Томас Едвард Лоуренс (Лоуренс аравійський) у боротьбі Великої Британії та Османської імперії за Близький схід

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТОМАС ЕДВАРД ЛОУРЕНС (ЛОУРЕНС АРАВІЙСЬКИЙ) У БОРОТЬБІ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ ТА ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЗА БЛИЗЬКИЙ СХІД

Газін Володимир, доктор історичних наук, доцент кафедри; Олійник Сергій, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри історії України Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

Анотація

Мета дослідження - на основі наукових робіт та джерел визначити роль та місце Т.Е. Лоуренса в британо-турецькій боротьбі та відносинах Великої Британії і арабських народів у період Першої світової війни. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, об'єктивності, всебічності, цілісності та системності. До числа застосованих загальнонаукових методів входять методи аналізу та синтезу, а серед спеціально-історичних - проблемно-хронологічний метод. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що означена проблема висвітлюється у вітчизняній історіографії вперше. Висновки. Томас Едвард Лоуренс, один із кращих британських орієнталістів початку ХХ ст., відіграв важливу роль у боротьбі Лондона проти Османської імперії на Близькому Сході та у вибудові британо-арабських взаємин. На початок Першої світової війни, як результат неодноразових і тривалих експедицій та мандрівок Близьким Сходом та Єгиптом, він добре знав поведінку й ментальність арабів, арабську мову, мав багатий досвід спілкування із місцевим населенням, що зробило його цінним фахівцем для розвідки Великої Британії на Близькому Сході.

У роки війни робота Лоуренса із арабами принесла важливі результати для успіху британців як на полях битви, так і в підготовці та підтримці Арабського повстання. Так, Лоуренс віднайшов дієву тактику застосування арабських загонів для порушення логістики та постачання військ Османської імперії, що дозволило уникнути прямих зіткнень турецьких та арабських загонів і, водночас, завдати супротивнику серйозних втрат, насамперед з точки зору матеріальних ресурсів. Результати діяльності Т.Е. Лоуренса відобразилися як на розвитку подій на фронтах, так і, врешті, на контурах держав, що постали після падіння Османської імперії.

Ключові слова: Велика Британія, Османська імперія, Близький Схід, Перша світова війна, Арабська революція, Томас Едвард Лоуренс, Лоуренс Аравійський.

Abstract

Thomas edward lawrence (lawrence of arabia) in the struggle of great britain and the ottoman empire for the middle east

Hazin Volodymyr, Doctor of Historical Sciences, Associate Professor, Oliinyk Serhiy, Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of History of Ukraine, Kamianets-Podilskyi Ivan Ohiienko National University

Thepurpose of the study is to determine the role and place of T. E. Lawrence in the British-Turkish struggle and relations between Great Britain and the Arab peoples during the First World War, based on scientific works and sources. The research methodology is based on the principles of historicism, objectivity, comprehensiveness, integrity and systematicity. Among the applied general scientific methods are the methods of analysis and synthesis, and among the special- historical ones - the problem-chronological method. The scientific novelty of the research lies in the fact that this problem is highlighted in domestic historiography for the first time. Conclusions. Thomas Edward Lawrence, one of the best British orientalists of the early 20th century, played an important role in London's struggle against the Ottoman Empire in the Middle East and in building British-Arab relations. At the beginning of the First World War, as a result of repeated and long expeditions and travels in the Middle East and Egypt, he knew well the behavior and mentality of the Arabs, the Arabic language, had rich experience of communicating with the local population, which made him a valuable specialist for the British intelligence in the Middle East. During the war, Lawrence's work with the Arabs produced important results for British success both on the battlefield and in the preparation and support of the Arab Revolt.

Thus, Lawrence found an effective tactic of using Arab units to disrupt the logistics and supply of the Ottoman Empire's troops. Lawrence managed to avoid direct clashes between Turkish and Arab units and at the same time inflict serious losses on the enemy, most of all - losses of material resources. The results of T. E. Lawrence's activities were refllected both on the map of the fronts and, finally, on the borders of the states that emerged after the fall of the Ottoman Empire.

