Вплив базових угод СОТ на діяльність українських підприємств та напрями забезпечення їхньої конкурентоспроможності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський національний торговельно-економічний університет

Реферат

на тему:

Вплив базових угод СОТ на діяльність українських підприємств та напрями забезпечення їхньої конкурентоспроможності

Київ 2010 р.

Вступ країни до СОТ і членство у цій організації, які ініціюються державою, обумовлюють велику міру відповідальності держави перед вітчизняними підприємствами.

Для України, де об'єктами прямої або непрямої державної підтримки є багато значимих з позицій забезпечення економічної безпеки галузей чи видів діяльності (металургія, агропромисловий комплекс, авіаційна та суднобудівна галузі, автомобілебудування), питання відповідальності держави є особливо актуальним, оскільки основною вимогою всіх базових угод СОТ є мінімізація державної підтримки.

До найбільш вагомих угод, що справляють відчутний вплив на діяльність підприємств, на нашу думку, належать наступні:

- генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ);

- Угода про застосування статті IV ГАТТ (Антидемпінговий кодекс);

- Угода щодо субсидій та компенсаційних заходів.

Вибір саме цих угод з великої їх сукупності диктується тим, що вони є обов'язковими для кожної країни, яка подала заявку на вступ до СОТ чи є членом цієї організації. Крім того, реалізація вказаних угод може бути пов'язана з істотними втратами від збільшення дешевого імпорту, антидемпінгових розслідувань та усунення державної підтримки ряду галузей та підприємств. Крім того, нижчі порівняно з світовими ціни на використовувані у виробництві енергоносії (зокрема газ) теж розглядаються як субсидія з боку держави. Разом з тим, широка дискусія у пресі щодо ціни газу, яка розгорнулась у період торговельних переговорів з Росією, мала лейтмотивом важкі наслідки для багатьох українських енергомістких виробництв, зокрема металургійних.

ГАТТ є основним інструментом реалізації головної мети СОТ, визначеної в угоді про заснування цієї організації - максимально можлива лібералізація світової торгівлі.

ГАТТ покладає на країну-члена наступні зобов'язання:

- зв'язування і поступове скорочення тарифних обмежень;

- скасування нетарифних обмежень;

- введення режиму найбільшого сприяння у зовнішній торгівлі;

- введення національного режиму на території країни для іноземних товарів і послуг;

- вільний транзит.

У відповідності з першим із вказаних зобов'язань рівень мита має бути консолідованим (п. 1 в ст. ІІ ГАТТ) і зменшеним (ст. ХХVІІІ ГАТТ).

Принцип консолідації полягає в прийнятті членом СОТ списку тарифних поступок, який з моменту вступу в силу стає невід'ємною частиною ГАТТ і визначає розмір мит, які країна, що вступає до СОТ, може ввести стосовно інших країн-членів.

В окремих випадках допускається вихід за вказані рамки ГАТТ, а саме:

- узгоджене з іншими учасниками підвищення тарифів або підвищення їх у безакцептному порядку (залишаючи за іншими учасниками право на застосування “симетричних” заходів у відповідь);

- підвищення тарифів як тимчасовий захід у випадку, коли буде доведено, що обсяги імпорту за поточними ставками загрожують національній безпеці країни-імпортера (ст. ХІХ ГАТТ);

- тимчасове підвищення тарифів країнами, що розвиваються.

Зобов'язання ліквідації нетарифних обмежень (ст. ХІ ГАТТ) означає, що країна відмовляється від використання будь-яких обмежень - у формі квот, імпортних чи експортних ліцензій та інших заходів, крім мита, податків та інших зборів.

Саме нетарифні обмеження завдають найбільшої шкоди національним інтересам країн-членів СОТ. Якщо тарифні заходи впливають на цінову конкурентоспроможність імпортних товарів (що за умови загального зниження тарифів стає досить незначним), то застосування нетарифних обмежень зумовлює неможливість імпорту, тобто конкурентоспроможність імпортного товару за допомогою цих неринкових важелів зводиться нанівець. Українські виробники стикалися з цими обмеженнями досить часто: приміром, введення квоти на ввезення українських сталевих труб до Росії, цукру тощо.

Питання демпінгу регулюються Угодою щодо застосування ст. VІ-ГАТТ-1994 (Антидемпінговий кодекс). Важливим елементом цієї угоди є визначення демпінгу. Слід зазначити, що факт вивезення продукції на ринок за ціною, нижчою від тієї, що склалася на ньому, не вважається демпінгом. Демпінг виникає, коли реалізується на зовнішньому ринку товар за ціною, нижчою за ціну аналогічного товару на ринку країни-експортера.

Факт демпінгу на практиці визначається шляхом порівняння середньозваженої експортної ціни і середньозваженої вартості товару на ринку країни-експортера.

Ще донедавна, коли Україна не мала статусу країни з ринковою економікою, механізм демпінгу визначався за ціною на подібний товар, який експортується в третю країну або за сумою витрат виробництва в країні-експортері та “розумної” суми інших витрат і прибутку. В результаті формується ціна, як правило, нижча від реальних витрат виробництва, що означає втрати для країни та підприємства-експортера.

Головною потенціальною складністю для українських виробників є сама процедура ініціювання антидемпінгового розслідування. Адже більшість цих розслідувань розпочинається на підставі заяв, поданих від галузі, яка виробляє даний вид продукції. При цьому п. 4 ст. 5 Антидемпінгового кодексу встановлюється, що, по-перше, заява вважається поданою від імені галузі, якщо вона підтримана внутрішніми виробниками, колективний вклад яких складає більше 50% загального виробництва подібного товару в країні. По-друге, розслідування не може бути ініційовано, якщо обсяг виробництва внутрішніх виробників, які безпосередньо підтримують заяву, складає менше 25% загального виробництва цього товару в країні.

Для галузей з високою концентрацією виробництва ця вимога не створює особливих проблем, але галузі з низькою концентрацією виробництва, та ще за умов конкурентних воєн, можуть мати істотні труднощі при започаткуванні антидемпінгових розслідувань.

Третьою угодою, що справляє вплив на діяльність українських підприємств, є угода про субсидії та компенсаційні заходи, які конкретизуються в статтях VІ, ХVІ, ХVІІІ ГАТТ [5, с.250].

Під субсидією розуміється:

1) будь-яке державне фінансове сприяння підприємству (позички, дотації, гарантії за борговими зобов'язаннями, відмова він належних державі платежів, надання товарів і послуг та їх закупівля поза загальною інфраструктурою);

2) будь-яка форма державної підтримки доходів і цін, прямим чи опосередкованим результатом якої є збільшення експорту якогось товару чи скорочення імпорту;

3) будь-яка пільга, яка за своєю сутністю є державним фінансовим сприянням або державною підтримкою доходів і цін.

Не вдаючись до розгляду субсидій у вигляді державної фінансової підтримки сільського господарства, які знайшли широке висвітлення у багатьох публікаціях, слід зупинитись на формуванні для України низьких цін на енергоресурси, зокрема на природний газ, який постачається з Росії. Участь у цьому процесі міністрів діючого уряду свідчить про державну підтримку доходів і цін завдяки нижчим виробничим витратам. Ряд політиків і промисловців посилались при цьому на можливу втрату конкурентоспроможності українських товарів при переході на світові ціни на газ [1, с.271-281; 296, с.22-24]. З цим не можна не погодитись, зважаючи на високу енергоємність української економіки.

У процесі переговорів щодо вступу Росії до СОТ остання вимагає підвищити до рівня світових ціни на енергоносії для російської внутрішньої економіки. За цих умов сумнівно, щоб для України було зроблено виняток і зберігалось пільгове ціноутворення.

На нашу думку, вже давно назріла необхідність зосередити економічну політику на вирішенні проблем технологічного, інноваційного розвитку не декларативно, а в реальній дійсності.

Отже, аналіз наслідків впливу базових угод СОТ на діяльність підприємств дозволяє дійти висновку, що пакет цих угод СОТ, який безумовно повинні прийняти всі країни-учасниці, в разі його реалізації стає:

- мультиплікатором конкурентних переваг для передових конкурентоспроможних підприємств;

- мультиплікатором конкурентних слабкостей для підприємств і галузей з низькою конкурентоспроможністю або тих, які істотно залежать від державної підтримки.

Оскільки конкурентоспроможність є однією з головних характеристик виробництва і чинником забезпечення його ефективності, доцільно розглянути поняття конкурентоспроможності, існуючі підходи до її визначення та оцінки.

Як показує узагальнення низки наукових робіт з питань конкурентоспроможності, поняття конкурентоспроможності застосовується стосовно господарюючих суб'єктів (фізичної особи - виробника товарів і послуг, підприємства, регіону, країни), а також до продукції, що виробляється господарюючими суб'єктами, - товарів та послуг.

Очевидно, що поняття конкурентоспроможності продукції виступає як підсистема конкурентоспроможності господарюючих суб'єктів, які можна визначити як чинники появи продукції на ринку та її просування на ньому.

Серед багатьох підходів до оцінки і визначення конкурентоспроможності сформувалась її трирівнева класифікація [45, с.67-77]: мікроекономічний рівень (конкурентоспроможність підприємств); мезоекономічний рівень (конкуренто-спроможність галузей, секторів, їх різних сполучень - кластерів); макроекономічний рівень (конкурентоспроможність країн та груп країн).

Якщо мікрорівень досить ґрунтовно досліджений у наукових працях, то два інших все ще є дискусійними. Найбільш вагомі наукові результати, щодо конкурентоспроможності отримані М. Портером, який розглядає конкурентоспроможність країни через міжнародну результативність національних фірм. Ця теорія також висвітлена у вітчизняній науковій літературі [257].

М. Портер вважає, що конкурентоспроможність товару майже неможливо відокремити від конкурентоспроможності галузі (підприємства) та від конкуренто-спроможності національної економіки, бо всі вони логічно та структурно пов'язані і можуть вивчатися лише на основі виявлення конкурентних переваг [269, с.44-57].

Для оцінки конкурентоспроможності країни М. Портером використовується поняття національного “ромбу переваг“, за допомогою якого описується стан різних факторів, які впливають на конкурентоспроможність країни [269, с.45]. Вершини ромбу утворюються за рахунок наступних груп факторів:

- фактори та умови виробництва - праця (робоча сила), земля (якість інфраструктури, рівень забезпеченості природними ресурсами); капітал (рівень фінансової забезпеченості, доступність фінансування);

- характер попиту на внутрішньому ринку країни. Новація цього компоненту конкурентоспроможності є великою науковою заслугою М. Портера, бо попит розглядається ним не лише за обсягом і структурою, а й за якісними ознаками - зрілістю споживача, його кваліфікованістю, інформованістю, вимогливістю. Адже саме вимогливий, освічений споживач, який постійно вимагає все більш досконалої продукції, є обов'язковою передумовою розвитку економіки країни, рушійною силою зростання конкурентоспроможності виробників;

- споріднені та підтримуючі галузі (галузі - виробники сировини і матеріалів, галузі-конкуренти, що виробляють товари-замінники). Наявність в країні галузей-постачальників мінімізує витрати на закупівлю і доставку порівняно з імпортованою сировиною і матеріалами. Крім того, можливість співпраці з вітчизняними постачальниками справляє ефект синергії, забезпечує підвалини для опрацювання загальної узгодженої стратегії на ринку;

- стратегія фірм, їх структура та суперництво залежать від адміністративних умов, які задаються державою (забезпечення макроекономічного середовища), та інституціональних умов, які неформально складаються у країні.

Всі чотири групи чинників, які у сукупності визначають конкуренто-спроможність, формуються в рамках макроекономічного середовища, яке створюється діяльністю уряду. Питання про роль державного регулювання все ще є дискусійним, оскільки розбіжність оцінок знаходиться в межах від повного заперечення втручання уряду до його гіпертрофованого значення, до пропозиції включати його як п'яту вершину (вже не ромба) чи групу чинників. М. Портер вважав, що роль уряду полягає в тому, щоб впливати на всі чотири детермінанти [306, с.58].

Конкурентоспроможність підприємства, за Портером, визначається такими чинниками, як суперництво між існуючими конкурентами; загроза появи нових конкурентів; вплив постачальників, їхня здатність торгуватися; вплив покупців та їхня здатність торгуватися; загроза появи продуктів-замінників.

Вказані вище чинники є зовнішніми стосовно конкретної фірми і лише збільшують чи зменшують її можливості досягти успіху на ринку, впливаючи на ціни, які формуються підприємством, припустимі витрати, яких вони можуть зазнати, і на розміри капіталовкладень, необхідних для підтримання конкурентоспроможності.

Сукупність конкурентоспроможних підприємств визначає конкуренто-спроможність галузі, а відтак - національну конкурентоспроможність.

М. Портер виокремлює дві загальні форми конкурентних переваг підприємств:

- цінова перевага. Менші виробничі витрати порівняно з конкурентами. Фірма перемагає в конкурентній боротьбі за рахунок продажу товару аналогічної якості за нижчою ціною;

- нецінова перевага. Підприємство задовольняє вимоги покупців за рахунок диференціації товарів, випуску унікальних товарів, з додатковими якостями, супутніми послугами, фірмовим стилем тощо.

Виходячи з цих форм конкурентних переваг, М. Портером були запропоновані чотири базові стратегії фірми на ринку (табл. 3.5).

ринкова економіка угода конкурентоспроможність

Таблиця 3.5

Стратегія конкурентоспроможності підприємств

	Конкурентна перевага
	Цінова перевага	Нецінова перевага
Сфера конкуренції	Широка мета	Лідерство за рахунок економії на витратах	Диференціація виробництва товарів
	Вузька мета	Зосередженість на витратах	Диференціація, сфокусована на вузькому асортименті товарів

Багато уваги надається в економічній літературі характеристиці інших складових стратегії конкурентоспроможності фірми. Так, наголошується на необхідності постійного вдосконалення виробничих і управлінських технологій [90, с.123-133], виділяються інші конкурентні переваги - потужність і масштаби виробництва, його гнучкість, володіння інноваціями, специфічність ринкової ніші, яку займає підприємство [64, с.207]. До чинників формування конкурентоспроможності на мікрорівні відносять основні фонди, їх кількість, якість і ціну; бажання працювати персоналу підприємств, його навчання; стан управління, комунікацій, інфраструктури [163, с.124-135]. На наш погляд, не знайшло достатнього відображення у публікаціях таке поняття як територіальний рівень конкурентоспроможності, пов'язане з масштабом ринкової ніші, яку займає підприємство в процесі реалізації продукції. Виходячи з цього, вважаємо, що рівень конкурентоспроможності підприємства залежить від характеру ринку за його територіальною ознакою (табл. 3.6).

Таблиця 3.6

Взаємозв'язок масштабів ринку та рівня конкурентоспроможності фірм

Масштаб ринку	Рівень конкурентоспроможності
Регіональний ринок у межах області, групи областей)	Регіональна конкурентоспроможність
Внутрішній ринок країни (в межах її території)	Внутрішня конкурентоспроможність (у межах країни)
Зовнішній ринок (поза межами країни)	Зовнішня (світова) конкурентоспроможність

Запропонований взаємозв'язок (табл. 3.6) утворює повну сукупність типів конкурентоспроможності фірм, стосовно яких може бути класифікована будь-яка компанія. При цьому для будь-якої фірми конкурентоспроможність буде оцінюватись не абсолютно, а відносно, оскільки цей показник для невеликої фірми, що реалізує свою продукцію на місцевому ринку, та для ТНК, яка має ринком реалізації будь-яку країну світу, відрізняються. Власне, конкурентоспроможною можна вважати будь-яку фірму, яка займає значну частку на тому ринку для своєї продукції, на який вона орієнтується, якщо її діяльність відповідає її цілям і забезпечує їй прибуток. Але, одночасно, вказані показники конкурентоспроможності різні за своєю природою завдяки різним за ємністю ринкам та складністю продукції.

Із вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

по-перше, прибутковість діяльності компанії є обов'язковою умовою її конкурентоспроможності, незалежно від масштабу ринку реалізації її продукції;

по-друге, фірма, що конкурентоспроможна на зовнішніх ринках, є конкуренто-спроможною і на всіх інших регіональних ринках.

Співвідношення різних типів конкурентоспроможності фірм залежно від масштабів ринку ілюструється табл. 3.7.

Таблиця 3.7

Структура конкурентоспроможності фірм

Фірма	Конкурентоспроможність
	у межах регіону	у межах країни	на зовнішніх ринках
Конкурентоспроможна на регіональному рівні	+
Конкурентоспроможна на рівні країни	+	+
Конкурентоспроможна на світовому рівні	+	+	+

На підставі цих показників була здійснена спроба визначити варіанти реакції підприємств різних галузей на зміни умов господарювання при вступі України до СОТ. Для цього підприємства були розподілені на дві групи за конкурентоспроможністю (одна - на рівні регіону та країни, друга - на світовому рівні), а також на чотири групи - за належністю до галузей та за наступними ознаками:

1. Галузі, чутливі до можливостей збільшення експорту з відносно високою чутливістю до цін енергоносіїв. До них належать чорна металургія, хімічна промисловість, сільське господарство.

2. Галузі, чутливі до можливостей збільшення експорту з відносно низькою чутливістю до цін енергоносіїв: оборонно-промисловий комплекс в частині експорту військової техніки, машинобудування (без видів діяльності, вказаних у пункті 3).

3. Галузі, чутливі до можливостей збільшення імпорту з високою чутливістю до цін енергоносіїв:

- автомобілебудування;

- літакобудування;

- суднобудування;

- промисловість будівельних матеріалів;

4. Галузі, чутливі до можливостей збільшення імпорту з низькою чутливістю до цін енергоносіїв:

- харчова промисловість;

- текстильна промисловість.

У цих варіантах враховані можливі зміни, викликані базовими угодами, до яких приєдналась Україна при вступі до СОТ, а саме: Антидемпінговий кодекс, угода про субсидії і компенсаційні заходи, максимальна лібералізація торгівлі, а також галузеві угоди щодо авіатехніки, текстилю, сільського господарства. Крім того, врахована можливість підвищення цін на енергоносії до світового рівня (табл. 3.8). За варіантами С11 і С12, в разі підвищення цін на енергоносії ціни на кінцеву продукцію, звичайно, зростуть. Але ці підприємства орієнтовані на регіональні ринки, тому попит на їх продукцію суттєво не змінюється.

За варіантом С13 можна очікувати значного погіршення конкурентоспроможності для тих підприємств, які підвищили її раніше внаслідок імпортозаміщення (наприклад, регіональні виробники харчової продукції). В разі реалізації цього варіанту ціни на імпортовану продукцію можуть знизитись через зниження мита, тоді як ціни на вітчизняну продукцію істотно зростуть за рахунок підвищення цін на енергоносії.

Таблиця 3.8

Варіанти реакції підприємств на зміни умов господарювання при вступі до СОТ

	Галузі, чутливі до збільшення експорту	Галузі, чутливі до зміни імпорту
	висока чутливість до цін енергоносіїв 1.	Низька чутливість до цін енергоносіїв 2.	Висока чутливість до цін енергоносіїв 3.	Низька чутливість до цін енергоносіїв 4.
1. Підприємства, конкурентоспроможні на рівні регіону і країни	С11=	С12=	С13?	С14=
2. Підприємства, конкурентоспроможні на світовому рівні	С21?	С22+	С23?	С24?

Примітка. Знак «=» означає відсутність суттєвих витрат підприємств від зміни умов господарювання; знак «-» означає появу істотних проблем; знак «+» означає позитивну реакцію підприємства.

Варіант С14 вказує на загрозу збільшення імпорту, але й на можливість ефективної роботи підприємств та збереження конкурентоспроможності на внутрішніх ринках, особливо за умов подальшого зниження виробничих витрат та підвищення якості продукції.

Найбільш важливим є аналіз реакції підприємств, продукція яких є потенційно конкурентоспроможною на світовому ринку.

Варіант С21 стосується експортоорієнтованих підприємств, у виробничому циклі яких склалася висока частка енерговитрат. Ця ситуація характерна передусім для чорної металургії, хімічної промисловості, промисловості будівельних матеріалів. Можна очікувати, що впродовж якогось періоду експортна діяльність цих підприємств може зазнати труднощів, навіть враховуючи поліпшення умов проведення антидемпінгових процедур. Указаний період буде необхідним для цих підприємств, щоб здійснити технологічне оновлення виробничого апарату і на цій основі досягти удосконалення структури випуску, зниження енерговитрат, забезпечення світового рівня якості продукції.

Варіант С22 характеризує ситуацію на підприємствах, що мають великі можливості експортувати продукцію при низьких витратах енергоносіїв. За оцінками спеціалістів [129, с.239; 149, с.364], до таких підприємств належать передусім господарюючі суб'єкти військово-промислового комплексу, окремі види машинобудівної діяльності.

Для цих галузей вступ України до СОТ відкриває добрі перспективи, оскільки потенційно збільшує їхні експортні можливості.

За варіантом С23 можна очікувати загострення конкуренції з боку імпорту при одночасному збільшенні затрат енергоносіїв. До цієї категорії можна віднести автомобіле-, судно- та літакобудування.

Варіант С24 загрожує підприємствам харчової, текстильної промисловості, виробникам тваринницької продукції внаслідок, по-перше, підвищення власних енерговитрат за рахунок зростання цін на енергоносії, по-друге, зниження цін на продукцію зарубіжних конкурентів завдяки мінімізації тарифних обмежень.

