Правобережна Україна в імперській експансіоністській політиці Росії перед другим поділом Речі Посполитої в 1793 році

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України»

Правобережна Україна в імперській експансіоністській політиці Росії перед другим поділом Речі Посполитої в 1793 році

Хоменко Павло Петрович

Науковий керівник: Чепурко Віктор Миколайович

В статті розкрито вплив та зовнішньополітична роль Росії перед другим розділом Речі Посполитої, показані експансіоністські плани у відторгненні Правобережної України. Проаналізовано деякі аспекти державної ідеології як фундаментальної теоретичної основи і політичної стратегії сучасної Росії. Досліджено розвиток українських територій в умовах переважаючих російських чинників та поглинання їх імперією.

Ключові слова: російська державна ідеологія, Річ Посполита, геополітика, Правобережна Україна, експансія.

Вступ

В умовах боротьби з російською агресією, збереження і реформування української державності та відстоювання нею своєї суб'єктності в сучасному глобалізованому світі, Росія представляє собою найбільш небезпечний зовнішній фактор соціально-політичної і економічної дестабілізації в східноевропейських країнах. Принципи такої політики чітко відображаються в офіційній російській ідеології, суть якої залишається незмінною протягом кількох століть в державах, що територіально перебувають безпосередній близькості з Росією, які мають чітко усвідомлювати ступінь реальних загроз та шукати способів колективного захисту.

Намагання пояснити причину такої сталості простежується в роботах ряду фахівців, зокрема Я. Грицака, О. Ситіна, М. Солоніна, Ю. Афанасьєва, Б. Нємцова, М. Касьянова, А. Ілларіонова, А. Піонтковського, С. Бєлковського та інших.

Тому завданням даної роботи є співставлення принципових основ сучасної російської державної ідеології з концептуальними положеннями геополітики. Найбільш, досить перспективним, є геополітичний підхід щодо розуміння засадницьких принципів російської державної ідеології, який вже неодноразово застосовувався, але далеко не вичерпує себе.

Саме друга половина XVIII століття, в цей проміжок часу були сформовані геополітична складова Російської держави (світовий рівень). З цього століття російська зовнішня політика була направлена в Західну Європу через Польщу (українські терени) і далі на Захід. У зазначений час зовнішньополітична скадова владно розвернула вектор геополітичних пріоритетів із внутрішньої на зовнішню політику, зі східного на західний напрямки.

Усі економічні потуги Російської імперії були направлені на освоєння Північно-Західного регіону, що в перспективі відкривало перед імперією можливості стратегічного партнерства з великими європейськими державами. В підтвердження цієї генеральної лінії зовнішньої політики Російської імперії Катерина II в «Наказі» від 30 липня 1767 р. відзначала, що Росія є європейською державою, російський народ - це народ європейський, а непорушною формою правління в геополітичних масштабах держави є самодержавство.

Методологія дослідження базується на прийнятих у вітчизняній історичній науці принципах історизму та об'єктивності, системному аналізі історії поділів Польщі та участі в них Росії. Свідомо відмовившись від сформованого в історіографії розділів національно-обмеженого підходу і малопродуктивного «моралізування», проблематика поділів Речі Посполитої розглядається крізь призму геополітики, в контексті довготривалої кризи, що відбувалася в різних регіонах Європи, існування причинно-наслідкових зв'язків, що визначили їх характер і логіку. Геополітичний макроанализ розвитку російсько-польських взаємовідносин в рамках еволюції європейської системи міжнародних відносин другої половини XVIII століття поєднується з мікроаналізом широкого кола подій в міжнародно-політичному житті Європи, які супроводжували розділи Речі Посполитої.

Наукова розробка питань

правобережна україна імперський експансіоністський

Необхідно розмежовувати в російськомовному професійному дискурсі поняття «польське питання» і «польські справи». Польські справи - це куди більш широке поняття, під яким можна розуміти, по-перше, всю польську історію, по-друге, будь-які зовнішньополітичні та міжнаціональні відносини, які пов'язували і пов'язують країни і народи з Польщею і поляками, по -третє, політичні інтереси країн в Польщі і спроби маніпулювання польською зовнішньою і внутрішньою політикою. Саме третій зміст поняття «польські справи» було характерно для системи дипломатичних відносин, що склалися в Європі до середини XVIII ст. Наприклад, Катерина II під словосполученням «Польські справи» мала на увазі в першу чергу інтереси російської держави в Речі Посполитій.

Російська імперія була схожою на абсолютну більшість відомих історії імперій тим, що вона, по - перше, складалася з суміжних володінь і, по -друге, ставила перед собою мету, принаймні, часткового поглинення чи інтеграції своїх периферій [2, с. 71]. Аналізуючи наукові праці акцентуємо увагу на тому, що російські історики О. І. Єлисеєва і П. В. Стегній, спираючись на офіційні документи, архівні матеріали та досягнення історичної науки, в своїх достатньо об'єктивних і виважених дослідженнях простежили, як офіційний Санкт-Петербург, російська дипломатія і провідні російські сановники крок за кроком вибудовували доктрини й реалізовували далекоглядні плани розширення території імперії за допомогою поділів Речі Посполитої та приєднання Правобережної України [5, с. 24].

Самодержавство всією пропагандистською, в тому числі релігійною машиною, ретельно приховувало справжні цілі свого політичного курсу і реальні дії щодо їх реалізації як у питаннях географічної території Правобережної України, так і її корінного населення. Приєднання українських земель до Російської імперії трактувалось як захист корінних мешканців Правобережжя від свавілля, яке панувало за Речі Посполитої, а політика російського самодержавства в регіоні втілювалась у життя під гаслом повернення давніх «русских» земель у лоно держави, надання допомоги одноплемінникам по крові та вірі. Розцінюючи типологічно неправильним підхід базової російської національної концепції М. С. Соловйова про те, що Росія, беручи участь у поділах Речі Посполитої, тільки повертала українські і білоруські землі, не приєднавши ні п'яді території корінної Польщі. П. В. Стегній переконливо доказує, що стратегія і тактика російської дипломатії визначалася кількома групами чинників - географічним положенням, зростаючою військовою, економічною міццю та політичним впливом Російської імперії, а також спираючись на системи міжнародних відносин [16, с. 7]. У цьому немає ніяких розбіжностей із зробленим М. М. Лукіним ще в 30-х роках минулого століття обґрунтуванням головної мети в зазначених поділах Катерини II, яка старалась не упустити своєї долі [10, с. 35]. Тим більше, що імператриця південний, чорноморський напрям розглядала як пріоритетний, придбання Криму - життєвою необхідністю, а надтерміновим завданням російської дипломатії, її основним вектором - повернуті на південний захід і забезпечення свободи торговельного мореплавання Росії в Чорному морі. Цим самим учений аргументовано розвіяв міф про вимушені дії російського самодержавства щодо сусідньої держави і засвідчує, що поділи Речі Посполитої та приєднання Правобережної України були чітко сплановані і втілені в життя у найзручніший для Росії час. Що ж до існування в дореволюційний і радянський час сформульованого М. С. Соловйовим положення, то, скоріше, можна погодитися з іншим російським істориком Д. А. Андреєвим, який відстоює точку зору про те, що самодержавство представляло собою систему влади, яка була нездатна існувати без одночасного породження міфічної реальності [1, с. 97].

Вивчення наукових праць, численних документальних, у тому числі архівних матеріалів і нормативно-правових актів, дає підстави стверджувати те, що формування північно-західного напрямку зовнішньої політики російського самодержавства, в епіцентрі якого перебувала Правобережна Україна, відбувалося впродовж тривалого часу. Початок його цілеспрямованої розробки припадав на 60-ті роки XVIII століття, коли російські війська допомагали полякам розправлятися з учасниками Коліївщини. З одного боку, це було виявом союзницької позиції Росії, з другого - ознакою прямого збройного втручання у внутрішні справи сусідньої суверенної держави. Саме тоді росіяни вперше виявили предметне зацікавлення умовами та специфікою життя Правобережної України. А поверненням вектора зовнішньої політики в бік Чорного моря царизм все більше задумувався над планами і проектами її колонізації.

Увага системного характеру офіційного Санкт-Петербургу до Правобережжя набрала після першого поділу Речі Посполитої, коли, доклавши зусиль до утвердження на королівському престолі Станіслава Августа, Росія здобула право опікуватися православним населенням східних кресів Речі Посполитої. Відтак релігійний чинник перетворився в засіб регулярного втручання у внутрішнє життя країни та за його допомогою завойовувала собі прихильників серед українців. Така установка була дуже вигідною для росіян, оскільки «русские» в складі населення Речі Посполитої становили майже 50 відсотків, тоді як поляки з литовцями - близько 38-40 відсотків [7, с. 9]. Більше того, царизм отримав можливість використовувати Правобережну Україну як плацдарм воєнно-політичного забезпечення реалізації експансіоністських планів Російської імперії в південному напрямку.

Наприкінці 80-х років XVIII століття політичні плани самодержавства щодо Правобережної України вступили в нову фазу, зумовлену кількома обставинами. По-перше, обстановку в Європі змінила Французька революція. Про її справжній вплив на країни Європи наприкінці XVIII століття писав російський кадет П. Н. Мілюков, наголошуючи, що від неї була краще застрахована лише Росія [12, с. 40]. По-друге, великий вплив на розвиток подій навколо Правобережної України справили фактори внутрішньої слабкості Речі Посполитої та глибока криза її державно-політичної системи, внаслідок слабкості якої не викликала до себе помітної поваги. На неї сусіди спочатку дивилися як на зручну територію для утвердження свого впливу, а згодом як на своєрідний заїжджий двір, в якому можуть зупинитися і господарювати всі, хто володіє необхідною для цього силою [7, с. 13]. Могутні сусіди - Австрія, Пруссія і Росія порядкували в ній, як у своїх провінціях [8, с. 16]. По-третє, в реалізації Росією анексії Правобережної України особливу роль відіграв релігійний підклад, забезпечивши її безболісність [3, с. 71]. По-четверте, в перерозподілі сфер впливу виявляли зростаюче зацікавлення Австрія та Пруссія, що, в свою чергу, штовхало їх на союз із Росією проти Речі Посполитої. І, нарешті, не останню роль відіграв внутрішній чинник Речі Посполитої: короля Станіслава притісняли не тільки сусіди, до нього з презирством ставились і піддані [14, с. 208]

Підкреслимо, що ці плани виношувалися на найвищому державному рівні. Перше, що зробила Катерина II - залучила своє найближче оточення і військових - фаворита П. А. Зубова, радника з міжнародних питань О. О. Безбородька та князя Н. В. Рєпніна, які, перебуваючи в регіоні, володіли найбільшою інформацією про те, що відбувалося в східній частині цієї країни і мали можливість зібрати необхідну інформацію й власноруч виробити необхідні пропозиції для імператриці. На другому етапі, основний зміст якого склали конкретні кроки з приєднання регіону, коло учасників було розширено за рахунок безпосередніх виконавців і дипломатів, у тому числі М. В. Каховського і М. М. Кречетникова, А. Моркова та І. Остермана. У завершальній фазі пріоритетне місце посідали члени [15, с. 123] негласного комітету та вищі чиновники і генерал-губернатори, наділені правом законодавчої ініціативи.

Це, з одного боку, робило інкорпораційну політику більш продуманою, чіткою та реалістичною, з другого - її конкретне виконання ставало дедалі більш залежним від суб'єктивних факторів, зокрема від особистих переконань намісників і генерал-губернаторів. На другому і третьому етапах центральними питаннями політичного курсу царизму в Правобережжі виступили: перехід від воєнно-політичної експансії до взяття під контроль російської армії та адміністративного закріплення його території; інтеграція Правобережної України в імперський політико-правовий простір; послідовне використання великого українського регіону як нового джерела державної казни, істотного поліпшення економічного становища і розширення торговельно-економічних можливостей держави, поповнення рекрутами, продовольчого забезпечення російської армії, а також як воєнно-економічного плацдарму для подальшої територіальної експансії. Спільною особливістю двох останніх етапів було те, що розробка та уточнення планів і завдань проводилися, як кажуть, на марші, тобто в ході реалізації інкорпораційної політики [4, с. 73]. Скоріше, плани Катерини II були більш сміливі, ніж продумані. Але загалом, можна з повною відповідальністю констатувати, що втілення інкорпораційної політики в Правобережній Україні не було наслідком збігу тих чи інших обставин. Це був свідомий, самостійний, достатньо вмотивований вибір, що відображав політичні та економічні інтереси Росії. Самодержавство до цього готувалось упродовж кількох десятиліть і досить ґрунтовно. Імператриця, її найближче оточення та найвищі чиновники Росії продумали все до найменших дрібниць.

Значно сприяло і те, що перед цим царизм вже поглинув Лівобережну Україну, змінивши її васальну залежність на колоніальну провінцію. Іншими словами, адаптував свій політичний курс на великому українському регіоні, перетвореному в звичайну складову Російської імперії. Крім того, в Санкт-Петербурзі врахували, що в Правобережній Україні після функціонування впродовж 1690-1712 років козацької організації як окремої політичної структури, де козацьку адміністрацію очолював гетьман або наказний гетьман, в управлінні яким допомагали генеральні старшини, на її теренах відбулася реставрація державних порядків, характерних для решти земель Речі Посполитої [4, с. 85], які проіснували до кінця XVIII століття.

Об'єктом російської експансії в Правобережній Україні, що перебувала в складі Речі Посполитої, робило її географічне розташування та геополітичне положення, обширні, родючі і від природи надзвичайно багаті землі [9, с. 11], вигідні шляхи сполучення та відсутність по всьому периметру надійних природних кордонів. Ще під час поїздки імператриці Лівобережною Україною в 1787 році серед дипломатів були поширені чутки, що в польську Україну вступлять 10 російських полків. На той час прикордонні області були наповнені піхотою та кіннотою і споряджені артилерією. Не випадково, французького посла Л.-Ф. Сегюра насторожував той факт, що перший міністр Росії мав стільки сили і сміливості, що міг на свій розсуд підтягувати війська в Польщу, не чекаючи дозволу самодержиці і не повідомляючи про це інших міністрів [14, с. 76]. Демонструючи чудові полки та оточуючи ними імператрицю, коли вона проїжджала нещодавно підкорені зброєю території на чолі з Потьомкіним, генерал-губернатор сподівався розпалити її самолюбство і викликати її бажання та сміливість наважитися на нові завоювання.

Підтвердження цьому ми знаходимо в опублікованому ще 1827 року виданні «Хозяйственная статистика России, составленная В. Андросовым», у якому наголошується, що «в Київській губернії багато річок, але земля не болотисна, чорна, по-різному змішана з глиною і піском і майже скрізь родюча», що земля Подільської і Волинської губерній бугриста, хоч і має вапнякові частинки, але надзвичайно родюча [17, с. 41].

Нагодою скористатись слабкістю Речі Посполитої і приєднати Правобережну Україну до Росії стало завершення російсько-турецької війни, підписання Ясського мирного договору 27 грудня 1791 (9 січня 1792) року та повернення через Правобережну Україну 120-тисячної російської армії. Про це Катерина II в записці своєму фавориту П. А. Зубову, красномовно написала: «Після того, як на кінець все влаштувалося, я хочу, щоб князь Н. В. Рєпнін поїхав до головної армії, зібрав якомога більше військ - кількість яких, за моїм підрахунком, повинна скласти до 130 тисяч осіб - і направився з ними в польську Україну. Якщо Австрія і Пруссія виступлять проти, то, можливо, я запропоную їм або компенсацію, або поділ» [16, с. 259]. З цього випливає, що Росія: по-перше, мала твердий намір продовжити розширення території держави за рахунок Правобережної України; по-друге, вибрала найзручніший для реалізації експансіоністського задуму момент, успішно скориставшись для цього слабкістю Речі Посполитої і зацікавленістю союзників; по-третє, застосувавши величезне військо, не залишила полякам, не кажучи же про українців, іншого вибору, як опинитись у складі Російської імперії. І справа не в книжковому характері тих принципів, якими керувалася Катерина II, скільки в глибокій нещирості, яка визначила кінцеву мету всієї кампанії, з виду високої, а насправді вузької як в цілях, так і у виборі засобів для її реалізації [11, с. 48]. Бо так чи інакше все зводилось до розширення метрополії за рахунок політичного контролю та економічної вигоди від Правобережжя.

Таке пояснення підтверджує розвиток подій, починаючи від розробки і підписання у Петербурзі 27 квітня 1792 року ініційованого Росією акту конфедерації, вручення 7(18) травня 1792 року за дорученням імператриці литовському канцлеру Хрептовичу декларації про введення військ, опублікування зазначеного документа, що відіграв особливу роль у приєднанні українських земель до Російської імперії [15], через тиждень (14 травня) проголошення в подільському місті Торговиці Генеральним маршалом Торговицької конфедерації Ф. Потоцького, а його заступниками - Ф.-К. Браницького і С. Ржевуського до введення під гаслом допомоги у відновленні старих польських свобод на територію Правобережжя та Литви 100-тисячної російської армії М. В. Каховського і М. М. Кречетникова.

Окупувавши Україну, Росія не стала чекати офіційного підписання угоди про поділ Речі Посполитої. На середину літа 1792 року були вироблені щодо нього конкретні наміри на реалізацію експансіоністського курсу. Тодішній особистий секретар імператриці і головний її радник із зовнішньополітичних питань О. О. Безбородько [16] 13 серпня завдання самодержавства визначив так: «необхідно єдино розібрати: перше що нам собі привласнити пристойно? Друге, як його провести в дію? І третє, обдумати наміри союзників наших з нашими інтересами і з системою спільної політики» [3]. Менш ніж через місяць, 4 вересня 1792 року Катерина II викликала в столицю генерала від інфантерії М. М. Кречетникова і вручила йому рескрипт із конкретними настановами, як діяти в регіоні у ситуації, що склалася.

Висновки

З приєднанням Правобережної України на вічні часи і на благо Росії перед самодержавством постало завдання легімітизувати й остаточно закріпити російську владу та, поширивши на її терени імперську адміністративно-територіальну структуру, зміцнити на її території Російську державність для використання її потенціалу у внутрішній і зовнішній політиці імперії. На формування та розв'язання цілей і завдань воєнно-політичного забезпечення імперської інкорпораційної політики вплинули головним чином дві обставини. По-перше, для Правобережної України це був перехідний період: де-юре вона стала належати новій метрополії, а де-факто ще тривалий час продовжувала перебувати під переважаючим польським впливом. Російське самодержавство цілком усвідомлювало, що в середовищі мешканців регіону, особливо серед поляків і свідомих українців, переважала «подвійна» або «багатошарова» самоідентифікація, коли, образно кажучи, особистість не була належним чином «відцентрована». При нагоді це могло викликати великі коливання суспільних настроїв як у бік царизму, так і до ностальгії за минулим. Російський уряд увесь час страшенно боявся примари українського сепаратизму й глибоко не довіряв українцям [15, с. 53]. Будь-який серйозний соціально-політичний конфлікт міг би стати загрозою не тільки для владних структур, а й для щойно сформованої цілісності Російської держави на її південно-західному напрямку. Звідси необхідність контролю за суспільно-політичною ситуацією та настроями у Правобережжі, силове нав'язування своєї волі та збереження внутрішньополітичної стабільності регіону завдяки військовій присутності.

Джерела

1. Андреев Д. А. Размышления американского историка о «сценариях власти» в царской России / Д. А. Андреев // Вопросы истории. - 2003. - № 10. - С. 97.

2. Беккер С. Россия и концепт империи / Сеймур Беккер // Новая имперская история постсоветского пространства: Сб. статей (Библиотека журнала «Ab Imperio:» / Под ред. И. В. Герасимова, С. В. Глебова, А. П. Каплуновского и д. - Казань: «Центр Исследований Национализма и Империи», 2004. - С. 71.

3. Бовуа, Даніель. Російська влада і польська шляхта в Україні 1793-1830 рр. / Даніель Бовуа; з фр. пер. З. Борисюк. - Львів: Кальварія, 2007. - С. 294.

4. Горобець В. М. Політичний устрій українських земель другої половини XVII-XVIII століть: Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурно-функціонального аналізу) / В. М. Горобець. - К. Ін-т історії України НАН України, 2000. - С. 95.

5. Елисеева О. И. Геополитические проекты Г. А. Потемкина / Отв. ред. А. Н. Сахаров; РАН Ин-т рос. истории / О. И. Елисеева. - М.: Ин-т российской истории РАН, 2000. - 342 с.

6. Залізняк Л. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів / Леонід Залізняк, Микола Крикун. - Львів: Львів, нац. ун-т ім. І.Франка, 2002. - С. 242.

7. Ильенко А. К. Начало конца Польши. Введение в историю борьбы за объединение России при императрице Екатерине Великой / Под ред проф. В. А. Гейсмана / П. А. Гейсман. - СПб.: Тип. военно-кн. магазина Е. В. Васильева, 1898. - С. IX.

8. Коваленко Л. А. Велика французька буржуазна революція і громадсько-політичні рухи на Україні в кінці XVIII ст. / Л. А. Коваленко. - К: Вид-во Київ, ун-ту, 1973. - С. 16.

9. Левинский В. Царская Россия и украинский вопрос / В. Левинский. - Женева: Издание укр. с. д. робочих Канады, 1917. - С. 120.

10. Лукин Н. Царизм и Французская буржуазная революція 1789 г. по донесениям И. М. Симолина / Н. Лукин // Литературное наследство. - М., 1937. - Т. 29/30. - С. 345.

11. Лютш А. Русский абсолютизм XVIII века / А. Лютш// Итоги XVIII века в России. Введение в русскую историю XIX века. Очерки А. Лютша, В. Зоммера, А. Липовского. - М.: Тип. т-ва И. Д. Сытина, 1910. - С. 501.

12. Милюков П. Н. Очерки по истории русской культуры. Ч. 3. Вып. I / П. Н. Милюков. - СПб.: Тип. Гл. управления, 1903. - С. 374.

13. Россия: Энциклопедический справочник / Под ред. А. П. Горкина, А. Д. Зайцева, В. М. Кареева и др. - М.: Дрофа, 1998. - С. 121.

14. Сегюр Л.-Ф. Записки о пребывании в России в царствование Екатерины II / Л.-Ф. Сегюр // Россия в XVIII в. глазами иностранцев / Подгот. текстов, вступ, ст. и коммент. Ю. А. Лимонова. - Л.: Лениздат, 1989. - С. 438.

15. Симоненко Р. Г. Безбородько Олександр Андрійович / Р. Г. Симоненко // Енциклопедія історії України: в 5 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. - К.: Наук, думка, 2005. - Т. 1: А-В.-С. 212.

16. Стегний П. В. Разделы Польши и дипломатия Екатерины II. 1772. 1793. 1795 / П. В. Стегний. - М.: Международные отношения, 2002. - С. 696.

17. Хозяйственная статистика России, составленная В. Андросовым. - М.: Тип. Селеванского, 1827. - 12, X, 282, 1 с.

Размещено на Allbest.ru