Військова справа в Золотій Орді і Турані: компаративний аналіз

Тимур запроваджував у військову справу Турану все, що було на той час прогресивного у цій сфері. Так, М. І. Іванін вказує на наявність у його війську понтонерів або корабельників, яких використовували для наведення мостів і переправ через річки Середньої Азії, Близького Сходу і Великого Степу. Російський військовий історик писав про підрозділ армії Тимура, який спеціалізувася на метанні «грецького вогню», про фахівців з обслуговування облогових машин і метальних знарядь. Крім цього, у війську самаркандського правителя був загін гірських піхотинців і навіть підрозділи бойових слонів (Иванин, 1875, с. 148-149). У середньовічного хроніста Ібн-Арабшаха можна прочитати, що під час облоги фортеці Мардін навесні 1401 р. військо Тимура застосовувало каменеметальні машини, а саперний підрозділ за допомогою ломів, лопат і кирок спробував робити підкоп, щоправда, невдало. Великий емір вимушений був зняти облогу (Ібн-Арабшах, 2008, с. 168).

Самаркандський завойовник одним із перших середньовічних полководців збагнув користь у бою солдатських одностроїв. Він запропонував своїм воякам носити однаковий головний убір певного фасону, щоб вони могли пізнавати один одного під час битви і займати призначене їм місце (Бартольд, 1964, с. 50). Збереглися свідчення, що підрозділи кіннотників відрізнялися також один від одного мастю коней. Автор знаменитої «Зафар-наме» Шараф ад-Дін Алі Йазді, оповідаючи про огляд свого війська Тимуром напередодні битви із Баязидом Йирдилимом влітку 1402 р., зазначив, що деякі підрозділи тоді вже мали однострої: «Таким способом кожен тюмен і кошун проходили і показували своє спорядження, доки черга не дійшла до військ царевича Мухаммад Султана, які щойно прибули із Самарканда. Вони показали таке спорядження, що небо до сих пір стількома очима такого спорядження не бачило. Його військо складалося із кількох підрозділів і було споряджене окремими кольорами: один підрозділ був червоним, інший - зеленим, третій - жовтим і ще один був білим. Таким чином, він показав своїх йигітів різнокольоровими спорядженнями» (Йазди, 2008, с. 294). До цього варто додати, що європейці пізнього середньовіччя знали, що під час облоги міст, Тимур почергово перебував у трьох наметах білого, червоного і чорного кольорів. Перебування завойовника в білому наметі упродовж першого дня облоги означало милість, перехід другого дня в намет червоного кольору означав кров; коли ж Тимур третього дня облоги входив у чорний намет, це означало, що місто буде цілком знищене (Зема, 2023, с. 18).

Дослідники віддавна помітили цю особливість - схильність до всього нового і прогресивного у військовій справі поважного за віком Тимура і консерватизм та прив'язаність до давніх монгольських військових традицій молодого хана Золотої Орди Тохтамиша. Цей контраст був викликаний об'єктивними причинами соціально-економічного та соціокультурного характеру. Цілий розділ дисертації Б. Черкаса про Улус Джучі має заголовок «Правління Токтамиша - спроби поєднання рудиментів політичних концептів минулого з реальністю останніх двох десятиліть ХІУ ст.» (Черкас, 2015, с. 198). Військова система в Золотій Орді і Турані мала у своїй основі соціально-економічну структуру, яка забезпечувала її функціонування. Історик Г. А. Федоров-Давидов писав: «Збіг суспільної і військової структури - характерне явище суспільного ладу кочівників Центральної Азії» (Федоров-Давыдов, 1973, с. 50). Мобілізаційний потенціал країн залежав від ефективності реалізації повноваження правителя на рухому і нерухому власність. Історична наука відкинула концепцію «кочового феодалізму» Б. Я. Владимирцова, за якою соціально-економічний розвиток кочових спільнот визначався власністю на землю як основою класового розшарування кочівників (Владимирцов, 2002). Нинішні дослідники більшою мірою дотримуються цивілізаційного підходу до аналізу соціального розвитку кочових спільнот замість формаційного, тобто враховують етнокультурні чинники, державність і право. Але й вони вимушені визнати, що власність на худобу і землю лежала в основі стратифікації монгольського суспільства.

Ще до розпаду єдиної Монгольської імперії утвердилася так звана улусна система соціально-політичної і військової організації. Давній звичай монголів і тюрків ще за життя батька передавати старшим синам частину свого майна у вигляді табунів худоби після реформ Чингісхана і великих завоювань втілився систему улусів - особливого порядку розподілу власності. «Від власності на одну тільки худобу монгольське суспільство перейшло до аристократичного володіння «юртом-військом», народом, даним в уділ, котрий виставляв загони відповідної чисельності, котрий пас худобу на відповідній території, по якій кочувала ставка- орда», - зазначав Г. А. Федоров-Давидов (Федоров-Давыдов, 1973, с. 67). Старший син Чингісхана отримав від батька в уділ народ, який був здатний виставити чотири тисячі вояків. Завойовуючи землі і покоряючи племена і народи далі на захід, Джучі надавав уділи своїм родичам і представникам монгольської аристократії. Так з'являлися нові улуси в межах Улуса Джучі і, відповідно, нові підрозділи війська. Відомо, що за правління Бату Улус Джучі був поділений на дві частини - ліве крило отримав в уділ брат Бату - Орда. Він разом із синами Джучі зайняв східні і південно-східні регіони майбутньої Золотої Орди. Тобто тут утвердилися джучиди. Праве крило Улуса Джучі опинилося у володінні спадкоємців Бату. Нащадки Орди вважалися васалами нащадків Бату, але ця залежність ще в ХІІІ ст. була суто номінальною. З часом відбувся такий же поділ на праве і ліве крило в цих напівнезалежних державах. Нащадки Джучі ділилися на ханів правого і лівого крила. Кожен улус мав свою ставку хана або держателя улуса, яка називалася «орда».

Соціальна структура Золотої Орди утверджується остаточно за хана Узбека і його наступників. Монгольська аристократія поділялася на дві категорії: улусні держателі - воєначальники, тобто еміри, тисячники, темники, які перебували під управлінням головних улусних емірів - «улус-беків», і аристократія, яка була пов'язана з держапаратом Улуса Джучі. Особливе місце в соціальній структурі належало військовій аристократії - держателям улусів. Фактично, улуси за своїм соціальним змістом відповідали західноєвропейським феодальним ленам - пожалуванням сеньйорів васалам-рицарям на умовах виконання військової служби. У період піднесення Золотої Орди за правління ханів Узбека і Джанібека, коли централізація влади досягла своєї кульмінації, існував жорсткий контроль за виконанням держателями улусів своїх військових зобов'язань. На курултаях періодично переглядалися і перерозподілялися улуси серед емірів / беків. Улуси-лени ще не закріпилися за родинами золотоординської аристократії, не набули спадкового характеру.

У результаті подальшого соціально-політичного розвитку Улуса Джучі з'явилася посада беклярбека - головнокомандуючого при золотоординському ханові. Серед найвідоміших беклярбеків-«темників» були Мамай і Едигей. В. В. Трепавлов зазначав із цього приводу: «Поява посади беклярбека була одним із показників розвитку Золотої Орди. По-перше, розвитку адміністративно-політичного: в особі головного бека і його двору оформлялося спеціалізоване військове відомство держави. Однак тиск архаїчних підвалин і криза Улусу не дозволили завершитися цьому процесові. По-друге, розвитку соціального. Беклербек з'явився не раніше того часу, коли в Золотій Орді цілком оформилася аристократична верства беків, яка вимагала ранжирування і структурування. ... у зазначеній тенденції проглядається так і не реалізований потенціал майбутніх сеньйорально-васальних відносин, місницьких порядків, феодальної драбини та інших інститутів класичного феодалізму» (Трепавлов, 2014, с. 24).

На момент приходу до влади в Золотій Орді хана Тохтамиша улуси вже були спадковими володіннями і мали характер умовного держання. Умови держання улусу були такими: забезпечення надходження до ханської казни визначених податків, чітке виконання мобілізаційних планів, порядок і спокій на підконтрольній території. Найчастіше улус за кількістю населення був здатен виставити десять тисяч кінних воїнів, тобто тумен. Відповідно, і правитель улусу був за військовим рангом темником. Відомо, що в роки правління Тохтамиша з'явився такий вид пожалування як «суюргал» - пожалування ханом земельного володіння, яке мало відповідний податковий і судовий імунітет. Пожалування суюргала означало не тільки звільнення від податків, але й заборону державним службовцям втручатися у справи управління суюргалом (Почекаев, 2009, с. 124). Роздачею суюргалів Тохтамиш прагнув розширити число своїх прибічників. Юридичним підтвердженням такого пожалування був ярлик хана. Дослідник М. А. Усманов вказував на наявність чотирьох типів таких ярликів: «1) тарханні ярлики, що давали судовий і податково-данницький імунітет; 2) суюргальні ярлики, тобто інвеститурні акти, що вводили у земельне володіння; 3) тарханно-суюргальні ярлики, що мали атрибути як власне тарханних, так і суюргальних пожалувань; 4) судово-суюргальні, які розглядали суперечки щодо суюргалів» (Усманов, 1979, с. 281).

