The eastern and southern borders of Ukraine from the perspective of the Zaporozian Cossacks of the new Zaporizhian host (Sich)

Доктор історичних наук, професор Інститут української археографії та джерелознавства lower zaporizhian host

імені М. С. Грушевського НАН України

Анотація

Мета статті полягає в дослідженні уявлень запорозького козацтва про південний та східний українські кордони в часи останньої Запорозької Січі. Простежено, що тогочасна запорозька старшина успадкувала переконання запорожців, зафіксовані в джерелах вже в останньому десятилітті XVII ст. Її погляди також виразно перекувалися з «символічною географією» еліти Гетьманщини. Генетично ж комплекс уявлень запорожців своїми коріннями заходить у «ментальні мапи» традиційної української ранньомодерної еліти - князів і шляхти. Доведено, що запорозька верхівка ототожнювала східний та південний кордони Вольностей Війська Запорозького Низового з відповідними межами українського простору. З'ясовано, що оптимальної межею на півдні козаки стабільно вважали узбережжя Чорного моря між гирлом Дніпра і Білгородом, а на сході - річку Дон та північне узбережжя Азовського моря.

Просування на Кубань, яке простежується щонайменше з 1730-хрр., призвело до включення до «свого» простору й південно-східного узбережжя Азовського моря до Єйської коси включно. Простежено підходи запорозької старшини до обґрунтування легітимності своїх територіальних претензій. Показано, що запорожці використовували ті ж історичні та правові аргументи, якими послуговувалася еліта Гетьманщини. Відфільтровано алгоритм виборювання козаками своїх просторових інтересів у стосунках з Петербургом та Військом Донським. Розглянуто особливості опанування запорозьким козацтвом простору на півдні та сході.

Ключові слова: Військо Запорозьке Низове, південний та східний кордони, український простір, «символічна географія», «ментальні мапи».

Перші зразки запорозьких сигналів про прийнятну південну межу Запорожжя з'являються на початку XVIII ст. під супровід роботи московсько-турецької розмежувальної комісії 1705 р. Кошовий Кость Гордієнко заявляв про принципову неможливість проводити кордон по Дніпру, бо запорожці здавна володіли урочищами «не тільки що по цей бік ріки Бугу, але й по той бік Бугу, де було й містечко, зване Старим, у яке Хмельницький пускав на зимівлю татар» [9, с. 32]. Пізніше кошовий уточнював, що «проведення кордону суперечить «священній корові» «старовині», бо «від віку не чувано, і ніхто того не може сказати, щоб якого часу міг на Дніпрі бути кордон» [9, с. 35]. Такий підхід свідчить про появу в головах запорозької верхівки уявлень про невіддільність Війська Запорозького Низового від тієї козацької території, яка йому автоматично дісталася після інституалізації запорозької спільноти. У подальшому це стане відправним пунктом для просторового дискурсу запорожців.

Паралельно козаки розвивали тему справедливого південного кордону. Він мав проходити по узбережжю Чорного моря, бо, за твердженням кошового, «ще коли Очакова й не було чути, тоді Військо Запорозьке по місце Очаківське Дніпром володіло, ні з ким не розмежовуючи, і про те б твоїй милості відати, що наш Військовий Кордон по сам Очаків простором є» [9, с. 35]. На початку липня було долучено й інші історичні аргументи. Кошовий прив'язував легенду про давність володінь запорозького козацтва в Північному Причорномор'ї до постаті великого литовського князя Вітовта [9, с. 48]. Листи К. Гордієнка не залишають сумнівів у тому, що січова старшина успадкувала не лише традиційне бачення оптимальної південної межі українського простору, а й аргументацію, яку українські еліти використовували в ранньомодерні часи.

