До питання про участь сусанідської елефантерії у римсько-перських війнах ІІІ ст. н. е.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

ДО ПИТАННЯ ПРО УЧАСТЬ САСАНІДСЬКОЇ ЕЛЕФАНТЕРІЇ У РИМСЬКО-ПЕРСЬКИХ ВІЙНАХ III СТ. Н. Е.

Строй Олександр Олександрович здобувач

магістерського освітнього ступеня історичного факультету

Науковий керівник: Сергеев Іван Павлович д-р. іст. наук, проф.

кафедри історії стародавнього світу та середніх віків

Анотація

елефантерія сасаніди війна імперія

статтю присвячено аналізу проблеми ймовірності використання елефантерії Сасанідами під час їхніх війн із Римською імперією протягом III ст. Розглянуто найбільш показові згадки про участь бойових слонів у воєнних діях цього періоду в наявних джерельних матеріалах. На основі аналізу джерельних даних і сучасного історіографічного доробку з проблематики автор дійшов висновку, що гіпотетично перська елефантерія могла брати участь у римсько-сасанідських війнах 250-х - початку 260-х рр., а також війні 296-298 рр., коли до того склалися усі об'єктивні передумови. Однак, говорити про цілковиту історичність використання бойових слонів у вказаних конфліктах не доводиться, а тому констатація можливості подібної участі залишається виключно у якості здогадки та припущення.

Ключові слова: Іраншахр, Римська імперія, Близький Схід, Передня Азія, елефантерія, військова справа.

Виклад основного матеріалу

Елефантерія, як об'єкт наукового дослідження, безумовно займає помітне місце у проблемному полі історичних студій, присвячених розгляду військової справи країн Стародавнього Сходу, античних та ранньосередньовічних держав. І не дивно, бо саме бойові слони являли собою унікальний бойовий підрозділ, який, з огляду на свою специфіку, вніс немало інновацій у військову справу стародавніх народів. Особливої уваги у цьому плані потребує проблема зародження сасанідської (новоперської) елефантерії - перехідної ланки між давнім та середньовічним етапами використання бойових слонів у іранській військовій сфері.

Метою нашого дослідження є визначення ймовірності початку використання елефантерії Сасанідами вже протягом III ст. під час їхніх війн із Римською імперією за домінування у Передній Азії.

Джерельна база дослідження складається із наративних праць, представлених доробками античних та середньовічних авторів, епіграфічного, а також іконографічного матеріалів. Антична наративна традиція представлена працями Полібія [1], Діодора Сицилійського [2], Курція Руфа [3], Корнелія Таціта [4], Арріана [5], Геродіана [6], Юліана Відступника [7], Євтропія [8], Амміана Марцелліна [9], Феодорита Кірського [10; 11], збірками «Автори життєписів Августів» [12] та «Латинські панегірики» [13]. Середньовічна історіографія складається із робіт Фавстоса Бузанда [14], Мовсеса Хоренаці [15], Зосіма [16], Феофана Візантійця [17], Михайла Сирійця [18], аль-Табарі [19], Баламі [20], аль-Саалібі [21], «Хроніки Арбели» [22], «Пасхальної хроніки» [23], а також праці перського поета Фірдоусі [24]. Епіграфічні джерела представлені написом Шапура I на Каабі Зороастра [25]. До іконографічного типу джерел варто віднести зображення перської делегації на Арці Галерія у Салоніках.

Історіографія питання видається доволі суттєвою, однак варто зауважити, що переважна більшість існуючих публікацій торкається питання зародження сасанідської елефантерії у III ст. або побічно, або у контексті більш широких тем. Серед робіт загальної проблематики варто виділити праці П. Арманді [26] і Дж. Кістлера [27], присвячені загальному розвитку елефантерії як окремої бойової одиниці, а також праці Г. Скалларда [28], Ф. Рейнса [29], А. Абакумова [30] та А. Баннікова [31; 32], які розглядають проблему використання бойових слонів у добу античності та раннього середньовіччя. Спеціальні публікації на тему становлення та еволюції сасанідської елефантерії підготували М. Чарльз [33] та Т. Дар'яї [34]. Місце та роль підрозділів бойових слонів у сасанідській армії, а також методику їхнього використання на полі бою дослідив В. Дмитрієв [35; 36], його ж перу належить і спеціальна розвідка, присвячена розгляду безпосередньо самого процесу зародження новоперської елефантерії у III - першій половині IV ст. [37], чи не єдина з праць, яка ставить цю проблему у центр своєї уваги; окремої уваги заслуговує і його публікація на тему аналізу причин відсутності елефантерії у попередників Сасанідів - парфянської династії Аршакідів [38]. Ймовірність участі бойових слонів у окремих воєнних кампаніях персів проти римлян протягом III ст. розглянули у своїх працях Є. Мірзоєв [39], І. Сівянне та К. Максимюк [40]. Нарешті, питання відображення сасанідської елефантерії у культуро-ідеологічному вимірі порушили у своїх працях М. Ротман [41], Л. Вінфрі [42] та М. Канепа [43]. Окрім цих праць нами використовувався і широкий спектр публікацій, присвячених проблематиці політичних відносин у Передній Азії доби III ст., дослідження питань імперської пропаганди та ідеології, роботи джерелознавчого спрямування тощо.

Зачатки елефантерії на території Ірану датуються зазвичай пізньоахеменідською добою, оскільки перші згадки про наявність підрозділів бойових слонів у перській армії стосуються війська царя Дарія III - останнього монарха цієї династії [3; 5]. Східний похід Александра Великого, наслідком якого стало падіння держави Ахеменідів, перервав у самому зародку власне іранську традицію використання бойових слонів, давши початок її елліністичному етапу. Доба еллінізму стала періодом розквіту передньоазійської елефантерії: вагому роль бойові слони відіграли під час війн діадохів останньої чверті IV - першої чверті III ст. до н. е. [2; 30; 31; 32], а потім, протягом усього III - першої половини II ст. до н. е. були одним із основних родів військ армії Селевкідів - володарів більшості із колишніх азійських володінь імперії Александра Великого (у тому числі і Персії) [1; 30; 31; 32].

Іранська елефантерія доби еллінізму канула у небуття разом із державою Селевкідів, місце якої у Передній Азії зайняла аршакідська Парфія, період домінування якої у Ірані (середина II ст. до н. е. - початок III ст. н. е.) характеризується зникненням елефантерії як бойового підрозділу, що пояснюється сучасними дослідниками банальним відрізанням Парфії від єдиної бази постачання бойових слонів у армії передньоазійських монархій, Індії, могутніми сусідами (спочатку Греко-Бактрійським царством, а згодом Кушанською державою), налаштованими стосовно Аршакідів відверто ворожо [38]. Єдиною поодинокою згадкою про використання Аршакідами слонів під час бойових дій є свідчення Таціта, яке стосується римсько-парфянської війни 55-63 рр. [4]. Однак, говорити про повноцінну участь слонів безпосередньо у боях не доводиться, оскільки тут йдеться радше про використання цих тварин виключно у якості засобу верхової їзди для парфянського царя, що мало символізувати його велич та могутність.

Поновлення традиції використання елефантерії на полі бою у Ірані (причому у її безпосередньо перському варіанті) припадає на період правління династії Сасанідів, представники якої, поваливши парфянську монархію, відновили на її теренах Новоперське царство. Беззаперечні свідоцтва про використання Сасанідами бойових слонів фіксуються стосовно правління шахиншаха Шапура II (309-379 рр.), який активно використовував елефантерію під час своїх війн з Римом [7; 9; 10; 11; 17; 18; 23; 37]. Саме у цей час формуються і основи тактики й методики використання підрозділів бойових слонів, які зайняли одне з чільних місць у складі сасанідської армії [35; 36]. Однак, у наявних джерелах зберігаються і поодинокі згадки про ймовірність використання персами елефантерії ще під час римсько-сасанідських війн III ст. Достовірність подібних тверджень є предметом гострих наукових дискусій, оскільки вирішення цього питання дозволяє чітко датувати появу та початок прямої експлуатації Сасанідами елефантерії на полі бою. У цій публікації ми детально проаналізуємо свідчення про використання персами бойових слонів у конкретно взятих конфліктах, враховуючи як рівень достовірності кожного джерельного повідомлення, так і ймовірність практичної участі тварин у бойових діях з точки зору загальної політичної ситуації в Іраншахрі, військової спроможності перської сторони, ідеологічної обґрунтованості тощо. Для реалізації поставленого завдання доцільним видається групування розбору за трьома глобальними конфліктами цієї епохи: римсько-перською війною 230233 рр., війнами Шапура I із Римом 240-х - початку 260-х рр., а також римськоперською війною 296-298 рр.

Згадка про участь бойових слонів у римсько-перській війні 230-233 рр. міститься у біографії Александра Севера зі збірки «Автори життєписів Августів», де повідомляється, що у ході успішно проведеної кампанії римський імператор розгромив велетенську армію шахиншаха Ардашира Папакана, до складу якої начебто входив контингент елефантерії кількістю у 700 голів. За результатами генеральної битви римлянами буцімто було вбито 200 слонів, у той час як близько 30 вдалося захопити, з яких 18 тварин було відправлено до Риму для участі в тріумфі [12]. В залежності від різних трактовок тексту існує також версія про 20 вбитих слонів і 30 захоплених живцем [26; 31 ].

У сучасній історіографії це повідомлення із біографії Александра Севера справедливо вважається відверто апофеозним, через явні намагання автора (ів?) збірки ототожнити перську кампанію римського імператора зі східним походом Александра Великого, що посприяло свідомій гіперболізації сасанідської армії у її кількісному та складовому відношенні [28; 31; 34; 39]. І дійсно, фігура македонського царя та його протистояння із ахеменідською Персією у реаліях затятої боротьби Риму спочатку проти Парфії, а згодом і проти сасанідського Ірану набули символічного уособлення традиційного цивілізаційного суперництва Заходу та Сходу як у військово-політичному, так і в ідеологічному відношеннях [44]. Свого доконаного вигляду подібний погляд набув саме на початку III ст., коли представники династії Северів вже відкрито демонстрували своє особливе ставлення до Александра Великого, що було пов'язано із відходом цих правителів, не італійців за походженням, ближчих у політико-ментальному плані до східної частини імперії, від римської традиції доби Антонінів, яка характеризувала македонського царя як мудрого правителя космополітичної за своїм характером держави, на користь підкреслення мілітаристської складової його образу і пропагування його іменем завойовницьких ініціатив, особливо щодо територій на Сході [45; 46].

Розмірковуючи у цій парадигмі, більшість дослідників визнає свідоме перебільшення кількісних показників сасанідської армії, у тому числі і стосовно підрозділу бойових слонів, не заперечуючи при цьому самої ймовірності використання певної кількості цих тварин під час бойових дій [28; 31; 34; 39].

