Дипломатична історія України в особах: Євген Чикаленко (1861-1929) у міжнародно-публічному просторі (інституціональний і комунікативний аспекти)

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Дипломатична історія України в особах: Євген Чикаленко (1861-1929) у міжнародно-публічному просторі (інституціональний і комунікативний аспекти)

Ціватий В.Г., к.і.н., доцент

Анотація

Інституції є базовою підосновою системи будь-якого наукового знання, котра забезпечує його трансляцію і функціонування як у межах фахової корпорації, так і в культурно-креативному соціумі. У певному розумінні інституції є формами буття фахових корпорацій і, водночас, своєрідними сценами змагання, співжиття, взаємодії історичних особистостей: політиків, істориків, дипломатів та ін.

Інституціонально-історичні моделі соціогуманітаристики безпосередньо пов'язані з суспільними викликами й культурними потребами, і є відгуками на стан тогочасного суспільства, комунікативно-історичної та культурно-історичної пам'яті. Інституції відображають соціокультурні настанови, суспільні виклики, культурні практики, креативні індустрії та духовні віяння історичної доби, котрі розгортаються не тільки в певних наукових програмах, дослідницькому інструментарії та образах минувшини, а й у відповідних організаційних моделях функціонування науки. Інституції значною мірою утворюють і продукують те неповторне середовище фахівців-інтелектуалів, в якому побутує повноцінний діапазон культурно-креативних, комунікативних і дослідницьких практик, завдяки яким відбувається передача знання від одного покоління до іншого в міжнародно-публічному просторі та комунікативно-культурній пам'яті [1, с. 32-36].

21 грудня 2021 року Україна відзначила 160-ту річницю від дня народження видатного українського мецената й громадського діяча, борця за незалежність України - Чикаленка Євгена Харламовича (21.12.1861 - 20.06.1929).

Євген Чикаленко останні роки свого життя жив у вимушеній еміграції в Чехословаччині й похований у колумбарії міського цвинтаря міста Подєбради. Історик Ігор Гирич про Є.Х. Чикаленка написав так: «...Євген Чикаленко за власним метафоричним порівнянням був один із 300 душ донкіхотів із 30 мільйонів українців, які робили, здавалося б, справу абсурдну, роботу, приречену на поразку, - творили український рух.» [2].

Євген Чикаленко був одним з найгарячіших і найактивніших прихильників політизації українського руху. Він був критиком чистого культурництва, ставив на перші місця за значущістю для національного визволення саме тих діячів, які бачили своїм завданням добиватися автономії для України.

Євген Харлампійович (Харламович) Чикаленко - непересічна особистість в інституціональній історії українського державотворення і практиках націєтворення, визначний громадський діяч, поборник розвитку національної освіти, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист, мемуарист, лексикограф, громадсько-політичний інтелектуал, народний дипломат і просто особистість, для якої Україна була стрижнем власного буття та існування, а національна ідея державної розбудови та утвердження її суверенності, демократичності й соборності послугувала єдиною справою й політико-дипломатичною філософією всього життя.

Під час Першої світової війни (1914-1918), уникаючи переслідування поліції, перебував у Фінляндії, Петрограді, Москві, а з початком революції 1917 року повернувся до Києва. Саме Є.Х. Чикаленко був одним із ініціаторів скликання Центральної Ради. Він також закликав Михайла Грушевського повернутися з Москви й очолити цей орган [3, с. 76-78]. Водночас сам від офіційної активної участі в політичній діяльності утримувався.

Євген Чикаленко народився 9 (21) грудня 1861 року в с. Перешори на Херсонщині в поміщицькій родині. Перші ази освіти здобув у місцевого священика, а потім у пансіоні в Одесі. Далі було Єлисаветградське вище реальне училище І-го розряду, яке мало репутацію одного з кращих освітніх закладів краю. У цьому училищі за однією партою з Євгеном сидів Панас Тобілевич (майбутній артист Панас Саксаганський).

У родині Тобілевичів юний перешорець стає своєю людиною і, таким чином, опиняється в самому епіцентрі активного громадського життя повітового міста і проводить у колі української інтелігенції цілих шість років аж до свого від'їзду в Київ. Адже будинок, у якому мешкав батько Панаса Іван Тобілевич (згодом, драматург й актор Карпенко-Карий), був осередком культурного життя Єлисаветграда.

Частими гостями в будинку Тобілевичів були подвижники української сцени Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Микола Садовський, подружжя Русових, Олександр Тарковський (дід знаменитого кінорежисера Андрія Тарковського), лікар Панас Михалевич, людина, близька до Михайла Драгоманова. Незабаром доля звела молодого Чикаленка з професором історії Володимиром Антоновичем, Миколою Лисенком та Дмитром Багалієм. Усі ці знайомства відіграли неабияке значення у формуванні світогляду майбутнього суспільно-культурного діяча.

1883 року Є. Чикаленко закінчує навчання на природничому факультеті (агрономія і зооветеринарія) Харківського університету. За участь у «Громаді» Чикаленка заарештували й виключили з вишу. Згідно з вироком, п'ять років він мав перебувати під наглядом поліції, а ще йому заборонялося проживати в Києві, Харкові, Москві й Петербурзі.

Місцем заслання стало рідне село Перешори Херсонської губернії, де він займається сільським господарством. Переїхавши до Києва в 1900 році, він одразу включається в громадське життя, стає членом «Старої Громади». На межі століть Євген Харлампійович послідовно входить до кола Одеської, Петербурзької та Київської громад й активно долучається до українського руху, стає членом Центральної Ради.

Із приходом радянської влади Чикаленку довелося тікати від переслідувань. З 1918 року Євген Чикаленко перебуває в еміграції: кілька років мешкає в Австрії, а з 1925 року - у Подебрадах (Чехія), де обіймає посаду голови Термінологічної комісії в Українській господарській академії.

В еміграції він жив у бідності, проте продовжував займатись своєю справою - працював над словниками та займався написанням щоденників. З часом він почав втрачати здоров'я, українська газета «Свобода» у США навіть оголошувала збір коштів на його лікування. Помер Євген Чикаленко 20 червня 1929 року в місті Подєбради, у Чехії, заповівши розвіяти його прах у рідному селі Перешори.

Тіло Євгена Чикаленка, за його волею, було спалено в крематорії Ольшанського цвинтаря (м. Прага). Але його заповіт не був втілений в життя. У 1998 році в селі Перешори Подільського (Котовського) району Одеської області відбулось перепоховання праху його сина Левка, привезеного зі США, який також заповів розвіяти його прах на батьківщині Чикаленків.

Невід'ємною частиною життя Євгена Чикаленка була його громадсько-політична й меценатська діяльність. Він брав участь у діяльності таких відомих громадських об'єднань, як Київське товариство грамотності (1882-1908), товариство «Просвіта» (1906-1910) та Українське наукове товариство (1907-1934). Його будинок на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці став осередком українського культурного й громадського життя Києва. Там відбувалися з'їзди Загальної Безпартійної Української Організації, народжувалися ідеї, які ставали реальними справами: засновано видавництво «Вік» та книгарню журналу «Київська старовина».

У будинку Євгена Чикаленка влаштовувалися літературні суботи, на одній з яких дебютував молодий письменник Володимир Винниченко. Крім того, Є.Х. Чикаленко щедро виділяв власні кошти на видання українських газет і журналів. За його фінансової підтримки існували «Громадська думка», «Селянин», «Літературно-науковий вісник» і «Нова громада». Щоб підтримати українську газету «Рада», Євген Чикаленко щорічно власним коштом покривав фінансовий дефіцит у розмірі 10000-12000 крб., передаючи в заставу будинок, продаючи землю. Не залишив поза увагою меценат і заклик Михайла Грушевського зібрати кошти на будівництво у Львові Академічного дому для студентів-українців, виділивши на цю справу 25000 крб. просвітницький громадський чикаленко український відродження

На кошти Чикаленка функціонувало львівське Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові, видавалися твори Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Івана Франка, Степана Васильченка та інших літераторів.

Саме завдяки матеріальній допомозі Євгена Чикаленка побачив світ унікальний чотиритомний «Словарь російсько-український» (Львів, 1893). Варто зазначити, що навіть посаг рано померлої дочки Євгенії (1000 крб.) благодійник передає в редакцію видання «Київська старовина» в якості майбутньої премії за найкраще написану історію України.

Справою життя Євгена Чикаленка стала підтримка всього, що стосується українства - він був активним борцем за відродження української нації, укладав великі кошти в розвиток культури - і не даремно, завдяки йому та багатьом іншим меценатам українська культура відроджувалась.

Він заснував власний фонд підтримки українських письменників, матеріально допомагаючи Іванові Франку, Михайлові Коцюбинському та іншим українським літераторам, фінансово забезпечив будівництво Українського академічного дому у Львові. За свій кошт видав знаменитий словник Бориса Грінченка та інші словники. Він написав українською мовою і видав цілу низку книжок про ведення сільського господарства.

Євген Чикаленко народився в рік, в який помер український геній Тарас Шевченко. Згодом - скуповував усі видання творів Шевченка для створеної ним бібліотеки, був одним з організаторів кампанії зі збору коштів на пам'ятник Великому Кобзареві в Києві, а газета «Рада», яку він видавав власним коштом, долучилася до національного пробудження українців не менше, ніж Шевченків «Кобзар».

Що ж стосується наукового, освітнього та культурно-просвітницького доробку Євгена Чикаленка, то тут варто згадати такі його праці, як «Розмови про сільське господарство», «Розмова про мову», «Спогади» (1861-1907), «Щоденник» (1907-1917), «Уривок з моїх споминів за 1917 р.» (Прага, 1932) і серію статей «Про українську літературну мову».

Спомини, щоденники, листування Євгена Чикаленка - справжня енциклопедія українського життя, креативна інституціональна історія тогочасної української дійсності кінця ХІХ - початку ХХ століття. Багато думок висловлених вченим у цих працях стосуються розвитку української школи, бо саме школу Євген Харлампійович вважав «найдужчим чинником» у розвиткові національного життя.

Активно обстоював Євген Чикаленко й необхідність запровадження рідної мови в освіті, оскільки вважав цю обставину основною у формуванні цивілізованої держави та нації. Так, у його «Розмові про мову» читаємо: «Перечитайте минуле життя всіх народів, то побачите, що тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, виводить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя» [4].

З нагоди Ювілею Євгена Чикаленка, 3 грудня 2021 року в центрі села Мардарівка в Куяльницькій громаді на Одещині відбулась знакова подія - відкриття першого в Україні погруддя Євгенові Чикаленку.

Автор пам'ятника - український скульптор Віталій Рожик з міста Коростишів. «...Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини кишені», - ця афористична в умовах сьогодення фраза належить підприємцю Євгену Чикаленку, який народився рівно 160 років тому, і назавжди залишиться в культурно-меморативній пам'яті соціуму.

Євген Чикаленко не лише закликав любити Україну до глибини кишені, а й сам так постійно робив. Він фінансував видавництво українських газет і книжок, впливав на формування інтелігенції та перебував в епіцентрі всіх подій інституціональної історії України кінця ХІХ - початку ХХ століть - і перш за все - українських національно-визвольних змагань 1917-1921 років [5, с. 94-108; 6].

Революція 1917-1921 років остаточно розставила усе по своїх місцях, і Євген Чикаленко остаточно визначився зі своїм політичним пріоритетом [6]. Думки Євгена Чикаленка про Українську державу і націю, зібрані по фрагментах із його листів, спогадів, щоденників, дають змогу зробити висновок про Євгена Чикаленка як про непересічного, небуденного й далекоглядного суспільного мислителя [6; 7, с. 37-52].

Із розпорошених у різних джерелах його влучних і слушних висловів перед нами постає людина, особистість, яка міркувала про ідейний і ментальний стан суспільства, на рівні з такими велетами суспільної думки, як В'ячеслав Липинський, Михайло Грушевський, Дмитро Донцов. Євген Чикаленко у своїх «Спогадах» наводить такі слова Л.А. Смоленського: «Історія каже, що коли яка нація не виступила в боротьбі [окремо], то потім нічого не діставала». [8; 9, с. 38-42].

Підсумовуючи, варто зазначити, що багатогранна громадська та благодійна діяльність Євгена Чикаленка, і та самовідданість, з якою він пропагував українське слово, українську історію та культуру, є свідченням благородства, величі духу й патріотизму цієї Людини.

Сьогодні ми з гордістю та вдячністю згадуємо Євгена Чикаленка як подвижника української культури, талановитого літератора, видавця, освітнього діяча, що лишив помітний слід в історії українського державотворення.

21 грудня 2021 року минуло 160 років від дня народження Євгена Чикаленка. Не можна говорити про нього лише як доброчинця, він передусім - суспільний діяч, народний дипломат і, навіть - мислитель. Місце його на третьому етапі визвольного руху рівнозначно таким постатям, як Олександр Лотоцький, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, В'ячеслав Липинський.

Його місце в суспільно-політичному житті України дорівнюється праці на громадському полі Михайла Грушевського. Євген Чикаленко - залишив цікавий науковий і освітньо-публіцистичний спадок («Спогади» (І-II, Львів, 1925-1926) та «Щоденник 1917-1919» (Львів, 1931)), які надають багатий матеріал щодо інституціональної історії українського національного руху кінця ХІХ і початку ХХ століть.

Теорія і практика націєтворення, сутність концепту «націоналізм» і концепту «нація» - були у сфері дослідницько-пізнавальних інтересів Євгена Чикаленка.

В одному із листів до Михайла Грушевського Євген Чикаленко наголошує на головному джерелі існування нації, на потребі збереження рідної мови. Євген Чикаленко - це творець і натхненник «українського руху». Донька Євгена Чикаленка Ганна згадувала, що «українське національне відродження було тою ідеєю, яка панувала над цілим його життям».

Його доробок збагачує інституціональну біографістику й уособлює нові віхи у сфері культурних і креативних індустрій сьогодення. «Україна таки буде самостійною. Не пропаде марно ота кров, яку проливають тепер українці» - аналізуючи цей вислів нашого земляка Євгена Чикаленка стає зрозуміло, що думки Євгена Чикаленка залишаються актуальними і в наш час, і від цього вони є більш цінними.

У Євгена Чикаленка була одна надзвичайна риса: він цінував кожного, він знав як примирити суперників заради загальнонаціональної справи. І ще він нам у спадок залишив філософію політики «малих справ», яка передбачала щоденну копітку працю задля інституціональної історії України: «Передплати українську газету, купи українську книжку, відвідай українську виставу, радій успіхам українського виробника...». Сьогодні значно більше інституціональних культурно-креативних можливостей для реалізації політичної філософії Євгена Чикаленка. Головне - бути творцями, а не руїнниками інституцій і держави...

І на завершення хотілось би зазначити, що останніми роками стає все помітнішою тенденція до превалювання в наукових дослідженнях тематики узагальнюючої, глобальної тощо. Але не слід забувати і про дипломатичну історію (світову і національну) та інституціональну біографістику.

Саме тому розуміння діяльності непересічних особистостей у сфері дипломатії, а також - напрямів та змісту сучасного цивілізаційного та модернізаційного процесів не можливе без усвідомлення базових історичних типів та основних форм традиційно-історичних усталених соціокультурних і політико-дипломатичних систем в аспекті їх зміни під впливом викликів сьогодення.

Адже історія залишила нам немало свідчень, коли те, на що тривалий час не звертали уваги, призводило до суттєвих змін в історико-політичному та модернізаційному розвиткові не лише окремих регіонів, окремих держав, але й цивілізацій, суспільств та персоналізації індивідуумів у публічному просторі.

Джерела

1. Ціватий В.Г. Публічна дипломатія: традиції, тренди, та виклики (досвід і пріоритети для України). Зовнішні справи. 2014. №6. С. 32-36.

2. Гирич І.Б. Євген Чикаленко (1861-1929). Публічний інтелектуал і його боротьба за Україну. Літературна Україна 2021. 21 грудня 2021 року.

3. Ціватий В.Г. Постать великого патріота Михайла Грушевського (1866-1934) в інституціональній історії України: діаспоральний і публічно-комунікативний дискурси. Громадсько-політична та наукова діяльність М.С. Грушевського в міжнародному вимірі (до 155-річчя від дня народження): Збірник наукових праць. Київ, 2021. С. 76-78.

4. Чикаленко Є. Розмова про мову. Київ, 1917.

5. Тесленко В. Людина однієї мети - штрихи до портрета Євгена Чикаленка. Пам'ять століть. 1998. №1. С. 94-108.

6. Євген Чикаленко - будитель української нації. (До 150-річчя від дня народження): Збірник наукових праць / упор. Н. І. Миронець, В.М. Піскун, І.М. Старовойтенко. Київ, 2014. 400 с., іл.

7. Ніколаєва Т.М. Менторство та меценатство Євгена Чикаленка в справі українського відродження. Історико-політичні студії. Серія: Історичні науки: зб. наук. пр. Київ: КНЕУ, 2018. №1. С. 37-52.

8. Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). Нью-Йорк: УВАН, 1955. 504 с.

9. Ціватий В.Г. Публічна історія як інституціональний формат репрезентацій історії раннього Модерного часу (XVI-XVIII ст.): флуктуаційний і комеморативний дискурси (особовий фонд проф. Володимира Івановича Савви у ЦДІАК України). Public History. Історія в публічному просторі: збірник наукових праць. Київ, 2022. Випуск І. С. 38-42.

Размещено на Allbest.Ru