Еволюція політики НАТО щодо країн Центральної та Східної Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Еволюція політики НАТО щодо країн ЦСЄ

2012р.

План

нато безпека партнерство європейський

Вступ

1. Еволюція європейської безпеки у першій половині 90 - х років

2. Еволюція «Хельсінського процесу» у 90-і роки

3. Розширення НАТО - деякі аспекти можливих наслідків

4. Програми партнерства співробітництва НАТО з країнами ЦСЄ

5. Проблеми розширення НАТО

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Спочатку коаліційна стратегія НАТО формувалася на основі теоретичних засад військової стратегії і доктрини США. Однак, необхідність опрацювання коаліційної військово-політичної стратегії передбачала доповнення основної теоретичної бази елементами національних стратегічних концепцій всіх країн-членів Альянсу.

Військові теоретики Заходу вважали, що коаліційна стратегія повинна являти собою "результат компромісного поєднання окремих елементів національних стратегій союзників, основу яких складає єдність інтересів і цілей. Тому формування союзної стратегії повинно визначатися з урахуванням багатьох національних інтересів".

Разом з тим, стратегії Північноатлантичного блоку був властивий ряд особливостей, які відрізняли її від національних стратегічних установок країн-учасниць Альянсу, оскільки вона формувала вимоги в області підготовки і проведення військових дій, головним чином, в зоні відповідальності Північноатлантичного союзу, в той час як національні військові стратегії, передусім армій таких країн як США, Великобританія і Франція, планували дії збройних сил, як правило, за межами цієї зони.

1. Еволюція європейської безпеки у першій половині 90 - х років

Початок 90-х років ХХ століття ознаменувався докорінними зрушеннями на світовій арені, несподіваним навіть для багатьох фахівців порушенням усталеного балансу сил, тотальною руйнацією біполярної моделі безпеки. Такий розвиток подій вимагав від акторів міжнародних відносин, що вони опинилися в епіцентрі геополітичного вибуху, швидких як превентивних, так і реактивних дій, спрямованих на оптимізацію нових контурів світового та європейського устроїв, пошук кожною країною або групою країн гідного місця у новій архітектурі безпеки.

Втім якщо подивитися на речі об'єктивно, така, як задавалося, непорушна і “перевірена часом” блокова система безпеки, яка начебто доволі ефективно базувалася на балансі сили, почала давати перші серйозні тріщини ще у 80-і роки, коли дедалі все очевиднішим ставав розрив у розвитку між Заходом і Сходом.

Справді, якщо формально світ в геополітичному сенсі було поділено на два протидіючі “табори”, величинами вони були незіставними. Сукупний потенціал НАТО та ЄС (політичний, економічний, військовий) явно перевищував аналогічні показники ОВД і РЕВ. Існуюча прірва стала катастрофічними темпами розростатися з виникненням широкомасштабної кризи у Радянському Союзі. Відповідним чином змінювалося й ставлення Заходу до свого номінального супротивника, його реальної ваги у світових і європейських справах. Свого роду “пробною кулею” стала епопея з об'єднанням Німеччини, коли радянське керівництво фактично подарувало Заходу НДР. Поступово втрачали свою актуальність і привабливість такі продукти “нового мислення” як горбачовська ідея “загальноєвропейського дому”, гасла “Європа від Атлантики до Уралу” або “від Ванкувера до Владивостока”.

Відчувши зростаючу слабкість “старшого брата”, почали виявляти схильність до західного дрейфу деякі країни ще існуючого тоді “соціалістичного табору”.

СРСР спробував зупинити небажану для себе тенденцію. Влітку 1990 р. на черговій нараді Політичного Консультативного Комітету ОВД прозвучала пропозиція щодо надання Варшавському Договорові нових вимірів, окреслення нових напрямків діяльності організації. Серед яких одним з найпріоритетніших називалася “взаємодія й можливе співробітництво з НАТО з широкого кола питань”. Проте робити якісь косметичні зміни виявилося надто пізно.

На початку 1991 р. керівники Польщі, Угорщини та Чехо-Словаччини, зібравшися у Вишеграді, однозначно висловилися за остаточний розпуск ОВД, виявивши недовіру щодо відвертості бажання радянського керівництва докорінним чином трансформувати “радянський блок”. Сумніви східноєвропейців переросли у впевненість після трагічних подій у Вільнюсі в січні 1991 р., коли московським керівництвом (начебто без відома М.Горбачова, у що жодна серйозна людина не могла повірити) проти мирного литовського населення, що воно домагалося відновлення суверенітету своєї країни, були застосовані війська.

Під тиском обставин СРСР в квітні 1991 р. був вимушений піти спочатку на розформування військових структур ОВД, а у липні того ж року - на офіційну ліквідацію Організації Варшавського Договору, яка проіснувала 36 років і вважалася зовсім недавно невід'ємним атрибутом європейського геополітичного ландшафту. У червні 1991 р. було розформовано Раду Економічної Взаємодопомоги.

Розпад Радянського Союзу в грудні 1991 р. остаточно довершив процес руйнації біполярного світу.

Колапс найбільшої в світі держави спочатку дещо вгамував занепокоєність держав Центральної та Східної Європи щодо свого геополітичного майбутнього: здавалося, не існувало вже у світі тієї сили, яка б змогла силоміць зупинити їх поступ до західноєвропейських структур безпеки. Тим більше, що навіть спадкоємниця СРСР - Росія - вустами її президента Б.Єльцина проголосила в грудні 1991 р. про свою готовність стати членом НАТО.

Однак ейфорію центрально- та східноєвропейців щодо наступного злиття в європейській “родині єдиній” зовсім не поділяли у той момент на Заході: як США, так і Західна Європа виявилися захопленими зненацька і не готовими до практичних дій по абсорбції тих, за чиє визволення від “радянського ярма” вони так довго боролися. До того ж, керівництво Північноатлантичного альянсу, охоплене почуттям самозберігання, було занепокоєне тим, як зберегти принаймні на тому ж рівні свій військовий бюджет за умов, коли “загроза зі Сходу” раптом зникла, і доцільність подальшого існування НАТО стало викликати питання у певної частини західноєвропейського населення.

Водночас керівництво НАТО підкреслювало, що членство у РПАС зовсім не означає автоматичного згодом повноправного членства у Північноатлантичному альянсі.

Порушником становлення нової конфігурації сил в Європі й у світі, яка потрохи стала вимальовуватися у 1992-1993 рр., стала Росія. Якщо на протязі всього часу після розпаду СРСР керівництво Російської Федерації було налаштоване на тісне співробітництво з Заходом в усіх сферах, включаючи сферу безпеки, і безперечно визнавало роль НАТО як її головного стрижня на всьому європейському терені, то у другій половині 1993 р. у російських зовнішньополітичних настановах відбувся доволі крутий поворот.

У серпні 1993 р. під час зустрічі з президентом Польщі Л.Валенсою Б.Єльцин прилюдно підтвердив незмінність зовнішньополітичного курсу Росії як демократичної держави, наголосивши, зокрема, на визнанні Росією невід'ємного права Польщі приєднатися до НАТО у будь-який час.

Проте вже у жовтні того ж року президентові РФ було надано закриту доповідь щодо пріоритетів російської зовнішньої політики, підготовлену під керівництвом тодішнього шефа Служби зовнішньої розвідки (СЗР) Є.Примакова. У ній зазначалося, що необхідність збереження статусу великої держави, який Росія катастрофічно втрачає, вимагає негайного перегляду нею свого зовнішньополітичного курсу в бік ужорсточення й більшої самостійності. Встановлення і розвиток партнерських стосунків із Заходом вбачалося можливим лише за умови визнання останнім особливих інтересів РФ у Центральній та Східній Європі, Балтії та на пост-радянському просторі. Ідея розширення НАТО на Схід повністю відкидалася як така, що корінним чином суперечить національним інтересам Росії. Якщо в російського президента й залишалися якісь сумніви щодо доцільності реалізації основних положень згаданої доповіді, вони повністю зникли після оголошення результатів парламентських виборів у РФ в грудні 1993 р., коли вражаюча перемога ЛДПР і КПРФ продемонструвала явне панування шовіністичних настроїв серед російського електорату.

Поворот в російській зовнішній політиці (принаймні, її теоретичних настановах), який відбувся наприкінці 1993 р., збентежив не тільки Захід , а й Центральну та Східну Європу. Країни ЦСЄ знову почали активно порушувати питання щодо свого повноправного членства у НАТО, досить голосно і настійливо наполягали на негайному наданні їм натівських гарантій безпеки. В цей час східноєвропейці виявили неабияку єдність у своїх діях, ними були практично повністю відсунуті на задній план ті протиріччя й проблеми, які стали потрохи виникати у взаєминах учасників Вишеграду - дезінтеграція Чехословаччини, напруженість довкола становища угорців у Південній Словаччині, угорсько-словацькі сутички в зв'язку будуванням ГЕС на Дунаї тощо.

НАТО відреагувала на зміну обставин офіційним запровадженням програми “Партнерство заради миру”, яку було відкрито до приєднання на Брюссельській сесії Ради НАТО 10-11 січня 1994 р. Знов-таки підкреслювалося, що участь у “ПзМ” не є гарантією майбутнього приєднання до альянсу в якості повноправного члена, але запропонована програма являла собою дещо вищий щабель співпраці у порівнянні з діяльністю в рамках РПАС. До речі, першою з пост-радянських республік (включаючи країни Балтії) до “ПзМ” приєдналася Україна - це трапилося 8 лютого 1994 р. з підписанням нею т.зв. “рамкового документу ПзМ”.

Як виявилося згодом, програма “ПзМ”, первісно висунута американським президентом Б.Клінтоном, стала безпосереднім результатом домовленості між міністром закордонних справ РФ А.Козирєвим та держсекретарем США У.Кристофером як компроміс у ситуації, коли Росія доволі жорстко заперечувала проти розширення НАТО на Схід.

Реакція країн ЦСЄ на нову натівську ініціативу була досить стриманою. Загальне ставлення висловив президент Польщі Л.Валенса, який розцінив “ПзМ” як черговий паліатив у галузі європейської безпеки, який не може викликати “нічого, крім розчарування”. Проте держави Центральної та Східної Європи все ж таки приєдналися до програми.

З набагато більшим ентузіазмом керівництво східноєвропейських країн поставилося до іншого, більш конкретного кроку Заходу, а саме надання у травні 1994 р. Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії та Болгарії статусу асоційованих членів “молодшого брату” НАТО - Західноєвропейського союзу (ЗЄС).

У зв'язку з прийняттям програми “Партнерство заради миру” у досить складному становищі опинилася Росія. З одного боку, неучасть у “ПзМ” могла згодом привести до повної ізоляції РФ від колективного вирішення питань європейської безпеки, послабити її позиції у регіоні Центральної та Східної Європи. З іншого, повномасштабне включення до програми, керованої НАТО, створило б зайву напруженість у відносинах з Китаєм, Індією, практично усім мусульманським світом. Крім того, постійна співпраця з НАТО в рамках програми “ПзМ” згодом поставила б РФ перед необхідністю бодай часткової стандартизації засобів зв'язку та озброєнь, що вкрай негативно вплинуло б на стан російського ВПК.

