Методи фізичного впливу під час слідства у діяльності виконавців Великого терору 1937- 1938 рр. (за матеріалами архівно-кримінальних справ)

Размещено на http://www.allbest.ru

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського

Методи фізичного впливу під час слідства у діяльності виконавців Великого терору 1937- 1938 рр. (за матеріалами архівно-кримінальних справ)

Літинський В'ячеслав Валерійович аспірант 3-го року спеціальності 032 Історія та археологія



Анотація

У статті досліджено історичні обставини формування особистості виконавця Великого терору 1937-1938 рр. та застосовувані ним методи фізичного насилля під час допитів. Терор охопив усі верстви населення і одним з елементів цього процесу стали допити, які проводилися працівниками органів державної безпеки. Важливим є виявлення та аналіз організаційних механізмів, конкретних методів фізичного насилля та інших соціальних та психологічних наслідків для жертв та суспільства.

Аналіз свідчень виконавців та їх жертв дозволяє створити цілісне уявлення про те, як фізичне насилля використовувалося для примусу та зізнань і було невід'ємною частиною більшовицької політики. Проаналізовано способи, стратегії застосування тортур під час слідчого процесу. Наведено приклади того, що насилля, як метод досягнення цілей не було винаходом совєтської влади. Особлива приділена формуванню особистості виконавця та історичним обставинам, повсякденню терору. У статті розглянуто, як методи насилля були інтегровані в репресивний апарат сталінського режиму. Вивчення цих аспектів дає змогу зрозуміти механізми та масштаби репресій.

Зі слів виконавців, які опинилися на лаві підсудних у 1939 році за скоєні злочини, може бути зрозумілим, що працівник застосовував тортури для заарештованих, перебуваючи у системі лімітів, вимог, недовіри, насилля, що проникло у його повсякденне життя, яке з ним з самого дитинства, що не є виправданням, а лише поясненням дій. Життя людини просякла совєтська ідеологія та пропаганда шляхом сіяння у суспільстві ідей небезпеки як зовнішньої, так і внутрішньої.

Аналізуючи кримінальні справи над виконавцями Великого терору, можна простежити, що застосування фізичних методів впливу залежало від особистих та колективних факторів у роботі працівника державної безпеки. Використання тортур у професійній діяльності не було новим явищем у роботі органів безпеки. Зміна обставин життя людини, її повсякдення, важкі соціальні умови існування, що відбулися наприкінці XIX - на початку ХХ століття, мали вагомий вплив на діяльність виконавців терору. Розкрито аномалію «нормалізації» злочину за умов, коли фізичне насилля сприймалося працівниками органів державної безпеки, як основний метод ведення слідства та досягнення професійних цілей .

Ключові слова: терор, НКВД, виконавці, насилля, повсякденність, слідство, допит, тоталітаризм.

великий терор насилля допит



Litynskyi Viacheslav Valeriiovych 3rd year postgraduate student, speciality 032 History and Archeology, Mykhailo Kotsiubynskyi Vinnytsia State Pedagogical University, Vinnytsia

METHODS OF PHYSICAL INFLUENCE DURING THE INVESTIGATION IN THE ACTIVITIES OF THE PERPETRATORS OF THE GREAT TERROR OF 1937-1938 (BASED ON ARCHIVAL AND CRIMINAL CASES)

Abstract

The article examines the historical circumstances of the formation of the ersonality of the perpetrators of the Great Terror of 19371938 and the methods of physical violence used during interrogations. Terror covered all segments of the population, and one of the elements of this process was interrogations conducted by employees of the state security organs. It is important to identify and analyse organisational mechanisms, specific methods of physical violence, and other social and psychological consequences for victims and society.

The analysis of the testimonies of perpetrators and their victims allows us to create a holistic view of how physical violence was used to coerce confessions and was an integral part of Bolshevik policy. The author analyses the methods and strategies of torture during the investigative process. Examples are given to show that violence as a method of achieving goals was not an invention of the Soviet authorities. Particular attention is paid to the formation of the perpetrator's personality and the historical circumstances and everyday life of terror. The article examines how methods of violence were integrated into the repressive apparatus of the Stalinist regime. Studying these aspects allows us to understand the mechanisms and scale of repression.

From the words of the perpetrators who were put on trial in 1939 for their crimes, it can be understood that the employee used torture on the arrested, being in a system of limits, demands, distrust, and violence that penetrated his daily life, which has been with him since childhood, which is not an excuse, but only an explanation for his actions. Soviet ideology and propaganda permeated his life by sowing ideas of danger, both external and internal, in society.

Analysing the criminal cases against the perpetrators of the Great Terror, it can be seen that the use of physical methods of influence depended on personal and collective factors in the work of a state security officer. The use of torture in professional activities was not a new phenomenon in the work of security agencies. Changes in the circumstances of a person's life, his/her daily routine, and difficult social conditions of existence that occurred in the late nineteenth and early twentieth centuries had a significant impact on the activities of terrorists. The author reveals the anomaly of "normalisation" of the crime under conditions when physical violence was perceived by the state security officials as the main method of investigation and achievement of professional goals.

Keywords: terror, NKVD, activities, violence, everyday life, investigation, interrogation, totalitarianism.



Постановка проблеми. Чимало істориків у своїх працях протягом останніх десятиліть акцентували увагу на розкритті суті сталінізму та практик здійснення масових репресій, зосереджуючись на головних ініціаторах процесів. Водночас з'являються дослідження, що оприлюднюють біографії безпосередніх виконавців масових репресій 1937-1938 рр. Виконавці Великого терору є не просто нещасними жертвами людської природи або ж певного соціального контексту, вони все ж несуть повну моральну та юридичну відповідальність за скоєні ними звірства.

З російсько-українською війною стало очевидним, що практики застосування насильства як одного з методів ведення слідства або ж у ставленні до полонених досі існують і не були залишені у ХХ столітті. Можна припустити, що застосування тортур під час слідства було планомірним та систематичним процесом, що здійснювався не просто локально і у певний хронологічний проміжок часу, а був сутністю тоталітарної системи.

Однозначну відповідь на питання про причини застосування методів фізичного впливу під час ведення слідчого процесу досі знайти складно. Кожна галузь науки може мати власне бачення детермінізму практик насилля, що використовували працівники органів державної безпеки. Важливим є розкриття сутності злочинів над людяністю 19371938 рр. з позиції історичних обставин, у яких відбувалося зростання та діяння основних виконавців.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. С. Білокінь досліджував обставини терору як сутнісну ознаку політики більшовиків [1]. Ним проаналізовано використання насилля як умови і засобу існування совєтської влади. Ключові проблеми застосування фізичних методів на допитах слідчими розкриті у праці В. Васильєва та Р. Подкура «Радянські карателі. Співробітники НКВС - виконавці «Великого терору» на Поділлі» [6], в якій дослідники проаналізували та систематизували методи та засоби насилля, які застосували слідчі під час своєї діяльності. Дослідниці О. Коляструк [2, 8], Т. Кузнець [4] у своїх наукових розвідках розкривають особливості повсякденного життя за часів терору, що є важливим для розуміння життя людини в умовах тоталітарної системи та з'ясування історичних причин, які могли призвести до масових злочинів.

Для дослідження проблеми визначальним є фундаментальний збірник документів «Відлуння Великого терору» [5, 10, 14]. Опубліковані в ньому джерела містять зізнання, пояснення злочинів працівниками органів держбезпеки, засвідчують їх світоглядні норми і виконавську практику. Завдяки аналізу протоколів судових засідань, листів до влади виконавців терору, скарг, заяв, автобіографій, анкет можна простежити хід каральних процесів, а також виокремити окремі практики, що застосовувалися слідчими під час роботи. Документи та свідчення, які опубліковані О. Лошицьким [11], є вагомими для конкретизації методів фізичного тиску та тортур, які застосовували працівники НКВД.

Незважаючи на об'ємність досліджень щодо дій працівників органів державної безпеки, питання щодо особливостей ведення слідства досі є актуальним, адже такі практики не залишилися у минулому й досі є частиною політики країн, влада яких застосовує тоталітарні інструменти щодо населення.

Мета статті - дослідити, проаналізувати методи фізичного насилля, що застосовувалися під час допитів у період Великого терору, з'ясувати їх загально соціальні корені та першопричини системного насильства на індивідуальному і груповому рівні.

Виклад основного матеріалу. Початковий (ленінський) період історії совєтської держави характеризується нехтуванням будь-яких правових уявлень і норм. Раднаркомом було ліквідовано усе старе законодавство, усі судові й адміністративні органи. Країна зазнала хвилі грабунків, убивств, насильницьких дій місцевих ЧК, «трибуналів» і «трійок». На думку лідерів більшовиків, у розв'язаному терорі винними були жертви цього терору. Основна думка полягала у тому, що якби Леніну ніхто не чинив опір, то й терору б не було. Терор, який був агресивним та наступальним, а не захисним, було розпочато ще до того, як відбувався опір [1, с. 179].

Терор і масові репресії були сутністю більшовицької політики в цілому стрижнем і змістом системи. Демонстративно проголошуючи важливість вищих людських цінностей та чеснот, більшовицька влада з самого початку свого існування цинічно підмінювала ці поняття [2, с. 100]. Насильство та масові репресії були продовженням історичного процесу, який, на думку низки дослідників, тривав у Росії з доби монголо- татарського поневолення [3, с. 7]. Практика терору та деспотизму не була новою для Російської держави. Можна провести паралелі сталінського період з подіями, що відбувалися у російській імперії за правління Петра І: арешти за наклепом, доносительство, інквізиційний формат судочинства, застосування катування, висилання на каторгу [3, с. 8].

Характерними рисами періоду діяльності виконавців є зростання у суспільстві ролі робітників та їх міграція. Становище міст у матеріальній площині залежало від рівня заробітної плати, яка була досить низькою. Загалом негаразди міського життя були каталізаторами девіантної поведінки не лише працівників органів державної безпеки, але й загалом суспільства. Масові репресії супроводжувалися зростанням злочинності та іншими соціальними відхиленнями (алкоголізм, проституція, жебракування тощо). Складні умови змушували людину виробляти стратегії виживання: крадіжки, шахрайство, городництво, махінації з продуктовими картками або ж перевантаження працею з надію додаткової винагороди за неї [4, с. 58]. Людина звикала до того, що їй щодня доводиться виживати, перебуваючи вдома зі сім'єю, або ж виконуючи обов'язки на роботі.

У дитинстві частина працівників була позбавлена з різних причин піклування та турботи батьків, залишені сиротами, відбували покарання за часів царату з батьками у тюрмі: «Я був ще зовсім малим, як помер мій батько, і я так, як інші мої брати та сестри, змушений був ходити вулицею і просити шматок хліба. Не було мені ще 10 років, як я змушений був піти на роботу з промивки та чистки котлів на пароплаві, де пропрацював близько трьох років. З 13 років пішов працювати слюсарем. Усі мої юнацькі роки минули у важких матеріальних і культурно-побутових умовах життя, у ставленні до навчання я і думати не міг» [5, с. 538].

Змушені займатися з юних років важкою працею або ж воювати на фронті, «загартовували» себе до майбутньої роботи, фізично та емоційно.

Працівники НКВД виросли в умовах, де масова загибель людей видавалася невід'ємною складовою та компонентом/елементом миру. Формування їх світогляду відбувалося в умовах совєтської пропаганди, головним лейтмотивом якої була загроза майбутньої війни. За ініціативою керівництва СРСР пропаганда говорила про війну іноземних держав і внутрішніх «ворогів народу» проти країни. Відбувалося формування альтернативної реальності в якій не було місця для загальнолюдських моральних норм [6, с. 202].

Дезорієнтованість, розсоціалізованість і деморалізованість були маркерами дійсності совєтської людини. Нове покоління зросло в умовах загострення класової боротьби та ментально не сприймало навіть старих більшовиків, а також маргінальних соціальних груп - так званих «колишніх» [7, с. 337]. Як зазначають В. Васильєв та Р. Подкур, повсякденність за часів терору була у симбіозі з масовими вбивствами. «Нормальність» набула абсолютно атилюдської «ненормальності». У цій повсякденності, як свідчать документи, була співучасть широких верств населення у масових репресіях. Людина, будучи в умовах тотального контролю та допускаючи над собою застосування різного роду обмежень, поступово ставала пасивною та сприятливо погоджувалася та приймала позицію підпорядкування, терпіння, демонструвала згоду з діями влади, але при цьому внутрішньо могла залишатися при своїй думці. Повсякденна побутова свідомість зазнавала розламу її структури та цілісності [8, с. 106].

Найбільші катастрофи відбуваються тоді, коли стираються відмінності між війною і злочином, коли стираються межі між воєнною і злочинною поведінкою, між цивілізованістю і варварством [9, р. 12]. Совєтською тоталітарною системою було створено умови, коли політичні, соціальні чи релігійні групи сприймали колективне насильство над беззахисною групою жертв як війну або, можливо, ще гірше, як «прогрес».

У цьому аспекті «ненормальності» людського життя у совєтський час скласти єдиний образ працівника органів держбезпеки є складною справою, як і назвати лише одну причиною, за якою людина погоджувалася на цю роботу. За інструкціями для відбору працівників у органи державної безпеки, людина мала відповідати багатьом критеріям, але важливими були фізичне та психічне здоров'я. Мотивацією до вступу в НКВД могли бути бажання та переконання людини. Бажання належати до важливого і таємного угрупування через образ, який був сформований пропагандою у суспільстві, та виконувати надважливі завдання боротьби з «ворогами народу». У суспільстві закріпляли образ чекіста як «захисника», «борця із ворогами народу», «охоронця інтересів совєтського народу». На сторінках газет підкреслювалося, що вони користуються глибокою повагою та любов'ю в населення, стверджувалося, що чекістська робота «важка» й «небезпечна», потребує «політичної пильності», «сміливості», «всебічної уваги». Таким чином, у громадськості формували потрібний керманичам стереотип щодо діяльності органів НКВД. З іншого боку, матеріальна вигода та заохочення, але по суті пастка для людини: «Я боявся йти на цю роботу, відмовлявся від неї, але мені обіцяли допомогу, але насправді жодної допомоги мені не надали...» [10, с. 391].

Зі слів начальника відділення УДБ УНКВД Вінницької області В. Ф. Майструка, операції відбувалися таким чином: із НКВД СРСР або НКВД УРСР, спускали план, який називався «лімітом» на місяць [11, с. 16]. Бажаючи особливої уваги від найвищого керівництва, отримати похвалу, будучи в гонитві за нагородами начальники відділень могли збільшувати ліміти заарештованих та застосовувати при цьому методи фізичного насилля.

При цьому контроль відбувався не лише за виконанням ліміту, але й за тим, як безпосередньо виконує обов'язки працівник під часу допиту: «Так, наприклад, Калюжний дзвонив у кабінети до оперпрацівників і питав, чому в кабінеті тихо, чому не чути крику, чому немає «показань» заарештованих. Дуже часто підбирався до дверей, раптово їх відчиняв і в того, в кого було тихо, і заарештований не стояв, а сидів, то йому вже було не особливо приємно» [10, с. 158-159]. Важливим було зберігати у працівника відчуття того, що йому не довіряють, і він мусить довести своїми справами, що здатен і гідний бути частиною угрупування.

На межі 1920-х - 1930-х рр. ГПУ започаткувало метод квотування. Кожна область, район мали заарештувати, вислати або розстріляти певний відсоток осіб, які належали до так званих «чужих соціальних груп». Відсоток спускався зверху і вважався партійною директивою. Проблемою для чекістів у цьому контексті було розміщення арештованих відповідно до лімітів. За свідченнями одного з начальників тюрми: «Тюрма була розрахована на 800 людей, а кількість засуджених становила 20 тисяч» [5, с. 272]. В'язниці часто були не лише місцями поневолення, але й катівнями, де масово розстрілювали людей задля банального звільнення місця. Вбивство у цьому випадку могло бути суто як частина структурованої роботи, де все чітко та сплановано.

Методи фізичного впливу під час допитів були найрізноманітнішими і залежали від декількох факторів: вигадливість слідчого, його власний досвід та досвід/настанови колег, рівень психологічних відхилень. За матеріалами опублікованих документів можна виділити одні з основних методів, які найчастіше згадуються жертвами і працівниками органів.

Основна маса репресованих в Україні складалася з вцілілих під час колективізації й Голодомору представників заможного селянства, інтелігенції, духовенства, національних меншин, активних діячів національно-патріотичного руху [12, с. 88]. Слідчі розділяли жертв (заарештованих) на дві категорії: до першої належали «антисовєтські елементи», що піддягали розстрілу, до другої - «менш активні, але все ж таки ворожі елементи». Зі свідчень виконавців можна зрозуміти, що у багатьох випадках людину, яку вони допитували, вони не вважали приналежною до людського роду, надаючи їй рис тварин. Це помітно з лексики, яку застосовували до обвинувачених під час слідства.

Важливим було позбавити всього що стосувалося виконання обов'язків працівниками НКВД, приналежності до реального життя, приховуючи реальні дії евфемізмами та метафорами. По суті, це було складовою совєтської ідеології та поширювалося на всі сфери людського життя. Живі люди працівниками органів держбезпеки сприймалися як неіндивідуальна маса потенційних мерців. Вигаданий більшовиками світ, що існував поруч з реальним, створювала й спеціальна фальшива мова, яка оперувала порожніми словами, завданням яких було підмінювати поняття. У партійному дискурсі, пропаганді далі в повсякденному житті знецінення слова досягло грандіозних масштабів [13, с. 7]

Основним методом фізичного впливу на обвинуваченого було побиття, яке супроводжувалося різноманітними фізичними знущаннями: ломка та сколювання, вибивання зубів різними предметами, змушування присідати по 300-400 разів (кількість присідань могла варіюватись), ламання кісток, розтягування грудної клітки, «штучний спуск крові» - розбиття голови та носа, видавлювання очей, нанесення порізів на тіло (особливо п'яти), виривання волосся, обпечення обличчя, знущання над статевими органами, сидіння протягом кількох годин на гарячій батареї.

Коли заарештований помирав, то слідчі могли покласти тіло до лікарні для того, щоб приховати насильницьку смерть. Існували випадки, що жертва залишалася живою, тоді застосовувалися різноманітні методи з приховування злочину, один з яких: «....і коли виявилося, що заарештований ще живий і починає ледь розмовляти, боючись, що вранці лікар побачить його побитого, і це набуде розголосу, то він (слідчий) його цієї самої ночі потягнув назад до себе в кабінет і кинув його на голу підлогу» [10, с. 359].

Супровідним поруч з фізичним насиллям було руйнування морального духу людини. Для цього під час тортур слідчі застосовували різні прийоми, серед яких було: висміювання жертви, словесне приниження, змушування заарештованого виконувати певні пісні чи поетичні твори, тобто розважати, позбавляння шляхом використання нецензурної лексики людини відчуття власної цінності, погрози, залякування. Звідси, використання під час допиту аргументів, що людина не лише винна, але й не є особистістю, яка взагалі важлива і має право на життя. Робилося це шляхом поєднанням психологічних та фізичних травм, які завдавали жертві: «Для них це було кумедно, і під час кожного удару вони реготали і сміялися, коли я не витерпів і впав, став кричати, то Водкін встромив мені шкарпетку від свого черевика в рот, а Дальський схопив палицю і бив мене по пальцях» [5 с. 331].

Для більшої «результативності» допиту використовувалися при фізичному насиллі різні предмети: товста мотузка, рукоятка, дерев'яні палиці, ніжки від стільця, цвяхи, дубинки, металеві лінійки, голки, каміння. Також жертва часто була оголеною під час насилля над нею з ціллю морального тиску, також з практичної мети, задля того, аби кров не залишалася на одязі, і у разі чого можливості приховати скоєне працівниками на допиті. При цьому існували випадки самогубств жертв, які не витримували фізичних тортур.

Серед усіх предметів, які застосовувалися для тортур, поширеним було застосування стільця, табуретки. Метод вибивання стільця з-під обвинуваченого, після чого той отримав травми та часто непоправимі наслідки для здоров'я, мав широке використання. Слідчими такий підхід міг застосуватися декілька разів. Усе залежало від того, чи людина, яку допитували, готова була сказати потрібні слова. У лексиці виконавців цей метод отримав назву «політ з парашута». Варто зазначити, що значна частина методів фізичного насилля отримала власну метаморфічну назву у мовленні працівників НКВД, задля маскування антигуманних дій та відведенням уваги від виконання прямих насильницьких дій, принаймні у власній свідомості.

Окремо існував метод «садіння на стілець», який полягав у тому, що заарештованого садили на самий кут стільця, інколи з підкладеним гострим залізом, причому так, щоб у нього ноги були розкинуті на витяжку широко в сторони, а руки опущені. Таким чином, заарештований на стільці сидів, не спираючись ні ногами, ні руками. Через півгодини найбільш витривалий заарештований падав зі стільця без пам'яті і далі міг дати показання. Стільці або ж табуретки були високими від підлоги спеціально зробленими для тортур. На цих табуретках могли тримати заарештованих по кілька днів, вимагаючи від них підписувати протоколи.

Працівниками часто застосовувався метод «вистойки» або «стійки» у різних варіаціях. Про цей метод у деталях розповідає співробітник НКВД М. Баєв. Заарештованих ставили по боках кімнати червоного куточка по 4-6 осіб, а посередині кімнати на стільці сидів співробітник, який змушував цих заарештованих тільки стояти обличчям до стіни, не рухаючись, ані їсти, ані спати нікому не давали, у вбиральню не пускали, спати теж було заборонено, заарештовані справляли нужду в штани, якщо хтось пробував сісти на підлогу або відійти від зазначеного йому місця стійки, то співробітник, який чергував, викликав із кабінетів співробітників, і цього заарештованого били [14, с. 51].

Метод «раки» (застосовувався в Усольському таборі) - примус стояти без руху протягом багатьох годин: « «Раки» я робив протягом 5-ти діб, кілька разів падав без свідомості, обливаючи водою, мене приводили до тями, ставили до стінки, били по потилиці і знову змушували робити жахливі “раки”». Зі застосування цього методу та інших стає зрозумілим те, що насилля містило циклічний характер, тобто застосовувалося регулярно, з певним інтервалом, не було одноразовим. Методи використовували протягом певного часу щодо заарештованого, не завжди навіть змінюючи їх, додаючи морального тиску та фізичного болю, завдаючи ударів на попередні поранення, задля більш болючого ефекту: «Коли мені наносили сильні побої по голові, я відчував особливо сильний біль у місцях, де у мене були поранення і просив не бити мене по цих місцях, після чого вони ще з більшою запеклістю били саме по місцях поранення» [14, с. 282]

Окремим аспектом є те, що слідчі часто змушували інших заарештованих брати участь у насильницьких діях: «Посередині кімнати на табуреті лежав заарештований, двоє інших заарештованих його тримали за ноги і голову, а третій у момент мого приходу стояв із палицею в руці, припинивши бити лежачого. Останній у цей час давав уже «свідчення» і йому дозволили встати» [15, с. 24]. Застосовувалися колективні допити, «концерти» - побиття заарештованими один одного за вказівкою слідчого. Використовували як фізичне, так і моральне насильство через залучення до злочину заарештованих і демонстрування наочно того, що може статися у разі відмови від надання свідчень.

Помітним було застосування поряд з фізичними методами морального тиску шляхом демонстрації насилля: «Коропцов повів мене до іншого кабінету, де там били якогось ув'язненого, і показував мені, що якщо я не скажу, що я ворог народу, то з мене «коржик» буде, показував мені, як інші співробітники НКВД били того не знайомого мені заарештованого, його також били ногами, палицями, кулаками, стільцями і тощо, заарештований лежав на підлозі весь у крові та кричав не своїм голосом» [10, с. 173]. Моральне насилля є окремою проблемою діяльності виконавців і міцно пов'язане з фізичним, що потребує окремого дослідження.

У контексті вчинення насильства важливим був простір, де відбувалися ці дії. Приміщення проведення слідства та утримання жертв катування отримували назви «кімнати сміху», «лабораторії», «мішка». У будівлі Уманського РВ НКВС було створено спеціальну кімнату, яку іменували «лабораторією», куди по черзі приводили заарештованих «на допит» до колишнього Начальника Маньківського РВР РКМ Петрова, який за вказівкою Томіна «очолював» цю «лабораторію» [5, с. 328]. Перед допитами обвинувачених часто тримали у холодних камерах. У самих в'язницях був влаштований темний карцер, і коли били заарештованих, щоб у камерах не бачили побитих, їх саджали до карцеру. Карцери використовували як метод примусити заарештованого підписати написані слідчим протоколи. Приміщення слугувало допоміжним елементом у застосуванні фізичних методів впливу: «За наказом Томіна в тюрподі під приміщенням відділу, в одну камеру, де ледве могло вміститися 30 осіб, помістили 87 осіб, і заборонено давати воду. За кілька годин задихнулося на смерть 8 осіб, а дев'ятий, учитель, оскаженів - збожеволів, то його Томін, Петров і Нейман із курсантом забрали в погріб і розстріляли без суду, а тюремного лікаря змусили скласти підроблений акт, що вчитель теж задихнувся...» [14, с. 270]. Наслідком перебування у таких камерах для людини могла бути смерть, у іншому випадку вона залишалася фізично та морально травмованою, втрачала розум і була готовою підписати все необхідне, запропоноване слідчими, що було ціллю працівників органів, задля «ефективного» ведення справи та «викриття» злочинців.

У одному з листів ув'язненого до своєї дружини в 1939 році знаковою є фраза заарештованого до свого «ката»: «Ша, ша, я не завжди буду в тюрмі, а Ви не завжди будете на волі» [14, с. 270]. Час відповідальності за злочини настав для співробітників органів НКВД у 1939 році з початком процесів над порушниками «соціалістичної законності». Здебільшого чекісти заперечували застосування методів фізичного впливу, але й були ті, які визнавали словами: «Краще добре побити ворога і відповідати за те, що бив, ніж не чіпати і за це нести відповідальність перед партією», «Я бив тих, на кого була санкція» [14, с. 334]. Тоталітарна система ставила людину у безвихідне становище, позбавляючи права вибору, тому особа часто могла не замислюватися про сенс своїх дій, а сліпо їх виконувати.

При поясненні власних вчинків чекістами було застосовано декілька тактик: залучення якомога більшої кількості підслідних і осіб, щоб скомпрометувати людей, які вже вийшли на волю, та максимально мінімізувати збитковість від їхніх потенційних звинувачень, блокування зусиль співробітників прокуратури, які виявляли службове завзяття та могли викрити чекістів-«порушників», обрання ролі «передовиків» акції з «наведення порядку», сприяння звільненню жертв репресій, викривання найбільш одіозних колег.

Висновки. Масові репресії та терор були стрижнем більшовизму та змістом політики совєтської тоталітарної держави, одним з основних засобів досягнення цілей та контролю населення. Працівниками органів державної безпеки у період Великого терору 1937-1938 рр. під час ведення слідства було застосовано до обвинувачених моральні та фізичні методи насилля. Досліджуючи опубліковані документи можна виокремити основні методи фізичного впливу, які згадуються як жертвами, так і працівниками органів найчастіше, серед яких: побиття, «садіння на стілець», «концерти», «стійки», «раки». Можна стверджувати, що загалом фізичний вплив містив практики травмування жертви, шляхом нанесення різних видів травм. При цьому чекістами було використано ряд предметів. Методи фізичного впливу під-залежали від вигадливості слідчого, його власного досвіду та досвіду/настанови колег, рівня психологічних відхилень. Важливим є простеження тяглості практик насилля, які були динамічними у історії не лише СРСР, а брали свій початок задовго до подій Великого терору. Історичні обставини швидкої зміни суспільно-політичного життя, режиму, масової злочинності та практик насилля у повсякденності, що склалися наприкінці XIX - на початку ХХ століття, мали вплив на дії виконавців терору. По суті відбулася «нормалізація» злочину, коли катування могло сприйматися як базовий метод ведення слідства і у загальному досягнення цілей.



Література

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР 19171941 рр.: джерелознавче дослідження. Вид. 2-е, випр., доп. / Пер. сл. І. М. Дзюби. -К.: Пенмен, 2017. -768 с.

Коляструк О. Радянські репресивні практики і масовий терор у 1920-ті рр. (на прикладі Поділля). / О. А. Коляструк //Наукові записки ВДПУ Серія: Історія. -2023. - № 45. - С. 98-104.

Політичний терор і тероризм в Україні. XIX-XX ст.: Історичні нариси / Відп. ред. В. А. Смолій; Авт. кол.: Д. В. Архієрейський, О. Г. Бажан, Т. Б. Бикова та ін. НАН України. Інститут історії України. -К.: Наукова думка, 2002. -952 с.

Кузнець Т. Повсякденне життя радянських міст 1920-1930-х років. / Т. Кузнець // Літопис Волині. Всеукраїнський науковий часопис. -2020. - Чис. 22. -С. 51-56.

Відлуння Великого терору. Збірник документів у трьох томах. Т. 2: Документи з архівних кримінальних справ на співробітників органів НКВС УРСР, засуджених за порушення соціалістичної законності (жовтень 1938 р. - червень 1943 р.). Кн. 1. Ред. кол.: В. Бірчак, Г. Боряк, В. Васильєв та ін.; Авт.-упоряд.: С. Кокін, Д. Россман. НАН України. Інститут історії України; Торонтський університет; Вірджинський університет; Галузевий державний архів Служби безпеки України. K.: Видавець В. Захаренко, 2018. 728 с.

Васильєв В., Подкур Р Радянські карателі. Співробітники НКВС - виконавці «Великого терору» на Поділлі / НАН України. Інститут історії України. -K.: Видавець В. Захаренко, 2017. -240 с.

Якубова Л., Примаченко Я. В обіймах страху і смерті. Більшовицький терор в Україні. -Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2016. - 544 с.

Коляструк О. (Екстра)ординарність повсякденного життя в умовах Великого терору: норми vs аномалії? / О. А. Коляструк //З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2018. -№ 1 (49). - С. 99-118.

Waller J. Becoming Evil: How Ordinary People Commit Genocide and Mass Killing. Oxford University Press, 2002. 316 p.

Відлуння Великого терору. Збірник документів у трьох томах. - Т. 2: Документи з архівних кримінальних справ на співробітників органів НКВС УРСР, засуджених за "порушення соціалістичної законності" (жовтень 1938 р. - червень 1943 р.). - Кн. 2: / Авт.-упоряд.: С. Кокін та ін. НАН України Інститут історії України; Торонтський університет; Вірджинський університет; Галузевий державний архів Служби безпеки України. - K.: Видавець В. Захаренко, 2019. -824 с.

Лощицький О. «Лабораторія». Нові документи і свідчення про масові репресії 1937-38 років на Вінниччині. / О. Лошицький //З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД- КГБ. - 1998. - № 1/2 (6/7) -С. 183-227

Мельничук О. А. Відлуння Великого терору в селі Мельниківцях на Вінниччині / О. А. Мельничук // Великий терор 1937 - 1938 років: жертви і виконавці: збірник наукових статей. Полтава: ПНПУ імені В.Г. Короленка.- 2019. - С. 87-92.

Масенко Л. Т. Мова радянського тоталітаризму / НАН України, Ін-т української мови. -К. : Кліо, 2017.- 239 с.

Відлуння Великого терору. Збірник документів у трьох томах. Том. 3: Чекісти Сталіна в лещатах "соціалістичної законності". Его-документи 1938-1941 pp./ Ред. кол.: В. Бірчак та ін.; Відп. ред.: В. Васильєв та ін. НАН України. Інститут історії України; Торонтський університет; Вірджинський універститет; Галузевий державний архів Служби безпеки України. - K.: Видавець В. Захаренко, 2019. - 936 с.

Аскерова Л. Листи до влади жертв політичних репресій як прояв соціальної мімікрії (на прикладі Чернігівської області) / Л. Аскерова // З архівів ВУЧК-ГПУ- НКВД-КГБ. -2014. -№ 2 (43). - С. 257-191



References

Bilokin, S. (2017). Masovyi teror yak zasib derzhavnoho upravlinnia v SRSR. 1917-1941 rr.: dzhereloznavche doslidzhennia [ Mass Terror as a Means of Public Administration in the USSR. 1917-1941: A Source Study ]. (2-nd ed.,rev.). K.: Penmen [in Ukrainian].

Koliastruk, O. (2023). Radianski represyvni praktyky i masovyi teror u 1920 ti rr. (na prykladi Podillia) [Soviet Repressive Practices and Mass Terror in the 1920s (on the Example of Podillia)]. Naukovi zapysky VDPU. Seriia: Istoriia - [Scientific Notes of VSPU. Series: History], 45, 98-104 [in Ukrainian].

Arkhiiereiskyi, D, Bazhan, О. et al. (2002). Politychnyi teror i teroryzm v Ukraini. XIX-XX st.: Istorychni narysy [Political Terror and Terrorism in Ukraine. XIX-XX centuries: Historical essays] V A. Smolii (Ed), K.: Naukova dumka [in Ukrainian].

Kuznets, T. (2020). Povsiakdenne zhyttia radianskykh mist 1920-1930-kh rokiv [The everyday life of Soviet cities in the 1920s and 1930s.] Litopys Volyni - [Chronicle of Volyn].22, 51-56 [in Ukrainian] .

Kokin, В, Rossman, D. (2018). Vidlunnia Velykoho teroru. Zbirnyk dokumentiv u trokh tomakh. [Echoes of the great terror. A collection of documents in three volumes]. (Vols.2) : Dokumenty z arkhivnykh kryminalnykh sprav na spivrobitnykiv orhaniv NKVS URSR, zasudzhenykh za porushennia sotsialistychnoi zakonnosti (zhovten 1938 p. - cherven 1943 r.). V. Birchak, H. Boriak, V Vasyliev et al (Ed). nAn Ukrainy. Instytut istorii Ukrainy; Torontskyi universytet; Virdzhynskyi universytet; Haluzevyi derzhavnyi arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrainy [in Ukrainian].

Vasyliev, V., Podkur, R. (2017). Radianski karateli. Spivrobitnyky NKVS - vykonavtsi «Velykoho teroru» na Podilli [ Soviet punishers. NKVD officers - executors of the «Great Terror» in Podillia] NAN Ukrainy. Instytut istorii Ukrainy. K.: V. Zakharenko [in Ukrainian].

Yakubova, L., Prymachenko, Ya. (2016). V obiimakh strakhu i smerti. Bilshovytskyi teror v Ukraini [In the arms of fear and death. Bolshevik terror in Ukraine]. Kh.: Klub simeinoho dozvillia [in Ukrainian].

Koliastruk, O. (2018). (Ekstra)ordynarnist povsiakdennoho zhyttia v umovakh Velykoho teroru: normy vs anomalii? [The extraordinary nature of everyday life in the Great Terror: norms vs. anomalies?]. Z arkhiviv VUChK-HPU-NKVD-KHB - From the archives of the VUCHK-GPU-NKVD-KGB, 1, 99-118 [in Ukrainian].

Waller, J. (2002). Becoming Evil: How Ordinary People Commit Genocide and Mass Killing. Oxford University Press.

Kokin, S. et al. (2019). Vidlunnia Velykoho teroru. Zbirnyk dokumentiv u trokh tomakh [Echoes of the great terror. A collection of documents in three volumes]. (Vols.2): Dokumenty z arkhivnykh kryminalnykh sprav na spivrobitnykiv orhaniv NKVS URSR, zasudzhenykh za «porushennia sotsialistychnoi zakonnosti» (zhovten 1938 r. - cherven 1943 r.). Kn. 2. NAN Ukrainy Instytut istorii Ukrainy; Torontskyi universytet; Virdzhynskyi universytet; Haluzevyi derzhavnyi arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrainy. K.: V. Zakharenko [in Ukrainian].

Loshchytskyi, O. (1998). «Laboratoriia» Novi dokumenty i svidchennia pro masovi represii 1937-38 rokiv na Vinnychchyni [Laboratory. New documents and testimonies about the mass repressions of 1937-38 in the Vinnytsia region]. Z arkhiviv VUChK-HPU- NKVD-KHB -From the archives of the VUCHK-GPU-NKVD-KGB, 1/2 (6/7), 183-227 [in Ukrainian].

Melnychuk, O. (2019). Vidlunnia Velykoho teroru v seli Melnykivtsiakh na Vinnychchyni [Echoes of the Great Terror in the village of Melnykivtsi in Vinnytsia region]. Velykyi teror 1937 - 1938 rokiv : zhertvy i vykonavtsi: zbirnyk naukovykh statei- The Great Terror of 1937-1938: victims and perpetrators: a collection of scientific articles, Poltava: PNPU imeni V.H. Korolenka, 87-92 [in Ukrainian] .

Masenko, L. (2017). Mova radianskoho totalitaryzmu [The language of Soviet totalitarianism]. NAN Ukrainy, In-t ukrainskoi movy. Kyiv : Klio [in Ukrainian].

Birchak V. et al (2019). Vidlunnia Velykoho teroru. Zbirnyk dokumentiv u trokh tomakh [Echoes of the great terror. A collection of documents in three volumes]. (Vols.3) : Chekisty Stalina v leshchatakh «sotsialistychnoi zakonnosti». Eho-dokumenty 1938-1941 pp. V. Vasyliev et al (Eds). NAN Ukrainy. Instytut istorii Ukrainy; Torontskyi universytet; Virdzhynskyi universtytet; Haluzevyi derzhavnyi arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrainy. K. : Vydavets V. Zakharenko [in Ukrainian].

Askerova, L. (2014). Lysty do vlady zhertv politychnykh represii yak proiav sotsialnoi mimikrii (na prykladi Chernihivskoi oblasti) [Letters to the authorities by victims of political repression as a manifestation of social mimicry (on the example of Chernihiv region)]. Z arkhiviv VUChK-HPU-NKVD-KHB-From the archives of the VUCHK-GPU- NKVD-KGBB,2, 257-191 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru

...