Основні тенденції та суперечності розвитку МЕВ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

З дисципліни «Міжнародна економіка»

На тему: «Основні тенденції та суперечності розвитку МЕВ»

Рівне 2012

ЗМІСТ

Вступ

1 Сутність міжнародних економічних відносин

1.1 Історичний розвиток міжнародних економічних відносин

1.2 Сутність та інфраструктура міжнародних економічних відносин

1.3 Умови та основні фактори розвитку міжнародних економічних відносин

1.4 Суперечності міжнародних економічних відносин

2 Шляхи подолання проблем та суперечностей регулювання МЕВ в Україні

2.1 Сучасний стан регулювання МЕВ в Україні

2.2 Національні інтереси та регулювання МЕВ в Україні

2.3 Проблеми регулювання МЕВ в Україні та шляхи їх вирішення

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

З'ясування найважливіших законів функціонування та розвитку світового господарства за принципами сходження від абстрактного до конкретного, переходу від сутнісних відносин до форм їх вияву неможливе без визначення основних форм міжнародних відносин, в яких виявляються закони світового господарства. Так, розуміння інтернаціональної вартості дає змогу перейти до характеристики механізму ціноутворення на світовому ринку залежно від співвідношення попиту і пропозиції, дії відповідних законів на рівні явища (тобто законів попиту і пропозиції, законів попиту та ін.), які конкретизують дію законів на рівні глибинної сутності (сутності другого, третього порядку). Основними формами міжнародних економічних відносин є міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталів, міжнародна трудова міграція та міжнародна економічна інтеграція, валютно-фінансові зв'язки і відносини між країнами та ін.

Актуальність теми. Коріння сучасних міжнародних економічних відносин сягають у глибоку давнину. Вони почалися з елементарних форм «міжнародної» торгівлі на базі натурального обміну між окремими особами, сім'ями і племенами. Об'єктами обміну були, як правило, надлишки окремих товарів та знаряддя виробництва.

На МЕВ впливають міжнародне, регіональне, державне втручання та регулювання, яке проявляється в міждержавних економічних, торгових, кредитних, валютних, митних і платіжних угодах та альянсах.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з'ясувати основні види й фактори регулювання міжнародних відносин у світовому господарстві.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

- визначити риси механізму регулювання МЕВ;

- охарактеризувати значення міжнародних організацій в системі регулювання міжнародних економічних відносин;

- дослідити основні види регулювання МЕВ;

- проаналізувати інструменти та методи регулювання МЕВ;

- виявити проблеми регулювання МЕВ в Україні та шляхи їх вирішення.

Історіографія дослідження. Проблематиці міжнародних економічних відносин протягом останніх років відводилось провідне місце в дослідженнях таких вітчизняних і зарубіжних економістів як Л. Антонюк, Б. Баласси, О. Білоруса, І. Бураковського, Р. Вернона, О. Власюка, О. Гаврилюка, А. Гальчинського, В. Гейця, Б. Губського, Дж. Даннінга, Д. Деніелса, Дж. Кейнса, О. Киреєва, Ю. Козака, Я. Корнаї, Д. Лук'яненка, З. Луцишин, Ю. Макогона, О. Мозгового, Б. Панасюка, Є. Панченка, Ю. Пахомова, О. Плотнікова, М. Портера, А. Поручника, Л. Радеби, П. Робсона, О. Рогача, В. Рокочої, В. Ростоу, А. Рум'янцева, А. Ругмана, Ф. Рута, П. Самуельсона, В. Сіденка, С. Соколенка, Дж. Сороса, Дж. Стигліця, П. Тодаро, Т. Циганкової, В. Чужикова, І. Школи, Й. Шумпетера, А. Філіпенка та ін., в результаті чого сформувалась методологія аналізу економічної взаємодії країн.

1 СУТНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

1.1 Історичний розвиток міжнародних відносин

Коріння сучасних міжнародних економічних відносин сягають у глибоку давнину. Вони почалися з елементарних форм «міжнародної» торгівлі на базі натурального обміну між окремими особами, сім'ями і племенами. Об'єктами обміну були, як правило, надлишки окремих товарів та знаряддя виробництва.

Міжнародна торгівля як торгівля між країнами виникла в епоху рабовласницького ладу. Для обміну призначалися переважно предмети розкоші, окремі види сировини та раби.

Значно більшого розвитку набула міжнародна торгівля з виникненням капіталізму, тобто з переходом від натурального господарства до товарно-грошових відносин. Поява великого машинного виробництва, поліпшення умов транспортування, всебічний розвиток ринкових відносин утворили можливість і необхідність поширення зовнішньої торгівлі. У торгівлю були залучені практично всі країни світу. Виник світовий ринок, а з переходом в кінці XIX ст. до монополістичного капіталізму утворилася світова система господарства. Об'єктом міжнародних відносин стала не лише торгівля, а й фактори виробництва. Великий монополістичний капітал в погоні за надприбутками все частіше почав перетинати кордони країн, розширюючи міжнародний обмін. Почалася інтернаціоналізація господарських відносин, що разом з інтернаціональним капіталом сприяло виникненню монополій. Між ними зав'язалася гостра боротьба за ринки збуту, джерела сировини, галузі вкладання капіталу. Результатом цієї боротьби став економічний поділ світу.

Могутній монополістичний капітал економічно розвинутих країн, проникаючи на територію менш розвинутих країн, закріплювався там, забезпечуючи собі й політико-адміністративне панування, все більше беручи участь в їх політичному житті. Це призвело до завершення територіального поділу світу між великими країнами й утворення колоній. Почався специфічний колоніальний міжнародний поділ праці, особливістю якого є нав'язування колоніям тієї спеціалізації, яка вигідна капіталу монополій. В результаті колоніальні країни змушені були підпорядковувати своє господарство експортному виробництву окремих видів сировини, потрапляючи в кабальну залежність від могутніх країн, оскільки все інше вони повинні були ввозити в країну ззовні.

Руйнування колоніальної системи світового господарства почалося після Першої світової війни і закінчилося в 60-х p. XX ст. її крахом. В результаті світове господарство набуло сучасного вигляду і являє собою глобальний економічний організм, побудований на взаємозв'язку і взаємозалежності всіх країн і народів.

Його особливістю є взаємопроникнення економічних систем, яке визначається взаємозалежністю національних господарств. Національне виробництво стало інтернаціональним і набуло багатьох міжнаціональних і міжнародних ознак. Характерною для нього є активізація спільної підприємницької діяльності з широким залученням до країни іноземного капіталу, формування міжнародних господарських комплексів та виникнення міжнародної власності. Економічні відносини між країнами набули глобального характеру, стали міжнародними.

1.2 Сутність та інфраструктура міжнародних економічних відносин

Визначення сутності міжнародних економічних відносин часто бувають спрощеними, неповними. Так при їх характеристиці як функціональної підсистеми світового господарства або сукупності міжнародних економічних зв'язків, що формуються під впливом продуктивних сил та інших факторі в, спостерігається тавтологія, оскільки у правій частині визначення майже повністю повторено ліву частину (те, що треба визначити), але додано термін «сукупність», а економічні відносини названо економічними зв'язками.

Мало збагачує зміст цієї категорії і характеристика «... похідні, перенесені на міжнародну арену економічні відносини певного суспільства», оскільки такі відносини позбавляються притаманної їм нової сутності, якій властиві власні закони та закономірності розвитку, а отже, внутрішні суперечності.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) є економічною формою розвитку процесу інтернаціоналізації продуктивних сил, в якій зосереджені техніко-економічні, організаційно-економічні відносини та відносини економічної власності, тому концептуальне визначення таких відносин значною мірою залежить від чіткої, змістовної характеристики категорії «форма», яка означає внутрішню організацію змісту, спосіб зв'язку між підсистемами та елементами підсистем (тобто структуру змісту), спосіб його існування. У свою чергу, структура - це комплекс внутрішніх стійких зв'язків між підсистемами та елементами цілісної системи, які (зв'язки) як закони детермінують її розвиток.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) - внутрішня організація світового господарства, законів його розвитку та функціонування, притаманних як світовому господарству загалом, так і окремим формам МЕВ.

Сутність, в тому числі структуру міжнародних економічних відносин, можна розглядати з різних точок зору. Насамперед серед них виокремлюють міжнародні техніко-економічні, організаційно-економічні відносини і міжнародні відносини економічної власності. Міжнародні техніко-економічні відносини формують матеріально-речову форму процесу інтернаціоналізації продуктивних сил і разом з ними утворюють міжнародний технологічний спосіб виробництва.

Міжнародні відносини економічної власності - це процес привласнення суб'єктами міжнародних економічних відносин різноманітних об'єктів - товарів, послуг, робочої ,сили, інтелектуальної власності і тощо у всіх сферах суспільного відтворення (тобто у безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні).

Суб'єктами МЕВ є різні рівні держави (центральної або федеральної і муніципальної), державні підприємства і організації, різноманітні міжнародні організації, міжнародні фінансово кредитні інститути, транснаціональні корпорації і транснаціональні банки, а також національні підприємства, фірми і компанії, які здійснюють значну частину виробництва за кордоном.

Організаційно-економічні відносини встановлюються у процесі проведення названими суб'єктами спільних маркетингових досліджень, управління спільними підприємствами, запозичення досвіду та ін.

Отже, структуру МЕВ також можна розглядати з точки зору різних сфер суспільного відтворення. Так, у сфері безпосереднього виробництва здійснюється міжнародний суспільний поділ праці в різних формах, а насамперед - в одиничній, тобто спеціалізація між окремими національними компаніями (подетальна, повузлова, предметна, потехнологічна), спеціалізація у сфері науково-технічних, проектно-конструкторських та інших розробок.

У сфері обміну відбувається міжнародна торгівля різноманітними об'єктами, насамперед товарами і послугами; у сфері розподілу - розподіл та перерозподіл , створеного необхідного і додаткового продукту через механізм ціноутворення, привласнення міжнародними організаціями і насамперед фінансово-кредитними інститутами частини національного доходу різних країн; у сфері споживання - поступова інтернаціоналізація виробничого і особистого споживання інтегрованих країн.

Інфраструктура МЕВ представлена передусім міжнародними економічними, соціальними та фінансово-кредитними установами та організаціями загальносвітового масштабу: ГАТТ, СОТ, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд та ін. Крім них, існують міжнародні економічні та фінансово-кредитні установи на регіональному рівні: Європейський банк реконструкції та розвитку, Рада міністрів європейського співробітництва, Європейська комісія, Європейський інвестиційний банк та ін.

1.3 Умови та основні фактори розвитку міжнародних економічних відносин

До умов розвитку МЕВ належать:

- більша віддаленість (порівняно з національною економікою) суб'єктів МЕВ, тобто покупців і продавців - учасників міжнародного поділу праці, а отже, значно більші транспортні витрати;

- зростаюча залежність від природних, географічних, демографічних, національних, правових, політичних, релігійних, етнічних та інших факторів;

- використання у сфері МЕВ різних національних валют, що зумовлює появу валютного ризику, ускладнює розрахунки при зовнішньоекономічній діяльності. Це, в свою чергу, передбачає наявність валютного ринку, валютного регулювання;

- значно більший економічний потенціал суб'єктів МЕВ (ТНК, держав, міжнародних фінансово-кредитних організацій та ін.) порівняно з суб'єктами національних економічних відносин (серед них кількісно переважають дрібні та середні підприємства й підприємці, які їх очолюють);

- менша мобільність окремих видів ресурсів (матеріальних, трудових), детермінована діями держави (протекціонізм, міграційні правила тощо);

- міжнародна стандартизація і сертифікація продукції, що вимагає значних додаткових витрат;

- жорсткіша міжнародна конкуренція, використання широкого спектра форм і методів конкурентної боротьби;

- зростання ролі і складності проведення маркетингових досліджень, оскільки для успішного просування товару на зовнішній ринок необхідно знати природно-кліматичні, екологічні, економічні, правові, соціальні, політичні, культурні, психологічні, релігійні, морально-етичні умови в іншій країні, позиції конкурентів;

- збільшення валютного, соціального, політичного, транспортного, інформаційного ризиків. Найбільшою мірою це стосується створення спільних підприємств, міжнародної виробничої спеціалізації, кооперування, проведення спільних науково-технічних, проектно-конструкторських розробок та ін.;

- раціональне поєднання державного та наддержавного регулювання, транснаціональної планомірності та ринкових важелів при формуванні господарського механізму в межах світового господарства.

До основних факторів розвитку МВВ належать:

- неоднорідність природних, географічних, демографічних, економічних умов, різна забезпеченість матеріальними, трудовими, фінансовими та іншими ресурсами;

- поглиблення міжнародного суспільного поділу праці в загальній, особливій та одиничній формах, зокрема міжнародної спеціалізації, значне розширення номенклатури продукції;

- підвищення ефективності національного виробництва, зумовлене впливом зовнішньоекономічної діяльності (зокрема, міжнародною торгівлею);

- розгортання НТР, що унеможливлює самостійне використання всіх досягнень сучасної науки і техніки та лідерство однієї країни у всіх сферах наукової діяльності;

- розгортання інформаційної революції, глобальна інформатизація суспільства, що істотно полегшує отримання будь-якої інформації;

- розпад СРСР і намагання більшості країн СНД, Східної Європи встановити односторонні і багатосторонні відносини з іншими країнами світу, насамперед розвинутими;

- необхідність хоча б часткового подолання зростаючого розриву між високорозвинутими і слаборозвинутими країнами при формуванні цілісного світового господарства;

- поглиблення глобальної екологічної кризи, послабити або подолати яку можна лише спільними зусиллями всіх країн;

- зростання могутності і посилення ролі міжнародних економічних та громадських партій з їх вимогами на поглиблення співробітництва між різними країнами.

Основною формою МЕВ є міжнародна торгівля.

У зв'язку із сферою розповсюдження дії міжнародних економічних відносин, їх поділяють на три основні рівні: мікрорівень, макрорівень та наднаціональний рівень.^[4]

До мікрорівня відносять міжнародні зв'язки, які здійснюють окремі громадяни, підприємства чи фірми] через проведення зовнішньоекономічних операцій. На макрорівні знаходяться безпосередньо державні та міждержавні міжнародні процеси національного господарства, які здійснюють і регулюють зовнішньоекономічну діяльність. Наднаціональний рівень являє собою сукупність міжнародних зв'язків галузевого чи регіонального значення.

Окрім того вирізняють рівні міжнародних економічних відносин за рівнем розвитку стосунків між суб'єктами цих міжнародних економічних відносин. Найпростішим рівнем міжнародних економічних відносин у даному випаду є міжнародні економічні контакти - одиничні, випадкові економічні зв'язки, які регулюються певними наборами разових угод і мають епізодичний характер. Більш розвиненою і тривалою є міжнародна економічна взаємодія, яка ґрунтується на довготривалих міжнародних економічних угодах і договорах, стійких економічних зв'язках між суб'єктами. Міжнародне економічне співробітництво - це міцні і тривалі зв'язки кооперативного характеру, в основі яких лежить вироблені та узгоджені наперед наміри, що закріплені в довготривалих економічних угодах і договорах. Найвищим рівнем розвитку міжнародних економічних відносин є міжнародна економічна інтеграція, яка розуміє під собою дуже тісні зв'язки між економіками різних держав (злиття економік), проведенням спільної узгодженої внутрішньо економічної та зовнішньоекономічної політики.

Об'єктами міжнародних економічних відносин є те, на що спрямована господарська діяльність суб'єктів світового господарства. До них відносять експорт та імпорт товарів, послуг, капіталу; міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва; здійснення господарської діяльності за кордоном; фінансові операції; науково-технічні зв'язки; оренда засобів виробництва; зустрічна торгівля; спільне підприємництво.

Суб'єктами міжнародних економічних відносин є учасники відносин, які можуть активно та відносно незалежно діяти для здійснення власних економічних інтересів. До них належать фізичні, юридичні особи, держава, міжнародні організації та деякі специфічні суб'єкти.

регулювання міжнародний економічний відносини

Рисунок - Об'єктна структура міжнародних економічних відносин

Під фізичними особами, які є суб'єктами міжнародних економічних відносин, розуміють окремих правоспроможних та дієспроможних індивідів, котрі виступають від свого імені (тобто не є представниками ніяких фірм чи організацій), ціллю яких є задоволення індивідуальних інтересів (наймані працівники, туристи, комерсанти-індивідуали).

Під юридичними особами, які є суб'єктами міжнародних економічних відносин, слід розуміти організації, фірми, корпорації, які існують постійно, мають власне майно, мають право купувати, володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами власності, право бути позивачем та відповідачем у суді, є носіями самостійної майнової відповідальності і займаються зовнішньоекономічною діяльністю (акціонерні, командитні товариства, товариства з обмеженою та необмеженою відповідальністю, одноосібні підприємства).

Держава є головним суб'єктом системи світового господарства, саме тому має безпосередній вплив на функціонування цієї системи. Головна роль держави - створення поля для діяльності інших суб'єктів різних рівнів через укладання угод та договорів про двостороннє чи багатостороннє співробітництво. До специфічних суб'єктів міжнародних економічних відносин належать багатонаціональні корпорації, міжнародні спільні підприємства та ін.

На сучасному етапі головними суб'єктами міжнародних економічних відносин є національні господарства, регіональні інтеграційні угруповання країн, транснаціональні корпорації, міжнародні організації.

Основними формами міжнародних економічних відносин, через які здійснюється функціонування системи світового господарства, є:

- міжнародна торгівля товарами,

- міжнародна торгівля послугами,

- міжнародна міграція робочої сили,

- міжнародна міграція капіталу,

- міжнародні валютно-фінансові відносини,

- міжнародні кредитні відносини,

- міжнародні науково-технічні відносини,

- міжнародні інтеграційні процеси та інші.

Однак, чіткого, єдиного та точного розмежування форм міжнародних економічних відносин не існує, адже існує безліч змішаних форм (так званих «субформ»), які включають елементи двох і більше форм. Тому відношення такої «субформи» до якоїсь із «чистих» (основних) форм є дуже умовним, і відбувається за домінуванням ознак певної однієї з цих основних форми.

1.4 Суперечності міжнародних економічних відносин

Практика довела, що глобалізація світової економіки тісно пов'язана з її лібералізацією, коли активізується міжнародна міграція робочої сили й капіталів, поширюється торгівля товарами й послугами. На основі зменшення й навіть зникнення різних адміністративних, юридичних, економічних, технологічних бар'єрів більшість країн світу все сильніше «об'єднується» діючими у світовому господарстві силами в єдине економічне ціле.

Найбільш динамічно глобалізація протікає в економічній області, що обумовлює широке коло суперечностей нової світової економіки. В економічній літературі систематизовано суперечності, що виникають у світовій економіці внаслідок глобалізації. Вони такі:

- суперечність між країнами й/або групами країн, наприклад суперечність між групою провідних розвинених країн з ринковою економікою (країни так званого золотого мільярда), які одержують максимальний економічний ефект від глобалізації («глобальний виграш»), і іншими країнами, насамперед найменш розвиненими;

- суперечність усередині самої групи провідних країн миру (це пов'язано й з перспективою появи в цій групі нових держав, наприклад, Китаю, Індії);

- суперечність між країнами (або групами країн) і відповідними міжнародними інститутами (наприклад, МВФ або СОТ);

- суперечність між країнами, з одного боку, і ТНК, транснаціональними банками (ТНБ) і світовими фінансовими центрами (СФЦ), з іншого;

- суперечність між самими найбільшими ТНК, ТНБ і СФЦ. Ці суперечності проявляються практично у всіх формах міжнародних економічних відносин (від міжнародної торгівлі товарами й послугами до міжнародного інформаційного бізнесу).

Економічні суперечності посилюють конкурентну боротьбу, яка виходить на якісно новий глобальний рівень. Фахівці наголошують на тому, що «правила гри» в глобальній економіці, що формується, визначаються взаємодією трьох основних сил:

- капіталу, що глобалізується (це знаходить прояв у формуванні ТНК);

- провідних країн сучасного миру і їхніх угруповань (Європейського союзу (ЄС), Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА), Азіатсько-тихоокеанського співробітництва (АТЕС);

- найбільш авторитетних міжнародних економічних організацій (МВФ, Всесвітнього банка, СОТ тощо.).

До цього слід додати, що в умовах ринкових відносин дія інституцій, що встановлюють правила гри на міжнародному рівні, «реалізується» фінансовими механізмами, які часто й густо «працюють проти себе» - вони самі здатні провокувати фінансові кризи. Так сталося й наприкінці 2008 року, коли розгорнулася світова фінансово-економічна криза, спровокована низкою причин, які, з точки зору лідерів «великої двадцятки», полягають у наступному:

- протягом періоду економічного зростання, збільшення потоків капіталу та тривалої стабільності на початку минулого десятиліття економічні суб'єкти намагалися отримати високі прибутки, але при цьому неадекватно оцінювали ризики й не змогли запобігти їх;

- кризу спровокували слабкі андерайтингові стандарти, неефективні методи та інструменти управління ризиком, поява складних фінансових продуктів (їх незрозумілих механізмів), внаслідок чого виникли надлишкові запозичення;

- регуляторна політика розвинутих країн світу виявилася нездатною відреагувати на ризики, які нагромаджувалися на фінансових ринках;

- непослідовними й неефективними були механізми координації макроекономічної політики, а також неадекватними були економічні реформи, що разом привело до серйозного порушення відповідних пропорцій на механізмів функціонування фінансового ринку.

Щодо наслідків кризи в нашій країні, то в Національній доповіді «Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави» йдеться про те, що, «за оцінками офіційних даних міжнародних інституцій, статистичних відомств та експертів щодо макроекономічної ситуації (в умовах глобальної фінансово-економічної кризи) в окремих регіонах світу та країнах, Україна увійшла до кола країн-лідерів за темпами падіння ВВП і промислового виробництва, скорочення обсягів експорту та імпорту, поширення інфляційних процесів, скорочення інвестицій та девальвації національної валюти й опинилися серед найбільш постраждалих країн за темпами економічного спаду». Цей факт підтверджує взаємозалежність і транснаціоналізацію економік країн світу й таким чином вимагає від урядів держав посилення уваги до розвитку механізмів міжнародної координації національних економічних політик з метою відновлення економічної активності.

У зв'язку з цим особливого значення набуває питання про місце України в світовій економіці, здійсненні нею продуманої й цілеспрямованої, заснованої на національних інтересах зовнішньоекономічної політики. Отже об'єктивним є важливий напрям стратегії розвитку зовнішньоекономічних відносин - формування конкурентоспроможних, фінансово потужних транснаціональних корпорацій. Транснаціональні корпорації виступають основним суб'єктом іноземного інвестування у світовій економіці. Обсяги їх інвестицій порівнянні з річним оборотом окремих держав, а діяльність охоплює всі країни. Найбільш яскравим прикладом значимості відносин за участю транснаціональних корпорацій є економіка країн, що розвиваються. Звісно, що деякі з них, як країни Південно-Східної Азії, домоглися значного економічного зростання, інші ж повністю втратили важелі керування своєю економікою. Діяльність транснаціональних корпорацій - явище багатопланове й, отже, існує кілька поглядів на можливості її правового регулювання. Одна з основних проблем полягає в тому, що відносини за участю транснаціональних корпорацій є об'єктом правового регулювання декількох держав, кожного у своїй частині. Поширення дії правових норм однієї держави на територію інших можливе тільки за згодою останніх, що знаходить своє відображення в численних міжнародних угодах і конвенціях. Незважаючи на економічну єдність, склад транснаціональних корпорацій характеризується незалежністю юридичних осіб, що входять до цих об'єднань, і які, до того ж, можуть мати різну державну приналежність. Отже визначення правового статусу транснаціональних корпорацій є необхідною умовою для створення системи правового регулювання їхньої діяльності.

Варто визнати перевагу загальновизнаних публічно-правових норм у регулюванні діяльності транснаціональних корпорацій перед нормами національного законодавства. На сучасному етапі взаємодії між державами неможливо встановлення такої системи норм, оскільки від держав потрібно певного обмеження їх суверенітету й уніфікації величезного обсягу. Це вимагає тривалої роботи, і з цим не завжди погоджуються уряди країн. Економічне значення транснаціональних корпорацій у світовій економіці й в економіці окремих держав не дозволяє чекати, поки держави розроблять і узгодять єдині норми права, тому в рамках національних правових систем деяких держав уже формуються нові інститути, що регулюють такі відносини.

Міцність і масштабність транснаціональних корпорацій змінюють правила гри й розміщення сил практично у всіх сферах світової й локальної економіки. Результати діяльності окремо взятої компанії на території певного регіону є еталоном для інших фірм. При цьому вплив ТНК стосується всіх сфер національної економіки, як на мікро-, так і на макрорівні. Насамперед це вплив на ринки капіталу й технологій, установлення нових стандартів як на продукт, так і на послуги, вплив на роботу з персоналом, вплив на макроекономічну ситуацію. Багато в чому цей вплив для регіональних ринків, тому що ТНК - це гроші. Завдяки корпораціям в XXІ столітті суми прямих іноземних інвестицій кожної транснаціональної корпорації вимірюються величезними цифрами.

Щодо підтвердження сказаного, то можна навести такі приклади. Компанія ІBM за 2002-2005 роки інвестувала в Індію $2 млрд. і протягом 2006-2008 років планувала вкласти ще 6 млрд. дол. Це потрійний річний доход компанії «Google». Причому ефект від вкладень розповсюдиться на все населення країни, тому що частина грошей піде на реалізацію проектів у галузі освіти й охорони здоров'я. Компанія «Ford» за 2006-2012 роки має намір інвестувати в Мексику 9,2 млрд. дол., у тому числі й на ремонт існуючих об'єктів. Таким чином, корпорації значно полегшують життя держави, рятуючи його від ряду проблем, ще й за свої ж гроші.

Щоб взаємодіяти з ТНК як в Україні, так і на світових ринках, потрібно створювати власні українські транснаціональні структури, як це зробили Китай, Росія, Індія, Індонезія, Мексика, Венесуела тощо. Досвід цих держав свідчить, що національний капітал здатний витримувати конкуренцію з ТНК тільки у випадку, якщо він сам формується в потужні фінансово-промислові утворення, адекватні міжнародним аналогам і здатні проводити активну зовнішньоекономічну політику. Разом з тим, створити корпорації повного замкнутого циклу, які б займалися видобутком сировини, його переробкою, виготовленням з нього продукції і її реалізацією, Україна може лише в окремих галузях, на що потрібен значний час. Хоча деякі кроки в цьому напрямку вже зроблено. Так, певні кроки здійснено щодо створення в енергетичній галузі державної вертикально-інтегрованої компанії «Нафта України» на базі «Укрнафти», ЗАТ «Укртатнафта» і НПК «Галичина», що мала б у своєму складі розвинену мережу АЗС і контролювала до 15% ринку світлих нафтопродуктів країни. Впритул до створення вітчизняної ТНК - інтегрованої нафтової компанії з усіма елементами технологічного ланцюжка «видобуток - переробка - збут» підійшли «Приватбанк» і «Уксиббанк». Структури «Приватбанку» володіють найбільшої в Україні мережею АЗС «Сентоза», контрольним пакетом акцій НПЗ «Нафтохімик Прикарпаття» і більше 30% акцій НПК «Галичина».

Певних успіхів у плані транснаціоналізації бізнесу домоглася корпорація «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД). Основна увага при цьому приділяється побудові вертикально інтегрованих холдингів по ланцюжку «вугілля - кокс - метал». При цьому ІСД створює ТНК не усіченого (без закордонної інфраструктури), а повного профілю, для чого компанія активно виходить на закордонні ринки, залучає нових партнерів, разом з іноземними фірмами бере участь у створенні консорціумів для просування на зовнішній ринок своєї продукції.

Необхідно підкреслити, що становлення українських (за приналежністю капіталу) ТНК перебуває на початковому етапі, у той час як процес створення таких структур здобуває значні масштаби в Росії, де ряд провідних корпорацій в останні роки за результатами своєї діяльності займає високі позиції в рейтингу 500 найбільших ТНК світу. Створення українських ТНК дозволить деякою мірою захистити національні економічні інтереси, сприятиме подальшому розвитку українських господарських структур, інтернаціоналізації їхнього виробництва й капіталу, інтеграції України у світову економіку, її участі в глобальних трансформаційних процесах.

Серед суперечностей транснаціоналізації сучасної світової економіки суттєве значення має й наступне. Економічно розвинуті країни в умовах глобалізації прагнуть забезпечити собі довгострокові стратегічні переваги. Для цього часто й густо застосовуються далекі від суто економічних прийоми зовнішньоекономічних війн, послаблення національних інфраструктур, цілеспрямоване створення геополітичних ситуацій. Країни, не здатні витримати темп відтворювальних процесів, залишаються на периферії ділової активності і отже виконують допоміжну роль у світовому економічному просторі. Через зовнішньоекономічні зв'язки національне багатство більш слабких країн забезпечує підтримку світового відтворювального процесу, але самі вони виявляються відділеними від розподілу світового доходу.

Нерівномірність розвитку різних країн і нерівноцінний інтерес до їхньої участі в міжнародних економічних відносинах роблять позиції сторін нерівними, створюють можливість тиску й навіть економічного шантажу. Саме так часто складаються відносини «бідних» і «багатих» країн у міжнародних торгово-економічних і валютно-фінансових взаєминах.

Проблема бідності й злиденності теж одна з глобальних проблем людства. Її наявність - один з проявів суперечностей глобалізації й транснаціоналізації економіки. Звісно, що майже 30% людей живуть у середньому на 1 дол. на день, в той час, як межа злиденності - 1,25 дол. На 20% найбідніших людей на Земній кулі припадає усього 1,5% загальносвітового доходу, а на 40% найбідніших - 5%.

Слід зазначити, що бідні країни бідніють, а багаті - багатіють. Сьогодні. 25% світового ВВП виробляється на 0,3% Земної кулі (еквівалентно території Камеруна). 50% світового ВВП виробляється на 1,5% території Земної кулі еквівалентно території Алжира. На цій території (1,5%) мешкає 1 / 6 населення Земної кулі. На долю 15 найкрупніших країн світу припадає 80% світового ВВП. Найбагатша на сьогоднішній день країна світу (Ліхтенштейн) у тричі багатша, ніж найбагатша країна в 1970 році. Найбідніша на сьогоднішній день країна (Зімбабве) приблизно на 25% бідніша, ніж найбідніша країна в 1970 році (також Зімбабве). Наприклад, громадяни Об'єднаних Арабських Еміратів багатше громадян Зімбабве у 330 разів.

Щодо України, то в 2009 році на 10% найбідніших громадян припадає 3,8% доходу країни, а на 10% найбагатших - 22,5%. Згідно даним Швейцарського банку Credit Suisse, опублікованим у щорічному звіті «Global Wealth - 2010», у рейтингу багатства громадян Україна посідає передостаннє місце в Європі.

З огляду на все означене вище, дослідження соціально-економічних проблем транснаціоналізації й глобалізації, шляхів розв'язання їх суперечностей, зокрема щодо розвитку механізмів національної, інтернаціональної і наднаціональної соціальної політики, представляється не тільки актуальним з точки зору наукового аналізу, але має надзвичайне практичне значення [6].

2 ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ПРОБЛЕМ ТА СУПЕРЕЧНОСТЕЙ РЕГУЛЮВАННЯ МЕВ В УКРАЇНІ

2.1 Сучасний стан регулювання МЕВ в Україні

Найбільш розповсюдженими в світі засобами експортного регулювання є експортне (вивізне) мито та стимулювання експорту шляхом вжиття заходів інвестиційного характеру. Застосування експортного мита щодо поставок певного товару зменшує прибутки від його експорту, сприяючи підвищенню пропозиції цього товару на національному ринку та відповідно зменшенню внутрішніх цін на нього, що набуває важливості в контексті стабілізаційної політики. В міру виводу економіки з кризової ситуації, наближення внутрішніх цін до світового рівня, здійснення ринкових перетворень доцільним є поступовий перехід до політики стимулювання експорту шляхом державного субсидування та залучення приватних інвестицій.

Класичними засобами регулювання імпорту в ринковій економіці є ввізне (імпортне) мито та імпортна квота. В результаті впливу імпортного мита на динаміку прибутків споживачів, виробників та надходжень до державного бюджету країна імпорту в цілому зазнає збитків від вжиття зазначеного заходу внаслідок перевищення сумою збитків споживачів величини прибутків виробників та надходжень до державного бюджету від оподаткування імпорту. Однак, як свідчить світовий досвід, якщо в економіці країни імпорту існують істотні внутрішні проблеми, вирішення яких за рахунок використання інших засобів державного регулювання (наприклад, субсидування, кредитування під заставу майбутніх прибутків) є значно менш ефективним або неможливим, застосування імпортного мита є оптимальним для цієї країни рішенням. Це твердження цілком застосовне до країн з перехідною економікою, використання якими тарифного регулювання імпорту, зокрема в стабілізаційних цілях, на економічно обґрунтованих засадах є цілком виправданим та ефективним. Хоча при цьому уряди цих держав повинні враховувати негативні наслідки вжиття цього заходу.

На відміну від ввізного мита, імпортні квоти повністю нейтралізують будь-який вплив іноземної конкуренції на ціни національного ринку країни імпорту, надаючи імпорту кількісну визначеність. З огляду на вищезазначене, та враховуючи високий ступінь монополізації економіки України та інших країн, народне господарство яких перебуває в процесі ринкової трансформації, очевидно, що застосування в цих державах імпортних квот може дати оптимальний ефект лише за умов паралельного проведення грамотної антимонопольної політики[2, c. 58-59].

2.2 Національні інтереси та регулювання МЕВ в Україні

На відміну від світової практики, для якої характерним є використання адвалерного мита, в Україні як регулюючий засіб використовуються специфічні ставки. Це можна вважати важливим напрямом вдосконалення інструментарію регулювання, який запобігає ухилянню від сплати ввізного мита і прикордонних податків шляхом заниження митної вартості товарів під час імпорту їх в Україну. Довгий час в Україні не використовувались такі ефективні засоби захисту, як спеціальне, демпінгове та компенсаційне мито в зв'язку з відсутністю відповідної законодавчої бази. І тільки наприкінці 1998 року Верховною Радою України був прийнятий Антидемпінговий кодекс України, що дозволяє вживати заходи, чітко спрямовані на захист національних товаровиробників від інтервенціоністських імпортних поставок товарів в Україну, які завдають шкоди таким галузям національної економіки, як сільське господарство, переробна, фармацевтична, феросплавна, вугільна промисловість та інші.

Стосовно нетарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі, то в дисертації показано, як з їх допомогою розвинуті держави блокують експорт українських товарів на ряді зарубіжних ринків, що призводить до скорочення виробництва цих товарів в Україні. Використання Україною інструментів нетарифного регулювання є несистематичним і охоплює лише окремі товарні позиції: хімічні засоби захисту рослин, фармацевтичні та ветеринарні препарати, косметику і засоби особистої гігієни, які в інтересах забезпечення екологічних норм і безпеки споживачів ліцензуються. З метою захисту прав інтелектуальної власності в цей перелік включені платівки, стрічки та інші носії запису звуку. Необхідно більш широко використовувати в імпортній політиці України інструментарію технічного регулювання.

Підвищення ступеня захисту в Україні відбувається здебільшого шляхом тарифного протекціонізму, який зводиться до найпростішої форми - збільшення ставок мита, які з 1995 року почали диференціюватися залежно від того, до якої групи виробів належить товар - виробляється на недостатньому, достатньому чи надлишковому рівні. Зазначимо, що в Україні практично не використовується поширена в світовій торговельній політиці практика вибіркового зниження мита на товари, які є складовою частиною готової продукції (імпортні вузли, агрегати, комплектуючі вироби). Механізми дії такого протекціонізму, при якому навіть відносно невисокі номінальні ставки мита на готові вироби відіграють заборонну роль. Залежність ефективності мита від співвідношення цін на товари на внутрішньому і світовому ринку, при цьому обґрунтовується правомірність встановлення в Україні значно вищого рівня мита, ніж він є в світовій практиці[4, c. 102-104].

2.3 Проблеми регулювання МЕВ в Україні та шляхи їх вирішення

У сучасній економічній ситуації стале збільшення обсягів експорту справляє суперечливий вплив на інфляційні процеси в Україні. З одного боку, це явище призводить до поліпшення зовнішньоторговельного балансу та державного бюджету, стримуючи тим самим інфляцію. З іншого боку, оскільки зростання експорту відбувається на фоні сталого спаду виробництва, воно сприяє скороченню товарної пропозиції національної продукції на внутрішньому ринку України, збільшенню на цій основі попиту на імпортні товари, стимулюючи розширення обсягів імпорту, що призводить до діаметрально протилежних результатів. З огляду на вищезазначене очевидно, що для стримування інфляційних процесів розширення обсягів експорту повинно супроводжуватися адекватним зростанням випуску національної продукції, чого можна досягти насамперед шляхом стимулювання в обґрунтованих межах платоспроможного попиту на внутрішньому ринку України. Паралельно повинно проводитися грамотне регулювання експортної сфери, важелі якого умовно можна поділити за їх характером на економічні, адміністративні та технічні.

До економічних важелів експортного регулювання слід насамперед віднести експортне мито; митні пільги, що надаються при імпорті товарів, необхідних для виробництва продукції на експорт; політику щодо захисту інтересів держави та національних товаровиробників в антидемпінгових розслідуваннях, що порушуються іноземними державами проти України; а також інвестиційну політику.

В контексті стабілізаційної політики доцільним є розширення сфери застосування експортного мита з її подальшим скороченням у міру виводу народного господарства з кризової ситуації.

Митні імпортні пільги, що надаються на товари, призначені для використання в експортноорієнтованих секторах економіки, є ефективним засобом стимулювання експорту та поліпшення, таким чином, торговельного балансу. Але при цьому слід ураховувати існування значного кола фінансово-адміністративних труднощів, пов'язаних із складністю процедур повернення раніше сплаченої суми мита, а також проблем, пов'язаних із визначенням частки імпорту в продукції, що експортується. Останні істотно ускладнюють створення механізмів, що передбачають повне повернення сплаченого ввізного мита.

Комплекс дій держави щодо захисту національних інтересів у антидемпінгових розслідуваннях - істотний важіль експортного регулювання. Його основним напрямом є проведення переговорів на міжнародному рівні щодо отримання Україною статусу “країни з ринковою економікою”. Отримання Україною ринкового статусу створить підстави для визначення факту існування демпінгу на базі порівняння української експортної ціни з внутрішньою ціною аналогічної продукції (а не з нормальною вартістю, розрахованою на базі виробничих факторів країни зіставлення) та дозволить позбавити, таким чином, компетентні органи іноземних держав можливості завищення нормальної вартості та вжиття антидемпінгових заходів дискримінаційного характеру стосовно імпорту товарів походженням з України. Це сприятиме поліпшенню експортної складової торговельного балансу та прискоренню стабілізаційних процесів у державі.

Проведення інвестиційної політики, спрямованої на розширення капітальних вкладень в експортноорієнтовані сектори, заохочення приватних (як іноземних, так і вітчизняних) інвестицій у національну економіку, їх захист та запобігання інвестуванню, яке суперечить національним інтересам, також стимулюватиме розвиток експортного потенціалу України, створюючи підстави для стримування інфляції.

Основними адміністративними засобами експортного регулювання є квотування і ліцензування експорту. Істотне скорочення кількості товарних позицій, на які поширюється режим експортного квотування, має як позитивні (поліпшення зовнішньоторговельного балансу, підвищення валютних надходжень від зовнішньої торгівлі за рахунок зростання експорту, запобігання значною мірою прийняттю необгрунтованих рішень щодо експортного регулювання), так і негативні наслідки (скорочення можливостей України щодо запобігання зменшенню товарної пропозиції на національному ринку, що сприяє зростанню обсягів імпорту та відповідно погіршенню стану торговельного балансу). Останнє свідчить про те, що для ефективної нейтралізації зовнішньоекономічних чинників інфляції режим експортного квотування в Україні слід застосовувати лише щодо поставок на експорт гостродефіцитної та стратегічно важливої продукції. З 1993 р. режим експортного ліцензування в Україні також зазнав змін у бік лібералізації. На сучасному етапі доцільним є запровадження по переважній більшості товарних позицій так званого автоматичного ліцензування експорту, яке передбачає видачу державою експортних ліцензій фактично всім суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності, які за ними звертаються, що надасть можливість органам державної влади здійснювати облік експортних поставок, простежувати їх динаміку та на цій підставі ефективно реагувати при виникненні негативних тенденцій в експортній сфері, які можуть справити вплив на стан торговельного балансу.

Основною метою вжиття технічних заходів державного регулювання експорту в Україні повинен бути контроль за якістю експортної продукції, що дозволить істотно підвищити її конкурентоздатність, розширити на цій основі обсяги експорту, поліпшити стан торговельного балансу, сприяючи тим самим прискоренню стабілізаційних процесів у державі. На сучасному етапі державний контроль якості повинен поширюватися на переважну більшість експортноорієнтованих товарів. Зменшення радіусу його дії можливе в міру зростання в структурі народного господарства України частки крупних виробників продукції на експорт, а також підприємств, що входять в галузеві асоціації виробників і експортерів, які будуть спроможні частково взяти на себе функції контролю за якістю зазначеної продукції.

Серед економічних важелів імпортного регулювання слід насамперед виділити імпортне мито, митні збори та імпортні податки, а також антидемпінгові та компенсаційні заходи.

У цілому імпортне мито сприяє розвитку протилежних тенденцій у динаміці інфляційних процесів в державі. Його запровадження призводить до зростання цін як на імпортну продукцію (на величину ставки мита), так і на аналогічні товари національного виробництва, внаслідок скорочення товарної пропозиції та зменшення конкуренції на внутрішньому ринку. З іншого боку, впровадження ввізного мита сприяє імпортозаміщенню, захисту галузей національної економіки для підвищення конкурентоздатності яких потрібен певний час, справляючи тим самим позитивний вплив на стан торговельного балансу. Отже, для отримання оптимального позитивного ефекту від вжиття заходів тарифного регулювання імпорту вони повинні супроводжуватися проведенням грамотної антимонопольної та цінової політики.

На сучасному етапі роль антидемпінгових та компенсаційних заходів у системі заходів протекціоністської політики більшості країн світу постійно зростає. Основною задачею, що стоїть на сьогодні перед Україною в цій сфері є завершення найближчим часом роботи над антидемпінговим та компенсаційним законодавством, що дозволить захистити національного товаровиробника від недобросовісної конкуренції з боку імпорту, створюючи додаткові підстави для поліпшення стану зовнішньоторговельного балансу та прискорення стабілізаційних процесів у народному господарстві.

Найбільш поширеними у світовій практиці адміністративними важелями імпортного регулювання є квотування, ліцензування імпорту та обмеження ввозу іноземних товарів у рамках державних закупок. У цілому на сьогодні розширення радіусу дії режиму квотування імпорту за умов паралельного проведення грамотної антимонопольної та цінової політики в Україні може навіть більшою мірою сприяти поліпшенню стану торговельного балансу, ніж вжиття заходів тарифного регулювання, призводячи до впровадження більш жорсткої системи захисту національного товаровиробника, оскільки квоти на відміну від мита забезпечують строгу фіксацію обсягів імпорту. Окрім забезпечення розподілу квот між імпортерами, за імпортним ліцензуванням закріплена також функція запобігання ввезенню на територію держави недоброякісної та/або шкідливої продукції, що дозволяє уникнути бюджетних витрат, пов'язаних з фінансуванням заходів щодо ліквідації збитків, завданих її імпортом суб'єктам господарювання та населенню. У цьому контексті доцільним є запровадження в Україні системи автоматичного ліцензування по імпорту переважної більшості товарів, що надасть можливість швидко перекрити канали ввезення продукції, споживчі або техніко-економічні параметри якої не відповідають українським та міжнародним стандартам, іншим нормативам, шляхом відмови її імпортерам у видачі ліцензій[5, c. 132-135].

Для створення системи обмеження імпорту в рамках державних закупок в Україні необхідними є розробка та впровадження в торговельну практику закону, що визначав би критерії, якими державні підприємства та установи мають керуватися в процесі прийняття рішень щодо придбання товарів національного або іноземного походження. Основними з цих критеріїв повинні бути різниця в цінах та наявність або відсутність вітчизняних аналогів.

Основним адміністративно-економічним засобом імпортного регулювання є тарифні квоти, які передбачають ввезення обмеженої кількості певного товару за звичайними ставками мита в рамках квоти та необмеженої кількості цього товару - за ставками мита, розмір яких зростає в міру збільшення обсягів імпорту. Запровадження в торговельну практику України тарифних квот створить сприятливі умови для забезпечення ефективного захисту національного товаровиробника та досягнення на цій основі зростання обсягів випуску вітчизняної продукції при паралельному збереженні певного рівня конкуренції на внутрішньому ринку з боку імпорту.

Використання технічних засобів імпортного регулювання (стандартизація, сертифікація, митне оформлення імпортної продукції, встановлення вимог щодо її пакування та маркування, застосування різних форм санітарного та фітосанітарного контролю тощо) за їх безпосереднім призначенням, як це практикується в Україні, дає можливість запобігти надходженню на національну митну територію низькоякісної або шкідливої продукції іноземного виробництва та здійсненню бюджетних витрат на ліквідацію наслідків таких імпортних поставок. Поряд із цим доцільним є також запровадження в зовнішньоторговельну практику України застосування технічних інструментів регулювання імпорту в протекціоністських цілях, яке слід здійснювати під прикриттям захисту прав споживачів (як це робиться в багатьох країнах світу), за допомогою чого можна забезпечити як досягнення необхідного рівня захисту національного товаровиробника, так і вжиття заходів у відповідь щодо українського експорту з боку іноземних держав.

Удосконалення механізму регулювання зовнішньої торгівлі України включає проблеми поліпшення її світової і регіональної геоекономічної структури. Пріоритетним завданням у цьому напрямку є забезпечення взаємовигідних і стабільних економічних зв'язків з країнами СНД, розвиток відносин з ЄС шляхом розширення доступу українських товарів на європейські ринки, зокрема таких, як текстиль, продукція металургійної промисловості та сільського господарства. Важливим є розширення відносин між Україною та країнами “великої сімки”, оскільки саме вони є потенційно найважливішими постачальниками нових технологій і високотехнологічних виробів[3, c. 142-145].

ВИСНОВОК

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) - внутрішня організація світового господарства, законів його розвитку та функціонування, притаманних як світовому господарству загалом, так і окремим формам МЕВ.

Основними формами міжнародних економічних відносин, через які здійснюється функціонування системи світового господарства, є:

- міжнародна торгівля товарами,

- міжнародна торгівля послугами,

- міжнародна міграція робочої сили,

- міжнародна міграція капіталу,

- міжнародні валютно-фінансові відносини,

- міжнародні кредитні відносини,

...