Однак 22 червня 1994 Росія наважилася-таки підписати рамковий документ “ПзМ”, але далі зажадала від НАТО визнання її ролі великої держави і, отже, підписання на другій стадії партнерства не звичайного “Презентаційного документа”, а якогось спеціального документу індивідуального характеру. У Брюсселі негативно зустріли прагнення Росії до надзвичайного статусу, вважаючи заяви російського керівництва суто пропагандистськими. Готовність РФ до вступу до “ПзМ” на рівних з іншими умовах була, на думку натівських експертів, лише справою часу.

Проте ужорсточення російського зовнішньополітичного курсу, насамперед у військово-політичній сфері, стало реальністю. Це, зокрема, засвідчив Будапештський самміт НБСЄ в грудні 1994 р., який замість остаточного (як сподівалися) розв'язання комплексу проблем, пов'язаних з новою архітектурою європейської та світової безпеки продемонстрував непримиренність позицій Росії та США у цих питаннях, насамперед - щодо розширення НАТО на Схід.

Тепер у складній ситуації опинився Північноатлантичний альянс. Адже плани просування на Схід існували, притому доволі конкретні, та конфронтація з Росією могла явно зашкодити їх і без того непростій реалізації.

У травні 1995 р. керівництво НАТО погодилося зробити свого роду виключення в стандартній процедурі “ПзМ” та уклало з Російською Федерацією угоду про індивідуальне партнерство за формулою “16+1”. Втім, заради справедливості необхідно зазначити, що таке унікальне і безумовно приємне для Росії становище протривало недовго: у вересні того ж року в Брюсселі було підписано майже аналогічну угоду про індивідуальне співробітництво між НАТО та Україною, що було дуже прохолодно сприйнято у Москві.

5-6 грудня 1995 р. на черговій сесії Ради НАТО у Брюсселі консенсусом було схвалено документ з доволі нейтральною зовні назвою “Дослідження про розширення НАТО”. Насправді ж він містив детальний механізм прийняття до лав Північноатлантичного альянсу нових членів з числа країн ЦСЄ, хоча на цьому етапі жодна з них не називалася конкретно.

З прийняттям “Дослідження” позицію НАТО щодо розширення було закріплено остаточно. Напруженість у відносинах між Заходом і Росією зросла, намітилася досить явна тенденція до нового якщо не розколу, то принаймні розмежування в Європі.

2. Еволюція «Хельсінського процесу» у 90-і роки

До прийняття 21 листопада 1990 р. Паризької “Хартії для нової Європи” і безпосереднього початку процесу інституалізації НБСЄ функціонувало в таких формах:

нарада на рівні керівників держав-учасниць (Хельсінкі, 30 липня-1серпня 1975 р.; Париж, 19-21 листопада 1990 р.);

зустріч представників держав-учасниць НБСЄ (Белград, 4 жовтня 1977 р.-9 березня 1978 р.; Мадрид, 11 листопада 1980 р.-9 вересня 1983 р.; Відень, 4 листопада 1986 р.-19 січня 1989 р.);

конференція про заходи щодо зміцнення довіри та безпеки і роззброєння в Європі (І етап - Стокгольм, 17 січня 1984 р.-19 вересня 1986 р.; ІІ етап - Відень, 6 березня 1989 р.-17 листопада 1990 р.);

переговори про звичайні збройні сили в Європі (Відень, 9 березня 1989 р.-18 листопада 1990 р.);

конференція щодо людського виміру НБСЄ (у формі нарад в Парижі, Копенгагені та Москві);

серія нарад експертів, семінарів, форумів, конференцій, симпозіумів з конкретних питань співробітництва.

Якісно нових ознак хельсінський процес набув після Паризького самміту НБСЄ і підписання його заключного документу - “Хартії для нової Європи”, результатом чого стало створення нових інституційних структур процесу НБСЄ.

Також було вирішено, що чергові зустрічі держав-учасниць будуть, як правило, проводитися двічі на рік, але триватимуть не довше трьох місяців, якщо не буде досягнуто іншої домовленості. Скорочення тривалості зустрічей стало можливим завдяки створенню нових постійно діючих структур НБСЄ. Крім цього, було прийнято низку документів принципового й стратегічного характеру, учасники зустрічі зробили значний внесок до створення найсприятливіших передумов для поступового подолання стану нерівноваги, який виникнув внаслідок розпаду СРСР та політичних змін в регіоні ЦСЄ. Паризька Хартія констатувала, що “ера конфронтації та розколу в Європі закінчилася”.

Наступна зустріч, що відбулася у Хельсінкі в липні 1992 р., відзначалася тим, що стала свого роду підбиттям підсумків розвитку процесу НБСЄ після падіння Берлінського муру. Якщо в Хельсінки-75 розроблявся кодекс поведінки двох систем, які не сприймали одна одну, то в Хельсінки-92 мова йшла про згоду держав, відмінних за своїм суспільно-політичним ладом, але які висловили готовність будувати єдину Європу, узявши за основу спільні принципи та цінності.

Прийнятий на хельсінському самміті 10 липня 1992 р. заключний документ під назвою “Виклик часу змін” визначав орієнтири на майбутнє, являючи собою програму заходів щодо активізації співробітництва в інтересах демократії й процвітання, забезпечення рівних прав на безпеку. В цьому документі чітко визначалася необхідність ефективного управління процесом НБСЄ.

