Кукавське повстання, серпень 1918 року: перебіг подій

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Кукавське повстання, серпень 1918 року: перебіг подій

Б.В. Малиновський

Анотація

Малиновський Б.В. Кукавське повстання, серпень 1918 року: перебіг подій

Стаття присвячена великому антиурядовому збройному виступу в Подільській губернії Української Держави в серпні 1918 року. У роботі здійснено спробу визначити чисельність учасників повстання, реконструювати його перебіг.

Ключові слова: Кукавка, повстання, Українська Держава, гетьман Павло Скоропадський, австро-угорські та німецькі війська в Україні (1918).

Annotation

Malynovsky B.V. Uprising in Kukavka, August 1918: course of events

The article is devoted to a major anti-government armed uprising in the Podolsk province of the Ukrainian State in August 1918. The aim of the research is to determine the number of the participants in the uprising and to restore its course. The organizers of the uprising were former functionaries of the Ukrainian People's Republic.

Their goals included the removal of Hetman Pavlo Skoropadsky from power, the restoration of the Ukrainian People's Republic, and the expulsion of the troops of the Central Powers from Ukraine. The rebels sought to conduct land socialization, begun by the leadership of the Ukrainian People's Republic and canceled by the hetman. They also intended to destroy all major landowners and hetman officials who came into their hands. The uprising began on August 14 in the village of Kukavka, Mogilev district. Part of the pre-formed battle groups united into a large detachment. Coming out of Kukavka, the rebels moved towards Mogilev-Podilsky, but then changed their original plan and rejected the assault of the county center. Subsequently, the rebel army raided the territory of Mogilev, Yampol and Bratslav districts, absorbing the rest of the previously prepared battle groups.

The actions of the rebels were reduced to a number of clashes with the Austro-Hungarian units and several cruel reprisals against the hetman's officials and employees of the landowners' households. The total number of participants in the uprising, obviously, ranged from two to three thousand people. The rebels failed to provoke a mass anti-government movement because the population of the villages did not support them. Having been defeated several times by the Austro-Hungarian troops, the rebel army returned to the Kukavka region. On August 25, it was finally defeated in a battle near the village of Rovno. By the end of the month, the last small groups of rebels had been eliminated. After the suppression of the uprising, its participants were subjected to severe repression.

Key words: Kukavka, uprising, the Ukrainian State, Hetman Pavlo Skoropadsky, Austro-Hungarian end Germany troops in Ukraine (1918).

Постановка проблеми

Огляд наукових публікацій. Влітку 1918 р. Україною прокотилася хвиля антиурядових збройних виступів. Ці повстання Канівське, Звенигородське та інші нерідко розглядають як вияви масового протестного руху, як епізоди селянської війни. Вважають, що значна частина українського селянства встала тоді на боротьбу проти гетьманського уряду та його захисників австро-угорських і німецьких військ.

Але ж відомо, що опір, до якого залучена велика маса людей, який справді є всенародним, придушити дуже важко, часто неможливо. Згадаємо промовистий приклад: «Намагаючись зайняти місце начебто деморалізованих французів у В'єтнамі, американці спочатку направили до цієї маленької, відсталої й віддаленої країни радників, потім загони спеціального призначення, а потім починаючи з 1965 р. величезні сили [...]. Зрештою загальне число тих, хто служив у цих військах, сягнуло 2,5 мільйона осіб, тоді як найбільше число солдат, що перебували у В'єтнамі одночасно, становило 550 тисяч. У їх розпорядженні були найпотужніші військові технології, включно з важкими бомбардувальниками, винищувачами, авіаносцями, гвинтокрилами (кількість лише втрачених гвинтокрилів сягнула півтори тисячі), танками, артилерією [...]. Кількість загиблих солдат В'єтконгу, Північного В'єтнаму й цивільних осіб становила приблизно 1-2 мільйони осіб [...] і все це було марно. Після восьми років боїв, втративши 55 тисяч лише вбитими, саме американці уступили й з останніми солдатами, що вчепилися за полоззя гвинтокрилів, покинули Сайгон» [19, с. 398].

Для придушення опору, в якому бере участь численна суспільна група, режиму-пригноблювачу потрібно застосовувати вкрай жорстокі систематичні й масштабні репресії масові страти, катування, ув'язнення, депортації. А коли навіть це виявляється недостатнім, то такий режим мусить або визнати своє безсилля, або вдатися до ще жахливіших засобів, таких як штучно створений масовий голод.

Певна річ, у гетьманській Україні такого й близько не було. Гетьману й військам Центральних держав у збройній боротьбі протистояли не великі суспільні сили, а порівняно незначні політичні угруповання, що представляли не українське селянство й не український народ, а лише самих себе. Достатньо численні, щоб чинити збройні напади на урядові інституції, вони, однак, були безсилі здолати владу, попри її відносну слабкість. Якби опір справді був масовим, він швидко досяг би успіху знищити його гетьманській адміністрації й іноземному командуванню за браком силових ресурсів було б не до снаги. Зазначаючи, що німецькі підрозділи в Україні займали територію більшу за саму Німеччину, один з очільників цих військ генерал Вільгельм Ґренер у спогадах писав: «[...] набагато менше числом [ніж потрібно] для дійсної окупації та вилучення зброї [...], військо розтягнулося по країні тонкою сіткою вздовж транспортних ліній, з більш сильними скупченнями в найважливіших вузлових пунктах і місцях торгівлі» [18, с. 389].

Для того щоб з'ясувати справжній характер і справжній масштаб спрямованих проти влади гетьмана повстань, варто не обмежуватись коротким оглядом подій, а відтворювати деталізовану картину. Тоді ілюзія існування багатомільйонного антиурядового руху в гетьманській Українській Державі буде розвіяна.

Показовим прикладом тут може стати повстання в Подільській губернії, яке в серпні 1918 р. підняли проти влади гетьмана ліворадикальні політичні активісти (члени Української партії соціалістів-революціонерів та Українського селянського союзу) разом із колишніми військовослужбовцями царської армії, учасниками Першої світової війни.

Повстанці ставили за мету скинути гетьмана та його уряд, відновити Українську Народну Республіку, вигнати з України війська Німеччини та Австро-Угорщини, передати селянам угіддя маєтків (і водночас винищити всіх, хто міг перешкодити земельному переділу «весь тот элемент, который косвенно или прямо охраняет помещичьи земли (управляющих, арендаторов, [Державную] Варту и т.д.)») [16, с. 6].

Опис цього виступу містять роботи про політичну боротьбу в гетьманській Україні (на всій її території або в межах Подільської губернії) статті та книги А. Антонішина, К. Гуменюка, П. Захарченка, А. Лекара, В. Лободаєва, І. Ратушняка, Є. Тичини та інших дослідників [1; 2; 4-7; 9; 12]. Пов'язані з повстанням факти викладено в цих наукових працях дуже коротко. Водночас свідчення історичних джерел дозволяють висвітлити цю подію з набагато більшою повнотою, розкрити її деталі.

Мета дослідження використовуючи дані службової документації гетьманських посадових осіб (матеріали слідства, донесення представників виконавчої влади, зведення Департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ) та головного командування австро-угорських військ в Україні (вечірні доповіді Abendmeldungen), реконструювати перебіг повстання та визначити кількість його учасників.

Виклад основного матеріалу

Виступ розпочався 14 серпня в селі Кукавка Могилівського повіту. Вночі та вранці до Кукавки прибували групи повстанців із сіл Нижчий Ольчедаїв, Іракліївка, Жеребилівка, Рівне та інших. Усього зібралося приблизно двісті осіб [3, с. 324; 17, с. 6].

Завершивши формування, повстанське військо виступило з Кукавки й рушило до Могильова-Подільського. 15 серпня поблизу села Яришів повстанці зіштовхнулися з кінною сотнею Державної варти. У цьому ж районі, крім сотні варти, розташовувався батальйон австро-угорського 20-го полку, відправлений з Могилева до Кукавки для придушення повстання. Однак його солдати відмовилися брати участь у бойових діях проти повстанців, і батальйон, не дійшовши Кукавки, через Яришів повернувся до Могилева [3, с. 324; 17, с. 7].

Досягши села Яришів, повсталі змінили план дій. Вони вирішили відмовитися від нападу на Могилів. Розділивши свої сили, повстанці сформували два великі загони та кілька малих. Один великий загін виступив у напрямку на село Вендичани, інший на село Борщівці. Малі групи розсіялися Могилівським повітом [3, с. 324; 17, с. 7]. Повстанські сили в цей час продовжували поповнюватись. За даними австро-угорського командування, станом на 15 серпня вони налічували від однієї до двох тисяч осіб [8, с. 80].

Один із малих загонів, що діяли в районі навколо Кукавки, біля хутора Струсове напав на австрійський патруль і двох чиновників варти (начальника 3-ї дільниці могилівської повітової варти Денисієвського та його помічника Сіомаша), інший біля села Рівне вступив у бій з австро-угорським підрозділом. Австро-угорські війська втратили в сутичках поблизу населених пунктів Струсове та Рівне двох вояків убитими, двох пораненими і ще двоє зникли безвісти [3, с. 279, 280, 324; 8, с. 80; 13, с. 11; 14, с. 44; 17, с. 7]. Село Рівне при цьому було зруйноване австро-угорською артилерією («за сочувствие шайке было предано огню») [3, с. 324; 8, с. 80; 17, с. 7].

Що ж до великих загонів, то один пройшов через села Вендичани, Кричанівка, Сліди (Следзі), Шендерівка й вступив у межі Ямпільського повіту, де з'єднався з другим загоном, який до того часу пройшов селами Борщівці, Конева, Садова й Котлубаївка [17, с. 7].

У різні частини Подільської губернії повсталі направили агітаторів, які намагалися підняти населення на боротьбу. 15 серпня в селі Муровані Курилівці Ушицького повіту затримано Оксентія Тихолаза, який закликав місцевих жителів приєднатися до повстання в Кукавці «отправиться к границе Могилевского уезда за получением оружия, куда будто бы таковое подвезено на подводах». У нього вилучили гвинтівку, бомбу та 150 набоїв. За наказом австро-угорського коменданта Тихолаз був повішений [8, с. 78, 79].

Австро-угорське командування стягнуло в район повстання підрозділи з міст і містечок Могилева, Копайгорода, Жмеринки, Мурованих Курилівців. Командир австро-угорської 6-ї стрілецької бригади звернувся до командування 25-го корпусу з пропозицією оголосити в Могилівському повіті воєнний стан [3, с. 280; 13, с. 11].

16 чи 17 серпня основні сили повстанців, вступивши в межі Ямпільського повіту, зіткнулися з підрозділами австро-угорського 35-го полку, висланого їм назустріч, і повернули назад у Могилівський повіт. Там біля села Конева вони зустріли підрозділи 20-го полку, відправлені слідом за ними з Могилева. Відбувся бій, у якому повстанці зазнали поразки. Частина їх відмовилася від подальшої боротьби («разошлась по домам»). Інші ж знову рушили до Ямпільського повіту [3, с. 324; 14, с. 45; 17, с. 7].

17 серпня в районі села Біляни Шаргородські цю групу повстанців (приблизно 500 осіб) атакував австро-угорський загін. Залишивши на полі бою п'ять убитих та семеро поранених, повстанці відступили одна частина до села Березівка, інша до села Лужок [8, с. 81, 86; 14, с. 45].

У селі Березівка повстанці (приблизно 200 осіб) з'явилися близько полудня 17 серпня. Місцевим мешканцям вони оголосили, що «пришли, чтобы защищать крестьянские нужды и призвали их к восстанию против австрийцев и помещиков». З села Березівка ця група повстанців перемістилася в село Лужок, з'єднавшись по дорозі з іншою групою і, вочевидь, увібравши в себе ще й поповнення з навколишніх сіл. У село Лужок ці «ватаги» (за виразом ямпільського повітового начальника варти) увійшли разом. Усього в їх складі було приблизно 600 осіб [3, с. 296]. З села Лужок повстанці попрямували до села Політанки, де спробували скликати селянський сход, проте безуспішно («крестьяне их не приняли») [3, с. 296].

Під час цих переміщень протягом дня 17 серпня повстанців кілька разів атакували австро-угорські підрозділи. У боях біля сіл Березівка та Лужок загинули четверо австро-угорських вояків. Відступаючи під натиском противника, повстанці ввечері 17 серпня залишили село Політанки й попрямували до села Садківці [3, с. 296; 8, с. 81, 86, 87; 14, с. 45]. Через села Чернівці та Садківці повстанці (вже не 600, а 300-400 осіб) 17 чи 18 серпня прибули до села Джурин [3, с. 297; 8, с. 87; 11, с. 187; 14, с. 45].

У селах Політанки й Джурин та потім у Джуринському лісі сили повстанців збільшилися за рахунок місцевих жителів. Тут до повстанців приєдналися 80 осіб із села Сапіжанка, 30 із села Джурин, 30 із села Голинчинці, 10 із села Політанки [3, с. 298]. Загалом це поповнення було незначним. Населення ігнорувало заклики підтримати виступ. У зведенні Департаменту Державної варти зазначалося:«Ямпольских крестьян пристает к повстанцам немного» [8, с. 87].

Групи учасників повстання із сіл Сапіжанка та Голинчинці до з'єднання з повстанцями, які прибули з Могилівського повіту, діяли в районі навколо своїх сіл. 17 серпня поблизу села Сапіжанка двоє повстанців напали на вартових Трофімова та Мацарука. Увечері 18 серпня кілька повстанців прибули із села Голинчинці до села Мала Русава «и там допытывались у крестьян, не обижают ли их помещики и где находится варта». Того ж дня група повстанців відвідала Головорусаву («где в отсутствие местного эконома Ваховского разбила его квартиру и разграбила некоторые вещи»), а потім здійснила напад на економію Ставки біля села Олександрівка [3, с. 297, 298].

16 серпня поблизу Джуринського лісу повстанське військо знову наздогнали переслідувачі. Бій з австро-угорським ударним батальйоном біля села Калитинка закінчився для повстанців черговою поразкою. Приблизно чотириста учасників повстання загинули чи потрапили в полон. Серед австро-угорських військовослужбовців також були загиблі та поранені [8, с. 87; 11, с. 187]. антиурядовий збройний повстання кукавка подільський

Одна частина повстанців, що вціліли після цього зіткнення, сховалася в Джуринському лісі, інша відступила до кордону Брацлавського повіту [11, с. 187].

Повстанці, яких оточили в Джуринському лісі, 20 та 21 серпня були вибиті з нього і, за виразом ямпільського коменданта Рачковського, «разбежались на три партии». Одна з цих «партій» відразу ж була атакована й розсіяна австро-угорськими військами, інша попрямувала до містечка Красне, але незабаром теж була наздогнана й розбита, третя рушила до села Гольямпіль Брацлавського повіту [11, с. 188, 189].

Ті ж повстанці, які після бою біля села Калитинка 18 серпня уникли оточення у Джуринському лісі, відступивши, розділилися на кілька дрібних груп та один великий загін.

Цей загін того ж дня перемістився на територію Брацлавського повіту. Побоюючись, що повстанці штурмуватимуть Брацлав, місцева влада вжила заходів для його оборони. Начальник повітової Державної варти повідомляв своєму керівництву: оскільки «разбитые банды [...] имели направиться в г[ород] Брацлав, то Австро-Венгерским Комендантом с целью предотвращения агитации сделано запрещение впуска в Брацлав жителей из сел и деревень, тем более что 20 сего Августа имела быть большая недельная ярмарка, стечением народа на которой агитаторы могли воспользоваться в пользу бандитов» [15, с. 3].

В межах Брацлавського повіту повстанський загін, переслідуваний австро-угорськими військами, пройшов через село Юрківка й рушив у район міста Тульчин [16, с. 155]. У матеріалах слідства про дії цієї групи повстанців повідомлялося: «18/6 августа с[его] г[ода] в праздник Преображения Господня около 11 часов утра в с[еле] Кобылевке, Журавлевской волости [к западу от Тульчина], появилось 5 верховых, вооруженных винтовками и шашками и, обращаясь к крестьянам, шедшим из церкви, приглашали их идти в с[ело] Копиевку, соединится с ними и затем, подняв восстание, изгнать австро-венгерские войска из пределов Украины. [...] Под вечер весь отряд, числом около 300 человек, направился в Кобылевку, причем холодное и огнестрельное оружие везли на повозке» [15, с. 8].

Повстанці вкотре роз'єдналися 18 чи 19 серпня. Їх загін розпався на два: на авангард і на основні сили, що йшли за авангардом [16, с. 157].

Тим часом у селі Холодівка (неподалік Тульчину) виникло нове вогнище повстання. Виступ там відбувся 20 серпня. Його початком стало вбивство волосного старшини Севастьяна Химича, застреленого в приміщенні волосного правління мешканцем Холодівки, колишнім членом Української Центральної Ради Іваном Бобом [15, с. 8].

Про подальший розвиток подій у селі Холодівка в слідчих матеріалах наведені такі дані: «Часа через два этот Иван Боб собрал возле своего дома толпу вооруженных людей, не имевших оружия снабдил винтовками и предложил всем им (собралось около 100 человек) отправиться в Михалевку и другие села, где они соединятся с местными крестьянами и затем все вместе пойдут навстречу приближающимся большевикам [кукавским повстанцам], совместно с которыми пойдут войною против австрийцев и существующего ныне на Украине гетманского строя. [...] В это время по улице ехал на возу вартовой Александр Головенько, которого остановил Боб и приказал ему слезть с повозки. Вартовой Головенько отказался, тогда Боб выстрелил в него из винтовки и убил. Затем Боб повел с собою вооруженную толпу в с[ело] Михалевку искать скрывшихся туда приказного Ерманова и вартового Мочульского» [15, с. 8].

У селі Михайлівка до загону Боба приєдналися ще півтора десятка людей, після чого загін вирушив до Щуранського лісу для з'єднання з кукавськими повстанцями, що наближалися до Брацлава [15, с. 8].

Однак цієї злуки не сталося. 22 серпня загін Боба («банда, що раптом з'явилася [die aufgetauchte Bande] на північний схід від Тульчина») із приблизно 100 осіб при 8 кулеметах рухався в напрямку Брацлава (оскільки, як стало відомо австро-угорському командуванню, ліси на південний захід від Брацлава було місцем збору «усіх завербованих для повстання селян» [aller fur den Aufstand angeworbenen Bauern]) [16, с. 161]. Але вже наступного дня цей загін розпався. У повідомленні Департаменту Державної варти про це йшлося: «Банда близ Холодовки рассеялась. Австрокомандованию не удалось захватить бунтовщиков. Главный бунтарь, убийца Боб, скрылся» [8, с. 88].

Тим часом кукавські повстанці (як пам'ятаємо, ті, що розділилися на авангард й основну частину) продовжували рейд Брацлавським повітом. 20 серпня передовий загін після сутички з австро-угорським розвідувальним підрозділом повернув у бік сіл Бортники, Столипіно та Гриненки [3, с. 298; 8, с. 88; 15, с. 5, 8; 16, с. 157].

Вранці 21 серпня з села Бортники ця група повстанців перемістилася до села Петрашівка. За свідченням очевидців, група налічувала від п'ятдесяти до ста осіб. Два десятки з них були верхи, решта їхала на дев'яти підводах. Повстанці мали різну зброю, у тому числі кулемет [15, с. 8].

Подальші події учасники, даючи свідчення слідству, описували так: «Командир их [повстанцев], худощавый солдат лет 30-ти, а также некоторые из бывших с ним солдат начали агитировать, уговаривая соединится с ними для изгнания австрийцев, истребления буржуев-помещиков, а также тех стражников [сотрудников варты], которые не на стороне народа. На этот призыв откликнулось 15 крестьян. [...] Все эти люди пошли сначала в экономию Слободка, взяли там пару лошадей и отправились через села Стояны и Б[ольшую] Улыгу к ст[анции] Ярошенке. Шли через поля и леса не сомкнутыми рядами, а цепью. [...] Вблизи ст[анции] Ярошенка, в Гуковом лесу, разведчики сообщили, что они окружены австрийцами, которые стреляли в них. Узнавши об этом, как командир, так и все крестьяне разбежались» [15, с. 8]. Таким чином, передовий загін повстанців перестав існувати.

Головну частину повстанських сил австро-угорські війська тим часом спробували взяти в оточення неподалік селища Шпиків, але повстанці, відступивши, зуміли цього уникнути [16, с. 157]. 20 серпня цей повстанський загін (чисельністю приблизно 200 осіб) у районі селища Красне перетнув кордон між Брацлавським та Ямпільським повітами й попрямував до села Пирогове. Через села Пирогів, Черемошне та Іванківці повстанці того ж дня прибули до села Гришівці, «призывая по дороге [крестьян] к восстанию» [3, с. 298; 14, с. 46; 16, с. 159].

21 або 22 серпня неподалік села Гришівці повстанців наздогнав австро-угорський підрозділ і піддав обстрілу. Після цього повстанський загін знову поділився. Одна частина спробувала захопити Шаргород, але була відкинута його залогою. Інша частина рушила через села на північ від Шаргорода, все ще намагаючись підняти селян на боротьбу [16, с. 161].

21 серпня залишки повстанського війська з Ямпільського повіту перемістилися до Могилівського [14, с. 46]. 23 серпня біля Копайгорода повстанців обстріляв австро-угорський підрозділ. Пізніше того ж дня в лісі біля села Михайлівці, де повстанці влаштували привал, їх атакував австро-угорський підрозділ. Шість повстанців потрапили в полон, але решті знову вдалося втекти [16, с. 164].

24 серпня переслідувачі виявили їх у лісі біля села Куращівці. Звідти повстанці попрямували до району Кукавки, де десять днів тому розпочали свою епопею [16, с. 165, 167]. Відступ у цей час остаточно перетворився на втечу. Повстанці «уходят так поспешно, что австрийцы не могут их догнать» йшлося у донесенні місцевої влади губернському старості [14, с. 46].

25 серпня стало днем остаточного розгрому основних повстанських сил. Біля села Рівне повстанський загін, що рухався до Кукавки, був наздогнаний та розбитий угорськими підрозділами зі складу 20-го полку. Командир повстанського загону та його ад'ютант загинули. Вцілілі повстанці розпорошилися в лісах. На місці бою австро-угорські військові знайшли поспіхом закопані гвинтівки та кинуте спорядження [16, с. 167, 169].

24 серпня австро-угорське командування констатувало ліквідацію «бандитського руху» [die Bandenbewegung] у Подільській губернії [16, с. 169]. Від повстанського війська залишилося лише кілька розрізнених груп. Про їхні дії у зведенні Департаменту Державної варти 26 серпня говорилося: «Оперировавшая в Могилевском и соседних уездах шайка разбилась на мелкие банды, которые совершают нападения на имения, арестуют и уводят служащих экономий и сельских должностных лиц, чем препятствуют уборке урожая. Австро-венгерскими войсками и чинами варты приняты все меры к поимке банд» [8, с. 89]. У донесенні подільському губернському старості 28 серпня повідомлялося, що учасники повстання ховалися в лісах, все ще намагаючись залучити селян до боротьби [14, с. 48].

Під час свого рейду повстанці скоїли кілька вбивств. Поблизу Струсового вони схопили та розстріляли службовців варти Денисієвського та Сіомаша. У Кричанівці загинули троє службовців економії, у Котлубаївці керівник маєтку Клепуновський, у Сербах власниця маєтку Марія Львівна Ракуза. Найбільше жертв було у Слідах, де повстанці вбили шість чи сім осіб, у тому числі управителя маєтку Дрогошевського, співробітника варти, двох євреїв та гімназиста, який випадково опинився в маєтку [3, с. 324; 14, с. 44; 17, с. 7].

Катерина Сайн-Вітгенштейн, що мешкала тоді в Могилеві, записала в щоденнику: «На второй же день была убита помещица-сербка Ракуза, которая еще неделю тому назад была здесь [в Могилеве] и, неизвестно зачем, жила несколько дней в имении [...]. Какой-то мужик спрятал ее в шалаше на поле, а потом пошел и тайно выдал ее убийцам. В тот же день был убит родственник Грязневича, помещика [...], который был у нее управляющим. Его привезли хоронить сюда, и это была целая драма. Потом убиты были еще несколько управляющих (в таких случаях всегда преувеличивают число); священник, ксендз, какие-то писари, какие-то служащие, один австрийский офицер и несколько солдат. Этих последних очень торжественно хоронили здесь с музыкой» [10, с. 224].

На околицях Березівки повстанці розправилися з управителем маєтками Джуринського цукрового заводу Гродзінським та його помічником Жедицьким, у Джурині з наказним Рожнятівської волості Рогачевським і вартовими Франком Мординським та Климом Осадчим. У лісі Фарфурін Рожнятівської волості були вбиті службовці Томашпільського цукрового заводу Копецький і Шиманський, на околицях села Голінчинці житель Томашпіля Ванетик, у районі Джуринського лісу лісничий Бужинський, а також двоє приймальників лісу та керуючий голинчинецьким маєтком Шиманський [3, с. 296-298].

Прямуючи в село Бортники, повстанці шляхом схопили мирового суддю Трублаєвича й начальника варти 3-ї дільниці Брацлавського повіту Петрова, які їхали із селища Шпиків до села Петрашівка. Трублаєвича через деякий час відпустили, а над Петровим учинили жорстоку розправу. Незважаючи на важкі рани від пострілів і шабельних ударів, Петров залишився живим і пізніше був доставлений селянами, що знайшли його, в лікарню селища Красне [3, с. 298; 8, с. 88; 15, с. 5, 8; 16, с. 157].

У селі Столипіне учасники повстання розстріляли австрійський патруль, у селі Бортники убили сільського старосту та чотирьох австрійських солдатів, у селі Гриненки ще двох солдатів [14, с. 46; 15, с. 5, 8].

Кількох людей повстанці захопили як заручників. У матеріалах слідства зазначено: «Бандиты кроме того в некоторых местах силой оружия присоединили к своей шайке экономических служащих и уводили с собой. Судьба некоторых таких служащих по настоящее время [9 сентября 1918 года] неизвестна, так, например, бесследно исчез главный лесничий Куриловецкого имения Чихачева Мельдон» [3, с. 324; 17, с. 7].

Жертв могло бути набагато більше, якби ті, кому загрожувала небезпека, не поспішили залишити охоплений заворушенням регіон. Газета «Слово Поділля» 24 серпня повідомляла, що «началось повальное бегство» з Могилівського повіту власників та керуючих маєтків [9, с. 198].

Після придушення повстання відбулися репресії. Австро-угорська військова влада стратила трьох осіб у Кукавці, ще трьох у Слідах (у тому числі командира повсталих М. Пастухова, схопленого 27 серпня у лісі поблизу Кукавки). Федір Пастухов, двоюрідний брат М. Пастухова, причетний до вбивства М. Ракузи, був страчений у селі Серби [1, с. 169; 3, с. 325; 17, с. 8]. В Ушицькому повіті розстріляли «помощника повстанцев Могилевского уезда» Івана Непеневського [14, с. 47]. У селі Лужок розстріляли двох, у селі Бортники повісили шістьох людей [3, с. 297; 8, с. 89]. Крім цих страт, були й інші. Співробітник прокуратури, який збирав відомості про повстання, наголошував у своєму звіті: «Точно же установить число повешенных или расстрелянных не представляется возможным, так как казни производились различными АвстроВенгерскими полками, уходившими из [Могилевского] уезда на постоянные стоянки» [17, с. 8].

Багато людей опинилися в ув'язненні. Ямпільський повітовий начальник Державної варти 24 серпня доповідав повітовому старості про кілька випадків затримання: «20 августа в Томашполе чинами варты задержана неизвестная личность, которая называет себя Данилом Гончаруком, родом из Кубанской области, а 21 августа там же задержана другая личность, называющая себя жителем с[ела] Боровки Загородним. Предполагается, что оба они были с повстанцами в Джуринском лесу. Кроме того, австрийцами задержано два неизвестных лица, бывших в том же лесу. 22 августа в Джурине арестован подстрекатель, местный крестьянин Петро Токарчук, а 23 августа в Черновцах задержано 8 повстанцев, которые принимали участие в убийстве приказного Рогачевского, вартовых Осадчего и Мординского, начальника державной варты Могилевского уезда и других лиц. Сегодня же в Боровке задержан Никифор Чернышев, у которого под полой одежды найдено укороченное ружье казенного образца и 45 патронов. Все задержанные переданы австрийским властям» [3, с. 299].

Звісно, немісцевих «неизвестных личностей» та інших осіб, що викликали підозру у посадовців і відтак потрапили під арешт, було набагато більше. Так, у Жмеринській в'язниці, за спогадами більшовика Тимощука, у серпні 1918 р. перебувало до 1 800 повстанців [1, с. 169].

Крім учасників повстання, від репресій постраждали багато непричетних до нього мешканців Могилівського та сусідніх повітів. Австро-угорські війська знищили, як уже згадано раніше, село Рівне, а також спалили дванадцять будівель у селі Кричанівка, три у селі Лужок та понад десять у селі Сліди. Багато будинків зруйновано в селі Біляни [8, с. 81; 17, с. 8]. Населення ряду сіл зазнало колективних грошових штрафів (їх загальна сума перевищила два мільйони рублів) та тілесних покарань. У селі Яришів австро-угорська влада «за дурное воспитание паствы» оштрафувала двох священників (на тисячу рублів кожного) [17, с. 8].

Таким чином, історія Кукавського повстання плутана, кривава й безглузда зводиться до серії сутичок повстанського війська з австро-угорськими підрозділами, а також кількох розправ, учинених повстанцями, та вжитих ними спроб геть безуспішних домогтися підтримки від селян (ряд агітаційних виступів у селах). Фіналом цієї історії став розгром повстанських сил і репресії (що торкнулися здебільшого не учасників повстання, а тих самих селян, які відмовили їм у підтримці).

Якою була чисельність учасників повстання? Склад повстанського війська змінювався протягом рейду воно збирало нових бійців, але водночас зазнавало втрат. Частина повстанців загинула в боях, інша частина опинилася в полоні чи покинула військо. Кількість повстанців була найбільшою, ймовірно, 15 серпня, коли вони йшли брати Могилів-Подільський тоді їхні лави налічували понад тисячу осіб. У село Лужок 17 серпня вступили вже не тисяча, а шістсот осіб, у село Гришівці 20 серпня приблизно двісті осіб. Можна припустити, що всього в повстанні на різних його етапах взяли участь від двох до трьох тисяч людей. Оцінку, згідно з якою у повстанні брало участь приблизно десять тисяч осіб [4, с. 147], слід визнати завищеною.

Підсумки дослідження

Аналіз службових документів української гетьманської та австро-угорської влади дає можливість визначити чисельність учасників Кукавського повстання антиурядового збройного виступу в південній частині Подільської губернії (Українська Держава) у серпні 1918 року, відновити послідовність вчинених ними дій.

Організаторами виступу були колишні функціонери Української Народної Республіки. Їхні цілі включали усунення від влади гетьмана Павла Скоропадського, відновлення Української Народної Республіки, вигнання з України військ Центральних держав. Повстанці прагнули здійснити земельну соціалізацію, започатковану керівництвом Української Народної Республіки та скасовану гетьманом. Також вони мали намір знищити всіх великих землевласників та гетьманських чиновників, які потраплять до їхніх рук.

Виступ розпочався 14 серпня в селі Кукавка Могилівського повіту. Частина сформованих раніше бойових груп об'єдналася у великий загін. Виступивши з Кукавки, повстанці рушили до Могилева-Подільського, проте потім змінили початковий план та відмовилися від штурму повітового центру. Надалі повстанське військо здійснило рейд територією Могилівського, Ямпільського і Брацлавського повітів, приєднуючи до себе інші заздалегідь підготовлені бойові групи. Дії повстанців звелися до низки зіткнень з австро-угорськими підрозділами та кількох розправ із гетьманськими чиновниками та службовцями поміщицьких господарств.

Загальна кількість учасників повстання, очевидно, становила від двох до трьох тисяч людей. Викликати масовий антиурядовий рух повстанцям не вдалося населення сіл їх не підтримало. Зазнавши кількох поразок від австро-угорських військ, повстанське військо зрештою повернулося в район Кукавки. 25 серпня воно було остаточно розгромлено в бою біля села Рівне. До кінця місяця ліквідовано останні дрібні групи повстанців. Після придушення повстання його учасники зазнали тяжких репресій.

Бібліографічні посилання

1. Антонишин А.П. Селянсько-повстанський рух на Поділлі (квітень-листопад 1918року). Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. Вінниця, 2007. Вип. 12. С. 165-171.

2. Архів Української Народної Республіки. Міністерство внутрішніх справ. Звіти департаментів державної варти та політичної інформації (1918-1922) / упоряд. В. Кавунник. Київ, 2018. 612 с.

3. Гражданская война на Украине 1918-1920: Сборник документов и материалов. Киев, 1967. Т 1. Кн. 1. 876 с.

4. Гуменюк К.С. Боротьба трудящих Поділля з австронімецькими окупантами в 1918 р. Боротьба за владу Рад на Україні. Київ, 1977. С. 138-156.

5. Захарченко П.П. Селянська війна в Україні: рік 1918. Київ, 1997. 188 с.

6. Лекар А.М. Боротьба за владу в Подільській губернії в добу гетьманату П. Скоропадського. Записки історичного факультету Одеського національного університету. 2012. №23. С. 159-185.

7. Лободаєв В.М. Революційна стихія. Вільно-козацький рух в Україні 1917-1918 рр. Київ, 2010. 672 с.

8. Поділля в роки громадянської війни (лютий 1918 грудень 1920 рр.): Документи й матеріали. Вінниця, 1959. 487 с.

9. Ратушняк І.І. Спроба відновлення правопорядку у Могилів-Подільському повіті в період Української Держави 1918 р. П'ята Могилів-Подільська науково-краєзнавча конференція 16-17 жовтня 2015 р.: Матеріали конференції. 2015. С. 187-204.

10. Сайн-Витгенштейн Е.Н. Дневник 1914-1918. Париж, 1986. 301 с.

11. Східне Поділля в добу Центральної Ради та гетьманату П. Скоропадського (березень 1917 р. грудень 1918 р.): Збірник документів та матеріалів. Вінниця, 2008. 208 с.

12. Тичина В.Є. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році. Харків, 1968. 284 с.

13. Центральний державний архів вищих органів влади 17. Центральний державний історичний архів України і управління України (м. Київ, Україна) (ЦДАВОУ). (м. Київ, Україна). Ф. 419. Оп. 1. Спр.7307.

14. Ф. 1793. Оп. Т Спр. 44. 18. Groener W. Lebenserinnerungen. Jugend. Generalstab.

15. ЦДАВОУ Ф. 2311. Оп. 1. Спр.119. Weltkrieg. Gottingen, 1957. 584 S.

16. ЦДАВОУ Ф. 2207. Оп. 1. Спр.1134. 19. Creveld M. van. The Rise and Decline of the State.

17. ЦДАВОУ Ф. 2311. Оп. 1. Спр.131. Cambridge, 1999.

Размещено на Allbest.Ru