Гетьманат Павла Скоропадського: комплекс малоросійства правлячої еліти

Співробітники державної варти мали інформацію про антиукраїнську діяльність численних російських правих угруповань, зокрема монархічних. Однак у відносинах гетьманату з представниками вищої російської політичної еліти в Україні склався статус мирного співіснування. Розлогі, нерідко іронічні рефлексії П. Скоропадського щодо вельможних утікачів із «більшовицького раю» свідчать, що в координатах цінностей «свій -- чужий» він їх не відносив до останніх [17, C. 226--227]. Тому МВС обмежувалося реагуванням насамперед на публічні прояви монархізму, зокрема виконання в ресторанах музичних творів самодержавного змісту.

У спадок І. Кістяковському дісталася надзвичайно складна внутрішньополітична проблема -- відносини державної влади з органами місцевого самоврядування, насиченими представниками соціалістичних партій. Він продовжив реалізацію курсу на ліквідацію земських зібрань і міських дум. Підготовлений комісією князя О. Голіцина проект закону про вибори до земських зібрань фактично повторював дореволюційні цензові обмеження -- майнові, вікові, професійні. Закон, затверджений гетьманом у вересні 1918 р., але так і не був реалізований [23, C. 241].

У жовтні 1918 р. під тиском німців, а також опозиційного Українського національного союзу П. Скоропадський відправив уряд у відставку. І. Кістяковський на той час уже був небажаним як для німців та опозиції, так і для самого гетьмана. Поразка союзників гетьманату у світовій війні призвела до рішучої зміни політичного курсу Української Держави. П. Скоропадський проголосив федерування з небільшовицькою Росією. Текст відповідної грамоти склали вправні російські правники й водночас «українські» сенатори І. Кістяковський і С. Завадський. У новому уряді С. Гербеля МВС знову очолив І. Кістяковський, позбувшись решток «українофільства». Він зумів залишити Київ і виїхав до Туреччини, а звідти до Франції. Брав активну участь у громадському житті російської еміграції. Належав до Союзу російських адвокатів за кордоном, Союзу російських дворян, Національного об'єднання російських письменників і журналістів, Російського національного об'єднання. Входив до кількох масонських лож.

Міністерство продовольчих справ очолював Юрій Соколовський -- учений агроном, земський діяч, корінний полтавець. Завідував агрономічним відділом Полтавської губернської земської управи. Належав до партії кадетів, водночас співпрацював із журналом «Украинская жизнь». Як авторитетний гласний Полтавської міської думи 27 квітня 1918 р. був обраний міським головою, але від посади відмовився у зв'язку із запрошенням до складу гетьманського уряду [38, C. 13].

Невідомо, наскільки Ю. Соколовський усвідомлював роль і місце міністерства в реалізації ключових внутрішньоекономічних завдань, особливо між- народного характеру. Адже йшлося про виконання взятих ще урядом УНР досить обтяжливих зобов'язань щодо постачання продовольства й сировини Центральним державам. Гострою залишалася проблема задоволення власних потреб, насамперед промислових центрів, залізниць, армії. Міністерство мало забезпечувати надходження коштів до державної скарбниці від монополії на продукти широкого попиту.

Журнали засідань Ради Міністрів засвідчують зайнятість Ю. Соколо- вського винятково профільними справами міністерства. Було ухвалено низку законопроектів і регуляторних актів, спрямованих на впорядкування заготівельних операцій, зокрема про передачу державі права на врожай 1918 р., налагодження цукровиробництва та встановлення твердих цін на цукор, урегулюванню торгових і фінансово-валютних відносин із союзниками. Запрацювало Державне хлібне бюро з філіями в основних центрах зерновиробництва, активізувала свою діяльність Українська продовольча рада.

