Учений-історик, германіст М.Д. Мартинов у світлі автобіографічних матеріалів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Учений-історик, германіст М.Д. Мартинов у світлі автобіографічних матеріалів

С.I. Світленко

Наукове товариство імені Шевченка. Дніпровський осередок

Світленко С.І. Учений-історик, германіст М.Д. Мартинов у світлі автобіографічних матеріалів.

У публікації розглянуто автобіографічні матеріали М.Д. Мартинова, проаналізовано їх структуру, текстологічні особливості, зміст та значення. Наголошено, що це репрезентативне й вірогідне джерело з історії життя та діяльності вченого, який зробив помітний внесок у становлення історичної германістики й освітній процес на кафедрі загальної історії та історичному факультеті ДДУ у 1970-х - 1990-х рр. Зазначені автобіографічні матеріали можуть становити інтерес для дослідників університетської освіти та науки в контексті складного процесу трансформації від радянської до української національної освітньо-наукової системи.

Ключові слова: історична германістика, автобіографічні джерела, текстологічний аналіз, кафедра загальної історії, історичний факультет, навчально-виховний процес.

Svitlenko S. I. Wissenschaftler-Historiker, Germanist M. D. Martynov im Lichte autobiografischer Materialien.

Im Artikel wurden die autobiografischen Materialien von M. D. Martynov untersucht, die Struktur der autobiografischen Materialien, textologische Merkmale, Inhalt und Bedeutung wurden analysiert. Es wird betont, dass es sich um eine representative und zuverlassige Quelle aus dem Leben und der beruflichen Arbeit eines Wissenschaftlers handelt, der einen wichtigen Beitrag zur Gestaltung der historischen Germanistik und des Ausbildungsprozesses an der Universitat in Dnipro am Lehrstuhl fur Allgemeine Geschichte und an der historischen Fakultat in den 1970er-1990er Jahren geleistet hat. Die vorliegenden autobiografischen Materialien konnten fur Forscher der universitaren Bildung und Wissenschaft im Kontext des komplexen Transformationsprozesses vom sowjetischen zum ukrainischen nationalen Bildungs- und Wissenschaftssystem von Interesse sein.

Schlusselworter: historische Germanistik, autobiografische Quellen, Textanalyse, Abteilung fur Allgemeine Geschichte, Historische Fakultat, Bildungsprozess.

Svitlenko S. I. The Historian and Germanist M. D. Martinov in the Light of His Autobography Materials.

This publication introduces the autobiographical materials of M. D. Martinov into the academic discourse. In the archeographic introduction, these sources' structure and textual characteristics are elucidated, their content and significance are analyzed, and the key milestones in the scholarly and pedagogical activities of the scholar and Germanist are portrayed within the historical context of the 1970s to the 1990s. The textual portion includes footnotes, secondary textual layers, decryption, and clarification of ambiguous passages, employing textological and systemic analysis as research methods. The publication is primarily based on Martinov's autobiography titled «Nikolay Dmitrievich Martinov» as well as the notes «29 Years in the Service of Clio (1969-1998). Personal Experiences» and «Appendix (from the Poetic Diary)» written by this scholar. These materials are considered sufficiently representative and credible sources for understanding the life and contributions of M. D. Martinov, who made a significant impact on the development of historical German studies and the educational process at the Chair of General History and the Department of History in DGU between 1970s and 1990s. The scholarly novelty of this publication lies in the archaeographic exploration of M. D. Martinov's autobiographical legacy, as he was a prominent representative of the historical German studies within the scientific school of Dnipro historians in the latter part of the 20th century. These autobiographical materials may be of interest not only for researchers of the History Department' of DGU past but also to study the intricate process of transforming higher historical education and science in Ukraine from the Soviet to the Ukrainian national educational and scientific system.

Keywords: German studies, autobiographical sources, textological analysis, General History Chair, Histoiy Department of History, educational and teaching process.

Постановка проблеми

учений історик мртинов

Розширення бази джерел історичних досліджень - важливе завдання професійних істориків, бо це один із чинників, які сприяють наближенню дослідників до правди минувшини. І в цьому контексті автобіографічні матеріали відіграють особливу роль, тому що вони часто містять цікаву інформацію, яку не знайти в офіційних заформалізованих звітах, рапортах, службових записках тощо. Але часто трапляється так, що історики опиняються у становищі, про яке влучно йдеться в народному прислів'ї: «Чоботар без чобіт». Адже у вчених, які присвячують усе своє життя вивченню інших людей, подій, фактів, явищ, банально «не доходять руки», щоб написати про себе хоча б автобіографічну записку, не кажучи про фундаментальні мемуари.

Тому, коли на початку березня 2008 р. до мене в кабінет декана історичного факультету ДНУ увійшов Микола Дмитрович Мартинов, а він уже десять років як перебував на заслуженому відпочинку поза межами нашого міста, в процесі розмови я ризикнув попросити свого шановного співрозмовника написати хоча б невеличкі спомини. Виявилось, що тоді Микола Дмитрович проживав у станиці Вешенська, що на півночі Ростовської області, і приїхав до Дніпропетровська на нетривалий час. На моє здивування дуже швидко М. Д. Мартинов написав і передав свої автобіографічні матеріали разом із невеличкою запискою, датованою 5 березня 2008 р. В ній М. Д. Мартинов висловлював думку, що навряд чи його «Записки», а тим більше вірші «пойдут в дело», але «своими воспоминаниями я облегчил свою душу». Очевидно, в рік свого 70-річчя, а це якраз 2008 р., Микола Дмитрович мав якісь заготовлені начерки, що дало змогу йому так оперативно оформити їх на моє прохання. Вірогідно, він мав надію на їх оприлюднення. Але, на жаль, ані того року, ані в наступний період опублікувати їх не було можливим, і ці матеріали зберігалися в мене в особистому архіві.

Мета цієї археографічної публікації полягає в тому, щоб вперше ввести до наукового обігу автобіографічні матеріали М. Д. Мартинова, а в археографічному вступі розкрити їх структуру, текстові особливості, проаналізувати зміст та значення, показати основні віхи науково-педагогічної діяльності вченого-історика, германіста в контексті історичного часу 1970-х-1990-х рр.

Історіографічний аспект

Вперше автобіографічні записки М. Д. Мартинова добре прислужилися як першоджерело в ході написання науково-довідкового видання «Історичний факультет Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара (1918-2018)» [6], особливо в нарисі № 4 «Відродження і становлення історичного факультету (1971 - середина 1980-х рр.)» [6, с. 77, 79, 86, 87, 88, 90, 91, 92, 107-111] та в нарисі № 5 «Історичний факультет часів «перебудови» та першого десятиліття незалежності України» [6, с. 121]. Однак тоді були використані лише окремі текстові фрагменти.