Бачення запорожцями конкретної лінії південної та східної межі Вольностей особливо виразно проявилося у часи останньої Січі (1734 - 1775 рр.). Межі Вольностей уявлялися традиційно- узбережжя Чорного та Азовського морів і річка Дон. Вичерпно про це мовилося у наказі Коша депутатам, обраним на Законодавчу комісію 1767р.: «...вниз до самих ногайських степів, а через Дніпро та лиман Дніпровий і Бугів, як з віків бувало, по очаківські улуси [.] від самарських же земель через степ до самої ріки Дону, де ще за гетьмана козацького Прецлава Лянцкоронського козаки запорозькі свої зимівники мали» [6, с. 165].

Запорожці неодноразово наголошували, що історичні кордони Вольностей на південному сході проходять по Азовському морю та Дону, а також доклали зусиль для фіксації їх на документальному та фізичному рівнях. Активізація ідеологічних і практичних кроків була зумовлена, з одного боку, посиленням колонізаційної активності запорозьких козаків на цих напрямках, а з іншого - загостренням конкуренції з Військом Донським. Почалися вперті змагання з донцями за територію від р. Кальміусу до Дону включно з тутешньою ділянкою північного узбережжя Азовського моря. 10 жовтня 1743 р. з'явився спеціальний сенатський указ, згідно з яким Військо Донське та Кіш мусили надати документальні докази своїх прав на спірну територію. Комісія на чолі з полковником Яковом Більсом розпочала роботу в 1745 р. [16, с. 55 - 57]. Невдовзі з'ясувалося, що жодна зі сторін не може підкріпити свої претензії документально, чого і слід було очікувати. Запорозькі представники обмежилися спробами переконати комісію, що мають документи на землі аж до гирлар. Темерника [18, арк. 2].

Врешті, сенатський указ від 30 квітня 1746 р. взяв сторону донців, оскільки на той час їх уже міцно вдалося прив'язати до московської пуповини. Кордон було проведено по р. Кальміус, а не по р. Міус, як компромісно погоджувався Кіш. А 19 вересня запорозько-донська межувальна комісія позначила рубіж на місцевості [15,с. 102 - 103]. Але навіть набагато пізніше, після ліквідації Війська Запорозького Низового, у Петербурзі добре пам'ятали про брак у Війська Донського легітимних підстав зазіхати на міжріччя Міусу й Кальміусу. Зокрема, губернатор Азовської губернії Василь Чертков у рапорті генерал-губернаторові Григорію Потьомкіну від 10 грудня 1776 р. писав, що в «тодішній час Донське Військо за рікою Міусом, подаючись до Кальміусу ні на землі, ні на рибні ловлі при берегах Азовського моря права не мало) рибними ловлями користувалося, то їм того промислу не забороняти і тих заводів не розоряти» [17, арк. 86 зв.].

Запорожців, звісно, не задовольняла затверджена в 1746 р . межа, однак ідеологічно вони досягли значного успіху, відлуння якого для просторової організації українського світу на сході насправді важко переоцінити. Адже Петербург офіційно визнав за Військом Запорозьким Низовим територію аж до р. Кальміус з узбережжям Азовського моря між р. Бердою і р. Кальміусом [14, с. 544].

Утім Кіш невтомно прагнув добитися офіційного скасування згаданого указу та проведення справедливого кордону. У 1752 р. кошовий отаман Павло Іванович звернувся до Єлизавети Петрівни з клопотанням повернути Війську Запорозькому Низовому втрачену частину узбережжя Азовського моря. Запорожці підсилили свою позицію шляхом конструювання вже згадуваного псевдоуніверсалу Б. Хмельницького [10, c. 33]. У 1755 - 1756 рр. козаки пробували використати на свою користь перехід Запорожжя під булаву Кирила Розумовського. Вони звернулися до гетьмана за заступництвом у Петербурзі, наголошуючи на тому, що значна частина їхніх земель «приморські коси і річки з іншими угіддями» відійшли до Війська Донського [2, с. 575, 589; 3, с. 483, 485;]. Такий хід був тактично грамотним, оскільки кидав на азовсько-донську проблему відсвіт набагато обґрунтованіших вимог щодо решти втрачених територій.

