Міжкультурні комунікативні процеси у формуванні Київської скрипкової школи кінця ХІХ - першої третини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжкультурні комунікативні процеси у формуванні Київської скрипкової школи кінця ХІХ - першої третини ХХ століття

Волощук Юрій Іванович

Кандидат мистецтвознавства, доцент Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Шиптур Роман Михайлович

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Сучасний, культурологічний підхід до проблем музичного мистецтва та музичної педагогіки сприяє виявленню специфіки фахової еволюції регіональних скрипкових шкіл в Україні, що, в першу чергу, стосується їхнього етнокультурного змісту. Своєчасність і доцільність розроблюваної у даній розвідці проблематики засвідчено зростом наукового інтересу до ролі національних та світових мистецьких традицій у культурно-історичному просторі України. У цьому контексті значний дослідницький інтерес становить культурологічне вивчення традиційних форм українського скрипкового виконавства, а також процесу феноменологічного розгортання традицій національного виконавського мистецтва в метакультурному просторі.

Історичний шлях розвитку струнно-смичкового виконавського мистецтва в Україні багатий яскравими сторінками, пов'язаними з творчістю таких визначних віртуозів та педагогів, як М. Ерденко, П. Коханський, Д. Бертьє, Я. Магазінер, Д. Лекгер, О. Деркач, П. Столярський та багато інших. Українське скрипкове виконавство кінця ХІХ - першої третини ХХ століття було представлено не тільки блискучими іменами солістів, але й мало значні досягнення в галузі методики, педагогіки, творення професійних виконавських шкіл. Значне місце серед них займає київська скрипкова школа. Високий професійний рівень київських скрипалів-виконавців підтверджують численні перемоги, здобуті на міжнародних конкурсах, а також їх активна участь у світовій виконавській та педагогічній практиці.

Окремі аспекти розвитку київської скрипкової школи кінця ХІХ - початку ХХ століття розкриваються у музикознавчих працях, в яких висвітлюється процес становлення та напрями діяльності скрипкових класів Національної музичної академії України імені П. Чайковського (С. Юсов); аналізується педагогічна та виконавська творчість найяскравіших представників струнно-смичкового виконавства (І. Андрієвський, В. Сумарокова); визначаються естетико-стильові та жанрові тенденції композиторської творчості в галузі української скрипкової музики досліджуваного періоду (Н. Дика).

Теоретичні аспекти формування індивідуального виконавського стилю розглядаються у розвідках О. Катрич.

Проблеми трактування поняття «школа» у виконавському мистецтві висвітлюються у наукових статтях Ж. Дедусенко, Н. Кашкадамової та Л. Садової.

Незважаючи на широкий спектр музикологічних розвідок, які частково піднімають питання розвитку київського струнно-смичкового виконавства, цілісного дослідження, яке б узагальнювало і підсумовувало розвиток київської скрипкової школи в аспекті виявлення поліетнічних зв'язків досі не має.

Метою написання розвідки є виявлення міжкультурних комунікативних процесів та визначення їх ролі у розвитку Київської скрипкової школи кінця ХІХ - першої третини ХХ століття.

Поставлена мета окреслила завдання наукового дослідження:

> вивчення етнокультурологічної проблематики традицій і досвіду Київської скрипкової школи; визначення її теоретичного комплексу у вигляді художньо-естетичних орієнтирів та педагогіко-методичних принципів;

> дослідження особливостей формування «авторських» педагогічних шкіл Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського у контексті національних традицій та інтеграційних мистецьких процесів;

> висвітлення основних напрямів творчої співпраці українських виконавців та педагогів з іноземними митцями.

Формування Київської скрипкової школи кінця ХІХ - початку ХХ століття тісно пов'язане з Імператорським Російським Музичним Товариством (далі - ІРМТ), діяльність якого сприяла створенню спеціальних навчальних закладів, до роботи в яких залучалися провідні музиканти з Росії, Польщі та Чехії. Тому такі міжнаціональні творчі взаємини мали безпосередній вплив на становлення специфічних рис скрипкових класів Київської консерваторії та Музично-драматичної школи імені М. Лисенка - провідних на той час музичних навчальних закладів міста. Крім того, в Києві гастролювали видатні віртуози зі світовою славою, які також справили певний вплив на розвиток скрипкового виконавства в місті.

На початку 1868 року при Київському відділенні Російського музичного товариства була заснована музична школа, завданням якої було виховання виконавців на музичних інструментах, співаків, учителів музики і хорових диригентів. Починаючи з 1875 р. в школі значно покращився навчальний процес. Для скрипалів запроваджується гра на альті, вводиться квартетний клас. У 1883 р. на базі музичної школи було створено музичне училище, в якому зусиллями О. Шевчика досягнуто високого рівня викладання гри на струнних інструментах. Завдяки старанням директора училища В. Пухальського відбувається якісне поліпшення викладацького складу, що привело до помітних зрушень у навчальному процесі. Зростаючий рівень професійної підготовки випускників училища зумовив потребу його реорганізації в консерваторію, офіційне відкриття якої відбулося 3 листопада 1913 року.

Важливу роль у становленні музичної освіти в Україні відіграла Музично-драматична школа в Києві, що була відкрита Миколою Лисенком у 1904 році. Програма музичних дисциплін у школі відповідала програмам Московської та Петербурзької консерваторій. Оркестрове відділення школи в рік її відкриття складалося з класу скрипки та віолончелі.

Аналіз літератури з проблематики дослідження дозволив констатувати, що визначальний вплив на формування київської скрипкової школи другої половини XIX - початку XX століття мали три вектори, які продовжували традиції польської, чеської та російської скрипкових шкіл.

Перший вектор представляють випускники Варшавської консерваторії - скрипалі Іван Водольський та Павло Коханьський.

Другий вектор пов'язаний з педагогічною та концертною діяльністю чеського скрипаля Отакара Шевчика та його учнів і послідовників: М. Сікарда, М. Сербулова, М. Ерденка та інших.

Третій вектор найбільш вагомий у формуванні «обличчя» Київської школи, пов'язаний з продовжувачами традицій Петербурзької скрипкової школи - Д. Бертьє, Н. Скоморовським, Я. Магазинером.

Великий внесок у розвиток скрипкової педагогіки в Україні зробив випускник Варшавської консерваторії, один з засновників Київської скрипкової школи Іван Водольський. У 1863 р. він був одним з організаторів Київського відділення ІРМТ, де брав участь в концертах, виступаючи в ансамблі з М. Лисенком, Г. Венявським та іншими. З 1867 р. І. Водольський працював солістом Київської опери. Гра скрипаля відзначалася точним дотриманням тексту і стилю композитора. Він також вів активну педагогічну діяльність: у 1850-х рр. працював викладачем музики в київських гімназіях №1 і №2, а з 1868 до 1875 року був викладачем музичного училища ІРМТ. Його учнями були видатні скрипалі-віртуози Й. Котек, О. Колаковський, А. Чабан, К. П'ятигорович, П. Золотаренко, І. Шадек та інші.

Яскравою, але на жаль, короткою сторінкою скрипкової школи Київської консерваторії стала діяльність видатного польського скрипаля Павла Коханьського. Народився він 1887 року в Одесі, музичну освіту отримав під керівництвом учня Л. Ауера Еміля Млинарського в Одесі, пізніше - у Варшаві і Брюсселі у С. Томсона, де пройшов курс віртуозної гри. Здобув славу одного з найяскравіших молодих виконавців Європи. З 14-річного віку працював концертмейстером оркестру Варшавської філармонії, пізніше викладав у Варшавській консерваторії. Багато скрипкових творів К. Шимановського та С. Прокоф'єва були написані в Росії за безпосередньою участю П. Коханьського.

В Україну скрипаль повернувся наприкінці 1914 або на початку 1915 року. Проживаючи в с. Тимошівка, Київської губернії, П. Коханьський виїжджав на концерти до Києва. Перший з них відбувся 5 квітня 1915 року в залі Купецького зібрання. Програма складалася з творів Й. С. Баха, А. Вівальді, Ф. Крейслера. К. Сен-Санса, Г. Венявського. Один з відділів концерту був присвячений творчості К. Шимановського, де партію фортепіано виконував автор.

Згодом скрипаль працював в Петроградській консерваторії, а у 1918 році відбувся концерт скрипаля разом з Ф. Блуменфельдом у Києві. Партнерами наступних концертів стали К. Шимановський, Г. Нейгауз, Ю. Турчинський, М. Ерденко.

Богдан Ровицький, артист Великого театру, який вчився у П. Коханьського в Київській консерваторії, згадував: «Приїзд

Коханьського в Київ буквально «перевернув» музичне життя міста. За порівняно короткий строк (близько п'яти місяців) Коханьський дав нечувану кількість концертів - майже дев'яносто. Виступав практично кожного дня, виконавши майже всю скрипкову літературу від класичних творів Баха, Бетховена, Брамса, віртуозної музики Паганіні, Ернста, В'єтана і Соре до Регера і Шимановського» [12, с. 94].

9 лютого 1919 року в залі Київської консерваторії П.Коханьський виступав востаннє. Були виконані Концерт Ф. Мендельсона, „Чакона” Й. С. Баха, твори П. Чайковського, К. Сен-Санса, Н. Паганіні, Р. Вагнера, П. Сарасате.

Традиції чеської скрипкової школи в Києві були започатковані О. Шевчиком, та були продовжені в діяльності його учнів, таких як М. Сікард, М. Сербулов, М. Захаревич, М. Шмулер, С. Каспін, Ю. Лясота, Д. Пекарський, Є. Щедрович, Р. Придаткевич, М. Ерденко.

Отакар Йосипович Шевчик (1852-1934) - відомий чеський скрипаль і педагог закінчив Празьку консерваторію у 1870 році. Невдовзі переїхав в Україну, де неодноразово брав участь у концертах РМТ. Часто виступав в ансамблях з Миколою Лисенком, а також в сонатних вечорах з піаністом В. Пухальським. Отакар Шевчик обіймав посади концертмейстера Харківської опери та викладача Харківського музичного училища (18741875), а з 1875 до 1892 року працював у Київському музичному училищі. О. Шевчик є також автором декількох праць з методики скрипкового виконавства: «Школа скрипкової техніки» та «Школа смичкової техніки».

У 90-і роки широко розгорнув свою педагогічну діяльність учень О. Шевчика і Ж. Массара Михайло Сікард (1868-1937). Освіту отримав у Київському музичному училищі (1882-1884 рр. - клас скрипки О. Шевчика) та в Паризькій консерваторії (1884-1886 рр. - клас Ж. Массара). Удосконалював свою майстерність у Берліні у Й. Йоахіма. Лауреат конкурсу скрипалів Паризької консерваторії (1886 р.). У Києві створив власний квартет, де виконував партію першої скрипки. 1893 року зблизився з гуртком М. Лисенка і створив новий квартет, з яким часто виступав у Києві, Празі та інших великих культурних центрах Європи. Гастролював з сольними концертами в Одесі, Миколаєві, Херсоні, Житомирі, а також у Москві, Петербурзі, Кишиневі. За стилем виконання Сікард був близький до представників французької скрипкової школи: захоплювався віртуозною майстерністю, яскравістю та експресивністю інтерпретації, кантиленністю звучання. Його концерти відзначалися високим рівнем виконання. У 1892-1893 роках працював викладачем Київського музичного училища, а також викладав у приватних школах Ф. Блуменфельда та М. Тутковського.

Значний вплив на розвиток Київської скрипкової школи також мали традиції скрипкових класів Московської консерваторії, носіями яких стали випускники професора І. Гржималі Михайло Ерденко та Олена Вонсовська.

Михайло Гаврилович Ерденко (1885-1940) отримав освіту в Московській консерваторії (клас скрипки І. Гржималі), яку закінчив в 1904 р. з золотою медаллю. Літо 1911 року він провів в Бельгії, де займався під керівництвом Ежена Ізаї. Нагороджений II премією Московського конкурсу скрипалів, що проходив в 1910 р. на честь 40- річчя музично-педагогічної діяльності професора І. Гржималі. Цього ж року М. Ерденко був запрошений на викладацьку роботу в Київське музичне училище, що через три роки було реорганізоване в консерваторію. Разом з професорами Р. Глієром і К. Михайловим він активно сприяв становленню нового навчального закладу.

У ці роки Ерденко продовжує виступати з концертами, крім того він організував і керував квартетом, диригував симфонічним оркестром, писав музику. В репертуарі відомого скрипаля були твори А. Вівальді, Дж. Тартіні, Й. С. Баха, Г. Ф. Генделя, В. А. Моцарта, Ф. Шопена, Г. Венявського, П. Сарасате, П. Чайковського, О. Глазунова. І. Ямпольський згадує, що у 1918-1919 роках М. Ерденко виконував у Києві Концерт ре мінор Й. С. Баха для двох скрипок і Пасакалію Г. Ф. Генделя для скрипки й альта. Партнером М. Ерденка у цих виступах був викладач Київської консерваторії, видатний польський скрипаль П. Коханьський [12, с. 115].

За ініціативою М. Ерденка в Києві проводиться реорганізація всієї системи музичної освіти. В 1935 році він отримує запрошення зайняти посаду професора Московської консерваторії.

Ерденко зберіг і розвинув в своїй творчості не тільки інструментальні основи, але й естетику Російської скрипкової школи, збагативши її глибоким розумінням основних завдань виконавства на новому історичному етапі, в період змін першої чверті XX століття.

Класом скрипки в Київській Музично-драматичній школі, відкритій 1904 року, завідувала Олена Вонсовська (Буцька) (1858-1942 рр.) - талановита скрипалька, майстер ансамблевої гри, обдарований педагог. Протягом 1873-1877 років навчалась у Московській консерваторії (клас скрипки І. Гржималі, гармонії - П. Чайковського). З 1878 р. виступала з сольними концертами в Москві, Києві, Харкові, Полтаві, Казані, Одесі, Сімферополі, Ленінграді та ін. Виступала в концертах разом з М. Лисенком, стала першою виконавицею його скрипкових творів. Активно вела музично-громадське життя, була учасницею концертів товариства «Боян», «Просвіта», «Родина» та ін. У 1880-1904 рр. викладала гру на скрипці в Пензі, Воронежі, Курську. Згодом перейшла на роботу у Київську музично-драматичну школу імені М. Лисенка, а в 1912-1915 рр. обіймала посаду директора цього навчального закладу. За роки викладання вона підготувала ряд солістів-скрипалів, серед них - М. Полякін, Є. Лєплінська, Д. Лукашевський та інші.

Після Жовтневої революції 1917 р. в Україні значно послаблюються зв'язки з західноєвропейським музичним мистецтвом. На перший план виступають творчі контакти з російськими митцями. Упродовж 1920-1930х років у скрипкових класах Київської консерваторії працювали корифеї вітчизняної музичної педагогіки - Д. Бертьє, Н. Скоморовський, Я. Магазинер, що продовжили традиції скрипкової школи Петербурзької консерваторії.

Давид Бертьє видатний педагог і диригент, що продовжив традиції професора Петербурзької консерваторії Л. Ауера, започаткував «авторську» педагогічну школу - «школу Д. Бертьє», традиції якої продовжили й розвинули скрипалі-педагоги О. Пархоменко та В. Стеценко.

Видатний педагог і скрипаль Давид Соломонович Бертьє (Ліфшиць) народився 1882 року у Вінницькій області. Протягом 1901-1905 рр. навчався в Петербурзькій консерваторії, яку закінчив з великою срібною медаллю. 1929 року талановитий музикант здобув звання професора. З 1918 по 1950 рік викладав у Київському музично-драматичному інституті імені М. Лисенка та консерваторії.

Для Бертьє-виконавця і педагога було притаманне глибоке розкриття образного змісту виконуваної музики. Техніка, технологія служила лише засобом для яскравої реалізації творчого задуму. Професор постійно орієнтував студентів на майбутню педагогічну роботу в залежності від індивідуальних якостей кожного. Школа Бертьє - це школа глибокого вивчення мистецтва, виховання справжнього артистизму, високих моральних принципів.

Д. Бертьє брав активну участь у різних камерно-інструментальних ансамблях, власним прикладом залучаючи студентів до різних форм виконавського мистецтва. З великим піднесенням він завжди виступав у складі консерваторського струнного квартету і так званому «професорському тріо» зі своїми постійними партнерами - піаністом Г. Беклемішевим і віолончелістом С. Вільконським. Митець чудово володів грою на фортепіано. Він знав напам'ять практично всі партії фортепіанного супроводу скрипкових творів, що звучали в його класі. Д. Бертьє був талановитим диригентом. Оркестр Київської консерваторії під його керівництвом виконував на високому рівні увертюру «Егмонт», всі симфонії Л.Бетховена, Четверту і П'яту симфонії П. Чайковського, симфонії Ф. Шуберта, Ф. Мендельсона та інших композиторів.

Професор був переконливим прихильником раннього дитячого навчання, активно приймав участь у створенні в Києві першої в Україні спеціальної музичної школи-десятирічки для обдарованих дітей і працював в ній з часу її заснування.

Д. Бертьє виховав ціле покоління високопрофесійних музикантів, серед найбільш талановитих учнів професора - заслужена артистка України, професор О. Пархоменко, А. Штерн, І. Кушнір, професор В. Стеценко, лауреати міжнародних конкурсів Ю. Ситковецький та О. Кравчук, концертмейстер Державного симфонічного оркестру УРСР Я. Морейна та інші.

Наум Борисович Скоморовський (1882-1925 рр.) музичну освіту розпочав в Одеському музичному училищі, де займався у А. Фідельмана. З 1900 до 1906 року навчався у Петербурзькій консерваторії у професора Л. Ауера. Музикант широкого і яскравого обдарування, талановитий педагог, скрипаль-соліст і ансамбліст, диригент оперних і симфонічних оркестрів. Очолюваний Н. Скоморовським струнний квартет активно пропагував камерну музику в Україні, проводив цикл концертів «Історичний камерний ранок».

У рецензіях на виступи Наума Скоморовського підкреслювалася його висока виконавська культура, технічна довершеність гри, майстерність тонкого інтерпретатора творів класичної спадщини. У своїй багатогранній мистецькій діяльності Н. Скоморовський був гідним продовжувачем прогресивних традицій школи Л. Ауера.

Протягом 1920-1925 років Н. Скоморовський - професор класів скрипки та камерного ансамблю Київської консерваторії, керівник ансамблю скрипалів. Педагогіка стала другим покликанням артиста, їй він віддав багато сил і творчої енергії. Учень Н. Скоморовського професор Н. Шварц згадує: «Клас Наума Борисовича був найкращим за складом з усіх скрипкових класів Київської консерваторії. Професор завжди тримався у чудовій виконавській формі й на заняттях міг на самому високому рівні зіграти будь-який, навіть найскладніший твір. У класі панувала дуже добра, дружня, творча атмосфера, часто відбувалися відкриті концерти, де також виступав керований Скоморовським унісон скрипалів» [11, с. 8].

Наум Борисович виховав плеяду прекрасних музикантів, серед яких слід назвати відомих диригентів - народного артиста СРСР Н. Рахліна, професора Н. Шварца, лауреата всесоюзного конкурсу Б. Притикіну, знаних оркестрових музикантів Б. Гільбергера, Л. Шаргородського,

H. Басова, талановитого викладача скрипкових класів К. Михайлова і багатьох інших.

Величезний внесок у становлення української виконавської школи здійснив талановитий педагог, професор Яків Самойлович Магазинер (1883-1941), який є продовжувачем традицій скрипкових класів Петербурзької консерваторії. Вчився в Одеському музичному училищі у класі А. Фідельмана та у Лейпцігській консерваторії у професора Г. Зітта. Після закінчення Петербурзької консерваторії (клас професора

I. Налбандяна) викладав у Ризькій консерваторії. З 1913 року - концертмейстер оркестру С. Кусевицького. З 1917 року жив і працював у Києві. Його плідна педагогічна праця була спрямована на виховання високопрофесійних музикантів широкого творчого діапазону.

Яків Магазинер був вельми освіченою людиною. Він прекрасно володів німецькою, англійською, французькою мовами. Його блискуча музична пам'ять вражала навіть найкращих спеціалістів. Я. Магазинер досконало знав скрипкову, камерну і симфонічну літературу, вільно грав на фортепіано, акомпанував без нот практично весь скрипковий репертуар.

У своєму педагогічному «горінні» Я. Магазинер поєднував досвід мудрого практика і ерудованого теоретика. Дуже цікаво проходили його уроки, на яких були присутні артисти київських оркестрів, педагоги і студенти. Клас ставав малим концертним залом. Яків Самойлович дивував присутніх оригінальністю втілення виконавського задуму, збуджував музичну фантазію учнів різними засобами, зокрема, переконливою ілюстрацією на скрипці, а також демонстрував різні типи виконання за роялем. Перед грою учня професор намагався створити необхідний емоційний настрій, що максимально наближувало виконавця до вирішення складних проблем інтерпретації, полегшувало розуміння стилістики твору, особливостей його форми, характеру руху, динаміки. Я. Магазинер увійшов в історію як засновник самобутньої скрипкової школи. Його учнів можна було впізнати за особливою манерою руху правої руки, культом звуку.

Професор виховав цілу плеяду високоталановитих музикантів, які в своїй діяльності продовжили виконавські й педагогічні традиції свого вчителя. Серед них - заслужені артисти України Н. Будовський (м. Київ) і Д. Шейнін (м. Донецьк), лауреат Першого всесоюзного конкурсу Б. Притикіна, професор Ризької консерваторії С. Кавун, диригент С. Фельдман (м. Самара), талановиті педагоги І. Гутман, І. Кривицький, О. Лисаковський, Л. Бендерський, В. Зельдіс, О. Вайсфельд.

Традиції Київської скрипкової школи, що формувалися на перетині різних європейських скрипкових шкіл, завдячують не тільки визначним педагогам, але й гастролерам. Адже, концерти за участю віртуозів з Чехії, Польщі, Росії, Німеччини, Франції та інших країн стимулювали розвиток виконавського мистецтва в Україні, спонукали до застосування нових методів навчання, сприяли урізноманітненню репертуару.

Одним із яскравих чеських музикантів, хто у другій половині 1860-х рр. оселився в місті Києві, був скрипаль Ф. Шипек, який посів місце першого скрипаля-соліста Київської російської опери. З цього періоду розпочалася його активна камерно-виконавська діяльність у цьому місті. Так, наприкінці 1870 р. Шипек організував чотири музичних вечора, присвячених камерній музиці, які, на той час були новиною. Програми третього з цих вечорів, на якому були зіграні Квартет F-dur, Септет Бетховена та Соната для скрипки і фортепіано Шумана, дає уявлення про чудовий смак чеського скрипаля у підборі репертуару та намагання якнайширше репрезентувати публіці різнопланові за стилем та інструментальним складом камерні твори. Шипек брав участь як ансамбліст і в київських концертах відомих у Росії та Європі гастролерів. Так, 17 травня 1869 р. слухачам були запропоновані квартети Моцарта, Бетховена і Тріо Мендельсона у виконанні скрипаля Г. Венявського, віолончеліста А. Портена, піаніста П. Шлецера, до яких приєдналися місцеві музиканти Шипек та Водольський [8, с. 112]. За відсутністю постійного складу квартету відкритого у 1863 р. КВ ІРМТ у першій половині 1870-х рр. роль першої скрипки у різних за складом виконавців у камерних концертах майже постійно у ці роки належала саме Шипеку.

Серед чеських музикантів, що у цей період брали участь у камерних концертах у Києві, був також відомий композитор, скрипаль, піаніст, викладач музики Й. В. Шадек, який наприкінці 1865 р. переїхав до міста з Волині, і два його сини - Й. Шадек - скрипаль, альтист і піаніст та

К. Шадек, який грав на віолончелі, контрабасі і деякий час, будучи студентом медичного факультету Київського університету, співав у хорі під керівництвом М. В. Лисенка, а пізніше, наприкінці XIX століття, разом із М. Лисенком та іншими прогресивними київськими музикантами входив до складу музичної комісії при «Літературно-музичному товаристві» у Києві. Ця чеська родина, завдяки опануванню різними інструментами, з'являлася перед слухачами в різних виконавських амплуа. Серед творів, які були зіграні Шадеками у різні роки - камерні п'єси Моцарта, Гуммеля, Мендельсона, Бетховена, Серве, Голенковського, Бюхнера, фортепіанні транскрипції Черні та ін. Нерідко партнером по камерних виступах Шадеків був М. Лисенко.

Немов другий подих отримало камерне виконавство у Києві з 1875 р. Це було пов'язано з приїздом до міста О. Шевчика, який на цей час вже мав досвід виконавської і концертмейстерської роботи в Чехії, Польщі, Австрії, Німеччині, Україні (Харків 1874-1875 рр.). Обійнявши посаду викладача класу скрипки в музичному училищі. Шевчик також очолив квартет Київського відділення ІРМТ. Поруч із блискучими сольними виступами з творами Паганіні, п'єсами Ернста, В'єтана, Бетховена, під час яких скрипаль демонстрував неперевершену техніку подвійних нот, вражаючу майстерність гри на одній струні, віртуозне володіння смичком і, разом з тим, глибину почуттів, О. Шевчик як камерний виконавець запропонував слухачам численні квартети та інші камерні твори Гайдна, Моцарта, Бетховена, Шуберта, Чайковського, Бородіна, Гріга, Шумана, Мендельсона, Сен-Санса, Брамса, Керубіні, Гаде, Франка, Аренського, Глазунова, Желенського, композиторів-чехів Сметани, Дворжака, Направника та ін. Часто партнером Шевчика виступав М. Лисенко, якого зі скрипалем пов'язувала міцна дружба. Іншими партнерами-піаністами О. Шевчика в дуетних виступах були директор музичного училища В. Пухальський та чеський музикант, викладач музичного училища К. Дуда, який був відомий киянам і як композитор. В дуеті з Пухальським Шевчик в одному з камерних концертів сезону 1881/82 рр. виконав Сюїту Кюї, а разом із К. Дудою - «Чакону» Баха у перекладі для скрипки і фортепіано. З мистецтвом Шевчика-виконавця змогли ознайомитися не лише слухачі Харкова та Києва, де він працював, а й інших міст України та Росії (Москва, Петербург).

Учасники квартету своїми виступами пропагували камерну музику серед киян і, в першу чергу, серед учнівської молоді, запалювали бажання в учнях музичного училища створювати власні квартети, які навіть виступали в публічних концертах. Один із учнів Шевчика Р. Глієр, говорячи про вплив квартету на юних музикантів, зазначав: «Мы, студенты музыкального училища, не только бывали на всех концертах квартета, но обычно присутствовали и на репетициях. Вскоре и мы, ученики, организовали свой «домашний» квартет. Играя квартеты великих классиков, я познал на практике специфику квартетной фактуры, понял, что такое настоящее голосоведение, изучил приемы ансамблевой інструментовки» [4, с. 5-6]. Л. Гінзбург, говорячи про вплив Шевчика на Р. Глієра, зазначає, що вже серед перших творів, написаних останнім ще за часів його учнівства в Києві, були два смичкові квартети [3, с. 99].

Після залишення квартету Шевчиком, Сербуловим і Алоїзом- Музикантом у другій половині 1880-х рр., в Києві склався по суті новий колектив (Колаковський, Шутман, Риб та фон Муллерт), який проіснував упродовж майже двадцяти років, але, на жаль, не зміг здобути визнання серед широкої слухацької аудиторії. Значно більших успіхів набув в останні роки XIX - перші роки XX століття «Київський квартет» на чолі з талановитим скрипалем, учнем Шевчика М. Сікардом, який не входив до структур ІРМТ. Цей колектив перший серед українських квартетів із великим успіхом гастролював за кордоном - у Чехії та Німеччині. Проте, жоден із київських камерних ансамблів кінця XIX - початку XX століття не користувався такою увагою і не мав такого успіху серед місцевої слухацької аудиторії, які припали на квартети з Чехії - «Чеський квартет», «Празький квартет» і «Шевчик-квартет». Газета «Киевская жизнь» у 1912 р. відзначала, що протягом майже 20 років місцеві камерні ансамблі не користувалися популярністю серед київських слухачів, «...хотя играли вовсе не плохо. «Не плохо» - но й не хорошо. Убийственная «золотая середина». А между тем к приезжим чехам бежали й доныне бегут. «Чехи» взяли не колдовством й не престидижитаторством, а очень большим, огромным, невероятным количеством репетицій» [10]. Як свідчить цитований уривок, київська публіка справедливо оцінювала рівень професійної майстерності та ансамблевої довершеності квартетистів, надаючи перевагу чеським квартетам, які складалися з вихованців Празької консерваторії (а останній - «Шевчик-квартет» - саме з празьких учнів Шевчика).

На розвиток музичної культури міста Києва, зокрема і на розвиток скрипкових традицій великий вплив мали і гастролери, які за національністю були поляками. Так, 1838 року в місті відбувся перший концерт К. Ліпінського. Виконавський стиль цього музиканта здійснив великий вплив на багатьох український і російських скрипалів, що не були прямими його учнями. Вплив Ліпінського відчув О. Львов, його часто порівнювали саме з польським віртуозом, відзначаючи в їхньому виконавському стилі багато спільних рис.

В кінці січня 1851 року А. Контський відвідав Київ, дав два концерти. Протягом 1853-1859 рр. скрипаль щорічно виступав на «Київській ярмарці». Київ з концертом також відвідав видатний польський скрипаль Г. Венявський (1851).

Проаналізувавши особливості розвитку Київської скрипкової школи початку XX століття у контексті міжнаціональних мистецьких взаємин, можна зробити певні узагальнення:

• Київська скрипкова школа, спираючись на прогресивні традиції російського, польського та чеського скрипкового виконавства, починаючи з перших років свого існування була високопрофесійною, життєздатною та прогресивною.

• Протягом кінця XIX - початку XX століття в середині Київської скрипкової школи сформувалися три провідні лінії: «польська»

(І. Водольський, П. Коханьський), «чеська» (О. Шевчик, М. Сікард, М. Сербулов, М. Ерденко) та «російська» (Д. Бертьє, Н. Скоморовський, Я. Магазинер), які визначили її «обличчя» і вплинули на подальший розвиток всього українського скрипкового виконавства;

• Педагогічний метод кращих представників Київської скрипкової школи вирізняється прагненням до єдності художнього й технічного розвитку молодих виконавців, виховання в них артистизму, досконалої техніки, художнього смаку й широкого музичного кругозору.

Таким чином, творчі взаємини українського скрипкового мистецтва з провідними європейськими скрипковими школами позитивно позначилися на формуванні самобутніх традицій Київської скрипкової школи, яка зайняла гідне місце серед лідерів світового скрипкового виконавства.

Джерел

1. Андрієвський І. Творчий подвиг. Музика. 2001. №3. С. 24-25.

2. Волощук Ю. І. Київська скрипкова школа в контексті розвитку європейського виконавського мистецтва. Вісник Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. Вип. ІХ. Ів.-Франківськ, 2006. С. 109

3. Волощук Ю. Методичні підходи Богодара Которовича до вирішення проблем звуковидобування, динаміки та фразування у поліфонічних творах Й. С. Баха для скрипки соло. Актуальні питання сучасного розвитку соціально-гуманітарної сфери: колективна монографія. Х.: СН НТМ «Новий курс», 2022. С. 50-56.

4. Глиер Р. О. О профессии композитора и воспитании молодежи. Советская музыка. 1954. №8. С. 5-6.

5. Дедусенко Ж. «Школа» в системі культури. Культура України: Зб. наук. статей. Вип. 6. Харків: ХДАК, 2000. С. 163-170.

6. Катрич О. Т. Індивідуальний стиль музиканта-виконавця (теоретичні та естетичні аспекти): Дис. ... канд. мист.: 17.00.03 . К., 2000. 173 с.

7. Кашкадамова Н., Садова Л. Львівська фортеп'янна школа: традиції та розвиток. Musica Humana: Науковий збірник. Ч.1. Львів: ЛДМА ім. М. Лисенка, 2003. С. 169-187.

8. Кузьмін М. Забуті сторінки музичного життя Києва. К.: Музична Україна, 1972. 223 с.

9. Сумарокова В. Київська струнно-смичкова школа в контексті європейського виконавського мистецтва (віолончель, контрабас). Музичне виконавство. К., 1999. Вип.. 1. С. 38-52.

10. Тон. Театр и музика. Киевская жизнь. 1912. 30 ноября.

11. Юсов С. Видатні викладачі скрипкових класів Київської консерваторії. Українське музикознавство. К., 1990. Вип. 25. С. 5-18.

12. Ямпольский И. Н. Избранные исследования и статьи. М., 1985. 214 с.

Размещено на Allbest.ru