Утвердження улусної системи, поширення інституцій суюргала і тарханства поряд із перманентною боротьбою за владу в Золотій Орді різних гілок «золотого роду» між собою не сприяли відновленню військової сили в період, коли хан Тохтамиш намірявся відновити не тільки велич Золотої Орди, але й відродити єдність всієї Монгольської імперії. Нащадки Джучі, які правили в регіоні Дешті-Кипчак, вороже ставилися до центральної влади (Аяган, Чернієнко, 2023, с. 14). Потужним чинником дезінтеграції Золотої Орди стала політика Тимура після блискучих перемог над Тохтамишем (Греков И., 1975, с. 215). Звідси сепаратизм місцевої знаті і явище зрадництва на полі бою у вирішальний момент. Показовими у цьому були вчинки темника Едигея, який упродовж своєї кар'єри багато разів зраджував своїх покровителів - Урус-хана, Тохтамиша, Тимура та інших (Бартольд, 1963, с. 801).

Військова організація в Турані також була пов'язана із улусною системою. Щоправда, ця система формувалася Тимуром безпосередньо у результаті успішних завоювань. Великі улуси у масштабах цілих країн і мусульманських князівств отримували у володіння сини, внуки, зяті полководця, а також видатні воєначальники - соратники. Джерела містять вказівки і про інститут суюргала в Турані. Володіння у формі суюргала отримували численні еміри / беки і заслужені вояки. Звісно, пожалування Тимура супроводжувалися твердим зобов'язанням виконувати військову службу, забезпечувати зазначену кількість військових контингентів під час мобілізації. Незважаючи на те, що земельні володіння воєначальники отримували безпосередньо від Тимура і були зобов'язані йому особисто своїм статусом і багатством, Великий емір все одно вживав додаткових заходів, щоб не допустити зради у вирішальний момент. Л. А. Бобров, аналізуючи склад воєначальників Тимура у битві на р. Кондурча, серед критеріїв, якими керувався правитель Турану для призначення на командну посаду, на перше місце ставить особисту відданість. Зокрема, він зазначає, що «... у військових реаліях другої половини XiV ст. лояльність полководця щодо верховного командування була однією із найсерйозніших проблем. У міру руйнування класичної десяткової системи організації військ все більший вплив в арміях Чингізидів і постчингізидських держав почали отримувати глави родо-племінних ополчень і феодальних дружин. Подібні “польові командири” нерідко вели себе підкреслено незалежно і могли покинути театр бойових дій (або навіть поле битви), керуючись винятково особистими міркуваннями та інтересами. Так, наприклад, відхід Бек-Булат-Оглана з поля битви в 1391 р. і Актау в 1395 р. стали важливими причинами поразок армій Тохтамиша в битвах на Кондурчі і Тереку відповідно» (Бобров, 2015, с. 132-133).

Незважаючи на беззаперечний особистий авторитет серед своїх командирів, Тимур вживав цілу низку додаткових заходів, щоб забезпечити їхню лояльність: часто перекидав командувати з одного кошуна на інший, не допускав тривалого управління провінціями-улусами або тривалого володіння суюргалами, часто створював і розпускав нові корпуси-кули. Тимур виділявся серед азійських правителів щедрістю, обдаровуючи своїх воєначальників, котрі проявили себе на полі бою. Нізам ад-Дін Шамі у своїй знаменитій «Зафар-наме» чимало місця відвів під описи того, як Тимур перед битвами і під час битв нагороджував доблесних воєначальників і простих вояків. Так, за мужність, проявлену у боях напередодні Кондурчинської битви 1391 р., полководець пожалував значну область у лен (суюргал) знаменитому Джалал- бахадуру. «Тимур пожалував і обласкав кожного, хто в цей день проявив доблесть або поставив ногу на шлях мужності, і дав (їм) указ на тарханство. Було наказано, щоб їм не перешкоджали входити до його величності, не карали їх і їхніх дітей до дев'яти проступків, не брали їхніх коней для виконання гужової повинності (улаг) і вважали (їх) звільненими від усіх повинностей (такаліф). Звівши Шах-Маліка у високий сан, (Тимур) пожалував йому особисту печатку (мухр) і парване» (Шами, 2006, с. 228).

Потужним засобом посилення лояльності в арсеналі Тимура були шлюбно-династичні стратегії. Крім цього, він ніколи не забував про авторитет військової сили, постійно утримуючи біля себе гвардійський контингент кавчинів. До засобів збереження лояльності варто додати невмолиму жорстокість туранського правителя, з якою він розправлявся із зрадниками.

