Дипломатична історія України в особах: Петро Конашевич-Сагайдачний (1582-1622) у міжнародно-публічному просторі (комунікативний та інституціональний дискурси)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломатична історія України в особах: Петро Конашевич-Сагайдачний (1582-1622) у міжнародно-публічному просторі (комунікативний та інституціональний дискурси)

Ціватий Вячеслав Григорович, Кандидат історичних наук, доцент, Заслужений працівник освіти України Навчально-науковий Інститут міжнародних відносин Київський національний університет імені Тараса Шевченка Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин

Подрєз Юлія Вікторівна, Кандидат історичних наук, доцент Навчально-науковий Інститут історії, права та міжнародних відносин

Сумський державний педагогічний університет імені А.С. Макаренка

Аналізуються історичні передумови та дипломатична діяльність гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (бл. 1582-1622). Особливу увагу в дослідженні приділено особливостям становлення української державності та української дипломатичної служби в добу Гетьманщини. Зазначається, що дипломатична історія України є важливою складовою у формуванні професійних компетентностей фахівців у сфері міжнародних відносин, дипломатичної практики та інституціональної історії України.

Ключові слова: дипломатична історія, інституціональна історія, міжнародні відносини, зовнішня політика, дипломатія, модель дипломатії, Гетьманщина, Петро Конашевич-Сагайдачний.

Дипломатична історія України, інституціональна біографістика та інституціональна історія є новими напрямами в соціогуманітаристиці ХХІ століття. Дипломатична історія України в умовах сьогодення є важливою складовою у формуванні професійних компетентностей фахівців у сфері міжнародних відносин, дипломатичної практики та інституціональної історії України.

Інституції є базовою підосновою системи будь-якого наукового знання, котра забезпечує його трансляцію й функціонування як у межах фахової корпорації, так і в культурно-креативному соціумі та інституціонально-публічному просторі. У певному розумінні інституції є формами буття фахових корпорацій і, водночас, своєрідними сценами змагання, співжиття, взаємодії історичних особистостей: політиків, істориків, дипломатів та ін.

Інституціонально-історичні моделі соціогуманітаристики безпосередньо пов'язані з суспільними викликами й культурними потребами, і є відгуками на стан тогочасного суспільства, комунікативно - історичної та культурно-історичної пам'яті.

Інституції відображають соціокультурні настанови, суспільні виклики, культурні практики, креативні індустрії, ментальні установки та духовні віяння історичної доби, котрі розгортаються не тільки в певних наукових програмах, дослідницькому інструментарії та образах минувшини, а й у відповідних організаційних моделях функціонування науки.

Інституції значною мірою утворюють і продукують те неповторне середовище фахівців-інтелектуалів, в якому побутує повноцінний діапазон культурно-креативних, комунікативних і дослідницьких практик, завдяки яким відбувається передача знання від одного покоління до іншого в міжнародно-публічному просторі, політико-дипломатичній системі та комунікативно-культурній пам'яті [1; 2; 3, с. 32-36].

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1582-1622) є непересічною особистістю в історичній біографістиці XVII століття. Походи запорожців під його керівництвом до Туреччини і Кримського ханства - важлива віха в історії міжнародних відносин та дипломатичній історії України доби раннього Нового часу.

Постать Петра Конашевича-Сагайдачного належить до славетних і видатних особистостей в історії української державності.

У документах, на сторінках вітчизняних літописів та в спогадах сучасників ми знаходимо характеристики Петра Сагайдачного, як найвидатнішого полководця Європи, державного діяча, дипломата, захисника української культури й духовності [2].

Петро Сагайдачний народився приблизно у 1570 році, або в 1577 році, або в 1582 році (точна дата невідома) у с. Кульчицях поблизу Самбора, що нині на Львівщині, у родині дрібного шляхтича православної віри. Церковний пам'ятник Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря доніс до нас ім'я батька майбутнього гетьмана - Конан або, по-малоросійську - Конаш. Звідси Конашевич означає по батькові, а не подвійне прізвище [1; 3, с. 32-36].

Про молодість Петра Сагайдачного ми знаємо дуже мало: усього два-три факти. Він навчається в Острозькій школі на Волині. Після переїзду з Острога до Києва, працює домашнім учителем у міського судді Яна Аксака. Покинувши службу в київського судді, П. Сагайдачний через деякий час опинився на Січі і вступає до війська. Відомий український дослідник козаччини Дмитро Яворницький стверджує, що «десь близько 1601 року, з якихось сімейних непорозумінь, він подався на Січ». Михайло Грушевський указує, що Петра Сагайдачного називають «учасником молдавської й ливонської війн (1600-1601), так що мабуть ще в 1590-х роках уже був він у війську». Але не можна напевно сказати, коли точно і вякому віці Петро Сагайдачний прийшов на Січ і, що примусило або стало безпосереднім поштовхом до такого рішення [2; 4].

Спочатку козаки обирають його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, а з часом - і козацьким гетьманом. Відносно питання, коли П. Сагайдачний був обраний уперше гетьманом, однозначної думки теж немає. Наприклад, відомий французький дипломат і історик XVIII ст. Ж.Б. Шерер стверджує, що Сагайдачного «козаки обрали гетьманом у 1597 р.». Г. Кониський в «Історії Русів» свідчить, що П. Сагайдачний стає гетьманом у 1598 р. А за свідченням Д. Яворницького він виступив близько 1606 р. в званні гетьмана. В. Антонович, М. Грушевський, О. Єфименко стверджують, що гетьманом війська Запорозького П. Сагайдачний став у 1614 р., а Н. Полонська-Василенко і І. Крип'якевич - у 1616 р. [5, с. 76-78; 6].

П. Сагайдачний провів реформу війська на Січі. Основною суттю якої було підвищення організації, дисципліни і боєздатності козацького війська. Він перетворив партизанські ватаги козаків у регулярне військо, усунув із війська своєвільні елементи, завів сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час морських походів, а за провини не рідко «карав на смерть» [6].

Воєнна слава запорожців сягнула апогею у 1616 році. Найзначнішим із походів того року слід вважати морський похід на Крим і взяття Варни і Синопу. Далі Запорозька ескадра сміливо атакувала турецькі кораблі, вийшла на морський простір і взяла курс на Кафу (Феодосія) - головний невільничий ринок у Криму. Козаки штурмом здобули цю могутню, з потужними укріпленнями, турецьку фортецю, розгромили 14- тисячний гарнізон і звільнили полонених. За наказом гетьмана Петра Сагайдачного було знищено майже увесь турецький флот. Ця морська експедиція перевершила всі попередні козацькі походи, а за своїм мистецтвом набула загальноєвропейського значення. Слава про Петра Сагайдачного залунала по всій Україні, її рознесли по всіх куточках української землі визволені невільники [2; 6].

Після 1616 року козаки здійснили ще цілий ряд морських і сухопутних походів. Очаків, Перекоп, Трапезунд, Царгород та інші турецькі й татарські фортеці та міста зазнали могутніх ударів запорожців під командуванням П. Сагайдачного. За свідченням сучасників, козаки майже неподільно запанували на Чорному морі і, по суті, контролювали навігацію між Босфором і Лиманом. Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати» [6].

За гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного відбувається піднесення православної релігії. Рішуче втручання Війська Запорозького в церковні справи відбувається в першій половині 1620 р., коли в Україну прибув єрусалимський патріарх Теофан, котрий через українські землі повертався з Москви на Близький Схід.

Уже на кордоні з Російською державою 15 березня 1620 р. його урочисто зустрів з дипломатичними почестями гетьман Петро Сагайдачний на чолі козацького ескорту, який урочисто і допровадив східного православного владику до Києва. У Києві його шановано зустріли духовенство й козаки, відповідно до норм тогочасного дипломатичного етикету міжнародної ввічливості.

Після гостин у Київському Богоявленському братстві патріарх відвідав козацький Трахтемирівський монастир, де з 1616 р. архімандритом був князь Єзекіїл Булига-Курцевич, високоосвічена (освіту здобував у Падуанському університеті) та шанована серед православного духовенства і козацтва церковна особа, завдячуючи якій значною мірою і склалася їхня співпраця. Крім Трахтемирова, Теофан відвідав також Канів, Черкаси, інші козацькі райони. Тривале перебування східного ієрарха викликало занепокоєння світської влади Речі Посполитої. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський навіть пропонував заарештувати православного патріарха, оскільки його поведінка видавалася польському магнату підозрілою [2; 7, с. 18-20].

Наприкінці літа в Києво-Печерському монастирі відбувається з'їзд духовенства, на якому були присутні також козацтво, шляхта та представники міст. На ньому українська сторона звертається до Теофана з проханням висвятити православних ієрархів, оскільки після Берестейського собору король передав усі кафедри прибічникам унії.

Зважаючи на той факт, що на території Речі Посполитої право призначити єпископів на єпархії було виключною прерогативою королівської влади, а та й так вельми підозріло ставилася до перебування єрусалимського патріарха, той спершу не наважувався задовольнити це прохання, остерігаючись короля і ляхів. Лише після того, як Військо Запорозьке гарантувало безпеку владиці та свій збройний захист той погодився.

У жовтні 1620 року під час нічного богослужіння в Братській церкві на Подолі, при застереженні всіх необхідних норм конспірації, Теофан висвятив митрополитом київським уже неодноразово згадуваного вище Йова Борецького, а крім того - цілий ряд єпископів. Так, архієпископську кафедру в Полоцьку посів учений і публіцист Мелетій Смотрицький, єпископську в Перемишлі - письменник-філософ, перший духовний наставник учнів київської братської школи Ісайя Копинський.

Через декілька днів, у Трахтемирові на, володимиро-берестейську владичу кафедру було висвячено трахтемирівського архімандрита Єзекіїла Булигу-Курцевича. Ще через деякий час у Білій Церкві патріарх Теофан підніс Ісаакія Борисовича на кафедру луцьку, а Паїсія Іполитовича - холмську. Унаслідок цього на середину осені 1620 р. православний єпископат був повністю відновлений [8].

Як же відреагувала влада Речі Посполитої на подібні самовільні дії православного духовенства і його духовну дипломатію, що так рішуче були підтримані українським козацтвом?

Власне, саме остання обставина - тобто підтримка дій патріарха Теофана та українського православного духовенства - і стала визначальною при формуванні владою свого ставлення до цих подій. Адже лише напередодні козацтво повною мірою продемонструвало свою силу в московському поході, а, крім того, ця сила була надзвичайно потрібна королю і шляхті перед загрозою широкомасштабної війни з Османською Портою. За таких умов, офіційна Варшава вирішила за ліпше не вдаватися до стрімких кроків.

Уніатський митрополит Й. Рутський виступив із засудженням дій Теофана та піддав анафемі Й. Борецького, М. Смотрицького та інших православних владик. На вимогу Рутського польський король видав наказ про арешт Борецького та Смотрицького як шпигунів турецького султана, однак не пішов на те, аби справді пробувати реалізувати його на практиці. А перед тим, у листопаді 1620 р., король звернувся з листом до Теофана, аби він посприяв у залученні козаків до війни з Туреччиною [2; 9].

Натомість Й. Борецький, відчуваючи за собою підтримку запорозького козацтва, виступив із широковідомою «Протестацією», в якій звинуватив Сигізмунда ІІІ та польський уряд у повному нехтуванні прав руського народу, який приєднався до Корони «за договорами, скріпленими присягою, а тепер зазнає насильств і утисків віри, звинувачень у заколотах і підступах, щодо яких ми чисті...» [6].

У березні 1621 р. козаки, у відправленому до Варшаві «Меморандумі», рішуче висловилися на підтримку православ'я. У документі містилася вимога, аби «баніції і всілякі протести правні, унією нанесені як у короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському і руському братії нашій, народу руському, від цього часу навіки ліквідувати наказано і церкви повернути» [6].

Окремо наголошувалося на необхідності визнання владою висвячених патріархом Теофаном православних ієрархів Київської митрополії. А крім того, козаки вимагали повернення захопленого уніатами церковного майна і культових споруд, у тому числі і Святої Софії Київської [2; 6; 10, с. 54-60].

Доброю нагодою для залагодження конфлікту стали події, пов'язані з підготовкою до війни з Туреччиною. Під час козацької ради в урочищі Суха Діброва, на якій вирішувалося питання участі козаків у війні і де були присутніми православний митрополит, володимирсько -берестейський єпископ та понад тридцять священиків, Й. Борецький закликав запорожців боронити православ'я від бусурманів.

До складу посольства, відправленого до короля за результатами ради, увійшов і єпископ Курцевич. А в переданій петиції чи не найбільше місця відводилося проблемі владнання міжконфесійних справ. Насамперед ставилася вимога про затвердження королівськими грамотами новопоставлених православних ієрархів та скасування універсалів, виданих уніатам.

Гостро потребуючи військової допомоги війська Запорозького, Сигізмунд ІІІ погодився задовольнити козацькі вимоги, але обмежився при цьому лише усними запевненнями. Повернувшись до розгляду цього питання вже після Хотинської війни, король запевнив у відсутності будь-якого бажання насильно навертати до унії, водночас, відмовився підтвердити законність хіротувань, проведених Теофаном, посилаючись на неканонічність його дій. Сигізмунд ІІІ ще раз продемонстрував неможливість політичного вирішення міжконфесійної проблеми, яка дедалі більше набирала ознак гострої політичної кризи [11].

Непоступливість королівської влади в забезпеченні вільного віросповідання своїх підданих підштовхнула митрополита Борецького в 1624 р. до пошуку підтримки в російського царя. Мотиви вчинку православного митрополита виразно вчуваються в листі, надісланому 24 серпня 1624 р. лідеру литовських протестантів князеві Кшиштофу Радзивіллу, де владика вельми переконливо зобразив становище вірних православної церкви в тогочасній Речі Посполитій: «так з усіх боків утискують нас, що гірше зрадників і переконаних злочинців, гірше не приятелів святого Христа, самих поганів, народ вірний, панам доброзичливий, народ невинний, народ християнський, старожитній від тієї вавілонської крові хаосу у своїм власнім панстві переслідування терпимо...» [2; 6].

За таких умов правлячі кола Речі Посполитої виступають ініціаторами скликання узгоджувального православно-уніатського собору, котрий мав би початися в середині 1629 року. Розуміючи той факт, що підтримка владою уніатської церкви поставить православне духовенство в нерівні умови, Борецький намагається залучити до участі в ньому й повноважних представників запорозького козацтва, яке в попередні роки переконливо довело свою відданість вірі пращурів. Посланці від Війська Запорозького, що прибули на скликаний в Києві собор православної церкви, передали митрополиту грамоту від усього товариства із запевненнями в повній підтримці ними православ'я, аж до готовності його захищати зі зброєю в руках [2; 12, с. 64-89].

Усвідомлюючи небезпеку від налагодження тісної співпраці козацтва та православної церкви, уряд Сигізмунда ІІІ всіляко намагається цьому перешкодити.

Особливо виразно ця тенденція проявилася після смерті православного митрополита Йова Борецького навесні 1631 р., коли світська влада Речі Посполитої прагнула будь-що усунути Військо Запорозьке від процесу посвячення нового владики [2; 13].

Отже, міжконфесійний конфлікт на початок 1630-х рр. загрожував набрати ще більш небезпечних форм, як соціополітичного, так і політико-дипломатичного характеру.

Протидія влади намаганням відновити в Україні православну ієрархію, спровокувала долучення до цієї справи козацтва, а це своєю чергою підносило його боротьбу, що перед тим мала здебільшого соціальний характер, на якісно новий рівень.

Саме тому розуміння діяльності непересічних особистостей у сфері дипломатії, а також - напрямів та змісту сучасного цивілізаційного та модернізаційного процесів не можливе без усвідомлення базових історичних типів та основних форм традиційно-історичних усталених соціокультурних і політико - дипломатичних систем в аспекті їх зміни під впливом викликів сьогодення.

Інституціональна та дипломатична історія залишила нам немало свідчень, коли те, на що тривалий час не звертали уваги, призводило до суттєвих змін в історико-політичному, політико-дипломатичному та модернізаційному розвиткові не лише окремих регіонів, окремих держав, але й цивілізацій, суспільств та персоналізації індивідуумів у публічному просторі...

Джерела

дипломатичний гетьман конашевич сагайдачний

1. Головченко В. І., Матвієнко В. М. Дипломатична історія України: підручник. Київ: Ніка-Центр, 2018. 420 с.

2. Подрєз Ю. В. Історія України (XVII століття). Суми: ФОП Цьома С. П., 2016. 286 с.

3. Ціватий В. Г. Публічна дипломатія: традиції, тренди, та виклики (досвід і пріоритети для України). Зовнішні справи. 2014. № 6. С. 32-36.

4. Нариси з історії дипломатії України / О. І. Галенко, Є. Є. Камінський, М. В. Кірсенко та ін. під ред. В. А. Смолія. К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2001.

5. Ціватий В. Г. Постать великого патріота Михайла Грушевського (1866-1934) в інституціональній історії України: діаспоральний і публічно- комунікативний дискурси. Громадсько-політична та наукова діяльність М.С. Грушевського в міжнародному вимірі (до 155-річчя від дня народження): Збірник наукових праць. Київ, 2021. С. 76-78.

6. Історія Запорозької Січі. 2-ге вид. / Ред. кол.: В. Смолій (відп. ред.), В. Щербак (наук. ред., упоряд.), В. Горобець, О. Гуржій, Т. Чухліб. Київ: Арій, 2023. 240 с.: іл.

7. Tsivatyi V. H. Diplomacy: Theory, History, Practice (Information-Analytical, Intercultural-Communicative and Security Activities). Нотатки сучасної науки: електронний мультидисциплінарний науковий часопис. Notes of modern science: scientific multidisciplinary magazine. Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2023. № 8. С. 18-20.

8. Гуржій О., Реєнт О. У лабіринтах української дипломатії. Від князівської доби до початку XX століття. Київ: Арій, 2023. 352 с.: іл.

9. Чухліб Т. Козацька Україна та Шляхетська Польща. Битви, війни, союзи. Київ: Видавництво «Арій», 2023. 352 с.: іл.

10. Ціватий В. Г. Європа в добу класичного Середньовіччя і Ранньомодерного часу: менталітет індивідуума та ментальна модель світоустрою (політико- дипломатичний, історіософський, особистісний і соціогуманітарний дискурси). Соціально-гуманітарний вісник: зб. наук. праць. Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2023. Випуск 41. С. 54-60.

11. Чухліб Т. Козацька Україна на міжнародній арені. - Київ: Видавництво "Арій”, 2023. 352 с.: іл.

12. Ціватий В. Г. Міжнародні відносини доби Середньовіччя і раннього Модерного часу: трансформаційно-глобальні зміни розвитку європейського суспільства на зламі тисячоліть (теоретико-методологічний, інституціональний і політико-дипломатичний аспекти). Глобальні зміни розвитку суспільства на зламі тисячоліть: кол. монографія Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2023. Розділ 2.4. С. 64-89.

13. Сокирко О. Козацький Марс. Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648-1764. Київ: Темпора, 2023. 912 с.

Размещено на Allbest.ru