Європа в добу класичного Середньовіччя і раннього Модерного часу: менталітет індивідуума та ментальна модель світоустрою (політико-дипломатичний, історіософський, особистісний і соціогуманітарний аспекти)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Європа в добу класичного Середньовіччя і раннього Модерного часу: менталітет індивідуума та ментальна модель світоустрою (політико-дипломатичний, історіософський, особистісний і соціогуманітарний аспекти)

Ціватий Вячеслав Григорович

Кандидат історичних наук, доцент Заслужений працівник освіти України Київський національний університет імені Тараса Шевченка Член правління Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин

Стаття присвячена особливостям соціогуманітарного розвитку європейського суспільства в добу Середньовіччя та раннього Модерного часу в контексті історичної біографістики. Аналізується літературна і богословська спадщина, а також політико-дипломатична діяльність Григорія Цамблака (бл. 1365 - бл. 1420), середньовічного вченого-богослова, проповідника, красномовця, дипломата, політичного і культурного діяча. Григорій Цамблак є непересічною особистістю в історії європейського Середньовіччя. Увага акцентується на менталітеті та ментальних установках європейського суспільства досліджуваного періоду в контексті еволюції політико-дипломатичних систем і світогляду індивідуума. Досліджено особитстісні концептуальні підходи та ментальні установки Григорія Цамблака щодо інституціонального розвитку держави, релігії, світогляду людини, культури і дипломатії.

Ключові слова: менталітет, міжнародні відносини, дипломатія, інституціональна біографістика, Європа, Болгарія, Сербія, Україна, Середні віки, ранній Модерний час.

Однією з реальних сучасних гуманітарних небезпек є те, що філософські осмислення стратегічних проблем модернізації українського суспільства витісняються на узбіччя публічних дискусій і цей процес, окрім всього, супроводжується смисловим знеціненням модернізаційно-інноваційної риторики в Україні.Сьогодні історична наука повинна будуватися на таких принципах: методологічна свідомість, стандарти роботи з текстами, міждисциплінарність (як у межах історичних дисциплін, так і уваги до досвіду політологічних, правових, філософських, літературознавчих, культурологічних досліджень, досліджень у сфері міжнародних відносин та ін.), європейський контекст.

Саме ці принципи дадуть змогу подолати проблеми ідентичності й у визначеності предмета вітчизняної історичної науки, зв'язок із загальноісторичною проблематикою та включеність у загальнокультурний та загальноєвропейський контексти, адже світовий і європейський досвід історичної та стратегічної модернізації провідних і транзитивних країн, як в історичній ретроспективі, так і на сьогодні, є корисним для ефективної реалізації модернізаційних процесів в Україні.

Історіософія політики і дипломатії, інституціональна історія ментальності, політична інституціоналізація, інститути дипломатії, інституціоналізація міжнародних відносин і сучасної зовнішньої політики є своєрідний аспект, який характеризується із позицій феноменології та історичної модернізації. Адже саме існування феномену, зокрема феномену політико-дипломатичної модернізації, підпорядковується як його внутрішнім законам, так і зовнішньому впливові.

Інституціональна біографістика - це новий перспективний напрям досліджень у сфері історії, політики, філології та права [1, с. 164-169]. Метою статті є репрезентація постаті відомого вченого- богослова, державника, дипломата, політика - Григорія Цамблака (бл. 1365 - бл. 1420) [2, с. 444]. Його життєвий шлях і наукова діяльність не залишилися осторонь від знаменних подій в європейській історії [3, с. 42-47].

Григорій Цамблак - проповідник, політичний і культурний діяч, митрополит Київський і Литовський (з 1415 року), автор низки церковних творів, проповідник. Освіту здобув у Тирново (нині місто Веліко - Тирново, Болгарія) [4].

ЗгодомГригорій Цамблак продовжив навчання в Константинополі та Афоні. Деякий час був ігуменом сербського монастиря в Дечанах, служив у канцелярії константинопольського патріарха, пресвітером митрополичої молдововолоської церкви в Сучаві. У 1409 році він прибув до Києва й активно включився в боротьбу за митрополичу кафедру. Але тільки у 1415 році в білоруському місті Новогрудку православні єпископи обрали його митрополитом Київським і Литовським [5].

Григорій Цамблак є автором багатьох гімнографічних, агіографічних творів, які поширювалися на східнослов'янських теренах. Серед найбільш відомих його праць - «Житіє Стефана Дечанського», «Похвала Євтимію Тирновському», «Оповідь про перенесення мощей Параскеви Тирновської», «Муки Іоанна Нового Сучавського» [6]. Він залишив велику писемну спадщину болгарською, сербською, румунською та руською мовами. Автор численних проповідей, гімнів. Також інколи його прізвище звучить як - Саблак, Самвлак, Цамвлак.

Літературна спадщина Григорія Цамблака, одного з найталановитіших письменників слов'янського середньовіччя, налічує більш як 40 творів різних жанрів: житій, похвальних слів, проповідей на різні церковні свята. Вважається, що в Україні він написав «Надгробне слово митрополиту Кипріяну», «Слово похвальне Євтимію Тирновському», п'ять проповідей, сповідь віри при посвяченні в митрополити та дві промови на Констанцькому соборі [7].

Багато творів Григорія Цамблака присвячено релігійним питанням, зокрема - у них віддзеркалилася тема завоювання православних Балкан турками, що панувала в літературі впродовж кількох століть. Відома також у латинському перекладі урочиста промова перед Папою Римським Мартином V, де Григорій Цамблак вітав майбутнє об'єднання Церков.

У «Слові похвальному до отців Собору» (воно міститься в кодексі, що належав свого часу Йосафату Кунцевичу) автор закликав до об'єднання і примирення між Церквами. Перу Григорія Цамблака належать також численні проповіді, присвячені церковним святам.Інтелектуальна цінність подібної інституціональної біографістики демонструється на прикладі опублікованих творів Григорія Цамблака у перекладі Юрія Володимировича Пелешкевича та інших фахівців Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка Національної академії наук України у 2000-2020 роках [8, с. 48-49].

2020 рік знаменував собою пам'ять про Григорія Цамблака (600 років з його представлення). Біографія Григорія Цамблака, як і будь якої непересічної особистості - звичайно, що колоритна, цікава й сповнена неординарних і різноманітних подій: від творчості літературної, політичної до справ дипломатичних і релігійних.Григорій Цамблак, як особистість з державницькими підходами і мисленням у своїх працях пропонував читачеві образ владаря-державця з характерними і необхідними, як на його переконання, відповідними рисами [9].

Для прикладу варто згадати, наприклад образ Йосипа, який використовується для інституціонального створення парадигми ідеального правителя в середньовічних слов'янських літературах. Так, Григорій Цамблак в службі сербському князеві Стефану Дечанському і його житії, сакралізує таким чином його праведність, а також виокремлює специфічні риси в парадигмі правителя в давньоболгарській, давньоруській і давньосербській традиціях. Його інституціональним духовно-релігійним образом і притаманними йому рисами ідеального правителя є символізм і символ краси, цнотливості, духовної сили й влади. Також підкреслюється вагомість етичного постулату і найвищої етичної позиції про християнську ціннісну систему поваги до старшого (батька, брата) і відмову від відповіді на насильство насильством.

До паралелі з Йосипом Григорій Цамблак вдається в службі сербському королю Стефану Дечанському і в його житії (створеному між 1407-1408 роками в Дечанському манастирі). У зв'язку з цим біблійним образом намічаються такі якості правителя з династії Неманичей, як благочестя, милосердя, доброта, незлобивість, цнотливість і головне - братолюбство і небажання вступати в братовбивчі чвари. Він закликає свого брата Костянтина, який прагне захопити владу, до дотримання спадкового порядку влади і до відмови від згубних для народу дій.

Уподібнюючи себе Йосипу («друг Йосипа»), цар Стефан посилається на слова Йосипа до його брата, підкреслюючи тим самим свою богообраність [9, с. 96-98]. У житії та в службі сербський князь мученик Стефан Дечанський порівнюється з Йосипом - як символічним образом владаря-державця, як знаком невинного страдництва й легітимації правителя [9, с. 124].

Йосип - прообраз Христа і Благодаті. Згідно з житієм, написаним Григорієм Цамблаком, сербський цар своєю мученицькою смертю перевершує негаразди, яких зазнав Йосип. У ряду біблійних страждальців, які згадуються в службі і житії Стефана Дечанского, поряд з Йосипом перераховуються Іов, першомученик Стефан і Авель. Давид присутній у творах Григорія Цамблака як синонім лагідності правителя, Соломон - як синонім мудрості правителя, Ілля і Мойсей - як синонім ревнощів до віри, Ісус Навин - як захисник свого народу від навальників.

Григорій Цамблак пропонує власну модель владаря-державця провідної європейської держави, як то: владар-державець - це носій усталених християнських чеснот (смирення, мудрості, благородства, аскетизму), у поєднанні із мужністю, зухвалістю, наполегливістю людини, патріота, який уболіває за свою державу й народ [10, 57-62].

Важливою інституціональною складовою біографії Григорія Цамблака стала і його релігійна діяльність в Європі.У молдавських монастирях, починаючи з перших десятиліть XV ст.,набув поширення перепис і художнє оформлення богослужбових книг. Найвідомішою пам'яткою є четвероєвангеліє, переписане в Хуморському монастирі на початку XVI ст. Займаючи монопольне становище в духовності молдавського етносу, церква зуміла підкорити своїм цілям більшу частину культури. Крім того, процес християнізації мав велике значення й у справах зміцнення державності.

Помітно вплинуло християнство і на розвиток архітектури та книгодрукування. Так, у першій половині XIV ст. постали церква Св. Миколая в Редуецах та церква Трійці в Сиреті. Будівництво кам'яних храмів та монастирів набуває особливого розмаху в XV ст., зокрема при правлінні господаря Стефана Великого (1457-1503). Назвемо церкви Воронецького, Хуморського, Путнянського монастирів, господарську церкву в тогочасній столиці Молдавії - Сучаві. Раніше, на початку того ж століття, були споруджені церкви та монастирі Молдовиця, Бистриця, а також церква успіння Каприянівського монастиря в Бессарабії [11].

Молдавія належить до тих районів Східної Європи, що були заселені ще в давнину. У кожний конкретний історичний період вона розвивалася під впливом тих державних утворень, до яких інституціонально входила [12]. Відповідно, вбирала визначальні риси їхніх культур, зовнішньої політики і моделейдипломатії [13]. Так, християнство в Молдавію проникло досить рано, задовго до виникнення молдавського князівства. Молдавська церква, подібно болгарській і київській, підкорялась патріарху Константинополя. Сусідні країни - Галицьке князівство, Болгарія - присилали сюди своїх священників і до, і після утворення Молдавського князівства.

Перше підтверджене письмовими джерелами зіткнення слов'ян з християнством відбулося не пізніше, ніж на початку VII ст., саме тоді було закладено кільканадцять єпископських кафедр, що мали виконувати місіонерське завдання. Тоді ж постали перші чернечі осередки під Варною та в інших містах [14, с. 75-78].

У ранньому Середньовіччі римська та візантійська церкви активно висилали сюди своїх місіонерів. Характерним було те, що християнізація слов'янських народів співпала з періодом суттєвих змін в їхньому суспільно-політичному житті [15].

Здебільшого сама вона спричинила утворення нових державних організмів у цьому регіоні Європи [16]. Високе сприйняття та засвоєння християнської віри призвело до того, що ці держави стали не тільки об'єктом, але й суб'єктом місіонерської діяльності [17].

Можна вважати, що християнство проникло сюди в IX-XII ст., бо болгари і морави прийняли його в IX ст., руські - в X ст., угорці - в XI ст. [18]. Молдавські господарі не могли змиритися з тим, що не вони керували церквою, а священники призначалися зовні. Тому в 1387 р. господар Петр Мушат сам призначив главу церкви - єпископа. Це викликало різкий спротив Константинопольського патріарха. Останній, представляючи інтереси Візантійської правлячої верхівки, яка через патріарха і церкву намагалася впливати на політику Молдавії, не могла не погодитися з прагненням Молдавського господаря підкорити собі церковну організацію і використати її у своїх цілях: дійшло до того, що патріарх прокляв Молдавію.

Проте молдавські господарі не відступали від своїх зазіхань, конфлікт затягнувся, і лише через багато років (1401 р.) було досягнуто примирення. Для врегулювання конфлікту з Константинополя до Молдавії прибув спеціальний патріарший посол, вчений-богослов, болгарин Григорій Цамблак, який від імені константинопольського патріарха затвердив ставленника молдавського господаря.

Як політично-релігійний наслідок - молдавські господарі отримали підкорену їм церкву. Римські папи неодноразово намагалися підкорити молдавську церкву своєму впливу, не лише церковному, але й політичному. В країну направлялися католицькі монахи, тут створювалися єзуїтські духовні школи, деякий час у Білгороді, Сиреті і Байї існували католицькі єпископства. Найближчими до успіху замисли Ватикану стали в 1418 р. на всесвітньому Констанцському соборі. Григорій Цамблак, обраний у 1415 р. Київським митрополитом, проявив себе в цей період як сторонник унії з католицькою церквою. На чолі великої групи православного духовенства він прибув на собор і вів з римським папою переговори, але в Києві ця ідея не знайшла ніякої підтримки, переговори Григорія Цамблака було осуджено, а сам він змушений був покинути Україну і повернутися в Молдавію [19].

Усі зазіхання римського папи завершились невдачею, бо Молдавія історично й політично була більш тісно пов'язана із сусідніми слов'янськими країнами, а молдавська православна церква як засіб управління державою влаштовувала господаря і бояр. Християнство по православному звичаю сприяло постійному і тривкому спілкуванню Молдавії зі слов'янськими сусідами.У кінці I тис. на Дунаї посилився вплив Київської Русі, яка до половини XII ст. володарювала над Молдавією [20].

Руський вплив, що зменшувався лише під час наїздів печенігів і половців, призвів до зростання значення православної церкви. Молдавські землі були залежні від церковної юрисдикції Галицької митрополії. На початку Київську, а згодом Галицьку Русь з Молдавією споріднила спільна віра та слов'янська мова, що була розповсюджена серед вищих верств суспільства.

Територія Молдавії завжди була багатоконфесійною,6пи адже на цих землях відбулося зіткнення політичного та релігійного впливу Риму і Константинополя. Та саме православ'я остаточно визначило цивілізаційно-культурну сферу молдавського народу. Пізніший вплив на ці етноси інших конфесій та церков мав уже другорядне значення [21].

З Болгарії Григорій Цамблак вирушає на Афон, а потім до Константинополя. Не пізніше 90-х років XIV ст. Григорій був пов'язаний із патріаршим двором у Константинополі й деякий час жив у візантійській столиці, проте встановити час і тривалість його перебування там не уявляється можливим. Грамота Константинопольського патріарха Матвія I 1401 року іменує Григорія ієромонахом і келійним ченцем патріарха.

До числа дискусійних моментів біографії Григорія відноситься питання про час і тривалість перебування його в Сербії, де він був ігуменом Дечанского монастиря і написав розлоге Житіє засновника обителі Стефана Дечансько. Не можна виключити дворазове перебування Григорія Цамблака в Сербії - до молдавської місії та вже після неї [22, с. 21-38].

У 1401 році константинопольський патріярх посилає Григорія Цамблака, як добре освічену і дипломатично підготовлену людину, чудового красномовця і практика-державця, у посольство до молдавського господаря Олександра Доброго. Метою посольства було залагодження конфлікту, що виник у зв'язку зі спробою унезалежнення Церкви Молдови від Царгороду й найменування єпископа Иосифа митрополитом Сучавським.

Григорій Цамблак, напевне, подорожував морем і прибув до порту Білгород (Акерман) - одного з трьох головних портів, до якого вів з центральної Європи та Львова торговельний шлях - «Молдавська дорога». Очевидно, тоді він зустрівся з культом грецького купця Іоана, мощі котрого перебували в Білгороді. Звідти суходолом він потрапив до Сучави. Направлений захищати повноваження Царгорода, Григорій стає на бік молдавської церкви, котра прагне більшої незалежності, й на кілька років лишається проповідником кафедрального собору в Сучаві.

З 1400 року починається тридцятирічне перебування на молдавському троні господаря Олександра Доброго. У 1402 році господар Молдови разом з архиєпископом Иосифом наказав перенести з Білгороду до Сучави мощі мч. Іоана Нового й проголосив його покровителем Молдови.

У 1406 році Григорій Цамблак вирушив до Москви, щоб зустрітися з митрополитом Кипріяном. Але над Неманом від дістав звістку про смерть митрополита. Тоді Григорій повертається на Балкани та їде до Сербії, до Дечанського монастиря, де два роки служить ігуменом. Там створюється житіє та похвала св. Стефана Уроша ІІІ Дечанського - покровителя монастиря.

Із 1409 року Григорій Цамблак перебуває в Києві, де виголошує жалобну проповідь на прославу св. Кипріяна. «Надгробне слово митрополиту Кипріяну» створене в 1409-1410 рр. Григорій Цамблак виголосив його в Києві, де покійний митрополит мав велику популярність. Оскільки в цей час Григорій Цамблак претендував на київську митрополичу кафедру, то наголошення на бажанні покійного зробити з нього свого наступника мало б вплинути на слухачів.

Письменник, як талановитий дипломат і гарний оратор, грає на почуттях слухачів, говорячи про свою близькість до Кипріяна та поєднуючи власну скорботу зі скорботою киян («Вам же и нам обща печали предложи ся»).У деяких похвальних словах Григорій Цамблак звертався до Старого Заповіту, але часто виходив за межі його канонів. Так, пророк Ілля у однойменній похвалі не позбавлений індивідуальних рис. Порівняно з біблійним Іллею він зображений грізнішим і жорстокішим пророком, який не може простити співвітчизникам зради своєї віри [23].

На терені Великого князівства Литовського провадить інтенсивну церковно-організаційну та літературну діяльність. Зрештою з волі великого князя Вітовта у 1415 році обирається київським митрополитом. У той час у Москві перебував митрополит Київський Фотій.Після спалення Києва ханом Едигеєм, 1416 (1418?) р. переніс митрополію до Вільна [24].

У 1418 році Григорій Цамблак вже як митрополит Київський і Литовський їздив на Констанцький собор у Німеччину. За кілька днів митрополит був прийнятий на урочистій аудієнції папою Мартином V, де перед папою римським і католицькими єпископами виголосив дві промови. Вітаючи папу, Григорій Цамблак звернув увагу на шкоду, що її завдає поділ Церков, і закликав дбати про єднання канонічним шляхом, через рішення соборів.З них ми довідуємося, що, залишаючись на позиціях православ'я, він виказав ліберальне ставлення до відмінностей між двома напрямами християнства, виступив за дискусію, діалог між православною та римською церквами, що на ті часи означало відмову від релігійної ворожнечі.Після повернення до Кракова сліди зникають. Припускають, що Григорій Цамблак помер у Києві взимку 1419-1420 рр. (можливо, від епідемії).

Літературний і богословський спадок Григорія Цамблака є цінним і на сьогодні. Аналізуючи його, можемо констатувати, що твори Григорія Цамблака свідчать: залишаючись у межах середньовічного світогляду, він є письменником - новатором, у його творчості виявляються деякі гуманістичні тенденції. Релігійна толерантність і зацікавленість ренесансною культурою Заходу вказують на його належність до культури Передвідродження. Як зазначає румунський літературознавець Шт. Чобану, Григорій Цамблак належить всім і нікому, оскільки він служив інтернаціональній ідеї православ'я з мовою, якою користувалася грецька церква в багатьох країнах православного сходу - церковнослов'янською [25].

Інтернаціональний духовний і письмовий спадок Григорія Цамблака свідчить про його одержимість світлого майбутнього європейського суспільства Середньовіччя і прагненням інституціоналізації «золотої осени» українського Середньовіччя та Ранномодерного часу [26, с. 25-32].

Списки із творами Григорія Цамблака були в ужитку на всьому обширі православнослов'янського світу, тому його літературна спадщина належить одночасно як слов'янським народам, так і молдованам і румунам. Григорій Цамблак здійснив помітний вплив на українську літературу; збереглося чимало українських списків його творів [27, с. 21-38].

Не сказати, щоб спадщина Григорія Цамблака була недослідженою. Сербські й болгарські вчені здавна активно публікували та студіювали його твори, змагалися за право називати його співвітчизником. Але все це відбувалося поза українським контекстом, «литовський» період життя митрополита лишався непоцінованим, та й зарубіжні публікації в Україні були маловідомими.

Велика заслуга в дослідженні спадщини Григорія Цамблака, зокрема - український дискурс, наледить відомому українському науковцю - Юрію Володимировичу Пелешенку. Його кандидатська дисертація поволі перетворюється на дослідження епохи Григорія Цамблака. Публікуються перші статті, присвячені різним аспектам життя й творчості митрополита. Коли ж після захисту дисертації 1987 року готується до друку монографія Ю. В. Пелешенка, то її назва вже відображає чітку дослідницьку настанову: «Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV - початку XVI ст.». Творчості Григорія Цамблака тут відводиться центральний розділ, а до книги включаються додатки: «Слово похвальне отцям Констанцького собору» та «Слово на Великий четверток».

Ще один твір, «Слово надгробне митрополитові Кипріяну», Ю. В. Пелешенко підготував до друку для укладеної його науковим керівником антології «Українська література XIV-XVI ст.». Згодом, 1997 році, Ю. В. Пелешенко захистить в Українському вільному університеті (Мюнхен) дисертацію на ступінь доктора філософії з темою «Творчість Григорія Цамблака в контексті української літератури Пізнього Середньовіччя». Митрополит Григорій Цамблак лишається і до сьогодні головним об'єктом академічного зацікавлення Ю. В. Пелешенка [28, с. 57-58].

На сьогодні за Ю. В. Пелешенком закріпилася слава найкращого знавця національного письменства XIII - XV ст. [29, с. 45]. Знаний у світі фахівець, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, професор Ю. В. Пелешенко є одним із небагатьох найкомпетентніших дослідників українського Середньовіччя, національної ідентичність та інституціонального досвіду присутности Руси-України в європейській цивілізації [30].

Підвищений інтерес Григорія Цамблака до політичних подій та інституціональної історії європейських держав, до розвитку релігійних громад і європейського суспільства, зовнішньої політики, дипломатії, культури, знайшов своє відображення в низці наукових розвідок і богословських творів [31, с. 87-102].

Як підтверджує історичний досвід значення ідеологем змінюється відповідно до політичної прагматики, а цілеспрямоване використання ідеологем є ефективним засобом управління масовою свідомістю - ідеологема легко запам'ятовується і створює ілюзію розуміння в об'єкту маніпуляції [32, с. 228-231; 33, с. 136-141; 34].

Розуміти ідеологему означає розуміти цілу ідеологію, зокрема нову соціально-економічну й зовнішньополітичну ідеологію Європи в контексті європейського лідерства та трансформації системи міждержавних відносин [35, с. 38-42; 36; 37, с. 51-79; 38, с. 337-363; 39].

Отже, Григорій Цамблак (бл. 1365 - бл. 1420) є інтелектуалом і непересічною особистістю доби Середніх віків, знавцем державно-церковної та політико-дипломатичної історії Європи. Висунуті ним ідеї про особливості інституціонального розвитку державності, знайшли розуміння сучасних дослідників і слугували розвиткові європеїстики та богослов'я.

До останнього часу діяльність і наукові дослідження Григорія Цамблака залишаються маловідомими широкому загалові українських і зарубіжних дослідників. Більшою мірою про його діяльність, наукову творчість і літературну спадщину знають медієвісти.

Спроба побудувати узагальнену модель політико-дипломатичної думки (ідеологем, концептів, теорій тощо) початку особливої, трансформаційної, політико-модернізаційної епохи, звичайно, не є вичерпною і остаточною.

Практично всі вищезгадані підходи тією чи іншою мірою наближають нас до розкриття й розуміння своєрідності поглядів на владу, право, ідеологію, державу, дипломатію, внутрішню й зовнішню політику держави, процеси їх інституціоналізації, а, відповідно, допомагають також скласти уявлення про людей тогочасної епохи, їх світогляд, ідеологеми та ментальні установки.

Доба Середніх віків і раннього Модерного часу - це період трансформації та інституціоналізації принципово нових соціально-гуманітарних моделей, нового суспільно-політичного порядку та соціально- економічного розвитку суспільства в Європі, утвореного територіальними державами, та формування нової інституціонально -дипломатичної практики.

Розуміння напрямів та змісту сучасного цивілізаційного та модернізаційного процесів не можливе без усвідомлення базових історичних типів та основних форм традиційно-історичних усталених соціокультурних, світоглядних і політико-дипломатичних систем в аспекті їх зміни під впливом викликів сьогодення. Адже історія залишила нам немало свідчень, коли те, на що тривалий час не звертали уваги, призводило до суттєвих змін в історико-політичному та модернізаційному розвиткові не лише окремих регіонів, окремих держав, але й цивілізацій та суспільств у цілому.

Соціогуманітарні, історіософські, зовнішньополітичні, дипломатичні та соціально-економічні ідеологеми, як психологічна конструкція нових ідей, нової суспільно-політичної Європи доби Середнів віків і раннього Модерного часу, а також соціально-політична доктрина, яка виражала інтереси панівного класу, апелювали до морального обов'язку людини і вимагала від нього бути справедливим як заради досягнення головної мети життя - рятування душі, так і заради встановлення суспільного порядку й збереження його в постійності.

Постановка питання про склад і зміст особистих архівів заслуговує подальших досліджень, які сприятимуть створенню цілісної картини історико-політичного світу і світогляду через систему історичної спадщини непересічних особистостей різних етапів становлення української державності та європейського простору, зокрема - у добу Середньовіччя та раннього Модерного часу.

Джерела

цамблак європейське суспільство ментальні установки

1. Ціватий В. Г., Кулініч М. Ю. Європейська Середньовічна й Ранньомодерна історична спадщина професора В. І. Савви (1865-1920) в ЦДІАК України // Гуманітарний корпус: збірник наукових статей / За ред С. С. Русакова. - Вінниця - Київ, 2019. - Вип. 26. - С. 164-169.

2. Зема В. Є. Цамблак Григорій // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. - К.: Наук. думка, 2013. - Т. 10: Т-Я. - С. 444-784 с.: іл.

3. Пелешенко Ю. В. «Муж незвичайної освіченості...» До 625-річчя від дня народження Григорія Цамблака // Отчий край. - 1990. - Вип. 4. - С. 42-47.

4. Терновска книжовна школа. Т. 3. Григорий Цамблак. Животи творчество. - София. 1984. - 413 с.

5. Яцимирский А. Н. Григорий Цамблак. Очерк его жизни, административной и книжной деятельности. СПб., 1904.

6. Житие на Стефан Дечански // А. Давидов, Г. Данчев, Н. Дончева-Панайотова, П. Ковачева, Т. Генчева. Житие на Стефан Дечански от Григорий Цамблак. София (Издателство на Българската академия на науките), 1983. - 328 с.

7. Українська література XIV-XVI ст.: Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Перекладні повісті. Поетичні твори / Автор вст. ст. і ред. В. Л. Микитась. - К.: Наук. думка, 1988. - 598 с.

8. Пелешенко Ю. В. Особливості поетики мартирію «Муки Іоанна Нового Сучавського» Григорія Цамблака // Сто років академічної славістики в Україні: здобутки і перспективи. - К., 2018. - С. 48-49.

9. Житие на Стефан Дечански // А. Давидов, Г. Данчев, Н. Дончева-Панайотова, П. Ковачева, Т. Генчева. Житие на Стефан Дечански от Григорий Цамблак. - София (Издателство на Българската академия на науките), 1983. - 328 с.

10. Ціватий В. Г. Проблема влади і владарі-державці у Західній Європі середньовіччя та раннього нового часу (політико-правові теорії і реальність) // Середньовічна Європа: погляд з кінця ХХ ст.: Матеріали міжнародної наукової конференції / Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича. - Чернівці, 2000. - С. 57-62.

11. Страницы истории молдавской литературы и культуры / Под ред. Е. Левита. - Кишинев: Штиинца, 1979. - 287 с.

12. Unitatea poporului Republicii Moldova §i problema identitapi etnice. Materiale conferin^ei din 4-5 mai 1999, raporturi §i comunicari. - Chisinau. 2000. -266 р.

13. Tulard Jean. Talleyrand. De la douceur de vivre a la legende noire / J. Tulard. - Paris: SPM, 2021. - 149 р.

14. Федорова А. Прийняття східно-романським населенням християнства // Русин. - 2010. - № 2(20). - С. 75-78.

15. Мохов Н. Молдавия эпохи феодализма. - Кишинев: Картя Молдовеняскэ, 1966. - 442 с.

16. Стати В. История Молдовы. - Кишинев, 2002. - 480 с.

17. Полевой Л. Л. Очерки исторической географии Молдавии XIII-XV вв. - Кишинев: Штиинца. 1979. - 242 с.

18. Masselin J. Journal des Etats Generaux de France tenus a Tours en 1484 / Ed. A. Bernier. - Paris, 1835. - P. 254.

19. Barbiche B. Les institutions de la monarchie fran?aise a l'epoque moderne. XVI-e - XVIII-e siecle / ВЄГШМ Barbiche. - Paris: Presses Universitaires de France, 2012. - 369 р.

20. Кантемир Д. Описание Молдовы. - Кишинев: Картя Молдовеняскэ, 1973. - 222 с.

21. История Республики Молдова с древнейших времен до наших дней. 2-е изд. - Кишинев, 2002. - 360 с.

22. Пелешенко Ю. В. З творчості та діяльності Григорія Цамблака // Українська література XVI-XVIII ст. та інші слов'янські літератури. - К.: Наукова думка, 1984. - С. 21-38.

23. Baidaus E. Politica si diplomatia Moldovei in timpul domniei lui Vasile Lupu . Chisinau, 1998. - 132 s.

24. Moldvai csango-magyar okm^nytar, 1467-1706. - 2 kiad. - Bdpst, 2003. - 849 p.

25. Пелешенко Ю. В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV - початку XV! ст. - К., 1990. - 143 с.

26. Болгарський вплив на українську літературу в добу пізнього Середньовіччя (друга половина XIV- перша половина XVI ст.) // Слово і час. - 2014. - №11. - С. 25-32.

27. Пелешенко Ю. В. З творчості та діяльності Григорія Цамблака // Українська література XVI-XVIII ст. та інші слов'янські літератури. - К.: Наукова думка, 1984. - С. 21-38.

28. Пелешенко Ю.В. «Слово на Вознесіння Господнє» Григорія Цамблака: особливості поетики // Славістика й україністика: взаємне посилення розвитку. - К., 2019. - С. 57-58.

29. Пелешенко Ю.В. Ораторська проза Київської Русі і творчість Григорія Цамблака // Болгаристика в системе общественных наук: Опыт, уроки, перспективы. - Харьков, 1991. - С. 45.

30. Пелешенко Ю. В. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII-XV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. Постаті. - 2-е вид., перероб і доп. - К.: Стилос, 2012. - 608 с.

31. Пелешенко Ю. В. «Слово в святий Великий Четвер» Григорія Цамблака (Вступна стаття, оригінальний текст, переклад сучасною українською мовою) // UcrainicaMediaevalia. - 2019. - №2. - С. 87-102.

32. Пелешенко Ю. Про «Похвальне слово Євтимію Тирновському» Григорія Цамблака // Ізборник 2012-2016. Дослідження. Критика. Публікації. - К., 2018. - С. 228-231.

33. Ціватий В. Г. Інституції та дилеми європейської дипломатичної практики доби раннього Нового часу (XVI-XVIII ст.) // Науковий вісник Дипломатичної академії України при МЗС України. - К.: ДАУ при МЗС України, 2014. - Вип. 21. - Частина І. - Серія «Історичні науки». - С. 136¬141.

34. Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIH століття) / Вадим Ададуров. - Львів, 2002. - 412 с.

35. Ціватий В. Г. Публічна історія як інституціональний формат репрезентацій історії раннього Модерного часу (XVI-XVIII ст.): флуктуаційний і комеморативний дискурси (особовий фонд проф. Володимира Івановича Савви у ЦДІАК України). Public History. Історія в публічному просторі: збірник наукових праць. - Київ, 2022. - Випуск І. - С. 38-42.

36. Black J. A History of Diplomacy. - Reaktion Books, 2010. - 312 p.

37. Ціватий В. Г. Інституціональна історія та особливості української ідентичності як фактор формування сучасної парадигми розвитку суспільства: теоретико-методологічний, міжкультурно-регіональний і практичний дискурси сучасної дипломатичної системи та моделі дипломатії України // Формування сучасної парадигми розвитку суспільства: Колективна монографія. - Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2022. - С. 51-79.

38. Ціватий В. Г. Публічне мовлення, дипломатична риторика і міжкультурна комунікація у сфері міжнародних відносин та етикетних практик: інституціональний, міжнародно-інформаційний та політико-дипломатичний дискурси // Трансформація суспільних відносин в умовах цивілізаційних змін: Монографія. - Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2023. Розділ. 4.7. - С. 337-363.

39. Mowat Robert Balmain. A History of European Diplomaсy (1451-1789). - London: Hamden-Connecticute, 1971. - 311 р.

Размещено на Allbest.ru