Матеріали етнографічної комісії ВУАН – важливе джерело для дослідження традиційної культури 1920-1930-х рр. (на прикладі Дніпропетровщини)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Матеріали етнографічної комісії ВУАН - важливе джерело для дослідження традиційної культури 1920-1930-х рр. (на прикладі Дніпропетровщини)

Валентина Борисенко

Анотація

У статті досліджуються і розкриваються архівні джерела Етнографічної комісії Всеукраїнської Академії (1921-1933). Наводяться записи народних збирачів фольклорно-етнографічних матеріалів з різних ділянок української традиційної культури. Ці записи припадають переважно на 1927-1929 рр., коли населення потроху оговталося після страшного голоду 1921-1923 рр. і намагалося зберегти життєдайні сили для розвитку господарства і сім'ї. Серед мешканців Степової України досить повно зберігалися народні звичаї, обряди, свята народного календаря, колядки, щедрівки. Цікаві спостереження зроблені у галузі матеріальної культури, що стосуються землемірства, орної техніки, будівництва житла. Особливо цікаві народні вірування пов'язані з уявленнями про землю, вогонь, тварин. Маємо збереження архаїчних елементів культури, коли віра у сили демонології активно побутували і були характерні для усіх районів Дніпропетровщини. Віра в існування відьом і засоби захисту від них дуже поширені. У пісенному фольклорі дуже часті згадки про козацьку волю, про мужність козаків. Взагалі тема козаччини дуже виразна в усіх пісенних і прозових жанрах. У цих записах кореспондентів з Дніпропетровщини наявний зріз побутування фольклорно-етнографічних явищ на першу половину ХХ ст.

Ключові слова: етнологія, фольклор, Етнографічна комісія, вірування, Дніпропетровщина. культура етнографічний народний

MATERIALS OF THE ETHNOGRAPHIC COMMISSION OF THE UKRAINIAN ACADEMY OF SCIENCES AS AN IMPORTANT SOURCE FOR THE STUDY OF TRADITIONAL CULTURE OF THE 1920s AND 1930s (ON THE EXAMPLE OF DNIPROPETROVSK REGION)

Valentyna Borysenko

The archival sources of the Ethnographic commission of the All-Ukrainian Academy (1921-1933) are studied and described in the article. The records of the people's collectors of folklore-ethnographic materials from various fields of Ukrainian traditional culture are submitted. These are mainly the samples of the 1927-1929, when the population have recovered a little from a terrible famine of the 1921-1923 and try to keep life giving strength for the development of farm and family. Folk customs, rituals and folk calendar holidays, kolyadkas, schedrivkas are preserved completely enough among the inhabitants of Steppe Ukraine. Interesting observations in the field of material culture concerning the land surveying, ploughing technique, dwelling building, are fixed. Folk beliefs, connected with the concepts on earth, fire, animals are of peculiar interest. We have the preservation of archaic elements of culture, when the faith in the forces of demonology exist actively and are typical for all districts of Dnipropetrovsk region. Belief in the witches existence and the means of protection from them are very widespread. The reminiscences on Cossack liberty, their courage are the most frequent in the song folklore. In general, the theme of Cossack times is highly significant in all song and prose genres. The level of existence of folklore-ethnographic phenomena in the first half of the 20th century is presented in these records of correspondents from Dnipropetrovsk region.

Keywords: Ethnology, folklore, Ethnographic commission, beliefs, Dnipropetrovsk region.

Золотим віком етнології вважається друга половина ХІХ ст., коли національна свідомість досягла високого розвитку у світі і зацікавлення етногенезом націй стало ключовим у гуманітарних науках. Саме тоді становлення науки перебуває на високому щаблі. Створюються етнографічні товариства в США, Європі. В Російській імперії також у 1845 р. було утворено Імператорське Російське Географічне Товариство. Розвивалася наука і в Україні, хоча організаційно влада боялася створювати окремі товариства. Тому етнологічна наука досягла значних успіхів у стінах університетів, насамперед у Харківському і Київському. Досягнення вчених спонукали владу все ж таки відкрити у Києві Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства (далі РГТ). Та його активність (розробка наукових програм, експедиційна та видавнича діяльність) спричинилася до короткого життя цього важливого Відділу (1873-1876 рр.). Заборонили його Таємним царським Емським указом разом із забороною української мови. За короткий час вчені, що увійшли до Південно-Західного Відділу РГТ, зокрема В. Антонович, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Драгоманов, І. Рудченко, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко, О. Пчілка та ряд інших створили підмурок для майбутньої української академії наук. Після ліквідації Відділу почалося переслідування його членів і Ф. Вовк, М. Драгоманов мусили вдатися до еміграції, щоб не попасти під арешт. На ці утиски етнологічної науки відгукнулися вчені Львова і у 1892 р. культурно-просвітницьке Товариство імені Шевченка було реорганізоване у Наукове Товариство ім. Шевченка (НТШ). При ньому у 1898 р. було створено окрему Етнографічну комісію, яку впродовж багатьох років очолював Іван Франко (1898-1913 рр). Отже, вчені-етнологи другої половини ХІХ-ХХ сторіччя підготували надійне підґрунтя для створення української етнологічної школи європейського рівня.

У 1918 р. заснована Українська Академія наук у Києві. Протягом 1920-1925 рр. було створено основні наукові етнографічні центри в системі Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). До провідних осередків етнологічної науки цього періоду належали насамперед: Етнографічна комісія ВУАН (1921-1933) під головуванням Андрія Лободи; Музей (а згодом Кабінет) антропології та етнології ім. Хведора Вовка (1925-1934); Кабінет примітивної культури кафедри історії України (1925-1933) під керівництвом Михайла Грушевського; Кабінет музичної етнографії (1922-1933) під керівництвом Климента Квітки, Краєзнавча комісія та ряд інших.

Провідною установою була Етнографічна комісія ВУАН, (далі - ЕК) яка налагодила не лише випуск Етнографічного Вісника (1925-1932, кн. 1-10), а й широку мережу кореспондентів, які на розроблені комісією Програми надсилали свої етнографічні матеріали з усієї території тодішньої УРСР (Борисенко 2002, с. 9-10) Наприкінці 1920-х років із комісією співпрацювали більше десяти тисяч збирачів-аматорів. Фольклорно-етнографічні матеріали, що обчислюються у декілька тисяч аркушів, стали національним багатством у вигляді рукописного фонду Етнографічної комісії і сьогодні зберігаються в галузевому архіві "Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів" (АНФРФ ІМФЕ) Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, що входить до Національного надбання України. Значна частина цих матеріалів не опублікована, а їх величезний масив утруднює публікацію всього корпусу. Про плідну діяльність ЕК ВУАН опублікував статтю знаний художник, письменник, етнолог Степан Музиченко. (Музиченко 1986, с. 21-37). Тому у даній статті ми зупинимося на висвітленні культури та побуту селян Дніпропетровщини на архівних матеріалах. Цей регіон у якому стрімко розвивалася промисловість та відбувалася урбанізація населення мав свої особливості і тут цікаво побачити початки трансформації традиційної культури і під впливом міста та сезонних заробітків. На заклики ЕК і розсилання Програм по районах відгукнулося дуже багато учителів, лікарів, учнів старших класів, студентів училищ. Дніпропетровщина була з дуже активних областей, де кореспондентів було багато а їхні відповіді на запитальники були достовірними, бо вони були самі носіями традиційної культури. Надзвичайно цікаві матеріали з різних ділянок культури як духовної, так і матеріальної. Це записи весільного обряду, календарних свят, ведення сільського господарства, світоглядних уявлень тощо. Зокрема, дуже детальний опис календарних свят, прикмет до них та вірувань селян зробив кореспондент із с. Олександрівка Солонянського району на Дніпропетровщині Василь Самойлов. У своїх дописах він починає розповідь як треба зустрічати новий рік, особливо високосний. Він пише, що старі люди кажуть, що високосний рік нещасливий. Коли він заходить, то й до схід сонця не можна на двір виходити, бо як уперше цей високосний рік гляне на людину, то будуть дуже в цім році люди мерти; також не можна до схід сонця й худобу випускати надвір, бо як цей високосний рік гляне на неї, то буде великий падіж худоби. Далі описуючи про шкідливість високосного року згадує, що особливо не варто будувати житло у цім році, бо не буде щастя у родині. Цей запис характерний тим, що талановитий дописувач ніби плете мережева і кожна ниточка уплітається у розповідь. Написавши застороги про недопустимість будівництва у високосному році, автор тут же переходить до опису як починають будувати хату. Цитуємо фрагмент: "Коли закладають хату то сиплять жита по кутках і приказують якому члену сім'ї ця купка. У чиєму куточку уперше буде розгребене жито, той швидше і умре. Потім кладуть іще черепки, щоб була хата лунка і кладуть вугілля, щоб була суха хата. Кладуть на святий вугол (кут) гроші, щоб багатий був господар цієї хати...". (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-7, од. зб. 713, арк. 54-55). Далі описує інші звичаї при будівництві оселі. Коли вже стіни готові на хату стягають сволок, то його перев'язують платком або рушником і цей рушник потім дістається теслі котрий буде будувати дах. Перев'язують рушником для того, щоб не було у хаті пацюків та щоб хазяїн не вмер. На сволок кладуть парне число "слижів" (балків - В. Б.), що теж має магічне значення на продовження життя обох господарів. Коли вже хата готова, то господар, що має переходити у нову хату бере цілий хліб і стає на порозі проти горища і кличуть домового. Кажуть так: "Ходи ж з нами жить на нове жительство". (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-7, од. зб. 713, арк. 55). При цьому робить важливу примітку, що тепер вже цього не роблять, а раніше усі робили. Це означає, що частина вірувань або зникає або трансформується.