П. Скоропадський добре розумів, що над його головою постійно висить «дамоклів меч» німецько-австрійських союзників і шанс повторити долю попередників у разі провалу експортних поставок. Від Мінпроду він вимагав покінчити зі спекуляціею продуктами, прискорити хлібозаготівельні операції. На початку липня 1918 р. гетьман направив листа голові уряду Ф. Лизогубу, вказавши на недостатню увагу до деяких питань «першостепенної державної важливості», зокрема організацію продовольчої справи: «В цьому відношенні досягнення урядом за минулі місяці результати не можна признати досить задовольняючими. Між тим нелад в цій області викликае сильне незадоволення серед маси населення» [39]. Влітку 1918 р. минула половина піврічного терміну реалізації Українською Державою брестських угод. Плани поставок збіжжя й сировини виконувалися повільно. Це викликало занепокоення гетьмана, котрий хотів бачити на відповідній посаді більш вольову та рішучу людину. Врешті він домігся від прем'ера Ф. Лизогуба згоди на відставку міністра продовольчих справ.

Ю. Соколовський мав репутацію ділового члена кабінету, голосував за проекти обох урядових груп, уникав політичних дискусій, не відвідував закриті наради міністрів-кадетів у голови партійної управи Д. Григоровича- Барського. Його спостережливий колега В. Зеньковський писав, що Ю. Соко- ловський «був дуже приваблюючим особистою культурністю і тонкістю, але в питаннях політичних був німий і байдужий» [30, C. 97].

Полтавський громадський діяч В. Андріевський дав досить розлогу характеристику професійних рис і політичних поглядів Ю. Соколовського: «Людина інтелігентна, надзвичайно симпатична, м'якої і привітної вдачі, прекрасний громадський і земський робітник... Ся ідеальна людина й ідеальний робітник не мала ніякої політичної, а ще менше національну фізіономію» [40, C. 49]. Така оцінка цілком збігається зі влучним виразом В. Винниченка про Ю. Соколовського як «руського малороса» [41, C. 39]. Після падіння гетьманату він виїхав у розташування Добровольчої армії. Пізніше емігрував до Сербії. На відміну від інших колег-міністрів, виразної «проросійськості» в белградському еміграційному середовищі не виявив.

До складу уряду входили кілька міністрів неукраїнського етнічного походження: фінансів -- поляк А. Ржепецький; праці -- німець Ю. Ваґнер; торгівлі та промисловості -- єврей С. Гутник; земельних справ -- росіянин В. Коло- кольцов та ін. Майже всі вони сумлінно працювали над розвитком своїх галузевих сфер державного будівництва, щиро вірячи у відродження «великої Росії», до якої 'їхній край повернеться економічно й соціально потужною складовою.

Восени 1918 р. поразка Німеччини у світовій війні стала очевидною. 17 жовтня десятеро міністрів-кадетів виступили з декларацією своїх поглядів на поточну політичну ситуацію та найближчі перспективи держави. Квінтесенцією цього документа було твердження, що інтереси України полягають у сприянні звільненню уярмлених більшовиками частин колишньої Росії і «зміцненні державності на всій протяжності колишньої Російської імперії» [20, C. 326--329]. Саме у відродженій федеративній / конфедеративній російській державі вони бачили місце України, а втрата самостійності мала компенсуватися якоюсь формою територіальної автономії.

Поразка Четверного союзу, неприхильне ставлення держав Антанти до гетьманської України, наростання повстанського руху, ймовірність нової червоної експансії змусили П. Скоропадського видати «Грамоту до всіх українських громадян і козаків», якою декларувалася зміна політичного курсу Української Держави з самостійницького на федерацію з небільшовицькою Росією та наголошувалося, що Україні «першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії» [42].

Оголошення грамоти про федерацію з Росією базувалося на двох головних політичних розрахунках: дати чіткий сигнал лідерам Антанти про те, що вони можуть використати державний потенціал України для відродження Росії; намагання зіпертися на потужне великоросійське лобі, яке активно діяло в Україні. А ще більше -- залучити військову силу, здатну захистити гетьманське правління, тобто російське офіцерство. Як відомо, сподівання П. Скоропадського виявилися марними. Федеративна грамота стала каталізатором дій Українського національного союзу з мобілізації сил для повалення гетьманської влади.

Одночасно з проголошенням федеративної грамоти П. Скоропадський сформував новий склад Ради Міністрів на чолі з колишнім харківським губернатором, міністром продовольчих справ, переконаним антантистом С. Гербе- лем. За останній місяць кабінет виділив десятки мільйонів карбованців на потреби не тільки української, а й Добровольчої та Північної армій. Однак перед наступом повстанських сил гетьманат виявився абсолютно вразливим. Ані командувачі корпусів, ані Сердюцька дивізія -- гетьманська гвардія -- не стали на захист столиці, а наймані дружини російських офіцерів ситуацію не врятували. 14 грудня 1918 р. війська Директорії почали займати столицю. Того ж дня П. Скоропадський видав свою останню гетьманську грамоту -- про відречення від влади.

* * *

Утворення новітнього гетьманату вможливили круті геополітичні, політичні, соціальні, свідомісні злами початку ХХ ст. -- світова війна, крах Російської імперії, революційно-визвольні процеси, російсько-більшовицько-українська війна, іноземна окупація. Переворот 29 квітня 1918 р. був інспірацією німецького командування в Україні, яке організувало повалення УНР, нездатної виконати продовольчо-сировинні умови Брестського миру.

Постать погодженого в Берліні майбутнього очільника держави -- генерала П. Скоропадського, нащадка давнього українського гетьманського роду, начерки програмних засад його політичної організації УНГ дозволили надати новому державному утворенню форми гетьманату, характерної для української традиції XVII--XVIII ст.

Задекларовані П. Скоропадським принципи будівництва нової держави, насамперед повернення права приватної власності, проведення земельної та інших консервативно-ліберальних реформ, потребували кардинальної зміни управлінських кадрів, особливо вищого ешелону -- Ради Міністрів, яка в умовах відсутності представницької гілки влади поєднувала законодавчі й виконавчі функції.

Відсутність у П. Скоропадського власної політичної сили, неможливість залучення щойно відсторонених соціалістичних діячів при формуванні персонального складу уряду забезпечили прихід у владу представників загальноросійської ліволіберальної партії кадетів. Міністрами стали відомі російські діячі українського походження, нащадки місцевої шляхти, які здебільшого сповідували територіальний патріотизм і ліберально-консервативні цінності.

Проголошені П. Скоропадським «Закони про тимчасовий державний устрій України» були скальковані зі «Зводу законів Російської імперії» й забезпечили гетьманові необмежене повновладдя. Вони слугували своєрідною конституцією впродовж усього функціонування Української Держави. Рада Міністрів стала симбіозом законодавчої та виконавчої влади. Нижчі ланки управлінської вертикалі -- губернські й повітові старости, в основному поміщики, «ображені» революційною селянською стихією, тяжіли до відновлення імперських порядків.

Розщеплена національна ідентичність правлячої еліти визначальним чином впливала на характер, зміст і форму державного будівництва. П. Скоропадський обстоював самостійність України, але не вважав абсолютною цінністю й передбачав повернення її в лоно оновленої Росії. Німецько-австрійська окупація детермінувала сателітну залежність від союзників.

Державно-політична модель гетьманату мала дуалістичний характер. Уряд, Державна канцелярія, структура міністерств, інститут головноуповноваже- них, дорадчі органи формувалися за дореволюційними взірцями, а гетьманська адміністрація -- за українською історичною традицією (гетьманські палац, штаб, канцелярія, двір, конвой тощо). П. Скоропадський відновив усі скасовані більшовиками титули, чини, звання, ранги царських часів. Водночас військові звання генералітету отримали відповідники козацької доби -- генеральні хорунжі, значкові, бунчукові.

Російсько-українська бінарність державного будівництва залежала від переважання відповідних сегментів малоросійськості в ментальності міністрів. М. Василенко, сповідуючи територіальний патріотизм і федералістські принципи, разом із командою українських патріотів-освітян відстоював національні цінності та втілював 'їх у життя в підвідомчій культурно-освітній сфері. Було українізовано сотні шкіл і гімназій, відкрито два університети, архів, бібліотеку, мистецькі заклади, академію наук.

Система судочинства конструювалася за російською імперською моделлю: замість Генерального суду створено Державний сенат, відновлено діяльність колишніх судових палат, комерційного та військових судів. Широке застосування дореволюційного законодавства, кадрове засилля російських правни- ків, діяльність німецьких й австрійських військово-польових судів об'єктивно підривали засади формування Української Держави не тільки як правової, але й національної.

Правоохоронні органи -- МВС, державна варта, гетьманська контррозвідка -- були націлені на боротьбу зі «внутрішнім ворогом», насамперед із соціалістичною опозицією. На службу повернулися колишні жандармські та поліцейські чини. Широко застосовувалися позасудові, репресивні заходи, вислання за межі України. До в'язниць потрапили й відомі українські діячі, зокрема С. Петлюра та ін. Підрозділи державної варти брали участь у придушенні селянських повстань. Водночас відверта антиукраїнська діяльність численних російських правих угруповань, зокрема монархічних, залишалася поза увагою, оскільки у відносинах гетьманату з представниками вищої російської політичної еліти в Україні склався статус мирного співіснування.

Будівництво збройних сил для очільника держави -- бойового генерала було болісною проблемою, оскільки німці заборонили створювати регулярну армію. Гетьман залишив на посадах призначених ще за УНР командирів кадрованих корпусів. Майже всі вони були етнічними українцями з певним комплексом малоросійства. Однак це мало вплинуло на їхню політичну лояльність. У кризовій ситуації ніхто з них не став на захист гетьманської держави. Частина підтримала Директорію, а переважна більшість пішла на службу в Добровольчу та інші білі армії. Столицю Української Держави довелося захищати найманим дружинам російського офіцерства.

Земельна реформа, яку сумлінно намагалися провести міністри -- «істинно російська людина» В. Колокольцов і його наступник український патріот В. Леонтович -- мала створити міцну верству середніх землевласників як соціальну опору державної влади. Однак у гетьмана та уряду не вистачило політичної волі подолати опір землевласницького корпоративного лобі й ухвалити імперативний закон про викуп державою поміщицьких земель для продажу малоземельним селянам.

Намагання П. Скоропадського досягти порядку та спокою вдалося втілити у столиці й інших містах, але провінція впродовж усього літа 1918 р. нуртувала масовими селянськими повстання. Репресивна практика німецьких та особливо австрійських військово-польових судів, розстріли, екзекуції, контрибуції, масове вилучення продовольства змушували українських селян до збройного спро- тиву. Ненависть до союзників-окупантів екстраполювалася на гетьманську владу й далася взнаки у кризовій ситуації, викликаній завершенням світової війни.

Усвідомлюючи поразку Німеччини, десятеро міністрів-кадетів виступили з декларацією про необхідність зміни самостійницького політичного курсу держави на проантантівський, пошуку шляхів порозуміння з переможцями у війні та союзників у відродженні «великої Росії». Ця політична позиція урядовців довела, що визнання самостійності України для них було ситуативним, як необхідний етап до федеративної парламентської чи монархічної Росії. У кризовій ситуації гору взяв російський вектор.

В умовах нових геополітичних викликів П. Скоропадський видав грамоту про федерування з небільшовицькою Росією. Різкий злам політичного курсу, фактична відмова від державної незалежності може розглядатися як відчайдушна спроба врятувати хоч в якійсь формі своє дітище в лоні відродженої Росії. Однак поява грамоти була зумовлена й амбівалентною свідомістю П. Скоропадського, де співіснували російські та українські ментальні засади. В конкретній ситуації загроз гетьманату перші взяли гору й навіть диктували колишньому царському аристократові потребу очолити рух постімперських лімітрофних утворень за відновлення «великої Росії».

Отже новітній гетьманат -- це ситуативний витвір російсько-української, малоросійської дихотомії, яка намагалася, але не змогла відірватися від порушеної революцією імперської спадщини. Будівництво самостійної держави вилилося в конструкцію російського взірця. Не дивлячись на широку реставрацію дореволюційних інститутів, саме зважені та послідовні структурні й сут- нісні зрушення у процесах українізації освіти, науки, культури дають підстави сучасним дослідникам відносити гетьманат до українських державних утворень революційної доби 1917--1921 рр.

References / список літератури

Hrytsak, Ya. Narys istorii Ukrainy: formuvannia modernoi ukrainskoi natsii XIX-- XX st. Kyiv, 1996 [in Ukrainian].

[Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-- ХХ ст. Київ, 1996].

Verstiuk, V., Horobets, V., Tolochko, O. Ukraina i Rosiia v istorychnii retrospektyvi. Narysy v 3-kh t. T. 1: Ukrainski proekty v Rosiiskii imperii. Kyiv, 2004 [in Ukrainian]. [Верстюк В., Горобець В., Толочко О. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси в 3 т. Т. 1: Українські проекти в Російській імперії. Київ, 2004].

Skorokhod, O. Hetmanat 1918 roku yak “malorosiiskyi proekt”. Hetmanat Pavla Skoro- padskoho: istoriia, postati, kontroversii: Vseukr. nauk. konf. 19--20 travnia 2008 r. Kyiv,

54--61 [in Ukrainian].

[Скороход О. Гетьманат 1918 року як «малоросійський проект». Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії: Всеукр. наук. конф. 19--20 травня 2008 р. Київ, 2008. С. 54--61].

Natsionalna ta istorychna pamiat. Vyp. 7. Kyiv, 2013. [in Ukrainian].

[Національна та історична пам'ять. Вип. 7. Київ, 2013].

Savchenko, V. Pavlo Skoropadskyi -- ostannii hetman Ukrainy. Kharkiv, 2008 [in Ukrainian]. [Савченко В. Павло Скоропадський -- останній гетьман України. Харків, 2008].

Mykhailova, O. Pavlo Skoropadskyi: “Krim nehidnykiv, usi pidut za mnoiu”. Kyiv, 2018 [in Ukrainian].

[Михайлова О. Павло Скоропадський: «Крім негідників, усі підуть за мною». Київ, 2018].

Pyrih, R. Diialnist uriadiv Hetmanatu Pavla Skoropadskoho: personalnyi vymir. Kyiv, 2016 [in Ukrainian].

[Пиріг Р. Діяльність урядів Гетьманату Павла Скоропадського: персональний вимір. Київ, 2016].

Kraliuk, P. Pavlo Skoropadskyi -- hetman-ukrainizator, yakoho pohubylo rusofonstvo. URL: https://www.radiosvoboda.org/aZ30460976.html? [in Ukrainian].

[Кралюк П. Павло Скоропадський -- гетьман-українізатор, якого погубило русо- фонство. URL: https://www.radiosvoboda.org/aZ30460976.html? (дата звернення: 10.04.2023)].

Halushko, K. Chuzhyi suchasnykam, ale korysnyi nashchadkam. URL: https://tyzhden. ua/chuzhyj -suchasnykam-ale-korysnyj-nashchadkam/ [in Ukrainian].

[Галушко К. Чужий сучасникам, але корисний нащадкам. URL: https://tyzhden.ua/ chuzhyj-suchasnykam-ale-korysnyj-nashchadkam/ (дата звернення: 11.04.2023)].

Serhiichuk, V. Nam ne potribni pahintsi vid trukhliavoho pnia malorosiistva. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3534208-nam-ne-potribni-paginci-vid- truhlavogo-pna-malorosijstva.html [in Ukrainian].

[Сергійчук В. Нам не потрібні пагінці від трухлявого пня малоросійства. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3534208-nam-ne-potribni-paginci-vid- truhlavogo-pna-malorosijstva.html (дата звернення: 11.04.2023)].

Entsyklopediia istorii Ukrainy. Vol. 3. Kyiv, 2005. 416 [in Ukrainian].

[Енциклопедія історії України. Т. 3. Київ, 2005. С. 416].

Rada. 1906. 15. X [in Ukrainian].

[Рада. 1906. 15 жовтня].

Vynnychenko, V. Tvory: Vyd. 2. Kyiv; Wien, 1919. T. 11: Khochu! Roman [in Ukrainian]. [Винниченко В. Твори. Вид. 2-ге. Київ; Відень, 1919. Т. 11: Хочу! Роман].

Malaniuk, Ye. Malorosiistvo. URL: https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/malorosi- istvo-kniga-ievgena-malaniuka-1959-roku/ [in Ukrainian].

[Маланюк Є. Малоросійство. URL: https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/malor- osiistvo-kniga-ievgena-malaniuka-1959-roku/ (дата звернення: 11.04.2023)].

Malorosiistvo. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/малоросійство [in Ukrainian].

[Малоросійство. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/малоросійство (дата звернення: 10.04.2023)].

Liubovets, O. Politychni zasady diialnosti partii narodnoi svobody v Ukraini pislia pova- lennia samoderzhavstva (liutyi -- lypen 1917 r.). Hurzhiivski istorychni chytannia. 2009. Vyp. 3. 350--354 [in Ukrainian].

[Любовець О. Політичні засади діяльності партії народної свободи в Україні після повалення самодержавства (лютий -- липень 1917 р.). Гуржіївські історичні читання.

Вип. 3. С. 350--354].

Skoropadskyi, P. Spohady. Kinets 1917 -- hruden 1918. Hol. red. Ya. Pelenskyi. Kyiv; Philadelphia, 1995 [in Russian].

[Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 -- грудень 1918. Київ; Філадельфія, 1995].

Kappeler, A. Mazepyntsi, malorosy, khokhly: ukraintsi v etnichnii iierarkhii Rosiiskoi imperii. Kyivskastarovyna. 2001. № 5. 8--20 [in Ukrainian].

[Каппелер А. Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії. Київська старовина. 2001. № 5. С. 8--20].

Herashchenko, T. Ukrainska narodna hromada. Visnyk Kyivskoho derzhavnoho linh- vistychnoho universytetu. 2000. Vyp. 4. 196--213 [in Ukrainian].

[Геращенко Т. Українська народна громада. Вісник Київського державного лінгвістичного університету. 2000. Вип. 4. 196--213].

Pyrih, R. (comp.). Ukrainska Derzhava (kviten -- hruden 1918 r.). Dokumenty i mate- rialy. T. 2. Kyiv, 2015 [in Ukrainian].

[Пиріг Р. (упоряд.). Українська Держава (квітень -- грудень 1918 р.). Документи і матеріали. T. 2. Київ, 2015].

Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoi imperii. T. 26 (1906). S.-Petersburg, 1909 [in Russian]. [Полное собрание законов Российской империи. Т. 26 (1906). Санкт-Петербург, 1909].

Derzhavnyi vistnyk. 1918. № 1. 16. V [in Ukrainian].

[Державний вістник. 1918. № 1. 16 травня].

Pyrih, R. (comp.). Ukrainska Derzhava (kviten -- hruden 1918 r.). Dokumenty i mate- rialy. T. 1. Kyiv, 2015 [in Ukrainian].

[Пиріг Р. (упоряд.). Українська Держава (квітень -- грудень 1918 р.). Документи і матеріали. T. 1. Київ, 2015].

Chykalenko, Ye. Shchodennyk. T. 2: 1918--1919. Kyiv, 2002 [in Ukrainian]. [Чикаленко Л. Щоденник. Т. 2: 1918--1919. Київ, 2002].

Dontsov, D. Rik 1918. Kyiv. Kyiv, 2004 [in Ukrainian].

[Донцов Д. Рік 1918. Київ. Київ, 2004].

Doroshenko, D. Moi spomyny pro nedavnie mynule (1914--1920). Kyiv, 2007 [in Ukrainian].

[Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914--1920). Київ, 2007].

Ivantsova, O. (ed.). Getman P.P. Skoropadskij. Ukraina na perelome. 1918 god. Sb. dok. Moskva, 2014 [in Russian].

[Иванцова О. (ред.). Гетман П.П. Скоропадский. Украина на переломе. 1918 год. Сб. док. Москва, 2014].

Skoropadskyi, P. Spomyny. Kinets 1917 -- hruden 1918 roku. Ed.Yu. Tereshchenko. Kyiv, 2019 [in Ukrainian].

[Скоропадський П. Спомини. Кінець 1917 -- грудень 1918 року. Відп. ред. Ю. Терещенко. Київ, 1919].

Samokhina, N. Rodyna Lyzohubiv ta yii vnesok u rozvytok kultury. URL: Rodyna_Lyzo- hubiv_ta_ii_vnesok_u_rozvytok_kultury.pdf (chtyvo.org.ua) [in Ukrainian].

[Самохіна Н. Родина Лизогубів та її внесок у розвиток культури. URL: Rodyna_Lyzohu- biv_ta_ii_vnesok_u_rozvytok_kultury.pdf (chtyvo.org.ua) (дата звернення: 11.04.2023)].

Zenkovskij, V. Piat mesiatsev u vlasti (15 maia -- 19 oktiabria 1918 g.). Moscow, 1995 [in Russian].

[Зеньковский В. Пять месяцев у власти (15 мая -- 19 октября 1918 г.). Москва, 1995].

Volkov, S. (comp.). 1918 god na Ukraine. Moskva, 2007 [in Russian].

[Волков С. (сост.). 1918 год на Украине. Москва, 2007].

Hyrych, І.В. Hrushevskyi u dosiahnenni ideino-kulturnoi sobornosti ta podolanni naddniprianskoho partykuliaryzmu. Ukrainskyi istorychny zhurnal. 2016. № 5. 101-138 [in Ukrainian].

[Гирич І.Б. Грушевський у досягненні ідейно-культурної соборності та подоланні наддніпрянського партикуляризму. Український історичний журнал. 2016. № 5. С. 101 -- 138].

Voronenko, V., Kisterska, L., Matvieieva, L., Usenko, І. Mykola Prokopovych Vasylenko. Kyiv, 1991 [in Ukrainian].

[Вороненко В., Кістерська Л., Матвеева Л., Усенко І. Микола Прокопович Василенко. Київ, 1991].

Vernadskij, V. Dnevniki 1917--1921. Kyiv, 1994 [in Russian].

[Вернадский В. Дневники 1917--1921. Київ, 1994].

Berzin, P. Shukach pravdy (Mykhailo Pavlovych Chubynskyi). Yurydychna Ukraina. 2016. 87-91.

[Берзін П. Шукач правди (Михайло Павлович Чубинський). Юридична Україна. 2016. 87--91].

Poslednie novosti. 1918. 11. V [in Russian].

[Последние новости. 1918. 11 мая].

Chubinskij, M. Na Donu (Iz zapisok ober-prokurora). Donskaia letopis. 1924. № 3 [in Russian].

[Чубинский М. На Дону (Из записок обер-прокурора). Донская летопись. 1924. № 3].

Nesvitskyi, O. Poltava u dni revoliutsii ta v period smuty 1917--1922 rr. Poltava, 1995 [in Ukrainian].

[Несвіцький О. Полтава у дні революції та в період смути 1917--1922 рр. Полтава, 1995].

Derzhavnyi vistnyk. 1918. 16. VII [in Ukrainian].

[Державний вістник. 1918. 16 липня].

Andriievskyi, V. Z mynuloho (1917 rik na Poltavshchyni). T. 2. Berlin, 1923 [in Ukrainian]. [Андрієвський В. З минулого (1917 рік на Полтавщині). Т. 2. Берлін, 1923].

Vynnychenko, V. Vidrodzhennia natsii. Ch. III. Kyiv; Wien, 1920 [in Ukrainian]. [Винниченко В. Відродження нації. Ч. ІІІ. Київ; Відень, 1920].

Derzhavnyi vistnyk. 1918. 16. XI [in Ukrainian].

[Державний вістник. 1918. 16 листопада].

Размещено на Allbest.ru/