Репресії проти депутатського корпусу рад УРСР (30-ті р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Репресії проти депутатського корпусу рад УРСР (30-ті р.)

Москаленко Василь Григорович Кандидат історичних наук, доцент Криворізький факультет Національного університету «Одеська юридична академія»

Україна третє десятиріччя йде шляхом незалежності, виборюючи її у війні з рашистською РФСРР, будуючи громадське суспільство на демократичних засадах. В умовах військової, політичної і економічної реформ, які проходять в Україні, зросла необхідність у глибоких наукових дослідженнях її історії, об'єктивному аналізу репресій українського народу в період 30-тих р. 20 ст. Потребують всебічної реальної оцінки політичні процеси, в ході яких відбувались репресії.

Звертання до досліджуваної проблеми продиктовано не тільки зацікавленістю до минулого, воно життєве необхідне для сьогодення. Правдиве розкриття причин репресій є необхідною умовою для формування історичної пам'яті українського народу, вирішення ключових проблем на сучасному етапі розвитку Української держави.

Дослідження репресій, їх роль у становленні тоталітарного режиму належить до тем, актуальність яких не зменшується з плином часу, викликаючи протягом останніх десятиліть незмінну зацікавленість широких кіл української громадськості та науковців.

Багатотомна історіографія проблеми, поява новітніх наукових розвідок змінює ситуацію на краще. У дослідженні більшовицької репресивної політики сформувалась певна історіографічна традиція. Різні методологічні підходи привели до оформлення двох основних напрямків у західній історичній науці: «тоталітарна школа»-представником якої є Р. Конквест [1] та «ревізіоністська» школа, яку представляє Л. Віола [2].

В сучасній українській історіографії сформувалась певна проблемно-хронологічна спеціалізація досліджень репресивної політики радянської влади.

Вчені досліджують причини, проведення та наслідки антиселянських репресій в ході суцільної колективізації, силових методів хлібозаготівель та розкуркулення, пошук ворогів та покарання в середовищі наукової, військової, технічної інтелігенції. Серед українських істориків, які спеціалізуються на вищезгадані тематиці терору варто згадати С. І. Білоконя [3], В. М. Даниленка [4] Т. П. Демченка [5], С. Л. Машталера [6], Н. Р. Романець [7]. Але в усій багатотомній та різноплановій історіографії репресивної політики радянської влади не приділялась увага репресіям проти депутатського корпусу рад УРСР різних рівнів.

Виходячи з актуальності та науково-практичного значення досліджуваної проблеми, недостатнього з точки зору сучасного підходу рівня наукової розробки її окремих аспектів, автор ставив за мету шляхом системного аналізу опублікованих і архівних матеріалів проаналізувати характер, причини репресій проти депутатського корпусу рад УРСР різних рівнів, тобто-насильство з боку державних органів, яке явно протирічило законодавству та конституційним нормам радянської України.

Історичний досвід людства переконує: насильство невід'ємна сторона життя будь-якого суспільства, а його існування об'єктивно зумовлюється різноманітністю суспільних інтересів. В історії трапляються періоди, коли насильство набуває величезних розмірів, стає всеосяжним. До таких періодів можна віднести революції, тому що кожна революція (як і контрреволюція) - це насильство. І жовтневий більшовицький переворот 1917 р. в Росії у цьому відношенні не був винятком і здійснювався насильницькими методами з використанням революційного терору.

Звісно, що терор супроводжувався різного роду теоретичними обгрунтуваннями і висновками, що величезною мірою сприяло реалізації на практиці теоретичних викладок керівників більшовицької партії Росії в період окупації та насадження радянської державності в Україні. Як аксіома сприймалася теза К. Маркса про те, що насильство є повитухою будь-якого старого суспільства, коли воно вагітне новим [8, с. 707]. Більшовицькі лідери підтримували ідею К. Маркса, що насильство - це закономірна реакція на опір відживаючих класів [9, с. 136].

В. І. Ленін визнавав за колишніми пригнобленими класами природне право на революційне насильство щодо колишніх експлуататорів. Розвиваючи думки про насильство вождь більшовиків пояснював зміст і поняття диктатури пролетаріат: революційна диктатура пролетаріату є влада завойована і підтримана насильством пролетаріату над буржуазією, влада не зв'язана не зв'язана ніякими законами [10, с. 234].

Ідейна пропаганда насильства зустрічала широку підтримку в партії - в її керівництві (Л. Д. Троцький, М. І. Бухарін, Я. М. Свердлов та інші), і в «низах». Це зумовлювалося не тільки доктринальними викладками з якими більшість партійців була слабо ознайомлена, а й великими змінами в соціально-психологічному типі «нової людини».

Масова звичка до примушування, визнання його законності, помножена на невисокий політико - культурний рівень більшості членів партії й підтримка ідейним обгрунтуванням «згори», призвели до універсалізації насильства як методу соціальної практики, виведення його на рівень повсякденного буття. В основу насильства-терору, закладались постулати В. І. Леніна про класову боротьбу [11, с. 296].

Ідея пошуку «ворогів народу» була підхоплена Й. В. Сталіним. Одним із постулатів сталінізму в досліджуваний період було визнання безперервного загострення класової боротьби в міру укріплення соціалізму (липневий 1928 р. пленум ЦК ВКПК), що лягло в основу всієї антинародної, репресивної політики. Ці теоретико-ідеологічні формування дозволяли підтримувати політичну напругу в суспільстві, направлену проти найменших відтінків інакомислення, плюралізму поглядів, думок, самостійності суджень, які кваліфікувалися як ворожі диверсії, породжені «пережитками капіталізму» в свідомості людей.

В будь-якому випадку ці вища підлягали ретельному викоріненню, а їх носії оголошувались ворогами соціалізму, в кінцевому результаті «ворогами народу». Пошуки «ворогів» закінчувались проведенням ідеологічних і політичних кампаній, які в період 20-30 років фактично були безперервними.

Класовий підхід укупі з аналогією насильства породив один з найважливіших елементів практики сталінізму-репресії, які з початку 30-х років набули в Україні масового характеру, яким піддавались тисячі людей з різних прошарків населення. Безпосереднього і свідомою ціллю Й. В. Сталіна і його оточення, ще до початку проведення виборних кампаній, було знищення, перш за все інтелігенції, яка мала свої незалежні погляди і судження відносно влади та її політики. Це відноситься до наукової, науково-технічної, військової інтелігенції, частина якої входила до складу депутатського корпусу рад і очолювала групи, секції місцевих органів влади, займала або здатна була займати самостійну позицію в суспільстві. Ті, хто протистояв тоталітарному режиму або підозрювався в спроможності до інакомислення, піддавались репресіям.

Нарівні з інтелігентами, репресій зазнавали селяни і робітники, серед яких були депутати місцевих та сільських, селищних рад, проти яких були сфабриковані доноси про їх політичну та ідеологічну ворожість радянській владі, проведення шкідницької роботи в колгоспах і на підприємствах, антирадянських висловлювань і т.п.

Аналіз репресій, які обрушились на депутатський корпус різних рівнів, надає підстави стверджувати, що особливо інтенсивно останні відбувались перед черговими виборами місцевих рад. Репресії протии депутатів, що підтверджується документально, були пов'язані з політикою, яка проводилася партійно- державним апаратом. У зв'язку з проведенням політики примусової колективізації у виборчу кампанію відбувалось викриття «шкідників», «ворогів», в 1932-1933 рр. - з державною політикою хлібозаготівель і т.п.

Тому репресивний апарат шляхом звинувачень, репресій прибирав з числа депутатів громадян, не згодних з офіційною політикою, ні в чому не винних, а на їх місце партійно -радянські органи кооптували (зверніть увагу - не обирали) такі кадри, які забезпечували проведення відповідною політики.

Так, в 1933 р. як класово-ворожий і антирадянський елемент в Дніпропетровській області було «вичищено» 10 % депутатів різних рівнів, в Київській області - 30,8 % від усієї кількості членів і кандидатів сільрад виявились «петлюрівцями», саботажниками і іншими «ворожими елементами» [12, с. 21, 30]. Підпадали під репресії і члени виконавчих комітетів, які були депутатами місцевих рад. В тому ж 1933 р. тільки за ІІ півріччя за «перекручування класової лінії партії» у Київській області було знято з роботи 342 голови сільради і 5 голів районних виконавчих комітетів, в Одеській області з 666 голів сільрад - 109 виключено з членів партії, 66-засуджено [13, с. 25].

На пленумі Дніпропетровського обкому КП(б)У, в серпні 1933 р., його перший секретар М. М. Хатаєвич заявив, що «сільради були засміченні чужими кунацькими елементами, а тому 75-80 % голів сільрад довелось вигнати і ставити (не обрати - авт.) нових людей [14, А.19-22]». Так же, «очищення» місцевих структур рад відбувалось і в інших областях республіки.

В політичних умовах, коли велася безперервна боротьба з різноманітними «ворогами» на перший план висувалися каральні функції тоталітарної держави, розширювалася діяльність репресивних органів, насаджувалась загальна підозра під видом пильності, розповсюджувались доноси і т.п.

Тому розвінчування «ворогів» серед депутатів в складі місцевих рад продовжувалось і в другій половині 30-х років. За 1936 рік, як злісних порушників «закону» було знято з посади: в Ново -Ушинському районі Вінницької області - 21 голову сільради із 23. З тих же причин звільнені: в Донецькій області - 28,5%% голів і 32,5 % заступників голів сільрад, в Чернігівській відповідно - 15,6 % і 26,6 %.

В УРСР на кінець 1936 р. число голів райвиконкомів, обраних під час останніх виборів, складало - 48,9 %, їх заступників - 26,6 %, секретарів райвиконкомів - 25,5 %, голів сільрад - 39,5 %, їх заступників - 35,3 % і секретарів сільрад - 30,88 % від загальної кількості працівників, які займали вищевказані посади. В подальшому 50-75 керівних працівників місцевих рад були просто кооптовані рішеннями вищих партійних комітетів.

До чого призвела боротьба з «ворогами народу» можна судити за такими даними: на 2 січня 1937 р. із загальної кількості працівників районних і сільських виконкомів місцевої влади УРСР, обраних під час виборів рад в 1934 - 1935 рр. викриті як «петлюрівці», «націоналісти», «троцькісти» і інші - 51,14 % голів райвиконкомів, заступників голів - 73,4 % секретарів виконкомів - 74,5 %, а у складі сільрад республіки - відповідно - 60,5 %, 64,7 %, 63,2 % [15, с.23,52].

За І півріччя 1937 р. в УРСР необгрунтовано було знято з посад 105 голів райвиконкомів, що складало 22 % їх загальної кількості і 1752 голів сільрад (16,1 %) [16, А.36, 412]. Необхідно зазначити, що згідно з статтями 18, 53, 76 відповідно Конституції УСРР 1919 р., 1929 р. та УРСР 1937 р. члени виконавчих комітетів різноманітних рівнів мали обиратись радами депутатів, хоча в реальному житті часто кооптувались або наполегливо «рекомендувались» партійними комітетами.

Більшість звільнених депутатів, працівників виконкомів рад звинувачувались в різного роду «злодіяннях» проти держави і партії. Ново кооптовані голови районних, місцевих, обласних виконкомів призначались вищими партійно-радянськими органами, але не за їх ділові якості, а за принципом відданості партії.

Масові, і в своїй більшості випадків необгрунтовані, репресії проти працівників місцевих рад і заміна їх шляхом кооптації, а не виборів - були одним із проявів грубого порушення конституційних принципів формування організаційних структур рад. Прикладом в цьому плані була Одеська область, де в 1937 р. були кооптовані голови виконавчих комітетів 41 районної ради [17, А. 101]. В результаті такої практики, як показав вибірковий аналіз стану керівних кадрів ряду рад УРСР, в їх континенті була значна кількість працівників, які не мали досвіду роботи і відповідних знань, що сильно послабляло діяльність місцевих органів, підривало авторитет серед широких мас трудящих та селян.

Достатньо відзначити, що станом на 1 серпня 1937 р. серед 127 голів райвиконкомів республіки зі стажем роботи в радянських органах більше року було тільки - 25 %, з вищою освітою - 6 %, середньою -

36.5 %, а з начальною - 57,5 %. Таке ж положення було і в сільських радах. Серед 10864 голів сільрад - 3(0,03 %) з вищою освітою; 254 (2,37 % - з середньою освітою, останні 10617 (97,6 %) мали початкову освіту або взагалі її не мали, а зі стажем роботи більше 1 року було лише 2648 (25,3 %)) [18, А.36].

Саме ці недосвідчені, малограмотні, особисто залежні від партійних керівників, які їх кооптували і призначили на цю посаду, і непідзвітні виборцям кадри, використовував у своїх цілях державно- адміністративний апарат.

Аналіз суми фактів надає підстави стверджувати, що порушення процесу формування депутатського корпусу, структур місцевих рад було пов'язано зі збільшенням каральних функцій держави, яке доповнювалось фактичною ліквідацією прав особистості.

Не дивлячись на те, що в прийнятій «сталінській» Конституції СРСР 1936 р., а потім Конституції СРСР 1937 р. формально проголошувались права і свободи громадян, в країні і республіці порушувалась законність, була перекреслена сама можливість збереження і захисту прав людини.

Основний Закон визначав критерії захисту депутатського корпусу рад в статтях 52, 34 відповідно Конституції СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. визначалось, що депутати Верховної Ради не можуть бути притягнуті до судової відповідальності або арештовані без дозволу на те рад [19]. В реальному житті апарат НКВС абсолютно зневажав статті конституційних законів (зрозуміло з дозволу партійного керівництва), не рахуючись ні з якою депутатською недоторканістю, арештовував депутатів. Всесоюзний староста М. І. Калінін, голова ЦВК УРСР Г. І. Петровський, голови обласних виконавчих комітетів місцевих рад конвейєрно підписували списки на «ворогів» - депутатів рад різних рівнів, направляли їх до прокуратури. Після, згідно списків, приймались штамповані рішення і долі чергових «народних обранців» були визначені. Долі багатьох депутатів рад закінчувались розстрілами або тривалими поневіряннями у концтаборах і смертю з реабілітацією через декілька десятків років.

Так, секретар ЦВК УРСР П. І. Буценко був звинувачений у зв'язках з неіснуючою «українською націонал-фашистською організацією» і засуджений до 25 років позбавлення волі. Були репресовані: делегати з'їздів рад СРСР та УРСР, представники ЦВК УРСР - С. В. Косіор, П. П. Постишев, М. М. Хатаєвич, В. Я. Чубар, І. С. Шелехіс, І. Є .Якір; голови обласних виконавчих комітетів: Дніпропетровського - І. А. Гаврилов, Донецького - Г. І. Іванов, Київського - В. М. Василенко, Чернігівського - С. О. Загер, Харківського - П.К.Прядченко; голови міських рад: Криворізької - П. Чубукін, Сталінської - В. Я. Конотоп, Харківської - В. Г. Багуцькій, 30 членів Криворізької міськради. Тільки у 1937 р. в Криворізькому районі і міськраді були звільнено 10-12 % від загальної кількості депутатів.

Таким чином, на основі архівних даних можна зробити висновок, що репресіям в УРСР у 30 -ті роки було піддано 56-60% депутатів місцевих рад і 45-50% апаратних працівників виконавчих органів влади. Шляхом масових репресій проводилась заміна депутатського корпусу різного рівня, виконавчих органів місцевих рад, яка призвела до того, що основна ланка нових, кооптованих радянських представників просто припинила самостійно приймати рішення, орієнтуючись і безапеляційно виконуючи вказівки вищестоящих державних і партійних органів.

Джерела

репресії депутатський корпус

1. Конквест, Р. Великий терор. Сталінські чистки-тридцятих років = The Great Terror / Р. Конквест ; пер. з англ.: Н. Волошинович, 3. Корабліної. - Луцьк: Терен, 2009. - 880 с.

2. Віола Л. Колективізація та історія / Л. Віола, В. Васильєв // Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 - березень 1930 рр.). - Вінниця:ЛОГОС, 1997. - С. 34.

3. Білокінь, С. І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917-1941 рр. / С. І. Білокінь. - Київ: Укр. пропілеї, 2016. - 694 с.

4. Даниленко В. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки / Віктор Даниленко, Георгій Касьянов, Станіслав Кульчицький. - К., 1991. - 341с.

5. Демченко Т. П. Великий терор на Чернігівщині (20-30-ті роки ХХ століття) / Т. П. Демченко; відп. ред. О. Б. Коваленко. - Чернігів: ПАТ ПВК «Десна», Чернігів 2017 - 100с.

6. Машталер, С. Л. Без вини звинувачені. Про репресії працівників ветеринарної медицини Вінниччини в період тоталітарного режиму ХХ століття / С. Л. Машталер. - Вінниця: Вінниц. газ., 2013. - 112 с.: іл.

7. Романець Н. Р. Репресивна політика радянської влади в українському селі (1925-1939): монографія / Наталя Радомирівна Романець. - Кривий Ріг: Вид. Р. А. Козлов,2014. - 456 с.

8. Маркс К. Капітал: І 1. Кн.1.-К., 1963 (Твори/К.Маркс, Ф.Енгельс І.23).

9. Маркс К. Дебати в рейхстазі про закон проти соціалістів // Там само. І.45.

10. Ленін В.І. Пролетарська революція і ренегат Каутський // Повне зібр. творів. І.37.

11. Ленін В.І. Завдання спілок молоді // Повне зібр. творів. І.41.

12. Войцехівський Ю.О. Вибори до рад другого року п'ятирічки. - К., - 1934.; Радянська Україна. - 1934. - №1.

13. Пристанков А.Б., Жеско В.И. Про подготовку советских кадров // Советская Украина. - 1934. - №2.

14. Державний архівний Дніпропетровської області (ДАДО) Ф.19, 0.1, С. 986, А. 19-22.

15. Петровський Г.І. Завдання рад на новому повороті // Радянська Україна. - 1937. - №3.

16. Центральний державний архів вищих органів України (ЦДАВО) Ф.3316, О.42, С.353, А.36, 412.

17. Державний архів Одеської області (ДАОО) Ф.11, 0,2, С.251, А. 101.

18. Центральний державний архів вищих органів України (ЦДАВО) Ф.3316, 0:42, С.353, А.36.

19. Конституция СССР. - М.: Партиздат, 1937.-58 с.; Конституція УРСР-К.: Партвидав, 1937, - 56 с.

Размещено на Allbest.ru