не хочу я вмирати!». Незабаром її не стало» [28, с.7].

Мізерна продовольча позика, що надходила навесні 1933 року в район, зі знущальним наказом шукати «внутрішні резерви», не рятувала ситуацію. Адже з Мелітопольського району, як і з усієї України вже викачали все збіжжя та відібрали аванси. А тих селян, хто дожив до нового врожаю і намагався ним поживитися, знову кинули в жорна репресій. 13 липня 1933 р. Наркомюст УСРР надіслав прокурорам таємне роз'яснення: «...3. Зрізання колосків на власних городах колгоспників та одноосібників необхідно кваліфікувати за ст. 7 та 75 Кримінального кодексу УРСР (позбавлення волі до 5 років)» [11, с. 94]. Отже, ступінь більшовицького рабства дійшов до заборони спожити посіяне на власних городах! Очевидно, так комуністична партія боролася за те, щоб зберегти український врожай для заробітку валюти на експорті, в тому числі у гітлерівську Німеччину. Влітку 1933 р., як і раніше, маховик сталінських репресій найбільше розкручувався в Україні, де доведено до самогубства націонал-комуністів М. Скрипника, М. Хвильового, П. Любченка і згорталася українізація. І саме в цей період Сталін остаточно повернувся на позиції російського імперського шовінізму. Самі росіяни, яких тільки П. Постишев додатково привіз понад 3 тисячі замість репресованих українських керівників, також проявляли зверхність і жорстокість до «аборигенів». Ось серед інших спогади Ф. Мордика, у якого померли від голоду брат і сестра: «У Костянтинівці на той час було багато росіян. Під їх контролем і проводились «хлібозаготівлі»». Коли ж частина сім'ї Ф. Мордика втекла до Орловської області, то: «У березні 33-го всіх втікачів, які мешкали в найближчих селах, під конвоєм озброєні рушницями мужики зігнали у двір [церкви. - Авт]. ...Хохли не хочуть працювати, говорили мужики з рушницями.

Вони під конвоєм відвели нас на станцію і в неопалюваних вагонах відправили назад до України - працювати» [20].

Натомість, станом на 23 грудня 1933 р. було виконано на 104,7 % план переселення в Україну 117 149 тис. колгоспників переважно з Росії. Найбільше - в тодішню Дніпропетровську область, куди входив Мелітопольський район [19, с. 642]. Щоправда, переселенці у вимерлі житла були зустрінуті негостинно і більшість їх згодом залишила Україну. Але переселення тривало до самої війни.

Як відомо у 1934 р., на XVII з'їзді ВКП(б), який Сталін назвав «з'їздом переможців», тодішній нарком оборони К. Ворошилов заявив: «Ми пішли свідомо на голод, бо нам потрібен був хліб, але жертвами голоду були нетрудові елементи і куркульство» [11, с. 95]. Отже, сталінський сатрап визнав, що Голодомор був свідомою, навмисною акцією більшовиків. А щодо іншого, то брехню влади спростовують списки померлих у Мелітопольському районі, де є робітники, чию пайку урізали, вчителі, чий фонд загребли, та колгоспники, котрі виробили норми трудоднів, тоді як «куркульство» вже було у Сибіру чи в розстрільній ямі. Ото і є, мабуть, «нетрудові елементи і куркульство» - 7 мільйонів жертв Голодомору!