Використання засобів сценічного мистецтва в роботі телевізійних студій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Використання засобів сценічного мистецтва в роботі телевізійних студій

Телебачення як засіб масової комунікації - складна система, різні зони якої по-різному відображають реальність. Найбільшими з цих зон вважають художнє та позахудожнє телебачення. Під системою художнього телебачення слід розуміти всі види телепрограм, створені з використанням екранного та сценічного мистецтва. Художнє телебачення і радіомовлення охоплюють репродуктивну і продуктивну підсистеми. Це мовлення, яке увібрало в себе якості, що визначають приналежність творчої праці співробітників електронних засобів масової інформації (ЗМІ) до сфери мистецтв. Славні традиції художнього мовлення має Українське телебачення. Почавши в перші роки свого існування з трансляції в ефір художніх кінофільмів і вистав українських театрів, створивши згодом і свій штатний телевізійний театр, Республіканська телестудія у 1960-1980 роках мала п'ять спеціальних мистецько-художніх головних редакцій, які на 70% забезпечували ефір власною художньою продукцією [121].

Масова комунікація - це такий процес виробництва, поширення та обміну інформацією, який відбувається за допомогою певних технічних засобів і технологій. Інформуючи людину про світові та локальні події, заповнюючи її дозвілля, засоби масової інформації впливають на систему її мислення, світогляд, культуру.

Телебачення, як і кожний наступний за виникненням засіб масової комунікації, успадкувало від своїх попередників їхні виражальні засоби, що можна поділити на:

• текстові;

• звукові;

• зображувальні;

• екранні.

У 1929-1930 роках було започатковано телемовлення в низці країн Європи та США на апаратурі з механічним розгортанням. Перша реакція публіки на новий засіб комунікації була схвальною, але незабаром глядачі розчарувалися, оскільки зображення було незначним за розміром, тьмяним і нечітким. Нагадаємо, що президент найбільшої американської радіокорпорації RCA, уродженець Білорусії Д. Сарнов запропонував В. Зворикіну очолити розробку апаратури електронного телебачення.

Вкладені в цю справу великі кошти дали очікуваний технічний ефект. 26 червня 1933-го на з'їзді Товариства радіоінженерів у Чикаго Зворикін доповів про створення повністю електронної телевізійної системи, що забезпечувала чіткість передачі зображення більше ніж 300 рядків. А через півтора місяця, 14 серпня, приїхавши в СРСР на запрошення радянського уряду, він повторив свою доповідь у Ленінграді та Москві. Комерційним підсумком візиту став продаж Московському телецентру (МТЦ) студійної апаратури на 343 рядки, 25 кадрів.

Протягом 1930-хроків зусилля вчених і винахідників були спрямовані на розробку електронних систем розгортання, тобто телебачення вступило в свій новий етап розвитку - період удосконалення. Перший час після своєї появи телебачення використовували переважно для того, щоб інформувати населення про останні події в країні та світі. Примітним стало бурхливе поширення телевізійного мовлення.

Телебачення у Франції з'явилося 1929 року (щойно виникла можливість застосувати винахід на практиці) і почало розвиватися відразу ж після досягнень у сфері електроніки, що дозволило телебаченню передавати зображення. Перші експерименти з «радіобачення» у Франції здійснювала лабораторія Рене Бартелемі, де було створено перший французький малорядковий телеприймач і 14 квітня 1931 року проведено перший публічний телесеанс. Франція стала однією з перших країн, де розпочалася телетрансляція на власних теренах.

1934 року у Франції було здійснено першу зйомку на вулиці. Від вулиці Гренель до Ейфелевої вежі, де знаходився передавач з антенами, проклали кабель. Роком пізніше телепередачі стали регулярними. Репертуар будували з номерів кабаре, цирку. Над передачами працювали провідні актори й танцівники Паризької опери [46].

1935 рік у Франції офіційно вважають датою народження телебачення.

1936 рік був примітним для французького телемовлення - початком використання іконоскопа Зворикіна (вдалося підняти стандарт розгортки до 455 рядків).

1937 - відбулась міжнародна виставка в Парижі, на якій презентували телеустановки, домашні телевізори цілком прийнятних розмірів. У відвідувачів виставки брав інтерв'ю перший репортер французького телебачення Жак Доно, уперше було здійснено прямий репортаж з вулиці.

1938 - уряд Франції оголосив про намір покрити всю країну телемережею. Передачі стали щоденними (15 год на тиждень). У країні налічувалося всього лише 500 телевізорів, які виготовляли напівкустарним способом. Тому спеціальна комісія з питань телебачення закликала приватний сектор розпочати їх масовий випуск.

1939 - було створено урядову організацію RDF (Radiodiffusion frangaise, Французьке радіомовлення) для ліцензування радіостанцій.

Radiodiffusion Francaise

У Франції, так само як у Великій Британії та Німеччині, витрати на експериментальне телебачення покривала абонентна плата за користування радіоприймачами. У 1930 -х роках у питаннях мовлення політичні міркування переважали над економічними: європейські уряди не поспішали ділити контроль над ефіром з промислово-фінансовими корпораціями [106].

Перше регулярне телебачення в Німеччині з'явилося 1935 року.

Нацистське керівництво, усвідомлюючи величезні потенційні можливості телебачення, усіляко підтримувало його впровадження. У березні 1935 року було оголошено, що передачі берлінського телецентру стають регулярними. Передачі в Німеччині, дійсно, ішли тричі на тиждень. На телевізійних екранах демонстрували спектаклі, концерти, скетчі, виступи партійних і державних лідерів, передачі для молоді, пропагандистські бесіди тощо.

Скетч (англ. sketch - ескіз, начерк, від грец. Ахєдіо - випадковий, імпровізований) - невелика комічна п'єса з двома, рідше трьома персонажами. Була навіть показана спеціально написана для телебачення 30-хвилинна опера «У ластівковому гнізді».

Телеопера - це «різновид музично-драматичного твору. На відміну від опери театральної, телевізійна відзначається обмеженою кількістю сюжетних ліній і персонажів, меншим хронометражем, використанням можливостей монтажу, великих планів і спецефектів, поділом на епізоди, картини (а не акти). Основою телеопери є лібрето і сценарій» [121, 419].

