Ставлення до українського питання гласних-більшовиків Катеринославської міської думи восени-взимку 1917 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ ГЛАСНИХ-БІЛЬШОВИКІВ КАТЕРИНОСЛАВСЬКОЇ МІСЬКОЇ ДУМИ ВОСЕНИ - ВЗИМКУ 1917 Р.

Яценко Віталій Якович

Кандидат історичних наук, доцент

Анотація

У статті розкривається та аналізується ставлення гласних-більшовиків міського самоврядування Катеринослава до українського питання восени - взимку 1917 р. Вивчення цієї теми дозволяє краще зрозуміти особливості революційного процесу 1917 року на регіональному рівні, на прикладі великого губернського міста Катеринослава. Ключові слова: Катеринослав, міська дума, гласні, національне питання, український національний рух, Центральна Рада, Українські Установчі збори, III Універсал.

Актуальність дослідження

гласний більшовик революційний катеринослав

У поліетнічній Російській імперії політичні партії, які утворювалися наприкінці XIX - на початку XX ст., обов'язково повинні були визначити своє ставлення до національного питання. Зробили це і більшовики. У програму РСДРП, прийняту ІІ з'їздом партії у 1903 р., було включено пункт «право націй на самовизначення». Напередодні і в роки Першої світової війни національне питання актуалізувалося. Не випадково саме в цей час В. І. Леніним і Й. В. Сталіним, головними теоретиками РСДРП(б) з цього питання, була написана низка присвячених цьому робіт. Головною тезою національної програми більшовиків залишалося право націй на самовизначення (включно до утворення своїх держав). Саме це право більшовиками розумілося досить радикально, як право націй на самостійне державне існування, як право пригноблених народів залежних країн і колоній на повне відділення. Але на практиці усе це сприймалося більше як «абстрактне право» національностей, яке ставилося в залежність від потреб боротьби пролетаріату за соціалізм.

Особливого значення національне питання набуло в революційних подіях 1917 р. в Росії. Наддніпрянська Україна не стала винятком, особливо, коли упродовж весни - осені 1917 р. український національно-визвольний рух перетворився на потужну суспільно-політичну силу. Політичні партії, які в цей час діяли в Наддніпрянщині, не могли оминути своєю увагою українське питання. Активно використовували його в своїй роботі й більшовики. Одним з підтверджень цьому є їх діяльність у Катеринославській міській думи восени - взимку 1917 р. Чому важливо розглянути ставлення гласних більшовиків цієї думи до українського питання в цей час? Хоча б тому, що в 1917 р. більшовики були однієї з провідних політичних сил країни, і в Катеринославі також. Під час муніципальних виборів 13 серпня 1917 р. вони були серед партій, які набрали більшу кількість голосів в губернському центрі. За результатами цих виборів п'ять списків стали беззаперечними лідерами:блок російських есерів і ОЄСРП (список № 12), більшовики (список № 4), блок єврейських національних партій (список № 17), блок меншовиків, Бунду, польських і литовських соціалістів (список № 7), кадети (список № 10). Названі п'ять списків разом набрали 75 % голосів усіх виборців, які взяли участь у голосуванні, отримавши 78 % усіх місць гласних. Саме ці партійно-політичні сили визначили конфігурацію сил новообраної міської думи. Лідерами стали помірковані соціалісти (списки № 12 і 7), у яких було 38 місць гласних. Більшовики (список № 4) отримали 22 місця гласних, а праві партії (списки № 10 і 17) мали 27 місць гласних [6, 17 авг.; 11, с. 26-27; 14, 17 авг.]. Тобто абсолютної більшості ніхто не отримав (зі 113 місць гласних), а в думі визначилися три означені центри сили. І одним з них стали більшовики, які могли суттєво впливати на прийняття рішень, і по українському питанню також. Діяльність міського самоврядування Катеринослава восени - взимку 1917 р. прямо це підтверджує. Вивчення цієї теми дозволить краще зрозуміти особливості революційного процесу буремного 1917 року на регіональному рівні, на прикладі Катеринослава - великого губернського міста, потужного індустріального центру.

Огляд джерел та літератури

Спеціально ця тема не досліджувалася, хоча у радянській історіографії повоєнного періоду дістала певне висвітлення. У монографії В. Я. Борщевського, в історико-публіцистичному нарисі «Днепропетровску 200», книжці про С. І. Гопнер та нарисах історії Дніпропетровської обласної партійної організації говорилося, що 12 жовтня 1917 р. українські буржуазні націоналісти виступили у міській думі з вимогою визнати Центральну Раду верховною владою в Україні. Вимогу націоналістів підтримали представники інших буржуазних партій. Угодовську позицію зайняли есери та меншовики. Від фракції більшовиків виступила С. І. Гопнер, яка в своїй промові викрила буржуазний та контрреволюційний характер Центральної Ради, як тотожної Тимчасовому урядові. Більшовиків підтримали безпартійні гласні думи і більшістю голосів дума відхилила вимогу українських буржуазних націоналістів [1, с. 58; 2, с. 235 236; 10, с. 45 46; 15, с. 163 164].

Більш науково виважено до розгляду цього питання підійшов у своїй статті та монографії Ю. І. Терещенко. Він говорить, що на початку жовтня в думі проходило бурхливе обговорення національного питання у зв'язку із виключенням Катеринославщини зі складу України згідно з інструкцією Тимчасового уряду. Докладніше науковець зупинився на виступах С. І. Гопнер і Е. Й. Квірінга, які, як він заявив, переконливо свідчили, що партія більшовиків, рішуче відмовляючись визнати владу Центральної Ради, викриваючи її буржуазно-націоналістичний характер, водночас активно відстоювала право українського народу на самовизначення. Гласні-більшовики рішуче засудили великодержавницьку позицію кадетів у цьому питанні, а також позицію меншовиків та есерів, які підтримували Тимчасовий уряд. Наводить Ю. І. Терещенко й основні положення резолюції, внесеної більшовиками з означеного питання [16, с. 39-40; 17, с. 127-128]. У такому ж концептуальному контексті дане питання розкривається і в монографії С. І. Гусєва і В. П. Крижанівського [8, с. 86-87].

Перші відомості про засідання Катеринославської міської думи 18 листопада 1917 р. містяться у спогадах безпосередніх учасників подій, серед яких були й гласні думи В. К. Аверін, І. К. Амосов, І. П. Мазепа [5, с. 113, 144-145; 13, с. 59]. В. Я. Борщевський у своїх монографіях початку 60-х рр. XX ст. говорячи про засідання думи 18 листопада 1917 р. цитує виступи гласних Д. І. Шморгонера, С. С. Анісімова та інших, які вітали та всіляко підтримували Центральну Раду та її Установчі збори. У відповідь більшовик В. А. Валявкозаявив, що Центральна Рада загине, як загине вся контрреволюція. Також науковець наводить основні положення резолюції, яку більшовицька фракція запропонувала на засіданні думи 18 листопада. Мова в резолюції йшла про перехід влади в Україні до рад та скликання для цього з'їзду рад [3, с. 52, 63; 4, с. 127, 129].Про цю резолюцію говорилося і в нарисі історії Дніпропетровської обласної партійної організації. Також у цьому виданні наведені окремі положення із виступу більшовика В. А. Валявко на засіданні думи 18 листопада [15, с. 171]. Значно докладніше про цей виступ гласного більшовика говориться в присвяченій йому книзі. Також в ній зазначено, що 18 листопада міська дума обговорила питання про ставлення до Центральної Ради і вибори до Українських Установчих зборів. Проти більшовиків на платформі підтримки Центральної Ради та її III Універсалу об'єдналися кадети, українські і російські соціал-демократи та есери [7, с. 66-67].

Всі ці наукові та науково-популярні публікації лише фрагментарно, не повно висвітлювали поставлене питання.

Мета

У даній же статті більш комплексно, ґрунтовно розкривається та аналізується ставлення гласних-більшовиків міської думи Катеринослава до українського питання восени - взимку 1917 р.

Основний матеріал

Найбільш виразно своє ставлення до українського питання гласні-більшовики показали під час розгляду двох ключових питань: про включення Катеринославської губернії до складу України та ІІІ Універсалу Центральної Ради.

Перше з них розглядалося на засіданні 12 жовтня 1917 р. Виступили 19 доповідачів від різних фракцій, серед яких від більшовиків С. І. Гопнер і Е. Й. Квірінг. Першим виступив від УСДРП, яка й ініціювала це питання, Ф. Є. Дубовий. Він оголосив резолюцію з даного питання, яка складалася з шести пунктів. По-перше, Центральну Раду слід було визнати вищим крайовим органом влади в Україні, кордони якої остаточно будуть визначені плебісцитом. По-друге, Центральна Рада разом з іншими організаціями революційної демократії національних меншин повинна організувати владу в Україні. По -третє, Центральна Рада повинна бути реорганізована бажано найближчим часом на основі загального, прямого, рівного та таємного виборчого права. У четвертих, рішуче протестують проти розділу України на дві частини, вважаючи це порушенням права українського народу на самовизначення. У п'ятих, вимагають негайного включення Катеринославської губернії у межі автономної України. У шостих, міська дума визнає необхідним широку співпрацю всієї революційної демократії України по здійсненню автономії України і закликає до такої співпраці всю демократію Катеринослава [9, арк. 180].

Практично всі доповідачі вирішення поставленого питання вважали можливим рішенням Установчих зборів або плебісциту. Більш категоричною була позиція кадетів (В. Й. Снежинський), на думку яких дане питання не належало до компетенції міської думи і могло бути вирішене тільки Установчими зборами [9, арк. 183-183 зв.].

Закиди В. Й. Снежинського українцям у начебто несвоєчасності чи навіть аморальності їхніх вимог викликали критичні зауваження С. І. Гопнер [9, арк. 184 зв.], яка висловила точку зору фракції більшовиків. Вона відразу заявила, що XX століття - це століття інтернаціональних, а не національних рухів. Підтвердила доповідачка й позицію своєї партії в національному питанні, яка полягала у визнанні права націй на самовизначення, до повного відділення включно. Пояснила все це тим, що за таких умов робітники різних національностей будуть мати найбільшу довіру між собою, що сприятиме їхньому більш тісному інтернаціональному згуртуванню. Питання про територіальну належність Катеринославської губернії може вирішити тільки плебісцит, а не будь-хто інший, ні ради, ні дума, ні земства. Доповідачка заявила, що плебісцит є відповіддю на всі питання, поставлені у виступі офіційного доповідача. Сама позиція більшовиків виявилася небездоганною. Вони критикували меншовиків за те, що ті проголошують вимогу самовизначення націй і одночасно підтримують Тимчасовий уряд, який порушував цей принцип. Самі ж більшовики заявляли про впевненість у тому, що населення губернії на плебісциті визнає приналежність Катеринославщини до України. Правда, відразу ж заявляючи, що не вважають можливим передбачити волю населення. Говорилося про підтримку самочинних революційних дій українського народу, у якого буде те, що він завоює. Але негайно проголосити приналежність Катеринославської губернії до України - це значило зайти занадто далеко і від політики русифікації перейти до політики українізації. А це значило замість класових вирішувати національні завдання. Більшовики не визнавали Тимчасовий уряд, і заявляли, що не можуть визнати владу Центральної Ради, бо найбільш ідеальним способом організації влади вважають ради робітничих і солдатських депутатів. Доля ж України, на думку С. І. Гопнер, залежала від долі російської революції. Товаришів українців вона закликала до спільних дій на її розвиток та поглиблення. Боротися за перехід влади до рад, що разом з іншими вирішить і українське питання [9, арк. 183 зв.-185].

Виступ ще одного представника фракції більшовиків Е. Й. Квірінга мав більше полемічний характер. Доповідач закинув меншовикам непослідовність, висловивши нерозуміння їх позиції, оскільки вони за своєю програмою в національному питанні є прибічниками культурно-національної автономії, а на засіданні думи говорять про право націй на самовизначення, до відділення включно. Але це позиція більшовиків. Заперечив Е. Й. Квірінг звинуваченням більшовиків у непослідовності, оскільки вони запропонували плебісцит. Гласний-більшовик заявив, що національне питання можна вирішувати тільки шляхом загального вираження волі даної нації, а не рішенням центру, чи навіть Установчих зборів. Полемізував Е. Й. Квірінг з гласним І. М. Трубою. Доповідач від більшовиків закинув гласному-українцеві щодо його заяви про те, що Селянська спілка висловилася за приєднання Катеринославської губернії до України. Гласний-більшовик заявив, що це ще не вирішує питання, оскільки маріупольські делегати від Селянської спілки залишили губернський з'їзд цієї організації, оскільки висловилися за дрібну власність. Е. Й. Квірінг запитував І. М. Трубу, виразником думки якої саме частини українського народу є ці делегати. Також гласний-більшовик згадував висловлювання І. М. Труби про маразм серед українського народу, чимало представників якого відступилися від своєї нації, у зв'язку з гласним А. С. Синявським, якому він закинув те, що той у 1915 р. від імені губернської архівної комісії під час зустрічі імператора Миколи II вірнопіддано підносив йому хліб-сіль і говорив російською мовою про країну запорожців, яку здавна успадкували ці великі государі [9, арк. 189-190].

Полемічним виявився й наступний виступ представника ОЄСРП М. Х. Ломовського. Він справедливо заявив, що у представників РСДРП (меншовиків, більшовиків, бундівців) немає єдності в національному питанні. Запропонований ними плебісцит (референдум) він пояснював тим, що з одного боку українцям відмовити не хочеться, а з іншого визнати не можуть, ось і пропонується референдум. М. Х. Ломовський заявив, що слід бути послідовним, дещо в'їдливо закинувши Е. Й. Квірінгу, чому більшовики не влаштовують референдум серед пролетаріату з питання, чи слід передавати всю владу радам. Далі доповідач від ОЄСРП зупинився на заявах (С. І. Гопнер та ін.) про те, що вони живуть в століття не національних рухів, а інтернаціональних. Він проти цього заперечив, вважаючи це нерозумінням інтернаціоналізму. Закинув він і меншовикам щодо їх заяви, що національний рух є продуктом буржуазно-націоналістичної політики. На думку доповідача здорова класова боротьба можлива лише тоді, коли пролетаріат відповідних націй не несе на собі боротьби за національне визволення. Національне питання складне, а коли заздалегідь виносять рішення, а потім починають їх мотивувати, то протиріччя неминучі [9, арк. 190-191].

По закінченню виступів від фракцій головуючий запропонував голосувати по пунктам резолюцію, внесену фракцією УСДРП. Але попередньо за пропозицією С. І. Гопнер була оголошена резолюція більшовиків з цього питання, в якій говорилося: «...1) Національна політика Тимчасового уряду, яка прагне всіляко заважати революційному здійсненню Україною своєї автономії, є політикою реакційною, проти якої дума повстає самим рішучим чином. 2) Рішення питання про включення Катеринославської губернії до території України підлягає плебісциту. 3) Організацію цього плебісциту в місті дума вважає необхідним взяти на себе» [9, арк. 192 зв.].

Голосування окремих пунктів резолюції фракції УСДРП викликало неоднозначну реакцію присутніх. Перший пункт бурхливо обговорювався і повторним голосуванням був прийнятий 17 голосами проти 12 при 21, які утрималися. Перед цим Е. Й. Квірінг пояснив, що Центральну Раду вони визнати владою не можуть, бо виступають за владу рад робітничих і солдатських депутатів. Були прийняті й пункти третій (36 голосів «за» при 14 таких, що утрималися), четвертий (25 голосів проти 3 і 16 таких, що утрималися) і шостий (30 голосів проти 4). Але пункт другий про те, що Центральна Рада повинна організувати владу в Україні, 22 голосами проти 14 був відхилений. Така ж доля спіткала й пункт п'ятий, який вимагав негайного включення Катеринославської губернії у межі автономної України, відхилений 22 голосами проти 14 при 11 таких, які утрималися. Е. Й. Квірінг відмову своєї фракції від голосування цього пункту пояснив тим, що такі питання треба проводити в життя, а не «вимагати» від Тимчасового уряду.

Наприкінці голосувалася резолюція в цілому, за винятком двох виключених пунктів. Більшістю у 19 голосів проти 17 та 7 таких, які утрималися, вона була відхилена. Під галас, вигуки протесту гласних - українців та представників публіки головуючий оголосив засідання закритим [9, арк. 192-193 зв.].

На наступному засіданні думи 14 жовтня були оголошені всі резолюції по заяві фракції УСДРП про включення Катеринославської губернії до території України. Представник фракції більшовиків заявив, що вони приєднуються до резолюції меншовиків. Далі голосувалися резолюції в порядку надходження. За резолюцію меншовиків проголосували 10 «за», 21 «проти», 5 утрималися; за резолюцію есерів 10 «за», 25 «проти», 4 утрималися; за резолюцію народних соціалістів 12 «за», 20 «проти», 9 утрималися. Таким чином ні одна із запропонованих резолюцій прийнята не була [9, арк. 194]. Розгляд означеного питання Катеринославська міська дума на цьому закінчила. Тобто його обговорення на засіданнях думи 12 і 14 жовтня закінчилися нічим.

Проте такий результат був очікуваним. На муніципальних виборах 13 серпня 1917 р. у Катеринославі за трьома українськими списками пройшли 9 (зі 113) гласних, з яких 6 соціалістів (від УСДРП - І. Д. Вирва, Г. Ю. Воробйов, Ф. Є. Дубовий, П. Н. Заремба, І. П. Мазепа, від УПСР - М. М. Федоров) та 3 ліберали (члени Української партії соціалістів-федералістів та від профспілок - В. О. Біднов, І. М. Труба, І. Д. Штефан). За українські списки разом проголосували 6087 виборців (з 73 417), або 8,3 % від загальної кількості тих, хто голосував [6, 17 авг.; 11, с. 26-27; 14, 17 авг.]. Зрозуміло, що позиції українських діячів в міській думі Катеринослава були досить слабкими і принципово вплинути на діяльність органу міського самоврядування не могли. Це повністю відповідає висновку, зробленому членом УСДРП, гласним міської думи Катеринослава восени 1917 р. І. П. Мазепою у своїх спогадах: «Перевага російських політичних партій була в той час характерним явищем по цілій Україні. Це створювало величезні труднощі для проведення в життя найменших українських домагань. Діяльність катеринославської Думи і «Совєта» проходили майже зовсім поза українським річищем. Політика Центральної Ради не знаходила підтримки в цих органах «революційної демократії» [13, с. 53].

Не менш показовим є засідання думи 18 листопада 1917 р., на якому обговорювалася заява фракції есерів про відношення до Українських Установчих зборів та до Центральної Ради, а фактично її III Універсал. Виступили 16 доповідачів від різних фракцій, від більшовиків доповідачами були С. І. Гопнер і В. А. Валявко.

Перший доповідач І. М. Труба заявив, що українці вітають резолюцію, запропоновану есерами, приєднуються до неї й будуть за неї голосувати [9, арк. 351 зв.-352]. Наступною була доповідь від більшовиків С. І. Гопнер, яка відразу зазначила, що саме їх партія найбільш прислужилася справі України. На підтвердження цього вона навела зроблену в свій час заяву І. М. Труби, а також той факт, що Рада народних комісарів задовольнила вимогу Українського військово-революційного штабу в Петрограді повернути з Ермітажу та інших музеїв витвори мистецтва, відібрані ще з часів Катерини II в українського народу за його прагнення до свободи. Щодо Центральної Ради доповідачка заявила, що вони не змішують її з питанням про Україну взагалі. Питання про владу може бути вирішене або Установчими зборами в Україні, або з'їздом рад. Ставлення до Українських Установчих зборів було таким же як і до Всеросійських Установчих зборів. Обидва ці форуми повинні взяти на себе організацію влади - влади рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. З такою платформою більшовики йдуть на ці вибори, а міську думу просять взяти участь у скликанні Українських Установчих зборів [9, арк. 352-352 зв.].

З усіх доповідачів тільки кадети (В. Й. Снєжинський) негативно поставилися до III Універсалу Центральної Ради [9, арк. 354-355 зв.], що викликало критику інших гласних. Серед них і представник УСДРП І. П. Мазепа, який з радістю констатував факт майже повної одностайності гласних при розгляді означеного українського питання. Позиція представника партії народної свободидля нього була очікуваною. Полемізуючи з ним український соціал-демократ показав протирічність в розумінні кадетами українського питання, відмінності в його сприйнятті в теоретичній та практичній площині [9, арк. 359 зв.-361].

По заяві фракції більшовиків було надано слово ще одному її представникові. Виступив А. Валявко. Він заявив, що резолюція, запропонована фракцією есерів, є спробою дотиснути радянський уряд створенням коаліції. На центральному рівні (Рада народних комісарів) це не вдалося, тепер це роблять в Україні. Центральна Рада є такою коаліцією, з тими ж кадетами, тільки «не російськими, не кацапськими, о хохлацькими». Більшовики на таку коаліцію, на такий обман не підуть і будуть викривати дії Ради. Запропоновану есерами резолюцію більшість думи підтримує тому, що влада в Україні ставить собі за мету боротися з більшовицьким урядом. Якщо владу в Україні отримає Центральна Рада, то робітники і селяни тут втратять завоювання революції. Як зазначив В. А. Валявко, цей український національно-буржуазний рух спрямований проти робітників Петрограду і прагне їх придушити, також і відмовою давати хліб на північ, до російських губерній. Уся ця справа приховується красивою національною ширмою. Саме тому більшість гласних думи охоче підтримує резолюцію есерів. Більшовики ж будуть викривати Центральну Раду і боротися з нею, і її спіткає доля Тимчасового уряду. Українських соціал-демократів гласнийбільшовик закликав до рішучих спільних дій [9, арк. 361-361 зв.].

Останній доповідач український есер М. М. Федоров відразу закинув С. І. Гопнер щодо її заяви проти коаліційної влади, зразком якої є Центральна Рада. В останній, як заявив доповідач, з 792 членів тільки 20 є представниками буржуазії, а інші є соціалістами від більшовиків до народних соціалістів включно.

І. Гопнер проти такої однорідної соціалістичної влади, а українські діячі проти організації влади, яку встановлюють більшовики. Українські діячі, як зазначив М. М. Федоров, теж вважають, що влада повинна належати радам, а Центральна Рада в її нинішньому складі є представництвом селян і солдат. Більшовики ж своїм невизнанням Центральної Ради борються проти скликання Установчих зборів і вносять елементи розкладу в існуючу в Україні владу. Оскільки ж Російської держави, яка розпалася на окремі частини, як такої немає, то створити центральний уряд можна тільки шляхом коаліції федеративних урядів [9, арк. 361 зв.-362].

По закінченню виступів почалося голосування резолюцій. Перевагу над усіма дістала резолюція есерів. У її першому пункті говорилося, що всі народи Російської республіки повинні мати право на самовизначення і влаштовувати свої долі так, як цього вимагає історичний розвиток нації та її здібності, виявлені в процесі розвитку її творчі сили. Наголошувалося, що Російська республіка, являючи собою єдине й міцне ціле, повинна в той же час у державному устрої складатися з окремих самоврядних національностей та областей. Тобто визнавалася в цілях всебічного розвитку та виявлення творчих сил нації та окремих відособлених економічно та історично областей необхідність федеративного устрою Російської республіки. Міська дума визнавала, що Україна та її народ має право на самоврядування в цій федерації.

У другому пункті резолюції вважалося, що проголошення Центральною Радою Універсалу про республіканський устрій в Україні викликано виключним моментом загальної державної розрухи та відсутності єдиної влади, здатної поєднати всі народи та довести країну до Установчих зборів. Міська дума визнавала, що Центральна Рада у важкий момент, коли батьківщині загрожує небезпека політичного, соціального та економічного розпаду, мала всі права для порятунку України від анархії, а саме оголосити республіканський образ правління і покласти тимчасове управління справами республіки на Генеральний Секретаріат.

Разом з тим, говорилося в третьому пункті резолюції, міська дума вважала, що точне окреслення кордонів України та встановлення їх між Українською та Російською республіками повинні бути вироблені Установчими зборами Всеросійськими та Українськими, обраними на основі загального, прямого, рівного й таємного голосування. Питання ж про спірні області потрібно вирішити шляхом плебісциту відповідних місцевостей.

У четвертому пункті визнавалось справедливим і таким, що цілком відповідав прагненням трудового народу, оголошення в Універсалі соціальних прав національностей та трудових груп. Міська дума вважала, що санкціонування цих прав і точне встановлення їх розмірів повинно належати тільки разом Всеросійським та Українським Установчим зборам.

У п'ятому пункті віталося проголошення Універсалом принципу широкого самоврядування із наданням права персональної автономії національностям і визнавалося, що цей принцип повинен бути застосований в залежності від характерних особливостей кожної нації і місцевості. Міська дума вважала і буде наполягати, як перед Всеросійськими, так і перед Українськими Установчими зборами про проведення самої широкої національно-персональної автономії [9, арк. 362-362 зв.].

Після оголошення резолюції есерів фракція УСДРП і І. М. Труба свої резолюції відкликали. Резолюцію есерів прийняли більшістю 38 проти 4, при 8, що утрималися. В. Й. Снєжинський заявив, що фракція кадетів утрималася тому, що вказані в резолюції заперечення проти Українських Установчих зборів мали характер не принциповий, а діловий. Резолюція більшовиків, яка голосувалася останньою, більшістю 39 проти 9 і 5, що утрималися, була відхилена [9, арк. 363]. У цій резолюції вказувалося, що влада в Україні, як і в Росії в цілому, повинна належати радам робітничих, солдатських та селянських депутатів і що, перш за все, необхідно скликати з'їзд рад в Україні [12, 24 нояб.].

Висновки

На цьому засіданні думи абсолютна більшість доповідачів від соціалістичних та єврейських національних партій з різних причин та дехто з певними обмовками разом з гласними українцями підтримали Центральну Раду, її III Універсал та Українські Установчі збори. Але доповідачі від більшовиків не визнавали Центральну Раду як орган влади, а питання про владу в Україні, на їх думку, повинні були вирішити Українські Установчі збори або з'їзд рад. Кадети ж єдині в Катеринославській міській думі відкрито виступили проти III Універсалу Центральної Ради та Українських Установчих зборів. Сама ж позиція Катеринославської міської думи з питання про III Універсал Центральної Ради та Українські Установчі збори в ситуації, що склалася, була цілком закономірною. Для більшості партійно - політичних сил міста Центральна Рада, з усіх наявних на той час альтернатив, була більш прийнятною, і міська дума визначила свою позицію. Хоча за місяць, що минув після засідань думи 12 і 14 жовтня з приводу питання про включення Катеринославської губернії до складу України, переконання гласних суттєвих змін не зазнали, а ухвалене ними рішення більше обумовлювалося ситуацією, яка на той час склалася. Власне, ця теза звучала під час виступів та в резолюціях. Більшовики ж до вирішення українського питання підходили відповідно до положень своєї національної програми та потреб поточного моменту. В основу їх позиції були покладені класові інтереси пролетаріату, інтереси боротьби за перемогу соціалістичної революції, а саме перехід влади до рад, встановлення диктатури пролетаріату та проведення відповідних перетворень в усіх сферах (економіка, політика, соціальна та ін.), зазначених в їх партійній програмі. Національне питання, і українське також, для більшовиків, як ортодоксальних марксистів, ніколи не було пріоритетним. Ключовим для них була інтернаціональна єдність пролетаріату всіх країн. Національне ж питання їх цікавило тому, шо воно було і його не можна було проігнорувати. З ним треба було щось робити. Тому вирішення цього питання в теоретичній та практичній площині повністю підпорядковувалося головним стратегічним цілям програми більшовицької партії (побудова безкласового комуністичного суспільства та ін.). Усе це разом і пояснює позиціюгласних-більшовиків міського самоврядування Катеринослава щодо українського питання восени - взимку 1917 р.

Джерела

1. Бєднов М., Гольдберг М. Серафима Гопнер. К.: Політвидав України, 1976. 88 с.

2. Борщевский В. Я. Рабочий класс и Советы Донецко-Криворожского бассейна в Октябрьской революции. Д., 1962. Ч. I. 240 с.

3. Борщевский В. Я. Рабочий класс и Советы Донецко-Криворожского бассейна в Октябрьской революции. Д., 1962. Ч. II. 168 с.

4. Борщевський В. Я. Робітники Катеринослава в дні Жовтня. Д.: Дніпропетровське книжкове вид-во, 1961. 156 с.

5. Борьба за Советы на Екатеринославщине. Сборник воспоминаний и статей. [Б. м.]: Издание Днепропетровского Истпарта и Окружной комиссии по проведению 10-летия Октябрьской революции, 1927. 292 с.

6. Бюллетени Губернского исполнительного комитета общественных организаций (Екатеринослав). 1917.

7. Варгатюк П. Л., Дольчук А. В. Василь Антонович Валявко. Д.: Промінь, 1972. 131 с.

8. Гусев В. И., Крижановский В. П. В борьбе за осуществление ленинской тактики. Большевики Украины в массовых избирательных кампаниях 1917 г. К.: Вища школа, 1987. 168 с.

9. Журнали засідань Катеринославської міської думи. 24 сепрня 1917-5 січня 1918 рр. ДАДО (Держ. архів Дніпропетровської обл.). Ф. 469. Оп. 1. Спр. Арк. 1-436.

10. Днепропетровску 200. Историко-публицистический очерк. Д.: Промінь, 1976. 144 с.

11. Екатеринославская городская статистика.1918. Выпуск 1-й. Екатеринослав, 1918. 85 с.

12. Звезда (Екатеринослав). 1917.

13. Мазепа І. П. Україна в огні й буріреволюції 1917-1921: І. Центральна Рада - Гетьманщина - Директорія. ІІ. Кам'янецькадоба. Д.: Січ, 2001. 415 с.

14. Народная жизнь (Екатеринослав). 1917.

15. Очерки истории Днепропетровской областной партийной организации. Д.: Промінь, 1979. 616 с.

16. Терещенко Ю. З діяльності більшовицької фракції Катеринославської міської думи (серпень - жовтень 1917 р.). Архіви України. 1971. № 3. С. 36-41.

17. Терещенко Ю. І. Політична боротьба на виборах до міських дум України в період підготовки Жовтневої революції. К.: Наук. думка, 1974. 144 с.

Размещено на Allbest.ru