Таким чином, із восьми розглянутих варіант для восьми груп підприємств не погіршиться чи незначно погіршиться ситуація тільки у чотирьох групах. Це стосується передусім підприємств, орієнтованих на внутрішній ринок, а також добре оснащених експортоорієнтованих підприємств з відносно невисоким рівнем витрат енергоносіїв.

З викладеного випливає висновок, що практично для всіх підприємств, незалежно від виду діяльності та ринку реалізації продукції, визначального значення набуває забезпечення конкурентоспроможності. Цей процес є багатостороннім, в ньому значна частина заходів залежить від держави, а інша - від зусиль самих підприємств.

В українській економіці для нормального функціонування підприємств за умов членства у СОТ необхідними є інституціональні зміни, передусім, пов'язані з концентрацією виробництва, створенням бізнес-груп та більш активним задіянням одного з правових інститутів ринку - механізму банкрутства нерентабельних підприємств [40;44, с.8; 247, с.220]. Кінцевою метою цих змін є підвищення конкурентоспроможності підприємств, що є необхідною умовою їхнього функціонування за умов членства України у СОТ.

Інституціональні зрушення, які останніми роками відбувалися в українському промисловому секторі, мають вагоме значення при вступі країни до СОТ, оскільки вони безпосередньо впливають на сам процес роботи зі Світовою організацією торгівлі.

Приміром, для відстоювання інтересів вітчизняних виробників у процесі антидемпінгових розслідувань набувають виключно великої ваги горизонтальна та вертикальна інтеграція підприємств у промисловості України.

Фахівці, аналізуючи інтеграційні процеси на рівні підприємств [153, с.50-52], виокремлюють три фактори, які стимулюють горизонтальну та вертикальну співпрацю. Перший стимулює об'єднання підприємств завдяки можливості підвищення ефективності виробництва, зниження виробничих витрат за даного обсягу виробництва. Другий пов'язаний з економічним зростанням, спричиненим збільшенням обсягів експорту та розширенням можливостей імпортозаміщення на внутрішньому ринку. Третій фактор, що виступає як гостра потреба у захисті контрактів з постачальниками та покупцями проміжної продукції, справляє дуже помітний вплив на інтенсивність і напрями інтегральних процесів.

Вертикальна інтеграція підприємств в Україні має вже історію тривалістю півтора десятка літ, якщо не брати до уваги виробничі зв'язки між підприємствами колишнього СРСР, руйнація яких стала одним з вагомих чинників глибокої економічної кризи 1991-1998 рр. Започаткування створення промислово-фінансових груп та розвиток законодавчої бази цього процесу є предметом окремих досліджень.

Тут слід зазначити, що нині найбільшим розвитком вертикальної інтеграції в Україні характеризується гірничо-металургійний комплекс, що дозволило підприємствам суттєво зменшити трансакційні та накладні витрати, підвищити прогнозованість та динамічність виробництва, зміцнити конкурентоспроможність. Вітчизняні промислово-фінансові групи - Інтерпайп, Індустріальний союз Донбасу, група “Приват” - утворюють вертикально інтегровані структури, до яких входять гірничо-збагачувальні та металургійні комбінати, шахти, теплові електростанції, конгломератні фабрики. Слід зазначити, що ФПГ “Індустріальний союз Донбасу” (ІСД) набуває ознак транснаціональної компанії, придбавши у 2003 р. 80% акцій угорського металургійного комбінату “Dunaferr” та інвестуючи в його розвиток 500 млн доларів впродовж 5 років [155, с.314]. ІСД вже вийшов на третє місце у Центральній і Східній Європі серед металургійних компаній за обсягами виробленої продукції [226, с.10].

Крім вказаних, вертикальна інтеграція характерна для бізнес-груп Систем Кепітал Менеджмент (СКМ), Енерго, VSE, Укрпромінвест, Укрсиб, спільного українсько-російського підприємства групи “Енергостандарт”, “Фінанси і кредит”, в яких відбувається диверсифікація капіталу, охоплюючи не лише промислові види діяльності, але й АПК, транспорт, готельне господарство, туризм тощо.

Таким чином, становлення крупного національного капіталу виступає чинником укріплення національної конкурентоспроможності. Експерти Центру економічного розвитку вважають, що слід стимулювати створення фінансово-промислових корпорацій, проникнення яких у стратегічні та інфраструктурні сфери стає необхідною умовою підтримки економічного зростання [256, с.89], підвищення конкурентоспроможності економіки. При цьому слід мати на увазі ризики безконтрольного зростання великого бізнесу, своєчасно реагувати на їх загострення із застосуванням відповідних правових механізмів антимонопольного законодавства.

