Крадена Україна: український Зелений Клин на Далекому Сході у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Крадена Україна: український зелений клин на Далекому Сході у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Смигора Христина, здобувач фахової передвищої освіти

ІІ курс спеціальності «Дизайн» науковий керівник Дживра О.І.

Сто років тому українське громадсько-політичне життя вирувало не лише на території України, а й далеко за її межами. Одним із найперших українських поселень ще у далекому XVII столітті став Жовтий Клин. Це територія в нижньому Надволжжі, яку царська влада почала заселяти українцями із Слобожанщини та Лівобережжя з метою оборони від кочівників. Території Далекого Сходу куди переселяли українців де згодом був утворений славнозвісний Зелений Клин а також території Кубані відомі як Малиновий Клин. Ще одним таким осередком стали українські громади Сірого Клину - так називалася територія української колонізації в Сибіру. І це ще далеко не усі терени компактного проживання українців. Слід згадати і ще одну із етнічних територій українців це Стародубщина, яка була вкрадена московитами як і інші українські землі. Усі вони були утворені етнічними українцями внаслідок їхнього переселення на широких просторах імперії. Це питома історично українська народна традиція - називати ці терени клинами. Втім, досі нема усталеної думки, чому так сталося і власне чому така назва. Спочатку згадується у джерелах назва Зелений Клин, а потім, відштовхуючись від цієї назви, у середовищі українських переселенців постають й інші назви відомі як клини, що означали ту чи іншу територію.

Однією з актуальних дослідницьких проблем історії України ХІХ - початку ХХ ст. донині залишається переселенський рух, адже у результаті цього процесу суттєво змінилася географія розселення українців у світі. Скасування кріпосного права та розвиток ринкових відносин поставили перед урядами Австро-Угорщини та Росії питання аграрного перенаселення, котре потребувало нагального вирішення. Важливим способом подолання цього явища стала політика заохочення міграції селянства в малоосвоєну віддалену азіатську чи Далекосхідну частини країни, які згодом перетворилися у складову частину столипінського реформування сільського господарства.

Метою дослідження є процес переселення, аналіз та систематизація українського переселенського руху, на терени Далекого Сходу відомого як Зелений Клин, вивчення життя та діяльності українців, що були сюди відправлені.

Найбільші масові міграційні хвилі наприкінці ХІХ - на початку XX ст. були пов'язані з переселеннями етнічних українців з українських губерній до районів Південного Сибіру, Далекого Сходу та інших земель. Пізніше причиною переселень стали насильницька колективізація, втеча від голодомору, політичні репресії 1930-х рр. і післявоєнного часу, депортації, евакуація підприємств і людей у воєнні роки тощо.

Українці відіграли помітну роль у господарському освоєнні величезних і малозаселених просторів тодішньої Російської імперії. Значна їх кількість опинилася за межами своїх етнічних земель через адміністративне перепідпорядкування територій, які раніше становили продовження основного етнічного масиву їхнього розселення.

Згідно досліджень проведених у 2021 році Інститутом демографії України стало відомо, що за межами України проживає від 3 до 5 млн. українців. Зараз ця кількість значно зросла через повномасштабну російську агресію, яка розпочалася у 2022 році. Частину українців, що переселилися, називають діаспорою, тобто етнічною спільнотою за межами своїх рідних регіонів, а частину - «закордонними українцями», оскільки вони живуть в колишніх етнічних межах України.

Загалом Росія завжди користувалася схожими засобами русифікації для всіх захоплених територій. Встановлення російської як офіційної мови, заборона навчатися, друкувати пресу й книги українською, примусова паспортизація, зміна прізвищ на російські, репресії і штучний голод - росіяни не гребували жодним із цих засобів. Крім того, застосовувалися маніпуляції з фактами, які мали доводити, що нібито українців на цих землях майже або зовсім немає.

Українці на Далекому Сході - актуальна і цікава тема для дослідження як загальної історії міжнародних етнічних міграцій, так і минулого України. Особливо компактно українці проживали у Південно-Уссурійському краї. Цю територію площею близько 1 млн км2 ще називали «Зелений Клин». Також зустрічаються назви, що використовувалися українськими переселенцями такі як «Зелена Україна», «Нова Україна», «Далекосхідна Україна» [1, с.768].

Як державний прапор Української Далекосхідної Республіки було обрано національний синьо-жовтий прапор із зеленим клином. Зелений колір символізував тайгу, синій - небо і море, жовтий - хлібне поле. Також розглядався зелений прапор із синьо - жовтим прямокутником у лівому куті. Дослідження історії Зеленої України, як рідкісного феномену «країни в країні», є актуальним напрямком не тільки сучасної історичної науки, а й демографії, соціології, культури, політології.

Ще в XVI ст. українські козаки разом з мандрівниками почали проникати на простори Сибіру. З середини XIX ст. почалося масове заселення та освоєння українцями Далекого Сходу. Так, у 1859 році в Амурську область прибула перша партія переселенців чисельністю двісті сім осіб, що були вихідці з Лівобережної України та Таврійської губернії, наступного року з'являються переселенці з Полтавської губернії [2, с.75 ].

У 1882 році царським урядом вживаються заходи до прискорення заселення краю. При відборі переселенців перевага віддавалась населенню губерній Лівобережної України, оскільки там посилились процеси обезземелення та перенаселення, зокрема сільського. 1 червня 1882 року були опубліковані спеціальні правила та видані документи про переселення за рахунок державних коштів при незначній сплаті особисто в Південно - Усурійський край. За яким передбачалось щорічне переселення 250 родин селян. Загалом на Далекий Схід переселилось всього 172876 осіб, з яких українців - 109510 (63,4% всіх переселенців) [2, с.75].

Про початок переселення українців ми можемо дізнатися з перших за хронологією наявних документів архіву про переселення, і відносяться вони до 1891 р. Уряд доручив справу перевезення людей Акціонерному товариству «Добровільний флот», яке за відсутності залізної дороги у тому регіоні на той час було єдиним вітчизняним перевізником з Європейської частини на Схід.

Спеціальна комісія підписала 6 червня 1878 р. контракт із відомою німецькою судноплавною компанією Гамбурзько-Американського акціонерного товариства на придбання у неї трьох океанських вантажо-пасажирських пароплавів: «Гользація» (Holsatia), «Тюрингія» (Thuringia) і «Гаммонія» (Hammonia), місткістю близько 3 тис. т. кожний. Таких потужних лайнерів у Російській імперії ще не було. Цими пароплавами за півтора місяці мали подолати шлях українські переселенці. Їхні мандрівки на Далекий Схід є однією з найяскравіших сторінок історії українських міграцій.

9 листопада 1892 р. полтавський губернатор повідомляв одеського градоначальника П. О. Зеленого, що земський відділ Міністерства внутрішніх справ визнав за можливе відправити до Південно-Уссурійського краю весною наступного 1893 р. 1400 осіб із Полтавської губернії. Їх планувалося розділити на три партії: перша - в 500 осіб, друга - 483 і третя - 420. У грудні Міністерство повідомило про можливість відправити на Далекий Схід додатково ще 600 осіб з Чернігівської губернії та 300 - з інших регіонів, а саме з Кубанської області (92 особи - 12 родин), Воронезької губернії (44 особи), Харківської губернії (189 осіб - 24 родини). Усі разом у складі 2351 особи мали бути доправлені до Одеси, а звідти - трьома пароплавами «Доброфлоту» до Владивостока [3,с.4].

На новому місці прибулими опікувалося Південно-Уссурійське переселенське управління. Однією з його функцій було забезпечення вихідців з України речами та інструментами у Владивостоці. Одеська торгова фірма «Гульє-Бланшард» прийняла пропозицію градоначальника на постачання різних предметів згідно зі списком Південно- Уссурійського переселенського управління. Фірма спеціалізувалася на продажі сільськогосподарських машин, ремісничих інструментів, знарядь землеробства.

У процесі підготовки до вибуття на нові землі статистика щодо переселенців постійно змінювалася, і до іменних списків вносилися корективи з різних причин. Так, до начальників губерній зверталися незаплановані до переселення селяни, які виявили бажання отримати від Міністерства внутрішніх справ дозвіл виїхати на Далекий Схід, траплялися випадки, що селяни переносили свій виїзд або зовсім відмовлялись від подорожі.

Не всі переселенці витримували труднощі нового життя, частина повернулася назад. Переселенські справи градоначальника містять цікаві відомості щодо конкретних сімей та окремих осіб. Іменні списки укладалися за встановленою формою по губерніях і повітах. Кожний запис включав порядковий номер, відомості про родину - соціальний стан, ім'я, по батькові та прізвище глави сім'ї, його вік; імена дружини і дітей; загальну кількість осіб; виділену їм переселенську суму. Переважна більшість сімей була багатодітними. Дані по кожній родині дають яскраву палітру картини переселення за кожний рік та в цілому за десятиріччя 1891-1901 рр.[3, с. 12].

Переселені українці міцно дотримувалися традицій не лише в матеріальній сфері, але і в духовній, навіть у топоніміці, про що свідчать численні назви сіл, яких постає далекосхідна географія України: Чернігівка, Полтавка, Київка, Чугуївка, Зіньківка, Ромни, Тараща, Звенигородка, Васильківка. Прилуки, Хорол, Кролевець, Ніжино, Пирятино, Богуславка, Біла Церква, Харківка, Рокитне, Попельня, Тавричанка, Хмельницьке і навіть Хрещатик [2,с.75].

У 1906 - 1917рр. зростає не тільки чисельність, а й питома вага українських переселенців, що заселяли Амурську область. Всього за ці роки прибуло з України 64169 осіб, що становило 49,7% всіх переселенців. Як і раніше, основна маса українців прибувала з Лівобережної України (35825 осіб або 27,8% всіх переселенців). З Правобережної України виїхало 14085 осіб це 10,9% та з Південної України - 1425 українців, що складало 11,1% [2, с.75].