Key words: Great Britain, Ottoman Empire, Middle East, First World War, Arab Revolution, Thomas Edward Lawrence, Lawrence of Arabia.

Постановка проблеми

Постать Лоуренса Аравійського залишається малодослідженою в українському сходознавстві та британістиці. Її актуальність підкреслюється важливістю вивчення історії Великої Британії та міжнародних відносин у час війни, з огляду на сучасне стратегічне значення британо-українського партнерства. Низка проблем британо-арабських відносин періоду Арабської революції та років, що їй передували, вельми подібні до труднощів, із якими зіткнулася сьогоднішня Україна, а саме: проблема підтримки інших держав, надання зарубіжних озброєнь та військових інструкторів. Не останню роль для вітчизняної науки відіграє і необхідність вивчати історичний досвід не лише українського минулого, а й минулого інших країн.

Аналіз джерел та останні дослідження

До вивчення теми було залучено документи Британського національного архіву у Лондоні (The National Archives, TNA), зокрема протоколи засідань британського Військового кабінету, що розкривають подробиці ключових подій на фронтах Близького Сходу. Важливим джерелом стали мемуари самого Т. Е. Лоуренса - «Сім стовпів мудрості» (Lawrance, 1940), де викладено історію Арабської революції його очима як свідка та безпосереднього учасника. Вони, однак, більше стосуються суб'єктивних вражень автора та викладу його поглядів, аніж перипетій зовнішньої політики.

Зарубіжна, насамперед британська, історіографія присвятила багато уваги життєпису Т.Е. Лоуренса. Ключовою працею з його біографії стала книга британського військового історика Г.-Б. Ліддел-Гарта (Liddell Hart, 1934). Важливі деталі про діяльність Лоуренса Аравійського вміщені і в іншій роботі означеного автора з історії Першої світової війни (Liddell Hart, 1930). Не оминув увагою діяльність Лоуренса і американський історик Ю. Роган у своїй монографії, присвяченій останнім десятиліттям Османської імперії (Роган, 2018). Доповнює загальну картину праця Е. Саїда, що висвітлює зародження та розвиток орієнталізму. В ній автор, зокрема, присвятив увагу еволюції поглядів Лоуренса на Схід, арабів та Арабську революцію (Саїд, 2001).

Серед українських істориків постать Лоуренса Аравійського не стала предметом дослідження. Головним чином це зумовлено, по-перше, другорядним характером британістики та сходознавства в сучасній історичній науці України в цілому; по-друге - тим фактом, що західна історіографія доволі глибоко дослідила життєпис Т.Е. Лоуренса у всіх його деталях. З іншого боку, українські дослідники розглядали низку проблем, що стосуються або британо-османських відносин, або окремих аспектів історії Арабської революції та Близького Сходу загалом в означений період, що, природно, торкалися діяльності й особисто Лоуренса. До числа таких авторів належать Г. Батенко, С. Щевелев (Батенко, 2007; Батенко, Щевелев, 2012), Т. Щестюк (Щестюк, 2011), І. Вєтринський (Вєтринський, 2018), І. Осипович (Осипович, 2013).

Мета дослідження - на основі наукових робіт та джерел визначити роль та місце Т.Е. Лоуренса в британо-турецькій боротьбі та відносинах Великої Британії і арабських народів у період Першої світової війни.

Виклад основного матеріалу

Томас Едвард Лоуренс народився 15 серпня 1888 р. у Північному Уельсі. Його родина неодноразово змінювала місце проживання, і врешті зупинилася в Оксфорді, де Лоуренс навчався спочатку в школі, а потім в університеті. З ранніх років Т. Е. Лоуренс відзначався інтересом до наук та здібностями до мов. Уже в студентські роки, проведені в інституті історії при Оксфордському університеті, він захопився історією Хрестових походів, арабською культурою, Сходом та його минулим (Liddell Hart, 1934, p. 15-20). Його погляди у довоєнні та воєнні роки найкраще підсумовує лист, надісланий уже наприкінці Першої світової, у 1918 р., до друга Вівіана Річардса. Лоуренс писав: «Араби приваблюють мою уяву. Це давня, дуже давня цивілізація, що очистилася від домашніх богів і половини тих речей, які прикрашають життя людини і які наша цивілізація з такою нетерплячою поквапністю прагне надбати [...] Почасти це ментальна й моральна втома виснаженої раси, і, щоб уникнути труднощів, вони мусять викидати за борт багато з того, що нам уявляється вартісним і гідним шани [...] Я знаю, я для них чужий і завжди буду чужим; але я не можу вважати їх гіршими, ніж вони є, як не можу й змінити їхній спосіб життя» (Саїд, 2001, с. 297).

Інтерес Лоуренса до Сходу не обмежувався теоретичними студіями. У передвоєнні роки він брав участь у багатьох археологічних експедиціях на Близький Схід, де отримав можливість практики арабської мови та спілкування із місцевим населенням. Важливо, що Лоуренс не лише приділяв увагу розкопкам - він багато мандрував Єгиптом, Близьким та Середнім Сходом, у тому числі й самостійно і, щоб отримати гроші на проживання, дуже часто працював чорноробочим. Цей досвід Лоуренса, що включав не лише академічні знання, але й живе спілкування із арабами, вивчення їхньої мови, побуту, способу життя, пригодився йому на службі Британській імперії (Liddell Hart, 1934, р. 22-24).

Так чи інакше, з початком Першої світової війни знання і досвід Лоуренса Аравійського справді знадобилися для військової мети. Близький Схід мав стратегічне значення для Британії і як транспортний вузол, життєво необхідний для зв'язку із Індією, і як регіон, багатий родовищами нафти. Тож не дивно, що знавець Сходу та арабів Т.Е. Лоуренс потрапив у поле зору британського військового командування саме завдяки своїм якостям як орієнталіста, тим паче, що через низький зріст він не потрапляв до війська (Liddell Hart, 1934, р. 94).

Так Лоуренс потрапив до так званого Арабському бюро в Каїрі, спочатку як цивільний, а потім і як молодший офіцер. Арабське бюро відповідало за комунікації між представниками арабського національного руху та британського зовнішньополітичного відомства (Батенко, Щевелев, 2012, с. 27; Вєтринський, 2018, с. 371-372; Осипович, 2013, с. 266; Щестюк, 2011, с. 49; Liddell Hart, 1934, р. 66-67).

З самого початку Першої світової війни британці встановили зв'язок із різними політичними рухами у Месопотамії. Метою британців було посилення розколу всередині Османської імперії, використання в своїх інтересах антитурецьких настроїв серед арабського населення. Активні дії в напрямі переговорів і співпраці із арабами Велика Британія розпочала в 1915 р., коли британський Верховний комісар Єгипту Мак-Магон став вести переговори із Хуссейном ібн-Алі аль-Хашимі (Al-Rousan, M., al Rousan, S., Al Azzam, T., 2012, р. 46). Останній був призначений османським урядом на посаду шерифа Мекки - лідера Мекканського шерифату, належав до одного із найбільш впливових арабських родів - Хашимітів, що вели свій родовід від пророка Мухаммеда.

Хуссейн, амбітна й марнославна людина, що ззовні залишалася лояльною османському уряду, встановив таємні зв'язки із арабськими угрупованнями, здебільшого на території Сирії, а потім, зрештою, і з британським урядом. Напередодні Першої світової війни, у 1913-14 рр., один із синів Хуссейна, Абдаллах, зустрічався у Каїрі із британським міністром оборони лордом Кітченером. Ними було обговорено дії британської та арабської сторін в разі початку війни між Великою Британією та Османською імперією (Al-Rousan, M., al Rousan, S., Al Azzam, T., 2012, р. 46).

Як наслідок, у листопаді 1914 р., із офіційним вступом Османської імперії у війну, шериф Хуссейн відмовився офіційно виголосити підтримку проголошеному турецьким султаном (що вважався також халіфом усіх мусульман) джихаду, мотивуючи це загрозою британського вторгнення у Хіджаз (Rogan, 2016, р. 15-16).

Зусиллями бюро і особисто Лоуренса вдалося схилити Хуссейна до готовності піти на переговори про незалежність арабських провінцій та створення арабської держави після війни. Британська сторона обіцяла визнати й підтримати незалежність арабів Аравії на низці територій Близького Сходу, що включали Хіджаз та Сирію, посприяти відновленню прийнятної для арабів форми правління на означених територіях, а шериф Хуссейн зобов'язувався поважати умови договорів Британії з арабськими правителями (Осипович, 2013, с. 266; Rogan, 2016, р. 15-16).

Важливим, хоч і невдалим, епізодом у діяльності Лоуренса Аравійського у ролі військового офіцера були переговори про вихід британських військ із оточеного міста Ель-Кут. Лорд Кітченер запропонував плани підняти повстання проти турків, або ж підкупити османського командира. Обидва плани були не лише ризикованими, але й, з точки зору офіцерів британської розвідки, негідними для їх честі, тому їх виконання було покладеного на одного із молодших офіцерів - капітана Т. Е. Лоуренса (Роган, 2018, с. 197). На жаль, ні переговори з полоненими арабами з метою встановити зв'язок із можливою опозицією серед місцевого населення та османського війська й підбурити їх до повстання, ні зустріч із османським командуванням з метою домовитися про вихід британців із міста, не увінчалися успіхом. Невдовзі британські війська у Ель-Кут капітулювали, що стало найбільшою поразкою Великої Британії за всю Першу світову війну (Роган, 2018, с. 193-203; Liddell Hart, 1930, р. 156).

Однак боротьба за Близький Схід продовжувалась. У травні 1916 р. Лоуренс став військовим радником при штабі еміра Фейсала, сина шерифа Хуссейна (Вєтринський, 2018, с. 372; Lawrance, 1940, p. 49). У жовтні 1916 р. він вирушив до Хіджаза, супроводжуючи британського урядового секретаря у справах Сходу Рональда Сторрза (Роган, 2018, с. 229-230; Lawrance, 1940, р. 5758). Одним із завдань Т. Е. Лоуренса було пропагувати ідеї повстання проти Османської імперії серед лідерів розрізнених арабських племен. Відкритим залишалося й питання майбутніх англо-арабських відносин, ґрунт яких передбачалося підготувати вже тоді (Батенко, Щевелев, 2012, с. 27).

Результатом поїздки було те, що Лоуренс переконався у безперспективності відряджати експедиційні війська у Хіджаз. Цей важливий аналітичний висновок відображений в опрацьованому авторами звітному документі з британського національного архіву (TNA. CAB 42/25/3). Очевидно, думка відомого фахівця з «арабського питання» була однією з ключових причин рішення британського уряду утриматися від прямої військової інтервенції в Хіджаз.

Наочним прикладом були проблеми із розрахунком однієї єгипетської артилерійської батареї (яку британці надіслали Фейсалу в якості допомоги), солдати якої відкрито висловлювали своє невдоволення тим, що їх відрядили далеко від дому воювати за незрозумілі їм цілі у чужій війні. Свої висновки Лоуренс висловив британським чиновникам у Каїрі. Натомість, він вважав куди більш ефективним рішенням надання в достатній кількості Фейсалу коштів, щоб він міг утримати в лояльності загони бедуїнів, а дії британської армії обмежити підтримкою авіації з повітря та наданням військових інструкторів. Відрядження ж експедиційних військ, пояснював британець, для місцевого населення буде виглядати лише як спроба загарбати їх землі (Роган, 2018, с. 230).

Наявні у арабів сили та засоби, однак, виглядали вельми невтішно. Підрозділи Хуссейна, чисельністю особового складу близько 50 тис. осіб, не мали ні достатнього озброєння (із зазначеної кількості лише 10 тис. були забезпечені гвинтівками), ні матеріального забезпечення, ні організованого тилу. Як висловився Верховний комісар Єгипту Уінгейт, загони Шерифа Хуссейна більше нагадували «натовп дервішів» (Батенко, 2007, с. 136).

Попри означені проблеми, Хуссейн у липні 1916 р. підняв повстання проти Османської імперії, чому сприяли як обіцянки з боку британців, так і власні побоювання Хуссейна щодо можливих репресій з боку турецької влади (Батенко, 2007, с. 136).

Лоуренс добре знав і арабів, і Схід, то ж був упевнений в успіхові арабського повстання та силі «арабського духу». Та все ж залишалося очевидним, що в прямому зіткненні повстанці не подужають регулярні турецькі війська. На противагу, повстанці були витривалими й маневреними, добре знали пустелю. Лоуренсу вдалося переконати Фейсала зосередитися на ударах по османській залізниці. Турецькі війська у регіоні були розосередженими, чи не єдиним способом сполучення залишалася залізниця, яку, через її довжину, було вкрай складно обороняти. Цією вадою турків, за порадою Лоуренса, і скористалися араби. Як наслідок, турецька армія була змушена розпорошувати свої загони, аби протистояти рейдам повстанців та зазнала проблем із постачанням, адже завдяки диверсіям повстанців значна частина матеріального забезпечення була втрачена (Щестюк, 2011, с. 49; Liddell Hart, 1934, р. 172-178). Як результат, арабські підрозділи 5 липня 1916 р. захопили Мекку (Батенко, 2007, с. 136; Qadir A., Mengal Z., Ahmed P., Jaffar, S., 2017, р. 55).

Восени 1916 р. Хуссейн проголосив себе королем арабів, під чим малися на увазі усі араби Азії. Держави Антанти, однак, визнавали його владу тільки над Хіджазом, хоча Хуссейн у листуванні із політичною верхівкою країн-союзників вимагав незалежності для всіх арабських земель. Ствердну відповідь він отримав хіба тільки від Мак-Магона, що обіцяв визнання усіх вимог Хуссейна з боку британців (Батенко, 2007, с. 136). У цілому ж, навіть найближчі союзники - британці - з осторогою ставились до прагнень арабів, і не поспішали передавати їм сучасні зразки зброї. З цієї причини постійно відбувалися суперечки між Хуссейном та британським військовим командуванням з приводу обсягів та якості зброї, боєприпасів та продовольства, наданих британцями їх арабським союзникам (Qadir A., Mengal Z., Ahmed P., Jaffar, S., 2017, р. 54-55).

Ці перестороги, втім, не завадили Лоуренсу Аравійському посприяти новим військовим успіхам повстання. Відступ турецьких військ із Медіни означав загрозу їх передислокації до Палестини, що, в свою чергу, загрожувало британським військам у регіоні. Щоб перешкодити цьому, Лоуренс Аравійський вирушив до Ваді-Аїс на переговори із одним із синів шерифа Хуссейна, Абдуллою. Як результат, британець знову домігся залучення арабів до рейдів на турецькі підрозділи, що скувало живу силу супротивника, а також змусило турків постійно витрачати сили та засоби на боротьбу із повстанцями. Більше того, і сам Лоуренс неодноразово брав участь у рейдах на залізницю особисто, про що свідчить також інформація в опрацьованому авторами документі британського національного архіву (TNA. CAB 23/1/65, р. 2).

Однак цілком перервати зв'язок турецьких військ у оточеній Медіні із великою землею не вдалося. Крім того, османський командуючий військами Фахрі-паша був рішуче налаштований утримати священне місто. Як результат, взяти Медіну повстанцям так і не вдалося - місто перебувало у постійній облозі. Фахрі-паша відмовився здавати місто навіть після завершення війни, аж доки не був убитий своїми соратниками, коли Медіна опинилася перед загрозою голоду (Роган, 2018, с. 251-252).

Успіхи арабського повстання переважили шальки терезів на Близькому Сході на бік британських експедиційних військ. Уже наприкінці 1916 р. британці взяли реванш за ганебну поразку в Ель-Кут і повернули місто під свій контроль. Загони арабів під керівництвом Лоуренса та Фейсала наприкінці січня 1917 р. змогли взяти порт аль-Вадж (Ведж), розташований на Червоному морі. 10-11 березня 1917 р. британці заволоділи Багдадом (Liddell Hart, 1930, р. 287-292; Rogan, 2016, р. 17; TNA. CAB 23/1/50, р. 1).

Щоб залучити нові сили, Лоуренс разом із невеликим арабським підрозділом здійснив перехід пустелею до бедуїнських племен. Британцю вдалося заручитися підтримкою одного із вождів племені Ховейтат, Ауди-абу-Тайї. Завдяки цьому Лоуренс та повстанці отримали можливість наступати на інший порт Червоного моря, Акабу, зі сходу, звідки та була менш захищена (Lawrance, 1940, р. 166-168).

У червні 1917 р. Лоуренс взяв участь у поході експедиційних сил на Дамаск. Захоплення міста, в свою чергу, дозволило арабам захопити 6 липня 1917 р. Акабу. Це стало великою стратегічною перемогою арабського повстання. В руках повстанців опинилася Хіджазька залізниця, а британці здобули можливість швидко переправляти свої загони із Єгипту до Палестини, що посприяло успіхам у подальших військових операціях (Lawrance, 1940, р. 314). Все більше й більше представників місцевого населення долучалися до загонів Фейсала. Захоплення Акаби стало найсерйознішою перемогою арабського повстання та особисто самого Лоуренса, що саме тоді й отримав своє прізвисько - Лоуренс Аравійський (Роган, 2018, с. 254).

Заміна командуючого єгипетським експедиційним корпусом Мюррея, звинуваченого у нерішучості, на більш радикального генерала Алленбі прискорила спільні дії британських та арабських військ. Важливість дій Лоуренса підкреслюється і тим фактом, що через великі втрати військ Антанти на Західному фронті, до Франції було передислоковано значну частину сил з Палестинського фронту. Їх, у свою чергу, довелося замінити колоніальними військами з Індії та Месопотамії, і лише у вересні британські війська в Палестині знову були готові до наступу (Liddell Hart, 1930, р. 467-471). Тоді ж Алленбі та Лоуренс зустрілися особисто та підготували план дій експедиційного корпусу та повстанців. Підрозділи останніх склали правий фланг британського фронту наступу в Палестині, а завдяки заволодінню транспортним вузлом в Акабі Алленбі зміг заволодіти Газою, Яффою та Єрусалимом (Lawrance, 1940, р. 537). Цього разу арабські підрозділи задіяли уже не для партизансько-диверсійної діяльності, а в безпосередніх фронтальних зіткненнях із турецькими силами. Як результат, турецькі війська були повністю витіснені із Хіджазу (Liddell Hart, 1930, р. 467471; TNA. CAB 23/1/43, р. 1; TNA. CAB 23/2/5, р. 2).

Перенесення бойових дій на територію Сирії змінило умови, в яких доводилося працювати Лоуренсу. Арабські племена у регіоні були куди більш розрізнені, ніж у Хіджазі, що ускладнювало їх вербування та подальшу організацію у бойові підрозділи, а стратегії диверсійної боротьби проти турецької залізниці часто заважав суто розбійницький характер нападів, в яких араби ставили за мету не так боротьбу проти турецьких сил, як власну наживу шляхом пограбування. Проте, попри означені негаразди, турецькі комунікації у регіоні було дезорганізовано. Не останню роль відіграла комбінація дій повстанців із повітряними рейдами британської авіації, що вимагало від британців, і зокрема від Лоуренса, кропіткої роботи як в плануванні операцій, так і у переговорах із представниками повсталих арабів.

Важливою виявилася і діяльність Т. Лоуренса в ролі переговірника. Показовим може слугувати приклад, пов'язаний із забезпеченням експедиційних військ фуражем під час кампанії 1918 р., Лоуренс Аравійський зміг домовитися із місцевим населенням щодо надання ними британським військам та арабським підрозділам продовольства. Під час кампанії 1918 р., коли арабські повстанці та особисто він були направлені до Палестини, їм вдалося відкрити шлях до Мертвого моря. Однак втрати серед особового складу, на думку Лоуренса, виявилися невиправдано великими.

Арабська революція 1916 р. закінчилася перемогою. Із капітуляцією та розпадом Османської імперії територія Близького Сходу була розділена як між відновленими та новоутвореними державами, так і між державами- переможцями Антанти. Втім, завершення Першої світової війни не принесло миру на арабські землі. Негаразди, конфлікти та війни продовжувалися там і після 1918 р., уже як міжусобиці серед арабів.

Висновки

Томас Едвард Лоуренс, один із найкращих британських орієнталістів початку ХХ ст., зіграв ключову роль у боротьбі Лондона проти Османської імперії на Близькому Сході та у побудові британо-арабських взаємин. Завдяки досвіду археологічних експедицій та мандрів Сходом, Лоуренс на початок Першої світової війни гарно знав поведінку та ментальність арабів, досконало вивчив арабську мову, що зробило його цінним фахівцем для британського Арабського бюро, а також загалом для діяльності Великої Британії на Близькому Сході.

Попри те, що у період служби у якості офіцера британської армії у Лоуренса були і провальні епізоди (насамперед, невдалі переговори про вихід оточених британських військ із міста Ель-Кут), його робота із арабами принесла серйозні результати, які, врешті, стали вирішальними для успіху британо-арабської співпраці, а у перспективі - для долі усього регіону загалом. Лоуренс розробив ефективну тактику бойового застосування арабських загонів, що суттєво зашкодило комунікаціям та логістиці військ Османської імперії. Британцю вдалося залучити до боротьби розрізнені арабські племена регіону. Наслідком стали військові перемоги, найбільша із яких - заволодіння портом Акаба - обумовила для Лоуренса прізвисько Аравійський. Завдяки діям арабських загонів, організованих Лоуренсом, британці домоглися серйозних успіхів на Синайсько-Палестинському фронті, що суттєво посилило позиції Антанти на Близькому Сході, схиливши шальки терезів у бік її перемоги в регіоні у Великій війні.

Список використаних джерел і літератури

1. Батенко Г.В. (2007). Колоніальна політика Великої Британії на початку ХХ ст. Культура народов Причерноморья, (111), 136-140.

2. Батенко Г.В., Щевелев С.С. (2012). Виникнення близькосхідного конфлікту (1897-1929). Херсон: ХДУ 188 с.

3. Вєтринський І.М. (2018). Особливості політичних та соціально-економічних процесів у Сирії у ХХ ст. Гілея, (137), 371-380.

4. Осипович І.А. (2013). Палестина в міжнародній політичній грі великих держав (1914-1916 рр.). Історичні і політологічні дослідження, (2), 262-269.

5. Роган Ю. (2018). Падение Османской империи. Москва, 560 с.

6. Саїд Е.В. (2001). Орієнталізм. Київ: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 511 с.

7. Щестюк Т.М. (2011). Висвітлення повстання шерифа Мекки Хуссейна в Британській пресі. Наукові записки НаУКМА (Т. 117: Історичні науки), 48-52.

8. Al-Rousan M., al Rousan S., Al Azzam T. (2012). The Great Arab Revolt a socio- historical investigation of its internal and objective beginnings. European Journal of Social Sciences. Vol. 29, No. 1, 38-50.

9. Lawrance T.E. (1940)Seven Pillars of Wisdom. New York: Doubleday & Company, 722 p.

10. Liddell Hart H.B. (1934) T.E. Lawrence In Arabia and Aftter. London: Jonathan Cape Ltd, 454 p.

11. Liddell Hart H.B. (1930). The Real War 1914-1918. London: Faber & Faber Limited, 539 p.

12. Qadir A., Mengal Z., Ahmed P., Jaffar, S. (2017). Arab Revolt of 1916. Bi-Annual Research Journal. Journal of Education & Humanities Research. Institute of Education and Research (IER), UOB, Quetta Pakistan, Vol. 3, № 1, 49-57.

13. Rogan E. (2016). Rival jihads: Islam and the Great War in the Middle East, 1914-1918. Journal of the British Academy, 4, 1-20.

14. The National Archive of United Kingdom. CAB 23/1/43. Conclusion. 24 January 1917.

15. The National Archive of United Kingdom. CAB 23/1/50. Conclusion. 31 January 1917.

16. The National Archive of United Kingdom. CAB 23/1/65. Conclusion. 14 February 1917.

17. The National Archive of United Kingdom. CAB 42/25/3. Paraphrase of telegram ... from Commander-in-Chief, East Indies. signed in 1916 Nov. 21

лоуренс британо-турецький хуссейн

References

1. Batenko H.V. (2007). Kolonialna polityka Velykoi Brytanii na pochatku ХХ st. [Colonial policy of Great Britain at the beginning of the 20th century.]. Kultura narodov Prychernomoria, (111), 136-140. [in Ukrainian].

2. Batenko H.V., Shchevelev S.S. (2012). Vynyknennia blyzkoskhidnoho konfliktu (1897-1929) [The emergence of the Middle East conflict (1897-1929)]. Kherson: KhDU, 188 s. [in Ukrainian].

3. Vietrynskyi I.M. (2018). Osoblyosti politychnykh ta sotsialno-ekonomichnykh protsesiv u Syrii u ХХ st. [Peculiarities of political and socio-economic processes in Syria in the 20th century.]. Hileia, (137), 371-380. [in Ukrainian].

4. Osypovych I.A. (2013). Palestyna v mizhnarodnii politychnyii hri velykykh derzhav (1914-1916 rr.) [Palestine in the international political game of the great powers (1914-1916)]. Istorychni ipolitolohichni doslidzhennia, (2), 262-269. [in Ukrainian].

5. Rogan Yu. (2018). Padenie Osmanskoj imperii [The fall of the Ottoman Empire]. Moskva, 560 s. [in Russian].

6. Said E.V. (2001). Oriientalizm [Orientalism]. Kyiv: Vyd-vo Solomii Pavlychko «Osnovy», 511 s. [in Ukrainian].

7. Shchestiuk T.M. (2011). Vysvitlennia povstannia sheryfa Mekky Khuseina v Brytanskii presi [British press coverage of Sheriff Mecca Hussain's uprising]. Naukovi zapysky NaUKMA (Vol. 117: Istorychni nauky), 48-52. [in Ukrainian].

8. Al-Rousan M., al Rousan S., Al Azzam T. (2012). The Great Arab Revolt a socio-historical investigation of its internal and objective beginnings. European Journal of Social Sciences. Vol. 29, No. 1, 38-50. [in English].

9. Lawrance T.E. (1940)Seven Pillars of Wisdom. New York: Doubleday & Company, 722 p. [in English].

10. Liddell Hart H.B. (1934) T. E. Lawrence In Arabia and Aftter. London: Jonathan Cape Ltd, 454 p. [in English].

11. Liddell Hart H.B. (1930). The Real War 1914-1918. London: Faber & Faber Limited, 539 p. [in English].

12. Qadir A., Mengal Z., Ahmed P., Jaffar, S. (2017). Arab Revolt of 1916. Bi-Annual Research Journal. Journal of Education & Humanities Research. Institute of Education and Research (IER), UOB, Quetta Pakistan, Vol. 3, No. 1, 49-57. [in English].

13. Rogan E. (2016). Rival jihads: Islam and the Great War in the Middle East, 1914-1918. Journal of the British Academy, 4, 1-20. [in English].

14. The National Archive of United Kingdom. CAB 23/1/43. Conclusion. 24 January 1917. [in English].

15. The National Archive of United Kingdom. CAB 23/1/50. Conclusion. 31 January 1917. [in English].

16. The National Archive of United Kingdom. CAB 23/1/65. Conclusion. 14 February 1917. [in English].

17. The National Archive of United Kingdom. CAB 42/25/3. Paraphrase of telegram ... from Commander-in-Chief, East Indies. signed in 1916 Nov. 21 [in English].

Размещено на Allbest.ru