Землевпорядкування в німецьких та менонітських колоніях у період НЕПу: очікування та реальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Землевпорядкування в німецьких та менонітських колоніях у період НЕПу. Очікування та реальність

О.Є. Ходченко

Анотація

Ходченко О. Є. Землевпорядкування в німецьких та менонітських колоніях у період НЕПу. Очікування та реальність.

Стаття присвячена дослідженню питання відносин між радянською владою та німецькомовною спільнотою щодо землевпорядкування в період непу. Спираючись на аналіз офіційних звітів, мемуарів та документів в плані розгляду складних відносин між центральною владою, середньою ланкою влади (районів і округів) і менонітами, наведено перебіг землевпорядкування в колоніях менонітів, а також проаналізовано причинно-наслідкові процеси, які спровокували другу численну хвилю еміграції етноконфесійної спільноти до Північної Америки.

Ключові слова: Нова економічна політика, Радянська влада, Союз нащадків голландських вихідців.

Abstract

Khodchenko O. E. Bodenordnung in den Deutsch und Mennonitischen Kolonien Wahrend der NEP-zeit. Erwarungen und Wirklichkeit.

Der Artikel widmet sich der Untersuchung der Beziehungen zwischen den sowjetischen Behorden und der mennonitischen Gemeinschaft in Bezug auf die Landbewirtschaftung wahrend der NEP-Zeit. Offizielle Berichte, Memoires und Documentes wurden analysiert. Im Kontext der kamplexen Beriehungen zwischen: a) der sowjet-ukrainischen Zentralegierung (Charkiw); b) der mittleren Regierungsebene (Bezirke / Kreise) und den mennonitischen Kolonien wird der Verlauf der Landbewirtschaftung dargestellt. Dabei warden Ursache-Wirkungs des Prozesse analysiert, die die zweite Auswanderungswelle dieser ethnisch-konfessionellen Gemeinschaft nach Nordamerika auslosten.

Schlusselbegriffe: Neue Wirtschaftspolitik, Sowjetmacht, Verband der Gemeinden hollandischer Herkunft in der Ukraine.

Khodchenko O. E. Land Distribution in German and Mennonite Colonies During the NEP Period. Expectations and Reality.

The article is devoted to the study of the relationship between the Soviet authorities and the German, as well as Mennonite communities, regarding land issues during the NEP period. It is based on the analysis of the official reports, memoirs and documents. The author studies the complex relationships between the central government, the regional level of authorities (provincial and district) and Mennonites. The land distribution in Mennonite colonies, as well as the cause- and-effects of the process are analyzed. In the whirlwind of the internal and foreign political processes, the newly created Soviet state found itself on the edge of socio-economic conflicts. In order to solve urgent economic issues and curb mob violence, a number of economic reforms were adopted, which are known in history as the New Economic Policy. Most of the projects of the Soviet government were based on communist ideology at the initial stage. Those advanced farms' lands, which used to belong to the Mennonites and Germans, were redistributed. Unemployed / recent employed people who had received some land, were not skilled and did not have a knack for agriculture. Therefore, they gradually abandoned their lands. That strategy undermined the land system and, as a result, became another pushing motivation for emigration and agricultural problems in the countryside. As a result of the Bolshevik government's land program, the Mennonite community became embroiled in complex multilevel problems: a) intra-community land tensions caused by demographic processes and the resettlement of fellow refugees from starving regions of Soviet Russia to the colonies; b) conflicts with the population of neighboring villages and poor peasant committees, which often forced the issue of redistribution of Mennonite lands in their favor; c) failure of provincial and district executive committees to enforce resolutions of the supreme power to settle the land issue of the Mennonite community; d) ineffectiveness of the national minority committee; e) the perception by some Mennonites of new communist ideas - social equality. These reasons became important pushing factors for а large- scale wave of emigration of this ethno-confessional group to North America.

Key words: New Economic Policy, Soviet power, the «Union of the Descendants of Dutch Lineage in Ukraine».

Актуальність теми

У розрізі світової історії більшість конфліктів та війн пов'язані із земельно-економічними питаннями. Всі вони виникали, коли одна зі сторін відчувала себе сильнішою і нехтувала правами та прагненнями іншої задля збільшення власних територіально-ресурсних надбань. На жаль, сучасна російсько-українська війна, спільно з геополітич- ними прагненнями також є боротьбою за ресурси і землю, ту саму, де 100 років тому існували ме- нонітські поселення і де також ішла боротьба за власність.

Якщо ми звернемося до концепції Д. Норта «держави відкритого доступу» і «природної держави» [55], для нас стануть зрозумілішими процеси перебігу непу та діяльність суспільних організацій у 20-х рр. ХХ ст. У вирії внутрішньополітичних та зовнішньополітичних процесів новостворена Радянська держава опинилася на межі соціально- економічного насилля. Задля вирішення нагальних питань економічного характеру, приборкання моб-насилля була прийнята низка економічних реформ, які увійшли в історію як нова економічна політика (НЕП). Що прогресивного здійснено, а що не вдалося за час нової політики і чому намагання радянської влади піти шляхом «відкритого доступу» наштовхнулися на спротив і провал? Ці питання, які лишаються актуальними і дотепер, ми частково спробуємо висвітлити через призму земельного впорядкування в менонітських колоніях.

Огляд джерел та історіографії

Тематика землевпорядкування в менонітських колоніях в період НЕПу розглядалась вітчизняними і закордонними фахівцями фрагментарно, під час дослідження інших важливих питань: аналіз стану Хортицьких і Молочанських колоній у найважливіші періоди історії суспільства - від Першої світової війни до колективізації, в тому числі в періоді НЕПу, фіксуючи факти зменшення земельних площ у колоніях (Н. В. Осташева) [27], те саме при розгляді Борозенківських колоній (С. Й. Бобилєва) [2], розгляду питання еміграції менонітів з радянської України (Дж. Тевс) [57], дослідженні стану громади в період становлення радянської держави (Джєймс Урру, Ад ван Штайна та ін.) [1; 58], стану національних меншин на початку 1920-х рр. та національного районування (В. Чирко). Системно ж питання землевпорядкування в німецьких та менонітських поселеннях в динаміці розвитку подій у комплексі зі змінами економічної політики, впливу на процес землеустрою селянських мас, реакції на це виконавчих органів і уряду України не розглядалось. Проте саме ці процеси, що призвели до гальмування землеустрою в колоніях, стали вагомим поштовхом для більшості суспільства менонітів полишити Україну.

Потрібно відзначити також і важливі дослідження українських науковців, які вивчали питання земельної та НЕПу в 1920-х рр. (С. Кульчицького, В. Марочко, О. Пиріг, Ю. Святеця, Т Дерев'янкина, О. Десятникова, В. Лазуренка, В. Калініченка та ін.) [9; 10; 19; 20; 21; 23; 25; 29; 47].

Попри широке коло досліджень з цієї теми, залишається ще багато питань, які потребують уточнення. Чому на початковому етапі радянська влада приділяла особливу увагу національним меншинам? Яке було ставлення менонітів до радянської влади, реформ НЕПу? Чому частина менонітів поступилися власним релігійним світоглядом на користь комуністичної ідеології?

Відповісти на деякі з цих питань ми спробуємо за допомоги аналізу архівних матеріалів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Державного архіву Донецької області, Державного архіву Російської Федерації, Російського державного архіву соціально- політичної історії, Державного архіву Запорізької області та матеріалів Фонду Петкау. Фонд Петкау створений за ініціативи Віктора Петкау і вміщує колекцію документів та літератури, присвячених історії менонітів.

Завданнями роботи, виконаної на основі архівних джерел, був аналіз перебігу землевпорядкування в колоніях менонітів, а також дослідження причинно-наслідкових процесів, що вплинули на другу хвилю еміграції етноконфесійної спільноти до Північної Америки.

Виклад основного матеріалу

Земля і природний цикл від посіву до жнив завжди були для релігійної спільноти менонітів не лише засобом життєзабезпечення, але й частиною світогляду, сенсом праведного життєвого шляху. Тому землю цінували за всіх часів, її бажали всією душею і намагалися, попри біди й утрати лихоліть початку 1920-х рр., зберегти для своїх дітей. Втім, у радянські часи, процес землеустрою і землезабезпечення став для них довготривалим випробуванням.

В перші роки становлення радянської держави основні законотворчі процеси були спрямовані на знищення класу експлуататорів і націоналізації майна, у тому числі великих землеволодінь. В більшості випадків ці процеси відбувалося насильницьким шляхом і були неналежно обмірковані, сплановані й організовані.

За період 1918-1920 рр. на півдні України були націоналізовані великі приватні землеволодіння, у т.ч. поміщиків-менонітів. Восени 1920 р. почалося і у 1921 р. продовжилося відчуження (часткове) земель німців та менонітів уже в межах колоністських громад. Це було здебільшого стихійне самозахоплення селянами під керівництвом активістів із комітетів незаможних селян (КНС). Процеси перерозподілу землі відбувалися з численними порушеннями ухвалених правил. Для їх упорядкування Наркомзем (НКЗ) України розробив «Технічні правила для землеустрою колишніх земель менонітських колоній» (листопад 1921 р.). В результаті переділ у більшості колоній був тимчасово призупинений [27, с. 63-64]. Земельне упорядковування до 1921 р. не було доведено до більш-менш логічного завершення як у колишніх національних колоніях, так і в українських селах.

Відібравши в поміщиків та заможних колоністів (тих, які мали більше ніж 32 десятин) землю на користь найбіднішого селянства, влада України в умовах реалій голоду, епідемій та злиднів 1921-1922 рр. зіткнулася з проблемою неспроможності значної частини сільського населення (особливо тих, хто щойно отримав землю) її ефективно використовувати. Більшість не мали ані коней, щоб орати, ані реманенту, ані посівного матеріалу, щоб сіяти1. Республіка опинилася під загрозою перспективи продовження голоду Посівні площі в Україні в 1922 р. порівняно з 1916 р. зменшилися на 5 млн десятин, кількість коней скоротилася на 1,3 млн голів (на 24 %), 34 % селян не мали технічних засобів для обробки землі [24, с. 82]. На початку 1922 р. ситуація посилювалася стрімкою інфляцією. Міста та села заповнювалися біженцями та мішечниками, яких неможливо було зупинити жодними заборонними заходами [34, с. 126].. В цих умовах український уряд ухвалив низку законів та постанов, які, з одного боку, були спрямовані на посилення дисциплінарної відповідальності селян за використанням землі (Постанова Ради народних комісарів «Про заходи щодо збільшення посівної площі» п. 1 [35]), з іншого - зменшували податкове навантаження На врожай 1921-1922 р. встановлений натуральний податок 117 млн пудів, що на 30 % був нижчим за податок на врожай 1920-1921 рр. (160 млн пуд.) [37]., надавали пільги та стимулювали ініціативу [32, с. 269], скасовували продовження націоналізації кустарних та дрібних підприємств [31, с. 123], дозволяли заміщати виплату продовольчого податку грошима [36] та наймати робочу силу [33, с. 282]. Були також обмежені права комітетів незаможних селян (КНС) на самостійне здійснення репресій щодо заможних верств населення, свавільної конфіскації землі, будівель та майна [16, с. 387].

Зазначені законоположення відродили надію на майбутнє в більшості німецького та менонітського населення. В ухвалених документах нової економічної політики простежувалася тенденція щодо підтримки і заохочення приватної ініціативи, що було звичною основою менонітського світогляду та цілей господарювання. Меноніти могли сподіватися, що в умовах продовольчої кризи та в межах нової політики подальше відчуження земель припиниться, припускали можливість повернення наділів, і що вони, як ефективні хлібороби, будуть потрібні й корисні для відновлення зруйнованого сільськогосподарського сектору економіки. Завдяки діалогу сподівались заслужити лояльність радянської влади та виправити імідж спільноти, ушкоджений у період Української революції [50, с. 51-68].

Зі свого боку в уряді та Наркомземі працівники, які зналися на питаннях сільського господарства і будівництва держави, розуміли, що виправити продовольче становище можуть лише міцні господарства, якими були німецькі та менонітські колонії [38]. Тому в цей період колоністським фермам було надано преференцію щодо більшої земельної площі ніж українським господарствам До 1923 р. 61 % українських селянських господарств мали до 3 десятин посівної площі, видобутком з яких було неможливо прогодувати сім'ї середньою чисельністю 5-6 осіб. Ще 34 % мали від 3 до 9 десятин посівної землі [10, с. 134]. Володіння менонітських господарств у цей час були значно більшими.. Додатковим аргументом до преференцій стало те, що в урядових колах у той кризовий період були дуже зацікавлені в іноземних кредитах, інвестиціях, поставках продовольства, сільськогосподарської техніки, насіння тощо. Тому уряд не безпідставно сподівався отримати фінансові асигнування через зв'язки менонітів з закордонними організаціями. Саме тому у квітні (1922 р.) їм досить легко був наданий дозвіл на реєстрацію кооперативного об'єднання «Союз нащадків голландських вихідців в Україні» (СНГВ), у статуті якого були прописані завдання з відродження економічної могутності менонітських колоній і якому задля інтенсифікації діяльності дозволялось використовувати націоналізовану землю з вільного державного фонду. Надію менонітів до поліпшення життя в майбутньому вселяли і деякі інші конкретні дії уряду: за Декретом Ради Народних Комісарів від 10 лютого 1922 р. дозволялося націоналізовані земельні ділянки (площею до 3 десятин займаних під сади) повертати колишнім власникам [8, с. 109]; зупинилося ініційоване районним виконкомом Великого Токмака виселення 18 німецьких і менонітських колоній [11], зменшився тиск на конфесію [56, с. 1-2] тощо.

Однак селянське населення Півдня, знекровлене голодом, незадоволене та розлючене незавершеним переділом, було налаштоване агресивно до багатшої за них німецької та менонітської спільноти, протестувало проти несправедливого становища в земельному питанні. Менонітам ставили у провину і старі гріхи У сільського населення Катеринославської, Херсонської та Донецької губерній, яке в нещодавній період Громадянської війни підтримувало повстанську армію Н. Махна (багато хто з селян воювали в ній), було особливе ставлення до менонітів. Вони продовжували бачити в них ворогів, по-перше, через те що меноніти вітали австрійські та німецькі війська під час окупації України, а згодом воювали проти махновців та Червоної армії в лавах білогвардійців, по-друге, виявлялась укорінена у свідомість за попередні роки класова ненависть до «недобитих буржуїв», яких вони мали гнобити й викорінювати. То був цілеспрямований антинімецький націоналізм., і особливі умови щодо надання та розподілу американської та голландської гуманітарної допомоги (незважаючи на кращий продовольчий і господарський стан в колоніях і без неї). Райвиконкоми та Окрвиконкоми (ОкрВК) були беззастережно на боці селян. Наслідком стало те, що у квітні 1922 р. український комісаріат землеробства ухвалив постанову про подальше відчуження землі від колоній, а ту частину її, що мала залишатися в розпорядженні громад, вирішено розподілити відповідно до загальноприйнятих норм. У результаті в Молочанських колоніях протягом 1922 р. конфісковано 62 406 десятин 113 452, у Хортицьких та Миколайпольських 971 десятина з 43 917 [27, c. 99, 192], в Боро- зенківських - близько 50 % [51, с. 86-87]. Залежно від наявності землеволодінь в колоніях і кількості населення, а також «завзятості» розподільників, менонітам у різних локаціях залишили від 32 до 6-8 десятин на господарство (в деяких громадах лише 2 десятини). Меншими ділянками зазвичай наділялися безземельні, які поверталися з міст через голод і біженці з колоній, знищених в роки Української революції. Усередині колоній розподіл землі зазвичай вирішувався на общинному рівні. Відчужена земля передавалась у колонізаційний та переселенський фонди. В ході процесу конфіскації набув чітких обрисів дворівневий конфлікт інтересів між ліберально (поблажливо) налаштованою до колоній центральною владою в Харкові (якій було вкрай важливим зростання обсягу виробництва продовольства) та широкими масами українських селян, які були незадоволені «земельними привілеями», що були надані анклавам «німецьких чужинців». Виразниками інтересів селян виступали КНС, сільради та райвиконкоми, керовані переважно активістами з бідноти та колишніми героями громадянської війни.

Зі свого боку меноніти та німці, в господарствах яких з конфіскацією половини угідь руйнувався відпрацьований роками технологічний процес хазяйнування, вимагали повернення або хоча б надання додаткової землі. В іншому випадку - казали вони - ми не зможемо забезпечити очікувану від нас ефективність. Питання набуло гострого характеру. У центрі відповідальності опинилася губернська влада, завданням якої ставало разом з Наркомземом і окрвиконкомами за можливості знайти компроміс, налагодити формат співробітництва і не допустити загострення протистояння. Вони змушені були лавірувати і в результаті не форсували продовження процесу землеустрою. Характеризуючи стан справ із земельного питання, чиновник держапарату у Харкові в приватному порядку виклав Б. Янцу (керівник СНГВ) позицію, якою змушені були керуватися у ВУЦВК: «Ми не можемо йти проти мас. Ми не хочемо конфронтації між менонітами та навколишнім населенням. Якщо ми залишимо вам вашу землю, якою ви володіли 130 років, ваші сусіди знищать вас фізично. Ми просто не зможемо допомогти вам. Треба зважати на маси» [57, р. 231]. Водночас в уряді продовжували підтримувати надії менонітів, обіцяючи згодом збільшити земельні площі громад [57, р. 238].

На вилучені у менонітів землі претендували не лише безземельні та малоземельні українські селяни. На них були націлені кілька державних програм та проєктів. По-перше, планувалося переселити робітників, які втратили робочі місця на заводах України і Росії. Далі: Наркомзем розробив свій про- єкт залучення задля опанування українських степів землеробів із старообрядців та сектантів (баптистів, толстовців, добролюбівців, молокан та ін.) [26]; Центральний уряд, занепокоєний зростанням еміграційних настроїв серед менонітів, вирішив (за ініціативою Ради праці та оборони) організувати зворотний процес, запросивши (2 лютого 1923 р.) духоборів з Канади, щоб довести світовій спільноті привабливість державних реформ; Центральний виконком СРСР за погодженням з урядом України ухвалив пропозицію КОМЗЕТ (Комітет земельного устрою трудящих євреїв при президії ЦВК СРСР) про переселення на територію Херсонської, Катеринославської та Одеської губерній євреїв; планувався також широкий проєкт (що здійснився частково) передачі вільних земель у концесію [1, с. 104].

У цей період, разом з обуренням від конфіскації власності, меноніти небезпідставно побоювалися заселення на вилучених у них землях інших національностей. На їх думку, це могло ускладнити комунікаційні зв'язки між громадами, послабити взаємодопомогу, єдність і соціальні суспільні інститути [57, р. 227]. І такі факти мали місце. Наприклад, поміж колоніями Миколайпольської сільради 627 десятин передали двом сусіднім українським селам [6]. Окрім того, в колоніях де були націоналізовані домогосподарства, землі передавалися не нужденним менонітам, а представникам інших народів і віросповідань, носіям іншої культури і традицій (у тому числі євреям, латишам, полякам). Безперервні земельні переділи та перерозподіли, що мали стійку тенденцію до зменшення родинних наділів, вселяли в менонітів невпевненість, знижували господарську ініціативу, малювали у свідомості похмуру перспективу майбутнього, втрату суб'єктності як етноконфесійної спільноти. Що меноніти могли вдіяти? Апелювати до місцевої влади було марно - їх або ігнорували або відмовляли (за національною ознакою). КНС та інструктори райвиконкомів, до складу яких входили і нещодавні вороги - махновці [22, с. 257], червоноармійці та кримінальні елементи [40], були не тільки провідниками антинімецьких настроїв селянства, а й їхніми натхненниками. Звернення до центральної влади також не мало наслідку. Б. Янц пише: «Чиновники центрального уряду, приїхавши, ні во що не вникали, провели нараду в Центральному апараті, повірили всьому, про що казали представники комуністичних призначенців у селі (голови сільрад та виконкомів) і пальцем не поворухнули, щоб навести лад» [57, р. 231]. Петиція, спрямована до Москви з приводу експропріації та негосподарського ставлення до земельного питання, також залишилася без позитивної реакції. Деяку надію внесли рішення XII засідання РКП(б) 1923 р., де ухвалено новий державний курс з національної політики та вирішено звернути особливу увагу на проблеми національних груп СРСР. У ході реалізації програми було утворено бюро та секції нацменшин при ЦК КП(б), у тому числі німецька, яка стала консультативним органом влади з метою доводити до відома уряду та ВУЦВК про проблеми німецького та менонітського населення. Уже у вересні 1923 р. Центральне бюро німецьких секцій (ЦБНС) надало до ВУЦВК доповідь, де, зокрема, зазначалося, що вилучення земель у колоністів має перманентний характер, при цьому «свавілля перейшло всілякі кордони». Як приклади наводилися факти з колоній, як-от: «повне позбавлення колоній випасних земель»; «зорану колоністами землю засівають уже новоявлені власники»; «майже повне позбавлення зручних земель». При цьому наголошувалося на надзвичайній націоналістичній тенденції при проведенні районування. «Колишні німецькі волості розчленовуються на кілька частин, попри те, що вони є економічно спаяним цілим». У доповіді зазначалося, що такий стан справ у німецьких та менонітських колоніях і ставлення до колоністів ідуть у розріз із курсом партії у національній політиці і це відбувається, головним чином, внаслідок того, що в органах місцевої влади - «радянській міліції, органах ГПУ працюють у німецьких колоніях колишні бандити (махновці), проти яких німецькі колоністи боролися (у Громадянську війну)» [3]. Невдоволені члени національних меншин піддавалися репресіям, зазвичай позбавленням громадянських прав, у т.ч. права обирати та бути обраним до сільради, тобто позбавлялися можливості впливати на рішення, що приймалися щодо справ громад.

Однак у 1923 р. уряд, задоволений відмінним врожаєм, який зняв з порядку денного привид голоду, не звернув належної уваги на доповідь Центрального бюро німецьких секцій. Тим часом процес вилучення землі у німецького та менонітського населення продовжувався як незаконними методами, так і за рішеннями суду, часто без урахування кількості їдців у родині [11; 42], ставлячи за мету зрівняти з наділами українських селян. У Хортицькому районі за ухвалами земельного суду з 32 десятин урізали до 16 [11]. Крім зменшення посівної площі, що знижувало продуктивність господарств, тягарем для колоній стали біженці-меноніти, які все частіше прибували з інших регіонів Росії, поповнюючи кількість безземельних. Тільки з Поволжя їх прибуло кілька тисяч [1, с. 102]. У результаті в деяких колоніях чисельність народу значно зросла. Наприклад, в Молочанських - більше ніж на 5 тис. осіб [27, с. 81].

В 1924 р. серед менонітів активізувався емігрантський рух. Однією з основних причин його було безземелля. Керівництво СПГВ, яке таємно від влади керувало процесом еміграції, намагалося розвантажити колонії, позбавившись насамперед тих, хто мав мало шансів стати ефективним товаровиробником, тобто від безземельних та незаможних. Саме ця обставина (виїзд із країни сільського пролетаріату) стурбувала партійних чиновників у центрі та в губерніях і знову привернула увагу до проблем менонітів. Комісія Всеукраїнського ЦВК, спрямована для виявлення причин зростання емігрантських настроїв, обстежила колонії Запорізького, Мелітопольського та Бердянського округів Були обстежені райони: Хортицький, Великого Токмака, Пришибський, Залізнянський район Бахмутського округу, Республіканський та Розалюксенбурзький райони Маріупольського округу, колонії Нью-Йорк та Миколаївка.. У доповіді за результатами обстеження особливо зверталася увага на хиткість, нестабільність межових кордонів володінь менонітських господарств від нескінченних урізань індивідуальних наділів, що мало місце в усіх обстежених районах; підкреслено, що продовжується незаконна (в адміністративному порядку) націоналізація будівель та майна, яке належить як окремим громадянам, так і громадам, у тому числі коштовне обладнання лікарень (рентгенкабінет та ін.) та електростанції в Орлові; обмежуються та порушуються громадянські права за національною ознакою, як-от повсюдна політика українізації та русифікації (Хортицький РКП зняв голову та секретаря сільради в колонії Павлівка і призначив головою українця та секретарем - грузина на підставі того, що меноніти не володіли українською мовою); у Хортицькому районі із 7 сільрад з переважно німецько-менонітським населенням (яке становило понад 90 %) лише один голова є німцем за національністю; відзначено тенденційне оподаткування єдиним сільгоспподатком німецько-менонітських колоній за 6-7-м розрядом урожайності, а сусідніх слов'янських сіл - за 3-4-м; заборона проводити заходи німецькою мовою Голова Запорізького окрвиконкому Коробкін особисто проводив таку політику. (навіть політпросвітроботу у хатах-читальнях); саботаж окружною владою рішення щодо виділення німецько-менонітських колоній у самостійні національні райони; зарахування до контрреволюціонерів осіб, які відстоюють свої права; усунення багатьох менонітів від участі у виборах.

У висновках щодо земельного стану в колоніях комісія вказала на «відсутність твердо встановлених кордонів землекористування, що не дає юридичного захисту колоніям, вселяє невпевненість колоністів у тому, що земля, якою вони користуються в поточному році, залишиться у них надалі» Це призвело до зниження господарської ініціативи. Наприклад, по Гальбштадтському району посівна площа озимих в 1924 р. скоротилася проти 1923 р. з 6 300 дес. до 5 200 дес. [12]., а також на занепокоєність менонітів малоземеллям та неможливістю у зв'язку з цим ведення культурного (механізованого) господарства, особливо у зв'язку з приростом «зайвого» населення (біженців); на стурбованість менонітських громад поселенням на землі, які відбирають у них, духоборів і представників інших національностей, і що дефіцит землі є головним складником зростання еміграційних настроїв у менонітів [11].

У червні 1924 р. комісія секції національних меншин запропонувала на розгляд ВУЦВК заходи щодо врегулювання земельного питання, зупинення емігрантських настроїв серед німецького та мено- нітського населення та зниження рівня антагонізму корінного населення до німців.

Члени цієї комісії продовжували дотримуватися думки, що для ведення ефективного товарнозернового процесу необхідно розширювати земельну площу кожної менонітської сім'ї до 30 десятин. Проте, враховуючи реальні відносини з корінним населенням, комісія пропонувала узаконити для кожної менонітської родини (включаючи прибулих менонітів-біженців) 16-десятинну норму. Одночасно створити для колоністів запасні земельні фонди довгострокового орендного користування, тобто поряд з індивідуальними 16-десятинними ділянками утворити великі колективні господарства (що включали б орну землю, лісосади та випаси для худоби), діяльність яких здійснювалася б за вказівкою Наркомзему. Це, на думку членів комісії, дозволило б вирішити питання дефіциту землі для менонітів, не дратуючи слов'янських селян.

У доповіді пропонувалося:

припинити здачу земель у концесії, а також розселення на них сімей інших національностей;

органам влади переглянути списки менонітсько- го населення, позбавленого громадянських прав;

призупинити націоналізацію домобудівель;

припинити адміністрування за національною ознакою на місцях та русифікаторську політику в колоніях [42].

Пропозиція була компромісною і для менонітів, і для селян з точки зору зниження рівня напруженості національних та соціальних відносин і одночасно пропонувала підхід до здійснення проєкту створення великих колективних господарств на добровільних засадах (частково здійснено менонітами у 1924 р. зі створенням колективних господарств «Вперед» та «Нова Україна»). Це якраз те, до чого закликала на XV з'їзді ВКП(б) партія більшовиків 3 роки по тому. На жаль, документи щодо обговорення пропозиції та реакції ВУЦВК відсутні (авт.).

Запропоновані заходи, мабуть, були взяті до відома, висновки ж Комісії Всеукраїнського ЦВК повністю схвалені. У постанові ВУЦВК від 16 липня 1924 р. за підписом голови ВУЦВК Г Петров- ського зазначено як необхідне:

термінове проведення землеустрою з точним позначенням кордонів, з урахуванням спеціальних норм, встановлених Наркомземом для культурно-товарного господарства;

де можливо, надати у розпорядження німецьких земельних товариств додаткові пасовищні угіддя;

до проведення землеустрою припинити всілякі відрізки землі від колоній; влада землевпорядкування еміграція

Наркомзему забронювати з колоністського фонду ділянки землі «винятково для німців- переселенців, зокрема для менонітів»;

переселенський фонд усередині колоній використовувати лише для менонітів;

«припинити вселення у колишні німецькі землі переселенців і особливо духоборів у Пришиб- ський та Молочанський райони та здачу земель в концесію»;

запропонувати Наркомзему у 24-годинний термін виконати постанову президії ВУЦВК про наділення менонітів землею за максимальною нормою, наявною в цій губернії [43].

Крім того, для стабілізації життя в німецьких та менонітських поселеннях пропонувалося: «категорично заборонити подальшу націоналізацію домобудівель у колоніях; прокуратурі переглянути рішення щодо проведеної раніше націоналізації; уже націоналізовані підприємства біля колоній віддавати в оренду переважно колоністам; фінорганам вжити заходів щодо зближення розмірів оподаткування щодо менонітів та сусідніх слов'янських сіл; Народний комісаріат внутрішніх справ переглянути списки позбавлених громадянських прав; Запорізькому окрвиконкому змінити свою тактику поведінки стосовно менонітів і проводити принципи національної політики, встановлені центром (у т.ч. зняти з роботи працівників, які дискредитували себе в цьому питанні); йому ж, а також Катеринославському та Донецькому губернським виконавчим комітетам терміново розпочати виділення німецько-менонітських колоній у самостійні національні сільські одиниці. Контроль за проведенням зазначених заходів покладався на секцію нацменшин (яка не мала і не набула за цією постановою владних повноважень) спільно із заінтересованими відомствами [43] (таких, як з часом виявилося, серед виконавчих відомств не було - авт.).

Цим документом ВУЦВК визнавав, що земельна незабезпеченість та націоналістичний пресинг були основними причинами заворушень та впливали на зростання емігрантського руху. Однак конкретні земельні норми для менонітських господарств не були прописані.

Постанову Центральної виконавчої влади ме- нонітська спільнота сприйняла із задоволенням та очікуванням швидких позитивних зрушень. Вона видавалася цілком достатньою вказівкою Наркомзему, окрвиконкомам та місцевій владі для встановлення максимальних земельних норм землекористування (максимальна норма культурно-товарного зернового господарства для багатодітних сімей становила 32 десятини), виправлення політики партії в національному питанні та відновленню податкової та соціальної справедливості. Будь-який відступ від пунктів протокольної постанови надалі розглядався менонітами як протиправне посягання. Показником відродження надій менонітів на швидкі позитивні зміни стало різке зниження заяв на виїзд із країни.

Наркомзем УРСР досить оперативно (4 серпня) розіслав губернським земуправлінням циркуляр (№ 111) із вказівкою у найкоротший термін (до 15 серпня 1924 р.) розробити плани конкретних заходів щодо врегулювання землекористування у німецьких та менонітських колоніях. В документі пропонувалось при проведенні землеустрою застосувати норми, «встановлені свого часу губвикон- комами... та поверх норм залишати колоніям ще до 20 % площі землі на запас... із земель вільного фонду...» [52]. Проте губземуправління з низки причин не поспішали виконувати вказівки.

Необхідно зауважити, що вертикаль влади більшовиків у роки НЕПу ще не була жорсткою, чітко налагодженою, давала збої з виконавської дисципліни, і винні у невиконанні або в неналежному виконанні вказівок вищих органів не наражалися ще на серйозні покарання, як це стало практикуватися пізніше, в 1930-ті роки. Тому багато пунктів вказівок ВУЦВК виконувалось у губерніях та округах досить повільно, недбало, а часом не виконувалось зовсім. На це були причини - протест і протидія селянських мас. Націоналізація домобудівель менонітів на користь українських селян (тобто пряме невиконання постанов ВУЦВК від 5 лютого 1922 р. [31, с. 123] та від 16 липня 1924 р. [43]) тривала за потуранням, а іноді й заохоченням працівників районних та окружних виконкомів [11].

Не були скасовані і програми щодо розселення на колишні німецькі землі духоборів, євреїв У 1925-1927 рр. до Херсонського округу прибуло 42,3 тис. євреїв, до Криворізького - 56,3 тис., Запорізького - 16,9 тис., Маріупольського - 6,9 тис., Мелітопольського - 8,3 тис. [7]. На території Криворізького округу Софіївського району утворено єврейський національний район, в якому до 7 старих єврейських колоній додалося 33 нові селища переселенців [18, с. 10]. До складу цього району входили і Борозенківські колонії менонітів. Загалом в УРСР у 1927 р. налічувалося 117 єврейських сільрад. та інших переселенців. Деякі земуправління, наприклад Одеське, прямо саботували циркуляр, не включивши питання про землеустрій німців і менонітів у план заходів на 1925 р. [46].

Центральне бюро німецьких секцій у доповідній записці до Секретаріату ЦК КП(б)У в лютому 1925 р. вказувало: «місцеві земоргани, особливо окружні, уперто чинять опір практичному проведенню постанови ВУЦВК. Мелітопольське окружне земуправління проводить землеустрій навпаки», тобто продовжує урізати землі менонітів. У Бердянському та Мелітопольському районах «землевпорядкування серед єврейського населення проходить безболісно (незважаючи на те, що вони не є селянами, а переважно дрібними торговцями та ремісниками), а в німецьких - не проводиться, тому що німці сприймаються як чужинці, і на них радянська влада не звертає уваги». До того ж сільгоспподаток на німецькі колонії на новий 1925 р. хоч і був дещо наближений до податку на українські села, все ж таки був призначений на 2 розряди вище, незважаючи на однакові умови агропроцесу та врожай. Як приклад несправедливого ставлення до німецьких населень наводився Молочанський район, якому заплановано сплатити «стільки ж, скільки призначено 8 ненімецьким районам Бердянського округу» [13]. Єдине, що було виконано у 1924 р., - це виділення Молочанського та Пришибського районів у самостійні національні німецькі. Ця «паперова самостійність», як буде показано нижче, не сприяла жодним реальним змінам: ані розпоряджатися фондовою землею всередині районів, ані впливати на вселення на вільні землі районів сімей інших національностей, ані виявляти самостійність у вирішенні соціально-релігійних питань вони не могли.

Розчарування німецького та менонітського населення проявилося вже навесні у зростанні кількості заяв на еміграцію.

Менонітські господарства в умовах малоземелля змушені були перебудовувати свій агропроцес і шукати інші шляхи отримання доходу. Набули розвитку споживчі кооперативи та дрібні переробні підприємства. Замість хліборобства багатьма господарствами зроблено ухил в бік тваринництва з розведенням переважно елітних порід корів, насінницьких товариств. Для більш раціонального використання землі при продовженні вирощування зернових меноніти, де це було можливо, стали об'єднуватися в рільничі товариства, з'єднуючи поля для спільної обробки. По-перше, це дозволяло використати межові смуги, і по-друге, застосовувати тракторну техніку, ефективну на великих полях. Услід за першими двома колективами «Вперед» і «Нова Україна» та схвалення цієї ініціативи на Всеукраїнському з'їзді СПГВ 20 лютого 1925 р. такі колективи з'явилися в інших менонітських громадах. Наприклад, у Нью-Йоркській сільраді Залізнянського району (3 населені пункти, в яких проживало 2 150 осіб) почали діяльність два таких товариства - «Трудове», що об'єднувало малоземельних, та «Культурне» з більш заможних. Крім того, тут було зареєстровано та успішно працювало меліоративне товариство (5 сімей). Однак 42 родини в цій сільраді (приблизно 300 осіб), які залишилися ще без землі, змушені були батрачити або шукати роботу на найближчих шахтах і заводах. У сусідній Миколаївській сільраді (5 населених пунктів - 1 552 особи, з яких лише 30 росіян, решта меноніти та німці), за наявності безземельних родин, 232 господарства, маючи від 2 до 6 десятин, страждали від малоземелля, ще 33 задовольнялися 8 десятинами і лише 66 господарств були забезпечені 32 десятинами [17]. У Миколайпольській сільраді Хортицького району з 310 господарств 134 були бідняцькими (за визначенням голови сільради Ватмана), 145 були зараховані до середняцьких та 31 - до заможних [39]. Але в найтяжчому становищі до 1925 р. опинилися багатолюдні Пришибський та Молочанський німецькі національні райони, які прийняли найбільшу кількість біженців-менонітів із голодуючих районів Росії (прибули після землеустрою 1921-1923 рр.) [14]. Кількість сімей, що не мали земельних ділянок, в них наближалася до двох тисяч.

Гальмування Наркомземом і окрвиконкомами проведення землеустрою в німецьких та менонітських колоніях відповідно до вказівки ВУЦВК від 16 липня 1924 р. [43] остаточно підірвало довіру менонітів до справжньої зацікавленості центральної виконавчої влади до вирішення їх земельних проблем.

Розчарування та зневіра серед менонітів набули масового характеру. У квітні 1925 р. емігрантський рух охопив усі 4 південні губернії. Ця обставина дещо активізувала процес перегляду землеустрою. Однак проводився він повільно, важко, з великою кількістю незадоволених. Обговорення цього питання в сільрадах із залученням зацікавлених сторін (українських селян, менонітів, КНС, райпарткомів) проходило в гострих безкомпромісних суперечках, де кожна зі сторін висловлювала свої образи. Меноніти відстоювали дозволені їм раніше максимальні норми у 21-32 десятини (спираючись на спеціальні норми, встановлені НКЗ для культурно-товарних господарств та обліку кількості їдців), вказували, що у них після урізання володінь залишається мало посівної землі, у тому числі через господарські споруди, що займають великі площі (спадщина минулих років), які не дають товарний продукт, однак оподатковуються; вказували на завищений сільгоспподаток, який перевищує податок для українців. Українські селяни, у виступах яких простежувалася заздрість до добробуту німців і вкорінена роками антинімецька упередженість, хотіли рівного з ними статку, земельної та технічної власності, вказували на своє тяжке становище (зубожіння) Більше за інших бідували ті малоземельні українські селяни, які отримали додаткові ділянки землі у степу, де не було ані житла, ані господарських споруд, ані колодязів. (У Катеринославській та Херсонській губерніях вода у більшості підземних водоносних шарах була недоброякісною. Наприклад, у Нейанлаге (Іванівка) з 20 колодязів лише у трьох вода була придатна для пиття, у Фріденсфельді (Мирополь) з 53 - тільки у 18 [2, с. 142, 219]. Такі селяни були в гіршому економічному й побутовому становищі не тільки порівняно з добротними фермами менонітів, а й тими селянами, хто господарював на обжитому місці [21, с. 72]. Конфліктність і агресивність таких межових з менонітами сусідів визначали особливо гострий антагонізм, вселяли в менонітів невпевненість і побоювання за своє життя., зі злістю дорікали менонітам у тому, що вони не помирали з голоду в 1922 р., бо були й залишаються мироїдами-куркулями та буржуями, адже на них й досі працюють наймити. В усіх районах з менонітським населенням селянські активісти поводилися войовничо, із запалом погрожуючи фізичною розправою, поверненням до махновщини та методів воєнного комунізму [11; 39; 40; 44].

У деяких місцях менонітське населення було настільки залякане, що виявляло готовність йти на поступки та погоджувалися на норми у 16-20 десятин на господарство [39]. В умовах розпалених пристрастей землеміри Наркомзему виконували свою роботу неохоче, з огляду на те, щоб не бути залученими у конфлікт. Це сповільнювало темпи проведення землеустрою в менонітських колоніях.

У самих же губернських та окружних земор- ганах і виконкомах (користуючись тим, що норми в цифрах у постанові ВУЦВК прописані не були) вважали, що оскільки частина менонітів раніше, ще й до революції, задовольнялась четвертними наділами (16 десятин), то й нині вся спільнота не повинна претендувати на більше. В результаті поширення таких думок та враховуючи настрої селянських мас, при проведенні землевпорядних робіт менонітам намагалися занижувати площі. Наприклад, у Бердянському окрузі 138 сім'ям нарізали по 16 десятин, 9-м - всього по 8 десятин і лише приблизно 10 сімей отримали по 32 десятини [41].

Керівництво СПГВ, яке було впливовим політичним і економічним органом у менонітському співтоваристві, маючи підтримку в земельному питанні від заступника Наркому НКЗ Ванникова та члена Президії ВУЦВК Лобанова, мало все ж таки надії на підтвердження для менонітів максимальних норм землевпорядкування. І тому рекомендувало колоніям не погоджуватись на нав'язуване їм земельними комісіями (за підтримки окружних та районних владних структур) зменшення максимальних норм, встановлених свого часу урядом, ВУЦВК та Наркомземом [28]. Однак цим надіям збутися не судилося. Наполегливість та активність СПГВ у сприянні еміграції менонітів, до того ж найбідніших (пролетарської групи) непокоїла й обурювала владу [48]. Тому дискредитація економічної діяльності СПГВ, яка була інспірована Катеринославським губкомом, якого Союз на всіх рівнях управління (сільради, райвиконкоми, окрвиконкоми) позбавляв впливу в колоніях [49, с. 65-78], а також непоказово середній урожай зернових у менонітських господарствах у 1924-1925 рр. (на що впливали викладені вище об'єктивні причини - зменшення кількості орної землі, зниження ініціативи через протизаконні експропріації та завищені податки, а також погодні умови) додали прихильників «справедливого землеустрою та рівних умов для всіх» в уряді та ВУЦВК, перехиливши терези впливу від тих, хто відстоював преференції для ефективних менонітських господарників Переорієнтація поглядів була пов'язана і із загальною економічною ситуацією в країні. Держава, задіявши ринкові відносини на селі, великі промислові підприємства націоналізувала, а незграбно керована промисловість (контрольована державою) була не в змозі задовольнити потреби села промтоварами ні за кількістю, ні за асортиментом. Нестача необхідних селу товарів змушувала селян, які нещодавно пережили голод, не поспішати до виходу на хлібний ринок, що, як наслідок, призвело до дефіциту хлібопродуктів та підвищення цін [47, с. 63]..

До кінця року у ВУЦВК прийнято «зважене» рішення, оформлене документально в лютому 1926 р. [45], за яким Наркомзему наказувалося закріпити існуюче землекористування тих, хто забезпечений у межах 16-32 десятин; «припустити прирізку землі з колонізаційного чи вільного фондів колоніям, де при подвірному розподілі залишено менше ніж 16 десятин на господарство, при цьому кількість землі, що дорізається, не повинна перевищувати 21 % від фактичного землезабезпечення колоній»; вільні земфонди, «призначені для переселення чи розселення в межах національних сіл, сільрад, районів, використовувати для розселення (якщо можливо) громадян тієї ж національності». За наявності в колоніях безземельних і малоземельних дворів і відсутності суміжних з колонією фондів, пропонувалося переселити менонітів на будь-які вільні землі, тобто малося на увазі переселення чи на неперспективні, чи в оточенні слов'янських поселень ділянки. Проведення робіт із землеустрою та відповідальність покладалася на спеціальні комісії у складі представників Наркомзему, Окр- виконкому та Окрнацмену. Закінчити землеустрій передбачалося до листопада 1926 р. Загалом постанова ВУЦВК була документально оформленим гальмуванням політики непу на селі. Директиву оприлюднено напередодні квітневого Пленуму ЦК ВКП(б) (6-9 квітня), коли вже точилися дискусії, ширилися сумніви щодо правильності економічного курсу та доцільності його продовження. У тому ж році рішенням XV Всесоюзної конференції ВКП(б) (26 жовтня - 3 листопада) по суті започаткували згортання ринкових відносин з розворотом політики від «обличчям до села» до «кулаком до села».

Лютнева постанова ВУЦВК якщо не розчарувала остаточно, то й не додала німецькому та менонітському населенню віри в перспективу економічного добробуту й довіри до центрального уряду та його виконавчих органів. По-перше, вона позбавляла надії на додаткову прирізку землі багатодітним родинам (в результаті набуло поширення спішного відділення дорослих дітей задля отримання додаткових кількох десятин), по-друге, обіцяну добавку (21 %) земкомісії не поспішали «прирізати» і наділяти безземельних. Колонізаційні земельні фонди, що містилися всередині німецьких районів, НКЗ продовжував (користуючись приписом «якщо можливо») використовувати для розселення переселенців інших етнічних груп. Центральна комісія у справах нацменшин уже в червні направила до президії ВУЦВК доповідну записку про те, що Наркомзем у спеціальній інструкції (від 1 березня) щодо використання колонізаційних фондів у німецьких районах «забув» про менонітів, як і в затвердженому Мелітопольським окрвиконкомом проекті про землеустрій. Водночас понад 600 десятин у Пришибському районі віддано духоборам. Окружне бюро нацменшин (т. Неметт) опротестувало цей проєкт, вказуючи що він не вирішує проблему національної більшості району і шкідливий політично, тому що суперечить курсу партії більшовиків щодо підтримки культури національних районів. Цей протест та звернення ЦК нацменшин до НКЗ залишилися без відповіді [14]. «Прирізка» майже в усіх колоніях була меншою за анонсовані 21 % і не забезпечувала навіть наділи у 16 десятин. Наприклад, у Новософіївці (Миколайталь) землезабезпечення з 10,7 десятин збільшилося всього до 12 десятин, у Шараповці (Ейгенгрунд) з 10,6 до 14 десятин, зафіксувавши на одного їдця (без урахування безземельних) майже по всіх поселеннях від 2 до 2,3 десятин [51, с. 86-87]. Про розчарування та настрої колоністів свідчить повідомлення голови Херсонського окр- виконкому Постнікова адмінвідділу НКВС, який на підставі спілкування з менонітами, що зверталися до виконкому, прогнозував очікувану кількість заяв на видачу закордонних паспортів до 1 жовтня в кількості до 3 000 [30]. За фактом у грудні 1926 р. в НКВС зафіксовано 2 500 заяв від менонітів та етнічних німців на видачу шифрокарт [4].

Реагуючи на ситуацію, ВУЦВК у постанові від 25 лютого 1926 р. (за підписом голови виконкому Г. Петровського) спробував ще раз переконати «підвладну» владу (в досить м'яких висловах) лояльніше ставитися до німців та менонітів, вказавши губернським і окружним виконкомам, що «в їх закладах ще з часів імперіалістичної та громадянської війни не зникло негативне ставлення до німців, які і досі огульно вважаються владою на місцях куркулями, попри їх вищий рівень землекористування» [45].

Окремим розпорядженням земорганам запропоновано прискорити проведення землеустрою в німецьких колоніях, а також виділити цільовий земфонд для німецьких переселенців (менонітів) та «певну кількість землі для бідняцького єврейського населення».

Необхідно зауважити, що земельне забезпечення єврейського населення, духоборів та інших переселенців йшло досить успішно (у тому числі на земфондах, які розташовувалися всередині німецьких округів). Це пов'язано з тим, що ці групи від початку не завдавали владним і земельним управлінцям клопоту, на противагу «неспокійним» менонітам. В листопаді 1926 р. ЦК нацменшин у черговий раз доповів Президії ВУЦВК про невиконання постанови від 1926 р. і що в жовтні Мелітопольський Окрвиконком всупереч постанові продовжує переселяти духоборів та інших на колонізаційні фонди, розташовані усередині Пришибського та Молочанського німецьких національних районів, виділивши для них 5 000 га і забронювавши для них ще одну локацію. При цьому окрвиконком керується чомусь постановою ВУЦВК ще 1923 р., в той час коли 1 735 родин менонітів в означених районах залишаються зовсім без землі, не кажучи вже про потреби малоземельних [14]. Обмеження на надання землі менонітам у межах німецьких національних районів було скасовано лише в травні 1927 р. [14]. Ті безземельні, хто продовжував жадати землі, нарешті отримали «свій» наділ.

Про динаміку освоєння вперше одержаного наділу і становлення господарства можна простежити за спогадами Абрама Петкау, який дістав 30 десятин (на родину з 8 осіб) наприкінці 1921 р. На початку він, не маючи майже нічого із сільськогосподарського обладнання, обробляючи землю чужим реманентом в борг, а взимку працюючи вуглеводієм (діти заробляли працею в чужих родинах), перманентно зазнаючи збитків від погодних несподіванок та пожеж, тільки в 1925 р. спромігся збудувати будинок для родини. Завдяки власній наполегливості в 1928 р. вже став заможним хазяїном - мав 6 коней, корів, свиней та іншу живність, всі допоміжні споруди, родючий сад [5]. Потрібно зауважити, що позитивна динаміка розвитку господарств була характерна для більшості раніше безземельної менонітської спільноти, на відміну від інших етнічних верств, залучених владою до незвичних для них умов хліборобства в українських степах. В 1927 р. майже весь колонізаційний земельний фонд на півдні України був вичерпаний [19, с. 33]. Більшість проєктів радянської влади виявилась непереконливою. Безробітні, які одержали землю, не були вправні і не мали хисту, а тому поступово кинули сільську справу. Те саме було характерним і для єврейської спільноти на селі [53, с. 307, 312]. Земля, яку віддали в концесію голландському синдикату, була освоєна лише на 25 %, а решта заростала бур'яном [11].