В Декларації Будапештського самміту (4-6 грудня 1994 р.) глави держав та урядів НБСЄ охарактеризували НБСЄ як ”структуру безпеки”, яка повинна відігравати “центральну роль у побудові стабільної спільноти НБСЄ, єдиної та вільної”. Було висловлено рішучість надати НБСЄ нового політичного імпульсу, що дозволило б їй відігравати кардинальну роль у знаходженні відповідей на виклики ХХІ століття. Саме в Будапешті було остаточно вирішено змінити назву НБСЄ на ОБСЄ, що було свідченням наміру посилити внесок цієї інституції до справи безпеки, співробітництва та стабільності в охоплюваному регіоні. Глави держав та урядів погодилися у подальшому активно застосовувати норми і стандарти ОБСЄ, забезпечувати повне виконання усіх зобов'язань, прийнятих в рамках ОБСЄ, зміцнювати добросусідські відносини, заохочуючи укладання двосторонніх, регіональних, а також загальноєвропейських угод або домовленостей між державами учасницями.

3. Розширення НАТО - деякі аспекти можливих наслідків

Розширення НАТО, яке після Мадридського (1997 р.) самміту альянсу стало - de facto - реальністю, та розширення Європейського Союзу, яке є наміром, зафіксованим у “Пакті стабільності в Європі” (1995 р.) та Амстердамському договорі (1997 р.), незважаючи на свою начебто вирішеність, залишаються темою численних дискусій серед політиків і фахівців-міжнародників. Втім така ситуація не є дивною, оскільки подібні “наріжні” рішення в силу своєї багатогранності та глобальності з точки зору наслідків для всього євразійського простору, не можуть уміститися в чорно-білий оцінний спектр. Підхід до названих акцій як до майже тотального позитиву, як це сьогодні часто-густо трапляється у західних та вітчизняних ЗМІ та спеціалізованих виданнях, навряд чи можна назвати до кінця об'єктивним. Адже він не враховує наявність більш-менш прихованих чинників, які, при неупередженому розгляді, роблять привабливість згаданих процесів не такою безперечною. То ж критичний підхід у даному випадку не є зайвим.

З самого початку виникнення планів розширення НАТО на Схід (а, згодом, і ЄС) для Заходу постала проблема його певного виправдання, адже такі плани суперечили, зокрема, радянсько-американським домовленостям кінця 80-х - початку 90-х років. Зрештою, офіційна формула стала говорити, що вступ країн Центрально-Східної Європи до НАТО є “лише продовженням курсу на європейську інтеграцію”, а неофіційна (яку, втім, ніхто особливо й не приховує) - що такий крок має заповнити вакуум безпеки у регіоні ЦСЄ і запобігти можливому відновленню там російського впливу.

Характерним прикладом подібного підходу можна вважати позицію відомого американського стратега З.Бжезинського, який в своїй відомій роботі “Передчасне партнерство” наполягає на загрозі повторного перетворення Центрально-Східної Європи на “російську вотчину”. Між тим в Росії, принаймні у більш-менш близькій перспективі, немає реальних засобів якогось помітного наближення до такої мети. “Успіхи” російської армії у Чечні зайвий раз свідчать, що сьогоднішня Росія не здатна створити загрозу або чинити силовий тиск на країни регіону, навіть, якби вона поставила собі це. Суперничати з НАТО або ЄС у політичному впливі в регіоні вона також не може, бо навіть посткомуністичні ліві партії дотримуються євроцентристської орієнтації. Про економічні можливості Росії в ЦСЄ красномовно свідчить статистика. Частка країн колишнього РЕВ у зовнішній торгівлі РФ знизилася порівняно з 1991 р. з 38,7 до 14,5%; водночас товарообіг ЄС з країнами ЦСЄ перевищує російський у 8,3 рази. Вкрай несприятливою є для Росії структура торгівлі з партнерами в Центрально-Східній Європі: різке збільшення частки паливно-сировинних “твердовалютних” товарів у російському експорті при переважанні машин, обладнання, продовольства та споживчих товарів у “м'яковалютному” імпорті. Тому й в майбутньому справжнім інтересам Росії навряд чи відповідає істотне збільшення обсягів торгівлі з країнами регіону. Ще менш здатна вона виступити конкурентом ЄС в якості інвестора в економіку держав ЦСЄ.

Поєднання економічної, політичної та оборонної цілісності в Європі (що є офіційною позицією Північноатлантичного альянсу) теоретично виглядає доволі гармонійним задумом. У прийнятому в вересні 1995 р. Радою НАТО документі “Дослідження щодо розширення”, основні настанови якого було відображено в документах Мадридського самміту 1997 р., воно трактується як процес, що є паралельним та взаємодоповнюючим розширення Євросоюзу за рахунок прийняття нових членів зі Сходу Європи. Щоправда, це положення супроводжує страхуюче застереження: розширення обох організацій проходитиме автономно і не в однаковому темпі. Проте слід уважно замислитися над змістом цих слів та реальною сумісністю двох процесів.

Для лідерів країн Центрально-Східної Європи природно вважати, що вступ до НАТО є важливим кроком, який наближає до членства в ЄС. Натівський сертифікат як би засвідчує належність до західного світу і надає нові гарантії зарубіжним інвесторам від зовнішньополітичних ризиків, з'являються додаткові підстави наполягати на праві якомога швидше “повернутися в Європу”. Це є немаловажним, оскільки ситуація навколо проблеми прийняття центрально- та східноєвропейців до ЄС є на сьогодні доволі заплутаною й навіть парадоксальною: чим ближче та конкретніше до неї підходять, тим більш віддаленим бачиться її практичне розв'язання. Навіть канцлер ФРН Г.Коль, який є, мабуть, найвідданішим прибічником прискореного руху ЄС на Схід, останнім часом значно обережніше оперує якимись конкретними датами (зараз мова йде про можливий вступ Польщі, Угорщини та Чехії десь між 2005 та 2010 роками), тим більше, що рубежі, накреслені Амстердамським договором, є досить туманними. Можна припустити ще менший ентузіазм інших європейських лідерів, в яких небагато підстав поспішати з легітимізацією через “європейську інтеграцію” німецького економіко-політичного “Drang nach Osten”. До речі, членам НАТО Іспанії та Португалії, шлях яких бажали б повторити в Центрально-Східній Європі, для вступу до ЄС були потрібні семирічні переговори. Разом з тим Австрія, Швеція та Фінляндія увійшли до ЄС, залишаючись поза лавами НАТО.