Нестачу телеприймачів у Німеччині намагались компенсувати колективними переглядами передач. 9 квітня 1935 року в берлінському музеї пошт з'явився перший телесалон на 30 глядачів з двома телевізорами, а восени того самого року відкрився телетеатр з проектором на 300 глядачів. 1936 року Олімпійські ігри в Німеччині передавали кабелем до телевізійних станцій у Берліні та Лейпцигу, при цьому публіка могла подивитися ігри наживо. Крім того, у 25 пунктах Берліна працювали переглядові зали. Обсяг прямих трансляцій виріс до 8 год на добу.

Націонал-соціалістичне телебачення проіснувало з березня 1935-го до вересня 1944-го. Його сигнал приймали близько 700 телевізійних апаратів по всій Німеччині.

У Великій Британії публічне телебачення було започатковано 2 листопада 1936 року, коли компанія BBC розпочала передачі першого у світі публічного регулярного телебачення високої чіткості з вікторіанського Alexandra Palace (Палацу Олександри) на півночі Лондона. Передачі тривали по дві години на добу шість разів на тиждень за розкладом, що оголошували заздалегідь. Один день відводився профілактичному ремонту обладнання. Такої традиції дотримувались пізніше телеслужби багатьох країн, навіть якщо необхідності в ремонті не було: передбачалось, що один день глядачі повинні відпочивати від телевізора і присвячувати домашнім справам.

Програми передач Бі-Бі-Сі відрізнялись вигадкою, розмаїттям і тонким художнім смаком. Глядачі Великої Британії мали змогу бачити концерти знаменитих англійських та американських комедійних акторів, виступи співаків, вистави театрів-кабаре. Особливий інтерес телеглядачів викликали трансляції вистав: «Макбет» з театру «Олд Вік» (Old Уіс Theatre ) з Лоренсом Олів'є у головній ролі; «Дванадцята ніч» з театру «Фенікс» (Phoenix Theatre) з Майклом Редгрейвом та Пеггі Ешкрофт та інших знаменитих спектаклів того часу.

Позастудійний запис - це фіксація подій на місці на магнітну стрічку з відтворенням запису в інший час через радіостанцію чи телецентр. На телебаченні здійснюють за допомогою тележурналістського комплекту, пересувної телевізійної станції, на радіо - з використанням портативних чи стаціонарних (пересувних) аудіомагнітофонів.

Тележурналістський комплект - це комплект телевізійного обладнання, що використовують для позастудійного відеовиробництва. Містить у собі камеру з автономним електроживленням, штатив, портативне світло [121].

Компанія Бі-Бі-Сі успішно вела позастудійні телепередачі - репортажі з тенісних змагань, яхтових перегонів, футбольних матчів, однак вершиною передвоєнних прямих трансляцій була демонстрація коронації Георга VI (1937) [46].

У Великій Британії телевізійну систему на 405 рядків створювала компанія Marconi-EMI.

Рис. 1 Ісаак Шенберг

Роботою компанії Marconi-EMI керував Ісаак Шенберг, уродженець міста Пінська (Білорусь). До 1914 року він працював головним інженером заводу Російського товариства бездротових телеграфів і телефонів у Петербурзі. Уже навесні 1935 року британську систему електронного телебачення демонстрували в дії і її роботу було показано делегації СРСР.

Передачі ВВС (Бі-Бі-Сі), що використовувала цю систему, почалися 1936 року і були припинені 1 вересня 1939-го у зв'язку з початком Другої світової війни.

На своєму ж першому надзвичайному засіданні уряд Великої Британії ухвалив рішення припинити телевізійне мовлення. Корпорації ВВС було надано усього 10 хв для припинення телетрансляції. Примітно, що в момент припинення телетрансляції на екранах демонстрували мультфільм Уолта Діснея, у якому мишенятко Міккі саме промовляло: «Здається, нам усім пора додому». Після цього англійський екран згас на довгих сім років.

До війни аудиторія каналу ВВС налічувала 25-40 тис. будинків. Перерва в телемовленні під час Другої світової війни була зумовлена тим, що ультракороткі хвилі, на яких здійснювались передачі, були б своєрідним пеленгом для німецьких бомбардувальників, крім того, інженери й техніки були необхідними для військових цілей. Крім того, у роки війни ВВС «використовувала телеобладнання для демонстрації заходів проти повітряних нальотів, способів гасіння запалювальних бомб, інструктажів з протиповітряних заходів. Телетехніку використовували для повітряного спостереження, автоматичного управління літаками, для оборони в темноті. Саме під час війни у Великій Британії були змонтовані особливі телекамери для визначення місцезнаходження літаків у темноті» [46, 39].

Перші спроби експериментального телемовлення в Італії було здійснено в 1934-1939 роках, коли в Римі, а потім у Мілані з'явились транслювальні антени (з радіусом дії, що не перевищував 15-20 м), випробовували як власні, так і зарубіжні телесистеми.

1939 року інженер Москателлі представив Муссоліні перший телевізор італійського виробництва, котрий диктатор схвалив. У той час телевізор могли дивитись тільки обрані члени суспільства, тому в довоєнному Римі було всього три телевізори. Один із них - у Муссоліні, другий - стояв у приймальні міністра внутрішніх справ, третій - належав успішному комерсанту Вінченцо Джерміні, котрий встановив телеприймач у своєму магазині на площі Святих апостолів і дозволив дивитись телепередачі усім охочим. Трансляція телепередач відбувалася з 18.30 до 20 год, а потім ще раз з 21.00 до 22.30. Іноді співаки й актори, щойно бачені глядачами по телевізору, приходили на площу Святих апостолів, їх оточували шанувальники, що аплодували й просили автографи. Так в Італії з'явилися перші телезірки.

З початком Другої світової війни частоти, на яких велися трансляції, віддали військовим літакам, антени демонтували.

Телемовлення в Італії відновилося тільки 1954 року.

У США перша передача з Вашингтона до Філадельфії (портрет президента Гардінга) була здійснена 1921 року, а перше живе зображення було передано по радіохвилях 1925-го, при цьому експериментальні телевізійні станції з'явилися 1931 р.

1939 - у США розпочалося масове виробництво телевізійних приймачів з 9-дюймовим екраном. Того ж року кілька сотень постійних власників телевізійних апаратів, які проживали в Нью-Йорку та його передмісті, дивилися по телебаченню відкриття Всесвітньої виставки. 30 квітня 1939 року у США розпочалося регулярне телемовлення з Нью-Йорка [60].

Першою за часом створення мовною компанією США є NBC (National Broadcasting Company, Національна телерадіомовна компанія), яка була створена 1926 року як дочірнє підприємство корцерну «Радіокорпорація Америки» (Radio Corporation of America). Перші телепередачі в його системі вели 1931 року, а регулярне телевізійне мовлення розпочалося у 1939-1941 роках. Основними її складовими були:

- телемережа NBC TV і NBC Entertainment (Ен-Бі-Сі - Розвага) - відділення, що займалося підготовкою програм, рекламою та збутом;

- відділення власних телестанцій;

- NBC Radio - відділення, що мало радіомережу та власні радіостанції;

- NBC Sport і NBC News - відділення новин, що обслуговувало як радіо, так і телевізійну мережу корпорації.

Уже в той час NBC випускала свій тележурнал «NBC Magazine».

Регулярне телемовлення в часи Другої світової війни здійснювалося тільки в США, де перейшли на 525-рядковий стандарт і провели експериментальні роботи щодо кольорового телемовлення.

У колишньому СРСР розвитку телебачення надавали великого значення. Держава мала намір використовувати телевізійні системи передусім у військово-промисловому комплексі, а тому активно фінансувала науково-дослідні розробки з удосконалення й здешевлення телевізора та розбудови телемережі. Перевагу, на жаль, надавали розвитку механічного телебачення, яке не мало перспектив з технічної точки зору щодо пересилання на відстань якісного зображення й звуку, але через «дальнобійність» і простоту приймальної апаратури телебачення розвивалось саме в цьому напрямі.

1930 року у Всесоюзному електротехнічному інституті було створено лабораторію телебачення на чолі з Павлом Шмаковим. Учені цього наукового осередку долучились до розробки та побудови передавального пристрою й приймача (з диском Ніпкова) механічного телебачення.

Система давала зображення, розкладене на 30 рядків (1200 елементів). Електричні сигнали, що несли зображення та звук, передавалися роздільно, отже, для прийому телепередачі були потрібні два радіоприймачі, один із яких мав телевізійну приставку. У зв'язку з тим, що електричні сигнали перетворювалися у світлові за посередництва неонової лампи, котра випускала промені червоної частини спектра, екран механічного телевізора світився рожевим світлом (сучасний монохромний телевізор має екран блакитного світіння, а до 1940-х років світіння екрана було зеленим).



Рис. 2 Схема роботи механічного телебачення

Значний внесок у розвиток техніки телебачення 1930-х зробили інженери й учені: В. Архангельський, Г. Брауде, І. Джигіт, І. Горон, Л. Кубецький, О. Шорін, О. Константинов.

30 квітня 1931 року газета «Правда» надрукувала таке повідомлення: «Завтра вперше в СРСР буде здійснено якісну передачу телебачення (дальнобачення) по радіо. З короткохвильового передавача РВЕІ -1 Всесоюзного електротехнічного інституту (Москва) на хвилі 56,6 м буде передаватися зображення живого обличчя та фотографії» [167].

Телевізійна програма - це «форма існування, показу в ефірі окремих передач, фільмів, різних за спрямуванням, тематикою естетикою. Програмна форма телебачення створює специфічні умови екранного життя кожної передачі, яка стає частиною цілого» [121, 347].

У цій першій публічній телепередачі були показані співробітники лабораторії (зображення, які рухалися) і фотографічні портрети без звукового супроводу. З 1 жовтня 1931 зі студії при Московському радіовузлі транслювали телепередачі за німецьким стандартом: 30 рядків, 12,5 кадрів на секунду на середніх хвилях, що дозволяло приймати їх в інших містах і навіть за кордоном. Апаратуру розробив у Москві В. Архангельський з іншими співробітниками Всесоюзного електротехнічного інституту під керівництвом П. Шмакова. Наступного року до показу власних програм приступили студії в інших містах СРСР, зокрема в Ленінграді, на апаратурі, виготовленій на заводі імені Комінтерну під керівництвом А. Мінца. 1933 року промисловість налагодила виробництво дискових телевізорів «Б-2» конструкції А. Брейтбарта, розробленого 1931 року.

Незабаром почалася підготовка до регулярного телемовлення. 1932 - вийшли в ефір регулярні передачі через радіостанцію в Москві, що працювала на хвилі 379 м (зображення) і 720 м (звук) і знаходилась неподалік від Театральної площі. У цих передачах актори московських театрів (В. Рижова, Є. Турчанінова, С. Міхоелс, І. Ільїнський, В. Яхонтов, І. Москвін) читали вірші та короткі оповідання А. Чехова, що заклало підмурок літературному театру.

Літературний театр на телебаченні і радіомовленні - це поєднання літературного твору з мовою театру й телебачення, радіомовлення, донесення його задуму й змісту до глядачів (слухачів) за допомогою акторів, постановчого мистецтва, з використанням аудіовізуальних засобів. Жанрами літературного театру є читання по телебаченню і радіомовленню текстів акторами, інсценізація, створення теле- чи радіо- портретів героїв, авторів творів і нарисів-оповідей про них тощо [121].

Основною вимогою літературного театру є прагнення знайти ту форму, яка б дозволила режисерові й акторам найбільш повно розкрити зміст літературного твору. Форми, які використовує літературний театр, можуть бути різноманітними - від читця в кадрі до складної літературної композиції. Літературний театр будується на принципах точного прочитання літературного тексту, коли до скорочень звертаються лише в разі гострої необхідності (через обмеженість часу трансляції). У цьому полягає відмінність літературного телевізійного театру від телевізійного спектаклю, у якому літературний твір завжди трансформований, перекладений з оповідної форми в драматургічну.

Реалізуючи прочитання літературного твору через драматургію сценарію, телебачення намагається продемонструвати свої можливості в інтерпретації прозового чи поетичного твору, використовуючи виражальні засоби телевізійного екрана: композицію кадру, його ракурс, ритм, темп дії, монтаж, музичне, художньо-декоративне рішення, манеру й стиль акторського виконання.

Однією з найбільш поширених форм літературного театру є театр одного актора, де зберігаються основні театральні принципи в роботі актора з текстом ролі. Такий підхід дозволяє режисерові та виконавцям з максимальною точністю відтворити авторський текст, інтонацію та ставлення до героїв. Часом літературний твір, презентований телебаченням у такий спосіб, членують і виконують окремими розділами, передбачаючи серійність телевізійного перегляду [62].

Серед перших телепередач 1930-х років, що були демонстровані на крихітному екрані, були літературні читання, з якими виступали актори, читці. І хоча в той час глядачів передусім цікавив сам факт трансляції зображення на відстань і ніхто особливо не вдумувався в сутність того, що передають, кого показують і як - література (як кіно, театр і музика), проте, посіла особливе місце на телевізійному просторі. З часом вона стала потужною складовою телевізійних літературних читань, телевистав, екранізацій.

Телебачення досить швидко стало слугувати транслятором духовних цінностей, продукованих поза його творчими майстернями.

1 травня 1932 року експериментальний творчий центр Всесоюзного радіокомітету показав святкову передачу - парад і демонстрацію трудівників. Фактично це був невеличкий кінофільм, знятий для телебачення. Дикторів радіо, котрі вели передачі з різних пунктів тодішньої країни, зафільмували на кіноплівку, котру швидко обробили та показали вже увечері того самого дня.

Диктор - працівник телебачення і радіомовлення, який «читає текст перед мікрофоном (телекамерою). Бере участь у створенні передач усіх видів і жанрів, веде програму мовного дня; вільно і швидко орієнтується в мовному матеріалі, правильно і виразно доносить до телеглядачів (радіослухачів) смисловий зміст тексту; читає в кадрі й за кадром оригінальний супровідний тексти, працює як ведучий передач» [121, 103].

Дикторська школа була характерна саме для радянського телебачення і радіомовлення.

Рис. 3 Ніна Кондратова

У перші десятиліття існування радянського телебачення до роботи залучали саме дикторів радіо. Були випадки, коли теледиктори, як, приміром, В. Нелліна, переходили працювати на радіо. Лише 1950 року до телевізійного штату Московського телецентру за конкурсом зарахували першого суто телевізійного диктора Ніну Кондратову [168].

У цей період радянський кінематограф лише починав опановувати звук, тож у виробництві кіноперіодики проводили перші досліди озвучування фільмів закадровим дикторським голосом, що не виходили за межі технічного експерименту.

Кіноперіодика - це систематично створювані короткометражні хронікальні кінофільми, час демонстрації яких не перевищує 40-50 хв [121, 205].

Після виходу в ефір передач московського ТЦ у Москву стали надходити повідомлення про те, що експериментальні передачі приймали радіоаматори в Томську, Нижньому Новгороді, Одесі, Смоленську, Ленінграді, Києві, Харкові.

У журналі «Говорить Москва» було вміщено повідомлення, що в столиці СРСР працювало більше 30 саморобних телевізорів. Промисловість ще не випускала телевізори, хоча й готувалася до цього.

У жовтні 1932 року по телебаченню був показаний великий фільм про відкриття Дніпрогесу, для чого в Запоріжжя виїхали три знімальні групи: група документалістів, очолювана Д. Вертовим, група операторів «Союзкиножурнал» і група О. Разумного. Спочатку були зняті деякі фрагменти будівництва, потім урочисте відкриття Дніпрогесу, виступи партійних лідерів. Через кілька днів фільм був змонтований, озвучений дикторами радіо і переданий в ефір.

Кіно на телебаченні - це використання в телевізійних програмах ігрових, музичних, анімаційних, документальних, науково-популярних та інших творів кінематографії. Телебачення відіграло вирішальну роль у збереженні такого виду кінематографії, як документальне і науково- популярне кіно [121, 204].

Першим режисером радянського телебачення став Олександр Степанов, який мав досвід роботи диктора на радіо, у театрі на естраді (був одним з організаторів та учасників естрадної «живої газети» - знаменитої у 1920-х рр. «Синьої блузи»). З 1 січня 1939 року Степанов став головним режисером Московського телецентру. Першими операторами МТЦ були К. Яворський та І. Красовський [167].

Режисер телебачення і радіомовлення забезпечує творчо-виробничий процес створення телевізійноїі радіопередачі. Надає «допомогу автору в роботі над сценарієм (сценарним планом). Разом із творчою групою розробляє режисерський (робочий) сценарій чи експлікацію (надає трактування авторського задуму), проект календарно-постановчого плану, кошторис витрат. Бере участь у розробці художньо-декоративного, звукового та світло-колористичного вирішення передач (програм, фільмів), затверджує ескізи, приймає готові декорації, костюми, реквізити, грим. Добирає (затверджує) склад виконавців та основних учасників передач. Проводить репетиції, зйомки (запис), монтаж, озвучування і передачу в ефір. Керує творчою групою [121, 364].

Перша передача малорядкового механічного телебачення (уже не експериментального, а регулярного) відбулась 15 листопада 1934-го. Це був естрадний концерт, що тривав усього 25 хв. Народний артист І. Москвін прочитав оповідання А. Чехова «Зловмисник», потім був вокальний і балетний номери.

Фактично читання акторами з телеекранів оповідань, повістей, розділів романів з часом переросло в один з варіантів телевізійного прочитання літературного твору - театр одного актора.

Основою програм механічного телебачення були естрадні концерти та фрагменти театральних (переважно оперних і балетних) постановок, а також передачі на суспільно-політичні теми, виступи державних і політичних діячів.

Розвиток передавальних станцій у перші роки регулярного телебачення в СРСР обігнав розвиток приймальної мережі.

Фактично, малорядкове телебачення початку 1930-х років було націлене на впровадження самої ідеї телебачення. Тогочасне телемовлення ще не здатне було виконувати жодну із функцій сучасного телебачення: політико-інформаційну, художньо-естетичну, пізнавальну, соціально-педагогічну й ін.

У 1930-х роках розпочалося будівництво Московського та Ленінградського телецентрів. Одночасно з монтажем апаратури в Москві почалася розробка дослідного Ленінградського телецентру (ДЛТЦ) з апаратурою на 240 рядків (з урахуванням американського досвіду, але на вітчизняній матеріальній базі), що мав розвивати електронне телебачення.

7 червня 1938 року було здійснено експериментальну передачу й таким чином запроваджено в дію станцію високоякісного на той час стандарту електронного телебачення в Ленінграді (з розкладанням картинки на 240 рядків). 1 вересня 1938 року Ленінградський телецентр був офіційно прийнятий в експлуатацію. Передачі йшли через день. Спочатку вони складалися з нескладних концертних номерів і демонстрації кінофільмів. Однак уже 11 вересня 1938 року була показана інсценізація епізоду «У банку» (розіграна театральними акторами в студії) з кінофільму «Виборзька сторона», який саме готували до виходу на широкий екран. Уривки з опер, оперет, драматичних і лялькових вистав почали додавати до програм усе частіше.

