Жінка часів епохи Відродження: особливості її становлення

Размещено на http://allbest.ru

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Жінка часів епохи відродження: особливості її становлення

Влада Бідна студентка 2 курсу магістратури

історичного факультету

Київ, Україна

Анотація

Ключові слова: жінки, епоха Відродження, гендерна історія, Новий час, Європа.

Abstract

student of the 2nd master's degree of the Faculty of History, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

The article, based on historiographical research, examines the peculiarities of development and prerequisites for the development of women during the Renaissance, and examines the main stages of the development of the problem. The relevance of the topic lies in the fact that the Renaissance era formed new worldview orientations that had a significant impact on the development and formation of the current society. Humanism, which became a symbol of the Renaissance, produced the ideas of anthropocentrism, which took as a basis the return to the beauty of man and this was explained by the departure from the medieval idea of man and the formation of a new understanding that each individual person was associated with individuality, which was brought to unity and grew to originality and sovereignty. She is free in her attitude, not a part of something, but self-sufficient, able to defy fate.

Key words: women, Renaissance, gender history, New times, Europe.

На сьогодні тема дослідження не знайшла свого відображення в працях вітчизняних дослідників. Саме тому історіографія проблеми відображена у працях зарубіжних науковців переважно тих країн, де свій помітний слід залишила епоха Ренесансу - італійських, німецьких, нідерландських, французьких та інших. Якщо говорити про тематику цих досліджень, то можна виділити два основних питання, які вони піднімали: історичні передумови чинників, які вплинули на появу та розвиток епохи Відродження, і які стали ключовими у зміні відношення до жінки; та особливості місця жінки в часи Ренесансу.

Джерельна база представлена рядом джерел різних типів. Серед них використано праці філософів і теологів тих часів, праці яких стали основою для епохи Відродження: М. Лютер, Еразм Роттердамський («Похвала глупоті»), Ж. Кальвін («Настанови в християнській вірі»), Дж. Вазарі («Життєпис найбільш відомих живописців»), Ф. Пулен де ля Барр («Про рівність двох статей») та ін. Праці мислителів тої пори проливають світло на те, якою була роль жінки в означений період.

У часи Середньовіччя суспільство усвідомлювало себе як спільнота, яка жила за диктатом релігійних уявлень, де чоловік створений за подобою Бога, він може виступати у різних іпостасях, а жінка не вважалася такою, і мала у всьому підпорядковуватись та слухатись чоловіка, її діяльність перебувала у залежності від чоловіка або батька; вона вважалася несамостійною та позбавлялася низки прав, якими володів чоловік. Дівчата ще з малого віку виховувалися у дусі покірності й відданості чоловікові. Як правило, уже в 16-річному віці дівчинка виходила заміж і назавжди покидала рідний дім. Якщо її ніхто не хотів брати заміж, то вже у віці 20 років вона вважалася старою. Засуджувалася суспільством і церквою також ситуація, коли вдова закохувалася у нового чоловіка і вирішувала зв'язати з ним свою долю. Згідно з тодішніми релігійними уявленнями тіло жінки вважалося улюбленим місцем перебування Диявола; вона поставала в образі Єви-спокусниці - першородительки гріха. Через такі усталені принципи жінки перебували під особливим табу для служителів церкви, для яких контакт із жінкою був під подвійною забороною. Сексуальні стосунки із нею заборонялися в період багатьох відтинків часу: час, який пов'язаний із релігійними традиціями (піст, дні напередодні свят і самі свята), період, коли у дружини була менструація тощо.

У IX-XII ст. жінкам почали дозволяти носити розпущене волосся. В основному, це робили молоді дівчата і неодружені жінки, а заміжні прикривали волосся хусточками, капелюшками, закручували вузли. Модним став золотистий колір волосся як символ невинності. Фарбувати волосся вважалось гріховним, а церква вважала це знаком спокуси та непристойності, і якщо помітять, що жінка фарбує волосся, її могли звинуватити в чаклунстві та навіть спалити. Цікавими за формами виглядали жіночі костюми: дівчата і жінки за допомогою суконь і ремінців підкреслювали форми своєї фігури; стали запозичували деякі деталі з чоловічого одягу, зокрема, туніки, дуже довгі, майже до підлоги й двох видів - котта і сюрко. У сюрко рукава широкі, а у котто - довгі та вузькі. Форми суконь здавалися більш подібними до трапеції - або дуже вузькі, або ж вільні з глибоким декольте. На талії зав'язували ремінець, десь у ділянці грудей. У ранньому Середньовіччі жінки ще не користувалися косметикою, тому що все це суворо заборонялося церквою. Справжньою модою серед дам вважалася бліда шкіра. Для цього жінок спеціально натирали соком лимона. Дуже цінувалася мініатюрність. Маленьким мало бути все: обличчя, голова, губи, очі, груди, брови. Тільки чоло мало добре виступати. Для цього жінки повністю закладали волосся назад. Справжнім ідеалом для кожної дівчини і жінки була пресвята Діва Марія, вони дуже прагнули бути на неї схожі [1, с.18].

Незважаючи на те, що жінка у той час вже брала участь в політичному житті своїх країн, до неї продовжували ставитися із небезпекою та ворожістю, і хорошого не чекали. Яскравим прикладом стали часи Столітньої війни: королеву Англії Елеонору Аквітанську часто в народі називали відьмою, оскільки вона добивалася того, що хотіла.

Ще одним прикладом того часу стала доля Жанни Д'арк - орлеанська Діва, яка вивела Францію з тяжкої війни й змогла здобути численні перемоги. Проте, вона була визнана відьмою, звинувачена в єресі та спалена на вогні.

Певний колорит в середньовічне життя жінки привносить куртуазний культ дами, виникнення якого відноситься до рубежу XII-XIII ст., коли він вперше з'являється серед лицарського середовища й стає багато в чому переломом у ставленні до жінки, оскільки культ прекрасної дами відкинув християнську доктрину про заперечення сексуальності.

Головним джерелом знань про куртуазну любов на сьогодні є пісні та твори трубадурів, що виконують під музику лицарські романси, де образ жінки виступає стереотипним, її краса оспівується в одних і тих же літературних штампах; героїня позбавлена конкретних ознак, вона радше як абстракція, певний ідеальний образ, враховуючи середньовічні реалії життя жінки, далекі від ідеалізованої куртуазної лірики.

Зміни, які відбувалися у релігійному світі Нового часу, стали впливати на становище жінки. Одним із каталізаторів таких тенденцій стала Реформація, яка носила в собі ідею певних ознак рівності чоловіка та жінки, що, відповідно, підвищувало статус останньої.

Реформаційна епоха - це час, коли став можливий «обмін ролями» - жінки, усупереч гендерним стереотипам, ставали теологами, учителями та біблеїстами.

Однак подібний сценарій залишався маргінальним явищем, опцією для нечисленних жінок, що завдяки екстраординарним обставинам і власним талантам вийшли за окреслені для жіночої статі межі.

Для того, щоб виправдати свою часто «не жіночу» роль у реформаційних подіях, їм довелося «деконструювати» гендерні уявлення у памфлетах, відкритих листах, діалогах, стаючи в опозицію до патристичної, схоластичної, гуманістичної та реформаційної традицій трактування маскулінного та фемінінного. Чоловіки-реформатори, хоч і поділяли мізогіністичні позиції, на практиці часом симпатизували, хоча часто лише у приватних розмовах та листуванні, підкреслюючи, однак, їхні випадки як виняткові, вимушені відсутністю чоловіків-акторів, приклади «обміну ролями» [2, с. 17].

Йдучи за поглядами Мартіна Лютера про образ відносин Бога і людини сформувалися нові тези про буття жінки: кожна людина може нести слово Боже, теоретично й жінка; вся правда в Біблії, тому всі повинні читати, звідси, важливість всезагальної освіти; милостивий Бог пробачає гріхи усім, тому жінки не більш гріховні, аніж чоловіки.

Пропагувалася ідея всезагального навчання. Грамотність та вивчення святого Письма жінками почали заохочувалися з метою виховання дітей та дотримання подружніх обов'язків у відповідності до християнської моралі.

Революційною річчю епохи Реформації стало скасування безшлюбності священників, ченців і черниць. Лютер відкинув тезу Августина Блаженного про те, що інтимна близькість між чоловіком та жінкою є гріхом, і що це є Божим даром, однак це має існувати в рамках шлюбу. Мислитель зауважив, що ідея целібату (ідея безшлюб'я духовенства), який пропагували у католицькій церкві, є помилковою, адже незадоволені сексуальні бажання несуть за собою негативні явища, наголошуючи на словах Бога до Адама та Єви «плодіться та розмножуйтесь».

Лютер пропагував ідею закриття монастирів та одруження монахинь. Просувалася ідея шлюбу як ідеального стану буття чоловіка та жінки. Прикладом такого шлюбу є шлюб Лютера та монахині Катарини фон Бори. Катарина, яка активно брала участь у дискусіях щодо релігійних питань з гостями в домі, настояла на тому, щоб чоловік брав гонорари за свої публікації й допомагала чоловіку у перекладі Біблії на німецьку.

Шлюби священників утворювали нову соціальну роль для жінки - дружину пастиря: дружина стала сприйматися як божественне творіння, яке треба любити, берегти та цінувати. Це явище викликало й нову проблему. Якщо священник не володів власним приходом, і помирав, то жінка залишалася без засобів для існування.

Це привело до такого явища як передача вдови священника у «спадок» наступнику, який повинен одружитися з нею.

Ідеал жінки, який прокламували мислителі Реформації, полягав у тому, що вона слухняна дружина й гарна мати. Лютер різко критикував жіночі зради та перелюби з іншими чоловіками, що він розглядав як гріх проти Бога і Святого Духа, й посягання на законний політичний порядок. Це формувало ідеалізований образ жінки, який позбавив почуття еротизму та сексуальності, в якому прослідковувалась чітка її роль, що повністю зводило волю жінки, її почуття та формувало норми соціального контролю і дисципліни.

Яскравим прикладом таких змін виступає ставлення до жінок-служниць. У ті часи в

Нідерландах для жінок-служниць у садибі виділялося окреме житло біля кухні, нова працівниця повинна була пройти навчання як одягатися і як розмовляти. Держава гарантувала їхній захист від тілесних покарань господарів через систему штрафів у розмірі річної зарплати. Окрім того, вони мали певне соціальне забезпечення: їх не могли просто так звільнити (причиною слугувала лише крадіжка майна), а самі вони могли звільнитися, коли цього забажали б. Служниці отримували хорошу плату та лікарняні у період хвороби. У більшості випадків вони ставали повноправними членами родини, їх часто вносили навіть до заповіту господарів. Також показовим щодо статусу жінок-служниць є інформація французького письменника Пулена де ля Барра, який в своєму есе «Про рівність двох статей» писав, що, будучи у гостях в одного заможного нідерландського буржуа, став свідком такої історії: «Господарка сіла за стіл без запрошення інших гостей, служниця за нею, господар сів на вільний стілець, за ним сів лакей. Першими почали їсти жінки, взявши собі найкращі шматки м'яса. Однак ні в кого це не викликало незадоволення, як це сталося б у нас. Ця ситуація показала мені, що в цій господі це є нормою. Так, господар попросив служницю принести щось, господарка йому відповіла, що служниці потрібно відпочити і щоб той сам пішов і приніс. Розмова перетворилася у скандал, у якому господарка жваво відстоювала служницю. Все закінчилося тим, що господар вибачився перед дружиною та випросив у неї поцілунок. Після вечері я запитав у господарки, чому вона так відстоювала служницю. На що та мені відповіла, що остання дуже працьовита та старанна, гарно миє посуд і чистить камін» [14]. Існувала ціла система для підготовки служниць. Працівниця повинна була підготувати сама собі заміну. Коли вона ставала вже немічною, заможні господарі піклувалися про неї до самої смерті. Однак траплялися й випадки знущання над служницями, так, наприклад, покоївка Т. Абрамс, влаштувала помсту через незадоволення від своєї роботи. Вночі вона створила в будинку гармидер та кричала й блукала приміщенням, щоб розбудити всіх. Історія закінчилася двотижневим ув'язненням і виставленням на стовпі ганьби на площі. Інша служниця В. Окерсдохтер отруїла господарів дому, де працювала, через непосильну працю, її засудили до биття батогом та 70 років ув'язнення [16].

Такі зміни непокоїли представників католицького духовенства, вони стали проводити зміни у католицькому духовенстві та суспільстві, які стали відомими, як Контрреформація. Уже після Тридентського Собору католицька церква також вирішила інвестувати в освіту та почала надавати суттєвого значення навчанню жінок, розуміючи, що вони забезпечують головним чином освіту дітей; починають створюватися також парафіяльні школи, малі екстернатні школи (часто безкоштовні), освітні центри та школи-інтернати для дівчат з бідних родин. Перші такі заклади освіти стали з'являтися у Франції: 1533 р. у Ліоні в закладі освіти «Aumone-Generale» розпочато навчання дівчат; 1557 р. у Парижі кантором собору Нотр-Дам став директор «Шкіл граматики та початкових шкіл міста, передмість та околиць Парижа» та п'ять вчительок для дівчат, що звичайно виявилося жалюгідною цифрою у порівнянні з п'ятдесятьма вчителями для хлопчиків. З'являються і початкові школи в інших містах Франції для дівчат на платній основі. У 1574 р. релігійним орденом Урсулянок створено одну з перших шкіл для жінок у Франції.

Питання шлюбу починає розвиватися в католицьких гуманістичних колах у 30-х рр. XVI ст. і виливається у напрям, який увійшов в історію як «Querelle des femmes», автором якого є адвокат Андре Тірако, який запропонував нову форму шлюбного контракту. Такі роздуми не тільки осягнуть дане питання, а й взагалі почнуть досліджувати соціальну роль жінки в суспільстві. Жінка не мала права вирішувати сама будь-які справи, влаштовуватися на роботу без згоди чоловіка. Тірако визнавав, що в шлюбі повинна бути взаємоповага та прихильність, однак чоловік має перевагу над жінкою, адже «чоловік захисник, тому він головніше за жінку». Дану тезу яскраво підтверджує позиція Жана Бодена: «Що стосується жінок, я не зупинятимуся на них, адже на моє глибоке переконання, вони повинні триматися подалі від магістратур, керівних посад, судів, народних зборів та рад, а займатися тільки жіночими заняттями: сім'єю та домашніми справами» [6]. Загалом, мислителі того часу продовжили даний концепт, однак поступово відходячи від розуміння ролі жінки як особистості та соціальної ролі, а перейшли до розкриття спочатку її чеснот, а потім недоліків. Загалом, хоч гуманісти і пропагували, що жінку слід розглядати як «спільницю, а не слугу чоловіка» і закликали останнього до поваги, терпіння і уваги, однак, ментальні реалії ставили чоловіка на чолі сім'ї й жінку в залежний стан від нього, прикриваючи це захистом та згуртованістю шлюбу. Нав'язування цієї соціальної ролі жінці починалося з раннього дитинства та підкріплювалося під час її загалом занедбаного та суто практичного інтелектуального становлення. відродження жінка духовенство історіографічний

Жінки різних соціальних верств мали розбіжності у власній свободі. Інтелектуальна еліта французького ренесансного суспільства захоплювалася постатями Маргарити Наваррської, Маргарити Савойської, Катерини Медичі чи Маргарити де Валуа, представниць родин Монпансьє, Монморансі, Роан. І хоча у Франції могли правити лише чоловіки, однак королеви-матері та сестри королів відігравали впливову політичну та культурну роль. Ці жінки нерідко мали ще й культурну чи релігійну, мистецьку та літературну ролі. На відміну від італійок, культурою яких захоплювалися у Франції, французькі жінки, допомагаючи та розвиваючи культуру Відродження, зробили її практичним інструментом, щоб через вченість досягти певної мети. Жінка більше не визнавала, що її обов'язком є упокоритися та пожертвувати собою. Вона теж є особистістю і має право на розвиток.

Поруч із чоловіком вона рівна йому, і її долю не плутають із долею чоловіка. У неї своя роль. Вона полягає саме в тому, щоб витягти з усіх речей частку краси, яку вони містять в одухотворенні матерії, для впровадження мистецтва в життя. Взагалі політична роль жінок вищого стану на думку їх сучасників репрезентувалася як прояв «розсудливості», тоді як війни та конфлікти показувалася як вияв некерованих чоловічих амбіцій. Жінки відігравали роль посередників та посланців миру, що виводить їх на авансцену політичного життя Ренесансної Франції як реальних політичних гравців.

Крім того, одним із показників ролі жінки у суспільстві стало залучення жінок до королівського двору. Якщо раніше жінок при дворі була незначна кількість, то при королеві Анні дівчат все більше почали запрошувати до королівського двору. Їх навчали елементам мистецтва. Очікувалося, що знатні жінки навчатимуться читанню, письму, щоб стати надійною опорою майбутньому чоловіку.

Однак, незважаючи на зростання значущості, жінкам стало доступно не все те, що могли отримати чоловіки. Жінки з нижчих класів розглядалися як робоча сила при тому, що саме жіночої роботи не вистачало, адже ряд професій із розвитком механічного виробництва зник взагалі, що пов'язано із розвитком jurandes (гільдій), які замінили цехове виробництво.

Жінки з нижчого класу асоціювалися як дружини купців, дрібних ремісників, доглядальниці, продавщиці на ринку тощо. У XVI ст. жіночі зарплати становили половину зарплатні чоловіка. Життя в селі також вважалося контрастним. Існувала велика різниця між дружиною заможного землевласника, яка вміло керувала різними справами, та дружиною селянина, яка обробляла город, доглядала за птицею, доїла корів і виготовляла масло та сир.

Лікарська справа для жінок на той час не стала доступною, однак є приклад Гійметти дю Люї - французького хірурга, яка служила при королі Людовику ХІ, про що свідчить хроніка 1479 р. Займалася королівським кровопусканням, незвичним для жінок у той час. Вона стала єдиним практикуючим лікарем у Франції.

Окрему категорію в суспільстві жінок становили акушерки. Однак вони часто отримували критику на свою адресу: їх звинувачували в тому, що вони роблять аборти, ставлять себе на місце лікаря у серйозних випадках, коли щось загрожує породіллі чи немовляті. Прикладом успішної жінки- акушерки є історія надзвичайно освіченої Луїзи Бурсьє, яка стала акушеркою королеви Марії Медичі. Це вона описала в своїй праці «Істинні звіти про народження королівських дітей Франції». В останньому розділі книги Луїзи «Різноманітні спостереження про безпліддя» (перша книга про акушерську справу) вона критикує жінок, які звертаються не до жінок- акушерок, а до лікарів-чоловіків. Крім того, вона ставила перед собою важливим передати власні знання бідним жінкам, щоб ті отримали можливість допомагати іншим. Поважну роль у суспільстві мали жінки, які допомагали у госпіталях, наприклад, у паризькому готелі «Дьє» існувала система набору молодих дівчат з бідних сімей для догляду за хворими, яких навчали. Ця надскладна робота включала в себе: догляд за хворими, прибирання та прання.

Також, незначну, але дуже впливову категорію становили жінки-лихварки, купчині, власниці типографій, які вміло та вправно вели власний бізнес. Для прикладу наведемо таких представниць як Маргарита Пулен, французька купчиня, яку сучасники називали «найбагатшою жінкою», єдина жінка, повноправний член та деякий час голова купецької асоціації Contractation. Мадлен Лартессуті жила в Марселі, єдина жінка, що займалася лихварською справою та морськими перевезеннями й торгівлею з Італією, Єгиптом. Стала ключовим банкіром ранньомодерної доби. Фінансувала будівництво кораблів для короля Франциска І, надавала позики та протекцію для визначних політиків та військових свого часу, на кшталт: Бертрана д'Орнезана, барона де Сен-Бланкарта, віце-адмірала Східно- Середземноморського флоту. Крім того, виокремимо трьох представниць видавничого бізнесу епохи раньомодерного Ренесансу: Йоланд Боном, власниця друкарні та магазину богословських книжок в Парижі [6, с. 88]. В історію друкарства також увійшла і Мадлен Бурсетт, власниця видавництва в Ліоні. Загалом успішні, багаті, впливові «бізнес-леді» ранньомодерної доби, вони символізували собою жінку нового часу, яка вміє заробляти гроші та розпоряджатися ними, займатися власною справою і т. д. Їхня діяльність є виразником боротьби французької жінки за свої права.

Що ж стосується жінок нижчого соціального стану, то вони також намагалися втекти від реалій того часу, адже: по-перше, існувала небезпека стати повією чи мінливою забавкою для дворянина; по-друге, формувалося бажання бачити інший світ та любити, а не жити чітко в обумовлених рамках та по схемі: адюльтер, постійні пологи, аборт, сімейні бійки, важка праця, рання старість, смерть.

Ідеї гуманізму дещо змінили ставлення до жінки. Вони стали вивчати мистецтво, живопис, іноземні мови, філософію, грали на різних інструментах, займалися співами тощо. Таким чином, це був перший в історії західноєвропейського суспільства період, у якому жінка могла стати подекуди успішнішою та впливовішою у порівнянні з чоловіками [13, с. 149]. Цю тенденцію можна пояснити соціально-культурними зрушеннями, які продукував той час. Інші гуманістичні тексти також сприяли переосмисленню ролі освіченості для жінки. Так, у творі італійського гуманіста Бальдасаре Кастильоне «Придворний», стверджувалося, що чоловікам та жінкам слід здобувати освіту в галузі мистецтва. Ця теза стала каталізатором до того, що аристократичні батьки стали масово віддавати своїх дітей навчатися образотворчому, музичному та літературному мистецтву.

Можемо виокремити триєдину місію жінки ренесансного суспільства: природна, у якій мислителі відкрили важливий взаємозв'язок між зародком і породіллею, мати в процесі народження немовляти звільнялася від всіх пороків, завдяки тому, що Бог послав їй найголовнішу місію - появу нового життя; божественна (спокута первородного гріха, яким наділила жінку гріховна Єва, яка відбувається через її страждання в процесі народження немовляти), і жінку вже більше на розглядають як зіпсовану копію тіла чоловіка, а як завершене та особливе творіння. Символ нового життя та продовження роду та захисна - це гарна мати й хранителька чеснот і вічних цінностей сім'ї. Французький літературознавець модерної доби Рене Думік чітко констатував, що це вело до найголовнішої дилеми того часу, адже «жінки епохи Відродження чітко розуміли, що для того, щоб діяти, вони повинні залишатися жінками. Вони не протестували проти цього старого інституту шлюбу, і усвідомлювали, що в результаті його знищення вони можуть втратити все, але нічого не отримати. Їхня помилка полягала в тому, що вони вірили, що можуть пом'якшити її суворість і ушляхетнити її банальність сентиментальними тонкощами, які є лише хитромудрою маскою, під якою чуттєвість прагне прийняти себе. Їхня помилка полягала у вірі в те, що їх місія - це бути красивою та щасливою. Краса - це не релігія. Прагнення до щастя не є принципом. Ніщо не ґрунтується на егоїзмі» [15].

Наочно роль жінки в епоху Відродження демонструє праця італійського письменника Дж. Боккачо «Про славетних жінок». Твір Дж. Боккачо чітко показує, що Відродження стосується й жіночої половини людства. Не менш показовим фактом про роль жінки слугує твір французької мислительки італійського походження - Христини Пізанської «Книга про Град Жіночий». Твір розкриває алегоричне місто в якому жили незалежні жінки. Крім того, в роботі Христини образ жінки символізує відхід від стереотипів тогочасного суспільства, в якому жінці вказували на її неповноцінність у порівнянні з чоловіками. Авторка наріжно вказує на зміну цих усталених догм, а тому подає жінку, яка включала в себе воєдино три найголовніші якості: розум, праведність, правосуддя. Французький вчений Ф. Контамін оцінюючи цю роботу, констатував: «написане Христиною вражає кількістю та жанровою всебічністю [...] її ерудиція, ґрунтовні знання проявляються у текстах» [7].

Досить точно про роль жінки в епоху французького Ренесансу констатував Сільві ле Клеш: «Жінки століття гуманістів легко піддавалися небезпеці і мстивості. Реальність епохи Відродження, періоду відкритості світу та поширення знань, співіснує з насильством релігійних воєн, які спалахнули у Французькому королівстві.

Жінки відчули на собі сповна їх наслідки, при цьому не беручи в них безпосередньої участі. Їх могли звинуватити в усьому: в подружній зраді, егоїзмі, нерозбірливості, жадібності, чаклунстві, інтригах і маніпуляціях. Борючись за свою свободу, вони захищали свій статус і спадщину, а також, репутацію.

Більше того, вони боролися за те, щоб жити своїми пристрастями, своєю любов'ю, за те, щоб їхні права як дружин і матерів поважали, щоб їх визнавали як покровительок книгарень- друкарень, архітекторів чи акушерок» [12].

Крім того, зупинимося на особливостях і формах спілкування в таких проекціях як «жінка-жінка» та «чоловік-жінка», а також пошуку інструментів для власної самореалізації жінки в ранньомодерну добу. Публічно мали право висловлювати власну точку зору лише королеви та високопоставлені привілейовані дами.

Для всіх інших існував чітко окреслений ряд місць, де жінки могли спілкуватися між собою: біля колодязя, млина, за прядкою і біля ліжка породіллі. Обговорювали різні теми - від дітородіння до королівської влади. Це питання перебувало під постійним наглядом, що колективне сидіння за прядкою могло несподівано розцінюватися як шабаш відьом; жінку, яка надто різко критикує місцеві сімейні справи, могли засудити за її розмови як «буркотливу пліткарку» і насильно занурити в сільський ставок.

Чоловік і жінка також спілкувалися між собою у відповідності до усталених традицій. Бесіди велися біля вогнища сільського будинку та у великій залі в палаці.

У селі в зимові місяці відбувалися т. зв. «селянські збори»: жінки на них часто виступали головними оповідачками історій під час ремонту інвентарю, а незаміжні фліртували під пильним оком старших. У знаті залицяння чоловіка до жінки відбувалося за допомогою ігрових форм спілкування, загадок і різноманітної жестикуляції, що організовувалося з метою абстрагувати залицяльника чи чоловіка від щоденних справ.

XVI ст. у Франції містянки почали організовувати нову форму спілкування - літературний салон, зібрання освічених жінок із знатних і благородних родин, що об'єднувало між собою як жінок, так і чоловіків. Жіночі салони XVI ст. у Франції - приклад маленької спільноти, метою якої були пошуки та шляхи самореалізації жінок того часу, які намагалися відійти від усталених форм спілкування, щоб спілкування стало «цивільним» і приємним без жодного натяку на порушення будь-яких суспільних норм. Клод-Катрін де Клермон організувала в 1567 р. салон у своєму готелі в Дамп'єрі, який став місцем зустрічі видатних поетів, художників, музикантів, філософів та політиків: Філіпа Деспорта, Ремі Белло, Жана- Антуана де Бефа, П'єра де Ронсара, Етьєна Жоделя, Понтуса де Т'ярда, Амадіса Жаміна, Жана де Ла Гессе, Сімеона-Гійома де Ла Рока, Антуан де Лаваль, Фламініо де Бірага, Агріппа д'Обіньє, Етьєна Паск'є, Сцеволя де Сент-Марта, Жана Берто, Ніколя Рапена, Вільяма Костлі та представниць дворянської знаті: Генрієтти де Клев, Елен де Донсеке де Сюржерес, Мадлен де Л'Обепін, Мадлен де Бурдей, Жілонни де Гойон [10, с. 104-105].

Луїза Шарлен Лабе (її творчість величезна - 662 вірші, три «Елегії», присвячені пошукам і долі жінки; авторка алегоричного твору «Суперечка безумства та любові») організувала в Ліоні літературний салон, в якому вона приймала визначних діячів епохи. Її літературна та філософська діяльність засуджувалася багатьма сучасниками.

Досить показовим про відношення до освіченої жінки в ренесансному французькому суспільстві є спроби сучасників сплюгавити її, поширюючи тезу, що вона працювала повією в молодості, про що свідчив факт безпліддя. Це легко пояснити, адже вона змушувала чоловіків почувати себе незручно, з'являючись у громадських місцях і висловлюючи власну точку зору на рівні з ними. Та все ж, вона стала символом протофеміністичного руху в ренесансній Франції. Луїза закликала жінок тогочасного суспільства:«Моє шалене

бажання побачити, що жінки не лише красою, а й розумом та ученістю перевершують чоловіків або зрівнюються з ними. Я не можу нічого зробити, окрім як благати доброчесних дам, щоб вони підняли свій дух трохи вище своїх прялок та веретен і намагалися зробити так, щоб ті хто керує і змушує себе слухатися почули, що ми можемо керувати, стати надійною опорою і нас потрібно поважати й необхідно ставити на один щабель як у родині, так і у державних справах» [5, с. 12].

Крім того, одним із показників ролі жінки у суспільстві стало залучення жінок до королівського двору. В епоху Ренесансу французький двір та придворне життя виступали явищем нової культури: королі стали меценатами, двір - центром мистецтва та літератури. Жінки впливали як на літературу, моду та етикет, так і на політику, найчастіше використовуючи для цього силу своєї зовнішньої краси. Якщо раніше жінок при дворі була незначна кількість, то при королеві Анні дівчат все більше почали запрошувати до королівського двору. Їх навчали елементам мистецтва. Очікувалося, що знатні жінки будуть навчатися читанню, письму, щоб стати надійною опорою майбутньому чоловіку.

Окреме соціальне місце у французькому суспільстві займали куртизанки. За тогочасних реалій повії мали більше прав і незалежності, ніж заміжні жінки, що виступало дилемою часу. У часи, коли прославлялася краса та гедонізм, куртизанки стали певним символом епохи. Насолода від життя, знання, поезія, музика немов ототожнювалися з нею в той час. Проституція розглядалася як спосіб виходу чоловічої сексуальної енергії та збереження нормальності сексуальних відносин у сім'ях, зміцнюючи шлюб та законне дітонародження [8]. У цей час з'являється нова інституція - інститут королівської коханки, що став дуже важливим інструментом впливу для жінок не лише, щоб бути об'єктом прекрасного, а й відігравати провідну державну та політичну роль, наприклад: Ань- єс Сорель - перша офіційно визнана коханка короля Карла VII.

Дуже вродлива жінка, про красу якої відзивався навіть Папа Римський Пій ІІ: «У неї найпрекрасніше обличчя, яке тільки можна побачити на цьому світі» [8]. Аньєс отримала титул «Прекрасної Дами» та впливала на короля у вирішенні питань щодо заміщень вищих державних посад, вигнання та покарання особистих ворогів, піднесення улюбленців. За це отримала шквал критики від моралістів - Томаса Басена та Жана Жувенеля де Урсена, які вважали, що Аньєс розбещувала короля, який із «цнотливого» став «розпусним», повністю покірним своїй коханці. Франсуаза де Шатобріан, коханка Франциска І, Анна де Пісселеу інша коханка Франциска І, яку сучасники називали «білилом блискучості сліпучої» та «найпрекраснішою із дам і найосвіченішою з красунь», поступово почала впливати на рішення короля та двір.

Іноземні дипломати того часу вважали, якщо буде прихильність Анни, то король підтримає їх пропозиції. Вона активно брала участь у кадрових призначеннях в кабінеті міністрів, її називали «головним міністром найбільш приватної та інтимної ради короля»; Діана де Пуатьє, коханка та фаворитка Генріха ІІ Валуа, яка відігравала не менш значущу роль у політичному житті ренесансної Франції, аніж її попередниці.

Так, за спогадами іноземних послів зранку після кожного прийому їжі король йшов до неї в покої, щоб поговорити та порадитися. Її вплив також є показовим тим, що її прихильники отримали високі державні пости: Андре Блондель призначений скарбником заощаджень, Жан де Бертран - хранителем печаток, Робер де Ла Марк підвищений до рангу маршала Франції і став герцогом Бульйонським [3, с. 763]. Габріель д'Естре, коханка короля Генріх IV, яка майже стала королевою. Король вже готувався одружитися, однак її отруїли представники сімейства Медичі й вона померла. Король написав про це: «Моє страждання незрівнянне. Жаль і нарікання супроводжуватимуть мене до могили. Корінь мого серця мертвий і більше не відкине...», а сучасники згадували: «Красуня Габріель має право на королівські похорони. Король носить траур, одягаючись у все чорне, що не дозволялося королям Франції» [4].

Однак, жінки мали обмеження проявляти свою творчість. Вважалося неприпустимим, коли жінка із аристократичної родини мала хист до малювання й писала картини на замовлення, беручи за це гроші. Крім того, жінки обмежувалися в творчій свободі: вони не володіли власними майстернями, не малювали великомасштабних композицій на міфологічні чи релігійні теми, писали картини лише невеликого формату. Останні призначалися для домашнього вжитку: портрети, ікони, натюрморти. Жінкам заборонялося вивчати анатомію людини, ідеї якої пропагували у ті часи.

Найголовнішою проблемою все ж залишається ідентифікація роботи, адже більшість мисткинь їх не підписували, що пояснюється як існуванням обмежень у тогочасному суспільстві, так і тим, щоб батько- художник встигав виконати всі замовлення, які часто виконувала його донька, а батько лише їх підписував. Все це призвело до того, що величезну кількість мистецького спадку жінок ідентифікують із їхніми художниками- чоловіками. Жінок-митців не приймали в гільдії художників, через що вони втрачали можливість участі в суспільних замовленнях, таких як розписи міських ратуш, церков та ін.

Під кінець епохи Відродження жінки поступово почали втрачати свої права. Зокрема, у тій самій Франції магістрати у містах розгорнули роботу щодо встановлення ряду соціальних функцій та ролей, які не можуть виконувати жінки, мотивуючи, це крихкістю та тендітністю жінки у порівняні із сильною чоловічою статтю. Мета цих дій проста - витіснити жінок з ключових політичних, економічних і соціальних ролей. Серед головних питань епохи Відродження стає влада. Питання правління жінок ставиться на рівні держави. Феодальне законодавство дозволяло жінкам отримувати землю в подарунок або успадковувати. Аргумент imbecillitas sexus дає змогу сформувати сильне патріархальне суспільство в країні, де формується абсолютна влада монарха- чоловіка. Тепер жінці відведена другорядна роль та покора, вони більше не можуть командувати чоловіками, успадковувати землю чи керувати державою. Французьке суспільство поступово вступає у модерну добу з її правилами та компромісами.

Таким чином, розкривши гендерну роль жінки в суспільстві часів Відродження, можемо відзначити, що це період окрилення жіночої краси, оспівування жіночих ідеалів, що сприяло з одного боку відходу від штампів епохи Середньовіччя, в якій жінки виступали майже безправними і розглядалися джерелом гріховності та падіння, однак з іншого боку - це період чітко визначених соціальних ролей для жінки. Однак у цей час відбувається по суті фемінізація суспільного життя, жінки задавали тон в різних сферах тогочасного суспільства (у придворному житті, питаннях релігії, мистецтві тощо). Вони вели активну й тривалу боротьбу за свої права та визначення однакових правил гри на рівні з чоловіками. Не маючи фізичної переваги, вони поступово виходили на авансцену завдяки своєму інтелекту та терплячості. Ранньомодерний час у Європі став періодом суспільної трансформації, яка вилилася у два визначних рухи того періоду - Реформацію та Відродження.

Реформація стала каталізатором змін суспільної свідомості, оскільки на той час усі тренди та норми формувалися через церковні догми. Реформація, як опозиційний до католицької церкви рух, стала заперечувати всі ті традиції та устої, які принесла до людей ця церква, формуючи нові та впливаючи таким чином на саме католицьке духовенство, яке під тиском змін теж піддавалося трансформації. Такі зміни стали ковтком свіжого повітря для статусу жінки у тогочасному суспільстві, яка із небожественної істоти, яка мала підпорядковуватися волі чоловіка та ставала об'єктом численних гонінь, або у найкращому випадку - абстракцією для трубадурів, перетворювалася поступово на рівну чоловікові частину суспільства, яка теж має право на ті привілеї, які має чоловік. Зокрема, важливим досягненням стало право жінки навчатися на рівні з чоловіками, завдяки чому жінки могли отримати знання для своєї подальшої праці. Епоха Відродження зуміла розкрити жінку, як істоту, яка здатна на творчу свободу не лише як об'єкт написання картин, а й як суб'єкт, як митець. Мистецька царина стала для жінок ледь не єдиним соціальним вікном можливостей, яке дозволило їм існувати на рівні із чоловіками та вважатися поважною частиною суспільства.

Джерела та література

1. Ковбасюк С. Обмінюючись ролями: конструкція та деконструкція гендеру в епоху Реформації. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. 2017. Вип. 4 (135). С. 14-18. URL: https://docs.google.com/vieweUurUhttps%3A%2F%2FshronLchtyvo. org.ua%2FKovbasiuk_Stefaniia%2FObminiuiuchys_roliamy_konstruktsiia_ta_dekonstruktsiia_ henderu_v_epokhu_Reformatsii.pdf

2. Соць В. А, Мартинчук І. І. Формування ідеалу жіночої краси в Середні віки. URL: https:// jvestnik-sss.donnu.edu.ua/article/view/4834/4865

3. Arlette J. La France de la Renaissance, Histoire et Dictionnaire. Paris, 2001. 1248 р.

4. Bayrou F. Le Roi libre. Paris: Ed. J'ai lu, 1996. 542 р.

5. Beyern B. Guide des tombes d'hommes celebres, Le Cherche midi, 2011. 385 p.

6. Bodin J. Les six livres de la Republique. Un abrege du texte de l'edition de Paris de 1583, Paris, Librairie generale fran^aise/Le Livre de poche, 1993, 607 p.

7. Contamine Ph. La Guerre au Moyen-Age, Paris, Presses universitaires de France, coll. «Nouvelle Clio. L'Histoire et ses problemes». 1980. № 4. 516 p.

8. Durrieu P. Les filles d'Agnes Sorel, Comptes rendus des seances de l'Academie des Inscriptions et Belles-Lettresf1922. № 3. 66e annee. Р 150-168.

9. Farr, James R. Farr. The Work of France: Labor and Culture in Early Modem Times. 2008. 1350-1800.

10. Guillot R. Bulletin de l'Association d'etude sur l'humanisme, la reforme et la renaissance. 2005. Vol. 60. No 1. P 104-105.

11. History of Women in the West, Volume III: Renaissance and the Enlightenment Paradoxes. Edited by Natalie Zemon Davis and Arlette Farge, series edited by Georges Duby and Michelle Perrot. 1995.608 p.

12. Le Sylvie C. Femmes de la Renaissance. 2021. 320 p.

13. McCormick B. Building the Ideal City: Female Memorial Praxis in Christine de Pizan's «Cite des Dames». Studies in the Literary Imagination. 2003. Vol. 36. № 1. Р 149-171. URL: https://web. archive.org/web/20170320052042/ http://scholarworks.gsu.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1009&c ontext=english_deptpub_li

14. Poullain de La Barre F. De l'Egalite des deux sexes, discours physique et moral oй l'on voit l'importance de se defaire des prejuges seconde edition. 1679. URL: https://blog.le-miklos.eu/wp- content/Poullain-EgaliteDesDeuxSexes.pdf

15. Rene D. Revue litteraire - La Femme au temps de la Renaissance Revue des Deux Mondes, 4e periode. 1898. Tome 149. Р 921-932.

16. Zhumtor P. Daily Life in Rembrandt's Holland. Translated from the French by Simon Watson Taylor. London, 1962. 353 p.

References

1. Kovbasiuk, S. (2017). Obminiuyuchys roliamy: konstruktsiya ta dekonstruktsiya henderu v epokhu Reformatsiyi [Changing roles: construction and deconstruction of gender in the age of Reformation]. Visnyk Kyyivskoho natsionalnoho universytetu imeni Tarasa Shevchenka [Bulletin of Taras Shevchenko National University of Kyiv]. Istoriya. 4 (135), 14-18. URL: https://docs.google.com/ viewer?url=https%3A%2F%2Fshron1.chtyvo.org.ua%2FKovbasiuk_Stefaniia%2FObminiuiuchys_ roliamy_konstruktsiia_ta_dekonstruktsiia_henderu_v_epokhu_Reformatsii.pdf [in Ukrainian].

2. Sots, V A., Martynchuk, I. I. Formuvannia idealu zhinochoyi krasy v Seredni viky [Formation of the ideal of female beauty in the Middle Ages]. URL: https: //jvestnik-sss.donnu.edu.ua/article/ view/4834/4865 [in Ukrainian].

3. Arlette, J. (2001). La France de la Renaissance, Histoire et Dictionnaire. Paris. 1248 [in French].

4. Bayrou, F. (1996). Le Roi libre. Paris: Ed. J'ai lu, 542 [in French].

5. Beyern, B. (2011). Guide des tombes d'hommes celebres, Le Cherche midi, 385 [in French].

6. Bodin, J. (1993). Les six livres de la Republique. Un abrege du texte de l'edition de Paris de 1583, Paris, Librairie generale fran^aise/Le Livre de poche, 607 [in French].

7. Contamine, Ph.(1980).LaGuerre auMoyen-Age, Paris,Pressesuniversitairesde France, coll.«Nouvelle Clio. L'Histoire et ses problemes», 4, 516 [in French].

8. Durrieu, P (1922). Les filles d'Agnes Sorel, Comptes rendus des seances de l'Academie des Inscriptions et Belles-Lettres, №3, 66e annee/150-168 [in French]

9. Farr, J. R. (2008). Farr. The Work of France: Labor and Culture in Early Modern Times, 13501800 [in English].

10. Guillot, R. (2005). Bulletin de l'Association d'etude sur l'humanisme, la reforme et la renaissance. 60, 1, 104-105 [in French].

11. History of Women in the West, Volume III: Renaissance and the Enlightenment Paradoxes. (1995). Edited by Natalie Zemon Davis and Arlette Farge, series edited by Georges Duby and Michelle Perrot, 608 [in English].

12. Le Sylvie, C. (2021). Femmes de la Renaissance, 320 [in French].

13. McCormick, B. (2003). Building the Ideal City: Female Memorial Praxis in Christine de Pizan's «Cite des Dames». Studies in the Literary Imagination. 36, 1, 149-171 URL: https://web.archive.org/ web/20170320052042/http:// scholarworks.gsu.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1009&context=engl ish_deptpub_li [in English].

14. Poullain de La Barre, F. (1679). De l'Egalite des deux sexes, discours physique et moral ob l'on voit l'importance de se defaire des prejuges seconde edition. URL: https://blog.le-miklos.eu/wp-content/ Poullain-EgaliteDesDeuxSexes.pdf [in French].

15. Rene, D. (1898). Revue litteraire - La Femme au temps de la Renaissance Revue des Deux Mondes, 4e periode, 149, 921-932 [in French].

16. Zhumtor, P. (1962). Daily Life in Rembrandt's Holland. Translated from the French by Simon Watson Taylor. London, 353 [in English].

Размещено на Allbest.ru