Протистояння США та СРСР у країнах Близького Сходу: геополітичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Громадська організація «Український альянс»

Протистояння США та СРСР у країнах Близького Сходу: геополітичний аспект

Володимир Валерійович Юрченко,

магістр, голова правління

Анотація

військовий геополітичний протистояння

Актуальність дослідження полягає у тому, що протягом останніх двох століть історії людства геополітика відігравала значну роль в житті окремих регіонів, а методи геополітичної гри залишалися ті самі, тому вивчення досвіду минулого є важливим для запобігання новим помилкам. Метою даної наукової роботи є дослідження військово-політичних процесів на території Близького Сходу у період Холодної війни, та визначення того, які політичні прийоми було використано представниками різних сторін. Основними методами у ході історичного дослідження були такі: аналіз джерел з метою визначення їх достовірності; синтез їх з іншими працями, створення нових поглядів на проблему; метод аналогії; також було використано метод узагальнення. У результаті аналізу багатьох історичних праць та джерел було визначено те, що територія Близького Сходу мала велике значення як для США, так і для СРСР. Протягом періоду Холодної війни, на землях Близького Сходу відбувалось багато серйозних конфліктів. Ці конфлікти мали витоки з давнього протистояння арабів та євреїв, а також, з поширенням сучасних на той час ідей, внаслідок чого відбувалась боротьба між соціалізмом і демократією. Це призвело до значного втручання з боку зовнішніх сил у внутрішні справи країн Близького Сходу, що спричинило загострення конфліктів і нестабільність у регіоні. Геополітичні баталії між різними суперечливими силами, а також розгортання військових операцій і спонсорство різних конфліктних груп призвели до глибоких розділень та навіть збройних сутичок. Це також сприяло посиленню екстремізму, релігійних ідеологій та терористичних дій, що мали подальший вплив на стабільність і безпеку не тільки на регіональному рівні, а й на всесвітньому. Результати даної статті будуть корисними для всіх, хто займається вивченням історії та геополітики. На прикладі протистояння на території Близького Сходу, можна визначити загальні тенденції політики наддержав у період Холодної війни, та визначити певні прийоми геополітики.

Ключові слова: арабські країни; доктрина; бойові дії; релігійні сутички; військові конфлікти

Основна частина

Протягом всього 20 ст. геополітика так чи інакше мала значний вплив у різних країнах світу. Важливими елементами геополітики були наддержави, які відстоювали свої інтереси та впливали на перебіг політичних процесів слабших країн. Друга половина 20 ст. характеризується боротьбою таких країн як США та СРСР. В історіографії ця боротьба отримала назву Холодної війни (Ashford, 2018), тому метою даної наукової роботи є визначення загальнихтенденцій та прийомів геополітики.

Станом на сьогодні відносини між США та Росією також можна охарактеризувати як напружені. Обидві країни залишаються ключовими гравцями на світовій арені і ведуть багатопланове протистояння, включаючи політичні, економічні, військові та інформаційні аспекти. Питання, такі як конфлікт на Україні, анексія Криму, втручання у внутрішні справи інших країн, кібератаки, взаємна санкційна політика і боротьба за вплив у різних регіонах світу, є ключовими складовими напружених відносин між цими країнами, що справляє великий вплив на геополітичну ситуацію у світі та міжнародну безпеку.

Протягом кінця XX ст. - початку ХХІ ст. була написано ряд історичних праць, які описують загальний перебіг подій Холодної війни (McCormack, 2018; Ashford, 2018; Burke &Matisek, 2020) також є ряд наукових статей, у яких детально досліджується тема політичних подій на території Близького Сходу. Зокрема, можна знайти багато матеріалів на тему першої війни арабських країн з Ізраїлем (також в історіографії зустрічається назва як Ізраїльська війна за незалежність) (Keefe, 2018; De Vita, 2019). Важливим аспектом є діяльність комуністичних партій на території країн зазначеного регіону, оскільки цей фактор прямо впливав на відносини з Радянським союзом (Feliu, 2019). Також, протягом періоду, який розглянуто в статті, на території Близького Сходу відбувся ряд так званих криз, тобто періодів, коли була висока ймовірність розв'язання масштабної війни (Andrews, 2020).

У роботі E. Ashford (2018) переосмислюються підходи США до політики у Близькому Сході. Автор вказує на незбалансованість та необґрунтованість цього зобов'язання та пропонує нові шляхи взаємодії. Зокрема, йдеться про політичну, економічну та військову підтримку, угоди про безпеку та інші форми співпраці. У статті R. Burke &J. Matisek (2020) також розглядається непослідовність стратегічної логіки втягнення США у події на Близькому Сході. Автори чітко аргументують потребу у новому підході до американської зовнішньої політики в регіоні. Окрім того, вони наводять приклади невдалих стратегій та ситуацій, що підкреслюють неефективність діючих підходів, а також пропонують альтернативні шляхи дії. У дослідженні K. McCormack (2018) розглядається питання управління «некерованими» просторами через гуманітаризм, громадянство та цивільну сферу в практиках територіального озброєного сектору національного безпеки США. Автор аналізує вплив цих практик на геополі - тичний ландшафт та роль США у світі.

Стаття P.R. Keefe (2018) присвячена розгляду кар'єри генерала Г. Макмастера та його впливу на американську зовнішню політику. Автор висвітлює ключові події та рішення, прийняті Макмастером, які відіграли значну роль у визначенні курсу США в геополітичних конфліктах. У центрі аналізу - реалізація конкретних політичних та військових заходів, які сприяли формуванню американської позиції у геополітичних питаннях. L. Feliu (2019) надає історичний огляд розвитку комуністичних партій у регіоні протягом останніх століть. Вона охоплює період від початку ХХ століття до сучасних часів, розглядаючи різноманітні аспекти їхньої історії. Автор досліджує їхню роль, вплив та еволюцію в контексті політичних та соціальних змін на Близькому Сході. Крім того, книга ставить перед читачем запитання про майбутнє комуністичних партій у Близькому Сході та їхню потенційну роль у подальшому розвитку регіональної політики та суспільства. У роботі T. Andrews (2020) розглядається дискусія в НАТО щодо втручання у позанатовські регіони та криза в Сирії 1957 року. Автор аналізує дебати в НАТО щодо можливого втручання в конфлікти поза межами території членів альянсу та їх вплив на рішення щодо кризи в Сирії 1957 року. Він також досліджує, які аргументи висувалися під час цих дебатів та як вони вплинули на стратегію дій НАТО у відповідь на конкретну кризу в Сирії.

Мета дослідження полягає у вивченні військово-політичних процесів, які відбувалися в регіоні Близького Сходу під час періоду Холодної війни, а також у визначенні політичних стратегій, використаних представниками різних сторін.

У процесі цього історичного дослідження було використано методи теоретичного блоку: аналіз, синтез інформації, конкретизація, аналогія та узагальнення. На першому етапі написання статті було здійснено пошук та підбір інформації. На другому етапі, після аналізу та підбору інформації, було використано метод синтезу. Шляхом використання даного методу можна об'єднати дослідження різних джерел і, таким чином, досягти нових висновків. Зокрема, досліджуючи передумови війни арабських країн з Ізраїлем, необхідно звернути увагу на перебіг подій з історії занепаду Британської імперії, адже складовою цієї імперії була територія, на якій відбувались події зазначеного конфлікту. Слід звертати увагу на законодавство США та СРСР, адже на цьому рівні ухвалювались рішення, які визначали розвиток союзницьких відносин, а також часто проголошували на офіційному рівні надання озброєння (зокрема, Доктрина Ейзенхауера). Окрім цього, варто зважати на діяльність такої інституції як ООН, адже вона часто ставала майданчиком, на якому приймались важливі рішення щодо подальших дій в регіоні Близького Сходу. Важливо також звертати увагу на економічний фактор, адже на території Близького Сходу знаходяться великі нафтові родовища, тобто, речовини, яка мала важливе значення для розвитку провідних держав. Слід відмітити, що на зазначеній території знаходиться Суецький канал, який має важливе значення, оскільки через нього проходять морські шляхи Середземномор'я та Індійського океану.

На третьому етапі важливим методом є метод аналогій, оскільки Близький Схід був не єдиною територією, на якій відбувалась боротьба між США та СРСР. Зокрема у статті розглянуто приклад Югославії, та те, як ця країна співпрацювала з Ізраїлем, яка була у схожій ситуації. Окрім цього, у даній науковій роботі розглянуто Суецьку та Сирійську кризи, які в багатьох аспектах схожі між собою, проте також мають значні відмінності. Таким чином можна визначити загальні та різні тенденції перебігу боротьби у різних країнах світу.

Джерельна база дослідження включала законодавчі акти, звіти, міжнародні договори та інші документи, що стосувалися подій на Близькому Сході та геополітичних відносин. Foreign Assistance Act (1961), також відомий як Закон США під номером 87-195, є важливим документом, прийнятим Конгресом Сполучених Штатів. Він визначає політику країни та програми, пов'язані з наданням закордонної допомоги, економічної допомоги та військової допомоги іншим націям. Цей закон встановив різні агентства та механізми для надання допомоги та сприяння інтересам США за кордоном. Він відображає зобов'язання уряду США підтримувати союзників, сприяти економічному розвитку та зміцненню стабільності та безпеки в регіонах, таких як Близький Схід.

Іншим важливим у контексті даної теми документом є Annual report of Middle East Institue (2022). Він містить інформацію про діяльність та досягнення інституту протягом 2022 року. Звіт охоплює огляд програм, досліджень, подій та інших ініціатив, які спрямовані на сприяння миру та партнерства в регіоні Близького Сходу. Серед цих ініціатив, зокрема, програми сприяння міжнародній безпеці, розвитку демократії та громадянського суспільства, а також опис заходів, що спрямовані на вирішення гострих проблем у регіоні, таких як конфлікти, бідність та нерівність.

Холодна війна - це відкрите протистояння, яке почалось після Другої світової війни між США та СРСР та їхніми союзниками у світі. Холодна війна велася на різних фронтах, зокрема, політичному, економічному та пропагандистському, окрім цього країни мали обмежений доступ до використання зброї. Після капітуляції нацистської Німеччини в травні 1945 року наприкінці Другої світової війни непростий воєнний союз, з одного боку - США та Британії, а з іншого - з Радянським Союзом, почав руйнуватися. Холодна війна посилилася до 1947-1948 років, коли допомога США, надана західній Європі за планом Маршалла, привела ці країни під американський вплив, а Радянський Союз встановив відкрито комуністичні режими у Східній Європі. Але протистояння не обмежувалось лише територією Європи. Згадані наддержави проводили свою політику й на території інших регіонів, зокрема на території Близького Сходу. Холодна війна тривала з 1945 по 1989 рр. (Burke &Matisek, 2020).

Близький Схід - назва регіону навколо південного та східного берегів Середземного моря, яка охоплює Аравійський півострів, Іран, Північну Африку, а іноді й за її межі. Назву Близький Схід цим землям дали одні перших сучасних західних географів та істориків, які прагнули розділити те, що вони називали Сходом, на три регіони. Близький Схід відноситься до регіону найближчої Європи, що простягається від Середземного моря до Перської затоки (Massimiliano, 2012).

В історіографії Холодна війна поділяється на фази, тобто протистояння між США та СРСР в певні періоди загострювалось, а в інші - послаблювалось. У даній науковий праці розглянуто період 1946-1964 рр. - це період, коли протистояння між наддержавами на території країн Близького Сходу сягнуло свого апогею. Ще до берлінської блокади 1948 року, під час якої Радянський Союз перекрив наземний доступ до міста західним союзникам, намагаючись змусити їх відмовитися від контролю над Західним Берліном і який загалом визнається відправною точкою біполярного суперництва, одна з перших серйозних криз холодної війни фактично відбулася у 1946 році на східному кінці Близького Сходу. Витоки кризи сягають ранніх воєнних років, коли в 1941 році британські та радянські війська окупували Іран з метою не допустити приєднання країни до держав Осі. Англо-радянська окупація Ірану, що відбулася всього через кілька тижнів після вторгнення Німеччини в Радянський Союз (операція «Барбароса»), мала вирішальну геостратегічну мету - забезпечити безперервне постачання військової техніки до СРСР протягом усіх років війни. За згодою новостворено - го шаха Ірану Мохаммеда Рези Пехлеві близько п'яти мільйонів тон боєприпасів надійшло до Радянського Союзу між 1941 і 1945 роками.

Однак після завершення бойових дій серед союзників почали виникати проблеми. Як ставало все більш зрозумілим, радянські війська не мали наміру припиняти окупацію північної частини країни. Кремль навіть підтримував азербайджанських і курдських сепаратистів, які домагалися відокремлення, і підтримував створення двох незалежних соціалістичних республік - Уряд Азербайджану та Курдської Республіки Махабад (Annual report of Middle East…, 2022). Сталін розумів, що співпраця з західними державами у подальшому не буде можливою, тому він розглядав новостворені курдську та азербайджанську держави як важливий актив для захисту радянських інтересів у нафтових об'єктах і ресурсах цього району. Знадобилося кілька місяців інтенсивного дипломатичного тиску - здійснюваного як на двосторонніх, так і на багатосторонніх форумах, таких як нещодавно заснована Організація Об'єднаних Націй - щоб підштовхнути Радянський Союз до виходу з Ірану, але до кінця 1946 року за підтримки Сполучених Штатів, Іранські війська відновили контроль над Махабадом та Азербайджаном. Їхній сепаратистський експеримент закінчився поразкою, місцевих лідерів повісили або змусили бігти, рятуючи життя (Massimiliano, 2012).

Значний період історії на території Близького сходу панувала Британська імперія, проте після Другої світової війни імперія, яка майже була виставлена на продаж у 1945 році, роздробилась, замість того, щоб перейти у спадок; була ліквідована, замість того, щоб знайти нового власника (Rezek, 2013). На початковому етапі «холодної війни» уряди Британської імперії не розглядали активно своє існування як альтернативи впливу між США та Радянським Союзом. Проте з часом у Лондоні виникали об'єктивні труднощі щодо забезпечення силового контролю над політичною єдністю численних колоніальних територій. Незважаючи на це, британці продовжували прагнути зберегти вплив у певних регіонах. (Laqueur, 2021).

У 1946 році протистояння між арабами та євреями в Палестинському регіоні, який досі перебував під владою Британії, посилилось. У цьому ж році англо-аме - риканська комісія, яка досліджувала це питання, дійшла до висновку, що в зазначеному регіоні не слід допускати створення незалежних держав, щоб запобігти пануванню однієї ворогуючої групи над іншою. Проте в наступному році дане питання розглядали на засіданні генеральної асамблеї ООН, за рішенням якої було створено окрему комісію, яка займалась дослідженням палестинського питання. Через декілька місяців роботи, комісія представила доповідь, згідно з якою було рекомендовано створити окрему єврейську та арабську незалежні держави (McCormack, 2018).

У 1948 році, після того, як єврейські лідери оголосили про створення держави Ізраїль, розпочалася війна. Багато палестинців виступили проти цього рішення, що призвело до вторгнення військ з сусідніх арабських держав. Сотні тисяч палестинців були змушені покинути свої домівки або були виселені - це подія, яку вони називають Аль-Накба (або «Катастрофа»). У наступному році бойові дії завершилися припиненням вогню, і на той момент Ізраїль контролював більшу частину території. Західний берег був окупований Йорданією, а смуга Газа - Єгиптом. Місто Єрусалим було розділене між ізраїльськими силами на заході і Йорданією на сході.

Важливим фактором перемоги Ізраїлю у війні стала військова підтримка з боку США та СРСР. Ці країни дотримувались кардинально протилежних точок зору, тому залучення їх у війну на одному боці не означало спільність інтересів. Метою Радянського союзу, як вже зазначалось, було послаблення позицій Британії, в той час як США прагнули встановити свій контроль у цьому регіоні (McCormack, 2018). Також важливо зазначити, що євреї, які проживали на території Радянського союзу, сприяли тому, що СРСР підтримував Ізраїль у війні за незалежність (Burke &Matisek, 2020).

Таємні контакти югославської Управління державної безпеки (УДБ) з єврейськими організаціями, що ведуться з 1946 року, були встановлені з метою нелегальної імміграції східноєвропейських євреїв до Палестини. Під час першої арабо-ізраїльської війни та під час югославського конфлікту з Радянським Союзом таємне співробітництво між двома країнами ще більше зміцнилося, а ранні післявоєнні зв'язки між Едо Брайником, головою п'ятого відділу Югославської УДБ, а ізраїльський агент Шайке Дан розширив повноцінне політичне, військове, розвідувальне та економічне співробітництво (Keefe, 2018).

Результати війни суттєво вплинули на подальший розвиток мусульманських країн, оскільки поразка у Війні за незалежність викликала гнів у арабського населення не тільки до самого Ізраїлю, але й до корумпованих арабських режимів, які вважалися прозахідними. Це призвело до виникнення революційних угруповань на політичній арені, які провели військові перевороти в своїх країнах. Так, у 1949 році був повалений уряд Сирії, у 1951 році був убитий король Йорданії Абдалла I, а в 1952 році в Єгипті був повалений режим. Керувати країною почала група так званих «вільних офіцерів» під проводом Гамаля Абдель Насера (Yaakov, 2018).

Після утворення НАТО, радянська влада виявила вельми негативне ставлення до зусиль цього військово-політичного блоку щодо розширення впливу на Близький Схід. У кінці 1940-х років, під час переговорів з арабськими та ізраїльськими дипломатами, представники Радянського Союзу висловлювали невдоволення ініціативи зі сторони Британії та США щодо створення «Середземноморської Антанти» або «Близькосхідного пакту». Сирійський уряд при цьому мав непохитну позицію, що сприяло його добрим відносинам з Москвою. З іншого боку, суперечливий підхід Ізраїлю, навпаки, відштовхував радянське керівництво від єврейської держави. У листопаді 1951 року, у листі до країн Близького Сходу, заступник міністра закордонних справ Радянського Союзу А.А. Громико відзначився різко негативною позицією стосовно планів регіонального командування, запропонованих США. Радянські дипломати розглядали ці ідеї як проекти інтеграції, сприймаючи їх як загрозу (Kott &Schayegh, 2021).

Революційні події в арабських країнах сприяли налагодженню стосунків між цими країнами та Радянським союзом. Хоч ці уряди були націоналістичними, проте для них були близькими соціалістичні ідеї. Таким чином карта регіону поділилась на Ізраїль, який був союзником США, та арабські країни, які були союзниками СРСР. У цих арабських країнах Радянський союз співпрацював з комуністичними партіями та сприяв тому, щоб вони отримали владу в країні (Dadouch, 2019).

Подібно до спроб розширення впливу НАТО, установлення миру між Ізраїлем і арабськими державами з боку США та Великої Британії було сприйнято в СРСР як намагання втрутитися у регіон та розширити американський вплив. Москва, таким чином, не була зацікавлена у вирішенні близькосхідного конфлікту, що могло би призвести до зміцнення позицій Заходу в регіоні. Завершення конфлікту арабських країн із Ізраїлем за участю СРСР та його військово-технічної допомоги не було б вигідним для Москви. Ці обставини підштовхнули Радянський Союз до встановлення союзу з тими, хто не мав інтересу до швидкого примирення із сіоністами на західних умовах, а саме - арабськими націоналістами (De Vita, 2019).

У той же час, незважаючи на розпад Британської імперії, Англія не хотіла втрачати позицій на території Близького Сходу. Відносини між Великою Британією та Єгиптом погіршувалися поступово після липневої революції 1952 року. Нова каїрська влада не бажала дозволити британським військам та військовим базам залишитися на території Єгипту, а також відмовилася від участі в західних організаціях колективної оборони. У відповідь на це, Велика Британія заморозила 10 мільйонів фунтів стерлінгів з єгипетських рахунків у лондонських банках. Пізніше було укладено договір про виведення військ Сполученого Королівства з країни та заморожування суецької бази, що лише поглибило взаємну неприязнь (Burke &Matisek, 2020).

У 1953-1954 роках Єгипет проводив зондаж стосовно можливості переговорів з СРСР про можливе придбання засобів на суму близько 1 мільярда карбованців. Щоб тиснути на Захід, у єгипетській пресі поширювали повідомлення про те, що СРСР намагається надати допомогу. Міністр закордонних справ М. Фаузі навіть звертався до нового посла Є. Д. Кисельова з проханням не відповідати на ці звинувачення. У відповідь на радянські поставки зброї США активізували переговори з Великою Британією та Міжнародним баном реконструкції та розвитку щодо фінансування проекту. Також важливо відзначити зростання популярності соціалістичних ідей серед суспільства в Єгипті, що збільшувало значення Радянського Союзу в цій країні (Zavada &Dudarchiuk, 2021).

Всі ці дії привели до того, що у 1956 почалась Су - ецька криза. Це міжнародна криза на Близькому Сході, виникла 26 липня 1956 року, коли президент Єгипту Гамаль Абдель Насер перевів Суецький канал у власність держави. Канал належав компанії Suez Canal Company, яка контролювалася французькими та британськими інтересами. Суецька криза була спровокована рішенням Америки та Великобританії не фінансувати Єгиптом будівництво Асуанської греблі, як вони обіцяли, у відповідь на зростаючі зв'язки Єгипту з комуністичною Чехословаччиною та Радянським Союзом. Насер відреагував на рішення США та Великобританії, оголосивши воєнний стан у зоні каналу та захопивши контроль над компанією Суецького каналу, передбачивши, що мита, зібрана з кораблів, що проходять через канал, оплачуватимуть будівництво дамби протягом п'яти років. Великобританія та Франція побоювалися, що Насер може закрити канал і припинити поставки нафти з Перської затоки до Західної Європи. Коли дипломатичні зусилля по врегулюванню кризи зазнали невдачі, Британія та Франція таємно підготували військові дії, щоб відновити контроль над каналом і, якщо можливо, скинути Насера. Вони знайшли готового союзника в Ізраїлі, чия ворожість до Єгипту посилилася через блокаду Насером Тіранської протоки (у гирлі затоки Акаба) і численних рейдів підтримуваних Єгиптом спецназівців на Ізраїль протягом 1955-1956 років.

7 серпня Кремль отримав інформацію від зовнішньої розвідки про плани Великої Британії та Франції щодо негайної окупації Суецького каналу після конференції, за умови дотримання доброзичливого нейтралітету з боку США. Цю ж інформацію надали і чехословацькі спецслужби. За даними, отриманими 13 серпня в ленінградському аеропорту, офіцер розвідки зафіксував розмову посла США Ч. Болена з Ізраїльським представником І. Авідаром. Згідно зі звітами, американський дипломат нібито закликав Ізраїль до прово - кативних дій з метою показати агресивність Єгипту, обіцяючи при цьому підтримку британських збройних сил, розташованих на Кіпрі (Isaev, 2010).

29 жовтня 1956 року 10 ізраїльських бригад втор - глися в Єгипет і просунулися до каналу, розгромивши єгипетські сили. Велика Британія та Франція, дотримуючись свого плану, вимагали, щоб ізраїльські та єгипетські війська вийшли з каналу, і вони оголосили, що втрутиться, щоб забезпечити припинення вогню за наказом Організації Об'єднаних Націй. 5 і 6 листопада британські та французькі війська висадилися в Порт-Саїд і Порт-Фуад і почали окупувати зону каналу. Невдовзі цей крок зустріли зростаючою опозицією всередині країни та резолюціями ООН за підтримки США (частково зробленими для протидії радянським загрозам втручання), які швидко припинили англо-французькі дії. 22 грудня ООН евакуювала британські та французькі війська, а ізраїльські війська вийшли в березні 1957 року (Feliu, 2019).

Як можна помітити, основний перебіг подій Су - ецької кризи відбувався в площині військових дій, проте ряд істориків відкидають цю думку, акцентуючи увагу тільки на економічному факторі. Зокрема, про це говорить Д. Кунз. Авторка стверджує, що саме економічні, а не військові фактори відіграли вирішальну роль (Hossein, 2022). Проте, як ми побачили вище, у ході Суецької кризи відбувались активні бойові дії, і саме вони вплинули на результат конфлікту.

Щойно завершилися бойові дії проти Єгипту, ан - гло-франко-ізраїльська коаліція зрозуміла, що гео - політична ситуація на Близькому Сході радикально змінилася. Вплив Великої Британії був остаточно підірваний. Тепер виникло питання, хто буде володіти більшим впливом у цих регіонах. Напруга між СРСР та США зросла як ніколи раніше. 5 січня 1957 року в «Спеціальному посланні Конгресу щодо ситуації на Близькому Сході» (Hossein, 2022) було прийнято Доктрину Ейзенхауера - це політика, проголошена президентом Дуайтом Д. Ейзенхауером (Macias, 2019). Згідно з цією доктриною, будь-яка країна Близького Сходу могла б просити американську економічну допомогу або допомогу від збройних сил США, якщо їй загрожувала збройна агресія. Ейзенхауер виділив радянську загрозу у своїй доктрині, дозволивши військам США «гарантувати та захищати територіальну цілісність і політичну незалежність таких націй, вимагаючи такої допомоги у випадку відкритої збройної агресії від будь-якої нації, яка контролюється міжнародним комунізмом». Фраза «міжнародний комунізм» робила доктрину набагато ширшою, ніж просто відповідь на радянські військові дії. Небезпека, яка може бути пов'язана з комуністами будь-якої нації, могла б імовірно посилатися на доктрину. 9 березня 1957 р. конгрес США прийняв відповідний закон, що давав президенту право під приводом захисту незалежних країн Близького Сходу використовувати об'єднані «військові сили, що надавали б допомогу будь-якій країні або коаліції країн, які потребують цього, у разі збройної агресії з боку будь-якої країни, що контролюється комуністичним режимом». Фактично це положення було базовим у доктрині Ейзенхауера (Eisenhower, 1957).

У відповідь на ініціативу США, яка була висунута 11 лютого 1957 року, радянська сторона обрала наступну позицію. По-перше, було висловлено пропозицію збереження миру шляхом мирного вирішення спірних питань через переговори. По-друге, було підтверджено принцип невтручання у внутрішні справи країн Близького і Середнього Сходу, а також поваги до їх суверенітету і незалежності. По-третє, була підтверджена відмова від спроб залучення цих країн до військових блоків, включаючи великі держави. По-четверте, було запропоновано ліквідувати іноземні військові бази та вивести іноземні війська з території країн Близького і Середнього Сходу. По-п'яте, було обговорено взаємну відмову від поставок зброї цим країнам (The Eisenhower Doctrine, 1957). І нарешті, було запропоновано сприяти економічному розвитку країн регіону без будь-яких політичних, військових чи інших умов, несумісних з їх гідністю і суверенітетом. Більшість близькосхідних держав не офіційно висловлювали свою належність до американської або радянської доктрини, намагаючись збалансувати між суперечностями міжнародних сил для своєї власної вигоди. Наприклад, Сирія виявила свою невпевненість у «доктрині Ейзенхауера» і уклала угоду з Чехосло - ваччиною про будівництво заводу з переробки нафти (Burke &Matisek, 2020). Ці позиції призвели до спроби США втрутитися в сирійські справи, що призвело до виникнення нових конфліктів і непорозумінь між країнами (Andrews, 2020).

Американська адміністрація вважала такі сценарії неприйнятними. Вони більше не могли покладатися на військову підтримку Великої Британії, незважаючи на те, що американські дипломати розглядали її як головний стримуючий фактор анексії, а визнання арабами - другорядним. Американці наполягали на тому, що присутність військ Ліги арабських держав (ЛАД) в Кувейті, замість британських, була б сприятливішою для Кувейту. Держдепартамент розглядав різні сценарії військових конфліктів між іракською армією і британськими або коаліційними арабськими силами. Проте, працівники держдепартаменту дійшли висновку, що без радянської підтримки Багдад не міг би досягти успіху, що вимагало рішучого стримування можливих намірів Москви. Крім того, розглядалася можливість надання молодій державі широкої економічної допомоги від різних джерел, включаючи МВФ, МБРР, уряд США та інші західні країни (Lesch, 2016).

У липні 1961 року Рада ЛАД ухвалила саудівську резолюцію стосовно вирішення кризи в Кувейті, прийнявши кілька рішень. Серед них були: невтручання інших держав у внутрішні справи Кувейту, виведення британських військ, прийняття молодої країни в ООН та інші. У вересні військовослужбовці з арабських країн прибули до Кувейту, після того як британці залишили цю територію. Хоча адміністрація демократів вважала це позитивним розвитком подій у загальному, співробітники Держдепартаменту зауважували, що присутність арабської коаліції в Кувейті символічно гарантувала суверенітет, але не мала реальної сили протистояти іракським танкам, які були доставлені з СРСР. 9 вересня держсекретар Д. Раск у своєму меморандумі Дж.Ф. Кеннеді закликав президента підняти консульство в Кувейті до статусу посольства, але відкласти призначення посла. Д. Раск наголошував, що 5 вересня уряд Кувейту, статус якого Сполучені Штати визнали, прохав про встановлення дипломатичних відносин. Зазначалося, що новий посол Великобританії в Кувейті мав отримати дипломатичні грамоти 12 вересня, відповідно до угоди між Сполученим Королівством та Кувейтом від 22 серпня про обмін послами. Решта країн повинні були налагодити дипломатичні відносини з Кувейтом у найближчому майбутньому. Після цього, під час засідання Ради Безпеки ООН 30 листопада, Сполучені Штати і 9 інших членів проголосували за проект резолюції, який був представлений ОАР, що рекомендував прийняти Кувейт в ООН. Проте Кувейт прийняли в ООН тільки 14 травня 1963 р. (Benedict, 2015).

Протягом всього періоду, який було розглянуто в статті, політична ситуація на Близькому Сході сильно змінилась. Усе це було зумовлено дипломатичною боротьбою між СРСР та США, в ході якої ці країни відстоювали власні інтереси. У результаті на цій території було встановлено баланс, коли обидві наддержави мали свій вплив в регіоні.

Серед істориків, які займаються вивченням перебігу подій Холодної війни, немає однозначної думки щодо значення Близького Сходу. Одні історики не надають особливого значення цьому регіону, акцентуючи увагу на інших країнах, як, наприклад, V. Buzan (2010). Проте у даній науковій роботі буде показано те, наскільки важливим був цей регіон у ході протистояння США та СРСР. Для обох цих наддержав Близьких Схід мав важливе значення, оскільки на цій території знаходились великі нафтові родовища. У другій половині ХХ ст. нафта була необхідним ресурсом для розвитку різних видів промисловості, зокрема, військової (Massimiliano, 2012).

Створення спільної англо-американської комісії було вдалим дипломатичним кроком для Британії, проте на думку історика N. Degli (2022) таке твердження не відповідає дійсності, оскільки такі дії наклали багато обов'язків на Сполучене королівство. Представник Радянського союзу в ООН А. Громик також підтримав цю ідею. Цікавим є той факт, що сталінському режиму був притаманний антисемітизм, проте створення незалежної єврейської держави на території Близького сходу було вигідним, оскільки таким чином можна було послабити становище Британії (Burke &Matisek, 2020). Ці дві роботи досліджують важливість Близького Сходу у контексті геополітичних стосунків між США та СРСР, зокрема зазначають роль нафти як важливого ресурсу. Перша робота зосереджується на важливості Близького Сходу для обох суперників у контексті військово-промислового комплексу. Автор A. Macias (2019) наголошує на тому, що нафта була стратегічно важливим ресурсом для обох країн, оскільки вона забезпечувала потрібне паливо для промисловості та військового потенціалу. Зокрема, робота відзначає важливість нафти у другій половині 20 століття та її вплив на геополітичні процеси (Macias, 2019).

Дослідження K. Krysak (2020) зосереджується на аналізі дипломатичних відносин між Англією та США у контексті створення спільної англо-американської комісії. Вона звертає увагу на різні оцінки даного дипломатичного кроку істориками. Водночас, робота вказує на несподівану підтримку з боку Радянського Союзу створенню незалежної єврейської держави, що може бути розглянуто як спроба послаблення становища Британії (Burke &Matisek, 2020). Отже, обидві статті розглядають важливі аспекти геополітики Близького Сходу та його вплив на відносини між світовими державами, проте кожна з них фокусується на різних аспектах історичних подій та різних оцінках їхнього значення.

Варто зазначити, що багато істориків, особливо з англомовних країн, схильні до того, щоб не акцентувати увагу на дружніх відносинах Ізраїлю та СРСР, зокрема одним з таких представників такого погляду є M. Landler et al. (2018). Після проголошення незалежності Ізраїль позиціонував себе як демократична держава, з відповідними інституціями та поділом влади. Тому ця країна обрала курс на співпрацю з США, оскільки вони були ідеологічно ближчими для Ізраїлю, ніж СРСР. Проте цікавим є факт співпраці Ізраїлю з соціалістичною Югославією (Dadouch, 2019).

Утім, на думку I. Isaev (2010), після створення НАТО, ця організація не хотіла поширювати свій вплив на весь регіон Близького Сходу. У 1953 році СРСР продовжував утримувати баланс між Ізраїлем та арабськими державами на Близькому Сході. На той момент арабський світ не був головним пріоритетом у зовнішній політиці СРСР. У російській пропаганді, зокрема у газеті «Правда», матеріали про Близький Схід з'являлися дуже рідко, переважно на останній сторінці у вигляді коротких нотаток, що стосувалися загального стану справ у світі. Публікації про інші країни-сусіди Близького Сходу, такі як Греція, Туреччина, Іран, Афганістан, Пакистан і країни Північної Африки, були не менш поширеними. Проте після 1953 політика Радянського союзу була спрямована на покращення стосунків з арабськими країнами (Annual report of Middle East…, 2022).

Обидві вище вказані роботи вивчають роль СРСР у відносинах з країнами Близького Сходу, проте кожна з них зосереджується на різних аспектах цих відносин. У першій роботі зазначається, що багато англомовних істориків ухиляються від акцентування уваги на дружніх відносинах між Ізраїлем та СРСР. S. Dadouch (2019) вказує на те, що Ізраїль обрав співпрацю з США, оскільки вони були ближчі ідеологічно, проте також зазначає цікавий факт співпраці Ізраїлю з Югославією. У дослідженні A. Hrubinko &N. Buhrai (2020), натомість, наголошується на тому, що після створення НАТО ця організація не прагнула розширювати свій вплив на весь регіон Близького Сходу, а СРСР продовжував балансувати між Ізраїлем та арабськими державами (Hrubinko &Buhrai, 2020). Друга робота також звертає увагу на те, що після 1953 року політика Радянського Союзу була спрямована на покращення стосунків з арабськими країнами.

Якщо підсумувати, перша робота досліджує вибір Ізраїлем співпраці зі США та співпрацю з іншими країнами, в той час як у другій статті аналізується стратегія НАТО та зміни в політиці СРСР щодо арабських країн. Обидві роботи розкривають складність відносин між країнами Близького Сходу та СРСР в контексті геопо - літичних реалій того часу.

Проте американський історик D. Lesch (2016) вважає, що створення ОАР було вигідним для СРСР, оскільки таким чином посилювались позиції цієї наддержави. Але це не так, оскільки, як було зазначено вище, до влади у арабських країна прийшли націоналісти, які відстоювали власні інтереси, у союзі з Радянським союзом. Після створення ОАР, мусульмани вже не потребували підтримки з боку СРСР, чим послаблювали його позиції в регіоні. 60-і роки ХХ століття стали важливим періодом у міжнародних відносинах. У цей час Велика Британія почала повністю відходити від району Перської затоки. У рамках процесу деколонізації, однією з останніх хвиль якої була надання незалежності Кувейту у 1961 році, а пізніше Південному Ємену у 1963 році, Лондон втратив свої позиції впливу на Близький Схід. Це сталося попри військову операцію у Кувейті та спроби втрутитися у події у Південному Ємені.

В історіографії можна зустріти думки про те, що отримання незалежності Кувейтом було лише формальністю, оскільки Британія і далі мала вплив на політику цієї країни, зокрема, таку ідею відстоює R. Wood (2020). Проте ця думка не є правильною, оскільки весь світ співпрацював з Кувейтом я з рівноцінним союзником. В результаті, під час конфлікту Іраку з Кувейтом, США виступили проти намірів Іраку. Окрім дипломатичної підтримки Кувейту, Сполучені Штати були готові надіслати війська. Проте провідна роль належала економічній допомозі з боку США. Ці події вплинули на ставлення США до А. Касема, оскільки вони підтвердили їм нестійкість і недовговічність його влади. За сприянням американської розвідки було вбито генерала, що стало причиною для Іраку відкинути свої зазіхання щодо Кувейту, в результаті чого конфлікт було завершено. Зважаючи на мінливі стосунки з Єгиптом, СРСР одразу після революційних подій 1958 р. в Іраку почав налагоджувати стосунки з Багдадом (Kleeman, 2019).

Якщо порівнювати два останні дослідження, вони обидва вивчають історичні події у Близькому Сході, зокрема вплив зовнішніх держав на політичні процеси у регіоні. Проте перша робота аналізує створення та функціонування Організації арабських держав (ОАР) у контексті боротьби за вплив між СРСР і США. Вона надає докази того, що створення ОАР спричинило послаблення впливу СРСР у регіоні, а не його посилення, оскільки націоналістичні уряди арабських країн були більш зацікавлені у збереженні власної незалежності. Натомість друга робота розглядає процес деколонізації у Близькому Сході, зокрема набуття незалежності Кувейтом і Південним Єменом. Вона розбирає думки про те, наскільки формальною була незалежність Кувейту та як ця незалежність вплинула на міжнародні відносини, зокрема на конфлікт Іраку з Кувейтом та реакцію США на цей конфлікт. Обидві статті вказують на складність політичної ситуації у регіоні та різні фактори, що впливають на неї, такі як відносини зі СРСР, США, а також самі внутрішні політичні та економічні процеси.

За результатами проведеного дослідження можна зробити ряд наступних висновків. Взаємовідносини між СРСР та західними країнами на території Близького Сходу почались ще під час Другої світової війни, оскільки контроль територією Ірану мав стратегічно важливе значення у війні з Нацистською Німеччиною. Проте після поразки Німеччини, на території Ірану виникли протиріччя між СРСР та його колишніми союзниками. Після закінчення Другої світової війни, Британська імперія почала розпадатись, проте британці не хотіли втрачати свій вплив в регіоні Близького Сходу, тому було вирішено тримати цю територію під своїм контролем, але з часом це ставало все важче зробити, в результаті чого було прийнято рішення надати змогу країнам стати незалежними. Це рішення призвело до розгортання конфлікту між новоствореним Ізраїлем та арабськими країнами. Араби переважали ізраїльтян у цій війні, проте це було до того часу, як інші країни не втрутились у війну. США та СРСР виступили на боці Ізраїлю, але представники цих країн відстоювали різні погляди: представники США прагнули зберегти ново - створену демократичну державу, в той час як політики СРСР хотіли зменшити вплив британців у цьому регіоні. Протягом війни Ізраїль отримав велику кількість зброї від союзників, також представники цієї країни співпрацювали з представниками Югославії, оскільки останні були у схожій ситуації. Поразка у війні стало поштовхом для арабського населення, щоб скинути консервативний уряд. Радянському союзу було вигідніше співпрацювати з революційними урядами арабів, ніж з демократичним Ізраїлем. Таким чином відбувся поділ на зони впливу. На території Близького Сходу було багато нафтових родовищ, тому такі країни як США та СРСР хотіли втримати контроль над цими землями.

Важливою подією стала Суецька криза, в ході якої Британія, Франція та Ізраїль прагнули військовим шляхом приватизувати Суецький канал. Проте їхні спроби провалились і Британія остаточно втратила вплив у цьому регіоні. Таким чином, посилилась конфронтація між США та СРСР. Сполучені Штати прийняли ряд законопроектів, які передбачали надання озброєння своїм союзникам в регіоні, Радянський союз робив відповідні кроки. У ході Сирійської кризи, можливість війни досягла максимуму. Перша половина 1960-х стала періодом жорсткої дипломатичної боротьби, та локальних воєн. У цей час відбувалась війна Іраку з Кувейтом, в якій США та СРСР також брали участь, шлях надання військової допомоги. Таким чином, можна зазначити, що протистояння між наддержавами не було прямим. США та СРСР намагались боротись опосередковано через інші країни. Для цього було використано ряд різноманітних методів, зокрема, надання військової допомоги союзникам, жорстка дипломатична боротьба, підтримка певних політичних сил у союзних країнах, та просування м'якої сили.

