Актуалізація суб'єктивізму в українській археографії кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.C. Грушевського НАНУ

АКТУАЛІЗАЦІЯ СУБ'ЄКТИВІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ АРХЕОГРАФІЇ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Ковальчук Оксана Олександрівна

доктор історичних наук

Анотація

археографія позитивізм суб'єктивізм світоглядний

Історія археографії посідає особливе місце у структурі цієї науки. Вона є базовим аспектом теорії археографії. Тобто разом із предметом, методами, завданнями складає теоретичну основу, на відміну від інших наук, де історія становлення тієї чи іншої наукової практики посідає другорядні позиції і є доповненням. Це зумовлено особливістю формування самого предмету дослідження археографії. З огляду на важливість вивчення історії становлення цієї науки, важливими є дослідження всіх її аспектів, поворотних моментів у формуванні теорії і практики. Метою нашого дослідження є систематизація виявлених схожих явищ в українській археографії другої половини ХІХ - початку ХХ ст., та узагальнення накопиченого досвіду їх вивчення. Саме в зазначений період виникає ряд явищ, що погано вкладаються в уявлення про «класичний» період розвитку археографії. Натомість вони досить чітко корелюються з тенденціями європейської культури. Мова йде про послаблення світоглядних позицій позитивізму і зародження (а за деякими даними - відродження) суб'єктивізму як способу сприйняття та пояснення картини світу.

Ключові слова: археографія, суб'єктивізм, джерело, публікація, позитивізм.

Виклад основного матеріалу

Для вивчення історії української археографії важливим питанням є віднайдення узагальнюючих структур, що можуть об'єднати у певну цілісність розрізнені і фрагментарні матеріали. Такими є, зокрема, уявлення про культурологічні течії. Питання ролі та місця суб'єктивізму в історії української археографії не було предметом окремого дослідження. Хоча в деяких роботах воно присутнє у вигляді описів процесів, що відбуваються в зазначений період. У 50-х роках ХХ ст. український радянський археограф Б. Ватуля однією з базових рис української археографії зазначеного періоду вважав хаотичність, відсутність єдиного стандарту археографічної публікації та індивідуалізм[1]. Саме індивідуалістичний підхід домінує в сьогоднішній науці у вивченні історії української археографії. Запропоноване дослідження є результатом тривалого вивчення прояву суб'єктивізму в українській археографії, накопичення відповідних фактів й підсумовує серію наших статей і виступів на конференція з дотичної тематики. Отже, метою дослідження є з'ясування витоків українського суб'єктивізму і узагальнення його проявів наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Суб'єктивізм є феноменом української культури, що в різні десятиліття ХІХ ст. проявлявся з різною інтенсивністю. У ХІХ ст. суб'єктивізм проникає в український гуманітарний простір разом з культом романтичного індивідуалізму, пригасає під впливом позитивізму, актуалізується знову наприкінці ХІХ ст. На цьому етапі він підсилюється появою некласичних підходів у історіографії. Вони виходили з твердження про суб'єктивну природу діяльності історика, бо «немає можливості відірвати суб'єкт пізнання від об'єкта, суб'єкт завжди впливає на об'єкт»[2]. Відтак історична наука продукує проекти, відмічені суб'єктивною природою історика. Це стосується й роботи з історичними джерелами та їх публікації.

Однією з перших сформованих в контексті суб'єктивізму була публікація П. Куліша «Материалы для истории воссоединения Руси». Ця збірка є сукупністю документів і авторських текстів П. Куліша. Разом з передмовами і післямовами, заголовками до текстів і коментарями до них, довільними переказами змісту уривків авторський текст упорядника займає близько сорока відсотків публікації. Це власна інтерпретація П. Куліша прочитання і публікації документів, заснована на принципі суб'єктивізму. Власне про це говорить і сам П. Куліш у «Примітці». Вибачаючись перед читачем за можливі незручності, історик зазначив, що це його робочі матеріали. Вони відображають сам пошуковий процес, тому постають у авторській обробці, часто у вигляді витягів. П. Куліш зазначив, що не збирався їх публікувати [3, с. XVIII]. Сама публікація, на перший погляд, виглядає як анахронізм. Прийоми, що застосовує історик для передачі деяких документів (переказ, контамінація), належать до базових елементів археографії XVIII - початку ХІХ ст. У 70-х роках ХІХ ст. вже існували чіткі правила передачі актового і літописного матеріалу, вироблені Петербурзькою археографічною комісією. Були вже видані «Памятники», виходив «Архив Юго-Западной России», де на досить високому рівні публікувалися джерела з історії України. Головною настановою археографічної роботи була мінімальне втручання упорядника в текст документу, що публікується. П. Куліш не міг не знати тогочасні археографічні стандарти, оскільки активно займався археографічною роботою і сам був видавцем. Постає питання, що ж завадило йому привести матеріали збірки у відповідність до тогочасних археографічних стандартів? Очевидно, що П. Куліш бачив сенс саме в такій передачі документів. Він претендував на новизну й оригінальність. І це стосувалося як концепції історії, так і публікації матеріалів до неї.

Концептуальне бачення історії впливало на вибір документів. А воно з виходом кожного нового тому «Истории воссоединения Руси» зазнавало суттєвих змін. На момент виходу 3-го тому «Истории воссоединения Руси» й «Материалов для истории воссоединения Руси» історія мала дещо іншу сутність, ніж зазвичай у ній вбачали історики. Від часу поєднання Гегелем історичного і логічного [2], історія в уявленні істориків розвивалася за законами розуму. Для П. Куліша історія не розвивалася за законами логіки. Вона була результатом реалізації швидше ірраціональних засад: «Наші предки більш відчували, ніж думали»[4, c. 97]. Концептуально П. Куліш претендує на написання іншої історії. Це, зокрема, історія переконань: «Для історії подій найважливіше достовірність подій. Для історії думок, від яких залежить сам хід і характер подій, важлива не стільки фактична сторона явища, скільки те, як це явище вплинуло на утворення переконань. Звідси багато чого не можна довести або спростувати розумово, стає неспростовним з точки зору моралі і впливає на суспільство потужніше, ніж достовірне» [4, c. 97]. Як ілюстрацію первинного впливу на хід історичних подій П. Куліш наводить приклад того, як легенда про Андрія Первозванного вплинула на хід історії русичів.

Отже, в історії домінує віра, традиція, враження. Від історіографічної концепції залежить формування джерельної бази історичних досліджень. Ідеальним історичним джерелом для П. Куліша є «предания». Основу ж джерельної бази третього тому «Истории воссоединения Руси» становлять наративні джерела. Серед них пріоритетними є матеріали літературного характеру. Тобто, якщо є варіанти опису подій в актах і їх художня інтерпретація, то здебільшого П. Куліш надає перевагу останнім, бо художня інтерпретація більше говорить про сприйняття факту тогочасною людиною, містить більше матеріалу про почуття, враження. Варто зазначити, що у підборі джерел для написання історії України сам П. Куліш вважав себе новатором і протиставляв себе решті українських істориків. Джерельною основою української історіографії були, на його думку, свідчення самих козаків про себе. Він мав на увазі козацькі літописи. їх критика П. Кулішем, що на перший погляд так схожа з позицією Г. Карпова щодо джерельної бази українського історіописання, насправді мала іншу основу. Г. Карпов критикував українських істориків за ігнорування актового матеріалу і надання переваги українським козацьким літописам. Тобто, на його думку, історики України користувалися здебільшого джерелами емоційного характеру замість джерел, що інформували про факти. Натомість П. Куліш одним джерелам емоційного характеру протиставляє інші джерела емоційного характеру. Зрештою джерелами до концепції українського козацтва для П. Куліша є свідчення всіх, окрім самих козаків. Це свідчення польських королів, шляхти, московських послів, українських купців і православних священників, іноземних подорожніх тощо.

Відповідно до концепції історії України і джерельної бази третього тому «Истории воссоединения Руси» П. Куліш підбирає документи до «Материалов».Тексти, зібрані у цій збірці, висвітлюють не так події, як враження. Він свідомо відбирає такі, що «вражають читача» [3]. Це в основному документи, що містять емоційно забарвлені образи, які виникають перед внутрішнім поглядом автора документу в процесі сприйняття історичних подій (у даному випадку - козацтва). Мають переважно суб'єктивний характер. У «Баркулабівській хроніці» для П. Куліша важливим є враження православного священика: «Але найцікавіше в «Баркулабівській хроніці» зображення дніпровського козацтва, яким воно явилося в очах людей «благочестивих і порядних» [3, c. 46]. У «Посольстві Петра Сагайдачного...» найцікавішим для упорядника було враження московського люду від козаків (док. № XVII). Розповіді, щоденники, спостереження, документи у формі суджень (док. № Х «Думки польського шляхтича»). Хоча у збірці є цілий ряд матеріалів, що за формою мали б уникати суб'єктивного характеру (універсали, грамоти), проте П. Куліш вибирає такі, в яких присутні яскраві емоційні характеристики козаків і їх діянь. Зокрема в документі № VIM. Куліша цікавить не сам зміст універсалу Стефана Баторія, а його враження про козаків, яких він ототожнює з татарами.

Про те, що ця публікація заснована на принципах суб'єктивізму свідчить і нестійкість археографічних елементів, і форма подачі документів. Щодо останньої,то в збірці є документи, що опубліковані: повністю; скорочено; у формі витягів; переказані упорядником; документи, тексти яких намагається доповнити сам П. Куліш. Тексти польськомовних документів перекладені російською. В той же час документ № XVII «Універсал Сигізмунда ІІІ» частково опублікований польською мовою. Польськомовні, російськомовні та писані староукраїнською мовою подані за правилами сучасної орфографії. Те саме стосується й графем. Хоча П. Куліш чутливий до слова. У текстах зберігає оригінальну лексику. Певним винятком є «Донесення українського торговця» (док. № ІХ), текст якого П. Куліш намагається публікувати з усією точністю. Історик зазначає, що «... донесення дає нам можливість уявити, як говорили тоді люди на київських базарах. Я намагався зберегти, настільки це можливо, для друку всі особливості його домашнього правопису»[3, с. 23 -24]. У даному випадку П. Куліш шкодує, що в межах своїх друкарських можливостей не зміг зберегти старовинні графеми й особливості письма і намагається компенсувати цей недолік їх детальним описом.

Елементи археографічного оформлення теж досить нестійкі. До кожного документу П. Куліш дає власний заголовок. Вони достатньо короткі. Деякі нейтрального характеру, як «Універсал Стефана Баторія черкаському старості 1579, квітня», деякі більш розгорнуті й містять змістові акценти, зроблені істориком. Наприклад: «Три чолобитні в Москву від православних архієреїв, що піднімають питання про приєднання Малоросії до Росії. 1622-1624». У формулюванні заголовків дуже мало залишається від оригінальних заголовків самих документів. Більшість з них мають приблизну дату. Вказується в основному лише рік.

До нестійких елементів археографічного оформлення можна віднести й легенду. Про її нестійкий характер говорить сам П. Куліш: «Слід було б вказати, під якими літерами і номерами треба шукати в бібліотеці графів Красинських ті рукописи, з яких взяті представлені тут документи. Проте зібрання рукописів цієї бібліотеки. настільки невелике, що помилки видавця не є великою перешкодою для тих, хто бажає звірити його видання з оригіналами» [3, c. XVIII]. Проте не всі документи взяті зі збірки Красинських. Таких лише 11 з 23 опублікованих. Серед вказаних у «Змісті» місць зберігання оригіналів названі: Головний архів міністерства іноземних справ, Московська Синодальна бібліотека та Імператорська публічна бібліотека. Окрім того, передмови П. Куліша до окремих документів містять елементи, що можна віднести до інформації легенд. Це відомості про попередні публікації документу та місця зберігання, про його стан, елементи зовнішнього опису тощо.

Єдиним стійким елементом археографічного оформлення є своєрідні передмови упорядника до кожного документу. Коло питань, що в них піднімається, досить широке. Постійним елементом структури передмови є вказівки упорядника про те, як слід розуміти документ, розставлені смислові акценти та сентенції про власне враження від документу і від його прочитання. Також П. Куліш звертає увагу на те, які смисли породжує у нього прочитаний документ. Всі інші аспекти є ситуативними і знову ж таки висвітлюють враження самого П. Куліша від документу. Так у «Грамоті Іоана IV» його зацікавили маргіналії і своєрідне літочислення, щодо яких упорядник залишає свої коментарі. У «Донесенні українського торговця» акцент робиться на мовознавчих аспектах. Передмова до «Баркулабівської хронічки» насичена спостереженнями за текстом і почерком, наявністю варіантів. Тут вміщені відомості про те, хто користувався цією пам'яткою, про невідповідність між різними частинами. Зроблена спроба встановити авторство.

В збірці поєднані дуже різні за походженням і ступенем доказовості документи. Проте П. Куліш намагається утворити певну цілісність з цих розрізнених матеріалів. Робить він це за допомогою інтерпретації, яка виходить далеко за конкретний зміст документу (док. № XIV: «Стан Турецької імперії»), або за допомогою знаходження спільності (змістової, хронологічної, за формою) між документами. Інколи документи настільки різні, що між ними досить важко віднайти зв'язок. Так з «Універсалу Сигізмунда ІІІ...» П. Куліш публікує лише «важливі частини». Таку передачу пам'ятки він виправдовує тим, що наступний документ «Переписка про Олександра Ахію...» цілком компенсує випущені фрагменти і розповідає про обставини більш розлого. Хоча це зовсім два різні документи і зв'язок між ними досить умовний.

Отже новизна цієї публікації полягає в тому, що була здійснена спроба опублікувати документи емоційного характеру відповідно до нової концепції історії. То ж новим у цій публікації є те, що поряд з документами представлена «лабораторія» історичного дослідження. В передмовах до документів відображено процес перетворення пам'яток на історичні джерела. Показано, як нерівномірно прочитується документ дослідником, якого вражають окремі фрагменти, тоді як більшість тексту документу залишається поза увагою. Цьому відповідає й форма публікації більшості пам'яток: у витягах, фрагментах, уривках. Тобто опубліковано саме той матеріал, що справив враження на дослідника, озброєного певним баченням історії України. Також показаний процес роботи історика з документом, як на основі джерельної інформації формується уявлення самого П. Куліша про історичні події і явища. Вставки-коментарі упорядника по тексту документів відображають процес сприйняття історичної пам'ятки. Це публікація документів, пропущена через призму індивідуальності самого історика. Навряд чи вона може претендувати на об'єктивність джерельної інформації, але вона точно висвітлює суб'єктивність історичного пізнання.

На нашу думку П. Куліш свідомо підійшов до формування суб'єктивного археографічного продукту, в той час, як українські археографи у ХІХ ст. досить обережно ставились до таких підходів. Але на початку ХХ ст. приходить усвідомлення про присутність великої долі суб'єктивізму в роботі історика і це вже є чітко артикульованою тезою, що майже не вимагала аргументації. Саме так вона представлена в передмові до третього тому сьомої частини «Архива Юго-Западной России», де висловлюється переконання про те, що з одного й того ж джерельного факту можна робити різні висновки: «.факти є явищем мертвим; душу в них вкладає людська думка. З цієї точки зору ніяке найдосконаліше історичне дослідження не виключає можливості інших висновків.» [5]. Відповідно й документи як носії фактів можуть підлягати інтерпретації, зокрема, і у напрямку відбору, опису й едиції.

Уявлення про суб'єктивну природу роботи з джерелами дозволяє історику бути вільнішим у висновках. Результатом чого стає поява цілого спектру оригінальних археографічних публікацій як за формою, так і за змістом. З цієї точки зору продуктивним є розгляд рецензії Н. Оглобліна на археографічну публікацію П. Щукіна [6]. З точки зору Н. Оглобліна публікація не витримує ніякої критики, бо зовсім не вкладається в критерії наукової публікації. В ній повністю відсутня будь-яка система, «навіть немає найпримітивнішої - хронологічної!» [6, с. 46], відсутня більшість археографічних елементів, публікатор не дотримується прийнятої термінології, замість неї вводить власну. Початковий висновок Н. Оглобліна після попереднього ознайомлення з багатотомним виданням такий: «Невже є необхідність друкувати, та ще й повністю, всю цю груду документів? Звісно ж ні! Якою б не була цікава епоха 1812 року, але ж це неХМ - XVI століття, слабко представлене документами і, тому цінне кожним рядком свого письма. Для 1812 року буде цілком достатньо, якщо повністю надрукувати лише найсуттєвіші документи, а з більшості інших достатньо буде зробити лише витримки, а вся інша маса, що лише містить дату 1812 року, але при цьому нічого не дає для історії, підлягає знищенню, але ніяк не публікації» [6, c. 46].

Отже перше враження у критика негативне: «дивовижно неприємне враження справляє якийсь побожний трепет п. Щукіна перед текстом абсолютно нікчемних актів, датованих 1812 роком... Він їх друкує не лише повністю, зі збереженням усіх дрібниць канцелярських форм, всіх повторів і т. д., але й з утриманням всієї безграмотності оригіналів...»[6, c. 47]. Але поступово, чим уважніше розглядає рецензент публікацію, чим глибше вчитується у тексти, тим радикальніше змінюється його враження. Це нагадує ситуацію, коли на ятці антикваріату погляд зупиняється на купі непотребу. Спочатку рецензент відчуває відразу до випадкових безсистемно звалених речей, але поступово його погляд приваблює якась цікавинка. Він її уважно розглядає і раптом відкриває для себе цілий світ невідомих але дуже цікавих фактів і речей. Так Н. Оглоблін, занурюючись у вивчення публікації, переймається настроєм епохи. Навіть починає допомагати публікатору. Наприклад, намагається згрупувати документи за певними темами: бунти; поведінка збіднілих дворян; реакція уряду на їх скарги, доля арештантів, що потрапили в епіцентр бойових дій; патріотична література тощо. Н. Оглоблін зачаровується різноманіттям тем, уламками історичної минувшини, що по-різному і з різних боків підсвічують подію. Йому цікаво не лише групувати ці розрізнені матеріали, але й цитувати їх. А також коментувати інформацію і сперечатися з фігурантами справ. Рецензент відмічає «цікаві додатки до VI тому», «дотепний памфлетний родовід Наполеона», знімок з німецької гравюри, який Н. Оглоблін детально описує. Також він виокремлює деякі бічні факти, що не стосуються подій 1812 року. Такими є матеріали до історії цензури; прохання про допомогу, подане в 1826 році «якимось підпоручиком Щербачовим, що зараховував себе до прибічників Павла І...Правда Щербачов був малопереконливим зі своєю досить фантастичною розповіддю про свої пригоди в 1812 році й пізніше. Про якусь дивну близькість свою до Наполеона.» [6, c. 54]. Наведений уривок рецензії важливий не лише з точки зору висвітлення того факту, що вже на початку ХХ століття авторська, суб'єктивна археографія набула поширення. Найголовніше - це враження від такої публікації. Вона немов втягує читача, змушує перейматися матеріалом, вимагає підвищеної уваги і самостійно проведеної пошукової роботи, зрештою, дозволяє робити власні висновки. Справляючи емоційне враження як формою так і змістом, така публікація сильніше закарбовується у пам'ять дослідника.

На початку ХХ століття відбувається послаблення стандартів публікації. У деяких публікаціях зникають важливі археографічні елементи. Наприклад такого аспекту, як обґрунтування публікації у передмові. Адже вся друга половина ХІХ ст. «вписувала» опублікований документ через передмову і почасти через заголовки в якийсь історичний контекст. Нова ж ситуація дає можливість професійним історикам звертати увагу на «випадкові» документи й здійснювати цікаві й нові за змістом і формою публікації. Так І. Каманін, публікуючи «Исторические мелочи», зазначає: «Кожен, кому доводилося працювати над давніми рукописами і книгами в архівах і музеях, зустрічав у них або окремі документи, або цікаві записки, що заслуговують з тієї чи іншої причини на увагу; вони стоять окремо і тому не потрапляють у великі зібрання однорідних актів, хоча дуже часто говорять про якийсь більш чи менш значущий історичний факт. Зі змістом деяких із таких записів і документів ми й ознайомимо наших читачів» [7, c. 63].

Висновок

Отже, з 70-х років ХІХ ст. в європейській культурі починає утверджуватись суб'єктивізм [8, c. 231 - 236; 9, c. 291 - 296], що на початок ХХ ст. заповнює культурологічний простір новими проектами. З двох позицій - об'єкт і суб'єкт пізнання - ця інтелектуальна течія акцентує увагу саме на останньому. Вважається, що саме суб'єкт моделює об'єкт свого пізнання. Піддається сумніву не лише об'єктивність пізнання, але й сама його можливість. Загальні культурологічні тенденції впливають й на археографію. Увага зосереджується на упоряднику видання. П. Куліш, як людина чутлива до нових культурологічних зрушень, одним з перших відчуває цю тенденцію і під її впливом створює оригінальний археографічний проект. І якщо в ХІХ ст. принципи суб'єктивізму не були ще цілком усвідомленими українськими археографами і були присутні у їх світогляді у латентному вигляді, то на початку ХХ ст. цілком свідомо формуються суб'єктивні археографічні проекти, що за формою, змістом і оформленням відображають індивідуальність упорядника.

Список використаних джерел

1. Ватуля Б. С. (1952) Развитие археографии на УкраинеXIXначалеХХвека. (диссертация на соискание учёной степени канд. ист. наук). Інститут історії. Київ, Україна.

2. Ящук Т. І. (2004) Філософія історії: курс лекцій. Навчальний посібник. Київ: Либідь. С. 144.

3. Кулиш П. А. (1877) Материалы для истории воссоединения Руси. (Т. 1: 1578 - 1630. ХХ, 323 с.) Москва.

4. Кулиш П. А. (1877) История воссоединения Руси. (Т. 3, 373 с); Москва

5. Владимирский-Буданов М.Ф., Щербина В.И. (ред.). (1905). Архив Юго-Западной России. (Ч. 7. Т. 3), Киев. С. ХІ.

6. Оглоблин Н. Н. (1901). Бумаги, относящиеся до отечественной войны 1812 года, собранные и изданные П. П. Щукиным. Чтения в историческом обществе Несторалетописца. (Кн. 15. Вып. IV. Отд. IV.), 45 - 54.

7. Каманин И. М. (1901) Исторические мелочи. Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. (Кн. 15. Вып. IV. Отд. V. ), 63 - 74.

8. Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. А. (2000). Історія світової та української культури: Підручник для вищих закл. освіти. Київ: Літера.

9. Яртись А., Мельник В. (ред.) (2005). Лекції з історії світової та вітчизняної культури. Навч. посібник. Львів: Світ.

Размещено на Allbest.ru