У той же час, існують і альтернативні точки зору, представлені відносною меншістю дослідників, частина яких виступає за цілковиту підтримку даних «Авторів життєписів Августів» щодо масштабної участі бойових слонів у кампанії Ардашира проти римлян [27; 40], у той час як інша, навпаки, категорично заперечує саму ймовірність використання елефантерії у цьому конфлікті [33; 37]. І у цьому різноманітті підходів ми схиляємося до останньої точки зору, як найбільш наближеної до історичних реалій.

Логіка прибічників думки про масштабну участь бойових слонів у кампанії 230-233 рр. ґрунтується на думці, що протягом кінця 220-х рр. Ардашир Папакан провів ряд походів на схід від Парсу, що дозволило йому прорвати багатостолітню блокаду Ірану, поновивши контакти з Індією, що уможливило придбання Сасанідами великої кількості слонів, які і були використані проти римлян [27; 40]. У схожому ж руслі, вочевидь, уявляють собі появу у Ардашира Папакана слонів і їхні більш помірковані колеги, які прямо не порушують цього фундаментального питання, звідки ж у перших Сасанідів взагалі могла з'явитися елефантерія?

Однак, подібна аргументація, на нашу думку, не витримує жодної критики. Оскільки, протягом кінця 220-х рр. Ардашир Папакан займався виключно справою підкорення своїй владі східних та північно-східних околиць колишнього Парфянського царства (Хорасану, Маргіани, Керману та Сакастану), які, зважаючи на збереження високого статусу їхніх правителів при дворі шахиншаха, визнали його сюзеренітет відносно мирним шляхом [47]. Повідомлення ж Табарі щодо прямого військового зіткнення Ардашира із кушанами, за результатами якого перси захопили ряд територій у Центральній Азії, визнається сумнівним [19; 48]. Тобто, можна зробити висновок, що на кінець першої третини III ст. між сасанідським Іраном та Індією продовжував зберігатися бар'єр у вигляді залишків колишнього Кушанського царства, яке розпалося на ряд окремих державних утворень. Детальний аналіз нового устрою земель, що входили до складу держави кушан, ускладнюється скудністю наших знань про цей період історії регіону, однак, у будь-кому разі, незалежне існування кушанських князівств, які контролювали у тому числі і територію сучасного Пакистану - буферну зону між Іраном та Індією, унеможливлювало надходження персам бойових слонів з території Індостану, що автоматично спростовує тезу про наявність бодай-небудь якихось зачатків елефантерії у Сасанідів протягом 220-230-х рр.

Окрім цього фактору варто враховувати також аргументацію дослідників, які категорично заперечують усяку ймовірність використання Сасанідами бойових слонів у ході римсько-перської війни 230-233 рр. Так, М. Чарльз цілком справедливо акцентує увагу на ненадійності даних самої збірки «Автори життєписів Августів», а враховуючи той факт, що окрім неї ми не маємо жодних підтверджень участі елефантерії у цьому конфлікті, то сумнів дослідника видається цілком логічним та справедливим [33]. Тим паче, що у альтернативному викладі ходу перської експедиції Александра Севера, здійсненому Геродіаном (який вважається ближчим до істини і де також немає жодних згадок про участь елефантерії), наслідки війни для Риму змальовано далеко не так райдужно як це подано «Авторами життєписів Августів» [6]. Тобто, враховуючи усі вищезазначені аргументи, відповідь на питання про участь (у бодай якійсь кількості) бойових слонів на боці персів у цей час буде одностайно негативною.

Наступні згадки про можливу участь елефантерії у бойових діях на боці перської армії стосуються війн шахиншаха Шапура I із Римом 240-х - початку 260-х рр. Перше повідомлення міститься у вже згадуваній збірці «Автори життєписів Августів», а саме у біографії трьох Гордіанів. В описі перської кампанії юного імператора Гордіана III йдеться про переможну ходу римських легіонів та здобуття ряду перемог над ворогом; повідомлення ж про відправку Гордіаном до Рима 12 слонів, яких планувалося використати для запланованого тріумфу, подається у збірці без прив'язки до опису ходу кампанії [12]. Подібна ситуація не дозволяє робити однозначні висновки, що і спричинило розходження думок дослідників з приводу того, чи можна пов'язувати згадку про відправку слонів до Рима із фактом їхньої участі у бойових діях 242-244 рр. [26; 28; 31 ], чи ні [29]? М. Чарльз же і у цьому випадку наголошує на недостовірності даних «Авторів життєписів Августів», що, на його думку, автоматично означає і неможливість застосування Сасанідами бойових слонів у військовій кампанії протягом першої половини 240-х рр. [33].

На нашу думку, у цьому конкретному прикладі погодитися із думкою М. Чарльза не можна, оскільки, як показує джерелознавчий аналіз збірки «Автори життєписів Августів», її дані щодо подій римської історії після принципату Каракалли дійсно мають більш низький рівень достовірності, у порівнянні із описом подій попередньої епохи (принципату Антонінів та перших Северів), однак, біографія трьох Гордіанів вважається єдиним виключенням із цього правила, а тому дані з цієї частини збірки сприймаються із більшою довірою [49]. А у зв'язку із тим, що вищезгадане повідомлення збірки цілком може відображати історичну дійсність, головним завданням залишається визначення ймовірності взаємозв'язку між відправкою слонів до Рима та їхнім можливим використанням на полях битв у Месопотамії.