На Далекому Сході ще в 1917-1922 рр. українці створили свої організації, кооперативи, мережу шкіл, друковані видання, заклади культури, власні представницькі органи, сформували 24 національні українські райони. Ці райони були об'єднані в рамках Далеко-Східної Республіки, яка гарантувала українцям широку національну автономію, своєрідне державне утворення - Зелену Україну чи Нову Україну. Було створено відповідну управлінську структуру - Секретаріат Ради Зеленої України, до якої входили представники 10 окружних рад, сформовано українські військові частини. Діяло понад 700 українських шкіл, педтехнікуми, український відділ педінституту, Український пересувний драматичний театр, масовими тиражами виходили українські книжки, газети, журнали. На той час у Владивостоці виходило чотири українських часописи - щоденний «Щире слово», тижневик «Українець на Зеленому Клину», «Громадська думка» та «Українська думка».

Як уже зазначалося, найскоріше організувалися українці Владивостока. На початку 1917 р. тут утворилася «Громада», до якої в короткий час записалося понад 1,5 тис. українців; серед них багато вояків. Виникли організації українських політичних партій - есерів та соціал-демократів. З 30 квітня 1917 р. виходить перша на Далекому Сході українська газета «Українець»; редактором її був Дмитро Боровик.

Організація українських громадських центрів у різних місцях Далекого Сходу і особливо на Зеленому Клині дала можливість скликати 13-14 червня в Микольськ- Уссурійському І Загальний всеукраїнський з'їзд діячів і громадянства Далекого Сходу. Ініціатором скликання його стала Далекосхідна Вчительська Спілка, головою якої був О. Ступак.

З цього першого з'їзду й бере початок активна планова українська робота на Зеленому Клині. В з'їзді брали участь 53 представники понад 20 громадських і військових організацій, громад, кооперативів, військових і вчительських спілок тощо. Брали участь в окремих комісіях і близько ста українців з правом дорадчого голосу.

Національна секція намітила відкрити в різних місцях гуртки товариства «Просвіта», філії громад, проводити постійні лекції, звіти на українські теми, заснувати школи й бібліотеки, розповсюджувати друковане слово, аби підняти національну свідомість українців і розвіяти гіпноз минулого, коли влада впроваджувала русифікацію й боролася з українським національним рухом. Було ухвалено вимагати для Зеленого Клину від центрального уряду в Петрограді широкої національно-територіальної автономії та утворення при російському уряді Міністерства українських справ.

Після встановлення тут у 1922 р. радянської влади українське національне життя було зведено до мінімуму. У 1923 р. Зелена Україна припинила своє існування, багатьох українців було засуджено. Певний час у Хабаровську ще виходила українська газета «Соціалістична перебудова», працював український педагогічний інститут 1926-1932 рр. Попри певну заангажованість, зумовлену тодішніми соціально-політичними обставинами, українська преса, книгодрукування, національна школа та заклади культури відігравали неабияку роль у духовному відродженні більш як семимільйонного в той час українського населення Росії. Проте в 1930-х рр. цей процес на довгі десятиліття був насильницько перерваний.

Зелений Клин - це зникаюча українська Атлантида. У різні періоди багаточисельні українські спільноти в силу тих чи інших причин опинялися у складі Московії. Якісь із українських територій імперія захоплювала, на деякі території цієї держави далі на схід могли заселятися українці, які переселилися в пошуках вільної землі або були депортованими.

Всіх їх різною мірою чекала одна доля - політичне, національне та релігійне гноблення а зрештою поневолення та асиміляція. Український народ поступово переймав культуру російського народу і розчинявся в ньому. Росія століттями асимілювала українців там, де могла їх контролювати. І не тільки українців а й інші народи та етноси, деякі з них практично зникли. зелений клин український

За період з 1989 по 2010 рр. чисельність українців на Далекому Сході згідно з офіційними даними скоротилася практично вчетверо. З початком повномасштабного вторгнення Росія поновила «традицію» депортації українців із тимчасово окупованих територій. Викрадаються діти з України та даються дозволи на їхнє усиновлення російськими родинами, здійснюється навчання російською, намагаються видати депортованим українцям російські документи, тобто роблять все, щоб русифікувати українських громадян.

Як і століття тому, Росія намагається приховати будь-які сліди української ідентичності на своїй території і асимілювати наших людей. Для неї це вигідно, аби підтримувати свої імперські міфи про могутність, велич російського народу. Проте пам'ять про українські осередки в Росії, причини й умови їхнього виникнення не дають шансу російським наративам, а допомагають нам краще зрозуміти, що Росія вчиняє злочини проти людства не одне століття.

Список використаних джерел

Енциклопедія Українознавства / редкол: В. Кубійович та ін. Львів. Видавництво «Молоде Життя», 1993. Т. 2. 800 с.

Винниченко І.І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. Житомир: Редакційно-видавниче державне підприємство «Льонок». 1992. 164 с.

Білоусова Л.Г. Українці на Далекому Сході: міграційні потоки у XIX - на початку XX століття. Одеса. 2016. С. 1-24., https://archives.gov.ua/wp-content/uploads/06.pdf (дата звернення 04.04.2023).

Размещено на Allbest.ru/