Участь Росії в розділах Речі Посполитої: стан вивченості питання та дослідницькі завдання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України»

Участь Росії в розділах Речі Посполитої: стан вивченості питання та дослідницькі завдання

Хоменко Павло Петрович

Науковий керівник: Цапко Олег Михайлович, кандидат історичних наук, доцент

В історичній літературі XX століття поряд з питанням про розділи Польщі як такі, всебічно обговорювалися точки зору з приводу розділів, що висловлювалися публіцистами, письменниками і, звичайно, істориками. Це все було результатом що продовжувався на протязі декількох десятиліть (XIX та початок XX ст.) на міжнародному рівні суперечок про те, які були причини розділів і хто несе за них відповідальність. В публікаціях робиться акцент на моралізаторство на противагу чисто фактографічним дослідженням, тому якщо відділити проблему кризи і падіння шляхетської Речі Посполитої від питання про розділи і останній розглядати як предмет вивчення політичної історії, то стає очевидним, що багато моментів все ще потребують пояснення. Вказана проблематика дає немало аргументів в підтримку тої полеміки, початок якої було започатковано понад 30 років тому. річ посполита територіальний конфедерація

Вкрай темпераментно обговорюване в російському суспільстві Нового часу польське питання, інакше кажучи, питання непростих, часом остродраматичних російско-польських взаємин, протягом усього XIX ст. практично ототожнювалось з питанням про те, хто винен у загибелі Речі Посполитої. Тема падіння шляхетської республіки не менш жваво дебатувалася і в польській, німецькій, французькій публіцистиці та історіографії.

Разом з тим гостре звучання в Росії польського питання протягом усього XIX століття зумовило не тільки широкий розкид думок у російській історичній літературі про причини і наслідки розділів, ролі в них Росії, а й певну кон'юнктурність ряду висновків і оцінок, які формувалися під більшим чи меншим, але безсумнівним впливом офіційного великодержавного курсу.

Аналіз існуючої історіографії з проблеми дозволяє судити про те, що на тлі глибокого дослідження сюжету в хронологічних рамках висвітлення теми в наступні періоди носить несистемний характер, а низку спорадичних звернень до неї.

Постановка проблеми. Відомо, яку вагому роль в політичному і суспільному житті Російської імперії грало польське питання, в основі якого лежав свого роду сплав усталених у суспільстві стереотипів щодо Польщі і поляків в поєднанні з відповідно інтерпретацією і про минуле та сьогодення польського народу. Часом, в пору політичних криз, воно набувало особливої гостроти.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Специфіка теми має на увазі, що історичні праці одночасно можуть використовуватися і як джерела, і як історіографія. Говорячи про стан вивченості питання в польській історіографії, в першу чергу слід звернутися до фундаментальної монографії Маріана Генріка Серейского «Європа і розділи Польщі» (Варшава, 1970), яка багато в чому перекликається з монографією М.І. Кареєва «Падіння Польщі в історичній літературі» (1888) [9]. Однак польський автор, сконцентрувавши свою увагу на роботах кінця XIX-XX ст., все ж інакше, ніж його російський попередник, підійшов до розгляду історіографії поділів Польщі.

Мета. Однією з фундаментальних і гостро полемічних проблем польського питання для російських публіцистів був поділ Речі Посполитої. «Полеміка про причини поділів Речі Посполитої» - присвячена обговоренню питання про розділи Польщі та участі в них Росії.

Виклад основного матеріалу Серед трьох розділів Польщі, що слідували один за одним, найбільше уваги приділялося першому, оскільки справедливо вважалося, що механізм подій при наступних двох був абсолютно аналогічним. Однак, незважаючи на аналоги, для з'ясування російсько-польських відносин у XVIII ст. необхідно також повне висвітлення генези другого і третього розділів. Слід при цьому відзначити, що для історії Польщі ці події мали принципове значення. Для Росії ж розділи стали також важливими епізодами зовнішньої політики в епоху Катерини II.

На підставі узагальнених оцінок та точок зору вітчизняних та зарубіжних дослідників можна виділити проблемні блоки територіальних розділів Речі Посполитої:

Співвідношення внутрішніх (слабкість і невідповідність часу державного устрою Польщі, обумовлені затяжною кризою, розкладанням державного устрою та користю польської шляхти) та зовнішніх (бажання придбання нових територіальних прирощень з боку Пруссії, Австрії та Росії на тлі слабшання і розвитку внутрішніх протиріч, які завершили розділи Польської держави. Цієї точки зору дотримувалися С. М. Соловйов, М. І. Костомаров.

До другого блоку дослідницьких проблем належить питання, чи є розділи Речі Посполитої аномальним явищем у контексті загального ходу еволюції міжнародних відносин у Європі останньої третини XVIII століття, чи ми маємо справу із закономірним результатом тенденцій, що її визначали.

Третій блок проблем включає питання про цілісність/ диференційованість всього процесу розділів Польщі в 1772-1795 рр.: чи є розділи, що відбулися в 1772, 1793 і 1795 рр., етапами єдиного процесу, або кожен з них підпорядковувався власній логіці і мав специфічні причинами?

- Четвертий блок, найбільш пов'язаний із політичною кон'юнктурою та історичними стереотипами, що панують у масовій свідомості, пов'язаний із питанням про ступінь відповідальності кожної із сторін (Росія, Пруссія, Австрія) у розділах Речі Посполитої. При цьому історики XIX, XX та XXI ст. прагнули і прагнуть досі зняти основну відповідальність за розділи Польщі зі «своєї» країни, а як основний «винуватець» як російські, так і більшість зарубіжних істориків називають прусського короля Фрідріха II.

В історіографії другого поділу провідну позицію зайняла праця Р. Г. Лорда, що вийшла у світ у 1915 р. англійською мовою, а згодом, майже через півстоліття, виданій у перекладі на польську [5]. Широко використовувавши пруські та австрійські матеріали, Лорд досліджував потім і російські архіви, проте вже не такою мірою, і тому вважав за необхідне їх подальше ґрунтовне вивчення. Монографія Лорда, що створювалася після публікації праць класиків німецької, польської та російської історіографії, заснувалася на їхніх висновках, але одночасно додала багато нових відомостей в галузі міжнародних відносин. Упродовж XX ст. польські історики внесли істотні зміни в опис внутрішнього положення Речі Посполитої під час другого розділу, проте внесок їх у вивчення зовнішньої політики того періоду виявився незначним. Дослідження джерел, які проводили російські історики, даної проблематики взагалі не торкалися.

Генезис другого розділу, як правило, пов'язують із початком російсько-турецької війни 1787 р. Якщо все, що стосується побутової та світської сторони зустрічі Катерини II зі Станіславом Августом у Каневі, давно відомо історикам, то відомості щодо запропонованого польським королем проекту польсько-російського союзу залишалися дуже фрагментарними [3]. Їх вдалося значно доповнити в результаті появи досліджень останніх десятиліть, хоча питання про реакцію царського двору на згадану пропозицію так і не отримало вичерпного з'ясування. З більш ранніх публікацій джерел ми більше знаємо про ставлення Катерини до альтернативного проекту, який розробив конфедераціями ще до скликання Чотирирічного сейму. Цей проект, створений у колі магнатської опозиції, отримав підтримку з боку князя Г. О. Потьомкіна. Як відомо, тоді імператриця поставилася до проекту недоброзичливо, хоча ініціативу цю петербурзький двір взяв на замітку, і згодом вона послужила зразком для Тарговицької конфедерації [1].

Висунення двох різних, спочатку протилежних один до другого проектів польсько-російського союзу в період російсько-турецької війни свідчить, з однієї сторони, про політичну поляризацію в Речі Посполитій напередодні Чотирьохлітнього сейму, а з іншої - натякає про існування двох ліній в політиці Росії по відношенню до Польщі. Вони пов'язувалися з іменами Отто Штакельберга, російського посла в Варшаві, що орієнтувався на короля Станіслава Августа і князя Г. О. Потьомкіна, що був в контакті з польськими манатами південно-східних воєводств (так звана потьомкінська партія що існувала з 1775 р.). Різниця між цими двома напрямками в тактичному плані не підлягає сумнівам, особливо що стосується періоду 1786-1788 рр. Постає, проте, питання у стратегічному задумі зовнішньої політики Росії. Біографічні нариси, присвячені Потьомкіну, не дають на нього чіткої відповіді. У польській історіографії останніх десятиліть прийнято вважати, що курс на збереження двох «російських» партій у Речі Посполитій, які становили один для одного постійну загрозу, був засобом законсервувати в Польщі стан застою, що найбільше відповідало інтересам Росії. Історики ведуть суперечку про політичну самостійність, незалежність Г. О. Потьомкіна від імператриці, а також про реальність його так званих дацьких планів та наміри зайняти польський престол після Станіслава Августа. До цих питань доведеться ще повернутись. У всякому разі, ключ до вирішення задачі зберігається в матеріалах російських архівів.

Безпосередньо перед відкриттям Чотирьохрічного сейму плани укладання російсько-польського союзу били заблоковані через супротив Пруссії. На перших засіданнях сейму чітко позначилося прагнення патріотів усунути залежність від Росії. Пруссія сприяла посиленню цієї тенденції, обіцяючи вступити в союз з Польщею на таких же вигідних умовах, які до того пропонував російський імператорський двір. Виявилося, що перебіг засідань вийшов з-під контролю як Штакельберга, так і Станіслава Августа. Найважливіші постанови сейму, ухвалення в перші місяці його роботи, - ліквідацію 3 листопада 1788 р. Військового департаменту Постійної ради, а потім скасування і самої Ради 19 січня 1789 р. Росія визнала це одностороннім зривом угоду про гарантії. Ту ж мету - звільнитися від опіки Росії - переслідували й інші дії, у тому числі висунуті Пруссією вимоги виходу російських військ з території України та подальшої ліквідації їх військових арсеналів (листопад 1788-9 червня 1789 р.). З того моменту Річ Посполита стала цілком незалежною [6].

Про реакцію російського двору в цей переломний для взаємних відносин момент можна дізнатися з другорядних джерел, зокрема з переписки австрійських дипломатів, з доповідей польського резидента в Петербурзі щодо його переговорів з віце-канцлером І. А. Остерманом і, нарешті з записок Храповицького, джерела цінного, але лаконічного, до того ж відображаючого скоріше враження та настрої, ніж конкретні політичні плани, не кажучи вже про плани військових. Публікація кількох листів Катерини II Штакельбергу не змінила ситуацію [12]. Таке положення тим прикро, що до цього періоду належать два меморіали О. О. Безбородко, які містять рекомендацію повернутися до союзу з Пруссією навіть ціною згоди на розширення її території за рахунок Польщі. Передбачалося вести секретині переговори щодо союзу, а Австрію посвятити в таємницю лише на останньому етапі [1]. Цей план, таким чином, передбачав той політичний устрій, який став реальною дійсністю в 1792-1793 рр. Залишається не з'ясованим, чи був він одним із багатьох абстрактних політичних проектів, чи за ним уже тоді стояв якийсь конкретний план дій. Деяке висловлювання Остермана і Потемкіна, що знаходився в той момент у Петербурзі, адресовано дипломатам німецьких держав, ніби вказав на другий варіант [7]. Якщо справді так було, то про ті перші проекти другого розділу Польщі відомо дуже небагато.

Під час перебування Потьомкіна в Петербурзі (лютий-травень 1789 р.) були розроблені інструкції для посла Росії в Берліні М. М. Алопеуса, завданням якого було домогтися російсько-прусського зближення. Перша частина кореспонденції Алопеуса була опублікована [10]. Характер його місії та достовірність донесень дипломата стали предметом полеміки, пов'язаної з оцінкою істориками багатопланової зовнішньої політики Пруссії того часу. Лише доповнивши донесення посла Росії іншими, не опублікованими досі документами російського уряду, ми зможемо остаточно розв'язати загадки Алопеуса, а також визначити короткочасні демарші в політиці Росії стосовно Пруссії і польського питання.

На протязі 1790 р. російські дипломати і навіть сама Катерина не раз згадували про наміри здійснити черговий поділ Польщі для тодішньої міжнародної обстановки і особливо у зв'язку з війнами, які Росія вела з Туреччиною та Швецією. За її словами не було конкретних дій. Одночасно керівництво всім комплексом поточних питань про відносини з Туреччиною, Австрією та Польщею виявилося виключно у віданні Потьомкіна, тоді як Катерина та її найближче оточення зосередили увагу на війні зі Швецією. Саме в той період найсвітліший князь Таврійський підготував план окупації Київського, Брацлавського і Подільського (а, ймовірно, і Волинського) воєводств на той випадок, якби Польща, яка нещодавно вступила в союз з Пруссією, почала спільно з нею компанію проти Росії або, як варіант, проти Австрії [5].

Проект Потьомкіна фактично розв'язав міжнародну кризу. Однак через стан, що склався, визначав територію, що згодом відійшла до Росії в результаті другого розділу Польщі, тому він має відношення до ґенези розділів. Докладні ж обставини його створення, пов'язані з ним подальші плани, так само, як і рескрипт, що його затвердила імператриця (від 19 (30) квітня 1790 р.) поки не відомі дослідникам.

У той же час Штакельберга у Варшаві змінив новий російський посол Я. І. Булгаков, який раніше представляв Російську імперію в Константинополі. Всі вважали Булгакова людиною Потьомкіна, а його призначення на службу у Варшаві свідчило про посилену роль князя Таврійського у вирішенні польського питання. Хоча обставини призначення Булгакова та отримані ним з Петербурга офіційні інструкції невідомі. Але поки що залишається не вивченою його переписка з Потьомкіним, яка могла б пролити світло на розроблений останнім план поділу Польщі та можливі шляхи його реалізації.

Восени того ж 1790 р. датується перше відоме яскраве висловлювання Катерини ІІ, що зв'язувало завершення російсько- турецької війни з вторгненням у Польщу, а це вторгнення, у свою чергу, з утворенням конфедерації на противагу тій, що вже оформилася в Речі Посполитій. Про підготовку до створення такого взаємозв'язку відомо небагато. Нещодавно було доведено, що Щесний Потоцький, який перебував у Відні, вирішив посилити політичну активність у відповідності з Потемкіним і його оточенням ще до прийняття Конституції 3 травня 1791 р. з точки зору, ніби створення Тарговицької конфедерації було відповідною реакцією на порушення закону в історичний день проголошення Конституції 3 травня. Такий висновок підтверджує також необхідність вивчити контакти Потьомкіна з «незадоволеними» в Польщі наприкінці 1790 р. і з січня по травень 1791 р.

Під час свого останнього перебування в Петербурзі навесні і влітку 1791 р. Потьомкін отримав від Катерини II один за одним два рескрипти, де в принципі схвалювався його торішній план зайняття українських воєводств Речі Посполитої, який передбачав, як уже згадувалося, приєднання до Російської імперії , які в результаті справді дісталися їй у 1793 р. [3] Навколо цих рескриптів розгорілися суперечки істориків, в особливості, ставилася під сумнів щирість і правдивість намірів імператриці. У зв'язку з позиціями Потьомкіна, що похитнулися вже тоді, при дворі можна було підозрювати, що Катерина склала обидва документи з метою схилити свого колишнього фаворита спокійно покинути столицю і виїхати до військових частин на південь країни.

Після підписання російсько-прусського договору 23 січня 1793 р. настав час реалізації рішення про поділ. Стан вивчення цієї проблеми відрізняється характерною диспропорцією: історики відносно непогано знають про дії, вжиті на рівні центру (тобто про проведену під натиском Росії і Пруссії затвердження розділів останнім сеймом, що засідав у Гродно в 1793 р.). Здійснення акту про поділ на місцевому рівні дуже збідніли. Не досліджено монографічно і питання про демаркації кордонів у зв'язку з розділом. Недолік інформації не дозволяє визначити відношення жителів приєднання до Росії земель до нової влади. Не аналізувалась також позиція польської армії, значна частина якої була включена до складу російських войск [7]. Джерела для вивчення всіх цих проблем легкодоступні.

Якщо переговори щодо поділу Польщі, що проходили між Петербургом, Берліном і Віднем у зв'язку зі спільними діями на французькому фронті, досить добре вивчені, то обставини і час прийняття імператрицею остаточного рішення про другий розділ вимагають з'ясування. Ймовірно, це сталося в другий тиждень грудня 1792 р. Закулісна історія цього рішення не знайшла висвітлення у вже досліджених донесеннях дипломатичних представників зарубіжних держав в Росії [4]. Передбачалося ще вивчення архівів кабінету Катерини II і матеріалів центральних установ Російської імперії.

Створення Тарговицької конфедерації пов'язують з другим розділом лише побічно. Проте переговори, що проходили восени 1791 р. в Яссах, а потім ранньою весною 1792 р. в Петербурзі, все ще залишаються не вивченими. Тому справедливим видається думка, що генезис Тарговицької конфедерації не внесений в науковий обіг як слід і до сьогодні [2]. Його освітлення можливе лише на підставах російських джерел. Подальша доля конфедерації настільки цікавить контекст дослідження другого розділу Польщі, оскільки, на думку деяких істориків, саме бездарні дії конфедератів, які не зуміли встановити владу в країні, з'явилися однією з суттєвих обставин, що змусили Катерину прийняти остаточне рішення про другий поділ [12].

Висновки

Важливою дослідницької проблемою сучасного етапу вивчення російско-польських відносин є питання про цілі російської політики в Польщі, про можливий російсько-польський союз, проекти якого постійно виникали, починаючи з 1760-х років. Про те, якою мірою цей союз був прийнятний для Польщі. Дослідження цього питання потребує більш глибокого вивчення російських архівних матеріалів, порівняльного аналізу внутрішньої і зовнішньої політики Росії в Польщі XVIII ст., в першу чергу з боку українських істориків.

В сучасних умовах боротьби з російською агресією збереження і реформування української державності та відстоювання нею своєї суб'єктності в сучасному глобалізованому світі, Росія представляє собою найбільш небезпечний зовнішній фактор соціально-політичної і економічної дестабілізації в східноєвропейських країнах. Принципи та цілі такої політики чітко відображаються в офіційній російській ідеології, суть якої залишається незмінною протягом кількох століть.

Джерела

1. Елисеева О. И. Геополитические проекты Г. А. Потемкина / Отв. ред. А. Н. Сахаров; РАН Ин-т рос. истории / О. И. Елисеева. - М.: Ин-т российской истории РАН, 2000. - С. 342.

2. Залізняк Л. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів / Леонід Залізняк, Микола Крикун. - Львів: Львів, нац. ун-т ім. І.Франка, 2002. - С. 242.

3. Ильенко А. К. Начало конца Польши. Введение в историю борьбы за объединение России при императрице Екатерине Великой / Под ред проф. В. А. Гейсмана / П. А. Гейсман. - СПб.: Тип. военно- кн. магазина Е. В. Васильева, 1898. - С. IX.

4. Коваленко Л. А. Велика французька буржуазна революція і громадсько-політичні рухи на Україні в кінці XVIII ст. / Л. А. Коваленко. - К: Вид-во Київ, ун-ту, 1973. - С. 16.

5. Левинский В. Царская Россия и украинский вопрос / В. Левинский. - Женева: Издание укр. с. д. робочих Канады, 1917. - С. 120.

6. Лукин Н. Царизм и Французская буржуазная революція 1789 г. по донесениям И. М. Симолина / Н. Лукин // Литературное наследство. - М., 1937. - Т. 29/30. - С. 345.

7. Лютш А. Русский абсолютизм XVIII века / А. Лютш Итоги XVIII века в России. Введение в русскую историю XIX века. Очерки А. Лютша, В. Зоммера, А. Липовского. - М.: Тип. т-ва И. Д. Сытина, 1910. - С. 501.

8. Милюков П. Н. Очерки по истории русской культуры. Ч. 3. Вып. I / П. Н. Милюков. - СПб.: Тип. Гл. управления, 1903. - С. 374.

9. Россия: Энциклопедический справочник / Под ред. А. П. Горкина, А. Д. Зайцева, В. М. Кареева и др. - М.: Дрофа, 1998. - С. 121.

10. Сегюр Л.-Ф. Записки о пребывании в России в царствование Екатерины II / Л.-Ф. Сегюр // Россия в XVIII в. глазами иностранцев / Подгот. текстов, вступ, ст. и коммент.Ю. А. Лимонова. - Л.: Лениздат, 1989. - С. 438.

11. Стегний П. В. Разделы Польши и дипломатия Екатерины II. 1772. 1793. 1795 / П. В. Стегний. - М.: Международные отношения, 2002. - С. 696.

Размещено на Allbest.ru