Перспективи цього дослідження полягають у його потенційній важливості для подальшого розуміння геополітичних процесів та їх впливу на регіон Близького Сходу, а також розробці стратегій безпеки й стабільності в цьому регіоні.

Література

[1] Andrews, T. (2020). An unfortunate lack of ideas: NATO's out-of-area debate and the Syrian crisis of 1957. International History Review, 42 (2), 336-351.

[2] Annual report of Middle East Institue Peace, Prosperity, Partnership. (2022). Retrieved from https://www.mei.edu/ sites/default/files/2023-07/2022% 20Annual % 20Report % 20-%20Web.pdf.

[3] Ashford, E. (2018). Unbalanced: Rethinking America's commitment to the Middle East. Strategic Studies Quarterly, 12 (1), 127-128. '

[4] Benedict, E. (2015). Nationalism and the European Union: A critique of the EU Common security and defense policy. International Journal of Interdisciplinary Organizational Studies, 9 (2), 1-16.

[5] Burke, R., & Matisek, J. (2020). The illogical logic of american entanglement in the Middle East. Journal of Strategic Security, 13 (1), 1-25.

[6] Buzan, V. (2010). Creation of the state of Israel and the international community. Bulletin of Taras Shevchenko National University of Kyiv, 100 (5), 4-6.

[7] Dadouch, S. (2019). Turkey, U.S. agree to form joint operation center for Syria safe zone. Reuters. Retrieved from https://www.reuters.com/article/us-syria-security-turkey/turkey-us-agree-to-form-joint-operation-center-for - syria-safe-zone-idUSKCN1UX0Y9.

[8] De Vita, L. (2019). The Cold War in the Middle East. Atlantisch Perspectief, 43 (6), 34-37.

[9] Degli, N. (2022). Land reform and Kurdish nationalism in postcolonial Iraq. Middle East Critique, 31 (2), 147-163. doi: 10.1080/19436149.2022.2055517.

[10] Eisenhower, D. (1957). Special message to the Congress on the situation in the Middle East. Retrieved from https://www. presidency.ucsb.edu/documents/special-message-the-congress-the-situation-the-middle-east.

[11] Feliu, L. (2019). Communist parties in the Middle East: 100 years of history. London: Routledge.

[12] Foreign Assistance Act. (1961, September). Retrieved from https://www.govinfo.gov/content/pkg/COMPS-1071/pdf/ COMPS-1071.pdf.

[13] Hossein, D. (2022). The role of geopolitics in escalating international crises. Geopolitics Quarterly Volume, 18 (65), 225-253. '

[14] Hrubinko, A., & Buhrai, N. (2020). The end of the era of colonialism as a factor in the European policy of Great Britain (1940s-1950s). Ukrainian Historical Journal, 5 (1), 103-119.

[15] Isaev, I. (2010). The Soviet-Zionist relations in 1941-1951. Global Academic Society Journal: Social Science Insight, 3 (11), 29-46.

[16] Keefe, P.R. (2018). McMaster and commander. New Yorker. Retrieved from https://www.newyorker.com/ magazine/2018/04/30/mcmaster-and-commander.

[17] Kleeman, R. (2019). Suspension of P.L. 480 aid to the united arab republic in 1965. In Economic coercion and U.S. foreign policy (pp. 109-127). New York: Routledge.

[18] Kott, S., & Schayegh, C. (2021). Introduction: Eastern European - Middle Eastern relations: Continuities and changes from the time of empires to the Cold War. Contemporary European History, 30 (4), 463-477. doi: 10.1017/ S0960777321000370.

[19] Krysak, K. (2020). The ideological factor in the Arab world in the second half of the twentieth century. In Scientific research, discovery and development of technologies in modern science. Proceedings of the II scientific and practical conference (pp. 80-84). Sumy: Tsioma S.P.

[20] Landler, M., Cooper, H., & Schmitt, E. (2018). Trump to withdraw U.S. forces from Syria, declaring «We have won against ISIS». The New York Times. Retrieved from https://www.nytimes.com/2018/12/19/us/politics/trump-syria - turkey-troop-withdrawal.html.

[21] Laqueur, W. (2021). The Soviet Union and the Middle East. London: Routledge.

[22] Lesch, D. (2016). The 1957American-Syrian crisis. New York: Routledge.

[23] Macias, A. (2019). Here's where John Bolton stands on Iran nuclear deal, North Korea and other national security matters. CNBC. Retrieved from https://www.cnbc.com/2018/03/23/where-john-bolton-stands-on-iran-nuke-deal - north-korea-russia.html.

[24] Massimiliano, T. (2012). The Middle East and the Cold War: Between security and development. Cambridge: Cambridge Scholars Publishing.

[25] McCormack, K. (2018). Governing «ungoverned» space: Humanitarianism, citizenship, and the civilian sphere in the territorialising practices of the US national security complex. Critical Military Studies, 4 (2), 161-180, doi: 10.1080/23337486.2017.1371375.

[26] Rezek, M. (2013). Yugoslav-Israeli secret cooperation in the shadow of the first Arab-Israeli War and the conflict with Cominform (1948-1953). Acta Histriae, 21 (4), 825-838.

[27] The Eisenhower Doctrine. Message from President Eisenhower to Congress. (1957). Retrieved from https://loveman. sdsu.edu/docs/1957EisenhowerDoctrine.pdf.

[28] Wood, R. (2020). Promoting democracy or pursuing hegemony? An analysis of U.S. involvement in the Middle East. Journal of Global Faultlines, 6 (2), 166-185. doi: 10.13169/jglobfaul.6.2.0166.

[29] Yaakov, R. (2018). Soviet decision making in practice. New York: Routledge.

[30] Zavada, Y.I., & Dudarchuk, V.I. (2021). Public diplomacy as a means of US soft power in the Middle East. Political Problems of International Systems and Global Development, 8 (73), 115-121.

Размещено на Allbest.ru