Місце України у міжнародних відносинах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Варіант22

1. Визначте місце України у міжнародних аграрних відносинах

2. Перешкоди стосовно членства України в ЄС.

3. Діяльність українських банків на міжнародних ринках.

Використана література

1. Визначте місце України у міжнародних аграрних відносинах

Аграрний сектор у всьому світі - важливий сектор економіки, де державне втручання є швидше закономірністю, ніж винятком. Для цього існує багато причин. Україна має значний потенціал аграрного виробництва. Її земельні ресурси становлять 42 млн. га сільгоспугідь з переважно родючими ґрунтами чорноземного типу. Проте наявний потенціал використовується не більш як на третину. Однією з причин цього є низька економічна ефективність аграрного виробництва. Про це свідчать, зокрема, велика частка населення, зайнятого в агропромисловому виробництві (далі АПВ), та низька продуктивність праці. Якщо у країнах ЄС потреби в сільськогосподарській продукції задовольняють близько 5% загальної чисельності робочої сили, у США - 3%, то в Україні - близько 22,7%, або 4,8 млн. чоловік. На одного працівника у сільському господарстві України припадає річна валова додана вартість в 2500 USD, що у 8-16 разів менше, ніж у розвинутих країнах світу.

Таке явище стало наслідком як системної економічної кризи у країні, так і надзвичайно повільного й суперечливого процесу реформування АПВ. Навіть досягнуті, починаючи з 2000 року, позитивні зрушення істотно не змінили його економічно складного становища: основні показники сільськогосподарського виробництва нижчі від рівня 1990 року; залишаються складними соціальні проблеми - життєвий рівень селян наближається до критичної межі, оплата праці у сільському господарстві набагато нижча, ніж в інших секторах економіки, і становить у середньому 147 грн. на місяць, тоді як у промисловості - 406 грн., а в середньому по Україні - 305 грн.; не відбулося становлення ефективного власника.

Аграрна реформа, яка проводиться в Україні, є складовою масштабнішого процесу - глибокої соціально-економічної та політичної трансформації українського суспільства, що об'єктивно зумовлює суперечливі тенденції її проведення. Стратегічні перспективи аграрної реформи залежать від того, які саме тенденції - позитивні чи негативні - переважать у кінцевому підсумку з урахуванням багатьох зовнішніх чинників.

Найпомітніший вплив на здійснення і результативність аграрної реформи в Україні мають такі чинники:

макроекономічні, що визначають поведінку (очікування, ініціатива) суб'єктів господарської діяльності в АПК та економіці у цілому;

інституційні, які включають формування нормативно-правової бази, розвиток ринків сільськогосподарської продукції, вдосконалення механізмів державного управління і розвиток недержавних інститутів регулювання АПК, формування нової системи ціннісних орієнтацій населення країни;

структурні, пов'язані з формуванням довгострокових пріоритетів соціально-економічного розвитку держави;

бюджетні, податкові, кредитно-фінансові, цінові та інші, що визначають ефективність ринкових регуляторів АПК;

зовнішньоекономічні, від яких залежить характер впливу зовнішнього середовища на розвиток аграрного сектора економіки;

екологічні, пов'язані із забезпеченням сталих умов землекористування;

соціальні, від яких залежать рівень підтримки заходів аграрної реформи на селі, ступінь підготовленості селян до опанування нових технологій виробництва та управління.

Аналіз механізмів і характеру впливу вказаних чинників на здійснення аграрної реформи дає змогу сформулювати можливі напрями та конкретні заходи з підвищення її результативності.

Незважаючи на певні позитивні зрушення, структура сільськогосподарського виробництва залишається деформованою. Переважного розвитку набули лише окремі високорентабельні галузі рослинництва, тваринництво ж перебуває у занепаді. Частка матеріальних витрат у загальній структурі витрат сільськогосподарського виробництва зросла протягом 90-х років майже на третину, що спричиняє прогресуючу втрату конкурентоспроможності підприємств.

Україна має значний нереалізований потенціал експорту сільськогосподарської продукції. При цьому важливим фактором, який сприятиме просуванню українського експорту продовольства на світовий ринок, повинен стати вступ до Світової організації торгівлі (СОТ).

Бажання України бути повноправним членом СОТ має економічний і політичний контекст. Вона прагне зайняти свою нішу в міжнародній торгівлі й брати участь поряд із розвиненими країнами в регулюванні відносин у цій сфері. Очевидна також зацікавленість в економічних вигодах від приєднання до СОТ, пов'язаних передусім з одержанням сприятливіших умов на ринках країн-учасниць.

Крім того, те, що членами СОТ є більшість країн світу, означає, що країни, які не є членами СОТ, у своїх відносинах з країнами-членами все одно матимуть в односторонньому порядку підпорядковуватися вимогам СОТ, не володіючи відповідними правами для захисту своїх інтересів за положеннями цієї міжнародної організації.

Нові члени вступають у СОТ “на умовах, узгоджених з країнами, що вже входять до СОТ”. Це різко відрізняється від загального раунду торговельних переговорів, де остаточні рішення приймалися за згоди кожної з країн-учасниць. Ця особливість приєднання дає можливість як країнам-претендентам, так і членам СОТ добиватися один від одного особливих умов та зобов'язань, тобто у цій ситуації можлива більш гнучка трактова правил і процедур СОТ.

Перспективи країн, які приєднуються до СОТ, залежать від уміння трактувати основні положення угод СОТ, виходячи з національних інтересів виграшно висвітлювати національний торговельний режим, досягати компромісів на основі обміну поступками при жорсткому відстоюванні найпринциповіших позицій. Саме цим визначаються істотні відмінності в конкретних результатах досягнутих домовленостей стосовно умов приєднання до СОТ окремих країн, що набули членства з 1995 року.

Потенційно членство в СОТ може зумовити для України як держави такі узагальнені економічні переваги:

· відкрити для українських виробників кращі експортні можливості;

· збільшити масштаби виробництва та дохідності в експортоорієнтованих галузях економіки, у тому числі й сільському господарстві, в результаті лібералізації режиму доступу до зовнішніх ринків і власних конкурентних переваг на ньому;

· прискорити структурні та виробничі реформи в аграрному секторі за рахунок іноземних технологій, інвестицій, менеджменту. Структурні пріоритети визначатимуться потенціалом конкурентоспроможності галузей і підприємств на зовнішніх ринках, а спрощення процедур доступу до цих ринків має прискорити структурні зміни;

· збільшити дохідну частину бюджету за рахунок зростання надходжень від експорту;

· уникнути антидемпінгових розслідувань.

Проте членство в СОТ може зумовити й певні наслідки:

· переваги вільного доступу на ринки більшою мірою стосуються ринків з ціновою конкуренцією, тобто ринків сировинної продукції. Тому, якщо Україна покладатиметься лише на дію ефектів торговельної лібералізації, то вона ще тривалий час утримуватиметься у сфері низькотехнологічного експорту з низьким рівнем прибутків;

· зменшення імпортного мита може завдати збитків державному бюджету;

· імовірне захоплення частки внутрішнього продовольчого ринку недобросовісною конкуренцією з боку іноземних фірм-виробників;

· наявність численних регіональних режимів вільної торгівлі, які є винятком з режиму найбільшого сприяння, що його надає участь у СОТ, обмежує дію норм і правил СОТ (стаття XXIV ГАТТ). За таких умов Україна, що не є учасницею угод про вільну торгівлю, може опинитися у менш вигідному становищі. Особливо це стосується відносин нашої держави з ЄС.

Для вітчизняних товаровиробників сільськогосподарської продукції й трейдерів вступ до СОТ дає можливість:

· збільшити прибутки, пов'язані з масштабністю виробництва продукції та її реалізацією на зовнішніх ринках;

· одержати ширший доступ до іноземних інвестицій;

· збільшити доходи за рахунок можливого підвищення цін на внутрішньому ринку - зростання експорту сільськогосподарських товарів, які виробляються в Україні, має приводити до підвищення ціни.

Можливі обмеження й наслідки:

· наслідком лібералізації зовнішньої торгівлі може стати збільшення конкуруючого імпорту продовольства, зокрема цукру, молочних продуктів, овочів та фруктів, а вітчизняні виробники можуть виявитися неготовими до жорсткої конкуренції, що зумовить скорочення виробництва в окремих галузях, зростання рівня безробіття;

· відкриття внутрішнього ринку може спричинити вимивання з нього необхідної для вітчизняної харчової промисловості сировини і стратегічно важливих кормових ресурсів (насіння соняшнику, продовольчого та кормового зерна);

· зниження рівня тарифів знизить імпортні ціни, відповідно - внутрішні ціни і доходи неконкурентоспроможних виробників;

· дотримання вимог СОТ має також зменшити внутрішню підтримку сільськогосподарських товаровиробників.

Найбільш позитивні результати вступу до СОТ очікуються для споживачів:

· лібералізація торгівлі зумовить розширення асортименту та поліпшення якості пропонованих на ринку продовольчих товарів,

· можна сподіватися певного зниження цін на внутрішньому ринку, що є результатом конкуренції іноземних та вітчизняних товарів

· споживачі також можуть одержати доступ до більш високооплачуваної праці.

Існує думка, що від входження до СОТ безпосередню вигоду матиме певна група підприємств-експортерів, багато з яких за відносної дешевизни ресурсів в Україні й нині спроможні витримувати значні перепади імпортних тарифів. Зростання експортоорієнтованих виробництв та збільшення обсягів імпорту загрожують посиленням диференціації національних підприємств на ліквідних експортерів і “загниваючих” внутрішніх виробників. Проте в такому разі у стратегічній перспективі експортери також приречені на занепад. Адже виробники-експортери у будь-якому разі є споживачами продукції підприємств, які працюють на внутрішній ринок. А отже, якість та конкурентоспроможність їхньої продукції залежить від якості й вартості ресурсів, виробничої інфраструктури тощо.

Взагалі результати вступу до СОТ для економіки України в цілому та для її аграрного сектора зокрема багато в чому визначатимуться зобов'язаннями, які візьме на себе держава у процесі приєднання.

Міжнародна торгівля сільськогосподарською продукцією в рамках СОТ регулюється прийнятою у результаті Уругвайського раунду переговорів Угодою про сільське господарство, що передбачає переведення всіх нетарифних бар'єрів щодо імпорту сільськогосподарської продукції в тарифи і визначення їх верхньої межі; поступове зниження імпортних тарифів; скорочення внутрішньої підтримки та експортних субсидій для сільського господарства.

Заходи внутрішньої підтримки сільського господарства за їхнім впливом на виробництво класифікуються на три групи: “зелений кошик”, “блакитний кошик” та “жовтий кошик”. Заходи, які належать до двох перших груп, вважаються такими, що не мають стимулюючого впливу на виробництво і не підлягають скороченню. На відміну від цього, заходи, які належать до “жовтого кошика” і визначаються як сукупний вимір підтримки сільського господарства, мають стимулюючий вплив на виробництво й “викривляють” торгівлю, тому підлягають скороченню.

Слід зазначити, що в Україні загалом існує значно нижчий рівень державної підтримки сільського господарства, ніж у розвинених країнах. Видатки на зазначені цілі останніми роками становили близько 0,5 ВВП, тоді як в Угорщині - 1,8, Японії та ЄС - по 1,7, Чехії - 1,6, США - 1,5, Канаді - 1,3, Росії - 0,8%. З розрахунку на душу населення субсидії були: в Японії - 566 дол., США - 350, ЄС - 336, Канаді - 163, Угорщині - 111, Чехії - 100, Росії - 60, а в Україні - лише 3,3 дол. США. Розвинені країни загалом виділяють на підтримку конкурентоспроможності сільського господарства 1 млрд. дол. США щодня.

Досвід багатьох країн показує, що у витратах на внутрішню підтримку зростає частка заходів “зеленого кошика”. За даними Секретаріату СОТ, все більше країн віддають перевагу цим заходам, які практично не впливають на розширення аграрного виробництва, проте сприяють поліпшенню умов функціонування аграрного сектора. Тому для України було б доцільним збільшувати фінансування саме зазначених заходів.

Що стосується експортних субсидій для сільськогосподарської продукції, то Україна не використовувала їх у минулому і взяла на себе зобов'язання не використовувати в майбутньому. Взагалі із більш як 140 держав-членів СОТ - лише 25 пов'язані зобов'язаннями по експортних субсидіях, що дають змогу законно використовувати їх до певного часу.

Відмінності умов вступу в СОТ між учасникам Уругвайського раунду і країнами, які приєдналися пізніше, найбільш очевидні в галузі пропозицій щодо доступу на ринок. Причина у тому, що Угода про сільське господарство не містить детального опису вимог до лібералізації тарифів для нових претендентів. Тому в практиці рівень тарифних пропозицій країн-претендентів по конкретних продуктах потрібно узгодити у ході двосторонніх переговорів із зацікавленими членами СОТ.

Реально на двосторонніх переговорах у претендентів нині набагато менше свободи у встановленні прийнятних для них тарифних ставок на стратегічні продукти - зернові, цукор, молочні продукти тощо. Таким чином, зобов'язання щодо доступу на ринок для нових членів стали більш обтяжливими, ніж для країн, які вжне є членами СОТ.

Україна на даний час узгодила з Робочою групою СОТ понад 95% тарифних позицій по сільськогосподарській продукції. Залишилися неузгодженими близько 20 запитів, що в основному стосуються Польщі.

Для України надзвичайно важлива і необхідна розробка нових стандартів якості на продовольчі товари, які відповідають вимогам СОТ, вдосконалення ветеринарно-санітарних та карантинних вимог, встановлення досить жорстких обмежень на імпорт трансгенної й інших видів продукції, заборонених до ввезення згідно з вітчизняним законодавством. Повинні бути чітко розмежовані харчові продукти, які виробляються природним шляхом без застосування хімічної обробки, змін у генній структурі, без хімічних домішок, що подовжують строк зберігання, поліпшують смакові якості, зовнішній вигляд тощо, від харчових продуктів, які вироблені із застосуванням усього цього. На нашу думку, реалізація такої концепції матиме як результат зростання конкурентоспроможності вітчизняних продовольчих товарів на внутрішньому ринку та (що ще важливіше) спонукатимуть населення до вживання в їжу продуктів вищої якості.

Підсумовуючи вже вищесказане, можна стверджувати, що у даний час для аграрного сектора України надзвичайно важливі освоєння зовнішніх ринків, розширення експортної орієнтації виробництва, що повинно стати одним з основних чинників економічного зростання галузі. Це особливо актуально ще й тому, що значна частина продукції не має попиту на внутрішньому ринку внаслідок низької купівельної спроможності населення, і саме ця обставина є основним стримуючим чинником розвитку українського сільського господарства.

Одним із факторів, який сприятиме зміцненню позиції України на світовому ринку продовольства, може стати вступ до Світової організації торгівлі. Проте треба чітко розуміти, що система ГАТТ/СОТ в ніякому разі не є панацеєю від невдач на внутрішніх і зовнішніх ринках. При вмілому використанні це лише ефективний інструмент реалізації власних конкурентних переваг. Баланс вигод та втрат України від вступу до СОТ залежить не тільки від нинішніх порівняльних переваг різноманітних секторів української економіки, але й від того, як уряд оцінить можливості розвитку переваг, одержаних від членства у СОТ, та реальність загрози з боку потенційних негативних наслідків.

2. Перешкоди стосовно членства України в ЄС

міжнародний європейський союз валютний

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України. Позиція України щодо Європейського Союзу вперше на законодавчому рівні була сформульована в Основних напрямах зовнішньої політики України, що були схвалені Верховною Радою України 02 липня 1993 р.

Політична база відносин між Україною та ЄС забезпечується Європейською політикою сусідства (ЄПС). Політичний діалог регулярно проводиться на рівні самітів, Рад з питань співпраці України та ЄС, а також зустрічей урядових і політичних керівників у форматі трійки. ЄС почав реалізацію ЄПС після раунду розширення у 2004 році з метою компенсації наслідків виключення з цього раунду для країн, які є близькими сусідами нових членів ЄС, особливо на східному кордоні. Нинішній «робочий та керівний інструмент» ЄПС - це спільно узгоджений План дій Україна-ЄС, що визначає першочергові задачі політики щодо внутрішньодержавних реформ у таких основних галузях: політичний діалог та реформи, торгівля й заходи з підготовки країни-партнера до поступового отримання долі участі на внутрішньому ринку ЄС, юстиція і внутрішні справи, енергетика, транспорт, інформаційне суспільство, навколишнє середовище, науково-дослідницька та інноваційна діяльність, а також соціальна політика і міжособистісні стосунки.

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС), підписана 16 червня 1994 р. Угода набула чинності 1 березня 1998р., термін її дії завершився 28 лютого 2008 року. Угода започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Подібно до інших угод, що було запропоновано ЄС колишнім республікам СРСР, УПС, укладена з Україною, забезпечує правову базу для політичного діалогу; вона визначає головні загальні цілі щодо сприяння торгівлі, інвестиціям, сталому розвитку, співпраці в економічній, соціальній, фінансовій, громадянській, науковій, технологічній та культурній сферах, а також щодо зближення правових норм і підтримки зусиль України, спрямованих на консолідацію демократії та розвиток економіки усередині країни. На відміну від інших центрально-східноєвропейських країн, які мають з Європейським Союзом угоди про асоційоване членство, а більшість з них уже розпочали безпосередні переговори про вступ до нього, в УПС прямо не йдеться про перспективи приєднання України до ЄС.

5 березня 2007 року Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нового рамкового договору, який тимчасово носить робочу назву "нова посилена угода" між Україною та ЄС. На період до укладення угоди щороку автоматично продовжується чинність УПС за взаємною згодою сторін. Незважаючи на те, що існує можливість щорічного продовження дії УПС, тобто продовження її дії після 2008 року, ЄС і Україна визнають необхідність обговорення нової, масштабнішої угоди між Україною та ЄС, яка краще відповідатиме статусу наших стосунків, що постійно розвиваються.

Указом Президента України було затверджено "Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу", розраховану на період до 2007 року. Набуття Україною повноправного членства в ЄС було проголошено стратегічною метою, а отримання статусу асоційованого члена ЄС - головним зовнішньополітичним пріоритетом України у середньотерміновому вимірі.

Крім того, укладено низку галузевих угод та документів міжнародно-правового характеру, згідно з якими здійснюється співробітництво між Україною та ЄС. Україна є учасницею ініціативи ЄС «Східне партнерство», установчий саміт якої відбувся 7 травня 2009 у м. Прага.

Партнерський діалог Україна-ЄС розвивається у рамках щорічних засідань Самміту Україна-ЄС за участю Президента України та Трійки ЄС у складі глави уряду або держави країни-головуючої в ЄС, Президента Європейської Комісії та Високого Представника ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики; Ради з питань співробітництва за участю Прем'єр-міністра України та Трійки ЄС у складі міністра закордонних справ країни-головуючої в ЄС, Президента ЄК та Високого Представника ЄС з СЗБП; Комітету та галузевих підкомітетів з питань співробітництва; Комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна-Трійка ЄС та постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та консультацій на високому і експертному рівнях.

Сьогодні ми маємо новий Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 року, в якому в ст. 11 зазначається: Україна як європейська позаблокова держава здійснюватиме відкриту зовнішню політику та прагнутиме співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від держав, груп держав чи міжнародних структур. Однією з основних засад зовнішньої політики визначено забезпечення інтеграції нашої держави до європейського політичного, економічного, правового простору з метою набуття членства в Європейському Союзі.

2008 року Україна набула членства в СОТ. Вступ України до СОТ створив підґрунтя для початку переговорів стосовно нової угоди з Європейським Союзом, основою якої мала стати зона вільної торгівлі. У вересні 2008 року на Паризькому саміті Україна-ЄС сторони дійшли згоди, що це буде угода про асоціацію. У зв'язку з підготовкою нової угоди в червні 2009-го на засіданні Ради з питань співробітництва Україна-ЄС у Брюсселі схвалили Порядок денний асоціації (ПДА). Цей документ набрав чинності 24 листопада 2009 року шляхом обміну нотами між дипломатичними відомствами України та ЄС. ПДА замінив План дій Україна-Євросоюз. Він знаменує початок першого етапу інтеграції України до Євросоюзу, бо спрямований на імплементацію майбутньої угоди про асоціацію, складником якої стане зона вільної торгівлі.

Як і інші документи, ухвалені Радою з питань співробітництва, ПДА має рекомендаційний характер. Його положення можна віднести до м'якого права, застосування якого з боку ЄС є найбільш характерним для регулювання насамперед політичних відносин як всередині Союзу, так і в стосунках ЄС із третіми країнами. Проте ПДА стає найбільш практично значимим серед усіх документів, які визначають основи співпраці України та Євросоюзу. Він не має термінів виконання. Метою його ухвалення є полегшення імплементації тимчасової, а потім повноцінної угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

На наш погляд, відокремлення економічної інтеграції від політичної асоціації є штучним і лише вносить плутанину, спровоковану позицією української сторони у визначенні нових рамок відносин України з ЄС, в основі якої лежить політична кон'юнктура. Річ у тім, що серед західних концепцій розвитку інтеграції однією з найвпливовіших залишається концепція поділу процесу економічної інтеграції на стадії, кожна з яких має відповідні ознаки й передбачає подальше її поглиблення та поширення на нові сфери. До таких стадій відносяться зона вільної торгівлі (ЗВТ), митний союз, спільний ринок, економічний союз і повна інтеграція. Інтеграція розпочинається зі створення ЗВТ. Підписання угоди про асоціацію з ЄС, складовою якої є створення ЗВТ, означатиме перехід до першої стадії інтеграції України до Європейського Союзу. Позаяк інтеграція є складником асоціації, немає сенсу говорити окремо про економічну інтеграцію й політичну асоціацію в межах однієї угоди. Такий поділ був би виправданим, якби йшлося про дві різні угоди. Позиція ЄС ґрунтується на недоцільності підписання двох окремих угод, що відповідає наявній договірній практиці Союзу. Оскільки ПДА є спільним документом, то в ньому певним чином знайшла своє віддзеркалення позиція обох сторін.

«Найсвіжішим» пунктом у відносинах Україна - ЄС є інтерв'ю Європейського комісара з питань розширення Європейського Союзу і європейської політики сусідства Штефана Фюле виданню "Комерсант-Україна" від 20 вересня 2011року. Штефан Фюле виключає закріплення перспективи членства України у Європейському Союзі в угоді про асоціацію між Україною і ЄС. При цьому він зазначив, що ЄС дуже рішуче настроєний завершити переговори щодо угоди про асоціацію, а також підписати з Україною договір про створення зони вільної торгівлі. Нагадаємо, що 17 вересня прем'єр-міністр Микола Азаров заявив, що вважає необхідним закріплення перспективи членства України в ЄС в угоді про асоціацію між Україною і ЄС.

Проаналізувавши еволюцію відносин з ЄС можна зробити висновок, що Україна далеко не повністю використовувала надані можливості для зближення з ЄС. Невідповідність нормативно-правової бази та реалій призвели до того, що Україні відмовили у вступі і, навіть, у асоційованому членстві у ЄС. Нинішнім пріоритетом ЄС у відносинах з Україною є укладення Угоди про асоціацію, та створення зони вільної торгівлі. При цьому ЄС налаштований на розвиток адекватного співробітництва на всіх актуальних напрямках, акцентуючи значну увагу на взаємодії в енергетичній сфері. У вимірі регіонального співробітництва Україна позиціонується Європейським Союзом в якості однієї із ключових держав Східної Європи. Зокрема, ключова роль відводиться Україні у рамках ініціативи ЄС „Східне партнерство”. Саме ці напрямки співпраці слід розглядати як першу сходинку інтеграції до ЄС.

Поки що Україна не готова стати членом ЄС тому, що не відповідає стандартам цього об'єднання держав. Всім бажаючим вступити до ЄС надсилаються питання у кількості 2400 запитань, в тому числі, як приклад, яка в країні висота тротуарів (відповідь на усі питання містить інформацію про те, чи можуть українські інваліди нормально пересуватись).

За даними соціологічних опитувань, що проводились в 2004-2006 рр., громадяни ЄС згодні схвалити вступ держави - кандидата за таких умов:

* країні дотримуються прав людини і принципів демократії (79 % опитаних визнали відповідність цим вимогам важливою);

* рівень економічного розвитку країни має наближатись до рівня держав - членів ЄС (4 % опитаних);

* країна - кандидат має застосовувати правила і стандарти ЄС (69 %);

* приєднання нових членів не має бути занадто дорогим для держав - чинних членів ЄС (58 %);

* країна має активно боротися з організованою злочинністю і перевезенням наркотиків (78 %);

* уряд держави - кандидата має здійснювати достатні заходи зі збереження навколишнього середовища (70 %);

* держава - кандидат має вносити свою частку коштів до бюджету ЄС (68 %).[1]

Найефективним критерієм людського виміру є індекс людського розвитку людини, розроблений ООН. Цей індекс також враховується при прийнятті рішення про розширення ЄС. Він слугує комплексним вираженням виміру трьох базових змінних: довголіття, освіченості і рівня життя. Індекс людського розвитку враховується при прийнятті рішення про розширення ЄС.

Для України євроінтеграція є ще й культурним вибором, адже Київ є світовим центром православ'я. Це принципова відмінність між положенням України і країнами Центральної Європи. Інтереси Заходу, на його думку, були пов'язані не стільки із насадженням демократичних цінностей, скільки з побудовою в регіоні певної системи безпеки, яка б стримувала вже не військову небезпеку, а, скоріше, соціальну. В колишньому Радянському Союзі виникли могутні міграційні потоки, зросла торгівля наркотиками, людьми, зброєю і т. п. Україна залишається предметом впливу, але розраховувати на те, що Захід буде боротись за Україну, немає ніяких причин. Намагаючись виробити зовнішньополітичну стратегію України, прогнозуючи майбутнє європейської інтеграції та шанси України стати повноправним членом ЄС, не слід забувати про культурні фактори.

Значною мірою інтеграція залежить від цілеспрямованих дій та зусиль держав, які в ній зацікавлені. Нині, як відмічає Ростіашвілі, відбулася переорієнтація теорії від її концентрації на природному характері соціального прогресу як спонтанного і неминучого продукту еволюції до акцентування того феномена, що отримав назву «соціального телесизму» (від грецького - подія, здійснення; в політичній теорії - розумно планований прогрес, досягнення бажаних цілей шляхом розумного звернення до засобів), а також розширення уявлень про державу, як про «мотор» культурних і взагалі прогресивних перетворень у суспільстві.

Об'єднана Європа висуває ряд умов, за виконання яких шанси України стати членом ЄС, будуть зростати. Найбільш суттєві зауваження Об'єднаної Європи до України можна звести до трьох: по - перше, європейці вважають Україну недостатньо демократичною, вони вказують на відсутність верховенства права, обмеженість свободи преси і т. п.; по - друге, в Україні велика доля бідних громадян; по - третє, Україна відстає від Європи в технічному і технологічному оснащенні економіки.

Невизначеність українських політиків і економістів, підприємців щодо майбутнього європейської інтеграції цілком обґрунтована, адже немає точно визначених термінів проведення таких переговорів, вони відкладаються на невизначений час; українські політики не врахували всі перешкоди на шляху європейської інтеграції.

Хоча Україна й поза межами Євросоюзу, але вона успішно асоціюється з процесом здійснення спільної європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Наша держава бере участь у Поліцейських місіях ЄС в Боснії і Герцеговині та Республіці Македонія.

Укріпленню правової основи цієї співпраці слугуватиме укладення Угоди про участь України в операціях Європейського Союзу з врегулювання кризових ситуацій, а також процедур обміну інформацією, які очікуються найближчим часом. ЄС визнає також важливу роль України у забезпеченні безпеки і стабільності на континенті, а також її високий промислово - технологічний потенціал у військовій сфері, що підтверджується практикою запрошення нашої держави до проведення військових навчань за участю підрозділів ЄС.

Стрімко розвивається торговельно - економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом. З року в рік стабільно зростає двосторонній зовнішньоторговельний оборот та прямі іноземні інвестиції з країн ЄС в українську економіку. На сьогодні ЄС є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України у світі (на 25 країн - членів ЄС припадає 33 % зовнішньоторговельного обороту України).

Дуже активно Україна взаємодіє з ЄС у сфері боротьби з нелегальною міграцією, реадмісії, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, здійснює активне реформування прикордонного менеджменту, міграційно - візової політики та відповідної правової бази.

Україна, в контексті розширення ЄС, прагне не допустити появи нових розподільчих ліній в Європі та виступає за забезпечення недискримінаційного порядку в'їзду до країн - членів ЄС своїх громадян. Робота в цьому напрямі, зокрема, передбачає: перспективне запровадження довгострокових багаторазових віз для громадян України, які на постійній основі беруть участь в економічних, культурних, спортивних, наукових і навчальних обмінах з ЄС; полегшення порядку перетину кордону для громадян України, що мешкають в прикордонних з ЄС районах, а в довгостроковій перспективі - спрощення візового режиму ЄС для всіх категорій українських громадян.

Зараз помітно активізувалося співробітництво України та ЄС в галузі енергетики, в тому числі ядерної, сільського господарства та охорони навколишнього середовища. Поступово зростає політична та фінансова допомога Україні з боку ЄС у вирішенні проблем в енергетичному секторі та подоланні наслідків аварії на Чорнобильській станції.

ЄС здійснює підтримку у реформуванні системи управління газотранспортною системою України, проведенні технічного аудиту нафтотерміналу «Південний» та техніко - економічному обґрунтуванні для проекту транспортування каспійської нафти нафтопроводом Одеса-Броди-Гданськ, підтримується розвиток альтернативної енергетики в Україні, модернізація вугільної промисловості тощо.

Стратегічним напрямом співробітництва України та ЄС є сфера космічних досліджень. Враховуючи той факт, що Україна належить до вісімки держав, які мають значний космічний, технічний та технологічний потенціал, 22-го вересня 2004 року Європейська Комісія звернулася до Ради Міністрів ЄС з пропозицією розпочати переговори з Україною щодо угоди про співпрацю у створенні Глобальної навігаційної системи. Передбачається, що така співпраця буде розвиватися в галузі промисловості, науково - дослідницькій роботі, зокрема, в питаннях стандартизації, в контролі сумісності регіональних систем тощо.

Головне завдання Україна на сьогоднішньому етапі вбачає в утвердженні європейських цінностей і стандартів в політиці, економіці, соціальній сфері. У цьому - запорука суспільної стабільності і сталого розвитку нашої держави.

Не дивлячись на перешкоди, інтегративні процеси будуть відбуватись тому, що не тільки Україна зацікавлена в ЄС, а і ЄС певною мірою зацікавлений в Україні. Як вважає М. Михальченко, якщо Україна стане членом ЄС, політична вага останнього зросте. ЄС зацікавлена в українському ринку, але за умови вирішення проблеми бідності, яка нині є дуже гострою. Європейський ринок іноді називають суперником, його розширення сприятиме ще більшій економічній могутності цього об'єднання.

ЄС має намір запропонувати Україні місце на єдиному ринку, де існує свобода переміщення грошових потоків, свобода торгівлі товарами, свобода переміщення людей. Також ЄС планує спільно з Україною визначити стратегії в сфері економіки, транспорту, телекомунікацій.[17]

Саме від європейської інтеграції виграють громадяни України - вони отримають більше можливостей захисту своїх прав. Для них будуть не тільки відкриті європейські ринки праці, але на них буде розповсюджуватись і соціальні програми, хоча не всі категорії українських громадян виграють від зближення з Європою; очевидно, програють українські селяни. В СРСР продуктивність праці в сільському господарстві складала 25 % від продуктивності праці в розвинених країнах Заходу; нинішнє село не має навіть тієї техніки, що мала місце при соціалізмі. Крім того, вони можуть втратити землю. Земля - дорогий товар, який буде користуватись попитом у багатих західноєвропейців. Програють ті, хто працює на підприємствах, основні фонди яких на 80 % застаріли. Складно буде адаптуватись до нових умов людям старшого і середнього віку.

3. Діяльність українських банків на міжнародних ринках

Банківська система України має певні можливості для виходу на міжнародній ринок банківських послуг. Але для цього необхідно впроваджувати певні заходи для створення сприятливих умов спочатку всередині країни. Нині без удосконалення механізмів банківського регулювання, спрощення механізмів проведення банківських операцій України не зможе конкурувати з більш розвинутими країнами світу.

Банки України встановлюють значно більші ніж на міжнародному ринку банківського кредитування відсотки за користування редитом.Стратегічним напрямом розвитку банківської системи України має стати її спрямованість у світовій банківський простір на основі глобалізації фінансових ринків.

Основною інтеграції національної банківської системи у світову є концентрація українського банківського капіталу і зростання капіталізації, що сприятиме підвищенню фінансової стійкості та надійності вітчизняних банків.

Посилення конкуренції на ринку банківських послуг України сприятиме зниженню вартості фінансових ресурсів та полегшенню доступу до них для підприємств і населення. Збільшення присутності іноземного капіталу в національній банківській системі має відбуватися з урахуванням усіх позитивних і негативних чинників, потенційних ризиків на основі світового досвіду, щоб забезпечити дотримання національних інтересів та уникнути загроз фінансовій безпеці країни. Злиття вітчизняного та іноземного капіталу може полегшити вихід українських банків на міжнародний ринок банківських послуг та впровадження міжнародної діяльності.

Характерні риси та особливості розвитку банківської системи України

Потужна банківська система є необхідною умовою забезпечення сталого економічного зростання в Україні. Вітчизняні банки проходять серйозну перевірку часом в умовах постійних економічних трансформацій. Швидка зміна умов функціонування, відкритість зовнішньому середовищу, схильність до внутрішніх перетворень спонукають банківську систему до постійного удосконалення. Рівень розвитку економіки значною мірою залежить від стану банківської системи.

Стратегія держави щодо банківської системи країни ґрунтується на принципі верховенства права і збереженні та зміцненні ринкових засад діяльності банків і використанні переважно опосередкованих методів впливу на процеси, які відбуваються у банківській сфері, шляхом формування відповідної законодавчої та нормативної бази функціонування банків і ринку фінансових послуг та реалізацію контролю за виконанням установлених вимог. Частка держави також є в капіталі деяких банків і вона бере безпосередню участь у їх управлінні.

Основою для зміцнення банківської системи України, підвищення її надійності та стійкості до криз є достатній рівень капіталізації. Як відомо, сумарний балансовий капітал усіх банків нашої країни (станом на січень 2007.р..-- 3,52 млрд дол. США) приблизно дорівнює розміру капіталу одного із провідних зарубіжних банків. А загалом обсяг капіталізації усіх українських банків становить близько 5,4% до ВВП (порогове значення цього показника -- 20% ), що створює реальну загрозу фінансовій безпеці держави.

З огляду на те, що 55% української економіки перебуває у «тіні», занадто низька капіталізація вітчизняних банків, особливо у зв'язку із вступом України до СОТ, може призвести до того, що вони стануть неконкурентоспроможними порівняно з іноземними (нині у банківській системі України працює близько 13% іноземного капіталу) [35].

Розв'язання цієї проблеми можливе не лише за рахунок прибутків банків та додаткових внесків акціонерів, а й за умови довіри суспільства до вітчизняних банків як до надійних грошово-кредитних установ. Він пропонує здійснювати нарощення капіталу відкрито і публічно, щоб населення знало організаційну форму банків, їх власників, зокрема й реальних. Окрім того, банки мають щомісячно оприлюднювати власні активи, широко використовувати фондовий ринок (більш як 90 комерційних банків -- це ВАТ) для визначення реальної вартості банківських акцій.

Для банків з недостатньою капіталізацією з боку НБУ має бути передбачено такі заходи впливу: зобов'язання продажу акцій; заборона на виплату дивідендів; обмеження на рівень відсоткових ставок за зобов'язаннями; заборона на виплату надлишкових компенсацій менеджменту і на прийняття депозитів від банків-кореспондентів; введення обмежень на сплату відсотків за боргами та здійснення операцій, які істотно відрізняються від їх звичайної діяльності.

Щоправда, систематичне спрямування прибутку на поповнення капіталу (а отже, несплата дивідендів) знижує привабливість банківських акцій для потенційних інвесторів. За таких обставин стимулом для відповідного розподілу прибутку на користь капіталізації може бути запровадження певних пільгових умов для оподаткування тієї його частини, яку спрямовують на збільшення банківського капіталу .

Аналіз процесів функціонування вітчизняних банків у світовому фінансовому просторі

Широкий доступ до фінансових ресурсів є однією з визначальних умов розвитку національного господарства. Економіка будь-якої країни на сучасному етапі не може обійтися без виходу на світові ринки. На сьогодні, нажаль, чи не єдиною можливість роботи вітчизняних банків на світовому фінансовому ринку є валютний дилінг, як правило, на умовах маржинальної торгівлі. У результаті дії маржинального механізму учасник ринку оперує сумами, які в декілька разів перевищують кількість його власних грошей. Відповідним великим обсягам стане й фінансовий результат такої операції. З урахуванням середньої денної цінової динаміки -- кількасот доларів на стандартний лот.

Організаційно-економічні інструменти виходу українських банків на світовий фінансовий ринок

Організаційно-економічні інструменти виходу банків на світовий фінансовий ринок представлені відносинами, що віддзеркалюють взаємозв'язок фінансового сектору країни зі світовим співтовариством в цілому, та його складовими - окремими організаціями, інституціями, угрупуваннями, зокрема. Він проявляється сукупності форм і методів державного регулювання та ринкових факторів цього взаємозв'язку.

Структура даного механізму має три чітко визначені рівні: мікрорівень участі банків у світогосподарських зв'язках, галузевий рівень та макрорівень. Основною функцією організаційно-інституціональних інструментів виходу України на світовий фінансовий ринок є забезпечення поетапного виходу національних банків на світовий фінансовий ринок на засадах ринкових відносин, трансформації структури банківської системи і гарантії її економічної безпеки.

Стосовно мікрорівня участі банків на світовому фінансовому ринку, то встановлення прямих кореспондентських відносин відкриває можливість поєднати національну діяльність з інтернаціональною. При цьому прямі кореспондентські зв'язки мають встановлювати в першу чергу банки, що беруть участь в цільових програмах розвитку національної економіки, а також банки, в яких створені реальні умови для подібних зв'язків, нагромаджений досвід, є регуляторні контракти .

Щодо галузевого рівня зовнішньоекономічного співробітництва, то потрібно враховувати співвідношення між найновішими банківськими продуктами та послугами і тими, які є застарілими на даний момент. З метою уникнення подальшої деформації банківської структури при включенні в систему світогосподарських зв'язків значну увагу слід приділяти реалізації пріоритету державного підходу над галузевим. При цьому, в угодах, що укладатимуться, доцільно відобразити питання: підготовчої роботи по налагодженню прямих зв'язків з окремими фінансовими структурами; спільного фінансування впровадження нових банківських продуктів та послуг; спільного пошуку шляхів перетворення ринкової інфраструктури тощо.

Як на будь-якому ринку, на світовому фінансовому ринку діє багато суб'єктів, які визначають умови функціонування даного ринку. Від їх цілей, намірів, політики залежать можливості виходу вітчизняних банків на ринок. Тому доцільним буде розглянути більш детально суб'єктів цього ринку для визначення оптимальної стратегії банків при виході на ринок .

Так, серед суб'єктів світового фінансового ринку можна виділити: інтегровані банківські структури, валютні блоки, валютні союзи, різноманітні фінансові угруповання, транснаціональні корпорації, міжнародні біржі, міжнародні економічні та фінансові організації, уряди тощо.

До числа найбільш помітних інтегрованих структур в міжнародній діяльності відносяться групи, утворені міжнародними банками. Таким терміном зазвичай визначають крупні банки, що мають банківські офіси (підрозділи) в багатьох країнах, а також банки, що вирізняють значною міжнародною діловою активністю. Діяльність міжнародних банків тісно пов'язана з діяльністю багатонаціональних корпорацій (далі БНК): міжнародні банки надають зарубіжним компаніям БНК необхідні фінансові послуги, тим самим сприяючи їх розвитку. Крім того, міжнародні банки самі по собі є багатонаціональними підприємствами .

Міжнародні банки поєднують в своїй діяльності традиційні послуги і процедури з новими фінансовими інструментами, які розробляються для більшої конкурентноздатності в світовому масштабі. Серед напрямів діяльності міжнародних банків слід виділити наступні:

фінансування міжнародних експортно-імпортних операцій;

торгівля іноземною валютою;

операції з іноземними цінними паперами, включаючи єврооблігації;

залучення позик і надання кредитів на ринку євровалют;

організація та участь у міжнародних синдиційованих кредитах;

проектне фінансування;

міжнародні перекази;

кредитно-депозитні операції в національних (місцевих) валютах;

консультування своїх клієнтів, в особливості з числа БНК.

Деякі з міжнародних банків намагаються виконувати усе із переліченого вище. Інші, навпроти, вважають доцільним спеціалізуватися на деяких напрямках міжнародної діяльності. Спеціалізація чи універсалізація міжнародного банку залежать від його фінансових ресурсів, а також від того, якого роду фінансові послуги закордоном необхідні його основним клієнтам.

Початковим етапом міжнародної діяльності будь-якого банку є встановлення кореспондентських відносин з місцевими банками інших країн, які називають - банками-кореспондентами. Це необхідно для здійснення клірингу міжнародних платежів по експорту чи імпорту, проведення документарних операцій, пов'язаних з міжнародною торгівлею (сплата векселів, підтвердження і виконання акредитивів, інкасо тощо), а також надання різноманітної інформації.

Наступним кроком головного банку в процесі виходу на світовий ринок стає утворення банківського відділення (філії) на території приймаючої держави чи офшорного фінансового центру. Такі центри на території інших держав являють собою більш дешеві джерела капіталу для БНК чим національні ринки. Важливими характеристиками офшорних фінансових центрів є економічна і політична стабільність, а також сприятливий режим нормативного регулювання діяльності фінансових інститутів і інвесторів .

Через своє офшорне відділення міжнародний банк приймає вклади і видає кредити в євровалюті, здійснюючи відокремлений облік цих операцій. Перевагою ведення банківського бізнесу через офшорні відділення є простота реєстрації, відсутність резервних вимог при прийнятті депозитів, пільгове (або нульове) обкладання податками, високий рівень збереження фінансової таємниці. При цьому офшорні відділення міжнародних банків в таких регіонах, як Карибський басейн (Багамські та Кайманові острови), фактично виконують роль облікових центрів і мають мінімальний штат. Відділення ж, розташовані в найбільших світових фінансових центрах, таких як Лондон, Нью-Йорк, Цюрих, Люксембург чи Гонконг, виконують значно більш широкий спектр банківських операцій, залучення і розміщення значних об'ємів грошових ресурсів у євровалюті, міжнародних синдиційованих кредитах. Максимальний рівень міжнародних зобов'язань виникає, коли банк (банківська група) приймає рішення по свою повноцінну присутність на місцевому фінансовому ринк тієї чи іншої держави. При цьому можуть бути створені представництва, банківські філіали, дочірні, або залежні (асоційовані, афілійовані) банки, а також небанківські фінансові компанії. Такий крок передбачає залучення міжнародного банку до обслуговування місцевої клієнтури (включаючи дочірні компанії БНК), операції з місцевою валютою, а також у конкуренцію з іншими банківськими інститутами присутніми в цій країні.

У сукупності з головним банком (та його філіальною мережею і дочірніми структурами в країні реєстрації) ці організації утворюють міжнародну банківську групу.

Важливим стержневим елементом багатьох міжнародних банківських груп є банківські холдингові компанії. Банківська холдингова компанія - це акціонерне товариство, що володіє пакетами акцій юридично самостійних банків і небанківських організацій з метою здійснення управлінських, фінансово-кредитних чи контрольних функцій по відношенню до них.

До переваг банківських холдингових компаній перед самостійними банками відносяться: більш широкий спектр послуг, що пропонуються; більш висока доходність від операцій (включаючи небанківські), зниження загального ризику вкладення за рахунок їх диверсифікації; більша стійкість до банкрутства. З іншого боку, утворення і розширення холдингових компаній сприяє монополізації ринку і тим самим зниженню конкуренції і завищенню цін на банківські послуги. Крім того, високий ступінь централізації при прийнятті рішень тягне за собою бюрократичні бар'єри.

Під валютним блоком у світовій практиці розуміється угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють цей блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн - учасниць блоку. Вони, як правило, офіційно не оформлювалися певними угодами, а утворювалися стихійно на основі вже сформованих відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталістичних держав - колишніх метрополій.

Створення валютних блоків пов'язано з дією різних факторів, що історично сформувалися і служили певним каркасом для його складових, головні серед яких: торговельні (країна, що очолює блок, виступає головним торговельним партнером інших країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів і послуг, що експортуються іншими країнами, які входять до блоку, і являє собою значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок); фінансові (більшість країн-членів блоку мають довгострокову або зовнішню заборгованість перед третіми країнами; ця заборгованість погашалася у валюті країни-гегемона); економічні фактори (країни, що очолюють той чи інший блок, найбільш індустріально розвинуті та які найменше постраждали за роки всесвітньої кризи та „Великої депресії”); політичні (вони складалися історично і традиційно міцно зв'язували країни-учасниці валютного блоку).

Пізніше на основі валютних блоків утворилися валютні зони.

Валютні зони порівняно з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об'єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин.

Наднаціональна координація міжнародних фінансів здійснюється міжнародними та регіональними валютно-фінансовими організаціями, які створюються на базі багатосторонніх угод між державами. Їхня мета - сприяння розвитку зовнішньої торгівлі й міжнародного та регіонального валютно-фінансового співробітництва, підтримання рівноваги платіжних балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їхніх валют, надання кредитів цим країнам та гарантування приватних позик за кордоном [54].

Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжнародний валютний фонд (далі - МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (далі - МБРР), який сьогодні є головною установою Світового банку. Окрім МБРР до структури Світового банку входять: Міжнародна фінансова корпорація (далі - МФК), Міжнародна асоціація розвитку (далі - МАР), Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (далі - БАГІ) та Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (далі - МЦВІС).

Таким чином, аналіз організаційно-інституціональних інструментів виходу банків на світовий фінансовий ринок дозволяє зробити наступні висновки:

1. Застосування організаційно-економічного забезпечення в процесі виходу банків на світовий фінансовий ринок має два чітко визначені рівні: макрорівень державного регулювання та мікрорівень участі банків у цій діяльності. При цьому модель розвитку банківської структури України передбачає необхідність розробки організаційно-економічних інструментів зовнішньоекономічної діяльності, яка поєднала б два напрямки - традиційний і стратегічний - пов'язані між собою функціонально, що дасть змогу ефективно використовувати ресурсний потенціал задля подолання структурної недовершеності фінансової сфери та розвитку нових форм співробітництва на взаємовигідній основі.

...