Далі кореспондент описує, яких постів ще дотримувалися на селі, звичаї яких дотримувалися під час Різдвяних свят та Водохреща. І при цих описах вставляє цікаві перекази про кам'яні баби. Відомо, що у Дніпропетровському краєзнавчому музеї зібрані ці загадкові кам'яні скульптури. Вчені досі розшифровують їхню символіку та функції. І тому у цьому ключі дуже важливо зберегти народні перекази про цю загадку давнини Степової України. Кореспондент В. Самойлов пише про звичай перед Різдвом носити до баби і діда, кумів вечерю, що безумовно має давню мотивацію про зв'язок з потойбіччям та умилостивленням померлих родичів. Зазначає, що існує на Дніпропетровщині таке повір'я, що коли перестануть носити вечерю, кам'яні баби увійдуть у землю. І подає переказ, який варто подати повністю, з дотриманням лексики записувача. "У одного чоловіка були вкрадені воли і пішов той чоловік шукать волів. Це було проти різдва. Ішов, ішов той чоловічок і вже стало смеркать і почав брискать дощчик. Він узяв і присів під цією кам'яною бабою, напнув її сіряком і зробив собі захист від дощу. Коли у 12 часов ночі приходе друга кам'яна баба до цієї, де сидів мужик, тай каже таке: "спасена душа найшлася прикрила тебе від дощику, а я ж то на дощі погибаю. І почали ці баби роспитувать мужичка чи носять у вас ще вечерю. І сказали йому, що ми колись були справні люди і нас заколдували, що ми окам'яніли і стоять нам оце на землі до тих пір поки перестануть носить вечерю, тоді ми вже підем у землю." Тоді роспитали мужичка куди він іде. Він їм росказав, що іде шукать украдених воликів. Ті баби йому сказали, що йди отак прямо і найдеш свої волики. Той дядько і пішов. І дорогою йому за халяву упав цвіток із папороті і він тоді узнав де його воли і найшов. А кажуть хто найде цей цвіток папороті той усе знатиме." (АНФРФ ІМФЕ, 1929, арк. 56).

Далі кореспондент описує вірування про скарби і як їх можна знайти, про звичаї на Святвечорі, приготуванні куті і пов'язані з нею звичаї. Сумлінний автор детально описує різні ворожіння дівчат про майбутнє заміжжя перед Новим роком. Тут перераховується відомий звичай про рахування кілків у тинах за формулою: "молодець - вдівець", ходіння під вікна сусідів і прислухаються чи в хаті кажуть: піди принеси, а чи сядь і тоді це вирішуватиме долю дівчини, бо як почує "піди" - значить вийде заміж, а як почує "сядь", то ще сидітиме у дівках. І кидають через хату чоботи, куди впаде носком у ту сторону й заміж піде. Треба зазначити, що на Правобережжі України подібні ворожіння проводилися на Андрія, а в Степовій Україні, як і Слобожанщині здебільше під Новий рік.