Для відповіді на це питання, як і у минулому випадку, варто звернути увагу в першу чергу на тодішнє міжнародне положення Іраншахру. Зазнавши невдачі у першій спробі витіснити римлян з Месопотамії на початку 230-х рр., перси здійснили нову спробу вже наприкінці десятиліття, оволодівши протягом 237239 рр. рядом ключових римських пунктів у Північному Межиріччі, відповіддю на що і став похід Гордіана III [12; 50]. Успіхи римської армії протягом першого етапу війни 242-243 рр., на нашу думку, мають пояснюватися фактом відсутності новоспеченого шахиншаха Шапура I із основною частиною перської армії у Месопотамії. Дані сирійської «Хроніки Арбели» дозволяють стверджувати, що на момент початку римського вторгнення основна увага Сасанідів була прикута до північно-східного напрямку, де перси вели напружені бої у районах Гіляну та Хорезму [22]. Активізація бойових дій у Центральній Азії вже беззаперечно означає початок прямої конфронтації Ірану із кушанами, які мали свої інтереси в регіоні. Несподівана поява римлян на західних кордонах вочевидь змусила Шапура терміново згорнути кампанію проти кушан і поспішати на захист власних володінь в Месопотамії.

У зв'язку з цим, ймовірність зустрічі Гордіана III із бойовими слонами протягом 242-243 рр. видається неможливою, оскільки протягом цього часу йому протистояли виключно збройні сили місцевих сатрапів, у складі яких фізично не могли бути присутніми загони елефантерії. Необхідність поспішного згортання кампанії проти кушан, а також увесь подальший розвиток подій в регіоні протягом другої половини 240-х рр. III ст. дають підстави вважати, що на той момент говорити про остаточне вирішення «кушанської проблеми» персами не доводиться, і справа обмежилася збереженням існуючого статусу кво. А тому, навряд чи Шапур I, прибувши на месопотамський фронт міг виставити проти римлян бойових слонів, оскільки, по-перше, скоріше за все не мав ані самих тварин (якщо не рахувати ймовірності захоплення деякої кількості голів під час війни проти кушан), а по-друге, явно не встиг би освоїти тактику їхнього використання на полі бою. А тому, враховуючи усе вищезгадане, можна прийти до висновку, що якщо Гордіан і відправив до Риму партію слонів, то це явно не може слугувати доказом їхнього використання у бойових діях проти римлян протягом кампанії 242-244 рр.

Ще одним свідченням, яке стосується можливості використання персами бойових слонів протягом правління Шапура I, є повідомлення Фірдоусі із його епічної поеми «Шахнаме». В уривку, присвяченому опису битви шахиншаха Шапура із римським імператором Валеріаном під Едессою у 260 р., згадуються слони, на яких були розміщені спеціальні барабани, звук від ударів по яких лунав на декілька кілометрів навколо поля бою [24]. Це повідомлення зазвичай залишається поза уваги дослідників, і чи не єдиним його згадує Т. Дар'яї [34], хоча, як на нашу думку, це є серйозним промахом сучасної історіографії, оскільки, починаючи саме з цієї згадки, ми дійсно підходимо до того моменту, коли можливість використання елефантерії Сасанідами набуває цілком реальних обрисів.

Повертаючись до подій 240-х рр. варто відзначити, що відбивши римське вторгнення і заключивши у 244 р. мирну угоду з імперією, шахиншах Шапур був змушений терміново повертатися на північно-східний фронт, де проти нього виступив колишній полководець Ардашира Перозмат, який очолював перські сили на цьому напрямку, до якого, вочевидь, також приєдналися сатрапи Гіляну та Сакастану [15; 40]. Що більш цікаво, судячи з джерельних даних, повстанцям надали підтримку вірменський цар Хосров, а також кушани [15]. Війна проти об'єднаної коаліції була надзвичайно тяжкою, оскільки Шапуру довелося воювати одночасно на декількох фронтах впродовж довгих п'яти років (244/245-249) [40]. Однак, за результатами цієї боротьби Шапуру все ж таки вдалося відбитися від усіх зовнішніх ворогів, подолавши також і внутрішніх заколотників. Особливо примітною у цьому плані для нас є згадка у написі Шапура на Каабі Зороастра Кушаншахру (об'єднання колишніх центральноазійських володінь кушан) серед переліку шахрів, підвладних владі перського правителя, що безпосередньо пов'язується із наслідками східної кампанії шахиншаха у другій половині 240-х рр. [25; 48]. Говорити про реальне включення Кушаншахру до складу Сасанідської держави не доводиться; вочевидь справа обмежилася визнанням кушанським правителем верховенства перського монарха, виплатою данини, а також поступкою окремих територій [51].

Перемога над кушанами у другій половині 240-х рр. дозволила Шапуру врешті-решт прорвати блокаду Ірану зі Сходу, що автоматично означало і можливість отримання доступу до завезення в Іран бойових слонів, через територію переможеного Кушаншахру із північних областей Індії. Більше того, відправка слонів до Персії могла бути однією з умов домовленостей між Іраншахром та кушанами, що ставило справу постачання елефантерії у перську армію на потік.

Подібний розвиток подій, на нашу думку, робить цілком реальною можливість використання бойових слонів Шапуром вже під час його війн із Римською імперією у 250-х - на початку 260-х рр. Блискучі перемоги Шапура над римлянами під Барбаліссою (253 р.) та Едессою (260 р.), а також неодноразові випадки миттєвого падіння цілого ряду провінційних міст імперії під ударами персів дозволяють висловити припущення, що певну роль у подібній тріумфальній ході Сасанідів по римському Сходу зіграла наявність у них підрозділів елефантерії. Протягом тривалого часу (від закінчення громадянської війни 49-45 рр. до н. е.) римляни не мали справи із слонами на полі бою. А тому, несподівана зустріч із ними під час перських кампаній цілком могла зумовити той нищівний розгром римських легіонів, який відбувся протягом 250-х - початку 260-х рр. Відсутність же будь-яких згадок про участь елефантерії у бойових діях цього періоду у наявних джерелах також не є чимось дивним. Оскільки варто враховувати той факт, що період так званої кризи III ст. справедливо вважається одним із «найтемніших» епізодів історії Римської імперії [52], що у повній мірі стосується і відображення римсько-перського суперництва у вказаний період. Так, нам достеменно не відомий той же загальний перебіг бойових дій протягом 250-х - 260-х рр., а тому, відсутність згадок про участь елефантерії у цьому конфлікті цілком можна списати на вказаний фактор.

Однак, при цьому треба відзначити, що подібні тези про ймовірність використання персами бойових слонів у цей період є виключно нашим припущенням, оскільки визнання власне самої можливості їхнього застосування зовсім не означає його реальну історичність, через неможливість підкріплення здогадок вагомими джерельними даними.

Дещо схожою є ситуація і з ймовірністю використання елефантерії під час римсько-перської війни 296-298 рр. Можливим свідоцтвом, яке дозволяє висловлювати подібне припущення, є повідомлення Фавстоса Бузанда, який, описуючи військо шахиншаха Нарсе, що вторглося у Вірменію в 297 р., відмічає наявність у його складі великої кількості слонів [14]. Підкріплює це свідоцтво також і зображення слонів на Арці Галерія у Салоніках, яка символізувала його тріумф у переможній кампанії проти персів (рис. 1).

Рис. 1 Перська делегація підносить дари римлянам. Арка Галерія у Салоніках (деталь). Південний стовп, східна сторона, нижня панель [43]

Трактовка цих повідомлень викликає у сучасній історіографії чимало суперечок та дискусій. Так, Ф. Рейнс зауважує, що повідомлення Фавстоса є цілком прийнятним, за умови, що слони, які перебували у складі армії Нарсе, використовувалися не безпосередньо на полі бою, а у тилу, виконуючи функцію тяглових тварин, оскільки ландшафт та клімат Вірменії явно не сприяв бойовому застосуванню елефантерії [29]. У той же час, Н. Гарсоян, коментуючи свідчення Фавстоса, наголошує, що уся глава, у якій власне і подається опис вірменської кампанії Нарсе, є безсистемною компіляцією подій кінця III - середини IV ст., із нальотом фольклорних елементів вірменського героїчного епосу [53]. А це значною мірою нівелює історичну цінність наведених Фавстосом даних. Від себе зауважимо, що свідчення вірменських авторів доби пізньої античності та раннього середньовіччя, особливо стосовно політичної історії, справедливо вважаються свідомою гіперболізацією ролі та місця Вірменії у тогочасній системі міжнародних відносин у Передній Азії, які до того ж, страждають на численні помилки хронологічного та фактологічного плану. А тому недовіра до даних Фавстоса має під собою цілком реальне підґрунтя.

Аналогічні суперечки точаться і навколо зображення з Арки Галерія. Дж. Кістлер та Т. Дар'яї трактують його як підтвердження участі елефантерії у римсько-перській війні 296-298 рр. на боці Сасанідів [27; 34]; М. Ротман та М. Канепа характеризують зображених слонів як дар переможеної перської сторони римлянам [41; 43], а Л. Вінфрі взагалі подає оригінальну гіпотезу про ймовірність використання бойових слонів у цьому конфлікті самими римлянами (!) [42]. Остання точка зору видається відверто сумнівною, а ось перші дві цілком виглядають цілком ймовірними.

Справа в тому, що під кінець правління шахиншаха Шапура I (початок 270-х рр.) різко погіршується обстановка на східних кордонах Ірану, де проти центральної перської влади повстають місцеві сатрапи. Міжусобна боротьба усередині Іраншахру призвела до тривалої кризи, яка протривала до самого початку 290-х рр. І протягом усього цього часу саме східні сатрапії були основним джерелом неспокою та смути в країні [8; 12; 13; 20; 21]. Подібна тривалість міжусобного протистояння в Ірані видається спровокованою почасти і активним втручанням Кушаншахру (який на фоні тимчасового послаблення сасанідської влади звільнився з-під її опіки) у внутрішньоперські справи на боці заколотників. Вихід Кушаншахру із орбіти іранського впливу, автоматично ставив хрест на усі перспективи постачання до сасанідської армії бойових слонів і, навпаки, кушани могли постачати елефантерію своїм союзникам - повсталим сатрапам східного Ірану.

І на нашу думку, єдиною основою сасанідської елефантерії кінця III ст. могли стати лише тварини, захоплені під час каральних експедицій проти непокірних східних сатрапів. Оскільки, варто зважати на той факт, що через відсікання від прямих джерел постачання слонів у кінці правління Шапура I перси (від початку 270-х рр.) були змушені оперувати виключно тими гіпотетичними контингентами тварин, які вдалося сформувати протягом кінця 240-х - 260-х рр. А цей ресурс доволі швидко вичерпувався, у тому числі і через природній фактор, оскільки необхідно враховувати далеко не безмежний проміжок життя слонів. Так, згідно із результатами досліджень, середня тривалість життя азійського слона у неволі у наш час складає приблизно 46 років [54], відповідно, станом на добу пізньої античності та раннього середньовіччя вона була скоріш за все значно меншою, враховуючи як різницю у рівні технічного обслуговування їхньої життєдіяльності, так і «специфічність» сфери використання цих тварин у сасанідському Ірані (поле бою замість затишних вольєрів сучасних зоопарків). А тому, навряд чи слони, завезені до Ірану ще Шапуром, фізично дожили б до моменту початку нової римської-перської війни у 296 р., а якщо і дожили, то явно не могли взяти у ній участь, враховуючи їхній солідний вік.

Сама ж ймовірність використання елефантерії Сасанідами у цьому конфлікті нами цілком допускається, оскільки, як вже зазначалося вище, можливості поповнення свого слонового парку, завдяки трофеям східних походів, вони мали. Однак масштаб цих трофеїв був скоріш за все доволі скромним, а тому підрозділи бойових слонів армії Нарсе суттєво поступалися за своїми кількісними показниками аналогічним підрозділам війська Шапура I.

Окрім цих гіпотетичних за своєю суттю здогадок ми маємо цінне свідоцтво із римського боку - зображення на Арці Галерія, збудованій безпосередньо після закінчення самої війни, орієнтовно у 300 р. [41], коли жива пам'ять про неї ще колихала уми римлян. А тому наявність перської делегації, яка передає слонів у якості дару переможцям, видається переконливою.

Цілком можливо, що перська елефантерія взяла участь у першій кампанії цієї війни, зігравши певну роль у розгромі Галерія в Месопотамії у 296 р. Однак, стосовно участі елефантерії у вірменському поході 297 р. у нас є вагомі сумніви. Зважаючи на нечисленність наявних у його підпорядкуванні бойових слонів, Нарсе явно не став би йти на ризик повністю втратити свою елефантерію у непридатних для її застосування районах Вірменського нагір'я, тим більше, використовуючи її не за призначенням (наприклад у якості тяглових тварин). А тому повідомлення Фавстоса про наявність слонів у експедиційній армії Нарсе скоріш за все є помилковим. Сама ж композиція зображення сасанідської делегації та слонів на Арці дозволяє висловити припущення, що римляни не захопили цих тварин у ході власне бойових дій, а радше проштовхнули пункт про їхню видачу персами вже під час ведення мирних переговорів із переможеним Нарсе. Останній, вочевидь, врешті-решт був змушений відправити спеціальну делегацію, яка передала усіх наявних в Іраншахрі слонів Галерію, який використав їх у пропагандистських цілях у своєму тріумфі, одночасно позбавивши при цьому заклятих ворогів Риму цієї небезпечної зброї принаймні на наступні 30 років.

Наостанок хотілося б окремо прокоментувати тези В. Дмитрієва, який здійснив на сьогоднішній момент найґрунтовніший огляд ймовірності (за висновками автора, неможливості) використання персами елефантерії протягом III ст. не лише на основі аналізу повідомлень про них у наявних джерелах, а й із урахуванням тогочасного міжнародного положення Іраншахру й ідеологічного фактору у процесі впровадження слонів у військову справу Сасанідів. Дослідник цілком слушно звертає увагу на першочерговості «кушанського фактору» у справі розгляду проблематики появи елефантерії у Сасанідів, оскільки відрізаність Іраншахру від Індії, а також вороже оточення фізично унеможливлювали поставку слонів персам [37]. Однак, В. Дмитрієв чомусь подовжує блокаду Ірану з боку кушан протягом усього III - початку IV ст. (до початку східних походів шахиншаха Шапура II у першій половині 330-х рр.) без урахування короткотермінового періоду (кінець 240-х - початок 270-х рр.) прориву цього ворожого оточення Шапуром I, коли гіпотетично перси мали усі шанси створити власну елефантерію і задіяти її протягом цього ж періоду у війнах з Римом. Аналогічно поза уваги дослідника залишилася і ймовірність поповнення сасанідської армії слонами під час міжусобних війн 270-х - початку 290-х рр. із повсталими східними шахрами, які користувалися підтримкою кушан.

Ще більше питань викликає теза В. Дмитрієва про взаємозв'язок відродження перської традиції використання елефантерії у бойових діях із поверненням Сасанідів до давньоіранських (допарфянських) традицій, що було основою нової державної ідеологічної доктрини, формування якої бере початок із часів правління шахиншаха Шапура II, що, в свою чергу, також унеможливлює, на думку автора, використання персами бойових слонів у попередній період [37]. Не заперечуючи вагоме значення ідеологічного повороту, здійсненого за часів Шапура II, ми все ж таки не схильні пов'язувати практику впровадження елефантерії у військову систему Сасанідів із ним, оскільки головну роль у початковій неможливості використання персами бойових слонів відігравали не ідеологічні причини (позиціонування себе як наступників парфян, наслідування їхніх традицій, у тому числі і у військовій сфері), а геополітичні (наявність фізичного бар'єру між Іраном та Індією, яку являв собою Кушаншахр). Оскільки на наше глибоке переконання, питання ідеології чи традиції у разі протиставлення їх військовій необхідності явно відсувалися б на другий план. А тому подібного роду аргументація виглядає сумнівно.

Отже, підсумовуючи усе вищезгадане, ми прийшли до таких висновків. Говорити про цілковиту історичність факту використання Сасанідами елефантерії протягом III ст. у їхніх війнах із Римською імперією не доводиться, оскільки наявні джерельні дані, які підтверджують подібну ймовірність, або суперечать реальним можливостям тогочасного Ірану, обмеженим наявністю геополітичного бар'єру (у ролі якого виступали кушани) на шляху до Індії, або мають тенденційний характер, або можуть слугувати лише у якості непрямих доказів, трактування яких є предметом дискусій чи навіть спекуляцій. Однак, немає жодних підстав і до гіперкритики подібної ймовірності, оскільки гіпотетична можливість залучення персами бойових слонів є цілком вірогідною стосовно римсько-сасанідських війн 250-х - початку 260-х рр., а також кампанії 296-298 рр., коли для цього склалися усі об'єктивні передумови. Втрата ж Сасанідами впливу над Кушаншахром протягом періоду внутрішньополітичної кризи 270-х - початку 290-х рр., а також їхня поразка від Риму у 298 р. могли загальмувати процес розвитку перської традиції використання елефантерії на полі бою, який відновився лише у першій половині 330-х рр.

Список використаних джерел

1. Полибий. (2004). Всеобщая история. В 2 т. Т. 1. Кн. 1-Х (Ф. Мищенко, пер. с древнегреч.). Москва: АСТ.

2. Diodori. (1985). Biblioteca Historica. Vol. 5. C. Th. Fischer (ed.). Stuttgart: B. G. Teubner.

3. Руф, Курций К. (1963). История Александра Македонского. Сохранившиеся книги (К. А. Морозовой, И. А. Мироновой, В. С. Соколова, Д. А. Дрбоглава & А. Ч. Козаржевского, пер. с лат.). В. С. Соколов (ред.). Москва: Изд-во МГУ.

4. Тацит, Корнелий П. (1993). Анналы (А. С. Бобовича, пер. с лат.). С. Л. Утченко (ред.). В Корнелий Тацит. Сочинения в 2 т. Т. 1. Анналы. Малые произведения. Т. 2. История (с. 7-312). Санкт-Петербург: Наука.

5. Арриан. (1993). Поход Александра (М. Е. Сергеенко, пер. с древнегреч.). СанктПетербург: Алетейя.

6. Геродиан. (1995). История императорской власти после Марка (А. И. Доватура, Н. М. Ботвинника, А. К. Гаврилова, В. С. Дурова, Ю. К. Поплинского, М. В. Скржинской & Н. В. Шебалина, пер. с древнегреч.). Санкт-Петербург: Алетейя.

7. Юлиан. (2016). Речи (Л. И. Щеголевой & Т. Г. Сидаша, пер. с древнегреч.). В Император Юлиан. Полное собрание творений (с. 9-171,249-315, 431 -493). СанктПетербург: Квадривиум.

8. Евтропий. (1997). Краткая история от основания Города (А. И. Донченко, пер. с лат.). В Римские историки IVвека (с. 5-73). Москва: РОССПЭН.

9. Аммиан Марцеллин. (1994). Римская история (Ю. Кулаковского & А. Сонни, пер. с лат.). Л. Лукомский (ред.). Санкт-Петербург: Алетейя.

10. Theodoretus. (1843). Ecclesiastical History. A History of the Church in Five Books. London: Samuel Bagster & Sons.

11. Theodoret. (1985). A History of the Monks of Syria (R. M. Price, transl.). Kalamazoo: Cistercian Publications.

12. Авторы жизнеописаний Августов. (2001). Властелины Рима: Биографии римских императоров от Адриана до Диоклетиана (С. П. Кондратьева, пер. с лат.). А. И. Доватур (ред.). Санкт-Петербург: Алетейя.

13. Латинские панегирики. (1996). (И. Ю. Шабаги, пер. с лат.). Вестник древней истории (3), 210-221.

14. Фавстос Бузанд. (1953). История Армении Фавстоса Бузанда (М. А. Геворгяна, пер. с древнеарм.). С. Т. Еремян (ред.). Ереван: Изд-во АН АрмССР.

15. Мовсес Хоренаци. (1990). История Армении (Г. Саркисяна, пер с древнеарм.). С. Аревшатян (ред.). Ереван: Айастан.

16. Зосим. (2010). Новая история (Н. Н. Болгова, пер. с древнегреч.). Белгород: Изд-во БелГУ.

17. Феофан Византиец. (1884). Летопись от Диоклетиана до царей Михаила и сына его Феофилакта (В. И. Оболенского & Ф. А. Терновского, пер. с древнегреч.). Москва: Университетская типография (М. Катков).

18. Михаил Сириец. (1960). Хроника. В Гусейнов, Р. Сирийские источники XII-XIII вв. об Азербайджане (с. 25-52). Баку: Изд-во АН АзССР.

19. The History of al-Tabari. Vol. V. The Sasanids, the Byzantines, the Lakmids, and Yemen. (1999).

20. (C. E. Bosworth, transl.). New York: State University of New York Press.

21. Bal'amT. (1869). Chronique de Abou Djafar-Mo`hammed-ben-Djarir-ben-Yezid Tabari. T. II (M. H. Zotenberg, traduit). Paris: Imprimerie Nationale.

22. Al-Tha'alibT. (1900). HistoiredesroisdesPerses(M. H. Zotenberg, traduit). Paris: Imprimerie Nationale.

23. Die Chronik von Arbela. (1915). In Sachau, E. Die Chronik von Arbela. Ein Beitragzur Kenntnis des altesten Christentums im Orient (S. 39-92). Berlin: Verlag der Konigl. Akademie der Wissenschaften.

24. Chronicon Paschale, 284-628 AD. (2007). (M. Whitby & M. Whitby, transl.). Liverpool: Liverpool University Press.

25. Фирдоуси. (1984). Шахнаме. Т. 5. От начала царствования Искендера до начала царствования Йездгерда, сына Бехрама Гура (Ц. Б. Бану-Лахути & В. Г. Берзнева, пер. с фарси). А. Н. Болдырев (ред.). Москва: Наука.

26. Res Gestae Divi Saporis. (1958). (A. Maricq, transl.). Syria (35), 245-260.

27. Арманди, П. Д. (2011). Военная история слонов с древнейших времен и до изобретения огнестрельного оружия, с критическими замечаниями относительно нескольких наиболее знаменитых воинских деяний древних (А. В. Банникова, пер. с франц.). Санкт-Петербург: Филологический факультет СПбГУ; Нестор-История.

28. Kistler, J. M. (2006). War Elephants. Westport; London: Praeger.

29. Scullard, H. H. (1974). The Elephant in the Greek and Roman World. London: Thames & Hudson.

30. Rance, Ph. (2003). Elephants in Warfare in Late Antique. Acta Antiqua Academiae Scientiarum Hungaricae, (43), 355-384.

31. Абакумов, А. А. (2012). Боевые слоны в истории эллинистического мира (последняя треть IV-II вв. до н. э.). Москва: Книга.

32. Банников, А. В. (2012). Эпоха боевых слонов (от Александра Великого до падения персидского царства Сасанидов). Санкт-Петербург: Евразия.

33. Банников, А. В. & Попов, А. А. (2013) Боевые слоны в Античности и раннем Средневековье. Санкт-Петербург: Изд-во СПбГУКИ.

34. Charles, M. B. (2007). The Rise of the Sassanian Elephant Corps: Elephants and the Later Roman Empire. Iranica Antiqua, (42), 301-346.

35. Daryaee, T. (2016). From Terror to Tactical Usage: Elephants in the Partho-Sasanian Period. The Parthian and Early Sasanian Empires: Adaptation and Expansion. Proceedings of a Conference (pp. 36-41). 14-16 June, 2012, Vienna, Austria. Oxford: Oxbow Books.

36. Дмитриев, В. А. (2003). Состав персидской армии IV в. н. э. в известиях римского историка Аммиана Марцеллина. Метаморфозы истории, (3), 161 -169.

37. Дмитриев, В. А. (2014). Аммиан Марцеллин о тактике персидской элефантерии. В Синицын, А. А. & Холод, М. М. (ред.) KOINON AQPON. Исследования и эссе в честь 60-летнего юбилея Валерия Павловича Никонорова от друзей и коллег (с. 131 -139). Санкт-Петербург: Филологический факультет СПбГУ.

38. Дмитриев, В. А. (2014). Еще раз к вопросу об истоках сасанидской элефантерии. Метаморфозы истории, (5), 181 -194.

39. Дмитриев, В. А. (2013). «Персы получают их из Индии», или почему парфяне не использовали боевых слонов? Метаморфозы истории, (4), 153-172.

40. Мирзоев, Е. Б. (201 б). Шапур I. Триумф над Римом. Санкт-Петербург: Нестор-История.

41. Syvanne, I. & Maksymiuk, K. (2018). The Military History of the Third Century Iran. Siedlce: Siedlce University of Natural Sciences and Humanities.

42. Rothman, M. S. P. (1977). The Thematic Organization of the Panel Reliefs on the Arch of Galerius. American Journal of Archaeology (81), 427-454.

43. Winfrey, L. P. (1980). The Unforgettable Elephant. New York: Walker & Co.

44. Canepa, M. P. (2009). The Two Eyes of the Earth. Art and Ritual of Kingship between Rome and Sasanian Iran. Berkeley; Los Angeles; London: University of California Press.

45. Nabel, J. (2018). Alexander between Rome and Persia: Politics, Ideology, and History. In Moore, K. (ed.) Brill's Companion to the Reception of Alexander the Great (pp. 197-232). Leiden: Brill.

46. Штаерман, Е. М. (1988). Александр Македонский в идеологии Рима. В Чиколини, Л. С. (ред.) Культура и общественная мысль. Античность. Средние века. Эпоха Возрождения (с. 5-17). Москва: Наука.

47. Смыков, Е. В. (2001). Александр Великий и римская политическая идеология. Античное общество - IV: Власть и общество в античности. Материалы международной конференции антиковедов (с. 73-78). 5-7 марта, 2001, Санкт-Петербург, Россия. Санкт-Петербург: Изд-во СПбГУ.

48. Луконин, В. Г. (1969). Культура сасанидского Ирана. Иран в III-Vвв. Очерки по истории культуры. Москва: Наука.

49. Луконин, В. Г. (1969). Завоевания Сасанидов на Востоке и проблема кушанской абсолютной хронологии. Вестник древней истории, (2), 20-44.

50. Бокщанин, А. Г. (1981). Источниковедение Древнего Рима. Москва: Изд-во МГУ.

51. Strobel, K. (1993). Das Imperium Romanum im "3. Jahrhundert". Modell einer historischen krise? Zur Frage mentaler Strukturen breiterer Bevolkerungsschichten in der Zeit von Marc Aurel biszum Ausgang des 3. Jh. n. Chr. Stuttgart: Franz Steiner Verlag.

52. Ставиский, Б. Я. (1977). Кушанская Бактрия: проблемы истории и культуры. Москва: Наука.

53. Jones, A. H. M. (1964). The Later Roman Empire, 284-602. A Social Economic and Administrative Survey. In 3 vol. Vol. 1. Oxford: Basil Blackwell.

54. Garsoian, N. G. (1989). Commentary. In The Epic Histories Attributed to P'awstos Buzand (Buzandaran Patmut'iwnk) (pp. 241-338). Cambridge: Harvard University Press.

55. Wiese, R. J. (2004). Calculation of longevity and life expectancy in captive elephants. Zoo Biology, (23), 365-373.

Размещено на Allbest.ru