У 1767 р. Кіш намагався скористатися з роботи утвореної Катериною ІІ комісії з межування земель Війська Донського. Цього разу запорожці також кололи очі псевдоуніверсалом Б. Хмельницького, згадавши документ у наказі своїм депутатам, відрядженим на Законодавчу комісію [6, с. 165]. Тепер вони вимагали не визнавати за донськими козаками спірні землі від Кальміусу до Дону на тій підставі, що Військо Донське під час попереднього розмежування не подали письмових доказів.

Чергові спроби запорожці зробили в 1770-ті рр. У 1771 р. кошовий Петро Калнишевський, клопочучи 23 грудня перед Катериною ІІ про повернення Кошу всіх захоплених земель, згадував і лівобережне Запорожжя від Орелі до Азовського моря [12, с. 301]. У 1774 р. П. Калнишевський у черговому посланні від 24 вересня знову опікувався поверненням приазовських земель, які відійшли «Війську Донському з приморськими косами» [12, с. 309 - 310].

Притаманні запорожцям уявлення про південну та східну межі Запорожжя доповнювалися наполегливими спробами фізично опанувати терени до Дону, а на півдні - включно з узбережжям Чорного та Азовського морів. Наслідки зусиль, докладених на обох напрямках, становили основу запорозького спадку для сучасної Південної та Східної України.

На сході запорожці в часи останньої Січі розвинули активність у бік Дону та Азовського моря. Старшина намагалася не допустити шкідливого проникнення в зону інтересів Запорожжя донських козаків та наполегливо спускала на гальмах заборони, які від 1740-х рр. почали линути з Петербурга. Як тільки виникло тертя з Військом Донським за східний кордон та за азовські коси, Кіш негайно створив Кальміуську паланку (1742 р.). У наступному році паланковий центр було символічно перенесено у міжріччя Кальміусу та Міусу на р. Мокрий Єланчик [15, c. 98]. У 1745-1746 рр. Військо Донське організувало потужні каральні експедиції з метою таки витіснити запорожців з Міусу та сусідніх територій. Але, крім погрому запорозьких об'єктів, ці донські напади підсвітили надзвичайно важливий наслідок зусиль Коша. У міжріччі Кальміусу та Міусу донці виявили не лише запорожців, а й до 2000 українських переселенців з-поза меж Вольностей [15, с. 100]. Цей факт виходить далеко за рамки тривіальної ілюстрації проникнення сюди промисловиків. Насправді він привідкриває завісу над динамікою та панорамою загосподарення краю, змушуючи переглянути стереотипні уявлення про мізерність освоєння його у запорозькі часи.

У підсумку запорожцям вдалося набути вирішальної переваги над донськими козаками. Військо Донське спромоглося сяк-так конкурувати лише з приводу морських рибних угідь. Колонізаційні ж зусилля донців були мізерними. Поодаль від узбережжя налічувалося лише чотири донських хутірця. Та ще на кордоні стояли дві форпостні команди - Міуська (на Коров'ячому перелазі) та Кагальницька [15, с. 116 - 117]. Натомість запорозькі зимівники на р. Міусі фіксує у 1773-1774 рр. академік Гільденштедт [8, с. 220 - 222]. Про багато куренів на річках Грузький Єланчик та Кримка писав командир донської команди, спорядженої на р. Міусі Василь Сєдов. Лише згідно з відомістю, укладеною в Новоросійській губернії наприкінці 1774 р., у Кальміуській паланці налічувалося до 300 зимівників [5, с. 10 - 11].