Важливим напрямом підвищення конкурентоспроможності можна вважати горизонтальну інтеграцію підприємств у рамках одного чи близьких за розташуванням регіонів, яка сприяє формуванню кластерної моделі розвитку виробничих систем. М. Портер визначає кластери як географічно близькі групи взаємопов'язаних компаній, постачальників, служб сервісу та відповідних інституцій у конкретному виді діяльності. Підвищення конкурентоспроможності в рамках кластеру досягається за рахунок забезпечення більш високого рівня спеціалізації, спрощення доступу до капіталу. Інституціалізація укрупненого виробничого об'єкта значно спрощує застосування програм підвищення конкурентоспроможності, впровадження інвестицій та інновацій, поширення передового досвіду в управлінській і технологічній сферах [155, с.21].

Програму розвитку кластерних моделей було розроблено фахівцями ОЕСР наприкінці 90-х років для країн-кандидатів на членство в ЄС [201, с.247].

В Україні кластерна модель формування виробничих систем поширилась у західних областях, зокрема в Хмельницькій, Івано-Франківській, Рівненській. Були сформовані кластери в деревообробній промисловості, харчовій, швейній, у сфері туризму, у будівництві. Важливо, що кластерні моделі спрямовані передусім на розвиток регіональної економіки, реалізацію регіональних конкурентних переваг.

До кластерної структури, як правило, входять представники регіональної влади, бізнесу, науковці, банкіри, представники торговельно-промислових палат, асоціацій, громадських об'єднань. Основні завдання кластерів охоплюють:

- цивілізований поділ сфер виробництва і ринків;

- підвищення якості та конкурентоспроможності продукції;

- підготовку підприємств до виходу на зовнішні ринки;

- розподіл робочої сили, послуг, устаткування;

- забезпечення інформацією;

- взаємну підтримку в рекламі та збуті [201, с.248].

Одним з напрямків зміцнення конкурентоспроможності підприємств на регіональному рівні, який поки що не знайшов застосування в Україні, може бути створення регіональних агентств розвитку.

Головне завдання цих структур полягає у розробленні комерційних проектів для вирішення наявних у регіоні проблем, координація зусиль місцевих органів влади та бізнесу у сфері розподілу і використання регіональних ресурсів.

Регіональні агентства розвитку можуть надавати багато різних послуг, пов'язаних з встановленням міжнародних контактів, удосконаленням інфраструктури, наданням фінансової допомоги, з менеджменту, підготовки кадрів тощо.

Мета діяльності цих агентств полягає у прискоренні економічного розвитку регіонів, забезпеченні добробуту населення, утвердженні принципів соціального партнерства, стимулювання економічної діяльності [382, с.46]. Саме на базі таких агентств, на думку фахівців, може бути розгорнута співпраця органів місцевої влади, підприємців та громадських організацій, спрямована на поліпшення конкурентного середовища та зміцнення конкурентоспроможності української економіки.

Тенденція до концентрації свідчить про прагнення підприємств підвищити та зберегти власну конкурентоспроможність на ринку. Свого часу М. Портер зазначав, що тенденцію до концентрації мають, як правило, найбільш конкурентоспроможні в міжнародному масштабі фірми [269, с.38].

З точки зору інституціональних змін та з позицій готовності українських підприємств до роботи за умов реалізації вимог СОТ загострюється питання щодо функціонування збиткових підприємств. В Україні збитки підприємств у 2007 році сягають 6,5% до ВВП (табл. 3.9).

Якщо економіка зростає за умови, що вона має важкий 32-відсотковий тягар збиткових підприємств, то, безперечно, їх банкрутство і пов'язані з ним процеси реструктуризації, санації, фінансового оздоровлення, а, можливо, і ліквідація могли б дати поштовх для подальшого зростання. Не можна не погодитися, що “...усунення з ринку підприємств, які здійснюють марнування національних ресурсів, є природним та позитивним процесом ринкового регулювання” [155, с.27].

Таблиця 3.9

Прибуток прибуткових та збитки збиткових підприємств у 2000-2007 р.

Рік	Кількість збиткових підприємств, %	Сума збитків, млн грн	Фінансовий результат (прибуток в економіці), млн грн	Макроекономічна оцінка прибутку прибуткових підприємств, млн грн	Частка поглинання прибутку прибуткових підприємств збитковими підприємствами, %
2000	37,71	22190,4	13933	36123,4	61
2001	38,21	21062,8	18740,6	39803,4	53
2002	38,81	22769,5	14641,2	37410,7	60
2003	37,12	26173,7	19643,3	45817	57
2004	34,82	29116,6	44578,4	73695	39
2005	34,22	24794,3	64370,8	89164	28
2006	33,52	34395,2	76253,4	110648,6	31
2007	32,5	47096,5	135897,9	182994,4	26

Джерело: Фінанси України-2008, Держкомстат.

В сучасній світовій економіці ключовим компонентом конкуренто-спроможності компанії є якість товару, який вона виробляє. Це твердження, на наш погляд, цілком справедливе, бо якість товару залежить передусім від зусиль самого виробника, незважаючи на об'єктивно існуючий (чи можливий) вплив держави у формі політики протекціонізму, залучення іноземних інвестицій чи державних домовленостей щодо нижчих цін на енергоносії.

Сучасний етап розвитку світового господарства диктує наступні вимоги до якості товарів: вони повинні бути масовими, технічно та інтелектуально складними, орієнтованими на світовий ринок. Прикладами товарів, що відповідають таким вимогам, є комп'ютери, оргтехніка.

Нині під впливом науково-технічної революції відбулися значні зміни як в сфері виробництва, так і в сфері споживання, які виокремили якість товару як фактор, що визначає поведінку споживача і стратегію виробника. Україна значно відстає від розвинутих країн світу за рівнем конкурентоспроможності, тому докорінне покращення якості продукції національних товаровиробників є надзвичайно актуальним. Орієнтація на споживача змушує промислові фірми оцінювати його реакцію, постійно вивчати ринок, виділяти орієнтовані на попит споживачів основні та додаткові функціональні властивості товару. Володіння подібною інформацією та її використання в процесі проектування виробів слід вважати обов'язковою умовою для втілення в товарі очікувань споживача, тобто для забезпечення конкурентоспроможності цього товару порівняно з товарами-конкурентами.

Ще два-три десятиліття назад багато товаровиробників вважали достатнім, що за межі підприємства повинен вийти продукт прийнятної для споживача якості. Однак у міру зростання потреб та якісного їх збагачення фірми змушені були орієнтувати свою діяльність на іншу концепцію якості. Нині якість розглядається як всеохоплююча сукупність вимог, яким мають відповідати всі підрозділи виробництва та всі рівні управління фірми. Реалізація цієї концепції на практиці дозволяє підвищити ефективність виробництва і прибутковість фірми, передусім завдяки підвищенню ступеня задоволення потреб споживачів. Для виконання поставлених завдань на підприємстві має здійснюватись ефективний менеджмент, практика якого на сучасних фірмах накопичила великий досвід забезпечення якості продукції та ефективності виробництва.

При оцінці якості виготовлення продукції необхідно враховувати відповідність організаційно-технічних аспектів виробництва продукції на підприємстві міжнародним вимогам, які втілені в стандартах ISO 9000-9004.

Серія стандартів ISO 9000-9004 є комплексом документів, які встановлюють основні обов'язкові вимоги до систем управління якістю на всіх стадіях життєвого циклу продукції.

Впровадження на підприємстві системи управління якістю відповідно до вимог вказаних стандартів є необхідним елементом її сертифікації. Підприємство-виробник може за власною ініціативою звернутись до національного органу з питань сертифікації і з проханням здійснити оцінку відповідності його системи забезпечення якості продукції вимогам ISO та спроможності стабільно випускати якісну продукцію.

У відповідності з міжнародною практикою замовник має право включати до умов контракту необхідні вимоги до організаційної системи управління виробництвом на підприємстві-постачальнику за стандартами ISO-9000. Невідповідність цим вимогам може спричинити відмову від послуг даного постачальника або суттєве зниження ціни контракту.

Ці положення є принципово важливими для українських компаній, коли за умов членства у СОТ зростуть їх потенційні можливості щодо експорту продукції. При цьому слід мати на увазі, що із зростанням технологічної складності, ступеню обробки, доданої вартості продукції зростають вимоги до її якості, що супроводжується підвищенням принципових вимог зарубіжних контрагентів щодо наявності сертифікації за ISO 9000-9004.

Размещено на Allbest.ru

...