Фактори, що вони стримують готовність ЄС вже сьогодні відчинити двері на Схід, є різноманітними. Хоча попередню реформу системи інститутів та прийняття рішень можна вважати такою, що відбулася (на підставі рішень Міжурядової конференції 1996-1997 рр., зафіксованих в Амстердамському договорі), залишаються важкі для розв'язання фінансові проблеми. Сьогодні допомога відсталим регіонам, що вона надається через фонди структурної перебудови, та єдина аграрна політика, яка передбачає значні субсидії, поглинають дві третини бюджету ЄС.

До 1999 р. через структурні фонди буде розподілено приблизно 180 млрд. долл. Лише у 1999 р. витрати на ці цілі мають скласти 40,2 млрд. долл. За умови прийняття нових членів витрати по цій статті бюджету довелося б збільшити ще на 49,4 млрд. долл. Між тим на період 1995-1999 рр. ЄС асигнував на фінансову допомогу країнам ЦСЄ лише 8,7 млрд. долл.

В разі поширення на країни Центрально-Східної Європи єдиної аграрної політики щорічні витрати довелося б збільшити на 11,7 млрд. долл. До 2000 р. і на 15,6 млрд. долл. До 2010 р. Без радикального перегляду принципів та норм відрахувань на ці дві важливі витратні статті розширення Євросоюзу вимагатиме збільшення загального бюджету на 25-100%, що вважається занадто коштовним. Водночас у скороченні допомоги, м'яко кажучи, не зацікавлені її основні одержувачі - Португалія, Греція, Іспанія, Італія, Ірландія, у збільшенні - головні “донори” - ФРН, Франція, Нідерланди, Великобританія.

Всупереч побоюванням стабільного дешевого імпорту з країн Центрально-Східної Європи, вони імпортують з ЄС більше сільськогосподарської та харчової продукції, ніж експортують. Проте навіть у цій ситуації пропозиція щодо щорічного збільшення експортної квоти країн ЦСЄ на ввезення сільськогосподарської продукції на 10% не було підтримано навіть Німеччиною.

Питання про прийняття держав Центрально-Східної Європи до ЄС незмінно упирається у калькуляції його можливих витрат. При цьому часто-густо поза межами обговорення залишається не менш важливе питання, а саме - що коштуватиме самим претендентам входження до ЄС. Якщо по відношенню до них не буде задіяно існуючі механізми вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку, на них ляже непосильне завдання самостійно наздоганяти західноєвропейські держави. І зовсім невипадково з'являються ідеї перехідного періоду у 10 і навіть більше років для країн ЦСЄ або тимчасового обмеження прав нових членів в галузі сільськогосподарського виробництва, пересування робочої сили та дії соціальної хартії.

У такому контексті розширення НАТО виглядає менш витратним заходом. Між тим, за оцінками Британо-американської Ради з інформації в галузі безпеки, Центру європейської безпеки і роззброєння та американської корпорації RAND, цей замір коштуватиме Заходу від 7-10 до 50-70 млрд. долл. на протязі 10 років залежно від витрат на удосконалення військової інфраструктури у Центрально-Східній Європі. Втім, західноєвропейці (і насамперед ФРН, саме яка свого часу виступила ініціатором розширення НАТО, а не США, як багато хто помилково вважає) продовжують розраховувати, що частину фінансового тягаря вони поділять із заокеанськими союзниками. Проте США, однією з ключових настанов яких по відношенню до НАТО є те, що в альянсі не може бути “споживачів безпеки”, навряд чи погодяться з роллю всебічного спонсора. Від кандидатів на вступ також потребуватиметься не менше 1,5-2 млрд. долл. щорічно, що приблизно дорівнює загальному військовому бюджету Польщі та складає третину військового бюджету Угорщини (про менш розвинуті країни центрально-східноєвропейського регіону й говорити не доводиться). Невипадково перша трійка кандидатів на повноправне членство в альянсі відчула на собі наприкінці 1996 р. - початку 1997 р. доволі жорсткий тиск з боку Заходу, який вимагав негайного збільшення їх військових бюджетів у новому фінансову році; в іншому разі НАТО погрожувало “заморозити” розгляд їх кандидатур, що був намічений на Мадридський самміт.

Зрештою можна цілком припустити, що основні витрати по розширенню НАТО доведеться нести західноєвропейським країнам, перед якими й так стоїть вкрай складне завдання мінімізувати збитки від розширення Європейського Союзу для власних бюджетів. Одночасно фінансувати обидва ці процеси вони явно не готові. Для Центрально-Східної Європи ж істотне збільшення військових витрат може обернутися втратою темпів економічного зростання - єдиної надії досягти у реальному майбутньому рівня розвитку, прийнятного для ЄС.

Отже виникає ситуація, коли за своїми об'єктивними наслідками розширення НАТО та ЄС виявляються на паралельними та взаємоприскорюючими процесами, а альтернативними, які навпаки уповільнюють один одного. Більш того, даючи країнам ЦСЄ певну психологічну компенсацію за невизначене у своїй довготривалості чекання “у приймальні ЄС” (у вигляді членства в НАТО), Захід отримує поважний привід відхиляти надто настійливі прагнення до повноправного членства в Євросоюзі. Чи є це свідомою стратегією, чи мимовільним побічним ефектом недостатньо продуманих рішень, але фактично створюється механізм, який дозволяє відтягувати прийняття до ЄС, регулюючи рівень фінансових зобов'язань, які пропонуються і пропонуватимуться новим членам НАТО.

Не виглядає безперечним і те, що Європа загалом та її центрально-східна частина, зокрема, зміцнять свою безпеку в разі розширення НАТО на Схід. Обороноздатність регіону дійсно збільшиться, але одночасно зросте й рівень загрози, яка створиться різким порушенням балансу сил та усталеної дислокації військ та озброєнь на континенті. Якщо сьогодні Центрально-Східна Європа є зоною, вільною від ядерною зброї з пониженою концентрацією військ та озброєнь, то при поширенні НАТО на Схід у тих формах, які плануються, ситуація принципово зміниться. Після розпаду ОВД та СРСР НАТО вже отримала значну перевагу над Росією у звичайних озброєннях. При вступі до альянсу країн ЦСЄ ця перевага стане майже вдвічі більше тієї, яку ОВД мала перед НАТО на середину 1991 р., що вважалося достатнім для ведення наступальних дій та розглядалося як дестабілізуючий фактор. Якщо ж формування подібного силового потенціалу поблизу російських кордонів супроводжуватиметься створенням в регіоні інфраструктури для передового базування військ і озброєнь (включаючи ядерні) західних членів альянсу, Росія напевно розцінить це як фактичне порушення Договору ЗЗСЄ та злам стратегічної стабільності на континенті. Оскільки ж такий розвиток подій, як вважають у керівництві РФ, не є викликаним реальною загрозою з російського боку, мотивування розширення НАТО набувають двозначного характеру і породжують відверту недовіру. Тим більше, що згодом після підписання “Основоположного Акту” в травні 1997 р. у НАТО стали поступово вдаватися до кроків, які “ненав'язливо” принижують участь РФ у спільному вирішенні питань європейської безпеки, як це передбачено згаданим документом. Найвірогіднішою відповіддю з боку Росії стане посилення опори на ядерне стримування, неминучим наслідком чого буде зростання жорсткості російської зовнішньої політики, втрата зацікавленості у підтриманні стабільності в конфліктогенних зонах Центрально-Східної Європи і, не виключено, спроби створення “відволікаючих загроз” для США й НАТО в інших регіонах світу.

За таких умов із впевненістю можна чекати значного погіршення обстановки довкола України, яка, як держава - представниця “сірого поясу”, що, до того ж, добровільно позбулася єдиного дієвого для неї у такій ситуації ядерного козиря, легко може перетворитися на “об'єкт докладання сил” або просто розмінну монету в торгівлі між Заходом та Росією за новий європейський порядок.

Втім зазначені сценарії аж ніяк не претендують на статус “істини в останній інстанції” та цілком можуть стати предметом більш детального розгляду й окремої дискусії.

4. Програми партнерства співробітництва НАТО з країнами ЦСЄ

Програми партнерства були покладені в основу формування моделей співробітництва НАТО з країнами ЦСЄ. При цьому, головними їх функціями є:

* підтримка діалогу НАТО з країнами ЦСЄ та ННД в контексті розширення альянсу на Схід;

* пристосування політики безпеки країн-претендентів на вступ до НАТО через механізми консультацій (РПАС / РЄАП) та військових навчань і миротворчих операцій (ПЗМ);

* підтримання партнерських відносин з Росією з метою поглиблення діалогу з питань формування системи європейської безпеки;

* мінімізація негативних наслідків від процесу розширення НАТО зокрема для країн, що залишаються поза межами такого розширення, як Україна;

* налагодження військово-політичного співробітництва НАТО з країнами південного Середземномор'я з метою гарантування власних інтересів безпеки в цьому географічно близькому та нестабільному регіоні.

Головним принципом розбудови моделей безпеки є всебічна зацікавленість сторін - НАТО та країн-партнерів - у розвитку системи безпеки в Європі, мінімізації загроз та ризиків на континенті через участь у структурах безпеки.

Із завершенням Другої світової війни і початку 90-х років взаємовідносини країн ЦСЄ і Заходу були досить прохолодними і розглядались навіть як протилежні ідеологічно і політично, ворожі. Однак з переходом світу на постбіполярну модель світового порядку, з розвалом СРСР взаємовідносини із Заходом набули стратегічно важливого значення. Актуалізувалось питання забезпечення міжнародної безпеки ЦСЄ завдяки діяльності таких організацій, як Північноатлантичний Альянс (НАТО), Організації з питань безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Європейського Союзу (ЄС). Вступ до цих організацій чи зближення з ними забезпечив би гідний рівень військової безпеки країн ЦСЄ, підвищив економічну спроможність, надав нові технології розвитку в різних сферах економіки, допоміг зберігти територіальну цілість, сприяв в боротьбі з міжнародним тероризмом та надав ряд інших гарантій міжнародній безпеці країн ЦСЄ.

Забезпечення найкращого на даний час рівня міжнародної безпеки, перш за все військової, можна досягти, на думку багатьох експертів, при членстві в НАТО. Це дасть, з одного боку, змогу зменшити військові витрати, а, з іншого, забезпечить захист з боку найвпливовішого в світі військово-політичного блоку. Саме НАТО також зацікавлено в розширенні кількості країн-членів, оскільки це дасть унікальну змогу об'єднати в одній структурі безпеки країни Західної та Центрально-Східної Європи. Саме розширення НАТО на Схід, будучи органічною частиною трансформації Альянсу, стало однією з актуальних проблем на світовій політичній арені остатнього десятиліття.

Бажання НАТО трансформуватися та поширити свою діяльність на всю Європу не стало односторонньою ініціативою. Майже всі держави Центрально-Східної Європи висловили бажання вступити до Альянсу на засадах повноправного членства.

Безперечним є той факт, що розширення НАТО на терени ЦСЄ покращить міжнародну військову безпеку країн регіону. Проте виникає ряд питань при розширенні НАТО. Ключовим моментом є перелік держав, що будуть запрошені до Альянсу, та термін їх прийняття. Виникає також питання стосовно того, скільки часу знадобиться новим країнам для досягнення необхідного рівня взаємодії і модернізації національних Збройних Сил для вступу в НАТО. У квітні 1999 року до Альянсу вступили три ЦСЄ держави.

Ї Польща, Угорщина та Чехія. Усі вони після вступу отримали гарантії власної безпеки, а також зменшили кількість економічних ресурсів, що використовуються на Збройні сили шляхом реструктуризації. Проте слід зазначити, що військові витрати Чехії були майже стабільними з 1993 року. Вкрай економна програма Угорщини утримувала оборонні витрати на рівні нижчому, ніж у Чехії і Польщі. Лише Польща, маючи найчисельнішу армію серед нових членів НАТО, збільшила протягом 1991-2000 років витрати (приблизно на 21%).

З вступом Польщі, Чехії і Угорщини в НАТО, перелічені держави одразу опинилися перед випробуванням вірності союзницькому обов'язку під час натовських бомбардувань Югославії. Причиною бомбардувань стала спроба НАТО відновити мирні відносини і врегулювати таким способом етнічний конфлікт та відновити багатонаціональну демократію в Косово, скинувши режим С. Мілошевича. Вдале врегулювання даної проблеми зміцнило міжнародну безпеку ЦСЄ. Однак ставлення до даного питання в ЦСЄ державах було різним. Чехія досить прохолодно поставилась до силових дій. Польща та Угорщина їх активно підтримували. Аналогічну позицію займала Румунія і Болгарія, що завдяки цьому були запрошені розпочати переговори про вступ в НАТО. Підсумком вирішення Югославського питання стало схвалення в Сараєво «Пакту стабільності для Південно-Східної Європи, головною метою якого є підготовка регіону до органічної інтеграції в європейські та трансатлантичні структури.

На початку 2004 року ще сім держав приєдналися до НАТО: Болгарія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Словаччина і Словенія. Входження цих держав в НАТО надало цій організації сучасних їй кордонів, що дало змогу охопити на сьогоднішній день терени уже 26 держав. Перед новими членами даної організації стоять і нові випробування, проте вже на сьогоднішній день з впевненістю можна сказати, що всі ці держави одержують і ті переваги. Що надає членство в даній організації. Слід зазначити, що задекларували своє бажання вступити в НАТО: Албанія, Сербія і Чорногорія, решта держав ЦСЄ вступ в НАТО ставлять на перспективний розвиток на майбутнє. Спробуємо охарактеризувати переваги для гарантування безпеки, що надає НАТО державам ЦСЄ.

По-перше, членство в Організації Північноатлантичного договору дає чіткі гарантії безпеки, адже напад на одну з держав-членів розглядається як напад на них усіх. Потрапити під захист найсильніших у військовому відношенні держав є вигідним для держав, розташованих у такому потенційно вибухонебезпечному регіоні, як Центрально-Східна Європа. Вступ східноєвропейських держав до НАТО позбавляє Росію від будь - яких надій на повернення їх до своєї сфери впливу. Отже, нові члени організації отримують гарантії не лише військової безпеки, але й політичної незалежності. По-друге, вони отримують можливість провести модернізацію та структурну перебудову своїх армій, переведення їх на професійну основу, потреба в чому вже давно назріла, фактично за рахунок багатих західних партнерів. Згідно з доповіддю уряду США американському конгресу від 24 лютого 1997 року, США оплатять 15% суми, потрібної на створення мобільного та добре озброєного війська в нових країнах НАТО, європейські члени організації - 50%. По-третє, членство кількох, а в перспективі - усіх держав регіону повинно виключати можливість конфлікту між ними. Відповідно, будь-яке тертя знаходитиме набагато швидше вирішення.

Необхідно підкреслити, що розширення НАТО виключає можливість створення в Центрально-Східній Європі нового ворожого до НАТО військового формування. Навіть за умов зміни внутрішньополітичної ситуації в державах, які стануть повноправними членами Альянсу, їхній вихід з нього видається малоймовірним. Це буде занадто багато коштувати, як у прямому значенні, так і з огляду на їхню безпеку.

Держави хочуть довести, що серед переваг, які здобуває після розширення НАТО європейська система безпеки, є ще й такі:

- об'єднання в одній військовій організації всіх європейських держав, що є стратегічною метою розширення НАТО, дозволить унеможливити конфлікти на континенті;

- вступ до НАТО держав ЦСЄ посилить європейський напрям організацій, що є дуже актуальним, оскільки останнім часом відчувається певна нерівномірність силових потенціалів Сполучених Штатів і держав Європи. Така нерівномірність створює загрозу перенесення в політичну сферу протистояння, яке намітилося між США та державами Європейського Союзу на економічному грунті;

- розширюються можливості проведення миротворчих операцій і участі в них держав ЦСЄ та їхніх партнерів, які не є членами НАТО.

5. Проблеми розширення НАТО

Звичайно, крім переваг, розширення НАТО може принести певні проблеми. Існує проблема й щодо самого процесу розширення, зокрема головним противником його є Росія. Проте насправді її керівництво обмежилося лише заявами й не змогло зробити реальних кроків. Росія зараз не може протистояти Альянсу . Більша частина російської військової техніки потребує оновлення, а військовий бюджет Росії менший від загального бюджету НАТО у 500 разів, в якого значно менше проблем із модернізацією. Окрім того, вона залежна від Заходу економічно. Тяжкий стан економіки не дозволяв залишитися Росії великою державою та створити реальну противагу Північноатлантичному Альянсу в регіоні. Лише в майбутньому зможуть рівноцінно протистояти НАТО й інші потенційні світові центри, зокрема ісламський і Китай.

Іншою організацією, що намагається забезпечити безпеку в Європі, в тому числі і ЦСЄ, є Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Дана організація об'єднує всі держави Європейського континенту, держави країн СНД, США та Канаду.

Важливе значення у зміцненні безпеки в ЦСЄ і підвищення ролі ОБСЄ в сфері безпеки мало прийняття на самміті глав держав та урядів країн-учасниць ОБСЄ в Стамбулі 18-19 листопада 1999 року Хартії європейської безпеки, Договору про звичайні збройні сили в Європі, нової редакції Віденського документа про заходи щодо зміцнення довіри і безпеки. Держави-учасниці ОБСЄ рішуче висловились за недопущення загрози силою або її застосування протии територіальної цілісності, сувернітету та політичної незалежності будь-якої держави і зобов'язались у такому випадку оперативно реагувати як у плані допомоги державі, що постраждала, так і вжиття необхідних заходів щодо держави-агресора. Глави держав або урядів країн-членів ОБСЄ також схвалили Декларацію Стамбульського самміту, в якій міститься позитивна оцінка внеску ОБСЄ у справу зміцнення стабільності та безпеки в регіоні її відповідальності, підтверджується готовність об'єднати зусилля всіх країн-членів Організації, спрямовані на належну імплементацію Хартії європейської безпеки, належне виконання зобов'язань у галузі людського виміру, підвищення ефективності ОБСЄ у запобіганням конфліктам, врегулюванні триваючих криз і постконфліктній реабілітації країн. Особливий наголос у Декларації зроблено на необхідності активного залучення механізмів ОБСЄ до стабілізації ситуації в таких регіонах та країнах, як Косово, Боснія, Герцеговина, Хорватія, Албанія, Грузія, Придністров'я, Нагірний Карабах, Чечня, а також для започаткування демократичних перетворень у Білорусії та Югославії. Що стосується Придністров'я, то в Декларації вперше міститься зобов'язання Росії завершити виведення російських військ з території Республіки Молдова до кінця 2002 року.

У зв'язку з трагічними подіями 11 вересня 2001 року та з метою зміцнення європейської безпеки питання активізації діяльності антитерористичної коаліції та боротьби з міжнародним тероризмом було обговорено на зустрічі міністрів закордонних справ ОБСЄ 3-4 грудня 2001 року. Заявлено про необхідність представництва країн Східної Європи в РБООН та про нагальну потребу проведення серйозних реформ в ООН. На першому форумі представників ЄС, НАТО, СНД, РЄ і ООН 13 червня 2002 року у Лісабоні, що проходив під егідою ОБСЄ, було визнано за необхідне координувати спільні дії цих організацій у боротьбі з міжнародним тероризмом, надавати взаємну допомогу в обміні відповідної інформації в дусі відкритості й співробітництва. Вирішено прискорити підготовку і прийняття Антитерористичної хартії, що має засвідчити політичну волю 55-ти країн-учасниць ОБСЄ до викорінення міжнародного тероризму [56, c. 10].

В результаті припинення біполярного протистояння безпека в Європі зросла, але зменшилася стабільність, з'явилися нові загрози, але одночасно і збільшилися нові можливості для вирішення проблемних питань безпеки та стабільності. 1990-ті роки стали періодом трансформації НАТО. На сьогодні можна виділити певні результати цього процесу, а саме розширення підходу альянсу до вирішення нових проблем безпеки. При цьому, по-перше, рушійною силою трансформації була не нова стратегічна концепція та інші політичні декларації, а скоріше здатність протистояти загрозам безпеки; по-друге, лідерство США було важливим елементом всього процесу трансформації; по-третє, зміни у середовищі безпеки та пристосування НАТО до нього поглиблюють проблеми прийняття рішень та запровадження політики в межах НАТО, посилюються проблеми лідерства та контролю в межах цієї структури.

Висновок

Радикальні перетворення, що мали місце у Європі протягом 90-х років ХХ сторіччя, вимагали вироблення нових механізмів в регіоні, а також якісно нового рівня інституціоналізації зв'язків НАТО з країнами-нечленами цієї Організації.

Ключовою проблемою пристосування НАТО до нових умов військово-політичного середовища було питання розширення НАТО за рахунок країн Центральної та Східної Європи, оскільки неприйняття цих країн могло б призвести до формування вакууму безпеки у субрегіоні, створюючи довготривалі джерела нестабільності для всього континенту. Крім того, таке розширення відповідало прагненням самих країн претендентів з субрегіону ЦСЄ. З іншого боку, розширення НАТО є еволюційним процесом, що вимагає відповідності певним критеріям адаптації пострадянських країн до нових механізмів гарантування безпеки і оборони, а також врахування та улагодження позиції із Росією з метою уникнення нової конфронтації та ризику для безпеки тих країн, що опинилися б в разі розширення між НАТО та Росією.

Список використаних джерел

1. Офіційний веб-сайт НАТО http://www.nato.int

2. Центр інформації та документації НАТО в Україні http://www.nato.int/docu/other/ukr/ukraine.htm

3. Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України http://www.nceai.gov.ua/ua.phtml?ai=map

4. Україна-НАТО http://www.ukraine-nato.gov.ua

5. Ясники (інформаційні матеріали щодо вступу України до НАТО). - Київ, Фонд „Демократичні ініціативи”, без дати видання.

6. Довідник НАТО. - Брюссель, 2006.

Размещено на Allbest.ru