На ґрунті успішної колонізації спірних теренів кальміуський полковник Петро Велегура взяв у 1772 р. під контроль кордон по Міусу та накинув свою владу навіть на острівки донського населення та на приходьків-донців. Згаданий вище Василь Сєдов наголошував, що кальміуський полковник «самовільно між Війська Донського мешканцями суд робить і покарання» [15, с. 118].Символічно своєрідний підсумок запорозько-донських змагань за перевагу в краї підбив уже після ліквідації Запорожжя губернатор Азовської губернії генерал-майор Василь Чертков. У своєму рапорті Григорію Потьомкіну від 10 грудня 1776 р. В. Чертков, переймаючись проблемою розміщення Астраханського драгунського полку, визнав відсутність донських поселень у Приазов'ї [18, арк. 85].

Ближнім Приазов'ям запорожці не обмежилися. Вони проникали за уявну лінію свого простору на кубанський бік Азовського моря. Полковники Кальміуської паланки всіляко підтримували риболовецькі промисли на Кубані. У 1751 р. полковник Чуб навіть видавав офіційні дозволи на риболовлю на Єйській та Чубурській косах [15, с. 96. 107]. Військовий отаман Війська Донського Данило Єфремов скаржився у 1746 р., що «всупереч її імператорської величноті указам переїхали вони, запорожці, для рибних ловель на кубанський бік моря і не тільки в Барчирі, але і в турецьких межах побудували курені (які спеціально надісланими [донськими козаками] хоч й були спалені, але згодом ними (запорожцями. - Авт.) побудовані)» [19, арк. 1].

Не зупиняли запорожців і численні заборони, які з 1745 р. линули з Петербурга, Києва чи Малоросійської колегії. Так само не мали на запорожців особливого впливу заборонні сенатські укази 1753, 1758 рр., листи та ордери київського генерал- губернатора 1758, 1767 рр., ордер П. Румянцева 1767 р. [19, арк. 21]. Дійшло до того, що в 1767 р. писар Кальміуської паланки Іван Кулик стягував платню із донців та інших прибулих сюди для промислів [15, с. 112].

Освоюючи рибні угіддя південно-східного узбережжя Азовського моря, запорозькі козаки відкривали нову сторінку своєї історії, пов'язану з Кубанню. Їхня наполеглива присутність тут задовго до переселення, здійсненого в 1790-х рр. під егідою Петербурга, вистеляла дорогу до розширення просторових меж українського світу в природний тоді спосіб - шляхом займанщини незагосподарених територій та досягнення переваги над іншими претендентами. У цьому разі конкурентами були донські козаки. З ліквідацією Запорожжя органічність процесу була перервана. Проте запорожці зуміли навіть у нових умовах забезпечити свій пріоритет на Кубані. А той факт, що донці в кінці XVIII ст. опинилися за бортом, свідчить про те, за ким була перевага в запорозькі часи. Так що поява в XVIII ст. на Кубані Чорноморського Війська з колишніх запорожців лише підсумувала тривалий процес розширення ними українського простору коштом освоєння кубанського берега Азовського моря.

На південно-західному напрямкові запорожці прагнули й далі закріпитися там, куди проникали з своїми промислами від кінця XV ст. - у гирлі Дніпра, на Чорноморському узбережжі та на Дністрі. Після 1709 р. запорозьке населення вже ніколи не зникало з Криму та зі смуги між пониззями Дністра й Дніпра, полегшуючи проникнення сюди нових допливів із Запорожжя, а під запорозькою парасолькою - з інших українських земель. На тлі ослаблення в середині - другій половині XVIII ст. конкурентів по той бік Степового фронтиру, а також посилення потуги самого Запорожжя це тепер набуло далекосяжного звучання.

У 1734 р. під царську зверхність повернулися фактично лише січовики й ті козаки, які групувалися навколо Січі. Упродовж 1730-1760-х рр. у Причорномор'я не припинявся потік утікачів із Правобережжя, Гетьманщини, Слобожанщини. Ставши опертям для подальших допливів до Криму й особливо до Північного Причорномор'я тих, хто «шукав козацтва», осередки запорожців по мусульманський бік фронтиру надійно вкорінювали там український слід. Вичерпно про цю гібридну експансію висловився у січні 1747 р. кримський хан у своїй скарзі султанові [1, с. 399].

На Дністрі та в Молдові станом на 1755 р. перебувало не менш як 400 козаків. Частину з них наповнювали перебіжчики з Вольностей. А в 1760 р. у пониззі Бугу налічувалося 500 душ, які, ставши куренями, займалися здобичництвом у Правобережній Україні, Причорномор'ї, Новій Сербії. Бугогардівський полковник потурав цьому, маючи і свою долю [11, с. 33 - 40]. Осавул Василь Решетов, побувавши в 1761 р. в Очаківському степу та в Придністров'ї, зазначав, що «більшою частиною селяться там втікачі з Новоросійської губернії та з Польської України [...] народ зі згаданих сторін сильно туди сходиться, і селища надто збільшилися й безперестанку прибавляються» [4, с. 23].

На території Кримського ханату з'явилися зимівники тих запорожців, які не поривали з Кошем. У гирлі Дніпра існувала навіть Прогноїнська паланка. У 1747 р. запорожці збудували на кримському боці міст через р. Білозерку й мали намір збирати тут мито з купців. З перемінним успіхом суперечки з Кримом за це вигідне місце точилися до 1765 р. [20, с. 96 - 97].

Надвірний радник Дмитро Лодигін у своєму листі до керівника Новосербії Івана Хорвата від 19 серпня 1761 р. опосередковано передав стійкі переконання про стабільне проникнення запорожців як у Північне Причорномор'я, так і на територію Кримського півострова: «...якщо вони, запорожці, ті землі (відведені під Новосербію та Новослобідський полк. - Авт.) своїми називають, бо, де вони за татарами вешталися або де рибу ловили, то увесь Крим та Буджак має їм належати» [19, с. 85].

Продовжував існувати і кримський анклав запорожців, який утворився ще в 1709-1734 рр. Розселившись тоді в Бахчисараї, його околицях, Гезльові та на південному березі Криму, козаки з часом купували землі й заводили господарства [11, с. 28 - 29]. При цьому більшість запорожців вкорінювалася без переміни ідентичності. Приміром, у 1751 р. донесення Війська Донського фіксує такий факт: «Колишній старий козак Запорозького Війська Іван Трофимов, який живе в Бахчисараї і який там і дружину гречанку має» [18, арк. 42 зв]. Рахунок таких козаків, слід гадати, пішов на сотні, якщо хан навіть поставив над ними старшим втікача із Запорожжя Андрія Щербину. На таку ж думку наштовхує і турецький план переселити запорожців з Криму до Буджаку, створивши там Січ як вагомий подразник і для Запорожжя, і для Петербурга. Політичний підтекст існування запорозької структури в Криму, ясна річ, не давав спокою Московії. Її посли в Стамбулі в 1746-1747 та в 1752 рр. безрезультатно наполягали на виселенні усіх козаків з Криму до Запорожжя [11, с. 27 - 32].

У підсумку глибоке фізичне проникнення запорожців на південь та схід було не лише суголосним з їхніми уявленнями про оптимальні тамтешні межі Вольностей - Дон та узбережжя Чорного й Азовського морів, - а й відображало закономірності формування українського простору в ранньомодерні часи. На сході їхні результативні зусилля вилилися в поширення реального контролю на міжріччя Міусу й Кальміусу та в просування далі до Дону. Крім того,, запорожці шляхом налагодження рибних промислів на південно-східному узбережжі Азовського моря розкупорили для вкорінення українського сліду Кубань, перетнувши дорогу ймовірним конкурентам - донським козакам. На причорноморському напрямку досягнення були скромнішими. Але й тут запорожцям вдалося виразно позначити свою присутність аж до пониззя Дністра і навіть на території Кримського півострова. Це стало логічним продовженням лінії на володіння Північним Причорномор'ям, що тягнула від інтелектуальних і фізичних зусиль XVI - початку XVIH ст., докладених як традиційною елітою, так і козаками.