Міжнародні організації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організація Об'єднаних Націй (ООН)

Заснування 1945 рік.

Діяльність Укріплення міжнародного миру і безпеки, співробітництво між державами.

Завдання придушення актів агресії і порушень миру, вирішення економічних, соціальних, культурних і гуманітарних міжнародних проблем, розвиток дружніх відносин між націями

ООН - міжнародна організація, створена для підтримки й зміцнення міжнародного миру й безпеки, розвитку співробітництва між державами й заохочення соціального прогресу.

Історія: Назва Об'єднаних Націй, запропонована президентом Сполучених Штатів Франкліном Д. Рузвельтом, була вперше використана в Декларації Об'єднаних Націй 1 січня 1942 р.

Основи діяльності й структура розроблялися в роки Другої світової війни учасниками антигітлерівської коаліції. 24 жовтня 1945 р. - набуває чинності Устав ООН - міжнародний договір, у якому відбиті основні принципи міжнародних відносин. До цього дня Устав був ратифікований Китаєм, Францією, Радянським Союзом, Великобританією, Сполученими Штатами й більшістю інших його держав, що його підписали. Устав є обов'язковим для виконання всіма країнами.

Завдання (Декларація тисячоліття на 2006 р.):

Ліквідація бідності й голоду;

Забезпечення загальної початкової освіти;

Заохочення рівності чоловіків і жінок;

Скорочення дитячої смертності;

Поліпшення охорони материнства;

Боротьба з ВІЛ/СНІДом, малярією та ін. Захворюваннями;

Забезпечення екологічної стійкості;

Формування глобального партнерства з метою розвитку.

Структура

Генеральна Асамблея - займає центральне місце в якості головного дорадчого, директивного й представницького органу. Асамблея збирається на чергову щорічну сесію в період з вересня по грудень і в наступний період за мірою необхідності.

Рада Безпеки - несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру й безпеки; його рішенням зобов'язані підкорятися всі члени ООН. Він діє на основі принципу одноголосності постійних членів Ради Безпеки.

Економічна й соціальна рада - виконує функції в сфері економічного й соціального міжнародного співробітництва. Складається з 5 регіональних комісій.

Міжнародний суд - головний судовий орган.

Секретаріат - складається з Генерального секретаря - головної адміністративної посадової особи організації - і міжнародного персоналу.

В ООН у цей час входить 192 держави. З міжнародно визнаних незалежних держав в ООН не входить лише Ватикан.

Штаб - квартира ООН знаходиться в Нью - Йорку.

Ліга Арабських Держав

Ліга арабських держав , Ліга арабських країн (Джаміат ад-дууал аль-арабія), регіональна організація незалежних арабських держав; заснована 22 березня 1945 на конференції представників Єгипту, Іраку, Сирії, Лівану, Трансиорданії (з 1946 -- Йорданія), Саудівської Аравії і Йемену, що відбулася в Каїрі (з 1962 -- Йеменська Арабська Республіка). Пізніше в неї вступили Лівія (1953), Судан (1956), Туніс і Марокко (1958), Кувейт (1961), Алжір (1962), Народна Демократична Республіка Йемен (1967), Катар, Бахрейн, Оман і Об'єднані Арабські емірати (1971). З 1964 в роботі Ліги бере участь організація звільнення Палестини. Статут Ліги передбачає «зміцнення стосунків між державами-членами і координацію їх політичної діяльності, маючи на увазі здійснення тісної співпраці між ними, захист їх незалежності і суверенітету і загальний розгляд справ і інтересів арабських країн»; співпраця арабських держав в області економіки, культури і в ін. питаннях.

В умовах розгортання національно-визвольного руху в арабських країнах, особливо після Липневій революції в Єгипті 1952, Ліга стала грати важливу роль в координації дій її членів на підтримку боротьби окремих арабських країн за свободу і національну незалежність. Ліга виступала і виступає за всемірне об'єднання дій арабських країн проти імперіалістичних планів, направлених на встановлення неоколоніалістських порядків на Близькому Сході і залучення арабських країн в сферу впливу імперіалізму. Л. постійно підтримувала вимоги своїх членів про ліквідацію іноземних баз на їх території. Ліга рішуче засудила ту, що продовжується з червня 1967 ізраїльську агресію проти арабських країн і підтримку, що надається Ізраїлю міжнародним імперіалізмом і сіонізмом. Ліга висувала ряд пропозицій з метою вироблення єдиної політичної і економічної стратегії арабських країн для ліквідації наслідків ізраїльської агресії. На конференції глав арабських держав в Хартуме (серпень 1967) були прийняті рішення про дороги боротьби за звільнення окупованих Ізраїлем земель, про надання допомоги, у тому числі фінансовою, країнам, що піддалися агресії. Важливе значення в об'єднанні військово-політичних і економічних зусиль арабських країн в боротьбі проти ізраїльської агресії мали засідання Ради спільно оборони при Лізі в листопаді 1971, листопаді 1972, січні 1973. В період відновлення військових дій на Близькому Сході в жовтні 1973 Ліга сприяла виробленню спільно дій арабських країн з метою чинення тиску на Ізраїль і держави, що підтримують його (обмеження виробництва і постачань арабській нафті на міжнародний ринок і ін.). організація держава незалежний нація

Керівний орган Ліги -- Рада Ліги, в яку входять глави або прем'єр-міністри арабських країн або уповноважені ними особи. При Раді є: Рада спільно оборони, Політичний комітет, Економічна рада, Комітет начальників штабів озброєних сил арабських країн і ін. Між сесіями Ради (2 рази в рік) діяльністю Ліги керує обираний на 5-річний термін генеральний секретар. Вирішення Ради Ліги і організацій при Лізі (Арабський спільний ринок, 1964, Арабський фінансовий інститут економічного розвитку, 1959, і ін.) обов'язкові лише для тих держав -- членів Ліги, які за них голосували. Штаб-квартира Ліги знаходиться в Каїрі.

Ліга Американських Держав

Проект - сформулирован президентом Уругвая Балтазаром Брумом в лекции "Американская солидарность", прочитанной 21. IV 1920 в Монтевидейском университете, и в статьях, опубликованных в аргентинской и уругвайской печати в январе - феврале 1923.

Согласно проекту Брума доктрина Монро должна была быть расширена, с тем чтобы не только США, но и все американские республики обязались выступить в случае нападения на одну из них неамериканской страны. С этой целью они должны объединиться в Л. а. с., которая будет осуществлять руководство и координацию всех их действий. Лига должна также заниматься мирным разрешением конфликтов между её членами, что "оградит американские страны от европейского вмешательства в их собственные дела". Членами Лиги могут быть не только суверенные государства Америки, но и расположенные в Западном полушарии колонии европейских стран, если они имеют дипломатического представителя хотя бы в одной американской стране и обязуются сохранять нейтралитет в случае конфликта соответствующей европейской страны с Лигой.

Руководящие органы Л. а. с. должны быть те же, что и у Лиги наций: ассамблея, совет и секретариат, причём последний создаётся на базе Панамериканского союза (см.).

Проект Брума отражал недовольство латиноамериканских стран Лигой наций, в особенности отсутствием равенства её членов и господством в ней европейских держав. По мнению Брума, Лига наций должна была быть перестроена по федеративному образцу и включить в себя ряд региональных организаций, в т. ч. и Л. а. с. Формально этот проект не был направлен против Лиги наций и, по словам Брума, являлся логическим следствием Версальского мира, признающего доктрину Монро и тем самым ограничивающего деятельность Лиги наций по отношению к странам Западного полушария, но на деле его осуществление означало бы почти полное отстранение Лиги наций от американских дел. Проект Брума давал Л. а. с. право отстаивать интересы своих членов перед Лигой наций в случае конфликта не только с какой-либо из европейских стран, но и с самой Лигой наций, а также право призвать все американские страны к совместному выступлению, в случае если Лига наций не сумеет надлежащим образом реагировать на нарушение прав одной из них.

США отрицательно отнеслись к этому проекту, т. к. его реализация угрожала лишить США руководящей роли в объединении американских стран и вырвать из их рук монополию на истолкование и применение доктрины Монро, являвшейся важнейшим дипломатическим средством для оправдания интервенций США в странах Латинской Америки.

По предложению уругвайской делегации проект Л. а. с. был поставлен на обсуждение V Панамериканской конференции, заседавшей в Сантьяго (Чили) в 1923. Конференция под давлением делегации США постановила передать вопрос на дальнейшее изучение Руководящему совету Панамериканского союза, который так и не поставил его в порядок дня последующих конференций.

После второй мировой войны, которую США использовали для резкого усиления своих позиций в Латинской Америке, проекты, подобные проекту Брума, встречают уже активную поддержку со стороны США, стремящихся использовать их в целях объединения стран Западного полушария под своей гегемонией

Організія Африканської Єдності

Заснована 25.V 1963 учасниками Конференції глав держав і урядів афр. країн у м. Аддис-Абебі (Ефіопія). Тоді ж була підписана Хартія ОАЄ, яка стала її статутом. Членами ОАЄ були 53 д-ви. Організація діяла до липня 2002. Цілі ОАЄ: зміцнення єдності й солідарності афр. держав; інтенсифікація та координація зусиль щодо підвищення рівня життя афр. народів; координація та зміцнення співробітництва між ними в галузі політики і дипломатії, оборони і безпеки, економіки, освіти і культури, охорони здоров'я і прод. забезпечення, науки і техніки; захист суверенітету, тер. цілісності й незалежності афр. народів; ліквідація усіх форм колоніалізму на афр. континенті; сприяння міжнар. співробітництву відповідно до Статуту ООН та Заг. декларації прав людини 1948. Для досягнення цих цілей члени Організації діяли на основі таких принципів: суверенітет усіх держав-членів; невтручання у внутр. справи ін. держав; повага до суверенітету, тер. цілісності й невід'єм. права на незалежність; мирне врегулювання усіх суперечностей за допомогою переговорів, посередництва, примирення та рішень третейських судів; рішуче засудження політ, убивств та підрив, діяльності; дотримання політики неприєднання до будь-яких блоків. Найвищим органом ОАЄ була Асамблея глав держав і урядів. Вона розглядала питання, що становили заг. інтерес для всієї Африки, з метою координації і узгодження заг. політики Організації, а також переглядала структуру, функції і дії всіх органів ОАЄ. Асамблея збиралася на чергові сесії не рідше одного разу на рік і за згодою 2/3 її членів -- на надзвичайні сесії.

Викон. орган ОАЄ -- Рада міністрів (РМ), яка складалася з міністрів закорд. справ держав -- членів ОАЄ. Була відповідальна перед Асамблеєю і виконувала всі її рішення, а також займалася питаннями, переданими їй Асамблеєю. РМ збиралася на звичайні сесії двічі на рік і на надзвичайні -- за згодою 2/3 її членів. Постійним адм. органом ОАЄ, який проводив усю поточну роботу Організації, був секретаріат (обирався на 4 роки) на чолі з ген. секретарем та п'ятьма його заступниками. Діяльність Комісії з посередництва, примирення та арбітражу виявилася неефективною, і з 1972 всі спори між державами-членами вирішувалися Асамблеєю та спеціально створеними органами.

В системі ОАЄ діяло кілька спец, комісій (з економічних і соціальних питань; з освіти, науки, культури і охорони здоров'я; з оборони). Утворена в рамках ОАЄ Комісія афр. юристів була уповноважена заохочувати і розвивати взаєморозуміння та співробітництво між афр. юристами, сприяти прогрес, розвитку і кодифікації міжнар. права. Особливий статус мав Комітет допомоги нац.-визв. рухам (Комітет визволення), завдання якого полягали в координації дій з надання допомоги нац.-визв. рухам в Африці. Він мав власний бюджет і штаб-квартиру в м. Дар-ес-Саламі (Танзанія). 1991 держави -- члени ОАЄ підписали Договір про утворення Афр. екон. співтовариства (АЕС), який набув чинності 1994. Роб. мовами були араб., англ. та французька. Місцеперебування -- м. Аддис-Абеба. 8.VII 2002 на саміті глав держав і урядів континенту в м. Дурбані (ПАР) проголошено утворення Африканського Союзу, у зв'язку з чим ОАЄ припинила своє існування.ької Єдності

Співдружність Незалежних Держав

СНД як об'єднання 12 держав пострадянського простору виникла після розпаду СРСР відповідно до Мінської угоди, Алма-Атинської декларації та Протоколу до Мінського договору. При створенні СНД було визначено, що Співдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД є добровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи припиняти. Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції.

Розвал Радянського Союзу та створення СНД в 1991 році були тільки початком перебігу складних інтеграційних і дезінтеграційних процесів на терені останньої імперії світу. СНД виявилась політично й економічно неспроможною, нестабільною структурою. Неефективність функціонування Співдружності зумовлена її суперечливою природою, яка закладена в концепцію її існування. Власне, СНД виникла як механізм розв'язання протиріч, що виникли в часи "перебудови" ще у колишньому СРСР між союзним Центром і периферією, яку утворювали радянські республіки. Боротьба відцентрових і доцентрових тенденцій розвитку призвела до утворення нових незалежних держав з власним розумінням своїх національних інтересів, тоді як функції "центру" перехопила одна з новоутворених держав - Російська Федерація, яка проголосила себе спадкоємницею СРСР і згодом почала спрямовувати свою політику на відновлення Союзу, тобто знову почала "збирати землі" навколо Москви. Однак зростаюча біполярність відносин в СНД по осі "центр - периферія" фактично призвела до формування двох блоків країн, які мають протилежні погляди на роль, функції, організацію і майбутнє цієї структури.

Функції СНД та труднощі їх реалізації. Утворення СНД в цілому можна вважати історично виправданим на етапі становлення нових держав пострадянського простору, але за сучасних умов, коли цей процес фактично закінчився, її існування стає проблематичним. Щоб розібратися, що є позитивним і що негативним у діяльності СНД за останні сім років, необхідно проаналізувати реальні функції та цілі, що виправдовували її існування. Відзначимо також, що кожна з функцій має подвійну природу (відцентрову та доцентрову) згідно з різними концептуальними схемами бачення СНД:

а) Культурно-історична функція зумовлена спільним минулим і полягає в підтримці відчуття солідарності народів пострадянсько го простору, яке склалося за умов тривалого співжиття в межах Російської імперії та СРСР. Існує також певна гуманітарна єдність країн СНД, зокрема - подібні системи освіти, "російськомовність", родинні зв'язки тощо. Загалом, ця функція збережена в існуванні СНД, що значно пом'якшило "шок" у населення пострадянських країн, викликаний розпадом СРСР. Було збережено режим вільного пересування через нові кордони, конвертованість документів про освіту та наукові звання, елементи спільного інформаційного простору тощо. Разом з тим, у пострадянському просторі набула поширення "гуманітарно-інформаційна" гегемонія РФ (вимоги щодо захисту "російськомовних" і введення подвійного громадянства, тенденційність російських мас-медіа тощо). Навряд чи справедливим можна назвати той факт, що робочою мовою Співдружності визнано лише російську.

б) Міжнародно-правова функція. Утворення СНД сприяло більш цивілізованому вирішенню проблем, пов'язаних з трансформацією колишніх радянських республік у незалежні країни (механізм "розлучення"). Після закінчення цього процесу внаслідок укріплення національних держав, їх виходу на міжнародну арену, укладання двосторонніх міждержавних угод з РФ тощо, міжнародно-правова функція Співдружності в існуючому вигляді втрачає сенс і має отримати інше навантаження.

В ситуації, що склалася, Співдружність як об'єднання незалежних держав поступово трансформується у проросійську наддержавну структуру. Незважаючи на те, що "столицею" СНД за Біловезькими угодами було проголошено Мінськ, основні структури й органи СНД перебувають у Москві. РФ усіляко намагається закріпити в очах міжнародного співтовариства своє право на домінування в СНД, про що, зокрема, свідчить намагання закріпити статус СНД в ООН і під егідою цієї організації безконтрольно проводити свої інтереси. Цьому сприяють і широкі пропагандистські заходи РФ з метою відвернення уваги міжнародного співтовариства від нових незалежних країн або формування їхнього негативного іміджу.

Створення розгалуженої структури органів СНД можна вважати наслідком існування старих стереотипів бюрократичної свідомості радянських часів. У діяльність Співдружності були привнесені принципи радянської системи, і це багато в чому спричинило її неефективність. Фактично рішення органів СНД мають необов'язковий характер, і кожна країна дотримується лише тих з них, які для неї вигідні й узгоджуються з національним законодавством. Так, Україна не підписала Статут СНД і є лише його асоційованим членом, не бере участі в Митному та Платіжному союзах, не працює в органах військового співробітництва. У Міжпарламентській Асамблеї Україна має лише статус спостерігача.

в) Економічна функція. При створенні СНД важливо було зберегти раціональні економічні зв'язки, що сформувалися за умов колишнього єдиного народногосподарського комплексу. Існує взаємодопов нюваність та взаємозалежність економічних систем країн - членів СНД, спільні проблеми у здійсненні економічних перетворень, які можна було б вирішувати узгоджено.

Однак сподівання на створення ефективної моделі міждержавних економічних зв'язків так і не справдилися. В економічних органах СНД закріплено російське домінування. Митна угода здебільшого не спрацьовує, а в торгівлі РФ з країнами СНД існують значні протекціоністські бар'єри, дискримінаційні щодо членів Співдружності. Залежність економік країн СНД від поставок з РФ остання використо вує для значного підвищення своїх цін порівняно із світовиим з метою політичного тиску або досягнення односторонніх вигод. Все це змушує держави Співдружності шукати інші варіанти реалізації власних інтересів економічного розвитку.

г) Військово-політична функція і проблеми безпеки. На початковій стадії існування СНД зберігалися елементи спільного військового командування та воєнної інфраструктури сил стратегічного призначення. З розбудовою національних збройних сил, з передачею ядерних озброєнь з України і Казахстану до РФ, із влагодженням ситуації навколо Чорноморського флоту ця функція поступово відмерла. Спроби її реанімації у вигляді Ташкентського пакту успіху не мали, і фактично військова співпраця переведена в площину двостороннього співробітництва. Функції захисту кордонів по зовнішньому периметру країн Співдружності (крім України) свого часу перейняла на себе РФ, але з розбудовою національних прикордон них військ ця функція також поступово відмирає.

Прихильники реінтеграції пострадянського простору на засадах російського домінування вважають, що без військово-політичної присутності РФ у нових незалежних державах тут неодмінно виникатимуть міжетнічні та міжконфесійні конфлікти. Та практично, якщо ці конфлікти й виникали, то багато в чому не без участі самої РФ. Грузія висловлює незадоволення поведінкою РФ в Абхазії. Азербайджан аналогічно незадоволений російською підтримкою вірменської сторони. Україна могла опинитися перед загрозою масштабного конфлікту в Криму, інспірованого з боку РФ. Чеченський конфлікт виник саме внаслідок неконструктивної позиції Москви тощо. Теза про необхідність російської військової присутності в країнах СНД не витримує критики й відповідає скоріше геополітичним амбіціям Москви, ніж інтересам воєнної безпеки інших країн Співдружності.

Сім років існування СНД засвідчили, що Співдружність як інтеграційне об'єднання держав пострадянського простору так і не склалася. Прийняті її керівними органами близько 800 документів фактично не діють. Координуючі інституції аж ніяк не впливали на розвиток економіки країн СНД. Якщо і виникали деякі елементи інтеграції, то це робилося за рахунок двосторонніх угод. Обсяги торгівлі осьової країни СНД - РФ з іншими членами Співдружності в 2,5 разу менші, ніж з іншими країнами світу. Замість проголошеного економічного зростання, РФ сповзає у все глибшу соціально-еконо мічну кризу.



Азіатсько-Тихоокеанська Рада

АЗПАК (англ. Asian and Pacific Council) - регіональна політико-економічна організація азіатсько-тихоокеанського регіону, до складу якої входять Австралія, Малайзія (до 1973 року), Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни і Японія, а також Південний В'єтнам (до травня 1975 року), Південна Корея і Тайвань.

Організація створена у червні 1966 року на конференції міністрів закордонних справ країн-учасниць (з 1966 по 1972 р. проведено 7 сесій). Робочими органами є Постійний комітет і Секретаріат. Штаб-квартира знаходиться у Бангкоці (Таїланд).

АЗПАК проголосив своєю метою розширення економічного, науково-технічного і культурного співробітництва країн, що входять до нього. Але найбільш реакційні кола намагалися спрямувати діяльність Організації на боротьбу проти національно-визвольних рухів у країнах Далекого Сходу, Південного Сходу, Азії та західної частини Тихого океану.

Країни АЗПАК входили до багатьох регіональних організацій, мають двосторонні угоди зі США і Великою Британією. Наприклад, у 1989 році було підписано американсько-австралійську угоду про подальше співробітництво у військовій сфері терміном на 10 років.

П'ять країн АЗПАК (Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея, Філіппіни, Південний В'єтнам) брали участь в агресії проти народів Індокитаю.

АЗПАК активно підтримував політику США щодо Демократичної Республіки В'єтнам, Китайської Народної Республіки і з Тайванського та Корейського питань.

Успіхи національно-визвольного руху в Індокитаї, прагнення народів азіатсько-тихоокеанського регіону до роззброєння і співробітництва привели до кризи АЗПАК. У березні 1973 року Постійний комітет АЗПАК не зміг прийняти рішення про проведення чергової сесії Ради, тому що Австралія і Малайзія не брали участі в її засіданні, а Японія і Нова Зеландія були представлені спостерігачами.

У червні 1973 року було вирішено відкласти сесію на певний час. Це рішення практично паралізувало діяльність Ради. У 1975 році Нова Зеландія і Таїланд відкликали своїх представників з АЗПАК.

Ідею США і Японії про перетворення АЗПАК у так звану Тихоокеанську співдружність було відкинуто у зв'язку з ініціативою Австралії про розширення співробітництва в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Водночас, зміцнюються та поглиблюються двосторонні й багатосторонні зв'язки між країнами-учасниками АЗПАК.

В системі АЗПАК працюють два регіональні центри: з питань продовольства і добрив (Тайвань), а також культурний і соціальний (Південна Корея).

АЗПАК не має об'єднаного військового командування та об'єднаних збройних сил, але багато уваги приділяється розвиткові військових зв'язків між країнами Ради.

Размещено на Allbest.ru

...