Висновки

Отже, військова справа Золотої Орди і військова справа Турану мали у своїй основі монгольську військову традицію, оскільки обидві держави утворились із частин Монгольської імперії - Улусу Джучі та Улусу Чагатая. Ефективна монгольська військова організація, монгольська зброя і монгольська бойова тактика залишалися майже незмінними як в золотоординській, так і в туранській арміях. Основу військ у країнах складало кочове ополчення кіннотників. Загальна військова повинність, запроваджена ще Чингісханом, коли військовозобов'язаними вважалися всі чоловіки віком від 12 до 70 років, успішно функціонувала упродовж XiV - XV ст. Мобілізаційний резерв Улуса Джучі і Турану завжди був масштабним, оскільки повсякдення кожного кочівника, починаючи з дитячих літ, було пов'язане із військовою підготовкою. Велике значення для підготовки майбутнього вояка-кіннотника мав військово- облавний спосіб полювання. Полководці армій Золотої Орди і Турану - хан Тохтамиш і Амір Тимур - добре володіли тактичними прийомами військ кочових народів: «хоровод», «вороняча зграя», «тулгама», «шіучі», і вміло застосовували їх на практиці. Проте «стратегія розгрому» Тимура кардинально відрізнялася від монгольських і золотоординських військових традицій. На відміну від золотоординських полководців, Тимур істотно збільшив кількість піхоти у своєму війську і доручав піхотним підрозділам виконання важливих бойових завдань. Самаркандський завойовник першим серед постмонгольських правителів вловив нову тенденцію військової тактики. Знаючи досконально про небезпеку застосування золотоординцями тактики «тулгама», Тимур збільшив до семи кількість кінних корпусів-кулів, запровадивши «канбули» - два охоронні корпуси попереду корпусів лівого і правого крил, які мали чітке завдання - не допустити флангового обходу позицій свого війська ворожими підрозділами. Новим словом у бойовій тактиці стало унікальне застосування Тимуром військових резервів. Бойова тактика війська Тохтамиша, тобто бойова тактика пізньої Золотої Орди була застарілою тактикою кочового польового бою. Сліпе наслідування цієї тактики стало однією із причин важких поразок Тохтамиша у битвах із Тимуром.

Соціально-економічні структури Золотої Орди в другій половині XiV ст. набули тенденції феодалізації, унаслідок чого ослабла цілісність традиційної монгольської військової організації, що супроводжувалося сепаратизмом частини кочової аристократії і зрадництвом воєначальників. Реформи хана Тохтамиша не запобігли цьому. Розбудова держави, формування улусної системи, пожалування суюргалів у Турані здійснювалися Тимуром у зв'язку з потребами військової організації і бойової обстановки. Наслідки тенденції феодалізації проявилися тут тільки за правління наступників самаркандського правителя. У результаті військо Тимура виявилося згуртованішим і стійкішим у порівнянні із золотоординською армією, що й підтвердилося у битвах на р. Кондурча 1391 р. і на р. Терек у 1395 р.

Джерела та література:

Spuler, B. (1965). Die Goldene Horde. Die Mongolen in Rubland 1223 - 1502. Wiesbaden, 1965.

Ахмедов, Б., Мукминова, Р., Пугаченкова, Г. (1999). Амир Темур. Ташкент: Университет, 263 с.

Аяган Б. Г., Чернієнко Д. А. (2023). Військово-політичне суперництво Шибанідів і казахських

ханів у присирдар'їнському регіоні: процеси етнічного розмежування в Центральній Азії у XV - XVi століттях. Східний світ, №2, 5-17. doi: https://doi.Org/10.15407/orientw2023.02.005

Бартольд, В. В. (1963a). Отец Едигея. Академик В. В. Бартольд. Сочинения (в 8 т. Т. 2, Ч. 1, сс. 797-804). Москва: Издательство восточной литературы.

Бартольд, В. В. (1963b). Тимур и тимуриды. Академик В. В. Бартольд. Сочинения (в 8 т. Т. 2, Ч. 1, сс. 157-162). Москва: Издательство восточной литературы.

Бартольд, В. В. (1963c). Туркестан в эпоху монгольського нашествия. Академик В. В. Бартольд. Сочинения (в 8 т. Т. 1, сс. 4-597). Москва: Издательство восточной литературы.

Бартольд, В. В. (1964). Улугбек и его время. Академик В. В. Бартольд. Сочинения (в 8 т. Т. 2, Ч.2, сс. 25-177). Москва: Издательство восточной литературы.

Бобров, Л. А. (2015). Командный состав армии Амира Тимура в Кондурчинской битве 1391 г. Золотая Орда: история и культурное наследие. Астана: ИП «BG-PRINT», 111¬134.

Боплан, Г. Л. де. (1990). Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. К.: Наук. думка. 256 с.

Вернадский, Г. (1997). Монголы и Русь. Тверь: ЛЕАН; Москва: АГРАФ, 480 с.

Владимирцов, Б. Я. (2002). Общественный строй монголов. Монгольський кочевой феодализм. Владимирцов Б. Я. Работы по истории и этнографии монгольских народов. М. : Вост. лит., 295-488.