Отож коли 7 липня 2023 р. завідувач кафедри всесвітньої історії доцент А. Г Венгер запропо-нував мені підготувати археографічну публікацію з автобіографічними матеріалами М. Д. Мартинова для фахового збірника наукових праць «Сучасні дослідження з німецької історії», я відразу погодився. Зазначу, що пройшло вже понад півстоліття з часу відновлення історичного факультету ДДУ в 1971 р., а мемуарних описів факультетських подій останньої третини ХХ ст. ще не багато. У цьому контексті значний дослідний інтерес становлять спогади учених- істориків: І. Ф. Ковальової [7], Г К. Швидько [19], В. К. Якуніна [20], а також спомини учнів, колег про А. С. Зав'ялова [4], М. П. Ковальського [12], Д. П. Пойду [5], Я. Г Рубіна [3], В. Т Сиротенка [2], А. М. Черненка [14; 15] та ін. Оригінальні саморе- презентації у формі інтелектуальних діалогів залишили М. П. Ковальський [8] та А. Г Болебрух [1]. В останні роки набувають усе більшої популярності усноісторичні дослідження. У тритомному археографічному виданні «Усна історія Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара» (2013-2017) опубліковано усноісторичні свідчення кількох учених-істориків нашого факультету [17; 18]. Хоча будь-яке мемуарне джерело не позбавлене певного суб'єктивізму і потребує верифікації, воно містить особливий інформаційний колорит і допомагає краще зрозуміти сутність та особливості певного історичного періоду.

З огляду на вищезазначене автобіографічні матеріали М. Д. Мартинова, без сумніву, відкриють маловідомі або вже призабуті сторінки історії. Справа також і в тому, що особистість Миколи Дмитровича Мартинова викликала в мене позитивні емоції в часи студентства, аспірантури і роботи на історичному факультеті від початку науково-педагогічної діяльності до завідування кафедрою історії України. В постаті М. Д. Мартинова приваблювала інтелігентна зовнішність з густою чуприною, рясно вкритою досить ранньою сивиною, а головне - його душевність, скромність, толерантність, щира повага до співрозмовника, які органічно поєднувалися з широким кругозором, ґрунтовними знаннями і вправністю донести їх до слухачів.

Джерела. Основу публікації становить автобіографія «Николай Дмитриевич Мартынов» (2 березня 2008 р.) [10, арк. 1-1 зв.] і спогади вченого- історика, германіста «29 лет на службе у Клио (1969-1998). Лично пережитое» [11, арк. 1-25]. Своєрідним доповненням до названих матеріалів стало «Приложение (из поетического дневника Н. Д. Мартынова)» [12, арк. 1-18], яке за браком місця не розміщено в цій публікації. Крім вищевказаних автобіографічних матеріалів, у цьому архео-графічному вступі використано матеріали особової справи М. Д. Мартинова, які зберігаються в Архіві Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара [9]. Копії цих архівних документів люб'язно надав мені завідувач кафедри всесвітньої історії доц. А. Г Венгер, який до того ж посприяв у ході технічної підготовки тексту до публікації, за що я щиро вдячний.

Виклад основного матеріалу

Науково-педагогічна діяльність М. Д. Мартинова припала на вельми цікавий процес відновлення і становлення історичного факультету тодішнього Дніпропетровського державного університету (нині - Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара) в 1970-х - 1990-х рр. Спочатку слід зазначити, що першим автобіографічним матеріалом М. Д. Мартинова є стисла автобіографія «Николай Дмитриевич Мартынов», написана російською мовою на одному аркуші з двох сторін чорною пастою і датована 2 березня 2008 р. У ній наведено основні віхи біографії автора, зокрема рік і місце народження (9 жовтня 1938 р., с. Можари Рязанської області), отримання вищої освіти на історичному факультеті Воронезького державного університету і присвоєння кваліфікації «Історик. Вчитель історії з викладанням німецькою мовою» в 1965 р.; праця вчителем історії та німецької мови в СШ № 80 у м. Бєлово Кемеровської області (1965-1966); навчання в аспірантурі по кафедрі нової та новітньої історії Воронезького державного університету (1966-1969); робота старшим викладачем, доцентом, завідувачем кафедри загальної історії Дніпропетровського державного університету (1968-1998) (нині - кафедра всесвітньої історії ДНУ ім. Олеся Гончара) [10, арк. 1-1 зв.]. Водночас варто наголосити, що в цій автобіографії, яка писалася досить швидко, не знайшли висвітлення деякі суттєві автобіографічні аспекти, розкриті в автобіографії вченого з особової справи. Так, у цьому документі уточнено місце народження М. Д. Мартинова - с. Можари, Сараєвського району, Рязанської області; вказані батьки автора: батько - Дмитро Григорович Мартинов, 1913 р.н., учасник Другої світової війни, механік з ремонту швейних машин у Можарській швейній артілі; мати - Ксенія Іванівна Мартинова, 1915 р.н., швач-ка Можарської швейної артілі; зазначена трирічна служба М. Д. Мартинова в Радянській армії після закінчення Можарської СШ, а також відмічені деякі важливі факти науково-педагогічної біографії автора, зокрема його перебування з жовтня 1974 р. до липня 1975 р. на науковому стажуванні в Німецькій Демократичній Республіці (Лейпцигський університет ім. К. Маркса) і робота на посаді старшого наукового співробітника з 1 листопада 1979 р. по 1 листопада 1981 р. [9, арк. 3].

Важливим складником розглядуваної автобіографії М. Д. Мартинова є факти його науково- педагогічної діяльності як вченого-історика та германіста. Так, ідеться про захист 29 грудня 1970 р. кандидатської дисертації «Ф. Лассаль и лассальянство в западногерманской историографии» у Воронезькому державному університеті; про роботу на таких посадах, як заступник завідувача кафедри, заступник декана з науки, відповідальний секретар і редактор кафедральних збірників наукових праць, зокрема окремих випусків між- вишівського збірника «Вопросы германской исто-рии»; виконання громадських доручень, зокрема керівника теоретико-методологічного семінару історичного факультету, куратора академічних груп, лектора товариства «Знання», секретаря партбюро історичного факультету.

Зазначені в автобіографії й факти підвищення кваліфікації М. Д. Мартиновим у НДР та МДУ і загальна кількість його наукових праць - 56 бібліографічних позицій у списку. Це, зокрема, чотири статті у всесоюзних наукових виданнях, два навчальні посібники: «Критика западногерманской буржуазной историографии немецкого рабочего движения 1871-1914» (Днепропетровск, 1983. 68 с.); «Марксистское направление в западногерманской историографии немецкого рабочего движения 1871-1914 гг.» (Днепропетровск, 1984. 80 с.) та одна монографія - «Клио и Сталин» (Дніпропетровськ, 1998. 151 с.), написана у співавторстві з проф. В. К. Якуніним [21]. Вказано також факт підготовки під керівництвом М. Д. Мартинова двох захищених кандидатських дисертацій, а також його нагороди на рівні Міністерства вищої і середньої освіти СРСР, Дніпропетровського обкому КПУ і ректора ДДУ Зазначено і таку деталь - перебуваючи на пенсії, М. Д. Мартинов опублікував 11 популярних статей у регіональних газетах Ростовської області [10, арк. 1-1 зв.].

В «Автобіографії» М. Д. Мартинова з особової справи вміщено дані щодо видового розмаїття публікацій, зокрема вказано два навчальні посібники, чотири методичні видання та 42 статті. Важливими є згадки і про сімейний стан М. Д. Мартинова, який навів дані про дружину - Тамару Пантеліївну Мартинову, учительку історії, старшого лаборанта кафедри політичної історії ДДУ та доньку - Олену Миколаївну Мартинову, тоді вже фахову історики- ню, яка закінчила історичний факультет ДДУ [9, арк. 3 зв.].

Дослідний інтерес становлять записки «29 лет на службе у Клио (1969-1998). Лично пережитое». За видовою належністю це оповідне автобіографічне джерело, спомини, які писалися вже з певної відстані часу, що минув. Сам автор на початку свого викладу визначив основний зміст своїх записок: «Спогади про дні минулі, про людей і події, ситуацію на факультеті, особливо в перші роки його існування» . І цілком можна погодитися з автором, який вважав, що його свідчення як очевидця і учасника тодішніх подій полегшать роботу майбутнім літописцям історії нашого факультету [11].

Зазначені записки М. Д. Мартинова датовані 3 березня 2008 р., тобто написані в дуже стислий термін, бо передані були вже 5 березня того ж року. Обсяг джерела - неповні 25 односторонніх сторінок, написаних на папері жовтуватого кольору синьою й чорною пастою [11, арк. 1-25]. Первинний текст записок написаний одним чоловічим почерком, рукою М. Д. Мартинова, щоправда, різною пастою: арк. 1-2 - чорною, 3-16 - синьою, 17-25 - знову чорною. Очевидно, текст редагувався, свідченням чого є редакторські вставки і виправлення вторинного характеру, що внесені жіночим почерком (очевидно, рукою дружини

М.Д. Мартинова - Тамари Пантеліївни) пастою синього кольору і на арк. 8, 16 - чоловічим почерком (М. Д. Мартинова) пастою чорного кольору. В ряді місць автор рукопису зробив внутрішньотекстові закреслення або виправлення. Ці текстологічні зміни позначені нами підрядковими примітками. В ряді випадків автор публікації подав текстові редакторські вторинні вставки і правки в квадратних дужках, у яких позначив і окремі текстові скорочення слів.

У процесі підготовки вказаних автобіографічних першоджерел до публікації максимально збережено особливості стилістики автора, лише в окремих небагатьох випадках виправлено знаки пунктуації чи помилки. Окремі текстологічні моменти, зокрема текстові уточнення й доповнення, знайшли відбиток у післятекстових примітках. Автобіографічні джерела супроводжуються археографічними легендами, розміщеними наприкінці текстів.

Автобіографічні записки М. Д. Мартинова містять цікаві деталі його трудової діяльності на кафедрі загальної історії ДДУ Завідувач кафедри проф. В. Я. Борщевський відіграв важливу роль у прийнятті на роботу Миколи Дмитровича відразу на посаду старшого викладача. Він пообіцяв розглянути питання і про вступ М. Д. Мартинова до лав КПРС, що було в той час необхідною умо-вою роботи на такому факультеті, як історичний. Першим днем роботи М. Д. Мартинова на кафедрі загальної історії тодішнього історико-філологічного факультету ДДУ стало 1 листопада 1969 р. Приступивши до роботи, Микола Дмитрович спочатку читав курс історії нового часу, вів практичні заняття на вечірньому відділенні [11, арк. 2, 3].

Автор спогадів назвав викладачів кафедри загальної історії різних поколінь, надав їм стислі характеристики. Мова йшла про ветеранів кафедри доц. Ф. Р. Гольденберг та доц. З. М. Куніну, з якими у Миколи Дмитровича відразу встановилися добрі стосунки. Розповів автор і про науково-педагогічних працівників середнього покоління, зокрема таких, як: доц. І. Ф. Ковальова, доц. В. А. Новодран, доц. Л. В. Скрипникова, викл. А. С. Бодян, викл. А. А. Герман, викл. Г Я. Манжола [11, арк. 4-6].

Цікаві замальовки залишив М. Д. Мартинов про морально-психологічний клімат на кафедрі загальної історії. З одного боку, члени кафедри прагнули не забувати один одного, особливо ветеранів, які багато років відпрацювали, з іншого - в колективі панував неспокій. Очевидно, значною мірою це спричинялося особливостями стилю роботи завідувача кафедри проф. В. Я. Борщевського, який неформально підходив до взаємовідвідувань занять викладачів, до обговорення лекцій, семінарських занять, кандидатських дисертацій та монографій, що часом набувало гострих форм. Звичайно, не всі були задоволені, хоча такі принципові обговорення сприяли підвищенню професійного рівня науково- педагогічних працівників кафедри.

Загалом М. Д. Мартинов відзначив складність управління таким підрозділом, як кафедра загальної історії, де кожний викладач певною мірою був «сам окремою кафедрою». Неспокійна ситуація на кафедрі того часу призвела до плинності кадрів. Залишили кафедру і університет А. С. Бодян, А. А. Герман, В. А. Новодран, Л. В. Скрипникова. Перейшла на новостворену кафедру історіографії та джерелознавства І. Ф. Ковальова, як незабаром і завідувач кафедри В. Я. Борщевський [11, арк. 5, 6, 7].

Крім кафедри загальної історії, на історико- філологічному факультеті функціонувала спочатку ще одна кафедра історичного напряму - історії СРСР та УРСР, багатолітнім завідувачем якої був проф. Д. П. Пойда. Дмитро Павлович, за словами М. Д. Мартинова, «зберігав незаперечний авторитет не тільки на кафедрі, але й на факультеті», був мудрим наставником для викладачів, аспірантів та студентів, вирізнявся тактовністю й делікатністю. Проф. Д. П. Пойда відіграв ключову роль у появі на кафедрі та факультеті В. І. Шевцова - друга студентських та аспірантських років М. Д. Мартинова, теж випускника Воронезького державного університету.

Микола Дмитрович мав добрі стосунки з проф. Д. П. Пойдою та його колегами по кафедрі. Він назвав цілу плеяду науково-педагогічних працівників старшого і середнього поколінь, які в різні роки працювали на кафедрі історії СРСР та УРСР. Це, зокрема, М. Ф. Карпенко, Д. С. Шелест, В. П. Чумаченко, В. В. Стецкевич, В. І. Михайлова, Ф. К. Пархоменко, М. А. Шапошников, М. П. Ковальский, І. І. Копотієнко, Л. О. Кравченко, Р. С. Попова, Т. Д. Липовська, Т. А. Чуднова, М. Я. Білан, В. В. Іваненко, В. Ф. Шарапа, В. І. Шевцов та ін. Прикметно, що М. Д. Мартинов належав до доброзичливих, не конфліктних людей, а тому впродовж 29 років роботи на кафедрі у нього зберігалися «гарні стосунки» з усіма членами цього колективу 11, арк. 2, 7, 8].

В автобіографічних записках М. Д. Мартинова зосереджена увага на уповільненості процесу переходу СРСР від тоталітарного режиму до автократичного, що стало загальним суспільно- політичним тлом, на якому розгорталась діяльність відновленого факультету. Це ілюструється низкою цікавих спостережень. Наочним проявом неосталіністських підходів в історичній науці стало критичне ставлення офіційного історієписання до книги О. М. Некрича «1941. 22 июня» (1965), в якій автор зробив спробу об'єктивного аналізу становища СРСР напередодні вторгнення нацистської Німеччини. На прикладі цієї книги М. Д. Мартинов цілком точно показав, що в той час «всі спроби пошуку історичної істини безжально припинялись». Зокрема, у його записках ішлося, що «зі справою Некрича» в кулуарах кафедри загальної історії пов'язували раптове і дивне звільнення у 1974 р. з підрозділу й університету старшого викладача О. І. Крупкіна, кандидатська дисертація якого «Английская буржуазная историография о польском вопросе во внешней политике Англии в период Второй мировой войны (1939-1945)» була рекомендована до захисту в 1973 р. Можливо, готуючи свій рукопис до захисту, О. І. Крупкін необачно зробив занадто багато посилань на опальну книгу О. М. Некрича [11, арк. 9-10].

Можу тільки підтвердити твердження М. Д. Мартинова, що відбиток того часу, який про-являвся в тотальному ідеологічному й політичному впливі правлячої КПРС на всі форми наукової та навчально-виховної роботи, був вельми чітким і простежувався майже до кінця горбачовської «перебудови» [11, арк. 10]. Адже з перших кроків перебування на історичному факультеті ДДУ всім студентам пояснювали, що «наш факультет - ідеологічний». Це й не дивно, бо відновлений після тривалої перерви в 1971 р., він швидко став кузнею кадрів не тільки для закладів освіти та науки, а й партійних, радянських та комсомольських установ. Тодішня вища історична освіта та наука системно обслуговували потреби комуністичної ідеології, політики та соціальної практики. Звичайно, цей процес базувався на теоретико-методологічних положеннях «теорії марксизму-ленінізму», без використання якої було немислимо написання студентської курсової й дипломної роботи, кандидатської чи докторської дисертації, монографії.

Прояви інакомислення могли дуже дорого обійтися їх автору. М. Д. Мартинов самокритично усвідомлював, що його кандидатська дисертація «Ф. Лассаль и лассальянство в западногерманской историографии» цілком вписувалася в офіційне річище радянської історичної науки. Світоглядне прозріння прийшло до Миколи Дмитровича пізніше, після болісного переосмислення попереднього досвіду, очевидно, вже за часів «горбачовської перебудови». Принаймні, його вірш, датований 30 серпня 1988 р., є реальним підтвердженням вельми критичного ставлення автора до пророцтв тодішнього вченого миру - «велемовного і порожнього» [11, арк. 10].

Захист дисертації, за словами М. Д. Мартинова, «був успішним на ті часи», і перший офіційний опонент д-р іст. наук В. І. Салов (Інститут історії СРСР АН СРСР) рекомендував видати дисертацію книгою. «Слава Богу, що цього не відбулося!» - зазначав Микола Дмитрович [11, арк. 11]. Очевидно, він мав на увазі, що у виданні необхідно зберігати політкоректність і данину догмам марксистсько- ленінській методології, що далеко не завжди сходилося з історичною істиною. Тому М. Д. Мартинов вважав за краще залишати свою дисертацію у вигляді рукопису.

Важливим чинником соціалізації в середовищі радянської вищої школи того часу було набуття не тільки статусу вченого, а й партійності. У березні 1970 р. М. Д. Мартинова прийняли кандидатом у члени КПРС (за рекомендаціями, привезеними ним із Воронежа), а через рік він став членом партії. Судячи із записок, процес цей відбувався не просто, характеризувався «довгими зволіканнями». В успішному проходженні кандидатури позитивну роль відіграв тоді ще кандидат історичних наук, доцент, заступник декана історико-філологічного факультету А. С. Зав'ялов. До речі, Анатолій Сергійович допоміг М. Д. Мартинову і з отриманням квартири [11, арк. 11].

Тим часом у червні 1971 р. за підтримки ректора університету академіка В. І. Моссаковського, професорів В. Я. Борщевського та Д. П. Пойди, партійних органів міста та області у Дніпропет-ровському державному університеті відновили історичний факультет. Першим деканом відродженого освітньо-наукового підрозділу став доц. Микола Федорович Карпенко, за словами М. Д. Мартинова, «живий як ртуть, демократичний у спілкуванні», який вболівав душею за факультет, будував плани стосовно його розширення, збільшення прийому студентів, відкриття нових кафедр. До речі, вже 1972 р. на факультеті відкрили третю кафедру - історіографії та джерелознавства (завідувач - проф. В.Я. Борщевський). У 1973 р. завідувачем кафедри загальної історії став А. С. Зав'ялов, який водночас працював проректором вечірньої і заочної освіти університету (1971-1980) [11, арк. 11-12; 16, с. 117].

За словами М. Д. Мартинова, кафедра історіографії та джерелознавства поступово укомплектувалась висококваліфікованими кадрами. В різний час у підрозділі працювали професори А. Г Болебрух, М. П. Ковальський, І. Ф. Ковальова, І. І. Колесник, В. В. Підгаєцький, доценти І. І. Копотієнко, В. І. Шевцов, старший викладач Є. А. Чернов та ін. [11, арк. 12].

М.Д. Мартинов як здібний, ерудований молодий вчений добре вписався у факультетський колектив і невипадково вже в 1972 р. був обраний секретарем партійного бюро. Між керівником факультетської парторганізації М. Д. Мартиновим і деканом М. Ф. Карпенком встановилися дружні й довірливі стосунки [11, арк. 11, 12].

Здавалося, ніщо не віщувало біди. Різноманітні питання факультетського життя тодішній декан історичного факультету М. Ф. Карпенко вирішував енергійно, швидко, обираючи оптимальний варіант розв'язання завдань. За своїм характером цей керівник належав до сміливих особистостей, не любив «кланятися начальству» і не терпів командно-адміністративного тиску з боку працівни-ків парткому. Водночас зайва різкість у поступках декана призвела до низки конфліктів: із завідувачем кафедри історії СРСР та УРСР проф. Д. П. Пойдою стосовно розподілу випускників аспірантури (в цей конфлікт були втягнуті ректорат ДДУ і Жовтневий РК КПУ); навколо обговорення докторської дисертації доц. М. Ф. Карпенка і захисту докторської дисертації доц. Д. С. Шелеста; з приводу порушень фінансової дисципліни за госпдоговірною темою (керівник - доц. І. Ф. Ковальова) [11, арк. 14].

Як часто трапляється - кількість перейшла в якість. «Найбільш приголомшливий грім», кажучи словами М. Ф. Мартинова, гримнув у зв'язку зі «справою» про анекдоти, або «про ведення політично-шкідливих розмов», що яскраво свідчить про задушливу морально-психологічну атмосферу того часу. Суть «справи» полягала в тому, що у відповідні державні органи надійшов донос на п'ятьох студентів історичного факультету, які в приватній розмові, але на території навчального закладу, розповідали анекдоти про Л. І. Брежнєва, В. І. Чапаєва та ін. Це стало підставою для жорсткого й багатоступеневого ідейно-політичного розбору на засіданнях партбюро і комсомольського бюро, на партійних зборах факультету, на парткомі університету, а особливо на бюро РК КПУ і бюро МК КПУ. «Провина», що інкримінувалася цим студентам, які були членами КПРС або членами ВЛКСМ, полягала в тому, що вони, розповідаючи і слухаючи анекдоти, тим самим «порочили суспільний і державний лад СРСР». Це був настільки серйозний проступок в очах сторони обвинувачення, що всіх «анекдотчиків» виключити з лав партії або комсомолу і відрахували з університету [5, с. 89; 11, арк. 14-16].

«Справа» напряму торкнулася й керівних осіб. Бюро міськкому партії ухвалило рішення «зміцнити керівництво факультету» і винести суворі догани із занесенням до облікової картки члена КПРС декану і секретарю партбюро. За цих обставин декан М. Ф. Карпенко написав заяву про звільнення і залишив не тільки університет, а й Дніпропетровськ. Секретар партбюро М. Д. Мартинов з партійною доганою був відправлений в десятимісячне наукове стажування до Німецької Демократичної Республіки [11, арк. 16]. «Справа» «про ведення політично шкідливих розмов» свідчить, настільки жорстким був ідеологічний диктат КПРС періоду неосталінізму.

Документи особової справи М. Д. Мартинова з архіву ДНУ проливають додаткове світло на перебування вченого-історика, германіста в НДР. Десятимісячне стажування проходило в Лейпцизькому університеті ім. К. Маркса під керівництвом проф. В. Бертольда. В ході стажування зібрано значний фактичний матеріал за такими п'ятьма напрямами, як історія німецького робітничого руху в 1871-1914 рр. у марксистській історіографії НДР; західнонімецька історіографія робітничого руху в оцінці істориків НДР; буржуазна історіографія ФРН робітничого руху Німеччини; соціал- демократична історіографія ФРН німецького робітничого руху; прогресивна західнонімецька історіографія німецького робітничого руху. Крім того, за час стажування М. Д. Мартинов дослідив основні публікації головних науково-дослідних центрів ФРН з історії німецького робітничого руху і встановив контакти й отримав консультації у провідних спеціалістів НДР, зокрема проф. Е. Ен- гельберга та ін. Водночас він керував семінаром викладачів, стажерів, аспірантів та студентів м. Лейпцига в системі партійної просвіти; підтриму-вав контакти з відділенням Товариства німецько- радянської дружби в Лейпцигу; прочитав дві лекції німецькою мовою для студентів університету ім. К. Маркса; брав активну участь в урочистих заходах, присвячених «30-річчю Перемоги над фашистською Німеччиною», на яких зробив два повідомлення німецькою мовою тощо [9, арк. 40, 43].

Стажування дало поштовх до активізації публі- каторської та апробаційної діяльності М. Д. Мартинова з теми. Так, за період 1972-1977 рр. учений- германіст опублікував 8 статей обсягом 9,5 друк. арк., виступив на низці наукових колоквіумів та конференцій в Лейпцигу, Калініні (нині м. Твер), працював секретарем (1972), відповідальним редактором кафедрального збірника статей (1973, 1974). У 1976/77 навчальному році М. Д. Мартинов став читати для студентів 5-го курсу денного і вечірнього відділень історичного факультету оновлений на стажуванні спецкурс «Буржуазна історіографія ФРН німецького робітничого руху ХІХ - початку ХХ ст. (30-40-ві рр. ХІХ ст. - 1914 р.)» [9, арк. 40, 41].

У записках М. Д. Мартинова простежується ще одна цікава грань ситуації на факультеті - закритість щодо зовнішніх контактів з країнами Заходу періоду «холодної війни». Прикладом цього став сюжет про лист з історичної бібліотеки Університету Каліфорнії в Санта-Барбарі (США), який надійшов до М. Д. Мартинова приблизно в другій половині 1970-х рр. У ньому містилося прохання надіслати для реферування міжвишівський збірник «Вопросы германской истории», який став видаватися з 1973 р. Але в суспільно-політичній атмосфері часів повороту від політики «розрядки» до «холодної війни» нібито просте питання набуло характеру нерозв'язного [11, арк. 20].

Автор записок точно зазначив ще одну важливу особливість життя колективу історичного факультету - активну участь викладачів та студентів у громадській діяльності університету та країни. Це, зокрема, щорічні осінні виїзди на сільськогосподарські роботи зі збирання врожаю в колгоспах та радгоспах області; участь у будівництві головного корпусу університету на проспекті Гагаріна; залучення до виборчих кампаній у різні органи влади, коли треба забезпечити необхідний результат за «блок комуністів і безпартійних»; проведення пропагандистських кампаній з вивчення праць Л. І. Брежнєва тощо. Уся ця діяльність перебувала під жорстким контролем парткому і ректорату університету [11, арк. 12, 13, 17, 18].

Після повернення з НДР науково-педагогічна діяльність М. Д. Мартинова увійшла у звичне рі-чище, адже він продовжував входити до керівного ядра історичного факультету. Впродовж 14 років (1974-1998), зокрема за часів деканства Р. С. Попової, А. М. Черненка та частково за А. Г Болебруха, доц. М. Д. Мартинов працював заступником декана з наукової роботи, а під час хвороби проф. А. М. Черненка обіймав посаду т. в.о. декана історичного факультету. Прикметно, що, поміж інших численних обов'язків, автор не міг не згадати систематичні прибирання території на просп. Гагаріна, що примикала до корпусу університету, яка здійснювалася силами студентів та викладачів. Ця робота жорстко контролювалася «зверху» [11, арк. 17]. Від себе додам, що виконувалася вона часто за рахунок навчальних занять.

Згадуючи зазначений період, М. Д. Мартинов відмітив неспокій на факультеті за часів декан-ства доц. Р. С. Попової (1974-1977) і командно- адміністративний порядок, встановлений деканом проф. А. М. Черненком (1977-1987). Характеризуючи навчально-виховний процес на факультеті, як і в університеті загалом, автор записок вказав на його зайву заформалізованість й заорганізованість, підпорядкованість формуванню у студентів професійної майстерності, що нерозривно поєднувалося з утвердженням «наукового світогляду і комуністичної моральності» [11, арк. 17].

Із записок випливає, що на факультеті велась робота з удосконалення педагогічної майстерності, проводились відповідні конкурси серед викладачів. Студенти з великою повагою ставилися до лекцій та особистостей професорів: Д. П. Пойди, В. Т Си- ротенка, М. П. Ковальського, І. Ф. Ковальової, В. В. Іваненка, І. І. Колесник; доцентів: Т. Д. Ли- повської, С. С. Волкобоя, С. Й. Бобилєвої та ін. Водночас М. Д. Мартинов наголосив, що комуністичні догми «єдино вірного вчення марксизму-ленінізму» обмежували можливості як викладачів-лекторів, так і студентів. Те саме слід сказати і про виховну роботу зі студентами, де поряд із живим нормальним спілкуванням, присвяченим питанням культури, археологічним відкриттям, творчості окремих істориків, письменників, мали місце формалізм, начотництво, догматизм, примусові роботи, які все ж таки превалювали [11, арк. 5, 18].

У 1970-х - 1980-х рр. помітні позитивні зміни відбувалися на факультеті в науковому напрямі. Мемуарист вказав на активний розвиток низки наукових шкіл: з історії Німеччини, НДР і ФРН під керівництвом проф. А. С. Зав'ялова, з археології - проф. І. Ф. Ковальової, джерелознавства історії України - проф. М. П. Ковальського, з історії селянського руху в Україні - проф. Д. П. Пойди, з історії соціал-демократичної еміграції - проф. А. М. Черненка. З 1970-х рр. примітним на факультеті став історіографічний напрям. Крім того, М. Д. Мартинов окреслив коло досліджуваних питань з історії місцевого краю. Прикметним став «справжній прорив» на факультеті у справі захисту докторських дисертацій. Важливими чинниками наукового зростання стали такі, як організація наукових конференцій і колоквіумів, участь викладачів у роботі конференцій у різних науково-освітніх центрах СРСР, зміцнення наукових зв'язків не тільки в межах УРСР і РРФСР, а й у зарубіжжі (НДР, ПНР). Важливою формою роботи стало щорічне проведення конкурсів студентських наукових робіт [11, арк. 19].

Оповідаючи про зазначений період, М. Д. Мартинов сфокусував виклад на кафедрі загальної історії, завідувачем якої в 1973-1989 рр. був доцент, а згодом професор А. С. Зав'ялов. Стиль роботи цього керівника обумовлювався жорсткістю характеру і командно-адміністративним методом управління, набутим на попередній партійній роботі. Такий підхід входив у суперечність з амбіціями, демократичними ілюзіями й емоціями деяких членів кафедри, що зумовлювало конфлікти і чвари, які відбувалися постійно. За словами М. Д. Мартинова, прагнули дистанціюватися від кафедрального протистояння Т Г. Медоварова (1972-1983), Л. С. Тутік (1977-2001) та Л. Ф. Кондратюк (1971-1999). Водночас М. Д. Мартинов віддав належне А. С. Зав'ялову як засновнику збірника наукових праць «Вопросы германской истории», фундатору наукової школи з германістики і одному з тих, хто був причетний до відновлення історичного факультету [11, арк. 20-21].

Вельми цікавими є спостереження М. Д. Мартинова стосовно тих змін, що відбувалися на історичному факультеті після краху СРСР, у перші роки відновленої незалежності України. По-перше, в дусі часу перемін вдосконалювалася факультетська структура, в межах якої ще за часів горбачовської «перебудови» в 1989 р. замість кафедри СРСР та УРСР утворилися дві нові кафедри: історії України (завідувачка - проф. Г К. Швидько) і кафедра історії СРСР (завідувач - доц., згодом проф. В. В. Іваненко). Остання в 1992 р. здобула назву кафедри російської історії. Кафедра історії КПРС трансформувалася в кафедру політичної історії, яка в 1992 р. стала кафедрою української історії та етнополітики (завідувач - проф. В. К. Якунін). По-друге, прискорилось оновлення змісту освітнього процесу, що виявлялося, за словами автора, у процесі «розмежування з марксистсько-ленінською схематикою і комуністичною догматикою». По-третє, «відбувся помітний крен усіх наукових шкіл у бік вивчення історії України». Цього перекосу не змогла уникнути й кафедра загальної історії, завідувачем якої був М. Д. Мартинов у 1992-1998 рр., і Інститут українсько-німецьких досліджень при кафедрі (директор - доц. С. Й. Бобилєва) [11, арк. 21, 22].

Зазначені зміни відбувалися на тлі глибокої системної кризи, яка уразила Україну в 1990-х рр. М. Д. Мартинов засвідчив, що в тій кризовій ситуації різко погіршилося матеріальне становище викладачів і їхня купівельна спроможність, ослабнули або взагалі перервалися налагоджені наукові контакти, розпочався «відтік мізків» з факультету й університету. Кафедра загальної історії не стала винятком, про що свідчать автобіографічні записки, які певною мірою доповнюються матеріалами особової справи М. Д. Мартинова. У 1990-х рр. деякі викладачі емігрували в країни Заходу: проф.