15 грудня 1938 року, через 5 місяців після початку роботи ДЛТЦ, глядачі побачили оригінальну постановку - одноактну оперету Жака Оффенбаха «Лізетта і Філідор» у постановці першого режисера Ленінградського телебачення Івана Єрмакова.

Спектаклі, що демонструвало тогочасне телебачення, переважно порушували актуальні проблеми свого часу. Так, 10 лютого 1939 року дослідний Ленінградський телецентр показав свій перший драматичний спектакль «Таємниця» Р. Сандера, присвячений громадянській війні в Іспанії. Ще одним відгуком ДЛТЦ на суспільно-політичні події була вистава «Чен Лін» про події в Маньчжурії, створена за п'єсою, що була спеціально написана на замовлення телестудії.

Телеп'єса - це драматургічний твір, «призначений для втілення на телевізійному екрані; сценарна основа телевізійної постановки. У теле- п'єсі детально вказують екранні принципи вирішення окремих сцен, епізодів, способи зміни місця та часу дії, засоби образного відображення» [121, 420].

Театральна постановка на телебаченні є перекладом драматичного твору з мови, призначеної для втілення на сцені, на візуальну телевізійну мову, тобто йдеться про перехід з одного виду мистецтва в інший. Причому в телевізійному спектаклі можливі і нові сюжетні лінії, і тимчасові зміни в розгортанні дії, й інші відступи від першооснови. Такий перехід твору з одного виду мистецтва в інший можна порівняти з перекладом літературних творів з однієї мови на іншу, коли існує т. зв. дослівний «підрядковий» переклад, але потрібен оригінальний талант поета-перекладача, щоб вірш чи повість стали твором мистецтва на іншій мові.

Телеспектакль - це сценічна вистава, створена спеціально для показу по телебаченню. Як синтетичний жанр характеризується використанням широкого арсеналу зображальних засобів і телевізійних прийомів. Відмітною рисою телеспектаклю є значна динаміка розвитку екранної дії та її поєднання з театральною постановкою, використання великих планів дійових осіб, застосування яскравих портретних ракурсів, кінематографічних знімально-монтажних ракурсів. За потреби до телеспектаклю долучають документальні, хронікальні кадри тощо. За характером «втілення на малому екрані» сценарного матеріалу телеспектаклі поділяють на: драматичні, літературні, естрадні, лялькові, музично-драматичні [121].

Чимало уваги приділяли в дослідному Ленінградському телецентрі (ДЛТЦ) і пошукам у галузі естрадного театру й естрадного шоу.

Естрадний театр - один з видів телевізійного спектаклю, вистава актуального змісту, що складається з кількох лаконічних сценок, об'єднаних умовним місцем дії, спільними персонажами та конферансом. Сценарною основою естрадного театру може бути телевізійна мініатюра (оригінальна або створена за матеріалом уже відомого сатиричного твору), яка характеризується динамічним яскравим діалогом і гострим завершенням сюжету [121].

Для святкового естрадного концерту, демонстрованого ДЛТЦ 7 листопада 1939 року, був написаний віршований конферанс, у якому відбилося захоплене здивування баченням на відстані:

Итак, я диктор!.. Сердце дрожит

И бъется точно стрекоза. И у меня, как видиш, тоже Есть руки, ноги и глаза. Но мне неловко, мне тревожно, Сюда глядят со всех сторон. Ах! В телецентре невозможно Себя укрыть за микрофон!

Серед розважальних програм ДЛТЦ варто відмітити «ТТМ» - «Телевізійний театр мініатюр». У цій передачі об'єднались драматичні, музичні й балетні мініатюри, пов'язані інтермедіями - діалогами, куплетами, піснями. Емблема «ТТМ» - метелик на тлі сітки - символізувала легкість і строкатість естрадного телеогляду [167].

Ленінградський телецентр готував не лише власні передачі, але й звертався до репертуару театрів. Щоправда, при перенесенні театральних спектаклів у знімальний павільйон доводилося заново створювати декорації, змінювати мізансцени, тобто формувати телевізійний варіант сценічного дійства.

ДЛТЦ мав тільки один передавач зображення, звуковий супровід ішов через середньохвильову радіостанцію «РВ-70» або через довгохвильову «РВ-53» і міську трансляційну мережу. Ці станції надавали телецентру на досить короткий час, а у свята не надавали зовсім. Оскільки іноді звук вмикали тільки на годину, фільми демонстрували не повністю, а лише частково. Так, перший святковий концерт (до Дня Конституції) демонстрували не 5, а 3 грудня 1938 року. У ньому брали участь Г. Уланова, Ю. Юр'єв, Б. Горін-Горяїнов та інші артисти; уперше в телестудії виступав дитячий хор.

Дитяче мовлення розпочалося на ДЛТЦ в січні 1939-го передачею «З Новим роком!». 1940 року діти побачили новорічну виставу «Зайчикова хатинка» - оперу (композитор Ю. Вейсберг), поставлену студентами консерваторії. Демонстрували дитячій аудиторії й телевистави лялькових театрів («Кіт у чоботях» С. Образцова й ін.).

Постійним гостем на ДЛТЦ був театр маріонеток під керівництвом Є. Деммені. Регулярно транслювали для дітей і невеличкі концертні програми [175].

Дитяче теле- і радіомовлення - це система «спрямованих теле- радіопрограм, адресованих юному поколінню глядачів (слухачів) дошкільного, підліткового і юнацького віку. Мета таких програм - усебічне виховання й освіта дітей і юнацтва. За жанрами і формами дитяче телебачення і радіомовлення досить різноманітне: казки, публіцистичні програми, пригодницькі, науково-фантастичні, науково-популярні фільми, зустрічі з цікавими людьми, вікторини, конкурси, мультфільми тощо [121, 108].

25 березня 1938 року з Московського телецентру на Шаболовці була здійснена пробна передача показом фільму Ф. Ермлера «Великий громадянин». Пізніше були показані фільми «Людина з рушницею» С. Юткевича й ін.

З 10 березня 1939 р. розпочались регулярні телевізійні передачі означеного телецентру на електронній базі. Перша передача тривала 1,5 год, її приймали 100 телевізорів, які мали кінескоп з екраном розміром 23 см. Перші програми являли собою виступи на суспільно - політичні теми та концерти.

Надалі зі студії стали передавати постановки московських театрів. Першим був показаний спектакль В. Войтехова і Л. Ленга «Павло Греков» у виконанні артистів Театру революції.

Телебачення здійснювало і власні студійні постановки. Першою з них була опера Дж. Пуччіні «Тоска» (режисер М. Бравко).

Серед фільмів, продемонстрованих у перші місяці роботи Московського телецентру (МТЦ) на Шаболовці був і фільм О. Довженка «Аероград». Пізніше перед показом вистави чи фільму в телестудію запрошували для виступу режисера, актора, письменника або вченого. Так, перед демонстрацією кінострічки «Мінін і Пожарський» телеглядачі зустрічалися з його постановником В. Пудовкіним.

Передачі МТЦ велись регулярно п'ять разів на тиждень. Кожного вечора демонстрували театральні вистави московських чи театрів-гостролерів або ж кінофільми. Сценічні постановки переносили на екран з урахуванням таких вимог: переважно використовували великі плани й усі мізансцени зосереджувались біля центру.

Тогочасні телецентри мали обмежену кількість телекамер, тому акторам доводилося не лише грати вистави, але й допомагати операторам. Оскільки складний рух у кадрі було складно показати, а ще важче «наїхати» на великий план (довгофокусна оптика не давала можливості швидко перейти від одного плану до іншого), то актору самому доводилося підходити до камери й, так би мовити, «укрупнюватися» в кадрі [168].

Улітку 1940 року в програмах почали з'являтись інформаційні повідомлення, котрі читали (у кадрі) диктори радіо. Зазвичай це були повтори радіовипусків «Останніх вістей» («Последних известий»).

Оскільки в населення було ще мало телевізорів і, відповідно, глядацька територія була незначною, звукова частина майже всіх телевізійних передач транслювалась по радіо і тому вибудовувалась з урахуванням інтересів радіослухачів.

Розміри павільйону МТЦ давали можливість показувати театральні вистави без суттєвих змін, з використанням театральних декорацій, без заміни їх намальованими на полотні або ж навіть на папері шафами, вікнами тощо, як це доводилось робити на ДЛТЦ.

Однак примітним і парадоксальним є той факт, що некомфортні умови творчості на ДЛТЦ стимулювали пошук специфічних телевізійних форм мовлення. Так, співробітники ленінградського телебачення, обмежені у творчих можливостях технічними умовами мовлення, у передвоєнний період довели внутрішньокадровий монтаж до високого рівня досконалості, віртуозно використовуючи свою єдину камеру. Саме в Ленінграді народився прийом залучення оповідача до драматичної телевізійної оповіді, що виник через обмеженість площі студійного павільйону, котра унеможливлювала показ «у дійових особах» усього сюжету.

Отримала згодом значне поширення на радянському телебаченні специфічна т. зв. ленінградська теледраматургія.

Ленінградська теледраматургія - показ оповідача (ведучого, автора) у кадрі. Значення цього драматургічного прийому полягало не лише в тому, що він дозволяв легко розривати просторово-часову безперервність «живої» телевізійної оповіді. Важливим було те, що введення в кадр автора (або персонажа «від автора») виявилось прийомом, що повністю відповідав комунікативним особливостям телебачення, умовам сприйняття програми, а тому й стало одним зі структурних принципів телевізійного повідомлення, яке відрізняло його від повідомлення кінематографічного.

Своєрідність прийомів і методів створення телепередачі на початкових етапах була зумовлена недосконалістю телевізійної техніки. Особливо очевидним це стає, коли йдеться про освоєння телебаченням найважливіших елементів екранної мови:

1) великого плану;

2) монтажу.

У перші роки телевізійного мовлення абсолютна нерухомість камери змушувала активно використовувати глибину кадру. При цьому дистанцію між камерою і об'єктом передачі можна було змінювати тільки рухом людини вздовж оптичної осі об'єктива - інакше людина виходила з кадру. Однак невдовзі з'ясувалося, що певна статичність зображення, що на той час вважалась архаїчною в кіно, не лише не заважала, а й сприяла сприйняттю телепередачі.

Розмір екрана і якість зображення не дозволяли телебаченню повторювати методи кінематографу на аналогічному етапі розвитку, коли кінозйомку вели з однієї точки, але загальним планом, оскільки на маленькому екрані тих років при такому показі можна було просто нічого не побачити. З цієї причини великий план одразу ж набув для телебачення важливого значення. Згодом, коли розвиток техніки дозволив суттєво збільшити телеекран і покращити якість з ображення, з'ясувалось, що великий план зберігає своє значення, оскільки цього вимагають самі умови сприйняття, середовище побутування телепрограми, її пряме звернення до глядача. Особливе значення телевізійного великого плану визначається тим, що він містить достатню інформацію, тоді як загальний план містить інформацію надмірну через невеликі розміри телеекрана.

У кінці 1930-х років телекамера стала рухомою в стінах студії. Ця технічна можливість одразу ж вплинула на творчий процес: внутрішньокадровий монтаж як результат руху камери відносно об'єкта зйомки став на телебаченні основним засобом зміни змісту кадру й не втратив свого значення дотепер. Причина криється в глибокій відповідності саме цього виду монтажу феномену просторово-часової неперервності, властивої «живому» телебаченню. Внутрішньокадровий монтаж не втратив свого значення навіть з появою міжкадрового.

Гнучке поєднання двох видів монтажу дозволило «живому» телебаченню досягнути відчутних успіхів у створенні зображення на екрані.

Коли в телевізійному павільйоні з'явилась обладнана змінною оптикою друга камера, а потім і третя , виникла можливість ведення перехресного монтажу. Камери, що стояли в різних точках павільйону, могли включатися в ефір почергово, зберігаючи на екрані просторово-часову безперервність. Такий спосіб монтажу - перехресна зйомка - не є відкриттям телебачення, проте й на сьогодні жодна телевізійна передача не можлива без нього [43].

Режисерська й операторська робота на Московському телецентрі полягала головним чином в екранізації спектаклів, що вимагало віртуозного володіння монтажною культурою та досвідом кіно. Програми МТЦ в передвоєнні роки складались переважно з концертів і театральних вистав, а також кінофільмів.

Серед вистав, демонстрованих МТЦ:

- «Горе з розуму», «Анна Кареніна» і «Воскресіння» (Московський художній академічний театр);

- «Горе з розуму», «Варвари», «Діти Ванюшина», «Ревізор», «Пігмаліон», «Склянка води», «Отелло» (Московський малий драматичний театр);

- «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» (Державний академічний Большой театр).

З кожною новою демонстрацією театральної вистави по телебаченню поступово вдосконалювалась техніка показу. Так, під час показу вистави «Горе з розуму» у постановці Малого театру телевізійна камера увесь демонстраційний час знаходилась у русі: спочатку на екрані глядачі бачили тільки канделябр із запаленими свічками, надалі з'являлись деталі обстановки, потім у кадрі виступали діючі особи. У показі цієї вистави широко використовували можливості кіно. Оскільки сцену балу в студії зняти було майже неможливо, її «запозичили» з фільму «Дубровський». Скомбінувавши телезображення і кінокадри, автори постановки помістили героя в середовище персонажів, знятих на плівку, досягнувши природного ефекту присутності в хореографічній круговерті балу. Такого ж органічного ефекту вдалося досягнути при суміщенні кінематографічних кадрів живої природи (лісу, дороги) з великим планом героя, що перебував у телестудії [168].

У передвоєнний період на МТЦ було започатковану спеціальну телепередачу про кіномистецтво, ведучим якої був професор Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) професор М. Лебєдєв.

Частим гостем Московського телецентру на Шаболовці в зиму 1940-1941 року був С. Ейзенштейн. Сідаючи за режисерський пульт, він допомагав режисерам вести телевізійний монтаж, що здійснювався одночасно з транслюванням передачі в ефір.

У 1930-х роках приладобудівний завод імені М. Козицького в Ленінграді освоїв виробництво телевізорів «ТК-1» за американською технологією для прийому передач МТЦ; ленінградський завод «Радист» випускав телевізійні приймачі «17ТН-1» власної розробки переважно для прийому передач ДЛТЦ.

Усього до початку Другої світової війни було виготовлено близько 4 тис. електронних телевізорів.

15 квітня 1932 року в газеті «Правда» з'явилося повідомлення, що Ленінградський завод «Комінтерн» приступив до вироблення перших 20 радянських телевізорів. Це було дуже важливе повідомлення: до того часу в СРСР майстрували тільки саморобні телевізори, виготовлені в лабораторіях чи кустарним способом. Названі моделі телевізорів були не тільки дороговартісними, занадто громіздкими, але й незручними в користуванні.

Приміром, телевізор «ТК -1» було виконано в гарному дерев'яному корпусі, у підлоговому варіанті. І був він досить великого розміру - 100x60x40 см.

Рис. 4 Телевізор «ТК-1»

Особливу увагу привертало дзеркало, вмонтоване у верхню відкидну кришку. Дзеркало було необхідне для перегляду телевізійного зображення, оскільки екран розташовувався не перпендикулярно до глядача, а в горизонтальній площині. Незвичайне розташування екрана та великі габарити телевізора пояснювалися тим, що промисловість того часу не випускала кінескопів з великим кутом відхилення електронного променя.

Тому прагнення створити великий екран (14x18 см) призвело до значного збільшення довжини кінескопа і, як наслідок, габаритів телевізора. Такий подовжений кінескоп довелося помістити в корпусі телевізора вертикально, а для перегляду передач застосовувати спеціальне дзеркало.

Крім того, користуватися телевізором було нелегко. Для якісного настроювання доводилося регулювати 14 ручок, що вимагало певних навичок і технічних знань. Тому перші телевізори обслуговували працівники телецентрів.

До того ж, телеприймачі типу «ТК-1» були в основному призначені для колективного користування. Розмір їх екрана був порівняно великим і міг обслуговувати групу з 15-20 осіб. Через високу вартість телеприймача з таким екраном його могли придбати лише клуби та підприємства для встановлення в т. зв. «червоних куточках».

Рис. 5 Телевізор марки «Б-2»

У 1933-1936 роках радянська промисловість випустила більше трьох тисяч механічних телевізорів марки «Б-2» з розміром екрана 3x4 см.

Телевізор був скоріше телеприставкою, яку під'єднали до радіомовного приймача замість гучномовця.

Одночасно з розвитком механічного телебачення інтенсивно тривали роботи і з розробки електронного телебачення.

Рис. 6 Семен Катаєв

телебачення літературний дикторський

1931 року С. Катаєв реалізував ідею Б. Розінга та сконструював передавальну трубку, яку назвав «радіооком». Її специфічною ознакою була т. зв. мозаїка, що складалася з дрібних світлочутливих осередків, у кожному з яких під дією світла накопичувався електричний заряд. Мозаїка давала можливість суттєво збільшити чіткість і розмір зображення.

Майже одночасно з С. Катаевым аналогічний пристрій (іконоскоп) запатентував у США В. Зворикін. При цьому вагомий внесок у розвиток електронного телебачення вніс і Ф. Франсуорт, який створив першу електронну телекамеру.

Цікавим є той факт, що до середини 1930-х Зворикін підтримував тісні контакти з колегами на батьківщині:

- С. Катаєвим; - Л. Кубецьким;

- С. Векшинським; - О. Шоріним.

Є свідчення, що вчений побував у Москві 1933 року, читав лекції й особисто спілкувався з Катаєвим. Згодом така співпраця за ініціативи радянської держави була згорнута.

У 1940-х учені досягли значних успіхів у розробці електронної системи телебачення, тому передачі радянського механічного телебачення з Москви в грудні 1933 року були припинені. Розвивати механічне телебачення виявилось нераціональним, оскільки настав час упроваджувати електронне телебачення. Однак рішення виявилось передчасним, оскільки незабаром з'ясувалося, що радянській промисловості ще потрібно було подолати складний шлях налагодження виробництва електронної апаратури, до чого вона ще не була готова [62].

11 лютого 1934 року передачі механічного телебачення були відновлені, а з 15 листопада 1934-го стали регулярними. Остаточно вони припинилися в Москві лише в квітні 1940 року, коли вже працював новий Московський телецентр на Шаболовці (у Києві механічне телебачення зберігалося до початку війни).

Отже, 10 березня 1939 року в Москві запрацював перший телецентр, його побудували на Шаболовці. На вершині ТЦ радянські фахівці встановили передавальну антену УКХ-передавачів зображення та звуку, а основне обладнання було закуплене за кордоном. В означений день Московський телецентр на Шаболовці передав в ефір документальний фільм про відкриття XVIII з'їзду ВКП(б). Надалі передачі велися 4 рази на тиждень по 2 год. Навесні 1939 року в Москві передачі приймали понад 100 телевізорів «ТК-1». Московський телецентр на Шаболовці став основою для створення 1951 року Центральної студії телебачення СРСР, яка охопила своїми програмами всю країну.

Історія телебачення України розпочалася 1925 року, коли талановитому фізикові-експериментатору Борисові Грабовському, синові видатного українського поета Павла Грабовського, вдалося здійснити першу в колишньому СРСР і в цілому світі телевізійну передачу рухомого зображення. Тоді винахід нашого земляка, на жаль, не зміг відіграти вирішальної ролі. Однак і замовчати його не вдалося. Один з істориків і теоретиків телебачення колишнього СРСР О. Юровський зазначав, що це був труд одинака, а в СРСР мали значення тільки колективні досліди. Насправді ж незатребуваність «телефота» Грабовського пояснювалась нерозвиненістю електронної радянської промисловості, що не давало змоги швидко реалізувати відкриття.

Дослідні передачі механічного телебачення в Україні проводились в Одесі, Харкові, а також в Києві. Фотохроніки офіційного урядового агентства РАТАУ повідомляли, що при Українському радіокомітеті збудовано телевізійний центр. Першу офіційну телепередачу було випущено в ефір у Києві 1 лютого 1939 року. Вона була здійснена з мініатюрної студії, обладнаної в будинку Українського радіокомітету. В ефір київські телепередачі виходили на хвилях радіомовної станції РВ-9. Передача, здійснена 1 лютого 1939-го, тривала 40 хв. У дусі того часу було показано портрет пролетарського вождя Серго Орджонікідзе, передавалися різноманітні титри [118].

Апаратура на 30 рядків з «диском Ніпкова», спеціально розроблена для Київського телецентру фахівцями Всесоюзного науково-дослідного інституту під керівництвом О. Лур'є і В. Однолька, була чи не останньою у світі даниною «механічному телебаченню». Цю т. зв. «новинку» не врятувало навіть віртуозне мистецтво спеціалістів, які створили лабораторний телекінопередавач зі складною дзеркальною системою розкладання зображення на 441 рядок для демонстрації кінофільмів, яку О. Лур'є мав намір з часом встановити на Київському телецентрі. І хоча така система могла б створити найвищу на той час чіткість зображення, але її робота відзначалася загалом значною нестабільністю через високу швидкість обертання пристроїв, що забезпечували розгортання картинки (оскільки телебачення було механічним). Прикро, що для відсталого з технічної зору експерименту на ниві телебачення у СРСР тоді було обрано саме Україну, хоча республіка входила до першого десятка країн світу, де ще до війни було започатковано телебачення.

Час старту Київського телебачення було обрано невипадково, адже 10 березня в Москві відкривався ХУІІІ з'їзд ВКП(б), у резолюції якого про третій п'ятирічний план розвитку народного господарства СРСР (1938-1942) записано: «Збудувати телецентри в низці великих міст». Тож українські більшовики поспішали рапортувати всесоюзному зібранню однопартійців про дострокове виконання завдання [118].

Першими передачами Київського телецентру були концерти майстрів мистецтв, у яких брали участь М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко й інші відомі артисти.

Телебачення сприймалося тоді лише як засіб «транспортування» й «тиражування» (хоча й незначного через обмежені можливості перегляду) творів інших мистецтв.

Телевізійні станції готують програми телебачення та передають їх. Телестанції поділяють на програмні (їх ще називають телецентрами) і передавальні (ретрансляційні).

Аудиторія перших трансляцій складалася з кількох десятків власників телеприймачів у Києві. Перервала освоєння можливостей телебачення Друга світова війна. Київський телецентр було зруйновано вже восени 1941 року вибухом авіабомби [118].

Роботи з удосконалення телевізійної техніки в СРСР не припинялися навіть під час війни, оскільки вважалося, що вона стане корисною у воєнній галузі, зокрема в розвідці. Так, 1940-го було розроблено телевізійний стандарт на 441 рядок, роком пізніше вдалося досягнути американського стандарту (525 рядків), а 1944 - рекордний 625-рядковий.

3 вересня 1948-го відбулася перша передача в новому стандарті, і згодом його прийняли всі країни з частотою живлення мережі 50 герц.

Примітно, що устаткування для реконструкції московського телецентру надходило в повоєнний період ще згідно з укладеними під час Другої світової війни контрактами з потужною фірмою «Радіокорпорація Америки», яка була створена на сучасній основі під керівництвом В. Зворикіна 1919 року, задумана як всеосяжний монополіст радіовиробництва та радіомовлення.

1949 - випущено перший радянський масовий телевізор «КВН-49» (нагадаємо: перший дослідний телевізійний приймач «ТК-1» створили на Ленінградському заводі імені Козицького ще 1934-го). Обсягам продажів КВНа в післявоєнні роки могли б позаздрити численні західні виробники.

Рис. 7 Телевізор «КВН-49»

В Україні з 15 грудня 1948 року на Хрещатику, 26 розпочалося будівництво нового телецентру. Через два роки було завершено першу чергу Київського телецентру - передавальну станцію з вежею, висота якої сягала понад 190 м. Тривало будівництво апаратно-студійного комплексу.

На час спорудження телецентру в Києві в розпалі була «холодна війна», і будь-який контакт з американськими телевізійниками припинився. Тож довелося розробляти вітчизняну телевізійну техніку, завдяки чому повоєнний Київський телецентр став піонером у галузі техніки телебачення не лише в СРСР, а й у Європі.

Київський телецентр був першим, який від початку створювали вже з розгортанням зображення на 625 рядків. Цей розроблений ще в роки війни в СРСР стандарт невдовзі прийняли в Європі та більшості країн світу.

Друга світова війна в цілому стимулювала загальний розвиток засобів масової інформації США. Справжню революцію в системі ЗМІ Америки вчинило телебачення. Примітно, що ще 1941 року до Національної радіомовної корпорації увійшла Нью-Йоркська телевізійна станція, що додала до свого репертуару першу торговельну рекламу. Саме під час Другої світової війни, 1943 року, була заснована Ей-Бі-Сі (American Broadcasting Company, Американська мовна компанія), яка остаточно утвердилася лише десятиліття по тому, отримавши свою нинішню назву в кінці 1960-х.

Другий старт американського телебачення стався 1945 року. Через рік у всій Америці продали 6400 телевізорів, а 1948 - у Сполучених Штатах уже був 1 млн телевізорів і 60 робочих телестанцій.

У Франції 1940 року німецька окупаційна влада зажадала, щоб телебачення налагодило передачі для поранених солдатів вермахту, які лікувалися в паризьких госпіталях. 1943 - французьке телебачення справді здійснювало такі передачі, які демонстрували близько 14 год.

...