Порушення прав неповнолітніх в радянський період

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

ЗВО «Університет Короля Данила»

Кафедра права та публічного управління

Порушення прав неповнолітніх в радянський період

Андрухів О.І., д.ю.н., професор

Анотація

Мета. Метою нашого дослідження є розкриття основних форм порушення прав неповнолітніх осіб в радянський період.

Методика. Методика включає комплексний аналіз та узагальнення теоретичного та джерельного матеріалу і подальшого формулювання відповідних висновків та рекомендацій. Під час дослідження використовувались принципи об'єктивності та системності, а також загальнонаукові, спеціально-юридичні та спеціально-історичні методи наукового пізнання: аналізу, синтезу, компаративний, функціонально-юридичний, системно-історичний.

Результати. На нашу думку, ключовими причинами розвитку і поширення дитячої безпритульності у перше повоєнне десятиліття в УРСР стали: наслідки Другої світової війни; специфіка державної політики; соціальна нестабільність; важке матеріальне становище населення; криза сім'ї і системи сімейних цінностей. У кінці 1920-1930-х рр. в Сибіру створено численні спецпоселення. Тільки у травні 1930 р. на Урал було виселено понад 56 тис осіб. У середовищі депортованих і в'язнів, особливо серед неповнолітніх були високими смертність, а також травматизм. Масштаб порушення прав неповнолітніх зріс в умовах Другої світової війни, коли була високою як смертність так і депортаційні процеси.

Наукова новизна. Здійснено історико-правову ретроспективу реалізації радянської політики по відношенню до неповнолітніх осіб, зокрема дітей сиріт та безпритульних.

Практична значимість. Результати дослідження може бути використано у подальших історико-правових дослідженнях, підготовці спецкурсів.

Ключові слова: права дитини, неповнолітні, безпритульні діти, дитячі виправні установи, радянська держава.

Purpose

Violation of the rights of minors in the soviet period

O. Andrukhiv, Doctor of Laws, Professor of the Department of Law and Public Administration of King Danylo University, Ivano-Frankivsk

The purpose of our research is to reveal the main forms of violation of the rights of minors in the Soviet period.

Method. The methodology includes a comprehensive analysis and generalization of theoretical and source material and further formulation of relevant conclusions and recommendations. During the research, the principles of objectivity and systematicity were used, as well as general scientific, special-legal and special- historical methods of scientific knowledge: analysis, synthesis, comparative, Junctional-legal, system-historical.

Results. In our opinion, the key reasons for the development and spread of child homelessness in the first post-war decade in the Ukrainian SSR were: the consequences of the Second World War; specifics of state policy; social instability; difficult financial situation of the population; crisis of the family and the system of family values. In the late 1920s and 1930s, numerous special settlements were created in Siberia. In May 1930 alone, more than 56,000 people were evicted to the Urals. Mortality and injury rates were high among deportees and prisoners, especially among minors. The scale of the violation of the rights of minors increased in the conditions of the Second World War, when both mortality and deportation processes were high. It has been proven that the norm of the Soviet legislation regarding the extension of the norms of criminal law to persons over the age of 12 can be considered a real crime.

Scientific novelty. A historical and legal retrospective of the implementation of the Soviet policy in relation to minors, in particular orphans and homeless children, was carried out.

Practical significance. The results of the research can be used in further historical and legal studies, preparation of special courses.

Key words: children's rights, minors, homeless children, children's correctional institutions, the Soviet state.

Постановка проблеми

4 червня 2023 р. відбулося вшанування пам'яті дітей, які загинули внаслідок повномасштабного вторгнення Росії. Важливо, що масштаби втрат серед цивільних осіб і зокрема неповнолітніх достеменно не відомі. Офіційні відомості, зокрема дані Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, засвідчують, що з початку бойових дій, 14 квітня 2014 р. й до кінця 2021 р., в Україні загинуло 152 дитини та 146 дітей дістали поранення [2]. Починаючи з лютого 2022 р. кількість жертв серед неповнолітніх постійно зростає, а відомості стосовно жертв на тимчасово окупованих територіях практично відсутні. Єдині публічно оприлюднені відомості засвідчують, що на початок червня 2023 р. загинуло 483 дитини і ще майже тисячу отримали різного роду травми [8]. Також сотні дітей стали жертвами насильства з боку окупаційних військ. Десятки тисяч дітей було депортовано на території Росії. Всі ці факти засвідчили насамперед про повне нехтування нормами міжнародного права, а політика окупантів по відношенню до найменш захищеної групи осіб, дозволяє кваліфікувати їх дії, як факт геноциду, що справедливо отримало підтвердження й на міжнародному рівні.

В цьому контексті важливо усвідомити, що подібні злочини й факти порушення прав неповнолітніх є для Росії не новим, адже ця держава, як спадкоємниця СРСР, успадкувала і тоталітарні методи поведінки до відношенню до неповнолітніх. Як наслідок, наукова актуальність нашого дослідження обумовлюється потребою об'єктивного розкриття основних форм порушення прав неповнолітніх осіб в радянський період й доведення тенденційності цієї політики з боку сучасного політичного керівництва Росії. Важливо усвідомити те, що з огляду на неможливість притягнення до відповідальності керівництва СРСР за злочини проти людяності, до цієї відповідальності необхідно притягнути керівництво Росії.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Методологічною основою нашого дослідження стали праці таких українських та іноземних вчених, як А. Горілого, М. Гуренка, Я. Кондратьєва, С. Кульчицького, П. Михайленка та ін. Важливо, що частина матеріалу підготовлена радянськими дослідниками В. Куфаєвим, А. Ферьє, В. Шульгіним. Аналіз цих праць вимагає глибокого критичного аналізу, адже вони дотримувалися офіційних ідеологем і виправдовували радянську тоталітарну політику.

Постановка завдання. Метою нашого дослідження є розкриття основних форм порушення прав неповнолітніх осіб в радянський період й доведення тенденційності цієї політики з боку сучасного політичного керівництва Росії.

Виклад основного матеріалу дослідження

Серед науковців домінує переконання, що дитяча безпритульність та бездоглядність є внутрішньо суперечливими проблемами, а їх основними причинами є «ріст бідності, погіршення умов життєдіяльності, руйнування моральних цінностей та виховного потенціалу сім'ї» [4, с. 89]. Неоднозначність в даному випадку, полягає в тому, що з одного боку наявні соціальні й політичні проблеми є властивими для більшості суспільств, однак засоби боротьби за утвердження прав людини - є відмінними. Останні формують вищу соціальну цінність, а не стають інструментом чи навіть необхідним елементом демократичного правопорядку. Але в тоталітарному, радянському суспільстві, ці засоби були специфічними і не завжди передбачали захист прав людини і дитини. Окрім того, в радянській державі існувало специфічне розуміння інституту сім'ї й прав жінок та дітей.

У 1920-х рр. серед радянських науковців розгорнулися перші дискусії стосовно визначення причин дитячої безпритульності. У результаті виокремлено два домінуючі підходи, запропоновані низкою авторитетних учених. Одні були прихильниками концепції «дитячої дефективності», вважаючи, що саме психічні відхилення були причиною вродженої поведінки дитини, що спонукала до вчинення злочинів чи втечі від батьків. Відповідно, основним засобом вирішення причин дитячої безпритульності дослідники вважали примусове лікування дітей [6, с. 95]. Інша група, відомим представником якої був В.І. Куфаєв [6], гостро розкритикували теорію «дитячої дефективності». Опираючись на дослідження сімейних відносин, соціально -економічного становища населення, вони дійшли до висновку, що основною причиною дитячої безпритульності та бездоглядності слід вважати «матеріальну і виховну занедбаність» [1, с. 95]. Адепти таких підходів вважали усіх підлітків абсолютно здоровими психічно. Причину втеч з під батьківської опіки чи вчинення ними правопорушень, на їхню думку, визначали соціально-економічні обставини.

Однак, основною причиною зростання рівня дитячої безпритульності та бездоглядності, як і загалом зниження рівня соціального достатку населення, були внутрішньополітичні умови радянської держави.

На нашу думку, ключовими причинами розвитку і поширення дитячої безпритульності у перше повоєнне десятиліття в УРСР стали:

- наслідки Другої світової війни;

- специфіка державної політики;

- соціальна нестабільність;

- важке матеріальне становище населення;

- криза сім'ї і системи сімейних цінностей.

Дитяча безпритульність не була новим явищем для радянської правової та суспільної дійсності перших повоєнних років. Основою формування такої соціальної ситуації в суспільстві стали: наслідки війни; однобокий мілітарний розвиток економіки; низький матеріальний рівень життя людей; розбалансованість освітньо-виховної системи та системи охорони дітей і соціального захисту населення; політичні репресії та депортації населення.

Відсутність належних умов для розвитку дитини призвели до появи значної кількості безпритульних підлітків, яких, відповідно до вказаних вище причин, можна поділити на дві групи:

- безпритульні діти, які втратили батьків чи опікунів або зв'язок з ними, а також родинне житло і внаслідок цього опинилися на вулиці;

- бездоглядні діти, які виховувалися батьками чи одним із них, мали місце для проживання, але були позбавлені відповідного матеріального забезпечення, належних умов виховання і піклування, внаслідок чого більшу частину свого часу проводили на вулиці.

Розглянемо вплив низки зазначених факторів, що призвели до появи безпритульних і бездоглядних дітей детальніше.

Однією з вагомих причин дитячої безпритульності стала політика Кремля, що полягала у застосуванні жорстких репресій задля утвердження радянської влади у регіоні.

Для радянської державно-правової дійсності досліджуваного періоду властива поява цілої низки стигматизованих категорій населення, внаслідок політики державного терору. Численні спецпоселення для засланих і висланих в адміністративному порядку з'явилися у віддалених районах СРСР ще у кінці 1920-1930-х рр. Ще на початку 1930-х рр., Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством» було покладено початок масовій депортації селянських сімей з території України. Тільки у травні 1930 р. на Урал було виселено понад 56 тис осіб, молодших 16 років [1, с. 104].

Переселенці були позбавлені низки прав, зокрема виборчого, були виключені з карткової системи постачання, державної системи страхування та соціального забезпечення, тарифікації за високими розрядами та інше [1, с. 104]. У неповнолітніх, батьків яких переселили, виникли труднощі в сфері освітніх послуг. Таких дітей неохоче брали до нових шкіл чи вищих закладів освіти. Переселенці не могли претендувати і на високооплачувану роботу, незважаючи на те, що в повоєнні роки була нестача трудового ресурсу, особливо різноробочих. У цих умовах не всі батьки мали можливість утримувати власних дітей, а тому і самі ставали джерелом виникнення безпритульності та бездоглядності.

У середовищі депортованих і в'язнів, особливо серед неповнолітніх були високими смертність, а також травматизм. Відсутність будь-якого медичного забезпечення ще більше загострювало проблему. Збереглися відомості про утримання дітей у таборах Сибіру в 1930-х рр., у яких зазначено, що для дітей віком від 2 до 7 років на день утримання передбачалося виділяти: борошна - 300 гр., крупи - 30 гр., риби - 75 гр., цукру - 12 гр. [1, с. 109]. На нашу думку, ці норми були виключно декларативними і стосувалися лише неповнолітніх, які перебували на стаціонарному лікуванні в медичних закладах.

Ситуацію вдалося виправити тільки після 1933 р., коли на території Сибіру, куди депортували жителів українських областей, почали будувати дитячі будинки. Відсутність інфраструктури для прийому усіх дітей на утримання призвела до того, що підлітків почали повертатися на територію УРСР до своїх близьких родичів. Такий підхід хоч і мав позитивну складову, оскільки запобігав перебуванню неповнолітніх у місцях заслання, був одночасно і негативним, бо провокував безпритульність та бездоглядність. Це підтверджувалося і на практиці. Одна зі співробітниць дитячих будинків, спостерігаючи процедуру передачі неповнолітніх родичам, написала звернення до Дитячої комісії при ВЦВК, у якій вказувала, що багато дітей помирали в очікуванні на родичів. Частими були випадки, коли дітей передавали сусідам (за її інформацією, один пенсіонер віз додому для утримання 12 сусідських дітей), особливі проблеми виникали при поверненні грудних дітей [1, с. 110]. Такі факти мали місце і в повоєнні роки, а тому можна говорити, що своїми діями радянська влада сама провокувала дитячу безпритульність та бездоглядність.

Наслідки війни і голоду 1946-1947 рр. не обмежувалися тільки матеріальними і людськими втратами. Міграція, зростання захворюваності на різні недуги, соціальна напруга були характерними для перших повоєнних років. Виник гендерний дисбаланс у статевому складі населення. Однак, ці причини не породжували дитячу безпритульність, а радше стимулювали її зростання. порушення право неповнолітній повоєнний радянський

Соціальна криза насамперед вплинула на інститут сім'ї. Остання завжди відігравала домінантну роль в українському суспільстві, її не вдалося викоренити навіть радянській владі. Пропаганда свободи статевих зв'язків, збільшення кількості фактичних шлюбів, розлучень і абортів не змінила традиційних сімейних цінностей українців, зокрема у західних областях, для яких «радянізація» розпочалася лише у 1939 р.

Стосовно втрат населення України у роки Другої світової війни, серед науковців і тепер тривають дискусії. За підрахунками відомого професора С. Кульчицького, загальні людські втрати УРСР на початок 1945 р. становили 14275 тис осіб. Оскільки станом на червень 1941 р. в УРСР проживало 41657 тис. осіб, а станом на січень 1945 р. - 27382 тис. осіб., із цієї різниці в 14275 тис. осіб безповоротні втрати склали приблизно 8 млн. осіб, або 19,1% від у сього передвоєнного населення УРСР [5].

Водночас необхідно зазначити, що за даними 1945 р., серед дітей, які прибули до дитячих будинків, частка тих, чиї батьки загинули на фронті або в окупації, становила всього близько 20% [12, с. 143].

Чимало дітей стали безпритульними і внаслідок евакуаційних процесів у перші дні війни, коли до кінця 1941 р. було відправлено на Схід понад 8 тис. дітей із понад 600 дитячих будинків східних областей УРСР [3, с. 43]. Поступове звільнення території України від гітлерівських військ, сприяло відновленню дитячих будинків у попередніх місцях їх дислокації, але цей процес ускладнювали існуючі реалії: частина будівель була зруйнована, інша - потребувала ремонту, а окремі приміщення були зайняті держустановами. Крім того, навіть у спорудах, у які поселяли вихованців дитячих будинків реевакуйованих із-за меж України, на перших порах не було елементарних умов для проживання. Тому чимало підлітків, незадоволених побутовими умовами, харчуванням та порядками, утікали з дитячих будинків й вели вуличний або мандрівний спосіб життя.

Війна завдала значного удару по інституту сім'ї. Лише в перший рік воєнних дій внаслідок евакуації зв'язок з батьками втратили близько 190 тис. дітей [ 9, с. 68]. У період вигнання німецьких військ за межі України все доросле населення відповідно до закону про воєнний стан та обов'язкову трудову повинність було змушене працювати. У більшості випадків діти проживали з матерями, оскільки чоловіків було мобілізовано до Червоної армії. Зайнятість на виробництві та господарсько-побутові проблеми ускладнювали належне виховання дітей. Такі підлітки поповнюючи категорію бездоглядних дітей прогулювали заняття в школі, займалися дрібними крадіжками, торгівлею на базарах, спекуляцією, розпивали алкогольні напої, вчиняли хуліганські та злочинні дії.

Необхідно зазначити, що наприкінці 1940-х - на початку 1950-х рр. спостерігалися зміни соціальної категорії безпритульних і бездоглядних дітей. Якщо в перші повоєнні роки серед таких неповнолітніх переважали сироти і напівсироти, батьки яких загинули під час війни, то на початку 1950-х рр. домінують соціальні аспекти сирітства, а саме: неспроможність або нездатність батьків утримувати і виховувати дітей через зайнятість, задоволення власних споживацьких чи кар'єристських потреб, через хвороби, інвалідність або аморальний спосіб життя.

Цікавим з наукової точки зору видається вивчення ще однієї важливої причини дитячої безпритульності - правового регулювання абортів, які спершу були дозволені, а згодом заборонені. Причиною цього були різні підходи до розуміння ролі традиційної сім'ї та її впливу на процес утвердження радянської влади. Дозвіл абортів з одного боку сприяв нівелювання усталених сімейних цінностей і посилював безпритульність.

Заборона абортів у 1936 р. охопила більшість тогочасних країн. Американка В. Голдман, назвала цей процес «the Great Retreat», тобто момент, коли відбувся перехід від розуміння жінки як найманого працівника і громадського діяча до жінки-матері [13, s. 303-304]. Ця зміна мала вагомі ідеологічні наслідки. Російська дослідниця А. Карасьова, наводить цікаві дані про те, що у 1932 р. на розширеному пленумі Диткомісії ВЦВК у доповіді Н. Семашка зазначалося, що держава не несе відповідальності за виховання дітей, у яких є батьки, оскільки останні повинні забезпечити належний рівень опіки. У 1933 р. на найвищому державному рівні порушувалося питання про високий рівень смертності і низькі показники народжуваності дітей. У зв'язку з цим було вирішено стимулювати демографічну ситуацію. Для України ці демографічні зміни мали штучне походження - Голодомор 1932-1933 рр.

Саме 27 червня 1936 р. вийшла Постанова РНК СРСР «Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатодітним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і дитячих садів, посилення кримінального покарання за неплатежі аліментів і про деякі зміни в законодавстві про розлучення» (в народі це рішення отримало назву «про щасливе дитинство») [1, с. 120]. Поява цього документа стала результатом аналізу зростання дитячої безпритульності і демографічної статистики. Відповідно до цієї постанови, рішення про проведення аборту приймала не сама жінка, а спеціальна комісія, яка дозволяла операцію лише в разі, якщо народження могло завдати серйозної шкоди здоров'ю матері і дитини. У випадку нелегальних абортів лікарю загрожувала кримінальна відповідальність: термін від 1 до 2 років, а якщо аборт зробила особа, яка не мала спеціальної медичної освіти, - термін ув'язнення становив не менше 3 років. Громадськими роботами чи штрафом каралася жінка, яка вирішила самовільно зробити аборт.

На нашу думку, це був дуже радикальний, як для радянського права, закон, що виявився дієвим механізмом для вирішення демографічної кризи. Не обійшлося і без негативних наслідків. По-перше, в умовах війни і повоєнних років склалася неоднозначна ситуація, коли багато жінок хотіли зробити аборт, оскільки були зґвалтовані нацистськими військовими, проте законом це було заборонено робити. По-друге, заборона абортів призвела до збільшення народжуваності, але пологові будинки не були готові до такої кількості породіль, а тому траплялися випадки, коли жінки народжували в коридорах медичних закладів [1, с. 119]. По-третє, боротьба з абортами перетворилася на кримінальне переслідування жінок і лікарів. 5 березня 1938 р. створено постійну комісію для боротьби з абортами, основне завдання якої полягало у вивченні протизаплідних засобів і поліпшення їхньої якості, а також контролі за їх збутом серед населення [1, с. 120].

Отже, ще у 1930-х рр. у радянській державі утвердився патерналізм стосовно жінок, що, маючи «благородні наміри» виправити демографічну ситуацію, порушував права, вів до підпільних абортів, а як наслідок - каліцтва і до смертності. Такий підхід у кінцевому випадку мав навіть зворотний момент, оскільки на кінець 1940 р. рівень народжуваності становив 36%, тоді, як у 1938 р. - 40% [1, с. 120].

Справжнім злочином можна вважати норму радянського законодавства стосовно поширення норм кримінального права на осіб від 12-річного віку. Так, в ст.1 спільної постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 квітня 1935 р. «Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх» йдеться, що неповнолітні, починаючи з 12-річного віку, за названі вище злочини, «притягуються до кримінального суду із застосуванням всіх мір кримінального покарання» [7, с. 319]. Саме вислів «застосування всіх мір кримінального 15 покарання» власне і дає підстави вважати, що вища міра покарання застосовувалася і до неповнолітніх злочинців як до війни, так особливо у воєнний час [11]. Ствердну відповідь про це знаходимо у таємному циркулярі Прокуратури СРСР і Верховного Суду СРСР від 20 квітня 1935 р. за підписами прокурора СРСР Вишинського та голови Верховного Суду Винокурова для прокурорів і голів судів - «Про порядок застосування вищої міри покарання для неповнолітніх». У п.1. циркуляру резюмується, що «до переліку заходів кримінального покарання, передбачених ст. 1 названої постанови (тобто ЦВК і РНК СРСР від 7 квітня 1935 р. - ОА.), відноситься також і вища міра кримінального покарання (розстріл)». У зв'язку з цим (п.2) «вважати як такими, що втратили силу вказівки у примітці до ст.13 «Основних початків кримінального законодавства СРСР і союзних республік» (запроваджені 1925 р. і на їх основі базувалися Кримінальні кодекси союзних республік) і відповідні статті Кримінальних кодексів союзних республік, згідно з якими розстріл до осіб, яким не виповнилося 18 років, не застосовується» [11]. Зокрема, у примітці №2 до ст.21 КК УРСР зазначено, що розстріл не може застосовуватися до осіб, які не досягли 18-річного віку на момент скоєння злочину, а також до жінок, які є вагітними») [10, с. 7].

У п.3 роз'яснення наголошено, що оскільки «застосування вищої міри покарання (розстріл) може мати місце лише у виняткових випадках», то «застосування цього виду покарання повинно бути взято під особливий контроль» [10, с. 7]. Усі прокурорські і судові органи зобов'язувалися «попередньо повідомляти прокурора Союзу і голову Верховного Суду СРСР про всі випадки притягнення до кримінального суду неповнолітніх правопорушників, до яких може бути застосована вища міра покарання». Відповідно до п.4 вимагалося, аби «при передачі кримінальному суду неповнолітніх за статтями закону, які передбачають застосування вищої міри покарання (розстріл)», такі справи розглядали лише крайові чи обласні суди за загальною процедурою [11], тобто відкрито, із залученням свідків, сторін звинувачення і захисту.

Отже, можна констатувати, що неповнолітні правопорушники з 12 років (за окремі злочини), а решта - із 14 років несли покарання на рівні з дорослими злочинцями, зокрема притягувалися до вищої міри покарання - розстрілу.

Також, для радянської системи права було властиве ототожнення понять «неповнолітній злочинець» та «неповнолітній правопорушник». Згодом у правовій практиці утвердився термін «неповнолітній правопорушник», оскільки він пояснював характер вчинку неповнолітнього і доводив, що через вік підліток не усвідомлює вчинених дій. На межі 1930-1940-х рр. уже не було поділу на неповнолітніх та повнолітніх в'язнів ГУЛАГу. Єдиною відмінністю було те, що особи молодші 16 років, окрім фізичної праці, змушені були навчатися.

Після ліквідації мережі ГУЛАГ та лібералізації суспільних відносин в СРСР у 1960 -х рр. ситуація з правами неповнолітніх дещо покращилася, але тоталітарний характер радянської правової системи, перешкоджав реалізації будь-яких прав неповнолітніх.

Висновки

Таким чином, порушення прав неповнолітніх, як і нівелювання інституту сім'ї в радянський період обумовлювалося ідеологічно. З аксіологічної точки зору радянська система права не мала однозначного ставлення до інституту сім'ї, материнства чи прав неповнолітніх. Їх або заперечували, або схвалювали. Бажання встановити державний контроль за здоров'ям дитини, санітарними умовами її утримання призвело до формування мережі державних закладів опіки й одночасного зниження поняття «батьківське виховання». З іншого боку, дитина з безправного члена автономної сім'ї перетворився в суб'єкт права нарівні з іншими членами.

Діти не були зобов'язані підкорятися батькам, що однозначно провокувало втечі і зростання бездоглядності. Бажання забезпечити рівноправні трудові права жінок і чоловіків призвело до легалізації абортів у 1920-х рр. та до боротьби з цим явищем у 1930-х рр. Заходи з покращення матеріального становища матерів і допомога при вихованні новонароджених мали стимулювати покращення демографічної ситуації, але очікуваного ефекту не відбулося. Упродовж усього періоду функціонування радянського права залишалося відкритим питання про те, як декларовані норми, зокрема й міжнародного права, проектувалися на повсякдення життя громадян.

Схожу ситуацію ми можемо спостерігати і впродовж останніх років на тимчасово окупованих територіях України. Депортації неповнолітніх, арешти, насильство стали традиційним атрибутом окупаційної російської влади. Окремі того спостерігається не тільки недотримання чи нехтування нормами міжнародного права, а показове нівелювання його норм.

Список використаних джерел

1. Андрухів О.І. Правові аспекти боротьби з дитячою безпритульністю і бездоглядністю в західних областях УРСР у 1940-1950-х роках: монографія. Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2018. 516 с.

2. В Україні сьогодні вшановують дітей, загиблих внаслідок агресії Росії.

3. Горілий А.Г. Історія соціальної роботи в Україні (конспект лекцій). Тернопіль: ТАНГ, 2001. 68 с.

4. Гуренко М.М. Дитяча безпритульність та безнаглядність як форми порушення прав дитини. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія «Юрид. науки». 2007. Т. 20 (59). №2. С. 87-91.

5. Кульчицький С. Демографічні втрати України в ХХ столітті. «Дзеркало тижня», 2004. №39 (02 жовтня).

6. Куфаев В.И. Педагогические меры борьбы с правонарушениями несовершеннолетних. М.: Работник просвещения, 1927. 167 с.

7. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України в документах і матеріалах: у 3-х т. К.: Ґенеза, 1997. Т. 2: 1926-1945. 412 с.

8. Саєнко В., Петровський Д. Майже тисячу українських дітей Росія скалічила.

9. Тадевосян В.С. Правовая охрана детей в условиях Отечественной войны. Социалистическая законность. 1944. С. 68-74.

10. Уголовный кодекс УССР. Официальный тест с изменениями на 1 июня 1942 г. и с приложеним постатейно-систематизированых материалов. М.: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1942. 104 с.

11. Ферье А. Была ли в Советском Союзе смертная казнь для детей?

12. Шульгин В.Н. На пути к политехнизму. М.: Работник просвещения, 1930. 172 с.

13. Chalasinski J. Mlode pokolenie chlopow. T. 1. Warszawa, 1938. 360 s.

References

1. Andrukhiv, O.I. (2018). Pravovi aspekty borotby z dytiachoiu bezprytulnistiu i bezdohliadnistiu v zakhidnykh oblastiakh URSR u 1940-1950-kh rokakh [Legal aspects of combating child homelessness and neglect in the western regions of the Ukrainian SSR in the 1940-s and 1950-s]. Ivano-Frankivsk: Symfoniia forte. (in Ukrainian)

2. V Ukraini sohodni vshanovuiut ditei, zahyblykh vnaslidok ahresii Rosii [In Ukraine, children who died as a result of Russia's aggression are being honored today].

3. Horilyi, A.H. (2001). Istoriia sotsialnoi roboty v Ukraini (konspekt lektsii) [History of social work in Ukraine (lecture notes)]. Ternopil: TANH. (in Ukrainian)

4. Hurenko, M.M. (2007). Dytiacha bezprytulnist ta beznahliadnist yak formy porushennia prav dytyny [Child homelessness and neglect as forms of violation of children's rights]. Vcheni zapysky Tavriiskoho natsionalnoho universytetu imeni V.I. Vernadskoho. (Vol. 20 (59)), 2, 87-91. (in Ukrainian)

5. Kulchytskyi, S. (2004, October 02). Demohrafichni vtraty Ukrainy v XX stolitti [Demographic losses of Ukraine in the 20th century]. Dzerkalo tyzhnia, 39. (in Ukrainian)

6. Kufaev, V.I. (1927). Pedagogicheskie meri borbi s pravonarusheniyami nesovershennoletnikh [Pedagogical measures to combat juvenile delinquency]. M.: Rabotnik prosveshcheniya. (in Russian)

7. Mykhailenko, P.P., Kondratiev, Ya. Yu. (1997). Istoriia militsii Ukrainy u dokumentakh i materialakh [History of the militia of Ukraine in documents and materials]. (Vol. 2: 19261945). K.: Geneza. (in Ukrainian)

8. Saienko, V., Petrovskyi, D. Maizhe tysiachu ukrainskykh ditei Rosiia skalichyla [Russia crippled almost a thousand Ukrainian children].

9. Tadevosian, V.S. (1944). Pravovaia okhrana detei v uslovyiakh Otechestvennoi voiny [Legal protection of children in the conditions of the Patriotic War]. Sotsyalystycheskaia zakonnost, 68-74. (in Russian)

10. Official test with changes for June 1,1942 and with the application of article-by-article systematized materials]. M.: Yurydychesko eyzdatelstvo NKIu SSSR, 1942. (in Russian)

11. Fere, A. Byla ly v Sovetskom Soiuze smertnaia kazn dlia detei? [Was there the death penalty for children in the Soviet Union?]

12. Shulhyn, V.N. (1930). Na puty k polytekhnyzmu [On the way to polytechnics]. M.: Rabotnyk prosveshchenyia. (in Russian)

13. Chalasinski, J. (1938). Mlode pokolenie chlopow [The young generation of peasants]. (Vol. 1). Warszawa. (in Polish)

Размещено на Allbest.Ru