Горелик, М. В. (1990). Степной бой (из истории военного дела татаро-монголов). Военное дело древнего и средневекового населения Северной и Центральной Азии. Сборник научных трудов. Новосибирск: СО АН СССР, 155-160.

Горелик, М. В. (2002). Армии монголо-татар Х-XIVвеков. Воинское искусство, оружие, снаряжение. Москва: ООО «Восточный горизонт», 84 с.

Греков, Б. Д., Якубовский, А. Ю. (1950). Золотая Орда и её падение. Москва-Ленинград: Издательство Академии Наук СССР, 478 с.

Греков, И. Б. (1975). Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV-XVвв.). М. : Издательство «Наука»; Главная редакция восточной литературы, 517 с.

Груссе, Р. (2006). Империя степей: Атилла, Чинисхан, Тамерлан. Алматы: Санат, 336 с.

Гумилев, Л. Н. (1987). Древняя Русь и Великая Степь. М. : Мысль, 766 с.

Зема, В. Є. (2023). Тамерланова клітка для Баязида в історіографії доби Відродження. Східний світ, № 1, 6-23. doi: https://doi.org/10.15407/orientw2023.01.005

Ибн Арабшах. (2008). История Амира Тимура. Ташкент: Мехнат, 326 с.

Иванин, М. И. (1875). О военном искусстве и завоеваниях монголо-татар и среднеазиатских народов при Чингис-хане и Тамерлане. С.-Петербург: Типография товарищества «Общественный», 252 с.

Измайлов, И. Л. (2009). Организация войска. Военное искусство. История татар с древнейших времен. Т.3. Улус Джучи (Золотая орда). XIII - середина XV в. Казань: Институт истории АН РТ, 396-431.

Измайлов, И. Л. (2010). Военная организация Улуса Джучи. Батыр. Традиционная военная культура Евразии, №1, 5-15 .

Йазди Шараф ад-Дин Али (2008). Зафар-наме. Ташкент: издательство журнала

«SAN'AT», 486c.

Кушкумбаев, А. К. (2009). Институт облавных охот и военное дело кочевников Центральной Азии. Сравнительно-историческое исследование. Кокшетау: Келешек 2030, 170 с.

Кушкумбаев, А. К. (2012). Ключевые принципы монгольской военной стратегии XIII - XIV вв. Военное дело Улуса Джучи и его наследников. Астана: Фолиант, 38-71.

Кушкумбаев, А. К., Бобров Л. А. (2013). Монгольская тактика ведения степного боя. Военное дело кочевников Казахстана и сопредельных стран эпохи средневековья и нового времени. Астана: ИП «BG-print», 5-47.

Миргалеев, И. М. (2011). Битвы Токтамыш-хана с Аксак Тимуром. Военное дело Золотой Орды. Проблемы и перспективы изучения. Казань: Фолиант, Институт истории им. Ш. Марджани АН РТ, 170-182.

Михневич, Н. П. (1896). История военного искусства з древнейших времен до начала ХІХ столетия. Санкт-Петербург : Паровая Скоропечатня П. О. Яблонского, 520 с.

Низам ад-Дин Шами (2006). Из «Книги побед» Низам ад-Дина Шами. История Казахстана в персидских источниках. IV том. Сборник материалов относящихся к Золотой Орде. Извлечения из персидских сочинений, собранные В. Г. Тизенгаузеном и обработанные А. А. Ромаскевичем и С. Л. Волиным. Алматы: «Дайк-Пресс», 205-247.

Почекаев, Р. Ю. (2009). Право Золотой Орды. Казань: Издательство «Фэн» АН РТ, 260 с.

Свечин, А. (1927). Эволюция военного искусства с древнейших времен до наших дней. Том первый. Москва-Ленинград: Государственное издательство. Отдел военной литературы, 384 с.

Сейдалиев Эмиль. (2016). Военное дело Золотой Орды. Золотая Орда в мировой истории. Коллективная монография. Казань: Институт истории им. Ш. Марджани АН РТ, 264-287.

Сокирко, О. Г. (2023). Репліки османської мілітарної культури у військовому побуті Гетьманщини кінця XVII ст. Східний світ, № 4, 39-58. doi:

https://doi.Org/10.15407/orientw2023.04.039

Трепавлов, В. В. (2010). Золотая Орда в XIV веке. М.: Квадрига, 69 с.

Трепавлов, В. В. (2014). Беклярбек в структуре монгольской і тюркской государственности. Золотоордынское обозрение, № 2 (4), 21-34.

Трубецкой, Н. С. (1925). Наследие Чингис-хана. Берлин, 60 с.

Трубецкой, Н. С. (1993b). О туранском элементе в русской культуре. Россия между Европой и Азией: Евразийский соблазн. Антология. М.: Наука, 59-76.

Трубецкой, Н. С. (1993а). Общеевразийский национализм. Россия между Европой и Азией: Евразийский соблазн. Антология. М.: Наука, 90-99.

Усманов, М. А. (1979). Жалованые акты Джучиева Улуса XIV- XVI вв. Казань: Издательство Казанского университета, 321 с.

Федоров-Давыдов, Г. А. (1973). Общественный строй Золотой Орды. М.: Издательство Московского университета, 180 с.

Храпачевский, Р. П. (2004). Военная держава Чингисхана. М.: АСТ, 557 с.

Черкас, Б. В. (2014). Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, триторіально-

адміністративний устрій, економіка, міста. (ХіІІ -XIVст.). Київ: Інститут історії України, 387 с.

Черкас, Б. В. (2015). Західні володіння Улусу Джучи ХІІІ - XIV ст.: суспільно-політичний та економічний розвиток. Дис. ... док. істор. наук: 07.00.02. Київ, 357 с.

Якубовский, А. Ю. (2014). Тимур. Тамерлан - покоритель Азии. М.: ЛОМОНОСОВЕ, 5-51.

References:

Ahmedov, B., Mukminova, R., Pugachenkova, G. (1999). Amir Temur [Amir Temur]. Tashkent: Universitet, 263 p. [in Russian].

Aiahan, B. H.,& Cherniienko, D. A. (2023). Viiskovo-politychne supernytstvo Shybanidiv i kazakhskykh khaniv u prysyrdar'inskomu rehioni: protsesy etnichnoho rozmezhuvannia v Tsentralnii Azii u XV - XVI stolittiakh [The military-political supernity of the Shibanids and Kazakh khans in the Syrdar region: processes of ethnic demarcation in Central Asia in the 15th - 16th centuries]. Skhidnyi svit- The World of the Orient, 2, 5-17. doi:

https://doi.org/10.15407/orientw2023.02.005 [in Ukrainian].

Bartold, V. V. (1963a). Otets Edigeya [Edigei's father]. Akademik V. V. Bartold. Sochineniya. (Vol. 2, P. 1, pp. 797-804). Moskva: Izdatelstvo vostochnoy literaturyi. [in Russian].

Bartold, V. V. (1963b). Timur i timuridyi [Timur and the Timurids]. Akademik V. V. Bartold.

Sochineniya. (Vol. 2, P. 1, pp. 157-162). Moskva: Izdatelstvo vostochnoy literaturyi. [in Russian].

Bartold, V. V. (1963c). Turkestan v epohu mongolskogo nashestviya [Turkestan during the Mongol invasion]. Akademik V. V. Bartold. Sochineniya. (Vol. 1, pp. 4-597). Moskva: Izdatelstvo

vostochnoy literaturyi. [in Russian].

Bartold, V. V. (1964). Ulugbek i ego vremya [Ulugbek and his time]. Akademik V. V. Bartold. Sochineniya. (Vol. 2, P. 1, pp. 25-177). Moskva: Izdatelstvo vostochnoy literaturyi. [in Russian].

Bobrov, L. A. (2015). Komandnyiy sostav armii Amira Timura v Kondurchinskoy bitve 1391 g. [The command structure of Amir Timur's army in the Battle of Kondurchin in 1391]. Zolotaya Orda: istoriya i kulturnoe nasledie, 111-134. [in Russian].

Boplan, H. L. de. (1990). Opys Ukrainy, kilkokh provintsii Korolivstva Polskoho, shcho tiahnutsia vid kordoniv Moskovii do hranyts Transilvanii, razom z yikhnimy zvychaiamy, sposobom zhyttia i vedennia voien [The Description of the Ukraine, several provinces of the Kingdom of Poland, stretching from the borders of Muscovy to the borders of Transylvania, together with their customs, way of life and warfare]. K.: Nauk. Dumka, 256 p. [in Ukrainian].

Cherkas, B. V. (2014). Zakhidni volodinnia Ulusu Dzhuchy: politychna istoriia, trytorialno- administratyvnyi ustrii, ekonomika, mista. (XIII - XIV st.) [Western possessions of Ulus Juchi: political history, territorial-administrative system, economy, cities. (XIII - XIV centuries)]. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy, 387 p. [in Ukrainian].

Cherkas, B. V. (2015). Zakhidni volodinnia Ulusu Dzhuchy XIII - XIV st.: suspilno-politychnyi ta ekonomichnyi rozvytok [Western possessions of the Juchi Ulus of the 13th - 14th centuries: socio-political and economic development]. Dys. ... dok. istor. nauk: 07.00.02. Kyiv, 357 p. [in Ukrainian].

Fedorov-Davyidov, G. A. (1973). Obschestvennyiy stroy Zolotoy Ordyi [Social system of the Golden Horde]. M.: Izdatelstvo Moskovskogo universiteta, 180 p. [in Russian].

Gorelik, M. V. (1990). Stepnoy boy (iz istorii voennogo dela tataro-mongolov [The steppe battle (from the history of military affairs of the Tatar-Mongols)]. Voennoe delo drevnego i srednevekovogo naseleniya Severnoy i Tsentralnoy Azii. Sbornik nauchnyih trudov. Novosibirsk: SO AN SSSR, 155-160. [in Russian].

Gorelik, M. V. (2002). Armii mongolo-tatar Х- XIV vekov. Voinskoe iskusstvo, oruzhie, snaryazhenie [Armies of the Mongol-Tatars of the X - XIV centuries. Martial art, weapons, equipment]. Moskva: OOO «Vostochnyiy gorizont», 84 p. [in Russian].

Grekov, B. D., & Yakubovskiy, A. Yu. (1950). Zolotaya Orda i eyo padenie [The Golden Horde and its fall]. Moskva-Leningrad: Izdatelstvo Akademii Nauk SSSR, 478 p. [in Russian].

Grekov, I. B. (1975). Vostochnaya Evropa i upadok Zolotoy Ordyi (na rubezhe XIV - XV vv.) [The Eastern Europe and the decline of the Golden Horde (at the turn of the 14th - 15th centuries)]. M. : Izdatelstvo «Nauka»; Glavnaya redaktsiya vostochnoy literaturyi, 517 p. [in Russian].

Grusse, R. (2006). Imperiya stepey: Atilla, Chinishan, Tamerlan [The Empire of the Steppes: Atilla, Chiniskhan, Tamerlane]. Almatyi: Sanat, 336 p. (in Russian).

Gumilev, L. N. (1987). Drevnyaya Rus i Velikaya Step [The Ancient Rus' and the Great Steppe]. M. : Myisl, 766 p. [in Russian].

Hrapachevskiy, R. P. (2004). Voennaya derzhava Chingishana [The Military state of Genghis Khan]. M.: AST, 557 p. [in Russian].

Ibn Arabshah (2008). Istoriya Amira Timura [The story of Amir Timur]. Tashkent: Mehnat, 326 p. [in Russian].

Ivanin, M. I. (1875). O voennom iskusstve i zavoevaniyah mongolo-tatar i sredneaziatskih narodov pri Chingis-hane i Tamerlane [On the art of war and the conquests of the Mongol-Tatars and Central Asian peoples under Genghis Khan and Tamerlane]. S.-Peterburg: Tipografiya tovarischestva «Obschestvennyiy», 252 p. [in Russian].

Izmaylov, I. L. (2009). Organizatsiya voyska. Voennoe iskusstvo [The organization of the army. The military art]. Istoriya tatar s drevneyshih vremen. Ulus Dzhuchi (Zolotaya orda). XIII - seredina XVv. (Vol. 3). Kazan: Institut istorii AN RT, 396-431. [in Russian].

Izmaylov, I. L. (2010). Voennaya organizatsiya Ulusa Dzhuchi [The military organization of Ulus Jochi]. Batyir. Traditsionnaya voennaya kultura Evrazii, 1, 5-15. [in Russian].

Kushkumbaev, A. K. (2009). Institut oblavnyih ohot i voennoe delo kochevnikov Tsentralnoy Azii. Sravnitelno-istoricheskoe issledovanie [The Institute of Hunting and Nomadic Warfare of Central Asia. Comparative-historical]. Kokshetau: Keleshek 2030, 170 p. [in Russian].

Kushkumbaev, A. K. (2012). Klyuchevyie printsipyi mongolskoy voennoy strategii XIII - XIV vv. [The key principles of the Mongolian military strategy of the 13th and 14th centuries]. Voennoe delo Ulusa Dzhuchi i ego naslednikov. Astana: Foliant, 38-71. [in Russian].

Kushkumbaev, A. K., & Bobrov, L. A. (2013). Mongolskaya taktika vedeniya stepnogo boya [Mongolian tactics of steppe combat]. Voennoe delo kochevnikov Kazahstana i sopredelnyih stran epohi srednevekovya i novogo vremeni. Astana: IP «BG-print», 5-47. [in Russian].

Mihnevich, N. P. (1896). Istoriya voennogo iskusstva z drevneyshih vremen do nachala XIX stoletiya [The history of Military Art from the Oldest Times until the beginning of the XIX Century]. Sankt-Peterburg : Parovaya Skoropechatnya P. O. Yablonskogo, 520 p. [in Russian].

Mirgaleev, I. M. (2011). Bitvyi Toktamyish-hana s Aksak Timurom [The Battle of Toktamysh Khan with Aksak Timur]. Voennoe delo Zolotoy Ordyi. Problemyi i perspektivyi izucheniya. Kazan: Foliant, Institut istorii im. Sh. Mardzhani AN RT, 170-182. [in Russian].

Nizam ad-Din Shami (2006). Iz «Knigi pobed» Nizam ad-Dina Shami [From the «Book of Victories» Nizam ad-Din Shami]. Istoriya Kazahstana v persidskih istochnikah. Sbornik materialov otnosyaschihsya k Zolotoy Orde. Izvlecheniya iz persidskih sochineniy, sobrannyie V. G. Tizengauzenom i obrabotannyie A. A. Romaskevichem i S. L. Volinyim (Vol. 4). Almatyi: «Dayk-Press», 205-247. [in Russian].

Pochekaev, R. Yu. (2009). Pravo Zolotoy Ordyi [The Right of the Golden Horde]. Kazan: Izdatelstvo «Fen» AN RT, 260 p. [in Russian].

Seydaliev Emil (2016). Voennoe delo Zolotoy Ordyi [The Military affairs of the Golden Horde]. Zolotaya Orda v mirovoy istorii. Kollektivnaya monografiya. Kazan: Institut istorii im. Sh. Mardzhani AN RT, 264-287. [in Russian].

Sokyrko, O. H. (2023). Repliky osmanskoi militarnoi kultury u viiskovomu pobuti Hetmanshchyny kintsia XVII st. [Replicas of the Ottoman military culture in the military life of the Hetmanate at the end of the 17th century]. Skhidnyi svit- The World of the Orient, 4, 39-58. doi:

https://doi.org/10.15407/orientw2023.04.039 [in Ukrainian].

Spuler, B. (1965). Die Goldene Horde. Die Mongolen in Rubland 1223 - 1502. Wiesbaden, 1965. (in German).

Svechin, A. (1927). Evolyutsiya voennogo iskusstva s drevneyshih vremen do nashih dney. Tom pervyiy [The evolution of military art from ancient times to the present day]. (Vol. 1). Moskva- Leningrad: Gosudarstvennoe izdatelstvo. Otdel voennoy literaturyi, 384 p. [in Russian].

Trepavlov, V. V (2010). Zolotaya Orda v XIV veke [Golden Horde in the 14th century]. M.: Kvadriga, 69 p. [in Russian].

Trepavlov, V. V. (2014). Beklyarbek v strukture mongolskoy i tyurkskoy

gosudarstvennosti [Beklyarbek in the structure of Mongolian and Turkic statehood]. Zolotoordyinskoe obozrenie - Golden Horde review, 2 (4), 21-34. [in Russian].

Trubetskoy, N. S. (1925). Nasledie Chingis-hana [The Legacy of Genghis Khan]. Berlin, 60 p. [in Russian].

Trubetskoy, N. S. (1993a). Obscheevraziyskiy natsionalizm [Pan-Eurasian nationalism]. Rossiya mezhdu Evropoy i Aziey: Evraziyskiy soblazn. Antologiya. M.: Nauka, 90-99. [in Russian].

Trubetskoy, N. S. (1993b). O turanskom elemente v russkoy kulture [About the Turanian element in Russian culture]. Rossiya mezhdu Evropoy i Aziey: Evraziyskiy soblazn. Antologiya. M.: Nauka, 59-76. [in Russian].

Usmanov, M. A. (1979). Zhalovanyie aktyi Dzhuchieva Ulusa XIV - XVI vv. [Complaint acts of Ulus Jochi XIV - XV centuries]. Kazan: Izdatelstvo Kazanskogo universiteta, 321 p. [in Russian].

Vernadskiy, G. (1997). Mongolyi i Rus [Mongols and Rus']. Tver: LEAN; Moskva: AGRAF, 480 p. [in Russian].

Vladimirtsov, B. Ya. (2002). Obschestvennyiy stroy mongolov. Mongolskiy kochevoy feodalizm [The social system of the Mongols. Mongol nomadic feudalism.]. Vladimirtsov B. Ya. Rabotyi po istorii i etnografii mongolskih narodov. M. : Vost. lit., pp. 295-488. [in Russian].

Yakubovskiy, A. Yu. (2014). Timur [Timur]. Tamerlan - pokoritel Azii. M.: Lomonosov', 5-51. [in Russian].

Yazdi Sharaf ad-Din Ali (2008). Zafar-name [Zafar-nahme]. Tashkent: izdatelstvo zhurnala «SAN'AT», 486 p. [in Russian].

Zema, V. Ye. (2023). Tamerlanova klitka dlia Baiazyda v istoriohrafii doby Vidrodzhennia [The Tamerlane's cage for Bayezid in the historiography of the Renaissance]. Skhidnyi svit- The World of the Orient, 1, 6-23. doi: https://doi.org/10.15407/orientw2023.01.005 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru