Гетьман П. Скоропадський і гетьманська держава в польській історіографії

На нашу думку, провал пояснювався не лише втратою часу на реалізацію, а радше тим, що в умовах 1918 р. така реформа була просто нереальною. Розруха, занепад господарського життя, які супроводжували революцію, були головною причиною невдачі. Насамперед держава не мала коштів на викуп поміщицької землі, а поміщики не дуже поспішали з продажем в умовах шаленої інфляції. Землю могла купити лише невелика частина заможних селян, а що залишалося робити решті? Чи могли вони знайти якісь інші засоби для існування? В тих умовах, очевидно, що ні. Міста, як імовірні резервуари робочої сили, були ще в гіршому становищі, ніж села. Промислове виробництво переживало кризу, частина фабрик, заводів і шахт зруйнована, частина працювала, але з дуже низькою продуктивністю. В. Менджецький звертає увагу на незадовільний стан економіки: ушкодження засобів виробництва, брак сировини, відсутність оборотного капіталу, досвідчених фахівців, порушення економічних зв'язків -- скоротило видобуток вугілля на Донбасі в 5 разів, відповідно кількість робітників у копальнях зменшилася втричі, вони кілька місяців не отримували заробітну плату. У цих умовах гетьманський уряд міг лише застосовувати заборони на страйки та дозволи на звільнення працівників. У вересні було скасовано закон про 8-го- динний робочий день [8, С. 182--183]. Ці заходи дали певний результат, видобуток вугілля дещо збільшився. Уряд сподівався, що в такий спосіб вдасться відбудувати промисловість, але робітництво було налаштоване інакше.

Польський історик аналізує стосунки центральної української влади й місцевих самоуправлінь -- земств і міських дум. Їх полівіння, що відбулося за час від початку революції, центр та його представники на місцях, губернські й повітові старости, сприймали негативно. Уряд ухвалив постанови, які дозволяли міністрові внутрішніх справ за поданням старост розпускати земства та думи, а старости охоче користувалися цим правом. Окрім того, було розроблено новий проєкт виборчого права, оприлюднений наприкінці літа 1918 р. Він передбачав поворот до куріальних виборів і мав характер діаметрально протилежний до процесу демократизації політичного життя у часи революції. Попри численні протести, у вересні він набув сили закону [8, С. 184--185].

Досить детально розглянувши головні аспекти внутрішньої політики нової влади, автор доходить узагальнюючого висновку, що декларована після перевороту гетьманом та урядом лінія на забезпечення інтересів усіх груп населення виявилася фікцією, а на практиці копіювалася правова модель дореволюційної Росії. Призвело це все не до відновлення спокою й рівноваги у суспільстві, а навпаки -- до наростання опору та виступів селян і робітників [8, С. 185].

Зовнішньополітичні взаємини

Поза увагою історика не залишилася й зовнішня політика Української Держави. Використовуючи Брестський мирний договір, в якому формально фіксувалася рівність сторін, гетьманський уряд намагався в першу чергу налагодити прямі відносини з Берліном і Віднем, де ухвалювалися головні рішення, й у такий спосіб дещо послабити тиск на себе представників союзників у Києві. Історик наголошує на асиметричності відносин. Якщо стосунки з німцями були цілком передбачуваними, то з австрійцями виникли проблеми, котрі було складно владнати. Насамперед вони стосувалися виконання таємного додатку до мирного договору, що стосувався Східної Галичини й визнання Холмщини українською територією. Важливим пріоритетом для гетьманського уряду були також взаємини з Росією -- як більшовицькою, так і небільшовицькою. В. Менджецький стисло зупиняється на переговорах із радянською делегацією в Києві, які розпочалися 23 травня. Головною темою стало визначення кордону, гострі дискусії викликало питання про стосунки Української Держави з урядами Дону, Кубані, Білорусії. Дослідник, посилаючись на українські історіографічні джерела, констатує, що радянська делегаціє свідомо зірвала переговори, коли поразка Центральних держав у світовій війні стала очевидною [8, С. 187].

Дещо більше уваги історик приділив взаєминам гетьманату з Добровольчою армією, на чолі якої у квітні 1918 р. став генерал А. Денікін, рішучий прихильник відновлення «єдиної й неподільної Росії», а також послідовний союзник Антанти. Його успіхи влітку на Кубані та Північному Кавказі, підтримка державами Антанти досить сильно впливали на політичну ситуацію в Україні, посилювали проросійські й монархічні настрої та одночасно зменшували підтримку гетьманського режиму з боку кадетів, Протофісу, великих земельних власників. П. Скоропадський ще до перевороту намагався налагодити контакти з «добровольцями». Але переважна більшість «білих» була категорично проти української державності. Це привело до того, що гетьмана в 'їхньому стані взагалі трактували як зрадника й не бажали підтримувати будь-яких стосунків. Однак це не заважало 'їм мати в Україні напівлегальні організації, проводити вербування офіцерів у Добровольчу армію. Це ускладнювало міжнародне становище гетьманського режиму, головно тому, що держави Антанти трактували Україну як терен безпосереднього німецького впливу [8, С. 188--189]. При цьому, пише польський історик, гетьман добре розумів, що майбутнє України як самостійної країни залежатиме від визнання Антантою, а тому за будь-якої можливості він і міністр закордонних справ наголошували на нейтральному статусі Української Держави, котра не бере участі у світовій війні.

Гетьманат у німецькій оптиці

Розглянувши панораму перевороту та його наслідки в Києві, характер нової влади, головні напрями її політики, дослідник переносить свою увагу на Берлін, на реакції німецької столиці. Він стверджує, що переворот відкрив новий етап дискусій у німецькій політиці та владі про характер східної й, зокрема, української політики. Оскільки переворот був підготовлений таємно, переважно через військовиків, то для політичної еліти в Берліні він стався неочікувано, і сприйняла вона його неоднозначно Сучасна українська історіографія дотримується такої ж думки. Як зазначає Р. Пиріг, « аналіз історичних джерел дозволяє чітко простежити відсутність цілісної "східної" політики Німеччини, суттєві розходження з українського питання серед імперського правлячого істеблішменту», а також гострі суперечності між німцями й австрійцями у ставленні до гетьманату [14, С. 181].. В парламенті центристи й ліві вважали, що переворот став наслідком змови німецьких та українсько-російських мілітарних, монархічних сил, головна мета яких полягала у знівелюванні українського національного руху. Що, очевидно, було небезпідставним. Ліві мали побоювання, що переворот обернеться фактичною окупацією України, а новий уряд буде лише фіктивним прикриттям цієї окупації. Такий хід подій вони пов'язували з можливим посиленням військових і правих кіл у самій Німеччині, що лівих аж ніяк не влаштовувало. Натомість праві в райхстаґу розглядали переворот як поразку українських національних сил, а отже як провал політики створення незалежної України як центру німецького впливу на Сході. З 'їхніх лав лунали голоси про зміну концепції німецької східної політики, визнання України центром знищення більшовизму й відбудови «єдиної Росії», максимально залежної від Німеччини. Дослідник доходить висновку, що коло прихильників незалежної української державності як головної мети Німеччини на Сході значно звузилося. Набирали силу думки, що Україна не здатна бути незалежною, і її «возз'єднання» з Росією неминуче. В. Менджецький указує на постать Ґ. Штреземана як одного з пропагандистів таких поглядів. У червні 1918 р. він побував у Києві, де мав зустрічі з російськими кадетами, зокрема П. Мілюковим, котрі шукали контактів із німцями для спільної боротьби проти більшовиків. В. Менджецький наводить показову цитату зі звіту Ґ. Штреземана про цю поїздку: «Наші цілі в Росії ми можемо зреалізувати в порозумінні з росіянами на площині відбудови російської єдиної конституційної монархії. На думку кадетів, німецько-російський мир може відкрити дорогу до світового загального миру. Перебування в Києві найавторитетніших кадетів -- Мілюкова, Винавера, Набокова, Камінки дає надію на 'їх зближення з німцями. Для нас це можливість відірвати 'їх від Антанти. Вони мають до цього волю [...] але має бути змодифікована Брестська угода, тому що такого не зреалізує жоден російський уряд. Росіяни згодяться на німецький вплив на Литву, віддадуть Фінляндію, але Латвія, Естонія й Україна мають залишитися у зв'язку з Росією. На думку моїх співрозмовників, Україна може отримати автономію, але не незалежний гетьманат» [8, С. 196].

Водночас польський історик уважає, що німецьке командування в Києві ставилося до гетьмана як до партнера, хоч і цілком підпорядкованого. Г. фон Айх- горн, В. Ґренер, а також посол А. Мумм залишалися прихильниками розбудови незалежної української держави. В. Менджецький повертається до думки, що німці та австрійці не відчували сил запровадити в Україні класичну окупацію. Саме з цих міркувань вони наголошували на внутрішньому українському характері перевороту й мінімальній власній участі в ньому. На підтвердження своєї тези В. Менджецький наводить фрагмент з інтерв'ю В. Ґренера газеті «Киевская мысль» 10 травня: «Для всіх було ясно, що дні уряду Голубовича були ліченими, -- зазначив генерал. -- Важко говорити про будь-які результати його діяльності. Торгівля і промисловість завмерли, школи та суди закрились. Тому було запроваджено німецькі суди. В такій ситуації хліборобам було неважко усунути стару владу й поставити при ній енергійну людину». На практиці, пише В. Менд- жецький, німці намагалися встановити суворий контроль над структурами української влади з «повною готовністю до політичного чи військового втручання скрізь, де ситуація могла розвиватися в напрямі, несумісному з німецькими намірами» [8, С. 196]. Але у зовнішніх цілях німці наголошували на незалежності нової української влади. У середині червня оберкомандо підготувало й надіслало до Берліна так звану програму Айхгорна з принципами політики Німеччини щодо Росії та України. Документ (його автором В. Менджецький уважає радше В. Ґренера, ніж Г. фон Айхгорна) визначав головним завданням на Сході -- ослаблення Росії. Тож підтримка незалежності України розглядалася як важливий пріоритет. І не лише тому, що це послаблюватиме Росію, але й з огляду на створення набагато зручніших комунікацій, мостів до Кавказу, Азії, Індії. Автори програми переконані, що Україна завжди буде ворогом Польщі, а це, знову ж таки, в інтересах Німеччини. Відзначалося, що попри побоювання стосовно можливості самостійного існування України, Німеччина, зважаючи на майбутні вигоди, має зробити все для розбудови Української Держави [8, С. 196--197].

Запропонований погляд взяв гору в політичній верхівці Німеччини. Заступник державного секретаря МЗС фон Буше писав приблизно в той самий час, що політикою Берліна в Україні має бути припинення всіх проросійських і федералістських тенденцій, збереження планів поділу Росії та 'її послаблення. Ця позиція знайшла свою остаточну підтримку під час Коронної ради у Спа 2--3 липня. Німеччина вирішила відмовитися від підтримки монархічних сил у Росії й визнати (можливо тимчасово) більшовицьку владу. Відносно України пріоритетом було встановлено її збереження як незалежної держави та центру прямого німецького впливу. Аналізуючи наслідки ради, В. Менджецький звертає увагу на думку імператора Вільгельма, який визнав, що українська державність не може бути самоціллю німецької політики. Він не був упевнений, що Німеччині вдасться остаточно відокремити Україну від Росії [8, С. 197]. З цього сумніву історик робить глибокий висновок: майбутнє України було похідним від першорядного на той час питання про формат майбутніх німецько-російських відносин. До того часу, поки з погляду німецьких політичних й економічних інтересів підтримка української держави була німцям вигідною, вони готові були її підтримувати. Однак розуміли, що в майбутньому навряд чи вдасться уникнути українсько-російського зближення. Підтвердження цієї думки В. Менджецький знаходить у листі В. Ґренера до фельдмаршала Е. Людендорфа, в якому генерал висловлював сумнів щодо можливості тривалого відділення України від Росії, зважаючи на 'їх історичні та економічні зв'язки [8, С. 198].

Спочатку німці покладали надії на новий гетьманський уряд як фахівців, котрі зможуть налагодити господарське й суспільне життя у країні. Однак оптимізм досить швидко зник, коли вони впевнилися, що професійний рівень урядовців не надто високий. Практично нічого не змінилося в порівнянні з часами Центральної Ради в реалізації економічних завдань, які ставили перед Україною окупанти. Польський історик пише, що ані українській владі, ані німцям не вдалося створити ефективний механізм заготівлі зерна. Не допомогли ні каральні заходи, ні підвищення цін на збіжжя. В липні до Німеччини змогли відвантажити 16 тис. т, а у серпні -- 29,5 тис. т продовольства, що було лише незначною частиною обсягів, передбачених договором від 23 квітня [8, С. 250].

Не вдалося також досягнути суспільного миру -- заворушення, яких так побоювалися німці, не змусили себе довго очікувати. В. Менджецький присвячує окремий розділ страйкам і виступам літа 1918 р. Насамперед ідеться про Тара- щансько-Звенигородське повстання та залізничний страйк. Спільними зусиллями урядових сил, а головно німецьких й австрійських військ із застосуванням артилерії та кінноти, селянські антипоміщицькі виступи, як і всеукраїнський страйк залізничників у липні -- серпні вдалося локалізувати. Однак, додає дослідник, ними не можна було легковажити, адже вони вказували на рішучо вороже ставлення значної частини селянства до гетьманської влади.

Важливим наслідком придушення літніх виступів став факт міграції великої кількості молодих людей на території, контрольовані більшовиками, переважно в нейтральну зону, де з них пізніше будуть сформовані дві радянські дивізії. Інша частина повстанців, яка залишилася в Україні, створила невеликі загони, котрі нападали на панські маєтки, гетьманські адміністративні осередки. Автор уважає, що ці загони не могли підірвати життєдіяльність держави, але оскільки 'їх налічувалися сотні, то і про повну стабілізацію становища не можна говорити.

Восени 1918 р. такі загони, об'єднані харизматичними лідерами (В. Менд- жецький виділяє як приклад Н. Махна та Н. Григор'єва) стали основою селянського повстанського руху, який призвів до падіння гетьманату [8, С. 248]. Історик звертає увагу й на факт консолідації партій і громадських об'єднань в Український національний союз, який став легальною опозицією до гетьманського режиму та висунув власну програму побудови держави.

Наприкінці літа 1918 р. німецькі політики зміцнилися в думці, що незалежна українська держава -- найкраща гарантія забезпечення німецького впливу на сході Європи по світовій війні. Але це повинна бути держава, здатна до самостійного існування, не залежна від присутності німецького військового контингенту. Тільки в такому випадку, зазначає польський історик, можна було сподіватися на визнання з боку держав Антанти, а також на успішний захист від російської агресії. Для цього потрібно було реалізувати кілька речей, насамперед створити дієздатну армію, зміцнити державні й економічні структури. А це можна було зробити лише формуванням широкої політичної коаліції, що об'єднала б як проросійськи налаштованих кадетів, так і партії Українського національного союзу. Як показала історія наступних місяців осені, створити таку коаліцію на довгий час було неможливо.

Візит у Берлін

Першою ознакою зміни німецької політики щодо України, вважає В. Менд- жецький, стала організація візиту гетьмана до Берліна, ініціатором чого був сам П. Скоропадський Сучасна українська історіографія стверджує, що ініціаторами візиту були німці. І це виглядає, на нашу думку, правдоподібніше, адже підготовка поїздки велася німцями у глибокій секретності та стала несподіванкою для найближчого оточення гетьмана.. Він 'їхав до кайзера з пакетом із кількох пропозицій. Насамперед спільної боротьби України, Добровольчої армії генерала А. Дені- кіна, яку підтримувала Антанта, та німецьких військ проти більшовиків. Окрім цього він прагнув домогтися згоди Берліна на приєднання Криму та залучення принаймні частини Чорноморського флоту до українських збройних сил, а також обмеження німецького контролю за функціонуванням української влади. Зовні візит виглядав доволі успішним, П. Скоропадського з належними почестями зустрічали найвпливовіші німецькі функціонери, військовики та сам імператор. Але, як уважає В. Менджецький, йому не вдалося зреалізувати жодної зі власних пропозицій [8, С. 256--257]. Сучасні українські історики дотримується дещо іншої думки. Зокрема Р. Пиріг переконаний, що під час перебування в Німеччині гетьман «фактично отримав принципову згоду на включення Криму до складу Української Держави та передачу їй Чорноморського флоту» [16, С. 77]. Та й сам В. Менджецький пише, що візит не був марним, він відкрив новий поворот у гетьманській як зовнішній, так і внутрішній політиці. Очевидно, до цього спричинилося й поступове розуміння фіналу світової війни після невдачі німецьких військ у битві на Марні у серпні 1918 р.

Політичні зміни на завершальному етапі світової війни

З осені 1918 р. стало очевидним, що війну виграє Антанта. Повернувшись до Києва, гетьман почав послідовно публічно озвучувати, що Україна не є союзницею німців, а нейтральною державою, намагався дистанціюватися від німецької та австрійської опіки, наголошував на прихильності до незалежності, демонстрував негативне ставлення до монархізму. У зовнішній політиці це знайшло втілення в нав'язуванні контактів із нейтральними державами, а за 'їх посередництва призвело до спроб налагодити взаємини з країнами Антанти. Втім вони виявилися безуспішними, адже 'їх лідери не сприймали позитивно ані П. Скоропадського, ані державу, яку він очолював.

Найпомітнішими змінами у внутрішній політиці стала програма розгортання української армії, а також спроба відновлення козацтва як соціального та військового стану. Шукаючи способи розширення власної соціальної опори, 15 жовтня гетьман звернувся до прем'єра з листом про необхідність підготовки до створення нижньої палати майбутнього українського парламенту (Сойму).

Однією з причин змін в українській політиці В. Менджецький називає трансформації політичної ситуації в Німеччині, де «військова партія» фактично втратила владу. На початку жовтня канцлером став Максиміліан Баден- ський, який створив коаліційний уряд на основі домовленостей із соціал-демократами (Ф. Еберт). Своєю чергою це призвело до корекції німецької політики в Україні -- в ній, на думку В. Менджецького, з'явився запит на українських соціалістів, на порозуміння з українськими національними лівими силами. Так дійшло до переговорів гетьмана з керівництвом Українського національного союзу, який виставив умови демократичних реформ, а згодом, у середині жовтня, відбулася реорганізація уряду, до якого ввійшли 6 представників УНС. Аналізуючи спогади П. Скоропадського, польський історик доходить висновку, що зміна складу кабінету -- це наслідок тиску на гетьмана німецьких дипломатів, адже сам він так далеко в модифікації власного курсу, його «українізації» не зайшов би. Розглядаючи процес появи другого уряду Ф. Лизогуба, В. Менджецький зупиняється на демарші кадетів, котрі, вийшовши з його складу, оголосили про опозиційність до влади, що означало втрату гетьманом старої соціальної опори. Це -- з одного боку. А з іншого -- він так і не здобув повноцінної підтримки від УНС, чий очільник В. Винниченко в газетному інтерв'ю заявив, що союз не несе жодної відповідальності за дії уряду. Більше того, у жовтні після розпаду Австро-Угорщини керівництво УНС поринуло в підготовку антигетьманського повстання. Тож враження, що в Україні відбулася зміна політичного курсу, було поверховим. Ще однією причиною невдачі В. Менджецький називає «вороже ставлення до Української Держави рішучої більшості мешканців України» [8, С. 264--267]. Причому природа цієї ворожості мала різний характер, була різ- новекторною. Селяни після літніх повстань дещо притихли, але це оманлива тиша, щомиті міг статися новий вибух. Власники, як і більшість міської інтелігенції, думали про відновлення «єдиної й неподільної Росії». Учасники українського національного руху мислили категоріями національно-революційними. По суті гетьман залишився наодинці та міг розраховувати лише на німецький контингент. Але в Німеччині почалася революція. У цій ситуації, як стверджує сучасна українська історіографія, «гетьманський режим, позбавлений військового захисту Центральних держав, був приречений на падіння» [16, С. 72].

Вже на початку листопада 1918 р., зазначає польський дослідник, стало зрозуміло, що політичний поворот, здійснений у вересні -- жовтні, не приніс бажаних наслідків. У цій ситуації гетьман вирішив ще раз різко змінити політичний курс. Першою ознакою такої зміни стало призначення на посаду заступника міністра закордонних справ замість пронімецького О. Палтова А. Галіпа, який мав зв'язки з дипломатами Антанти. У середині листопада П. Скоропадський відправив у відставку уряд, який проіснував лише три тижні, призначив новий на чолі з С. Гербелем і видав федеративну грамоту. Так розпочався фінал Української Держави, останню крапку в якому поставило антигетьманське повстання.

* * *

Аналізуючи польську історіографію, доводиться визнати, що історія Української Держави та персона її очільника не є для неї аж надто актуальними. В більшості польських видань, присвячених українській історії ХХ ст., тема подається стисло на рівні довідкових видань. На цьому тлі ґрунтовна монографія В. Менд- жецького виглядає як приємний виняток і зберігає свій академічний рівень та пізнавальне значення. Саме до неї польські автори за необхідності ширшого знайомства з темою відсилають своїх читачів [6, С. 52].

Аналізуючи працю, можна зробити ряд висновків. Насамперед на перше місце варто поставити спробу автора розглянути події українського державотворення не локально, в колі суто національних подій, а вмонтовуючи їх у широкий міжнародний контекст, тісно прив'язаний до світової війни, зокрема до політики Німеччини. Польський історик пише, що в Берліні розмови про Україну як критичну для міцності Російської імперії частину велися ледь не з кінця XVIII ст., але конкретизувалися німецькою політикою на зламі 1917--1918 рр. після появи у Бресті української дипломатичної місії. Як відомо, Центральні держави розглядали мирний договір з УНР насамперед як «хлібний мир», тобто головною їх метою впродовж усього 1918 р. в Україні було завдання використання економічних ресурсів. Саме навколо цієї проблеми вибудовувалися провідні політичні вектори. Однак не менш важливими були геополітичні міркування про ефективне забезпечення німецьких інтересів на сході Європи в повоєнний час. Україна визнавалася важливим, а може навіть головним елементом такого впливу й одночасно послаблення Росії. Саме тому німці шукали життєспроможну модель української держави. Чи це 'їм удалося? Історія негативно відповіла на це питання. Не останню роль тут відіграла та обставина, що доля України опинилася в руках «військової партії», яка в особі командування в Києві стала головним призвідцем зміни української державності.

Важливо відзначити, що польському дослідникові вдалося відтворити доволі повний і точний портрет гетьманської держави. Не знайшовши спільної мови з урядом УНР, звинувативши його у соціалістичності, німецькі генерали не змогли правильно оцінити політичну ситуацію й поспішно почали діяти звичними для військовиків методами -- переворотом. Їхній вибір був зрозумілим, вони сприймали життя крізь призму порядку в казармі. Так з'явилася постать російського генерала, нащадка давнього гетьманського роду, але далекої від політики та українських національних інтересів людини. Спочатку німцям здавалося, що одноосібна авторитарна влада, яку забезпечить надійна опіка німецьких й австро-угорських військ, ефективно вирішить суть справи, тому вони глибоко не цікавилися поглядами майбутнього очільника держави -- на це не було часу. Зробивши вибір на користь «уряду фахівців», який виявився кадетським, а тому проросійським, гетьман, а разом із ним і німецький штаб у Києві автоматично, практично відразу отримали опозицію від українських політичних партій і 'їх соціальної бази. Якщо звернутися до метафори про архітекторів Української Держави, то німці не були поодинокими, адже творців було кілька: звісно німці, гетьман і його адміністрація, а також величезний загал опозиції. Ці сили були несуголосними, переважно діяли в різних напрямах, позаяк мали різні інтереси. Тому Українська Держава виявилася штучною конструкцією, а не живим соціальним організмом. Вона була заслабкою, щоб виконати економічні зобов'язання, які взяла на себе. Якщо оберкомандо могло ефективно впливати на уряд, а той мав зважати на німецький інтерес, то конструктивного діалогу з селянством, робітничими масами й українською інтелігенцією повести не вдалося. До того ж переважна більшість українського населення сприймала німців та австрійців як окупантів, і це створювало додаткові бар'єри. Відштовхуючись від цих думок, В. Менджецький формулює парадоксальну, провокативну думку, що німецька військова присутність стала радше перешкодою, аніж допомогою в розбудові незалежної української державності. Безумовно, ця думка не може залишитися без уваги українських істориків.

Інструментами запровадження спокою гетьманський режим обрав відновлення приватної власності та дореволюційного законодавства, що свідчило про відсутність у П. Скоропадського політичного досвіду. В розбурханій змінами країні така політика призвела до зовсім інших, аніж очікувалися, результатів. В липні 1918 р. Україну охопили десятки селянських виступів, які вдалося на певний час придушити силою окупаційних військ, але наприкінці року повстанці знесуть гетьманський режим.

В. Менджецький пише, що у другій половині літа 1918 р. німці розчарувалися в можливостях «уряду фахівців» й почали чинити тиск на гетьмана в напрямі залучення до співпраці опозиційних сил. Очевидно, з цим вони запізнилися. «Українізація» влади відбулася у середині жовтня, але з об'єктивних причин лише на короткий час. Узгодити суперечності, що розривали суспільство й політичні сили, виявилося непосильною для П. Скоропадського справою.

References / список літератури

1. Gurny, M. Ukrainska revoliutsiia v polskii istoriohrafii XXI st. Ukraina moderna. Ch. 29 [in Ukrainian].

2. [Ґурни М. Українська революція в польській історіографії ХХІ ст. Україна модерна. Ч. 29].

3. Bruski, J.J. Petlurowcy: Centrum Panstwowe Ukrainskiej Republiki Ludowej na wychod- zstwie (1919--1924). Krakow, 2004. 600 s. [in Polish].

4. Hojnowski, A., Bruski, J.J. Ukraina. Warszawa, 2006. 411 s. [in Polish].

5. Olszanski, T.A. Historia Ukrainy XX w. Warszawa, 1993. 352 s. [in Polish].

6. Olszanski, T.A. Ukrainskie stulecie 1914--2014. Warszawa, 2020. 472 s. [in Polish].

7. Kowalewski, Z.M. Ukrainskie rewolucie. Warszawa, 2023. 279 s. [in Polish].

8. Serczyk, W. Historia Ukrainy. Wroclaw; Warszawa; Krakow, 1990. 518 s. [in Polish].

9. M^drzecki, W. Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 r. Warszawa, 2000. 330 s. [in Polish].

10. Hornykiewicz, T. Ereiggnisse in der Ukraine 1914--1922 deren Bedeutung und histo- rische Hintergrunde, t. 1-4. Philadelphia, 1966--1969 [in Germany].

11. Hai-Nyzhnyk, P. Finansova polityka uriadu Ukrainskoi Derzhavy hetmana P. Skoropads- koho (29 kvitnia -- 14 hrudnia 1918 r.). Kyiv, 2004. 514 s. [in Ukrainian].

12. [Гай-Нижник П. Фінансова політика уряду Української Держави гетьмана П. Скоропадського (29 квітня -- 14 грудня 1918 р.). Київ, 2004. 514 с.].

13. Hai-Nyzhnyk, P. 1918-і: dva perevoroty. Kyiv. 2019. 298 s. [in Ukrainian].

14. [Гай-Нижник П. 1918-й: два перевороти. Київ, 2019. 298 с.].

15. Hetmanat Pavla Skoropadskoho: istoriia, postati, kontroversii [ed. V.F. Verstiuk]. Kyiv, 2008 [in Ukrainian].

16. [Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії [відп. ред. В.Ф. Верс- тюк]. Київ, 2008].

17. Papakin, H. Pavlo Skoropadskyi: patriot, derzhavotvorets, liudyna: Istoryko-arkhivni narysy. Kyiv, 2003. 281 s. [in Ukrainian].

18. [Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина: Історико- архівні нариси. Київ, 2003. 281 с.].

19. Pyrih, R. Hetmanat Pavla Skoropadskoho: mizh Nimechchynoiu i Rosiieiu. Kyiv, 2008. 209 s. [in Ukrainian].

20. [Пиріг Р. Гетьманат Павла Скоропадського: між Німеччиною і Росією. Київ, 2008. 209 с.].

21. Pyrih, R. Ukrainska hetmanska derzhava 1918 roku: Istorychni narysy. Kyiv, 2011 [in Ukrainian].

22. [Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року: Історичні нариси. Київ, 2011].

23. Pyrih, R. Vidnosyny Ukrainy i Tsentralnykh derzhav: netypova okupatsiia 1918 r. Kyiv, 2018 [in Ukrainian].

24. [Пиріг Р. Відносини України і Центральних держав: нетипова окупація 1918 р. Київ, 2018].

25. Reient, O. Pavlo Skoropadskyi. Kyiv, 2003. 304 s. [in Ukrainian].

26. [Реєнт О. Павло Скоропадський. Київ, 2003. 304 с.].

27. Tymoshchuk, O. Okhoronnyi aparat Ukrainskoi Derzhavy (kviten -- hruden 1918 r.). Kharkiv, 2000. 462 s. [in Ukrainian].

28. [Тимощук О. Охоронний апарат Української Держави (квітень -- грудень 1918 р.). Харків, 2000. 462 с.].

29. Ukraina i ukraintsi v postimpersku dobu (1917--1939). Kyiv, 2021 [in Ukrainian]. [Україна й українці в постімперську добу (1917--1939). Київ, 2021].

30. Yanevskyi, D. Politychni systemy Ukrainy 1917--1920 rr.: Sproby tvorennia i prychyny porazky. Kyiv, 2003. 767 s. [in Ukrainian].

31. [Яневський Д. Політичні системи України 1917--1920 рр.: Спроби творення і причини поразки. Київ, 2003. 767 с.].

32. Narysy istorii Ukrainskoi revoliutsii 1917--1921 rr.: U 2 t. T. 1. Kyiv, 2011 [in Ukrainian]. [Нариси історії Української революції 1917--1921 рр.: У 2 т. Т. 1. Київ, 2011].

33. Dmytryshyn, V. Drama vyboru: Vidnosyny Ukrainy z Tsentralnymy derzhavamy u 1917--1918 rr. Kyiv, 1999 [in Ukrainian].

34. [Дмитришин В. Драма вибору: Відносини України з Центральними державами у 1917--1918 рр. Київ, 1999].

35. Nahaievskyi, I. Istoriia ukrainskoi derzhavy dvadtsiatoho stolittia. Kyiv, 1993 [in Ukrainian]. [Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. Київ, 1993].

36. Kalakura, Ya. Try obrazy Hetmanatu P. Skoropadskoho v ukrainskii istoriohrafii. Nat- sionalna ta istorychnapamiat. Vyp. 7: Spetsvypusk “Pavlo Skoropadskyi -- ostannii hetman Ukrainy (do 140-richchia viddnia narodzhennia)”. Kyiv, 2013 [in Ukrainian].

37. [Калакура Я. Три образи Гетьманату П. Скоропадського в українській історіографії. Національна та історична пам'ять. Вип. 7: Спецвипуск ««Павло Скоропадський -- останній гетьман України (до 140-річчя від дня народження)». Київ, 2013].

38. Kozubel, M.B. Przest^pczosc w Panstwie Ukrainskim w okresie koniec lipca -- sierpien 1918 r. -- analiza na podstawie wybranych materialow Centralnego Panstwowego Archi- wum Wyzszych Organow Wladzy i Administracji Ukrainy w Kijowie. Studia z Dziejow Rosji i Europy Srodkowo-Wschodnie. LIV, z. 2 (2019): 109-28 [in Polish].

Размещено на Allbest.ru