С. М. Плохій, завідувач кафедри загальної історії 1989-1992 рр. - у Канаду; доц. С. І. Жук, який захистив докторську дисертацію, - в США; проф. B.Т Сиротенко - в РФ. На юридичний факультет ДДУ перевелись професори В. М. Калашников та К. А. Марков. Не довго працювали на кафедрі доц. П. Г Кожемякін, к.і.н. Ю. Ратомський та викладач Д. В. Мартюшенко. Передчасно пішов із життя доц. C.С. Волкобой. Натомість були прийняті на кафедру кандидат історичних наук В. К. Клець, викладачі Н. В. Осташева (Н. В. Венгер) та О. І. Безносов, які згодом захистили дисертації, а також лаборантка Т. Л. Петрова. Спроби М. Д. Мартинова зберегти традиційну профільність кафедри через запрошення на посаду завідувача кафедри спеціалістів з германістики - спочатку проф. Ю. Є. Івоніна, а потім - доц. О. Р Давлетова не дали результату. За особовою справою видно, що, незважаючи на певну плинність кадрів, завідувачу кафедри вдавалося зберегти ядро працівників, яке становили проф. А. С. Зав'ялов та проф. В. Т Сиротенко (працювали по 0,25 ставки), доц. С. Й. Бобилєва, доц. Н. В. Бочарова, доц. Л. Ф. Кондратюк, доц. Л. С. Тутік, ст. викл. О. Г Хмельников [11, арк. 22, 23; 9, арк. 134].

Зі звіту М.Д. Мартинова як завідувача кафедри за 1992-1997 рр. випливає, що він брав активну особисту участь в освітньому процесі, зокрема забезпечував навчання з курсу нової історії на 3-му курсі історичного факультету, читав три спецкурси: «Історія історичної науки в країнах Західної Європи та Америки в нові часи», «Актуальні проблеми сучасної історичної науки: погляди і дискусії», «Провідні державні і політичні діячі Заходу в нові часи» - і видав два методичні посібники. Вся навчально-методична робота на кафедрі спрямовувалася на подолання догм і стереотипів, які склалися в освітньому процесі в радянський період. На це був розрахований і науково-методологічний семінар «Нові підходи до вивчення і викладання всесвітньої історії», який функціонував під керівництвом М.Д. Мартинова.

У науковому напрямі завідувач кафедри загальної історії опублікував за 1992-1997 рр. п'ять наукових статей, в яких, зокрема, розглядалися маловивчені аспекти германістики; відредагував два міжвишів- ські збірники наукових праць, у тому числі «Питання німецької історії. Історики та їх праці» (1996), «Питання німецької історії. Уроки тоталітаризму» (1997), і запланував ще один - «Питання німецької історії. Суспільство і держава» (1998) загальним обсягом 30 друк. арк. [9, арк. 136, 137, 138].

У своїх записках М. Д. Мартинов не пролив світло стосовно свого виходу на пенсію у віці 60 років. Але певна невдоволеність ситуацією з його боку простежується, що пов'язано, на наш погляд, насамперед з еволюцією наукового напряму кафедри від «чистої» германістики до вивчення німецької діаспори на теренах України, а також з кадровими проблемами, які зумовлювалися не в останню чергу тим, що навантаження на кафедрі з року в рік зростало, а штати скорочувалися. «Що створювалось роками, руйнувалось на очах», - з гіркотою згадував М. Д. Мартинов [11, арк. 23]. Свою роль могли відігравати й ті пристрасті, які в той час вирували в суспільно-політичному житті держави, і проблема власної мовно-культурної та національної ідентичності. Гадаю, що все це в сукупності й було тим основним, що зумовило рішення М. Д. Мартинова не продовжувати науково-педагогічну кар'єру, а 3 вересня 1998 р. написати заяву на ім'я в.о. ректора ДДУ М. В. Полякова про звільнення з 9 жовтня 1998 р. «за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію». Того ж дня заява була завізована деканом А. Г Болебрухом і підписана в.о. ректора М. В. Поляковим до наказу [9, арк. 145].

Оригінальним доповненням до автобіографії та записок є «Приложение (из поэтического дневника Н. Д. Мартынова)», яке містить 19 віршів, написаних російською мовою на білому папері. За нашими спостереженнями, М.Д. Мартинов розпочав свої поетичні дописи досить пізно, в період перебудови 1985-1991 рр. Певно, невипадково надана добірка віршів датована проміжком часу від 1987 р. до 2000 р. Всі вони були написані по свіжих слідах подій.

Ці оповідні джерела у поетичній формі є не менш цікавими, аніж мемуари або документальні свідчення, бо в них найяскравіше віддзеркалено дух повсякденності, емоційно йдеться про тих колег, з якими автора пов'язували якісь неповторні події життя або пам'ятні особисті враження, інколи з гумористичним відтінком. Низка поезій має персоналістичний характер і присвячена таким колегам-історикам, як С. С. Волкобой, Н. В. Бочарова, Д. П. Пойда, В. К. Якунін, М. Я. Білан, В. Д. Мирончук. Водночас окремі поезії стосувалися цілком певних подій, як-от: міжнародна наукова конференція або збірник наукових праць «Теоретико-методологические вопросы развития советской исторической науки» (1987), теж досить добре залюднені автором. Деякі поезії містять цікаві розмисли вченого-історика та поета і є особистими свідченнями стосовно його внутрішнього світу, світоглядних цінностей, глибоких особистих переживань [12, арк. 1-18].

Висновки

Загалом можна стверджувати, що представлені в цій публікації автобіографічні матеріали є до-статньо репрезентативним і вірогідним джерелом з історії життя та діяльності вченого-історика, германіста Миколи Дмитровича Мартинова, який зробив помітний внесок у становлення герма-ністики і взагалі освітнього процесу на кафедрі загальної історії та історичному факультеті ДДУ в 1970-х-1990-х рр. Водночас ці автобіографічні матеріали становитимуть інтерес для дослідників не тільки історії історичного факультету ДДУ, а й складного процесу трансформації вищої історичної освіти та науки України від радянської до української національної освітньо-наукової системи.

References

1. Anatolyy Hryhor'evych Bolebrukh. Professyya ystoryka: real'nost' y ozhydanyya [Historian profession: reality and expectations] (2009). Dnipropetrovs'kyy istoryko- arkheohrafichnyy zbirnyk. [Dnipropetrovsk historical and archaeological collection] / Vyp. 3: Na poshanu profesora Anatoliya Hryhorovycha Bolebrukha [In honor of Professor Anatoly Hryhorovych Bolebrukh] / za red. O. I. Zhurby. Dnipropetrovsk. S. 12-48 [in Ukrainian].

2. Venher, Al'bert (2021). Obrazy mediyevista ta mediyevistyky: Vasyl' Syrotenko [images of the me-dievalist and medieval studies: Vasyl Syrotenko]. Vinnytsya: TOV «Nilan-LTD», 244 s. [in Ukrainian].

3. Venher, Al'bert (2022). Obrazy mediyevista ta mediyevistyky: Yakiv Ruban [Images of the medievalist and medieval studies: Yakiv Ruban]. Vinnytsya: TVORY, 312 s. [in Ukrainian].

4. Venher, A. H. (2022). Ukrayins'ko-radyans'ka hermanistyka v osobakh: spohady prof. o. Yuriya Mytsyka pro Anatoliya Zav"yalova [Ukrainian-Soviet Germanistics in person: memories of prof. at. Yury Mytsyk about Anatoly Zavyalov]. Problemy vsesvitn'oyi istoriyi [Problems of world history]. № 1 (17). S. 197231 [in Ukrainian].

5. Dmytro Pavalovych Poyda (1908-1992). Biobibliohraf. pokazhchyk (Do 100-richchya vid dnya narodzhennya) [Dmytro Pavlovich Poida (1908-1992). Biobibliographer index (To the 100th anniversary of the birthday)] (2008) / Ukl. V. V. Ivanenko, M. E. Kavun, O. S. Kucheruk. Dnipropetrovs'k: DNU imeni Olesya Honchara, 68 s. [in Ukrainian].

6. Istorychnyy fakul'tet Dniprovs'koho natsional'noho universytetu imeni Olesya Honchara (1918-2018): nauk.-dovidk. vyd. [Faculty of History of Oles Honchar Dnipro National University: scientific reference publication (1918-2018)] (2020) / Holova redkol. d-r ist. nauk, prof. S. I. Svitlenko. Dnipro: Lira, 444 s. [in Ukrainian].

7. Koval'ova, I. F. (2008). Zhizn', provedennaja v mogile:

ispoved' arheologa [Life spent in the grave: confession of an archaeologist]. Dnepropetrovsk: ART-PRESS, 192 s. [in Russian].

8. Koval's'kyy M. P. (1997). Istoryk i istoriohrafiya:

Deyaki rozdumy pro tvorchyy i zhyttyevyy shlyakh

17. Усна історія Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара: зб. докум. ма-тер. / редкол. проф. М. В. Поляков (голова) та ін. Дніпропетровськ: Ліра, 2013. Т 1. 652 с.

18. Усна історія Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара: зб. докум. ма-тер. / редкол. проф. М. В. Поляков (голова) та ін. Дніпропетровськ: Ліра, 2017. Т 3. 576 c.

19. Швидько Г. К. Минуле у променях пам'яті. Київ: Генеза, 2004. 72 с.

20. Якунин В. История, идеология, политика. Жизнь и познание истории. Днепропетровск: Герда, 2013. 340 с.

21. Якунин В. К., Мартинов Н. Д. Клио и Сталин. Дніпропетровськ: Промінь, 1998. 151 с.

istoryka i sub"yektyvni vlasni mirkuvannya pro yoho mistse v suchasnomu istoriohrafichnomu seredovyshchi y istoriohrafichnykh protsesakh [Historian and historiography: Some reflections on creative and the historian's life path and subjective own considerations about his place in the modern historiographical environment and historiographical processes]. Dnipropetrovs 'kyy istoryko-arkheohrafichnyy zbirnyk [Dnipropetrovsk historical and archaeological collection] Vyp. 1: Na poshanu profesora Mykoly Pavlovycha Koval's'koho [Vol. 1: In honor of Professor Mykola Pavlovich Kovalskyi] / Za red. O. I. Zhurby. Dnipropetrovs'k, S. 13-28 [in Ukrainian].

9. Martynov Mykola Dmytrovych. Osobova sprava. Arkhiv Dniprovs'koho natsional'noho universytetu im. Olesya Honchara [Mykola Dmytrovych Martynov. Personal file. Dniprovsky Archive Oles Honchar Dnipro National University] (kopiya dots. A. H. Venhera). F. 1. Op. 4. Spr. 9982. Ark. 1-149 [in Ukrainian].

10. Martynov Nikolaj Dmitrievich: [avtobіografіja] (2008) [29 years in the service of Clio (1969-1998). Personal experience: [notes 2008]. Osobystyy arkhiv S. I. Svitlenka. [Personal archive of S. I. Svitlenka]. Ark. 1-1 zv. [in Russian].

11. Martynov, N. D. (2008). 29 let na sluzhbe u Klio (19691998). Lichno perezhitoe: [zapiski] (2008) [29 years in the service of Clio (1969-1998). Personal experience: [notes] (2008). Osobystyy arkhiv S. I. Svitlenka [Personal archive of S. I. Svitlenka], Ark. 1-25 [in Russian].

12. Martynov, N. D. (2008) Prilozhenie (iz poeticheskogo dnevnika N. D. Martynova). [Appendix (from the poetic diary of N. D. Martynov)]. Osobystyy arkhiv S. I. Svitlenka [Personal archive of S. I. Svitlenka]. Ark. 1-18 [in Russian].

13. Mykola Pavlovych Koval 's'kyy. Ad gloiiam... Ad honores... Ad memorandum... [Mykola Pavlovich Koval-skyi. For glory... For honors... For remembrance...] (2007) / Za red. H. K. Shvyd'ko. Dnipropetrovs'k: PP «Lira LTD». 392 s. [in Ukrainian].

14. Problemy politychnoyi istoriyi Ukrayiny: zb. nauk. prats' [Problems of the political history of Ukraine: coll. of science works] (2006) / Redkol. O. B. Shlyakhov (vidp. red.) [ta in.]. Dnipropetrovs'k: [KF «Oksamyt-Teks». 336 s. [in Ukrainian].

15. Profesor Anatoliy Mykhaylovych Chernenko ta yoho naukova diyal'nist' [Professor Anatoly Mykhailovych Chernenko and his scientific activity] (2016) / Uklad. Yu. I. Kolomoyets', S. I. Polyakov, O. B. Shlyakhov. Dnipropetrovs'k: Lira, 100 s. [in Ukrainian].

16. Profesory Dniprovs'koho natsional'noho universytetu imeni Olesya Honchara: biobibliohraf. Dovidnyk [Professors of Oles Honchar Dnipro National University: biobibliography. directory] (2018) / Holova redkol. chl-kor. NAN Ukrayiny, prof. M. V. Polyakov ta in. 3-tye vyd., pererob. i dop. Dnipro: LIRA, 400 s. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru