Україна в системі геополітичних орієнтацій Польщі

Размещено на http://www.allbest.ru/

25

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ВОЛИНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Реферат

Україна в системі геополітичних орієнтацій Польщі

ПЛАН

польща україна міжнародні взаємини

ВСТУП

1. Місце України в інкорпораційній та федераціоністській доктринах Польщі

2. Українська незалежнiсть як загроза цiлiсностi Польщi

3. „Польща для полякiв” та проект „Великої України”

4. Польсько-українські відносини в період Другої свiтової війни

5. „Пролетарський інтернаціоналізм” як засiб етнiчної асиміляції

6. Проукраїнськi настрої у польському суспiльствi

7. Становлення міждержавних відносин

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Україна і Польща вступають у ХХІ ст. з новою якістю двосторонніх відносин. Зусиллями політичних та інтелектуальних еліт обох країн досягнуто успіхів у міжнаціональному примиренні та порозумінні, визначено площини взаємовигідної співпраці.

Одним з найважливіших вимірів сучасних українсько-польських відносин є взаємодія двох держав у євроатлантичній та європейській інтеграції. На сучасному етапі особливого значення для України набуває формування ефективної стратегії відносин із провідними інституціями євро-атлантичного та європейського просторів - НАТО та ЄС. При цьому особливу роль у формуванні стратегії відносин НАТО та ЄС з Україною може відіграти Республіка Польща як географічно найбільший та політично найвпливовіший сусід України з-поміж членів цих організацій.

Таким чином, актуальність дослідження зумовлюється низкою взаємо-пов'язаних чинників: необхідністю чіткого окреслення нової якості відносин між Україною та Республікою Польща в контексті європейської та євроатлантичної інтеграції; пізнання механізмів поглиблення українсько-польського стратегічного партнерства та надання йому більшої змістовності і динамізму; важливістю з'ясування тенденцій та проблем розвитку європейських та євроатлантичних взаємин, визначення місця України в системі сучасних міжнародних відносин. Актуальність дослідження посилюють нагальність формування стратегії взаємин між Україною та НАТО і ЄС в нових геополітичних умовах, а також політична значимість для України ролі й місця Польщі в основних інституціях європейського та євроатлантичного просторів з погляду захисту і зміцнення становища України у відносинах з цими інституціями.

1. Місце України в інкорпораційній та федераціоністській доктринах Польщі

Погляди бiльшостi польських полiтикiв кiнця ХIХ - початку ХХ ст. базувалися на переконаннi у необхiдностi вiдродження польської держави у її iсторичних кордонах, де українськi землi будуть органiчною часткою Речi Посполитої. Представники рiзних полiтичних кiл лише по-рiзному бачили шляхи вiдродження незалежної польської держави, але в територіальному питанні їхні погляди були подібні.

Одна з найбiльш популярних концепцiй була сформульована табором нацiонал-демократiв, так званих ендекiв, лiдером яких був видатний польський полiтичний дiяч i публiцист Роман Дмовський. У своїх головних творах, „Думки сучасного поляка” (1903 р.), „Нiмеччина, Росiя i польська проблема” (1908 р.), „Польська полiтика i вiдродження держави” (1925 р.) та iн., вiн обґрунтував iдею „iнкорпорацiї”, тобто приєднання українських земель до польської держави. Напередоднi Першої свiтової вiйни iдея набула свого завершеного вигляду. Згiдно з нею, українцям, як народу „неiсторичному”, „недержавному”, вiдмовлялося в правi на свою державу.

Обґрунтовуючи свої погляди, нацiонал-демократи доводили, що українцi за останнi столiття нiчим не виявили себе нi державно-полiтично, нi культурно, були пасивним, iнертним елементом, нездатним до самостiйного державно-творчого життя [14].

„Там, де ми можемо примножити свої сили i свою цивiлiзацiйну працю, поглинаючи iншi елементи, - зазначав Р. Дмовський, - жодне право не може заборонити нам того, а дiяти так, то навiть наш обов'язок”. Разом з тим, враховуючи реалiї кiнця ХIХ - початку ХХ ст., вiн вважав за нонсенс програму вiдновлення Польщi в кордонах 1772 р. Це був принциповий вiдхiд вiд iсторичної традицiї [8]. На думку ендекiв iнкорпорувати слiд було стiльки „схiдних”, у тому числі й українських земель, скiльки можна „проковтнути”, скiльки можна поступово повнiстю полонiзувати, перетворивши Польщу на мононацiональну державу. Такими територiями вважалися Схiдна Галичина, Волинь i Подiлля. Iншi українськi землi, на думку ендекiв, мали вiдiйти до Росiї, в якiй вони вбачали противагу нiмецькому гегемонiзму. Але й при цьому, нацiонал-демократи планували подальшу полонiзацiю українцiв, що опиняться у складi Росiйської iмперiї. Утворення Радянської Росiї додало арґументiв ендекам. Модернiзуючи iдею antemurale (Польща - форпост i передмурок християнства у його протистояннi зi Сходом), вони стали вбачати у своїй діяльності важливу мiсiю в охоронi захiдної цивiлiзацiї вiд бiльшовицької загрози. Таким чином, у полiтичних доктринах однiєї з найавторитетнiших i найвпливовiших полiтичних сил польського суспiльства першої половини ХХ ст. - нацiонал-демократiї - незалежнiй Українi мiсця не було [4].

Не менш впливовою i популярною, нiж концепцiя ендекiв, була „федераціоністська” програма соціаліста Юзефа Пiлсудського - найавторитетнiшого польського полiтичного дiяча ХХ ст. Суть цiєї програми в тому, щоб у результатi повалення царизму i розпаду Росiйської iмперiї створити у Схiднiй Європi, велику, сильну i мiцну Польщу. Передбачалося, що вiдроджена Рiч Посполита постане на „федеративних” засадах. До її складу увiйдуть польськi, литовськi, бiлоруськi i українськi землi. Провiдна роль, звичайно, вiдводилася польському етнiчному, полiтичному, економiчному i культурному елементу [6].

Незважаючи на те, що програма не давала вiдповiдi на запитання, що робити, коли народи не захочуть об'єднатися в складi Речi Посполитої, соцiалiсти декларували добровiльне входження до складу майбутньої держави. Наступнi часи засвiдчили еволюцiю окремих дiячiв ППС, якi вiдмовляли деяким народам у правi вирiшувати самостiйно свою долю.

Отже, двi впливовi i популярнi польськi полiтичнi доктрини щодо України - „iнкорпорацiйна” i „федераціоністська” - ще до створення польської держави базувалися на iґноруваннi прав українського народу на самовизначення i висували претензiї на володiння українськими землями. Iншi концепцiї не вiдiгравали значущої ролi.

2. Українська незалежнiсть як загроза цiлiсностi Польщi

Проголошення 7 листопада 1918 р. Тимчасовим урядом у Люблінi Польської республiки ознаменувало завершення багатолiтнiх зусиль польського народу в справi вiдродження своєї державностi. Зазначимо, що ще на етапi пiдготовки до проголошення незалежностi полiтичнi сили у Польщi уважно стежили за подiями в Українi i навколо неї i гостро реаґували тодi, коли, на їхню думку, ситуацiя не вiдповiдала або загрожувала майбутнiм польським державним iнтересам (згадаємо протести проти пункту Берестейського мирного договору про приєднання Холмщини i Пiдляшшя до Української Народної Республiки та щодо виокремлення Схiдної Галичини i Буковини в окремий коронний край).

Подiї 1918-1921 рр. яскраво засвiдчили, що польська держава своєю практикою послiдовно реалiзовувала напрацьованi польськими полiтичними силами доктрини i концепцiї в українському питаннi [18].

Не заглиблюючись у пiдробицi, зазначимо, що проголошену 1 листопада 1918 р. Захiдно-Українську Народну Республiку новоповстала польська держава буквально задушила в ходi українсько-польської вiйни (1918-1919 рр.) за Схiдну Галичину. Поляки не побачили в патрiотичному злетi українцiв нацiонально-визвольної боротьби, прагнення до створення власної держави, тобто явища, подiбного до польського вiдродження. Для них це був антипольський виступ, що стався на споконвiчних (як вони гадали) польських землях i який загрожував територiальнiй цiлiсностi новопосталої держави. Польська сторона не могла допустити утворення в Схiднiй Галичинi незалежної української держави. I в цьому усi полiтичнi сили тогочасного польського суспiльства були єдинi.

Ще яскравiшим прикладом реалiзацiї готових зовнiшньополiтичних концепцiй в українському питаннi була спiльна польсько-українська вiйна 1920 р. проти бiльшовикiв. Переважна бiльшiсть iсторикiв небезпiдставно вважає, що це була спроба реалiзацiї „федералiстської” програми Юзефа Пiлсудського. Як вiдомо, 24 квiтня 1920 р. мiж урядами УНР i Польщi було укладено т.зв. Варшавський договiр (або договiр Пiлсудський - Петлюра). Вiн мiстив визнання Польщею незалежної Української Народної Республiки. Армiя УНР разом iз поляками брала участь у вiйнi проти бiльшовицької Росiї з метою вiдновити владу Директорiї в Надднiпрянськiй Українi. Проте, договiр не був рiвноправним. Користуючись безвихiдним на тодi становищем Директорiї, Польща залишала за собою Схiдну Галичину, Захiдну Волинь, Холмщину з Пiдляшшям i Полiсся. Варшавський договiр забезпечував широкий вплив полякiв на адмiнiстрацiю, вiйсько, фiнанси i залiзницi України. Договiр вороже сприйняли захiднi українцi та неприхильно - значна частина українцiв Надднiпрянщини [13].

Зрештою, польська сторона не дотримала умов договору i вiддала УНР на поталу бiльшовицькiй Росiї. У жовтнi 1920 р. Пiлсудський, маючи вiйськову iнiцiативу, пiд тиском ендекiв загальмував наступ. Польща уклала перемир'я, а згодом, 18 березня 1921 р., Ризький мир з РСФРР i УРСР. За Ризьким миром українськi землi було подiлено мiж Польщею i Росiєю. Поляки визнали Радянську Україну як самостiйну державу. За Польщею залишалися, крiм Галичини (Схiдна Галичина була анексована Польщею пiсля рiшення Ради послiв 15 березня 1923 р.), Холмщина з Пiдляшшям та захiднi частини Волинi й Полiсся. Вiйська УНР були iнтернованi в Польщi [17].

Таким чином, вислiдом „київського походу” Юзефа Пiлсудського стала реалiзацiя не його „федералiстської” програми, а „iнкорпорацiйної” концепцiї ендекiв. За рахунок самостiйної української держави було укладно мир з Росiєю.

3. „Польща для полякiв” та проект „Великої України”

У мiжвоєнний перiод на перший план вийшла проблема ставлення до українцiв, що опинилися в складi Польщi в результатi окупацiї нею захiдноукраїнських земель. На озброєння була взята стратегiя асимiляцiї українцiв. „Польща для полякiв” - так можна коротко визначити нацiональну полiтику табору народової демократiї. Вiдомий ендецький полiтик i публiцист Станiслав Грабський писав, що „нинi необхiдною умовою утримання наявних кордонiв є перетворення державної територiї Речi Посполитої в нацiональну польську територiю”.

Звичайно, нацiональна асимiляцiя корiнного населення у польському середовищi здiйснювалася методами економiчної, полiтичної, iдеологiчної i культурно-освiтньої дискримiнацiї українцiв. Шовiнистичну полiтику ополячення Схiдної Галичини i Захiдної Волинi табiр народової демократiї здiйснював послiдовно i безкомпромiсно, за допомогою жорстоких репресiй та переслiдувань. У такий спосiб ендеки сподiвалися довести, що приналежнiсть захiдноукраїнських земель до Польщi забезпечена назавжди i таким чином покласти край сподiванням українцiв на власну незалежну державу [5].

Конкуруюча „федералiстична” концепцiя подвижникiв Пiлсудського, зазнавши деякого оновлення i модернiзацiї, в 20-30-х роках стала вiдомою як доктрина „польського прометеїзму”.

Зовнiшню полiтику Другої Речi Посполитої прометеїсти розглядали через призму майбутнього конфлiкту цивiлiзованого Заходу, до якого вони зараховували, звичайно, й Польщу, з комунiстичною Росiєю. Результатом такого зiткнення, як передбачалося, буде розпад багатонацiональної бiльшовицької iмперiї. Звiльненим, але, на думку пiлсудчикiв, полiтично i нацiонально недостатньо зрiлим народам потрiбна буде допомога у формуваннi власної державностi. Цю „цивiлiзацiйну” мiсiю брала на себе Польща. Планувалося, що потенцiйнi держави утворять єдину федерацiю, провiднi позицiї в якiй займатиме Друга Рiч Посполита [3].

Українськiй проблемi вiдводилася головна роль в реалiзацiї федералiстичної програми. Передбачалося, що в результатi розпаду СРСР за допомогою Польщi постане самостiйна українська держава - Велика Україна. Вона, по-перше, вiдмовиться вiд Захiдної України, а по-друге, уклавши унiю з Польщею, увiйде до польської федерацiї. На думку прометеїстiв, створення так званої „Великої” України у всьому вiдповiдає „польським державним iнтересам як засiб змiцнення Польщi” [7].

Однак програма прометеїстiв мала i певнi вiдмiнностi порiвняно з поглядами своїх попередникiв. Вони стосувалися, переважно, ролi Захiдної України в реалiзацiї схiдної програми Пiлсудського за нових iсторичних умов з урахованням набутого досвiду. Прометеїсти критикували Варшавський договiр 1920 р. за iґнорування iнтересiв галицьких українцiв, що призвело, начебто, до провалу „київського походу” взагалi. На новому етапi, на думку пiлсудчикiв, галицькi українцi можуть стати не лише каталiзатором руху за утворення Великої України на руїнах бiльшовицької iмперiї - вони будуть аванґардом i потужною силою нового походу на Схiд.

Пiсля державного перевороту (травень 1926 р.), що його здiйснив Юзеф Пiлсудський, полiтика уряду з нацiонального питання була скореґована. Зазначимо, сама змiна влади i встановлення так званого режиму „санацiї” були значною мiрою детермiнованi невдачею в реалiзацiї ендецької програми „нацiональної асимiляцiї”, активiзацiєю нацiонально-визвольної боротьби. Однак, як вказує один з найавторитетних польських дослiдникiв даної проблематики Єжи Томашевський, „травневий переворот змодифiкував практику внутрiшньої полiтики тiльки в обмеженому розмiрi i лише на кiлька рокiв... Був то, однак, короткий перiод своєрiдного флiрту з нацiональними меншинами”. Тим бiльше, що, за його ж словами, „практика дiяльностi державної адмiнiстрацiї на Схiдних кресах - байдуже, хто стояв на чолi її - вiд самого початку була близька програмi народових демократiв” [12].

У мiжвоєнний перiод єдиною полiтичною силою Польщi, що визнавала право українцiв до самовизначення, була Комунiстична робiтнича партiя Польщi (пiзнiше Комунiстична партiя Польщi) та її складовi Комунiстична партiя Захiдної України i Комунiстична партiя Захiдної Бiлорусi. Ставлення комунiстiв до „схiдних кресiв” було визначене вже назвами двох останнiх органiзацiй. Конкретно гасло про право нацiй на самовизначення у рiзнi перiоди набувало рiзного змiсту. Так, до 1925 р. комунiсти виступали за возз'єднання Захiдної України i Захiдної Бiлорусi вiдповiдно з УРСР i БРСР. Пiзнiше вживалася лише загальна фразеологiя без констатацiї устремлiнь i можливих наслiдкiв.

4. Польсько-українськи відносини в період Другої свiтової війни

Друга свiтова вiйна поклала початок одному з найтрагiчнiших перiодiв в iсторiї українсько-польських вiдносин. У результатi подвiйної аґресiї проти Польщi з боку Нiмеччини i СРСР та розподiлу мiж ними польських територiй на пiдставi таємних протоколiв угоди Рiббентроп - Молотов вiд 23 серпня 1939 р. захiдноукраїнськi землi увiйшли до складу Радянської України. У цiй ситуацiї перед польським урядом, що опинився на емiґрацiї, постала проблема вироблення засад нової полiтики в українському питаннi.

В емiґрантському урядi були прибiчники як iдеї федералiзму, зокрема прометеїсти, так i традицiйнi ендеки. Свою позицiю в українському питаннi польський уряд оголосив у декларацiї вiд 18 грудня 1939 р., в якій були сформульованi головнi напрями його зовнiшньої полiтики. Зокрема, у найзагальнiших рисах пiдтверджувалися засади рiвноправностi i справедливостi в ставленнi до нацiональних меншин. Декларацiя проголошувала також боротьбу Польщi за повернення втрачених „схiдних кресiв” [13].

Головнi умови майбутнього спiвiснування з українцями у повоєннiй Польщi в планах інших політичних сил зводилися ось до чого: виселення українцiв з Польщi; реальне застосування принципу „рiвнi права - рiвнi обов'язки” за наявностi свободи рiзноманiтних форм полiтичного, громадського i культурного життя; застосування «кантонального» розподiлу територiй з одночасним перемiщенням населення; запровадження територiальної автономiї.

Таким чином, ожили всi концепцiї полiтичного вреґулювання українського питання, що постали у 1918-1919 рр. I якщо певнi польськi полiтичнi групи готовi були принаймнi взяти до уваги iдею незалежностi України в обмiн на пiдтримку українцями боротьби проти Нiмеччини i СРСР, то офiцiйна полiтика уряду полягала у збереженнi status quo ante bellum у справi схiдних територiй Другої Речi Посполитої та українському питаннi [2].

Спорадичнi контакти дiячiв українського нацiоналiстичного пiдпiлля з поляками у 1941-1944 рр. не дали жодного результату. Обидвi сторони представляли цiлком протилежнi позицiї. Усе це призвело до кривавого українсько-польського конфлiкту, що й до сьогоднi отруює взаємини мiж двома народами. Розглядаючи причини українсько-польського протистояння Ярослав Пеленський, мiж iншим, зазначав: „Iснують переконливi докази про те, що українське нацiоналiстичне пiдпiлля мало намiр „деполонiзувати” захiдноукраїнськi територiї, зокрема, через примусове виселення польського населння та селективнi винищувальнi акцiї... З другого боку, польський уряд i його збройнi сили, себто АК (Армiя Крайова), намагалися зробити все можливе, щоб утримати так званий „стан польського посiдання” (присутностi) на українських землях, i вдавалися до терористичних та вiйськово-винищувальних методiв для здiйснення цього плану”. Жертвами кривавого терору стали десятки тисяч мирних жителiв з обох сторiн [7].

На перший погляд, цiлком протилежну лондонському емiґрантському уряду позицiю в українському питаннi займали польськi лiвi, що дiяли фактично пiд керiвництвом комунiстiв. Будучи iнструментом сталiнської дипломатiї, вони, визнаючи право нацiй на самовизначення, переважно схвалювали приєднання до СРСР захiдноукраїнських земель.

22 липня 1944 р., коли Червона армiя вступила на територiю Польщi, московське радiо оголосило про утворення Польського комiтету нацiонального визволення - тимчасового виконавчого органу влади, керованого польськими комунiстами i пiдпорядкованого Москвi. ПКНВ у своєму програмному манiфестi проголосив уреґулювання питання схiдного кордону за принципом: польськi землi - Польщi, українськi - Радянськiй Українi. 27 липня 1944 р. уряд СРСР уклав з ПКНВ угоду про кордон, згiдно з якою за основу при визначеннi радянсько-польського кордону встановлювалася так звана лiнiя Керзона. А вже, 9 вересня 1944 р. ПКНВ i уряд Радянської України за вказiвкою Кремля уклали угоду про обмiн населенням [16].

Польськi комунiсти вбачали у бiльшовицькiй Росiї ґаранта свого iснування, майбутнього status quo Польщi в Європi. Вони всiляко обстоювали думку про перегляд захiдних i пiвнiчних кордонiв за рахунок Нiмеччини, а також про доцiльнiсть вiдмови на сходi вiд непольських етнiчних територiй. Реалiзацiя цих планiв створювала можливiсть побудови однонацiональної польської держави, про яку весь час мрiяли ендеки [19].

У 1944-1946 рр. був здiйснений українсько-польський обмiн населенням. при цьому, починаючи з вересня 1945 р., цей процес мав, фактично, характер депортацiї. Примусове виселення українцiв уряд Польської республiки провадив з допомогою органiв безпеки i війська.

5. “Пролетарський інтернаціоналізм” як засiб етнiчної асиміляції

Результати Другої свiтової вiйни рiзко змiнили ситуацiю в українсько-польських вiдносинах. Офiцiйною доктриною в практицi мiжнародних вiдносин i нацiональному питаннi комунiстичної Польщi стала теорiя пролетарського iнтернацiоналiзму. Насправдi полiтика Польщi щодо українцiв базувалася на невизнаннi їхнiх самостiйницьких устремлiнь та на цiлеспрямованiй асимiляцiї, що заохочувалося Москвою.

Як вiдомо, на територiї Польщi пiсля Другої свiтової вiйни дiяли пiдроздiли ОУН-УПА, що в безнадiйних умовах боролися за самостiйну Україну. Аби остаточно вирiшити українське питання i лiквiдувати український нацiонально-визвольний рух, польськi комунiсти здiйснили сумнозвiсну акцiю „Вiсла”. До 140 тисяч українцiв та їхнiх родин було застосовано принцип колективної вiдповiдальностi. Зi схiдних українських етнiчних земель їх виселили i розпорошили у дев'яти пiвнiчно-захiдних воєводствах з метою остаточної асимiляцiї. Депортованi перебували пiд т.зв. адмiнiстративним наглядом без права вiльного пересування i змiни мiсця проживання. Деякi з подiбних обмежень дiяли до 70-х рр. [16].

Паралельно з виселенням на українських етнiчних землях почалося нищення чисельних пам'яток iсторiї i культури, церков. Тiльки на Лемкiвщинi було знищено понад 100 храмiв. Лiквiдовувалися топонiми, що свiдчили про колишнiх абориґенiв. Реалiзована за сталiнськими зразками операцiя „Вiсла” значною мiрою досягла запланованих результатiв. Позбавленi своєї землi, своїх коренiв, традицiй i звичаїв, депортованi українцi поступово втрачали ознаки своєї етнокультурної окремiшностi [1].

6. Проукраїнськi настрої у польському суспiльствi

У пiслявоєнний перiод важливим осередком ревiзiї польських зовнiшньополiтичних доктрин i концепцiй щодо України була польська емiґрацiя. Поряд iз силами, що стояли на позицiях лондонського емiґрантського уряду в українському питаннi, з'явилися авторитетнi речники українсько-польського дiалогу. До них на самперед належать паризький журнал „Культура”, що його видає Єжи Гедройц, та видавництво „Лiтературний iнститут”, де українiстика посiла досить поважне мiсце (згадаймо видану ним знамениту антологiю української лiтератури „Розстрiляне вiдродження” Юрiя Лавриненка) [12]. Єжи Гедройц ще перед вiйною виказав розумiння українських проблем i шукав можливостi дiалогу. Його нiколи не залишала надiя на утворення в майбутньому незалежної, демократичної, дружньої Польщi України, i вiн вбачав свiй обов'язок у створеннi умов для польсько-українського порозумiння. У сiмдесятих „Культура” iнiцiювала спiльну декларацiю вiдомих представникiв польської i української емiґрацiї. Загальноприйнятою є думка, що паризький щомiсячник заклав якiснi пiдвалини майбутнього дiалогу обох народiв, зробив великий внесок у подолання антиукраїнських упереджень i стереотипiв у польському суспiльствi [5].

На початку 80-х рокiв важливу роль у формуваннi врiвноваженого погляду на проблеми українсько-польських вiдносин перебирають на себе демократичнi i дисидентськi угруповання в самiй Польщi. Вони фактично дiяли у напрямi, визначеному паризькою „Культурою”.

Корекцiю стереотипiв, безумовно, здiйснила дiяльнiсть „Солiдарностi”, яка в 1980 i 1981 рр. мала характер руху вiльного, вiдкритого, позбавленого ворожостi у ставленнi до „iнших”, у тому числi й до сусiднiх народiв. Запровадження воєнного стану активiзувало дiяльнiсть польського самвидаву. Полiтичною подiєю стала позацензурна публiкацiя книги Казiмєжа Подляського (Богдана Скарадзiнського) „Бiлоруси - литовцi - українцi: нашi вороги чи брати?” (1983 р.), спрямованої на демiфологiзацiю польської свiдомостi щодо вiдносин iз сусiдами у ХХ ст. [20]

„Проукраїнською” виявилася позицiя такого вiдомого дисидентського угруповання, як Конфедерацiя незалежної Польщi (КНП). Очолювана старим антикомунiстом Лєшеком Мочульським, вона мала помiрковано-нацiоналiстичний характер. КНП надавала i надає зв'язкам з Україною стратегiчного значення, протиставляючи схiдноєвропейський реґiон у геополiтичному вiдношеннi як Заходовi (Захiднiй Європi i Америцi), так i Сходовi (власне, Росiї).

Таким чином, напередоднi демократичних змiн у Польщi та Українi (на рубежi 80-х-90-х рр.) польськi комунiсти сходили з полiтичної арени, залишаючи за собою солiдних баґаж антиукраїнських комплексiв i стереотипiв. Водночас пробивали собi дорогу „проукраїнськi” доктрини i концепцiї, виробленi дисидентами i польською iнтелектуальною елiтою в емiґрацiї.

7. Становлення міждержавних відносин

Після занепаду у 1989 р. комуністичної системи Польща отримала повноцінну можливість самостійно формувати свою зовнішню політику, у тому числі східну. З цією метою належало передовсім брати до уваги еволюцію політики держав пострадянського простору, і в першу чергу - України, найбільшого східного сусіди.

Прихiд до влади в Польщi демократичних сил у 1989 р. і проголошення незалежностi України у 1991 р. черговий раз у ХХ ст. у докорiнний спосiб змiнили ситуацiю в українсько-польських вiдносинах. Перед польськими керiвниками, полiтичними партiями i рухами, в цiлому перед польським суспiльством постала проблема вироблення не просто нової позицiї у т.зв. „українському питаннi”, а довготермiнової стратегiї щодо новопосталої сусiдньої держави [18].

Польща першою серед зарубiжних країн в груднi 1991 р. визнала незалежну українську державу. Але ще до цього, восени 1989 р. група польських парламентарiв брала участь у роботi Першого з'їзду Народного Руху України. На з'їздi вони рiшуче пiдтримали волелюбнi устремлiння нацiонал-демократичних сил України.

Здобуття Україною незалежності у 1991 р. парламент РП прокоментував у наступний спосіб: „Сейм Польської Республіки з радістю вітає проголошення незалежності України... Польща, котра свободу і незалежність власної держави визнає найвищою цінністю, повністю розуміє і цінує значення цього історичного рішення українського парламенту... Сейм РП висловлює переконання, що незалежна Україна рухатиметься шляхом демократичних змін, які створять умови для добросусідської всебічної міжнародної співпраці між Польщею і Україною”. 2. ХІІ 1991 р. Польща першою з держав світу визнала незалежність України і оголосила про намір встановити з нею дипломатичні стосунки [13].

Саме тодi були закладенi пiдвалини нової моделi польсько-українських вiдносин. Важливим продовженням польсько-українського дiалогу була зустрiч парламентарiв у травнi 1990 р. у Яблоннi пiд Варшавою, наслiдки якої у конструюваннi польської полiтики щодо України вiдчутнi й сьогоднi.

Декларацiя про засади та основнi напрями розвитку українсько-польських вiдносин, пiдписана 13 жовтня 1990 р., та Договiр про добросусiдство, дружнi вiдносини i спiвпрацю вiд 18 травня 1992 р. заклали фундамент рiвноправного стратегiчного партнерства мiж двома державами [4].

У сьогоднiшнiй Польщi iснують двi найвпливовiшi полiтичнi сили - „проєвропейська” лiберальна i „антиєвропейська” консервативна. Обидвi ставляться до України загалом прихильно. У марґiнальних виданнях з'являються реваншистсько-ностальґiйнi публiкацiї „кресувякiв” або „шанувальникiв Львова”, де висуваються навiть територiальнi претензiї до України. Але цi виступи i публiкацiї не представляють нi офiцiйних кiл, нi впливових полiтичних сил, нi авторитетних ЗМI.

Панєвропеїзм є головним напрямом зовнiшньополiтичної дiяльностi польської держави i таких авторитетних полiтичних угруповань, як Унiя Демократична, Порозумiння Центр i Лiберально-Демократичний Конґрес. Конкретною i найближчою метою полякiв є набуття повного членства в Європейському Союзi i НАТО. У цьому питаннi немає розбiжностi у польських полiтичних кiл. Вони вважають, що сьогоднi лише НАТО є структурою, що ґарантує загальноєвропейську безпеку. Водночас, Варшава зацiкавлена у розвитку зв'язкiв на сходi континенту, у запобiганнi виникненню нових бар'єрiв в Європi. „Одним iз найважливiших завдань польської зовнiшньої полiтики, - зазначав перший посол Республiки Польща в Українi Єжи Козакевич, - є поширення i змiцнення рiзноманiтних двостороннiх iнструментiв у наших двостороннiх вiдносинах з Україною, якi полегшили б їй шлях до європейських iнституцiй”. Нагадаймо, що Польща надала Українi детальну програму дво- i багатосторонньої вiйськової спiвпрацi в рамках програми „Партнерство заради миру”. Вона охоплює заходи в галузi освiти, пiдготовки спецiалiстiв, вiйськовi контакти на рiзних рiвнях, спiльнi польовi маневри i т.iн. Програма, на думку полякiв, є безумовним свiдченням їхньої зацiкавленостi у залученнi України до процесiв iнтеґрацiї на субреґiональному рiвнi [10].

Провiдною iдеєю польських консерваторiв є так звана iдея „мiжмор'я”. Її автор - лiдер Конфедерацiї незалежної Польщi Лєшек Мочульський. Головний змiст iдеї в тому, що країни Схiдної Європи (так званого „мiжмор'я” - реґiон мiж Балтикою i Адрiатикою та Чорним морем) задля збереження власної самостiйностi i самобутностi мають максимально iнтеґруватися, щоб їх не поглинули постiндустрiальний Захiд або шовiнiстична Росiя. При цьому саме польсько-українськi вiдносини, на думку iдеолога „мiжмор'я”, мають вирiшальне значення для реалiзацiї усiєї програми [11].

Концепцiя „мiжмор'я” знаходить вiдгук в українських полiтичних колах. Як вiдомо, кiлька рокiв тому Рух заiнiцiював створення „Чорноморсько-Балтiйського союзу”, суголосного концепцiї „мiжмор'я”, як, зокрема, i плану „Європа-бiс”, запропонованого колишнім Президентом Польщi Лєхом Валєнсою.

Східна політика РП ставить перед собою три тактичні цілі: відновлення (з огляду на складний історичний спадок відносин) довіри партнерів зі Східної Європи; одночасно - покращення стосунків з Росією; поглиблення стратегічного співробітництва на лінії Варшава - Київ. Особливу увагу польська дипломатія приділяє геостратегічному положенню України та її ключовій позиції у системі загальноєвропейської безпеки. Варто також звернути увагу на транскордонну співпрацю Польщі та України на основі двох єврорегіонів - „Буг” і „Карпати”. Регіональна співпраця сприятиме більшій відкритості кордонів між обома державами, навіть коли із вступом Польщі до ЄС вона змушена буде впровадити певні прикордонні обмеження [14].

На Україні існують серйозні побоювання, що із розширенням ЄС держава може опинитися у „сірій зоні” чи стати санітарним кордоном, вздовж якого проходитиме новий поділ Європи. Польські представники влади у переговорах з українськими партнерами послідовно наголошують, що і у складі Європейського Союзу РП намагатиметься бути представником інтересів України. При цьому спроможність Польщі активно сприяти зменшенню негативних наслідків нових поділів континенту зміцнює її позиції у рамках НАТО та у переговорах про вступ до ЄС [15].

У багатьох сферах практична, а не декларативна співпраця між Польщею та Україною, на жаль, розвивається не настільки ефективно, як би цього хотіли представники обох сторін. Бракує інституцій та спеціалістів і для співпраці у царині науки та культури - перекладів літератури, молодіжного обміну, контактів радіо і телебачення. Співробітництво у даній сфері не має системного і регулярного характеру, здійснюється переважно окремими, відосібненими науковими і дослідницькими центрами, видавництвами та організаціями, і здебільшого ґрунтується на приватних контактах зацікавлених осіб. У Любліні культурно-наукові зв'язки з Україною підтримують, зокрема, Університет ім. Марії Склодовської-Кюрі, Інститут Центрально-Східної Європи, Європейський колегіум польських і українських університетів. Привертає увагу факт, що дедалі більшу увагу фінансуванню конкретних заходів такої співпраці приділяють міжнародні фонди, передовсім Фундація ім. Стефана Баторія та її український відповідник - Фонд „Відродження”, а також німецькі фінансові інституції [18].

Слід також мати на увазі, що взаємовідносини Польщі та України є елементом багатовимірної системи міжнародних стосунків, і передовсім - складовою зовнішньополітичних стратегій США та Росії. Усвідомлення цього факту має істотне значення для розвитку українсько-польських зв'язків.

ВИСНОВКИ

Польськi зовнiшньополiтичнi концепцiї щодо України в ХХ ст. зазнали iстотних змiiн, еволюцiонуючи разом з бурхливою добою. Реалiї сучасної посткомуністичної доби детермiнують їхнiй якiсно новий змiст. Польсько-українськi взаємини, незважаючи на складну iсторичну спадщину, невiдворотно вступають у фазу конструктивного, прагматичного взаємовигiдного розвитку. Об'єктивнi нацiональнi iнтереси двох держав у стратегiчних питаннях збiгаються. Позбавленi деформуючих зовнiшнiх впливiв та шовiнiстичних збочень, вони вже найближчим часом можуть виявити свiй чималий потенцiал.

Складно дати однозначну оцінку польській політиці щодо України. Беручи до уваги заяви польських політиків і частоту взаємних візитів, можна зробити висновок, що обидві держави здійснюють жваву співпрацю на всіх рівнях. Тим часом реальний стан речей дещо інший.

Динамічно розвиваються польсько-українські відносини на найвищому щаблі, головно у політичній сфері, тоді як економічна та культурно-наукова співпраця розвинуті недостатньо. Пріоритетом у зовнішній політиці обох держав є інтеграція із Заходом. Але обидві держави мусять також зрозуміти, що їх оцінки в очах Заходу незмірно зростуть, якщо на шляху до Європи вони тісно співпрацюватимуть між собою.

Як слушно зауважив Яцек Куронь, „Цінність Польщі на Заході буде тим більша, чим кращі будуть її відносини зі Сходом”. Складається враження, що роль Польщі як „мосту до Європи” для України і надалі буде визначати характер взаємовідносин держав.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрушків Б. Україна і Польща - економічні аспекти співпраці / Б. Андрушків // Економіка України. - 2005. - № 11. - C. 82-85.

2. Баймуратов М. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу: політико-правовий аналіз / М. Баймуратов, С. Максименко // Право України. - 2001. - № 10. - С. 72-76.

3. Васильєв Д. Українсько-польські відносини наприкінці XX ст. / Д. Васильєв // Нова політика. - 1998. - № 4. - С. 13-17.

4. Горун Д. Українсько-польське регіональне співробітництво / Д. Горун // Нова політика. - 1999. - № 3 . - С. 15-18.

5. Договір між Україною і Республікою Польща про добросусідство, дружні відносини та співробітництво (18.05.1992 р.) // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 43. - Ст. 613.

6. Жулинський М. Україна і Польща: перспективи набуття реальної Європи / М. Жулинський // Всесвіт. - 2002. - № 1-2 . - C. 143-150.

7. Закон України „Про участь України в міжнародних миротворчих операціях” // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 22. - Ст. 202.

8. Зашкільник Л. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів / Л. Зашкільник, М. Крикун. - Л., 2002. - 725 с.

9. Зеленько Г. Навздогінна модернізація: досвід Польщі та України / Г. Зеленько. - К., 2003. - С. 215.

10. Знахоренко О. Стратегічне партнерство в українсько-польських відносинах: державно-політичний та військовий аспекти / О. Знахоренко // Людина і політика. - 2004. - № 3. - C. 29-40.

11. Зюлковскі М. Польсько-українські взаємини як складова архітектури сучасної Європи / М. Зюльковскі // Віче. - 2003. - № 6. - C. 72-74.

12. Лега Ю. Співробітництво України й Польщі на шляху до європейської інтеграції / Ю. Лега // Економіст. - 2003. - № 12. - С. 54-56.

13. Ляшев О. Україна - Польща: спільність долі / О. Ляшев // День. - 2000. - 18 січня. - C. 4.

14. Моцок В. І. Сучасні українсько-польські міждержавні відносини: політич-ний аспект: Дис... канд. політ, наук. - Чернівці, 2001. - 210 с.

15. Октисюк А. Українсько-Польські торгівельно-економічні відносини й їх юридично-правова регламентація: 90-ті роки XX ст. / А. Октисюк // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 8. - C. 160-163.

16. Осадчук Б. Україна, Польща, світ: Вибрані репортажі та статті/ Богдан Осадчук,; Пер. Валентина Гриник-Сутанівська, Оформ.кн. Валерій Франчук,. -К. : Смолоскип, 2001. -353 с.

17. Павленко С. Відносини України і Польщі в контексті Європейської інтеграції / С. Павленко // Україна і Польща - стратегічне партнерство. Історія. Сьогодення. Майбутнє. - К., 2002. - Ч. 2. - С 30-39.

18. Помикало В. Картина перспективного польсько-українського співробітництва / В. Помикало // Персонал. - 2005. - № 7. - C. 52-59

19. Скворонська-Лучинська А. Україна і Польща: економічне партнерство / А. Сковронська-Лучинська // Вісник податкової служби України. - 2004. - № 10. - C. 63-64

20. Сковронська-Лучинська А. Польсько-українські економічні зв'язки / А. Сковронська-Лучинська // Журнал Європейської економіки. - 2003. - № 4. - C. 428-433.

Тестові завдання

Виберіть правильні варанти відповідей:

1. Хто обгрунтував ідею інкорпорації

a) Р. Дмовський;

б) Ю. Пiлсудський;

в) Л. Мочульський.

2. Відповідно до ідеї інкорпорації українським землям:

а) вiдмовлялося в правi на свою державу;

б) дозволялося утворити автономію у складі Речі посполитої;

в) пропонувалася незалежність.

3. Федераціоністська ідея була запропонована у:

а) ХХ ст.;

б) ХІХ ст.;

в) ХVIII ст.

4. Відповідно до федераціоністської ідеї до складу відродженої Речі Посполитої увiйдуть:

а) польськi, литовськi, бiлоруськi i українськi землi;

б) литовськi, бiлоруськi i українськi;

в) польські та українські.

5. Польща претендувала на:

а) Схiдну Галичина, Волинь i Подiлля;

б) Закарпаття, Волинь;

в) Буковину, Східну Галичину.

6. Тимчасовий уряд у Люблінi був утворений у:

а) 1918 р.;

б) 1917 р.;

в) 1919 р.

7. Назвіть рамки українсько-польської вiйни:

а) 1918-1919 рр.;

б) 1917-1918 рр.;

в) 1916-1917 рр.

8. В якому році був підписаний Варшпвський договір:

а) 1920 р.;

б) 1919 р.;

в) 1921 р.

9. Щодо українцiв, що опинилися в складi Польщi в результатi окупацiї нею захiдноукраїнських земель була прийнята політика:

а) асиміляції;

б) всебічного розвитку української нації;

в) заохочення само ідентифікації українців.

10. „Федералiстична” концепцiя подвижникiв Пiлсудського, зазнавши деякого оновлення i модернiзацiї, в 20-30-х роках стала вiдомою як доктрина:

а) „польського прометеїзму”;

б) „великого об'єднання”;

в) „польського федералізму”.

11. У мiжвоєнний перiод єдиною полiтичною силою Польщi, що визнавала право українцiв до самовизначення, була:

а) Комунiстична робiтнича партiя Польщi;

б) Демократична Партія;

в) Соціалічтична партія Польщі.

12. Операція „Вісла” була проведена у:

а) 1947 р.;

б) 1945 р.;

в) 1946 р.

13. У пiслявоєнний перiод важливим осередком ревiзiї польських зовнiшньополiтичних доктрин i концепцiй щодо України була польська еміграція:

а) так;

б) ні;

14. На початку 80-х рр. важливу роль у формуваннi врiвноваженого погляду на проблеми українсько-польських вiдносин перебирають на себе демократичнi i дисидентськi угруповання в самiй Польщi.

а) демократичнi i дисидентськi угруповання в самiй Польщi;

б) демократичнi i дисидентськi угруповання в самiй Україні;

в) комуністичні угруповання в самiй Польщi.

15. Дисидентське угруповання Конфедерацiя незалежної Польщi трималося … позиції:

а) проукраїнської;

б) проросійської;

в) націоналістичної.

16. Польща першою серед зарубiжних країн в груднi 1991 р. визнала незалежну українську державу.

а) так;

б) ні.

17. Декларацiя про засади та основнi напрями розвитку українсько-польських вiдносин, пiдписана у:

а) 1990 р.;

б) 1991 р.;

в) 1992 р.

18. У сьогоднiшнiй Польщi iснують двi найвпливовiшi полiтичнi сили:

а) „проєвропейська” лiберальна;

б) „антиєвропейська” консервативна;

в) „антиєвропейська” лiберальна.

19. Автором ідеї „мiжмор'я” є лiдер Конфедерацiї незалежної Польщi:

а) Лєшек Мочульський;

б) Лех Валенса;

в) Ю. Пілсудський.

20. Регіон так званого „мiжмор'я” охоплює:

а) регiон мiж Балтикою i Адрiатикою та Чорним морем;

б) регiон мiж Балтикою та Чорним морем ;

в) регiон мiж Адрiатикою та Чорним морем.

21. В межах транскордонної співпраці між Україною та Польщею утворено такі євро регіони:

а) „Буг”;

б) „Карпати”;

в) „Прикарпаття”.

Размещено на Allbest.ru

...