Збирачі фольклорно-етнографічного матеріалу подають цікаві дані про вірування, що пов'язані з кожним днем. У 1920-1930 рр. ще досить збережена була система вірувань, пов'язаних з аграрним господарством, захистом оселі і худоби, зокрема найпоширеніші вірування про існування відьом і різні способи їх розпізнання та створення перешкод для відбирання молока від корів. Це забивання осикового кілка у непомітному місці у хліві, кип'ятіння молока у новій покришці, яку купили не торгуючись, і відмова відьмі (сусідці або іншій жінці) у позичанні чого-небудь. Щодо ряду захисних або інформаційних заходів у новому горщику чи покришці обов'язково зазначається, що для цього придатні лише ті речі, які купили не торгуючись.

Також маємо досить повний опис свят народного календаря, що засвідчує загальноукраїнський характер цих свят і фіксацію втрати мотивації окремих обрядових дій, що характерно для даного періоду. Досить цікаві матеріали надійшли з села Гуталівці Котовського району Дніпропетровської округи, записані студенткою О. Погорілою у 1927 р. Починає з травня місяця і зазначає, що на Довгого Івана (21 травня - Б. В.) старі баби встають до схід сонця і сажають огірки і приказують: "ростіт огірочки повненькі та довгенькі". А на свято Симона-Золоте (23 травня - Б. В.) старі баби ходять по зілля й потім сполощуть його, готують обід і випивку й гуляють, а для чого це роблять й сами не знають. Бачимо, що це давнє свято, яке відзначали виключно жінки і яке було поширене на більшій території України, вже втрачає мотивацію, але традиція ще зберігається, яка зникне вже у 1950-1960 рр.

Досить детально описує таке знане свято як Зелена неділя (за християнським календарем Трійця). Кореспондентка підкреслює, що назва Зелена неділя ще існує. Хати клечають так: рубають дерево осику й бересток і клечають в хаті скрізь, коло порога забивають одну деревину велику у стріху і стромляють біля колодязя. Травою клечають такою: полином, любистком, м'ятою, канупером. Є звичай, що осика оберігає од відьом. Тією самою гілкою, що була забита біля порога можна вдарити відьму, а б'є найстарше в роді, або найменше. Є ще вірування, що коли осики кусочок закопати в кошарі, де живе корова, то відьма не займе корови. Оберігають люди себе від відьом так: " коли схотять побачити відьму, перед жилавим понеділком (останній день Масниці) беруть в рот кусочок сиру коров'ячого і сплять. Це робить одна людина в сім'ї. Потім їй обов'язково перед Пасхою треба піти на діяніє (всюношну)і стати в дзвіниці. І тоді побаче всіх відьом, будуть ходить з дійницями і проситимуть щоб з ними піти на двір, але виходити не треба бо розтерзають. Як тільки дочитаються до хреста, тоді вони десь скриваються, бо бояться хреста". (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-7, од. зб. 712, арк. 77-78). Студентка зазначає, що є ще один спосіб пізнати відьму про що їй розповіла старенька бабуся. Був випадок, що спортилась корова і не дається доїти. Так її направила одна сусідка: " Каже зроби так: здій корову, купи нову покришку, тільки не торгуйся, що запроси, те й дай, тоді налий в покришку молока й постав на жар, так тоді побачиш всіх відьом, які тобі спортили корову. Так і було, одна прийшла солі позичати, друга - сірників, третя щось спитати. Ще зберігається і такий звичай. На Зелені свята іде жінка до баби, що в неї бабувала (приймала пологи - Б. В,) несе хлібину і нову хустку і нею підперізує бабу як увійде в хату, а потім баба сама бере у неї хлібину й кладе на стіл, а потім гуляють. (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1, од. зб. 712, арк. 79). Підперізування баби відноситься до дуже архаїчних звичаїв, які мало де зберігалися.

На Дніпропетровщині, як і у багатьох регіонах України, зберігалося цікаве вірування про привороти коханого і відвороти від нелюба за допомогою кісточок кажана. Вважалося дуже дієвим і виконувалося як дівчатами, так і хлопцями. Лише хлопці значно рідше вдавалися до ворожіння. Поширене на Дніпропетровщині, як і у багатьох інших регіонах України, ворожіння про магічну силу кісточки від з'їденого мурахами кажана. Його подають чимало кореспондентів. Суть ворожіння полягала у тому, що треба купити новий горщик (не торгуючись за ціну), посадити туди кажана і занести вночі на купу з мурашником. За ніч мурахи з'їдять кажана і залишиться лише кісточка (вилочка). Треба її вранці забрати і мати на озброєнні магічну силу тієї вилочки: як притягнеш непомітно симпатію, буде на вік твоя, а як непомітно відштовхнеш - відчепиться нелюбий.

На сьогодні все рідше трапляються знання про явища природи. В Етнографічній комісії була спеціальна програма "Про вірування про гадюку". Із села Військове Солонянського району Дніпропетровської округи Григорій Пивоваров прислав свої записи і повідомляє про наступне: "У нашій місцевості гадюки бувають (звуть їх) "змія" (сіра мала гадючка), "ужака" (не кусається) і "жовтобрюх" (велика жовта гадюка). Гадюка коли вкусить кого небудь, то воно зразу вмре, коли вкусить людину, то баба-знахарка висмокчи ротом яд із рани. Инколи вуж залізе десь і у господаря лазити почне, то в конюшні то де інше, але цього вужа вбивати нізя, бо щось у господарстві здохне."

Гадюки вилазять з землі на Рухмана (Рахманський великдень на 25 день після Великодня - Б. В.), а залазять восени на Воздвиження". (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1, од. зб. 712, арк. 50-51). Загалом нам цікаві самі згадки про таємничих Рухманів, територія поширення легенди. На Правобережній Україні часто зустрічається легенда про те, що під землею живуть люди і коли на Рахманський великдень прислухатися до землі, то можна почути як вони розмовляють, так само як і у наступному зразку вірування, де вони погейкують на худобу, поганяють волів. А ще досить поширена легенда про те, що шкарлупи з великодних крашанок пускають на річку і вони за 25 днів допливуть до якихось рахманів і тоді ті теж будуть мати Рахманський великдень. Варто зазначити, що необхідно більш детально дослідити ці вірування і простежити можливо рух переміщення народів у давнину.

Далі записувач розповідає як використовують шкірку гадюки при лікуванні малярії та подає розлого відому легенду про те, що гадюка здатна оселятися у людському організмі і шкодити людині та способи як її виганяють з людини за допомогою солоних оселедців і води.

Майже усі записувачі з Дніпропетровщини, відповідаючи на надіслані запитальники, від себе ще додавали збірку записаних ними пісень. Це може стати окремою темою дослідження фольклористів, а з етнографічного боку цікавий сам репертуар поширений тоді серед мешканців Степової України. При цьому кореспонденти зауважують, що деякі пісні починають забуватися, зокрема пісня про Гриця, "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", про сироту, яку зводить хлопець і не боїться слави. На закінчення пісні парубок зухвало заявляє: "Мені дівки та пришиють квітку, а тебе, дівко, завертять в намітку". Це свідчить про існування колись звичаю, коли зваблену дівчину пов'язували жіночим головним убором наміткою. Так що і фольклорний матеріал є неоціненним етнографічним джерелом. Звісно багато пісень записаних на Дніпропетровщині: це народні пісні про кохання, романси, козацькі та авторські не завжди відомих композиторів і поетів. Про пісню "Віють вітри, віють буйні" є заувага, що її вже мало хто знає, а пісня "Ой у полі криниченька, там холодна водиченька" досить поширена.

Григорій Пивоваров окремо зазначає про існування історичних пісень і каже, що це улюблена пісня серед старших селян, її давно співають і автор її невідомий. Очевидно вона народилася тут в козацьких степах України. Варто дати цей явно авторський зразок, який не часто зустрічається серед публікацій.

"Я сьогодні щось дуже сумую,

Про козацькую долю згадав.

І про славу свою всенародню,

Що колись я, як вітер гуляв.

Боронив я свою Україну,

Боронив я від лютих татар І про мене вся слава гриміла,

І боявся мене яничар.

А тепер все пройшло, все минуло,

Чорна хмара кругом облягла

І на горе синам України

Злая доля у гості прийшла.

Плачуть, плачуть сини України

Плачуть з вільних степів козаки,

Плачуть діти, рожевії квіти,

Що Вкраїна в неволі, в тюрмі".

(АНФРФ ІМФЕ, ф. 1, од. зб. 712, арк. 42).

Народні знання про землемірство у 1920-1930-х рр. ще побутували у селянському середовищі. Автор описує, що межею визначають відокремлення лісу від поля однією борозною. Коли поле двох господарів знаходиться поряд, то зорюють всю площу а межу виділяють теж на одну борозну неораною. Коли були пани раніше, то землю свою обкопували рівчаком до 1 аршина завглибшки. Міряють землю "шагами". Два шаги (кроки) становлять 1 сажень. Найбільша довжина десятини це 120 сажнів, що називається "гони". Зберігаючи народні місцеві назви кореспондент далі пише: "Ще землю міряють "хварталами" (кварталами) - це віддаль між двома шляхами, що рівна 10 десятинам землі.

Є ще малі міри - "четверть і "лікоть". Четверть міряють розставляючи широко один від одного великий і безіменний палець. Аршин має в собі 4 четверті. Ліктем у нас міряють найбільше ткачі полотна... Десятину коли міряють прямокутну, то міряють кругом усі боки, потім складають і виходить десятина. Десятина має у нас 2400 "квадратів" (квадратні сажні). Тобто всі вигляди земної площі вимірюють всі боки сажнем і потім додають все, одержуючи квадратні сажні. Тепер вже молоді хазяї міряють по геометричним формулам.". (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1, од. зб. 712, арк. 35-36).

Ми знаємо, що і до сьогодні наука ще не розкрила всі таємниці пов'язані з землею. Вчені роблять різні припущення про існування якихось глибинних таємниць у надрах землі. Сільське населення, яке з високими науками було мало знайоме все ж мало свої уявлення про землю і вони ще у 1920-1930-х рр. зберігалися досить повно. Тому кореспонденти дбайливо записали для нащадків ці уявлення. На усій території України, зокрема і на Дніпропетровщині, що свідчить про єдність української культури, землю називали матінкою і мали ряд застережень при поводженні. Так не можна було плювати на землю, бо її вважали святою. Подивімося тепер на наші вулиці, зупинки транспорту. Мабуть люди забули цю засторогу народу.

"Старі люди кажуть, що землю створив Бог і що землі у глиб краю нема ніколи. Земля має форму скрізь рівну, бо коли б була кругла, то хати б поперекидались і вода вибігла б з річок. А так завжди коли не встань всюди однаково стоїть хата і люди раком же не ходитимуть. І десь далеко земля сходиться з небом. Пуп землі (центр, середина землі) є аж у Ієрусалимі...". (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1,од. зб. 712, арк. 36). Використовували землю, глину і в народній медицині. Записувач описує, що коли є якась припухлість, то прикладають глини до того місця, щоб вона утишила жар. Явище землетрусу люди пояснюють тим, що Бог гнівається за наші гріхи. Про наявність інших цивілізацій у глибині (існують гіпотези) землі знали і наші пращури. "У середині землі люди живуть. Одна баба один раз каже: От синку, коли хочеш, то як череду на пашу ранком гонять, ляж на землю і прислухайся, то почуєш як у землі будуть гукати "Гей! Гей!", Куди?" та інше, то там живуть люди й теж гонять коров на пашу. Тільки це почуть можна утром рано". (АНФРФ ІМФЕ, ф. 1, од. зб. 712, арк. 37).

Серед записів народного календаря трапляються цікаві щедрівки та колядки у варіантах Степової України, які все ж мають загальноукраїнську основу. Це щедрівки про Маланку. Відома колядка "Коляд, коляд, колядниця, Дайте, дядьку, паляницю". Серед матеріалів кореспондентів з Дніпропетровщини, а вони досить численні, містяться описи таких обрядів як весілля, обряди при народженні дитини, вірування про землю, вогонь, сонце, воду, про звичаї пов'язані з аграрною культурою, землеробством, садівництвом, городництвом, легенд, казок, народних пісень тощо. Члени ЕК ВУАН дбали про складання програм-запитальників з різних ділянок традиційної культури. Те, що вони залучили такий великий колектив кореспондентів свідчить про потужну науково-організаційну роботу молодої Академії наук. Зібрані матеріали, які ще значною мірою не опубліковані і мають важливе значення джерела для розуміння історичних процесів, що відбувалися у 1920-1930-х рр. Вони дають нам зріз культури того часу, коли починалися зміни у розвитку культури, а трагічні події Голодомору 1932-1933-х рр. спричинилися не лише до закриття наукових установ гуманітарного профілю, але й до значної деформації етнокультурних явищ. Досліджувати історію та культуру України без потужної джерельної бази народознавчих осередків 1920-1930-х рр. неможливо, бо партійні документи та публікації цього періоду часто викривляли події, що відбувалися. Натомість свідчення самих творців культури щирі і правдиві. Стислий обсяг статті є лише орієнтиром для пошуковців, які досліджують історію та культуру ХХ ст.

Отже, діяльність ЕК ВУАН (1921-1933) зробила великий прорив у науці першої половини ХХ ст. Спираючись на новітні школи у європейській науці, група вчених розробила цілий ряд програм, які друкувалися у "Бюлетені Етнографічної комісії". З 1926 по 1930 рік вийшло 16 номерів, які на сьогодні є бібліографічною рідкістю. У них друкувалися не лише програми але й кращі зразки записів, що слугували для численних записувачів своєрідним зразком, посібником. Внесок ЕК у джерелознавчу базу з історії та етнології важко переоцінити, тому дослідження архівних документів не втратило своєї актуальності і сьогодні.

Список джерел та літератури

1. БОРИСЕНКО, В. К., 2002, Нариси з історії української етнології 1920-1930-х років. Київ, с 9-10. МУЗИЧЕНКО, С. М., 1986, Біля витоків української радянської етнографії (Діяльність Етнографічної комісії ВУАН). Народна творчість та етнографія, 4, 21-37.

2. Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України. 1927-1929 рр. (далі - АНФРФ ІМФЕ), ф. 1-7, од. зб. 713, арк. 54-55. АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-7, од. зб. 713, арк.55.

3. АНФРФ ІМФЕ, ф.1-7, од. зб. 7 13, арк.56.

4. АНФРФ ІМФЕ, ф.1-7, од. зб. 712, арк.77-78.

5. АНФРФ ІМФЕ, ф.1-7, од. зб. 712, арк. 79.

6. АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-7, од. зб. 712, арк. 50-51.

7. АНФРФ ІМФЕ, ф. 1-7, од. зб. 712, арк. 42.

8. АНФРФ ІМФЕ, ф.1-7, од. зб. 712, арк. 35-36.

9. АНФРФ ІМФЕ, ф.1-7, од. зб. 712, арк. 36.

10. АНФРФ ІМФЕ, ф.1-7, од. зб. 712, арк. 37.

11. References

12. BORYSENKO, V. K., 2002, Narysy z istoriyi ukrayinskoi etnolohii 1920-1930-kh rokiv [Essays on the history of Ukrainian ethnology of the 1920s - 1930s]. Kyiv, 9-10.

13. MUZYCHENKO, S. M., 1986, Bilia vytokiv ukrayinskoi radianskoi etnohrafii (Diialnist Etnohrafichnoi komisii VUAN) [At the beginnings of Ukrainian Soviet ethnography (Activity of Ethnographic commission of the AllUkrainian Academy of Sciences)]. Narodna tvorchist ta etnohrafia, 4, 21-37.

14. Arkhivni naukovi fondy rukopysiv ta fonozapysiv Instytutu mystetstvoznavstva, folklorystyky ta etnolohii im. M. Rylskoho NAN Ukrayiny. 1927-1929 rr. (ANFRF IMFE), fond 1-7, odynytsia zberezhennia 713, arkushi 54-55.

15. ANFRF IMFE, fond 1-7, odynytsia zberezhennia 713, arkush 55.

16. ANFRF IMFE, fond 1-7, odynytsia zberezhennia 713, arkush 56.

17. ANFRF IMFE, fond 1-7, odynytsia zberezhennia 712, arkushi 77-78.

18. ANFRF IMFE, fond 1-7, odynytsia zberezhennia 712, arkush 79.

19. ANFRF IMFE, fond 1-7, odynytsia zberezhennia 712, arkushi 50-51.

20. ANFRF IMFE, fond 1-7, odynytsia zberezhennia 712, arkush 42.

21. ANFRF IMFE, fond 1-7, odynytsia zberezhennia 712, arkushi 35-36.

22. ANFRF IMFE, fond 1-7, odynytsia zberezhennia 712, arkush 36.

23. ANFRF IMFE, fond 1-7, odynytsia zberezhennia 712, arkush 37.

24. Матеріали Етнографічної комісії ВУАН - важливе джерело для дослідження традиційної культури 1920-1930-х рр. (на прикладі Дніпропетровщини)

Размещено на Allbest.ru