Обмін як форма збуту глиняних виробів гончарів Лівобережної України в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття

У пропонованій статті узагальнено розрізнений матеріал про обмін як одну з форм збуту глиняних виробів, якою послугувалися гончарі Лівобережної України в другій половині ХІХ - на початку Хх століття. Територіально дослідження охоплює Харківську, Чернігівську й Полтавську губернії, де обмін набув найбільшого поширення. З метою виявлення необхідної інформації було опрацьовано писемні джерела окресленого періоду та сучасних керамологів. Аналіз літератури дозволив зробити висновки про розпорошеність і певну фрагментарність матеріалів про досліджуване питання, що й визначило мету пропонованої наукової розвідки.

Було встановлено, що найчастіше посуд обмінювали на зерно, яйця, овочі, інші продукти харчування, та льон і пряжу. На еквівалентність обміну впливав вид збіжжя, на яке міняли вироби. Доведено, що обмін набував більшого поширення на територіях, де землі були малородючими або непридатними для аграрного обробітку, де гончарі були малоземельними. З'ясовано, що полив'яні й теракотові вироби мали різні умови обміну. На основі вивчених джерел встановлено, що на еквівалентність обміну зокрема впливала врожайність: чим меншою вона була, тим менше цінились гончарні вироби. Автором простежено, що обмін пожвавлювався після закінчення жнив і перед великими релігійними святами, коли обрядова звичаєвість обумовлювала використання нового посуду. З'ясовано, що до обміну, як форми збуту, вдавалися не тільки виробники, а й посередники - скупники. Обмінювали глиняний посуд не лише під час розвезення товару по навколишніх територіях, а й на ярмарках та базарах, зокрема на підторжі. На основі опрацьованих джерел встановлено, що обміном гончарної продукції паралельно з продажем її за готівку гончарі й скупники активно користувалися до 1880-х років, а на початокХХ століття він як форма збуту майже вийшов з ужитку. обмін збутглиняний посуд

Ключові слова: обмін, збут, глиняний посуд, гончар, зерно, продукти харчування.

Безгрошова, або мінова, торгівля має давнє історичне коріння. Нею до 30-х років ХХ століття одночасно з продажем за гроші послугувалися й гончарі Лівобережної України (Пошивайло 1993, с. 125). Фрагментарні згадки про це явище зустрічаються в опрацьованій літературі. Обстеженням гончарного промислу як окремих осередків, так і цілих губерній, у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття займалися переважно представники державних органів, яких цікавила економічна складова виробництва, та етнографи, які фокусували свою увагу на традиційно-побутовому аспекті промислу. У цей період з'явилися праці статистичного характеру (Маевский 1862; Соколовский 1883; Твердохлебов 1885; Василенко 1889; Земятченский 1897; Лисенко 1900, 1904; Олейников 1900; Русов, 1905; Милорадович, 1909; Фриде 1926), які містять розпорошену інформацію про обмін як форму збуту гончарних виробів. У роботах сучасних керамологів (Пошивайло 1993, 2020) також зустрічаються фрагментарні дані з досліджуваного питання.

Історіографічний аналіз опрацьованих джерел дозволяє зробити висновок про відсутність узагальнюючого дослідження про таку форму збуту гончарних виробів як обмін. На сьогодні це питання потребує детального наукового вивчення для подальшого створення цілісної картини розвитку гончарства на досліджуваних територіях в окреслений період.

Мета пропонованої наукової розвідки - узагальнити, базуючись на аналізі опрацьованих джерел, фрагментарну інформацію про обмін як форму збуту гончарної продукції майстрів Лівобережної України в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття.

Уперше про обмін глиняного посуду на «хліб» на Лівобережжі України згадано в статті Павла Маєвського «Горшечный промысел в с. Шатрищах» (1862), що була вміщена в «Памятной книжке Черниговской губернии». Автор зазначав, що «сколько зерна в горшок влезет - столько он и стоит» (Маевский 1862, с. 88). Окрім того, в Чернігівській губернії послугувалися обміном свого товару на зерно гончарі Ніжина та Ічні (Фриде 1926, с. 55).

На Харківщині й Полтавщині в другій половині ХІХ століття глиняний посуд обмінювали не тільки на зерно, а й на овочі, яйця чи інші продукти харчування, льон, пряжу (в Куземені). Статист Лев Соколовський зауважував, що обміну виробів на хліб «обязан гончарный промысел и своим развитием» (Соколовский 1883, с. 56). Самі ж гончарі вважали обмін найприбутковішим способом збуту: «Выгода мины посуды на сельские продукты следующая: зерна, напр., дают столько за посудину, сколько последняя его в себя вмещает. Простая сотня, продаваемая обыкновенно по 2-3 руб., при мине дает выручки вдвое...» (Твердохлебов 1885, с. 15). Схожу інформацію про процес обміну зафіксував Віктор Василенко, дослідник гончарства Опішного. Він писав, що «прежде гончары и горшковозы часто разъезжали по хуторам осенью после уборки хлебов и выменивали посуду на зерно. Разсказывают, что деревенские хозяйки давали напр. за горшок - «насыпку» зерном столько, сколько входило в посудину, а за поливянные миски и т п. даже вдвое зерна (ржи, ячменя, гречихи)» (Василенко 1889, с. 38).

Впливав на еквівалентність обміну вид збіжжя, на яке обмінювали посуд. Наприклад, полив'яний горщик віддавали за ту ж кількість пшона, яка в нього поміщалася, невеликий теракотовий - за таку ж кількість пшениці, великий - таку ж кількість жита, іноді збільшуючи чи зменшуючи об'єм зерна залежно від ціни на нього (Прокопович 1885, с. 5).

Обмінювали гончарні вироби не тільки, коли розвозили товар по селах. Є згадки, що гончарі практикували міну на підторжі (тобто, напередодні ярмаркових торгів). Бувало, що продавці брали в дорогу обмаль їжі, особливо, коли їздили від торгів до торгів, то місцеві селянки «пригощають їх: хлібом, книшами, пирогами, пиріжками з ягодами, салом., щоб розжиться грішми на ярмарок. Може котра і заміняється: візьме миску, покришку. замість грошей за свою дробину» (Милорадович 1909, с. 1).

Обмінювали глиняні вироби не тільки самі гончарі, а й посередники. «Литвинки» з Ічні (Чернігівщина), які скуповували поставмуцькі (Полтавщина) миски «за деньги, а потом уже сами выменивают их у баб на вал и конопли» (Лисенко 1904, с. 69).Чернігівські «прасоли», які купували посуд у Роменському повіті Полтавської губернії, «часто, вместо денег, получают за них плату хлебом, пенькою, овощами и т п.» (Лисенко 1900, с. 367). Олександр Твердохлібов також зафіксував інформацію, що на Слобожанщині скупники вдаються до обміну гончарних виробів «на хлеб» (Твердохлебов 1885, с. 49).

Найкращими періодами для обміну були закінчення жнив (коли комори були повні зерна, й можна було зробити певні прогнози відносно лишків) та релігійні пости перед Різдвом та Великоднем (у цей час відповідно до обрядової звичаєвості виникала необхідність придбати новий посуд).

Часто основною причиною того, що майстри вдавалися до обміну, було малоземелля або неродюч ґрунти. Наприклад, мешканці Олешні (Чернігівщина), які в середньому мали наділи по 2 десятини піщаної землі, не отримували навіть необхідного мінімуму продуктів для достатнього харчування (Олейников 1900, с. 250). Тому олешнянські гончарі вимінювали не тільки зерно, а й картоплю, овочі, фрукти, м'ясо, ковбаси, сало, олію і т. д. (Пошивайло 2020, с. 360). Схожа ситуація спостерігалася й в Осьмаках (Чернігівщина), де землеробством майже не займалися, оскільки землі були непридатні для цього заняття. Гончарі не відволікалися на польові роботи й виготовляли посуд цілий рік.

Зазвичай, гончарі Чернігівщини возили обмінювати свій товар на Полтавщину, де ґрунти були родючіші й урожаї зернових кращі. Традиційно їздили поодинці, брали 100-150 штук різного посуду загальною вартістю 3-4 рублі, а привозили взамін 7-10 пудів «різного хліба» (Деятельность земства Черниговской губернии 1897, с. 282).

Еквівалент при обміні залежав від того, наскільки урожайним був рік. «Если урожай хороший, то посуда идет бойчее, зерна насыпают в горшок больше и гончар приезжает домой с хлебом» (Земятченский 1897, с. 228). Зазвичай, «підворітневий» (різновид горщика) вимінювали на хлібину, ціна якої в урожайний рік становила 3 коп., при неврожаї така ж хлібина коштувала 5 коп., тому, відповідно, за неї давали більшу кількість виробів або ж дорожчий посуд. Якщо ж гончар не приставав на такі умови, «то баба еще замечает: «ач який! - мабуть вже наився» (Лисенко 1900, с. 366).

Саме в неврожайні роки безгрошовий обмін переважав над продажем, оскільки гончарі, перш за все, прагнули здобути для родини продукти харчування.

В останній чверті ХІХ століття обмін, за свідченням дослідників, став менш вигідним для гончарів. У Куп'янському повіті (Харківщина) вже на початок 1880-х років обмінювали тільки полив'яний посуд на таких умовах: в одну посудину насипали зерно, а іншу, таку саму, давали додатково (Соколовский 1883, с. 56). У Котельві (Харківщина) в цей період «еще недавно сельчанки и хуторянки давали, напр., столько хлеба за посуду, сколько она вмещала; теперь не дают и % часть» (Твердохлебов 1885, с. 36). У Боромлі (Харківщина) «хлеба за горшок дается горшок, а иногда надо гончару и лишний прибавить...» (Твердохлебов 1885, с. 49). Віктор Василенко зазначав, що у 1880-х «торг ведется преимущественно за деньги, так что проездивши по хуторам недели две, гончар или горшковоз выменивает натурою разве десяток «паляниц» (небольшие низенькие хлеба в виде лепешек)» (Василенко 1889, с. 38).

На початок ХХ століття обміном як способом збуту глиняного посуду майже перестали користуватися. Якщо раніше гончарям Лохвицького повіту (Полтавщина) за миску при обміні насипали дві миски зерна, то на початку 1900-х за одну мірку збіжжя покупці просили дві миски. «Теперь все это выходит из моды: один жаловался, что проехали и Хорошки, и Юсковцы и только у одной бабы выменяли на зерно» (Лисенко 1904, с. 68). 1905 року Михайло Русов писав, що «Тільки... в Куземині, селі теж Зіньківського повіту, мені прийшлося надибати стародавню мінову продаж горшків не за гроші, а за борошно» (Русов 1905, с. 59). На нашу думку, це, ймовірно, пов'язано зі здорожчанням продуктів харчування й частковим зниженням урожайності, широким розповсюдженням фабричного посуду, який був дешевшим від кустарного.

Отже, безгрошовим обміном глиняних виробів гончарі користувалися паралельно з продажем за готівку. На розповсюдження й частоту застосування такої форми збуту впливала родючість ґрунтів, величина земельних наділів гончарів, урожайність. З'ясовано, що частіше вимінювали посуд після жнив та перед великими релігійними святами. На еквівалентність обміну впливали вид посуду (полив'яний чи теракотовий), який обмінювали, й вид продукту, на який обмінювали, ціни на продукти. Обмін глиняного посуду як форма збуту з більшим чи меншим поширенням побутував майже на всій досліджуваній території. Частіше ним користувалися до 1880-х років, а наприкінці ХІХ століття обмін поступово став витіснятися готівковим продажем і вже на початку ХХ століття майже повністю зник як форма збуту гончарних виробів.