Становлення Української Автокефальної Православної Церкви через призму протистояння української та російської ідентичностей, уособлених в постатях Івана Огієнка та єпископа Пимена

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра всесвітньої історії та археології

Український державний університет імені Михайла Драгоманова

Становлення Української Автокефальної Православної Церкви через призму протистояння української та російської ідентичностей, уособлених в постатях Івана Огієнка та єпископа Пимена

Доценко Віктор Олегович

доктор історичних наук, професор

Анотація

Ця стаття присвячена великому українському державному діячеві XX століття Івану Огієнку. В цій статі розкривається роль Івана Огієнка у становленні Української Автокефальної Православної Соборної Церкви як церкви самостійної в управлінні та такої, що є національною не лише за формою, а й за суттю. В ній розкривається насамперед його вклад у розбудову української національної свідомості через українізацію Української Автокефальної Православної Соборної Церкви та протистояння довкола цього з проросійською частиною духовенства, що мріяло зберегти зв'язок з Московською патріархією та відродження єдиного імперського простору.

Ментальна різниця та політичні вподобання в міністра ісповідань Української Народної Республіки Іван Огієнко з одного боку та єпископа Пимена з іншого, а також їх груп підтримки в українському православному середовищі доби перших національно-визвольних змагань українського народу 1917-1920 років породжувала тектонічний розкол в розумінні майбутнього української церкви. За дрібними суперечками та саботажем з боку єпископа Пимена стояло насамперед небажання українізації церковного життя та прихована ворожість до всього українського як такого, незалежно від того чи це стосувалося Української Автокефальної Православної Соборної Церкви чи Української Народної Республіки. Тож єдиним шляхом ефективної роботи міністерства ісповідань Української Народної Республіки стало усунення єпископа Пимена з Подільської єпархії та української церкви як такої. Втім навіть це рішення викликало шалений спротив в пастви Пимена. В своєму протесті вони висловили сумнів в легітимності Української Автокефальної Православної Соборної Церкви як такої та правомірність рішень Української Народної Республіки в церковній сфері. Саме ці формулювання й виявляють дійсне ставлення єпископа Пимена та його пастви до української справи як в державі, так і в церкві.

Ключові слова: Іван Огієнко, Українська Автокефальна Православна Соборна Церква, міністр ісповідань Української Народної Республіки, Український Священний Синод, Вселенська православна церква.

Doctsenko Viktor Olehovych Doctor of Historical Sciences, Professor of the Department of World History and Archaeology, Ukrainian State University named after Mykhailo Drahomanov, Kyiv

THE ESTABLISHMENT OF THE UKRAINIAN AUTOCEPHALIC ORTHODOX CHURCH THROUGH THE PRISM OF THE OPPOSITION OF THE UKRAINIAN AND RUSSIAN IDENTITIES EMBODIED IN THE FIGURES OF IVAN OHIENK AND BISHOP PYMEN

Abstract

This article is dedicated to the great Ukrainian statesman of the 20th century, Ivan Ohienko. This article reveals the role of Ivan Ohienko in the formation of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Cathedral Church as a church that is independent in management and that is national not only in form, but also in essence. It reveals, first of all, his contribution to the development of Ukrainian national consciousness through the Ukrainization of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Cathedral Church and the confrontation surrounding it with the pro-Russian part of the clergy, which dreamed of preserving the connection with the Moscow Patriarchate and the revival of a single imperial space.

The mental difference and political preferences of the Minister of Confessions of the Ukrainian People's Republic Ivan Ohienko on the one hand and Bishop Pymen on the other, as well as their support groups in the Ukrainian Orthodox environment of the era of the first national liberation struggles of the Ukrainian people in 19171920, created a tectonic split in the understanding of the future of Ukrainian church Behind minor disputes and sabotage on the part of Bishop Pymen was primarily the reluctance to Ukrainize church life and hidden hostility towards everything Ukrainian as such. Regardless of whether it concerned the Ukrainian Autocephalous Orthodox Cathedral Church or the Ukrainian People's Republic. Therefore, the only way for the Ministry of Confessions of the Ukrainian People's Republic to work effectively was to remove Bishop Pymen from the Podilsk Diocese and the Ukrainian Church as such. However, even this decision caused furious opposition in Pymen's flock. In their protest, they doubted the legitimacy of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Cathedral Church as such and the legality of the decisions of the Ukrainian People's Republic in the ecclesiastical sphere. It is these formulations that reveal the true attitude of Bishop Pymen and his flock to the Ukrainian cause both in the state and in the church.

Keywords: Ivan Ohienko, Ukrainian Autocephalous Orthodox Cathedral Church, Minister of Confessions of the Ukrainian People's Republic, Ukrainian Holy Synod, Ecumenical Orthodox Church.

Вступ

Постановка проблеми. Одним із основних та зовсім не схожих на попередні етапи українського церковного становлення доби перших національно-визвольних змагань українського народу 1917-1920 років став період перебування на посаді міністра ісповідань Української Народної Республіки Івана Огієнко. Якщо в попередню добу та навіть за попередніх міністрів ісповідань українська церква тільки утверджувалася в якості Української Автокефальної Православної Церкви, то за Івана Огієнка розпочалося процес її будівництва у відповідності до закону від 1 січня 1919 року про автокефалію Української Автокефальної Православної Соборної Церкви та потреб і запитів доби діяльності Івана Огієнка в якості міністра ісповідань в уряді Української Народної Республіки. Харизматична та енергійна діяльність Івана Огієнка дозволила всупереч позиції єпископату, що схилялося до чорносотенської проросійської позиції почати практичні кроки до створення Українського Священного Синоду та впровадження української вимови церковнослов'янської мови в богослужінні та української мови в діловодстві і проповіді.

Постать Івана Огієнка та історичні процеси пов'язані з утвердженням автокефалії Української Автокефальної Православної Церкви на завершальному етапі перших національно-визвольних змагань українського народу 1917-1920 років кардинальним чином змінили баланс сил між українським церковним рухом та проросійським чорносотенським духовенством. Якщо на попередніх етапах, включаючи період перебування Директорії Української Народної Республіці в Києві, баланс сил все ж був зміщений на користь проросійсько-чорносотенного духовенства та їх сил в церкві, то заходи пов'язані з вибудовуванням механізму управління церковними процесами сприяли зміщенню центру ваги в церковному середовищі від єпископату до новостворених органів управління. Таким чином Українська Автокефальна Православна Соборна Церква почала набувати риси дійсно української, а противники українізації поступово набували маргінальних рис.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Постать Івана Огієнка є однією з найяскравіших постатей ХХ століття, його діяльність стала підсумком тривалих церковних процесів доби перших національно- визвольних змагань українського народу 1917-1921 рр. Саме тому його постать стала предметом як спеціальних, так і дотичних досліджень українських істориків діаспори та починаючи з 1991 року України. Крім того за період перебування Івана Огієнка на посаді Міністра ісповідань Української Народної Республіки залишилися чисельні архівні справи, зокрема в 1072 фонді ЦДАВО України. А найбільш цікавими працями істориків української церкви в контексті даного дослідження є Андрусищин Богдан Іванович автор «Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Директорії УНР)». Крім того важливий вклад в розуміння українських церковних процесів тих часів в своїй праці Іван Огієнко «Рятування України». Крім того були використані ресурси великої української енциклопедії [2] та енциклопедії Історії України [3-4].

Мета. Розкрити погляди Івана Огієнка на церковне будівництво через призму його протистояння з єпископом Пимином, що уособлював проросійські сили, які стояли на заваді становлення Української Автокефальної Православної Соборної Церкви як такої.

Виклад основного матеріалу

огієнко автокефальна православна церква

Поворотним моментом в українізації Української Автокефальної Православної Соборної Церкви, проголошеної законом Директорії Української Народної Республіки від 1 січня 1919 року, стало призначення 16 вересня 1919 року Івана Огієнка міністром ісповідань уряду Української Народної Республіки. [8, с. 337], [ 1, c. 71] Саме на час перебування його на посаді міністра ісповідань УНР, в урядах Ісаака Мазепи та В'ячеслава Прокоповича, відбулася спроба відновити Українську Автокефальну Православну Соборну Церкву в якості церковної структури з проукраїнською орієнтацію. Втім саме така рішучість та послідовність в реалізації поставленої мети сприяла й зворотному ефекту, а саме всебічній боротьбі з міністром ісповідань з боку проросійського чорносотенного духовенства на чолі з єпископом Подільської єпархії Пименом.

Фактично між єпископом Пименом в той час точилася справжнє протистояння. Одним із перших рішень Івана Огієнка по українізації церковного життя став перехід на українську вимову церковнослов'янської мови під час богослужінь в храмах Подільської єпархії, на яку розповсюджувалася влада Української Народної Республіки в ті часи. Особливо гарно ілюструє непоступливість та непохитність єпископа Пимена. Його надію на збереженні старих порядків і відновлення колишніх структур Російської православної церкви та державної єдності українських земель з Москвою. [1, с. 78-82]

Найважливішою реформою пов'язаною з управлінням церкви, а отже заданням динаміки церковного життя на рівні єпархії та парафій було створення Священного Українського Синоду як вищого органу церковного управління. Крім того передбачалося розформування духовних консисторій та створення органів управління губернських церковних управ. До такої вправи мали увійти один представник від Кирило-Мефодіївського братства, один від сільського духовенства, один від парафіян та одна людина від учительської спілки. Такі управи мали бути незалежними від влади єпископату. При цьому голова управління призначався міністром ісповідань, а інші члени управління були виборними. Основною опорною ланкою в адміністративному управлінні Українською Автокефальною Православною Соборною Церквою мала стати парафія, яка являла собою вільне братство довкола християнської православної віри, яке вбирало собі священика, якого затверджувала управа, а єпископ лише благословляв. Таким чином проросійське єпископальне духовенство фактично позбувалося реальної влади. [ 1, c. 149]

Початком відновлення вищого церковного управління можна рахувати 7 жовтня 1919 року, коли Директорія Української Народної Республіки своїм дикретом розпочала практичну імплементацію закону від 1 січня 1919 року про автокефалію Української Автокефальної Православної Соборної Церкви. Найперше слід було скликати найвищий орган управління церквою, а саме Всеукраїнський Православний Церковний Собор. В період до його скликання діяв тимчасовий Український Священний Синод, який сформувати доручалося міністру ісповідань Української Народної Республіки. Призначалися членами цього тимчасового Українського Священного Синоду єпископи Катеринославський Агапіт, Подільський і Брацлавський єпископ Пимен, єпископ Вінницький Амвросій, протоієреї Січинський та Липківський, а також священики Макарій, Погорівко, Матіюк. Окрім духовенства до складу Українського Священного Синоду входив декан богословського факультету Українського державного Камянець-Подільського університету Василь Біднов. [ 1, c. 150-152], [4] 14 жовтня 1919 року Український Священний Синод розпочав свою роботу, проте єпископи від участі в його роботі відмовилися. [ 1, c. 153]

Не був простим й процес впровадження української вимови церковнослов'янської мови в богослужіннях. 10 жовтня 1919-го року єпископ Пимен надіслав лист до міністерства ісповідань Української Народної Республіки. В цьому листі єпископ Пимен підкреслював важливість церковнослов'янської мови як традиційної богослужбової мови православної церкви, а тому мови святої. На думку Пимена, українська вимова церковнослов'янської мови є штучною та вигадкою уніатів. Втім Пимен не відкидав певних особливостей прочитання церковнослов'янського тексту, які випливали з особливостей мови, на якій людина розмовляла в повсякденному житті. Проте, на його думку, українська вимова церковнослов'янської мови є спотворення церковнослов'янської мови як такої, а російська і є "справжньою" церковнослов'янською мовою. [1, с. 80]

На думку Пимена, вимова церковнослов'янської мови по суті є не українською, а суто уніатською і тому руйнівною в умовах православної церкви. Пимен пішов далі стверджуючи, що ті, хто виступає за впровадження української вимови церковнослов'янських текстів, готує по суті церкву до уніатства. Крім того єпископ Пимен згадав, що втручання світської влади в церковні справи є грубим порушенням церковних канонів. Такі питання як богослужбова мова чи зміна вимови богослужбової мови має вирішувати не держава, а виключно церковний собор. Теж стосувалося й читання Євангеліє українською мовою в ході богослужінь, а ось проповіді українською мовою "не викликали спротиву" у єпископа. Проте з його слів противниками проповіді українською мовою були парафіяльні священники та миряни. [1, с. 80-81]

Незважаючи на шалений спротив з боку проросійського духовенства Іван Огієнко продовжив українізацію церковного життя. Для цього він розіслав по всім українським єпархіям повідомлення, в яких йшлося про те, що обороняючи волю української церкви та турбуючись з приводу віднятого в неї з боку радянської влади Іван Огієнко просить:

1. Зробити відповідні розпорядження по своїм єпархіям про обов'язкове читання Євангелія українською мовою;

2. Мовою проповіді в церквах Української Автокефальної Православної Церкви має бути українська мова;

3. В українських церквах під час служби Божої читання Святого Письма та іншої священної літератури має відбуватися українською мовою;

4. Перспектива кар'єрного росту має надаватися в українських церквах тільки людям, які опанували українську мову. [5, с. 39]

Брак Святого Письма, богословської і богослужбової літератури українською мовою вимагав її друку, а друк потребував грошей. З метою вирішення цього завдання Іван Огієнко звернувся до уряду Української Народної Республіки з проханням виділити асигнування на друк Святого Письма, богословської та богослужбової літератури, а також іншої церковної літератури українською мовою. Уряд Української Народної Республіки задовольнив це прохання, виділивши 27 жовтня 1919 року на цю справу 4 мільйони гривень. [5, с. 39-40], [1, с. 85] Отримавши кошти від уряду Української Народної Республіки, запрацювала урядова Комісія у справі перекладу Святого Письма і богослужбових книг українською мовою. Її робота тривала з 1 грудня 1919 до 14 листопада 1920. За цей час у жовтні 1920 року світ побачив Новий Заповіт. Втім майже увесь тираж цієї книги згорів. [1, с. 85-86]

Для практичного втілення українізації церкви Огієнко організував курси. Очолив їх Василь Біднов. Допомагав Біднову в цьому богословський факультет Кам'янець-Подільського державного українського університету.

Програма підготовки цих курсів мала складатися з трьох лекцій присвячених українській вимові церковнослов'янського тексту, історії української церкви, історії України, географії України, та історії українського письма. [10, с. 82-83] Крім того Іван Огієнко розробив спеціальний графік переходу церков на українську вимову церковнослов'янської мови.

Військово-політичні обставини, в яких опинилася Україна на кінець осені 1919 року, спричинили необхідність Армії УНР, а отже й уряду Української Народної Республіки залишити Кам'янець-Подільський. При цьому уряд Української Народної Республіки призначив 15 листопада 1919 року міністра ісповідань Української Народної Республіки і ректора Кам'янець-Подільського державного українського університету Івана Огієнка головним уповноваженим уряду Української Народної Республіки на полишених нею теренах Кам'янця-Подільського. [6], [5, с. 41]

Протистояння єпископ Пимена починанням Івана Огієнка ставило на порядок денний питання про його відсторонення від управління Подільською єпархією, що й було зроблено 20 листопада 1919 року. Проте усунення єпископа Пимена викликало спротив з боку проросійських сил, що відстоювали питання відновлення єпископа Пимена в якості правлячого єпископа Подільської єпархії. Вже наступного дня після усунення єпископа Пимена, до Духовний Консисторії надійшов протест від його пастви. В ньому йшлося про те, що нібито твердження Івана Огієнка про агітацію Пимена на користь генерала Антона Денікіна є несправедливим, а тому звільнення єпископа Пимена на покій є не легітимним, а також нелегітимною є вимога до єпископа Пимена покинути межі Подільської єпархії. Прихильники єпископа Пимена твердили, що в його відстороненні від кафедри вони бачать для себе образу, оскільки єпископ Пимен був першим в єпископом обраним самими парафіянами. Дії Івана Огієнка, на думку прихильників єпископа Пимена, є такими, що направлені на образу Православної Церкви тому, що вони мають ознаки недбалості попри те, що нібито міністр ісповідань Української Народної Республіки Івана Огієнко дбає про церкву та її інтереси. [7]

В цьому ж протесті прихильники єпископа Пимена поставили під сумнів аргументи на користь його усунення. Їх контраргументами були наступні. У 1918 році Всеукраїнський Православний Церковний Собор духовенства і народу визнав за українською православною церквою автономію в євхаристичній єдності з Вселенською православної церквою під управлінням Московського Патріархату. Українська Народна Республіка в свою чергу оголосила про свободу віри, втім сама ж йде всупереч, оголошуючи церковну автокефалію Української Автокефальної Православної Соборної Церкви. Таке ж рішення, на думку прихожан Пимена, було незаконним, оскільки проголошувалося не Собором, а також не мало визнання з боку православного патріарха. [7]

Саме з урахуванням всіх цих обставин єпископ Пимен не мав ніякої можливості визнати українську автокефальну православну церкву як церкву автокефальну, оскільки таке визнання йшло в розріз із церковними канонами його пасти. На думку прихожан Пимена, за такі дії Єпископа міг би чекати церковний суд. При цьому проголошення грузинської автокефалії, на їх погляд, не було прецедентом для визнання Української Автокефальної Православної Церкви як церкви автокефальної, оскільки грузинська автокефалія була проголошена на церковному соборі, а автокефалія Української Автокефальної Православної Соборної Церкви стала наслідком церковної політики Української Народної Республіки. Прихильники єпископа Пимена відкидали й звинувачення в непокорі уряду та законам Української Народної Республіки та втручання в роботу цивільної влади. Хоча визнавали, що в питаннях, які стосувалися церкви, Пимен робив свої корективи. За Антона Денікіна Пименом нібито не велася агітація. Крім того в цьому протесті паства єпископа Пимена звинувачувала Івана Огієнка в знущаннях, та негативному ставленні до православної церкви, наводячи приклад того, що ні католики, ні лютерани, ні уніати не мають заборони згадувати лідерів своїх церков, а також за ними, на відміну від православ'я, не був встановлений комісарський нагляд. [8]

Таким чином вони клеймили Івана Огієнка як ворога православної церкви. Втім варто зауважити, що зі слів промосковського духовенства, будь- який очільник міністра культів чи міністра ісповідань Української Народної Республіки або Української Держави був ворогом церкви в їх устах. Тому така характеристика Іван Огієнка, як міністра ісповідань уряду Української Народної Республіки, була радше частиною "корпоративного етикету" ніж з чимось іншим.

Далі в цьому протесті йшов осуд духовенства, яке стало членами Українського Священного Синоду, і нібито після цього підлягали церковному суду, оскільки в Українському Священному Синоді не було жодного єпископа. Також піддавався критиці з боку духовенства наказ міністерства ісповідань Української Народної Республіки про поминання Українського Священного Синоду замість Московського патріарха. За виконання цього наказу, на думку єпископа Пимена, це слід було віддавати під церковний суд. У підсумку підписанти цього протесту вимагали відновлення єпископа Пимена як правлячого єпископа Подільської єпархії. [9]

Висновок

Отже, фінальне протистояння між проукраїнськими та проросійськими силами на завершальному етапі перших національно-визвольних змагань українського народу 1917-1920 років в значній мірі було сфокусовано довкола постатей міністра ісповідань Української Народної Республіки Івана Огієнка та єпископа Подільської єпархії Пимена. Їх персональне протистояння фактично являло собою протистояння між проукраїнською та проросійською партіями в українському церковному середовищі.

Таким чином постать Івана Огієнка уособлювала тенденції, що стали актуальними на завершальному етапі перших національно-визвольних змагань українського народу 1917-1920 в українському церковному русі першої половини ХХ століття.

Якщо в попередні роки головним чином процеси українізації церкви йшли збоку Всеукраїнської Православної Церковної Ради чи Кирило-Мефодіївського товариства та низових проукраїнських церковних ініціатив та з'їздів, то за період перебування Івана Огієнка на посаді міністра ісповідань Української Народної Республіки ці ініціативи нарешті набули практичного втілення на державному рівні. Зокрема це стосувалося реформи освіти, яка в значній мірі була ініційована, ще за міністра культів Української Народної Республіки Івана Липи, а саме в перекладі українською мовою Святого Письма та богослужбової літератури, а також впровадження української мови в офіційне церковне діловодство, проповідь, елементи богослужінь до чого й прагнули проукраїнські церковні сили ще з 1917 року. Це стало можливо тільки завдяки роботі Івана Огієнка та Комісії з перекладу Святого Письма та іншої богословської та богослужбової літератури на українську мову, що діяла при міністерстві ісповідань Української Народної Республіки.

Література

1. Андрусишин, Б. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Директорії УНР): навч. посіб. / Богдан Андрусишин. Київ: Либідь, 1997. - 176

2. Тюрменко І. І. Іларіон (Огієнко) [Електронний ресурс] // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Іларіон (Огієнко) (дата звернення: 2.07.2024).

3. Пінчук Ю.А., Завальнюк О.М. ОГІЄНКО Іван Іванович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. 728 с.: іл.. URL: http:// www.history.org.ua/?termin=Ohiienko I (останній перегляд: 22.06.2024)

4. Ульяновський В.І., БІДНОВ Василь Олексійович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К.: В-во "Наукова думка", 2003. 688 с.: іл.. URL: http://www.history. org.ua/?termin=Bidnov_V (останній перегляд: 23.06.2024)

5. Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Рятування України / Упоряд., авт. передм. і комент. М. С. Тимошник. К.: Наша культура і наука, 2005. 464 с., іл. вкл.

6. ЦДАВО України. - Ф.1072. - Оп.1 Спр. 7. Арк 1 - 1 зв.

7. ЦДАВО України. - Ф.1072. - Оп.1 Спр. 7. Арк 2 - 2 зв.

8. ЦДАВО України. - Ф.1072. - Оп.1 Спр. 7. Арк 3 - 3 зв.

9. ЦДАВО України. - Ф.1072. - Оп.1 Спр. 7. Арк 4.

10. Олександр Завальнюк. Василь Біднов - професор Кам'янець-Подільського Державного Українського університету (1918-1920 роки) / Олександр Завальнюк. // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. Випуск 13. - К., 2002.

11. Нагаєвський, Ісидор. Історія У країнської держави двадцятого століття / І. Нагаєвський. - Київ: Український письменник, 1993. 412 с.

References

1. Andrusyshyn, B. I. (1997). Tserkva v Ukrayins'kiy Derzhavi 1917-1920 rr. (doba Dyrektoriyi UNR): navch. posib. [The Church in the Ukrainian State 1917-1920 (the time of the UNR Directory): teaching. manual]. Kyiv: Lybid,. 176 p. [in Ukrainian].

2. Tyurmenko I. I. (2022). Ilarion (Ohiyenko) [ Hilarion (Ohienko)]. Great Ukrainian Encyclopedia. URL: https://vue.gov.ua/Hilarion (Ohienko) (date of application: 06/22/2024). [in Ukrainian].

3. Yu.A. Pinchuk, O.M. Zavalnyuk. Ivan Ivanovych OHIENKO [Electronic resource] // Encyclopedia of the history of Ukraine: Vol. 7: Mi-O / Ed.: V. A. Smoliy (head) and others. NAS of Ukraine. Institute of History of Ukraine. - K.: Scientific Opinion, 2010. - 728 p.: ill.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Ohiienko_I (last revision: 06/22/2024) [in Ukrainian].

4. V.I. Ulyanovskyi, O. BIDNOV Vasyl Oleksiyovych [Electronic resource] // Encyclopedia of the history of Ukraine: Vol. 1: А-В / Ed.: V. A. Smoliy (head) and others. NAS of Ukraine. Institute of History of Ukraine. - K.: Scientific Opinion, 2003. - 688 p.: ill.. URL: http://www.history.org.ua/? termin=Bidnov_V (last revision: 06/23/2024) [in Ukrainian].

5. Ivan Ohienko (Metropolitan Hilarion) (2005). Ryatuvannya Ukrayiny [Saving Ukraine]/ Editor, author. prev. and comment M. S. Tymoshnyk. K.: Our culture and science, 464 p., illustrations. incl. [in Ukrainian].

6. TsDAVO of Ukraine. - F.1072. - Op.1 Ex. 7. Arch 1 - 1 link.

7. TsDAVO of Ukraine. - F.1072. - Op.1 Ex. 7. Arch 2 - 2 links.

8. TsDAVO of Ukraine. - F.1072. - Op.1 Ex. 7. Arch 3 - 3 links.

9. TsDAVO of Ukraine. - F.1072. - Op.1 Ex. 7. Arch 4.

10. Oleksandr Zavalnyuk. (2002) Vasyl' Bidnov - profesor Kam'yanets'-Podil's'koho Derzhavnoho Ukrayins'koho universytetu (1918-1920 roky) [Vasyl Bidnov - Professor of the Kamianets-Podilskyi State Ukrainian University (1918-1920)]/ Ethnic History of the Peoples of Europe: Collection of Scientific Works. Issue 13. - K. [in Ukrainian].

11. Nagaevsky, Isidor (1993). Istoriya Ukrayins'koyi derzhavy dvadtsyatoho stolittya [History of the Ukrainian state of the twentieth century] / I. Nagaevskii. - Kyiv: Ukrainian writer, 412, [1] p. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru