Сучасні російсько-грузинські протиріччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Факультет міжнародних відносин

Кафедра країнознавства та міжнародних відносин

Індивідуальна робота

Сучасні російсько-грузинські протиріччя

Зміст

1. Назва конфлікту і його основний зміст

2. Характеристика учасників сторін конфлікту

3. Цілі та мотивація сторін конфлікту

4. Передумови виникнення конфлікту

5. Привід до конфлікту

6. Фази конфлікту

7. Хронологія, характер і зміст основних подій

8. Зовнішня оцінка конфліктної ситуації

9. Програма врегулювання конфлікту

10. Система факторів врегулювання конфлікту

11. Участь третьої сторони у вирішенні конфлікту

12. Проблеми і перспективи врегулювання конфлікту

13. Наслідки конфлікту.

14. Особисте бачення вирішення конфлікту і програма його врегулювання

Список літератури

1. Назва конфлікту і його основний зміст

Російсько-грузинська війна 2008 р. - збройний конфлікт між Грузією з одного боку та Росією і сепаратистськими угрупуваннями Південної Осетії та Абхазії з іншого. Війна розпочалася навколо збройного протистояння в Південній Осетії у серпні 2008 р. У військових діях проти Грузії, крім регулярних збройних сил Південної Осетії і Росії, брали участь ополченці з Росії і Абхазії.

2. Характеристика учасників сторін конфлікту.

Росія це найбільша за територією країна світу (площа - 17,075 млн кв. км, населення - 150,5 млн осіб). РФ має найдовший кордон у світі. Її територія багата на природні ресурси. Росія - країна у східній Європі і північній Азії. Її сусідами є КНДР, КНР, Монголія, Казахстан, Азербайджан, Грузія, Україна, Білорусь, Литва, Польща, Латвія, Естонія, Фінляндія та Норвегія.

Грузія (Республіка Грузія) - країна в Євразії, на східному узбережжі Чорного моря, більша частина якої розташована на Південному Кавказі, а менша - на Північному Кавказі. Має спільні кордони з такими країнами: на півночі - Росія, зі сходу - Азербайджан, з півдня - Вірменія, на південному заході - Туреччина. Її площа складає 69,7 тис. кв км, а кількість населення становить 5,1 млн осіб.

3. Цілі та мотивація сторін конфлікту

Основною ціллю Грузії є збереження її територіальної цілісності, саме цим вона мотивує свої дії відносно своїх сепаратистських регіонів - Абхазії та Південної Осетії. В той же час Росія мотивує свої дії іншим принципом міжнародного права - принципом права націй на самовизначення. Вона вважає за необхідне підтримувати і навіть визнавати ці самопроголошені республіки. До того ж, Росія наголошує на праві захисту власних громадян, не залежно від місця їхнього проживання (значна частина населення цих регіонів має російське громадянство). Крім того, ціллю Російської Федерації є недопущення послаблення її впливу в такому стратегічно важливому регіоні як Закавказзя.

Об'єкти конфлікту.

Размещено на http://www.allbest.ru/

4. Передумови виникнення конфлікту

Етнічні осетини складають відносну більшість на території Південної Осетії, однак на території автономії була значна грузинська меншина - близько третини від загалу населення регіону. Стосунки між Грузією і Південною Осетією загострилися після розпаду Радянського союзу, коли осетини намагалися об'єднатися з частиною свого народу в Північній Осетії, яка знаходиться на території Росі. Непорозуміння між двома народами призвели до громадянської війни та проголошення незалежності у Південній Осетії у 1992 р. У 2006 р. на власному референдумі мешканці регіону підтвердили свій намір відокремитися від Грузії. Незважаючи на це, референдум був визнаний неправовим і незалежність регіону не була визнана жодною країною світу. За мандатом СНД в регіоні розташовані миротворці з трьох сторін конфлікту: Росії, Грузії та Південної Осетії. Стосунки між Цхінвалі та Тбілісі у великій мірі залежали від ставлення Росії до конфлікту та уряду Грузії. Зокрема, Росія надала громадянство більшості мешканців регіону всупереч протестам з Тбілісі. З приходом до влади президента Михайла Саакашвілі, було зроблено декілька спроб домовитися з урядом сепаратистів у Цхінвалі, однак перемови не дали позитивного результату. Низка оглядачів пов'язують провал спроб інтеграції Південної Осетії та загострення конфлікту з наміром Грузії приєднатися до НАТО та негативним ставленням до цього російської влади.

5. Привід до конфлікту

Сторони звинувачували одна одну у провокуванні бойових дій. У ніч на 8 серпня після обстрілів грузинських сіл, збройні сили Грузії заявили про намір відновити конституційний лад на території невизнаної республіки і в результаті боїв зайняли більшу частину Цхінвалі. Того ж дня Росія втрутилась у конфлікт на стороні південно-осетинських сепаратистів та ввела війська, в тому числі танкові бригади, на територію Грузії, піддала бомбардуванню грузинські міста та військові об'єкти. Військові дії поширилися далеко за межі Південної Осетії на інші міста Грузії та Абхазію.

6. Фази конфлікту

Взаємовідносини Росії та Грузії ніколи не були однорідними і на зміну конфліктам приходила повна чи часткова нормалізація відносин. У зв'язку з цим з моменту розпаду Радянського Союзу і до сьогодні, на нашу думку, можна виділити кілька етапів у взаємовідносинах цих двох держав:

1). 1990-1992 рр. - грузино-осетинське зіткнення, пов'язане з проголошенням Південною Осетією незалежності;

2). 1992-1994 рр. - збройне протистояння з Абхазією через проголошення нею незалежності;

3). 1994-2002 рр. - період наростання російсько-грузинських суперечностей;

4). 2002-2003 рр. - загострення відносин, пов'язане із звинуваченням Росією Грузії в підтримці чеченських терористів (виявлення терористів в Панкіській ущелині);

5). кінець 2003-початок 2004 рр. - спроба нормалізації відносин після виборів в Грузії і приходу до влади М. Саакашвілі;

6). 2004-2006 рр. - чергове погіршення відносин через конфлікт в Південній Осетії і загострення етно-політичної ситуації, а також конфлікт в Кодорській ущелині (Абхазія) влітку 2006 року;

7). 2007-серпень 2008 р. - часткова нормалізація відносин;

8). серпень 2008 р. - до сьогодні - конфлікт в Південній Осетії, перехід відносин Росії та Грузії в стадію гострого протистояння.

7. Хронологія, характер і зміст основних подій

В 1990 р. Південна Осетія, в якої відібрали статус автономії, заявила про власний суверенітет і вихід зі складу Грузії. В ніч на 6 січня 1991 р. в Цхінвалі було введено підрозділи грузинської міліції і національної гвардії. 19 січня 1991 р. в Південній Осетії було проведено референдум, в ході якого жителі регіону практично єдиноголосно висловилися за незалежність. У відповідь грузинська бронетехніка та артилерія з лютого до червня обстрілювали Цхінвалі. В 1992 р. за активного посередництва Росії грузино-осетинський збройний конфлікт було придушено. 24 червня 1992 р. в Сочі президентами Росії та Грузії в присутності президентів Північної та Південної Осетії було підписано Угоду про припинення бойових дій і розміщення в зоні конфлікту за мандатом СНД миротворчих сил в складі 3-х батальйонів по 500 осіб кожний - російського, осетинського та грузинського під командуванням російського генерала.

Що стосується Абхазії, то її конституційне оформлення в якості незалежної держави відбулося 23 липня 1992 р., а 14 серпня 1992 р. Держрада на чолі з Е. Шеварднадзе ввела в Абхазію війська. Війна в Абхазії тривала близько двох років. Вона помітно ускладнилась через наявність там російських військ і завершилась прийняттям Угоди про припинення вогню і роз'єднання сил від 14 травня 1994 р. прийнята в рамках СНД. Пізніше ще двічі, в 1998 р. і в 2001 р., Грузія робила спроби застосування сили, але ці спроби вдавалося зупинити. Після того як абхазці на референдумі 1999 р. висловилися за незалежність виникла пропозиція про підписання сторонами конфлікту мирної угоди. Передбачалось, що цей документ буде відображати зобов'язання не застосовувати силу.

Однією з проблем російсько-грузинських відносин в період після 1994 р. стала проблема боротьби з тероризмом. В другій половні 1990-х рр. встановлюються тісні контакти Тбілісі з Грозним. З відома національної влади з 1997 р. в Тбілісі почало діяти так зване „повноважне представництво Ічкерії”, яке перетворилося в організацію з розгалуженою структурою підтримки чеченських бойовиків. В Панкіській ущелині в окремі періоди знаходилось одночаснодо 2.5 тис. бойовиків.

Проте знаходження терористів в Панкіській ущелині категорично заперечувалось Грузією. Але пізніше тодішній президент Грузії Е. Шеварднадзе визнав їх наявність.

Ця проблема мала негативні наслідки, зокрема, Росією 5 грудня 2000 р. був введений візовий режим, на взаємні поїздки громадян Росії та Грузії з метою зниження терористичних загроз. На основі двосторонніх домовленостей з березня 2001 р. між Росією і Грузією встановлено тимчасовий порядок взаємних поїздок громадян двох країн. Одночасно з міркувань гуманітарного характеру російська сторона встановила пільговий режим перетину російсько-грузинського кордону на її абхазькій та південно-осетинській ділянках.

З врахуванням лінії РФ на поступове пом'якшення візового режиму з Грузією, а також беручи до уваги гуманітарний аспект даної проблеми, російською стороною було прийнято рішення про введення з 9 грудня 2003 р. на тимчасовій основі спрощеного порядку в'їзду та виїзду в Росію громадян Грузії, які проживають в Аджарії.

Болючою в російсько-грузинських відносинах є й тема російських військових баз в Грузії. Не дивлячись на прийняті Росією в рамках ОБСЄ зобов'язання, що стосуються виведення цих баз, не секрет, що у визначених колах реалізація цього процесу розцінюється як „витискування” Росії з Грузії. В Грузії ж ці бази сприймаються як рудимент „холодної війни” і радянського режиму, який за сучасних реалій втратив воєнно-політичне значення.

Значної гостроти російсько-грузинські відносини досягли у вересні 2002 р., коли Володимир Путін по суті пред'явив своєму грузинському колезі ультиматум. Головні претензії Москви до Тбілісі були тоді сформульовані в такий спосіб: Шеварднадзе не може навести порядок у власній державі, на території якої привільно почувають себе міжнародні терористи, які безкарно здійснюють бандитські вилазки в Росію.

В главу кута російсько-грузинських відносин восени 2002 р. Москва поставила долю чеченців, що здалися грузинській владі на початку серпня. 4 жовтня Тбілісі видав п'ятьох з 13 затриманих бойовиків, але потім призупинив екстрадицію, поклавшись на рекомендацію Європейського суду з прав людини, який вважав, що чеченців у Росії неодмінно чекає негуманне поводження і, можливо, страта.

Однак зміна влади в Грузії в листопаді 2003 р. дала шанс Росії під новим кутом поглянути на відносини з південним сусідом, а в деякій мірі і спробувати зламати тенденцію, відновити в перспективі тісне союзницьке партнерство між двома сторонами.

Новий президент уже в перших після приходу до влади виступів проявив себе достатньо прагматично, заявляючи про пріоритетність завдання виправлення російсько-грузинських відносин, що знаходило підтримку населення країни. Фраза „Грузія протягує руку дружби Росії” в його інавгураційній промові 25 січня 2004 р. була єдиною яка викликала овації присутніх на площі тбілісців.

Та починаючи з літа 2004 р. між Москвою та Тбілісі розпочалася своєрідна холодна війна. Свідченням цього є те, що Росія відмовилась від безумовної підтримки територіальної цілісності Грузії та й кожний рік незалежного існування Абхазії та Південної Осетії скорочує можливості Тбілісі до відновлення міфічної „єдиної Грузії”. Крім того застосування Грузією сили в сепаратиських регіонах дає Росії можливість у відповідності з нормами міжнародного права будь-яким способом захистити своїх громадян в Абхазії та Південній Осетії.

Безпосередньою причиною нового непорозуміння стала постанова парламенту Грузії від 15 лютого 2006 р. „Про ситуацію в колишній південно-осетинській автономній області в ході мирного процесу”, в якій міститься п'ять пунктів. Документ розцінює дії РФ в цьому регіону як спробу анексії частини грузинської території. Парламент доручає уряду розпочати роботу із заміни російських миротворців „ефективним міжнародним миротворчим контингентом”. В останньому, п'ятому пункті постанови парламент Грузії доручає уряду „надати детальну фактичну інформацію, яка підтверджує невиконання миротворцями накладеного на них мандату”.

Вибравши Грузію в якості демонстративного майданчика задоволення своїх тих, що прокинулись імперських амбіцій, кремлівські політики і генерали своїми діями лишили грузинів без вибору. Головний механізм врегулювання - змішана контрольна комісія, в яку входили Росія, Грузія, Північна і Південна Осетія вже давно перетворився в інструмент реалізації планів Росії з відновлення свого впливу на Південному Кавказі. Жителям Південної Осетії масово видаються російські паспорти, і приблизно 90% населення мають російське громадянство.

У відповідь на дії Грузії Росія ввела економічну блокаду сусіда: відмінила поштове та транспортне сполучення, перекрила залишки імпорту.

Вже 25 липня 2006 р. Грузія почала перекидати війська у напрямку Кодорської ущелини. Колишній представник президента Грузії у контрольованій Грузією частині Кодорської ущелини Абхазії Амзар Квіциані заявив, що виходить з підпорядкування центральній владі Грузії і має у своєму складі достатні сили, щоб протидіяти спробам штурму контрольованого ним району.

Також в 2006 р. Москва вводить проти Грузії блокаду - морську, повітряну, автомобільну і навіть залізничну. А розпочалось все із звичайного шпигунського скандалу.

27 вересня 2006 р. в Грузії були затримані 14 російських військовослужбовців. Було оголошено про арешт 11 громадян Грузії, що входили за версією офіційного Тбілісі, в розгалужену російську шпигунсько-диверсійну сітку. Пізніше затриманих і побитих в Батумі російських військовослужбовців відпустять.

У відповідь на дії Грузії Росія дуже образилась і розсердилась: відкликала посла, евакуювала сім'ї дипломатів і військовослужбовців, припинила видачу віз грузинським громадянам, попросила своїх громадян утриматися від поїздок у Грузію і забажала обговорення ситуації на Раді Безпеки ООН.

Президент Грузії Михайло Саакашвілі назвав рішення російської влади „істерією” і „пропагандиським кроком”. До заочної перепалки підключився і російський президент Володимир Путін, який назвав дії грузинської влади актом державного тероризму із захопленням заручників. У відповідь влада Грузії звинуватила Путіна у підтримці сепаратизму.

У контексті подій, які динамічно розвивалися в 2006 р. між Росією та Грузією і ввійшли в фазу твердого дипломатичного та економічного протистояння не можна не звернута увагу на рішення офіційного Кремля повернути на початку 2007 р. російського посла В'ячеслава Коваленка до Грузії і перехід РФ від економічних і неприкритих репресивних санкцій до дипломатії, викликали до життя „оптимістичну хвилю”. Першою реакцією політиків й експертів у Європі, США, Росії й самій Грузії стали висловлення про нормалізацію режиму двосторонніх відносин.

9 червня 2007 р., в рамках неформального саміту країн СНД, відбулася зустріч Президента РФ Володимира Путіна і Президента Грузії Михайла Саакашвілі. Голови держав домовилися почати роботу по стабілізації двосторонніх відносин. Саакашвілі зі свого боку підкреслив, що „Грузія завжди не тільки готова, але і зобов'язана вести плідний діалог з Росією”.

Але на жаль тривалої нормалізації відносин як завжди не вийшло. В ніч на 8 серпня 2008 р. Грузія розпочала атаку на Південну Осетію. Відповідь Росії була миттєвою - вона розпочала операцію з „примусу Грузії до миру”, яка була припинена наказом президента Росії М. Медвєдєва 10 серпня. Конфлікт мав серйозні наслідки для всіх його учасників, і як відмітив прем'єр-міністр Росії В. Путін, це був злочин не лише проти осетинців і грузинів, це був злочин проти грузинської державності. У цій війні немає переможців, а є лише переможені, адже вона не принесла ніяких здобутків жодній із сторін, а лише поглибила існуючу непросту ситуацію як всередині Грузії у її відносинах з автономними частинами, так і за її межами у відносинах з Росією. Наслідком цього став розрив дипломатичних відносин, про що 2 вересня 2008 р. було повідомлено раднику-посланнику РФ.

8. Зовнішня оцінка конфліктної ситуації

російський грузинський конфлікт міжнародний

Щоб краще зрозуміти можливі перспективи розвитку російсько-грузинських відносин, слід визначити причини існуючих протиріч. З цього приводу науковці Джорджтаунського університету відзначають, що відносини між Росією та Грузією опинилися в стані кризи значною мірою через дружні зв'язки Грузії та США. В свою чергу, російська підтримка Абхазії і Південної Осетії також є важливою причиною непорозумінь. Також політичних і військових лідерів Росії дратує прозахідна орієнтація Грузії. Представники Університету Сан-Франциско бачать коріння конфлікту у розпаді СРСР і пов'язаному з цим зміцненням політичних амбіцій етнократичних еліт у колишніх радянських республіках. Сьогодні значною мірою в результаті цих чинників колишні республіки функціонують як слабкі неефективні держави, виживаючи на образі зовнішнього ворога, західної допомоги та за рахунок відкритості російської економіки, в якій головним чином нелегально зайнята значна частина працездатного населення нових держав. А на думку науковців Інституту Середньої Азії, головною причиною непорозумінь є навмисне прагнення грузинського уряду вийти з інститутів, у яких домінує Росія, - таких, як Організація колективної безпеки та СНД. Замість цього Грузія має намір вступити в євроатлантичні інститути, а Росія цьому рішуче протистоїть. Другою причиною є неврегульовані конфлікти в Абхазії та Південній Осетії, де Росія надає значну підтримку сепаратистам, що Грузія вважає анексією своєї території.

9. Програма врегулювання конфлікту

Звичайно, для самих сторін конфлікту важливо безперервне підтримання переговорного процесу, створення механізму діалогу на рівні керівників. Ступінь довіри до цих процесів багато в чому буде залежати від вирішення економічних, транспортних проблем, як і проблеми повернення біженців. Необхідним буде відновлення прямого діалогу пересічних громадян, створення клімату більшої довіри між сторонами, переборювання глибокого упередженого ставлення один до одного, яке склалося в результаті конфлікту.

Інших можливостей, іншого вектора для створення необхідних передумов відновлення довіри між сторонами і розгляд в подальшому політичних аспектів врегулювання не проглядається. Політика все ще залишається мистецтвом можливого. Оцінюючи ситуацію в цілому, цілком обґрунтовано можна сказати, що в таких різних за територією, кількістю населення, економічними можливостями, геополітичною роллю країнах, як Росія та Грузія, і сьогодні зберігаються істотні об'єктивні передумови для більшого взаєморозуміння і зближення.

При цьому, не слід розраховувати на якісь блискучі, які кардинально змінять ситуацію, рішення. Швидше за все це буде гострий діалог двох країн, який дозволить створити формат російсько-грузинських відносин, який більшою мірою, ніж сьогодні, буде відповідати інтересам Росії та Грузії. Коли ж це відбудеться залежить від правильної оцінки сторонами своїх можливостей та інтересів, політичної налаштованості керівників та еліти двох країн, а також цілого ряду інших, в тому числі зовнішніх, факторів.

В російських та грузинських інтересах - укріплення стабільності на Південному Кавказі. Інтереси Грузії та Росії співпадають. Важливо відновити нормальний рівень співробітництва і домогтися позитивної динаміки у вирішенні ключових проблем. Грузія зацікавлена в цьому не менше, ніж Росія.

В умовах глобалізації Південний Кавказ буде залишатися зоною життєвих російських інтересів. При цьому в діалозі з Грузією поряд з класичною дипломатією (зустрічі керівників, проблеми безпеки і т. д.) все більшої уваги доведеться приділяти обговоренню економічних, фінансових, митних, прикордонних, гуманітарних та інших питань. Діапазон цих можливостей дуже широкий, і важливо наполегливо запрошувати грузинську сторону до конструктивної співпраці.

Головною відправною точкою в будь-якому випадку залишиться повага та врахування інтересів один одного. В умовах такого підходу можна розібрати наявні завали і вибудувати нормальні взаємовигідні відносини на майбутнє.

10. Система факторів врегулювання конфлікту

Сьогодні не існує універсального способу як зберегти територіальну цілісність Грузії та нормалізувати відносини цієї країни з її сепаратистськими регіонами та північним сусідом. Звичайно, перш за все сторони мають чітко усвідомити, що використання сили для вирішення суперечок в кінцевому рахунку не призведе до їх вирішення, а навпаки тільки поглибить існуючу ситуацію, що виникла між Грузією та Росією. Але у будь-якому випадку стосунки потрібно буде відновлювати, оскільки Грузія і Росія є сусідами. І рано чи пізно потрібно буде вибудовувати нормальні відносини. Чим більше зараз ці відносини ускладнюватимуться, тим складніше буде вибудовувати ці стосунки в майбутньому. Потрібно враховувати й поважати інтереси один одного. Від цього виграють майбутні покоління. Мабуть, посередники могли б бути корисні. Але, знову ж таки, це залежить від волі обох сторін. Якщо посередники принесуть користь, щоб нормалізувати двосторонні відносини, то це буде лише на користь. Грузинська влада зазначає, якщо Росія не захоче посередників, то вона готова й до такого розвитку подій, готова до двостороннього діалогу, але діалогу як із партнерами.

Ще у грудні 2008 р. в Женеві почався третій раунд російсько-грузинських переговорів з врегулювання конфлікту. Зустріч проходила за закритими дверима. На ній були присутні представники ООН, Євросоюзу, США, ОБСЄ, а також Південної Осетії та Абхазії. Головними темами були доля біженців і проблеми безпеки у регіоні.

Проте це не припинило напруженості у відносинах держав і Міністерство закордонних справ Грузії звинуватило Росію в ігноруванні угоди щодо врегулювання ситуації у Південній Осетії.

Ніхто, а перш за все Росія, не зацікавлені в розпаді і деградації Грузії, в утворенні на її території замість одної проблемної держави шести, семи чи восьми завчасно непридатних до існування. Балканізація призведе до появи на Кавказі ще одного потужного джерела нестабільності.

Витрачати сили на переговори про заключення “великого договору” не має сенсу: час таких символічних документів минув. Переговори неодмінно стануть постійним джерелом зіткнень і протиріч, які неодмінно будуть виливатися в засобах масової інформації і створювати негативний фон. При цьому, слід, наскільки це можливо, координувати свої дії в грузинському напрямі з іншими важливими гравцями в Європі і США.

Очевидно, що не в інтересах Росії ставити перепони для майбутнього поліпшення двосторонніх взаємин. Тому що, чим більше використовуватиметься сила, тим складніше буде потім відновити багатовікові зв'язки між двома народами. Росія мала б робити все можливе, щоб підтримати Грузію в її прагненні забезпечити територіальну цілісність. Оскільки майже два десятка років тому вона визнала Грузію єдиною й цілісною державою.

11. Участь третьої сторони у вирішенні конфлікту

План Саркозі

10 серпня 2008 р. грузинські війська заявили про відвід військ з Цхінвалі і про одностороннє припинення вогню. Міхаїл Саакашвілі підписав план перемир'я, запропонований Євросоюзом, ініціативу взяла на себе головуюча в ЄС Франція. Домовленості домігся у Тбілісі французький міністр закордонних справ Бернар Кушнер, який, пізніше відвідав Москву і мав перемови з російським президентом Медвєдєвим.

12 серпня до миротворчого процесу залучився також президент Франції Ніколя Саркозі, який запропонував шість пунктів плану з мирного врегулювання. Він також заручився підтримкою президента Грузії та Росії щодо цього плану, згідно якого, кожна із сторін зобов'язалася

остаточно припинити всі воєнні дії;

забезпечити вільний доступ гуманітарної допомоги;

повернути збройні сили Грузії в місця постійної дислокації;

повернути збройні сили РФ на лінію, що передувала початку бойових дій, а до створення міжнародних механізмів, прийняття російськими миротворцями додаткових заходів безпеки;

розпочати міжнародне обговорення питання майбутнього статусу Південної Осетії й Абхазії, а також шляхів забезпечення їхньої безпеки.

У попередньому плані був пункт про міжнародне обговорення майбутнього статусу невизнаних республік, проте, за проханням Грузії він був дещо змінений. Ця угода отримала назву “план Саркозі”, в Росії її назвали “план Медведєва-Саркозі”. Москва не вступала в прямий переговорний процес з Тбілісі, бо там обрали путь ігнорування Михайла Саакашвілі. Всі перемовини фактично проводилися за посередництва французької сторони.

12. Проблеми і перспективи врегулювання конфлікту

Комісія ПАРЄ

Комісія Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) вважає, що Москва і Тбілісі несуть рівну відповідальність за серпневі військові дії. Такий висновок міститься в поширеній 29 вересня 2008 року доповіді глави спецкомісії ПАРЄ Люка ван дер Бранде. У період з 21 по 26 вересня Люк ван дер Бранде відвідав Південну Осетію, буферні зони в Грузії, Тбілісі і Москву з метою прояснення причин і наслідків серпневого збройного конфлікту. Згідно доповіді, делегація “вкрай стурбована” тим, що два члени Ради Європи порушили взяті на себе в рамках цієї організації зобов'язання з мирного вирішення всіх розбіжностей, включаючи і старі конфлікти. Така поведінка неприпустимо, і обидві країни "несуть відповідальність за ескалацію цього конфлікту в повномасштабну війну", мовиться в заяві.

У доповіді також наголошується, що повністю протилежні точки зору і версії сторін, а також короткочасність візиту комісії в зону конфлікту сильно утрудняють визначення послідовності подій 7 і 8 серпня і обставин, що привели до них.

Проте “цілком очевидно, що обидві сторони не зробили достатніх зусиль, щоб запобігти війні”, і відтоді в регіоні були здійснені - і здійснюються досі - численні порушення прав людини. ПАРЄ призвала до розслідування всіх таких випадків і покарання винних в суді, при цьому особливо наголосивши, що Російська Федерація несе повну відповідальність за ті злочини, які здійснюються на нині підконтрольній їй території.

У доповіді також зазначено, що Рада Європи здивована, що у Росії і США немає супутникових знімків, які могли б прояснити ситуацію про початок конфлікту в Грузії. Парламентарії відзначили, що Москва і Тбілісі дотримуються діаметрально протилежних версій початку повномасштабних військових дій. Так, російська сторона наполягає, що ввела танки і бронетехніку після того, як грузинські війська вторглися в район Цхинвалі і почали вести там бойові дії. Грузинська сторона, у свою чергу, стверджує, що її розвідка повідомила про зосередження російських військ і бронетехніки, що входила через Рокський тунель до Південної Осетії, і військова операція була почата для відбиття атаки російської армії, що вторглася на грузинську територію.

Міжнародний суд

Грузія звернулася до Міжнародного суду 12 серпня, звинувативши Росію в порушеннях міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 1965 року. 14 серпня Грузія повторно звернулася до вищої судової інстанції ООН з проханням вжити тимчасових заходів з метою захисту прав грузинського населення. 8-10 вересня тут відбулися слухання, на яких обидві сторони висловили свої позиції.

15 жовтня 2008 Міжнародний суд ООН в Гаазі закликав Росію і Грузію утриматися від усіх форм етнічної дискримінації у зв'язку з подіями в Південній Осетії і від підтримки подібних дій.

13. Наслідки конфлікту

На території Абхазії та Південної Осетії перебуватимуть не миротворчі сили РФ, а регулярні війська, заявив міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров. Міністр оборони РФ Анатолій Сердюков повідомив, що у кожній республіці перебуватимуть по 3800 військовослужбовців 26 серпня Росія визнала незалежність Південної Осетією й Абхазії і незабаром встановила дипломатичні відносини з цими республіками та погодила з ними проекти договорів про дружбу, співробітництво й взаємну допомогу.

13 вересня російські формування залишили головний порт Грузії місто Поті і лінію Поті-Сенакі. 8 жовтня Росія вивела війська з самовільно встановленої “буферної зони безпеки” поблизу Південної Осетії. Того ж дня Росія заявила про "достроковий вивід військ". Проте в своїй заяві від 10 жовтня глава МЗС Франції Бернар Кушнер стверджує, що Росія вивела не всі війська з Грузії, і вони продовжують займати позиції в Ахалгорському районі.

Гуманітарна криза

З початком військових дій з'явилася велика кількість біженців, які намагалися виїхати з небезпечних регіонів. Так, під час наступу грузинських військ на позиції осетинських сепаратистів у Цхінвалі, велика кількість мирних жителів не мала змоги залишити місто і переховувалася без їжі, води та медичної допомоги. Зокрема, з'явилися звинувачення в тому, що грузинські війська цілеспрямовано обстрілювали з артилерійських установок Цхінвалі та навколишні села, де ще знаходилася значна кількість цивільного населення.

17 серпня заступник міністра регіонального розвитку РФ Володимир Бланк заявив, що кожна десята будівля в Цхінвалі не підлягає відновленню, а 20 % отримали пошкодження різної міри. Це спростовує раніші заяви в яких говорилося що столиця автономії опинилася майже повністю зруйнованою. За твердженням осетинської сторони більш як 1600 чоловік загинуло, більшість з них цивільні мешканці регіону. За даними російської слідчої групи знайдені тіла більше 60 осетинських цивільних. За даними російської сторони, яка звинуватила Грузію у геноциді, більш як 34 000 біженців з Південної Осетії прибуло до Росії, міжнародні установи стверджують про 10 000 чи 20 000 біженців. В той самий час, Human Rights Watch заявила, що ситуація в зоні конфлікту навколо Цхінвалі не така, як її описують у ЗМІ і звинуватила у дезінформації та завищенні кількості жертв.

У свою чергу, Грузія теж звинуватила Росію у цілеспрямованих нападах на цивільні об'єкти, у бомбардуванні житлових будинків у Горі та Поті та міжнародного аеропорту Тбілісі. Із загрозою наступу російських військ на столицю з'явилися біженці, які намагалися залишити Тбілісі. Осетинські підрозділи, за твердженням грузинської сторони обстрілювали грузинські села навколо Цхінвалі, що призвело до появи біженців з цих регіонів. У зв'язку з наступом російських військ було майже спустошене місто Горі - більшість мешканців стали біженцями. Очевидці звинувачували південно-осетинських повстанців у кампанії терору щодо мешканців Горі. Також лунали звинувачення у провадженні етнічних чисток з обох боків. Президент Південної Осетії Едуард Кокойти взагалі відверто заявив про етнічні чистки та похвалявся знищенням грузинських сіл в автономії; факт етнічних чисток у Південній Осетії був підтверджений міжнародними правозахисними організаціями.

За даними ООН з початку бойових дій в регіоні більш ніж 118 000 людей опинилися біженцями. З них з Південної Осетії 30 000 біженців були доставлені до Північної Осетії, 15 000 евакуювалися до Грузії і більш ніж 70 000 залишили Горі та навколишні села.

Інформаційна війна

З першого дня протистояння наймасовіші канали розповсюдження інформації, телеканали Росії і Грузії, були змобілізовані для інформаційної підтримки військових дій. Так в Росії, де основні телеканали контролюються державою, фактично був зорганізований безперервний телемарафон, основні гасла якого повторювалися голосом сотні раз на день і весь час були виведені великими буквами на екранах. Цими гаслами були “Геноцид у Південній Осетії” та “Примушення Грузії до миру”. Російське суспільство у згоді з владою країни підтримало введення військ у Південну Осетію і бойові дії на грузинській території, такі рішучі дії схвалило понад 70 % росіян.

У Грузії, яка інформаційно-представила себе як жертву агресії північного сусіда, зросла підтримка президента Михайла Саакашвілі.

Кібервійна

На період війни неабияку роль відігравала об'єктивна інформація, що надходила з місця подій. Російські, грузинські та закордонні ЗМІ по різному висвітлювали інформацію, що надходила з місць подій. Справжня інформаційна війна розгорнулася в Інтернеті, ще задовго до початку бойових дій. На території Грузії були відключені російські канали новин, які Грузія звинуватила у веденні інформаційної війни. Також був блокований інтернет-зв'язок сайтів з доменом “ru”. Як і під час протистояння навколо Бронзового солдата у Естонії, Грузія та її установи також зазнали атак хакерів. Зокрема, був атакований сайт МЗС Грузії, де були розміщені фотографії Гітлера. Від атак хакерів інші сайти уряду республіки також не працювали. Атаки з Росії на сайти парламенту, уряду та міністерства оборони виявилися дуже організованими та масовими, блокованими виявилися навіть сайти інформаційних агентств Грузії. Хакери Росії поширювали заклик: “Хакери й блогери всіх країн об'єднуйтеся”, “Сайти буде заблоковано повністю! Ніхто не зможе читати марення про те, що Росія напала на Грузію”. У той самий час, Естонія, яка зазнала подібних нападів, відрядила групу експертів для допомоги Грузії.

Уряд самопроголошеної Республіки Південної Осетії також повідомив про атаки на сайти її державних установ та інформаційні агентства республіки.

14. Особисте бачення вирішення конфлікту і програма його врегулювання

Але все ж таки, незважаючи на тривалу ворожнечу і численні конфлікти, Росія та Грузія залишаються сусідами, тому їм в будь-якому випадку необхідно шукати спільну мову, аби вийти з існуючої ситуації. Звичайно, Росія та Грузія в разі неможливості самостійно знайти спосіб врегулювання наболілих проблем, через суб'єктивність своїх позицій, можуть звернутися до інших країн та міжнародних структур в якості посередників. І не слід забувати, що ці країни мають тривалу спільну історію, а отже міцні господарські, культурні та цивілізаційні зв'язки, що повинно стимулювати процес переходу до співробітництва, адже напруженість у стосунках Москви та Тбілісі не лише не влаштовує обидві сторони, але й є для них невигідною.

Список використаних джерел

1. Абашидзе З. Россия - Грузия: проблемы и перспективы // Вопросы истории. - 2001. - № 10. - С. 137-141.

2. Александров А. Родимые пятна посткомунизма // Эхо планеты. - 2006. - № 11-12. - С. 5-9.

3. Борщевская Л. Русские уходят,… чтобы остаться // Зеркало недели. - 2006. - № 14. - С. 5.

4. Гушер А. Молчать и медлить больше нельзя: Проблемы неурегулированных конфликтов и непризнанных Республик в политике России и на постсоветском пространстве // Азия и Африка сегодня. - 2007. - № 4. - С. 3-10.

5. Кінг Ч. Російсько-грузинський конфлікт: Чотири запитання трьом експертам / Кінг Ч., Циганков А., Корнелл С. // День. - 2006. - № 169. - С. 3.

6. МЗС Грузії звинувачує Росію в “озброєних провокаціях” [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ua.glavred.info/archive/2008/10/21/210225-16.html

7. МЗС Грузії повідомило російську сторону про розрив дипломатичних відносин [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ua.proua.com/news/2008/09/02/192822.html

8. Попкова А. Піти по-російськи // День. - 2008. - № 148. - С. 3.

9. Сірук М. Грузія і Росія обмінялись умовами нормалізації відносин // День. - 2006. - № 190. - С. 3.

10. Сірук М. Примус до миру по-російськи // День. - 2008. - № 146. - С. 1, 3.

11. У Грузії розпочалися навчання НАТО [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://eunews.unian.net/ukr/detail/191077

12. Чепурин А. Семь вопросов российско-грузинской повестки дня // Международная жизнь. - 2004. - № 3. - С. 35-56.

Размещено на Allbest.ru