Національна стратегія інноваційного розвитку в глобалізованому світі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Сучасна економічна ситуація в українській економіці склалася під впливом світової економічної кризи, яка потребує прийняття своєчасних та радикальних рішень щодо її приборкання та подолання негативних наслідків у виробничій та соціальній сферах. Основою швидкого виходу із скрутної економічної сфери може стати перехід від застарілої технологічної бази до новітніх інноваційних технологій, заснованих на різноманітних передових ідеях. національна стратегія патентування інноваційний розвиток

Якщо раніше інноваційна діяльність розглядалась як наслідок науково -технічного прогресу, то в сучасних умовах інновації - найважливіший фактор ефективного функціонування організаційної, виробничої, фінансової, наукової сфер, бо саме в комплексі вони приносять бажаний ефективний результат. Досвід більшості країн світу доводить, що активна інноваційна діяльність визначає темпи економічного розвитку, структуру сучасного виробництва, життєвий рівень в країні та головне- визначає напрямок подальшого економічного розвитку країни.

У розвинутих країнах інноваційна діяльність є одним з найважливіших засобів збагачення країни. Кількість інноваційно активних промислових підприємств у цих країнах досягає 70 - 80%, в Україні цей показник постійно зменшується від 26% у 1994 році до 14,2% у 2007 році. На світовому ринку високих технологій частка продукції США становить 32%, Німеччини - 18%, вітчизняна продукція займає менше одного відсотка.

1. Національна стратегія інноваційного розвитку в глобалізованому світі

Сьогодні головною відмінною рисою структурних трансформацій економіки є перехід до постіндустріального суспільства. Для цього періоду характерне освоєння й поширення шостого технологічного укладу, який у другій половині XX ст. радикально змінив не лише характер виробництва, але й структуру суспільства. Важливою особливістю цього процесу є те, що він відбувається в умовах глобалізації, формування єдиного (але диференційованого) глобального науково-технологічного, соціально-економічного й екологічного простору при поступовому зміщені центру уваги в прийнятті радикальних технологічних і економічних рішень із національного на глобальний, наддержавний рівень.

На початку XXI ст. спостерігаються такі тенденції розвитку інноваційної сфери:

- зростання не тільки значення, але й відповідальності науки й освіти;

- зростання частки вкладень в освіту та розвиток особистості у структурі ВВП;

- зміни в структурі бюджетних витрат на користь наук про людину й суспільство та наук про життя;

- підйом винахідницької активності, розширення ринку продуктів інтелектуальної діяльності;

- нарощування підприємницького потенціалу інноваційної активності;

- збільшення інвестицій в інноваційне відновлення основного капіталу.

Вважається, що ці процеси будуть супроводжуватися істотними коливаннями макроекономічних показників(темпів росту ВВП, інвестицій, рівня безробіття) та істотними розходженнями між країнами й цивілізаціями як у темпах економічної динаміки, так і в диференціації рівня економічного, технологічного та соціального розвитку.

Запорукою успіху в такій складній ситуації є перехід на національному рівні до нової інноваційної парадигми, коли до кола «традиційних» цінностей, що стосуються технологічного розвитку, додаються ще й такі:

- пріоритет наук про життя, суспільство;

- визнання пріоритетності людини, її духовного світу в розвитку виробництва й історичному прогресі;

- цивілізаційний підхід до ролі історії у майбутньому суспільстві;

- орієнтація на діалог, співробітництво й кооперацію, а не на протиборство й боротьбу як рушійні сили розвитку;

- прискорення поширення нових знань через інформаційні системи й систему безперервної освіти.

Відповідно до існуючої практики розробка стратегії інноваційного розвитку країни передбачає попередню ідентифікацію держави як економічно мотивованої соціальної організації, що має певну мету розвитку. Передбачається також, що на всіх рівнях стимулювання інноваційного розвитку найважливішим завданням є формування і регулювання процесу оптимального використання ресурсів на шляху до досягнення поставлених цілей. При цьому простір рішень можна розділити на три категорії: стратегічні, управлінські і оперативні .

Стратегічні рішення повинні бути пов'язані скоріше із зовнішніми, ніж з внутрішніми проблемами країни, тобто, перш за все, - з позиціонуванням себе на світовому ринку розподілу товарів і послуг. Звідси витікає проблема самооцінки держави і пошуку нових напрямів свого розвитку. При цьому необхідно пам'ятати про те, що стратегічні рішення мають визначати подальші управлінські (адміністративні) і оперативні рішення.

Управлінські (або адміністративні) рішення пов'язані із структуризацією ресурсів територій (регіонів) і галузей з метою не тільки оптимізації їх використання, але і вирішення загальних задач стратегії. Певна частина цих рішень пов'язана із створенням умов функціонування галузевих і географічних ринків товарів і послуг, що припускає певну організацію матеріальних, енергетичних і інформаційних потоків в національній виробничо-технологічній системі.

Основною метою оперативних рішень є оптимізація операцій щодо максимізації прибутку, зокрема шляхом розподілу ресурсів по функціональних областях і номенклатурі вироблюваної продукції. Як ключові рішення тут виступають питання ціноутворення, маркетингової стратегії, забезпечення необхідних рівнів запасів і завантаження потужностей, акумуляції і виділення засобів на дослідження і технологічний розвиток.

Узгодження усіх трьох рівнів рішень потребує не тільки значної роботи на початку розробки стратегії, але й постійного моніторингу реальних параметрів і показників інноваційної діяльності, а також механізму корекції стратегічних рішень. Починати слід все-таки з рівня формування рішень верхнього (стратегічного) рівня.

Вважається, що найважливішим показником рівня науково-технологічного прогресу сьогодні є винахідницька активність та рівень ліцензійних доходів. За цим показником на початку XXI ст. у світі спостерігалася велика нерівномірність по цивілізаціях і країнах. За даними, країни з високим доходом, у яких на вказаний час проживало близько 15,6% населення планети, концентрували переважну частину винахідницького потенціалу (92,4% заявок на патенти) і привласнювали практично всю (98,5%) інтелектуальну квазіренту. Лідерами тут є північноамериканська, західноєвропейська і японська цивілізації. На країни з низьким рівнем доходів (40,9% населення) доводилося всього 0,8 % заявок і 0,04 % ліцензійних доходів.

Збереження сформованих тенденцій веде до поглиблення технологічної (а отже, і економічної) прірви між багатими й бідними країнами, що є загрозою зіткнення цивілізацій. Очевидно, що за такої ситуації було б доцільно концентрувати зусилля світового співтовариства на зближенні рівнів технологічного розвитку країн і цивілізацій шляхом координації національних інноваційних політик. Але для цього слід домогтися певної модернізації національних інноваційних політик шляхом «підтягування» структури інноваційних стратегій недостатньо інноваційних держав хоча б до мінімального рівня структурної повноти відповідних стратегій розвинених країн. Мається на увазі необхідність врахування найбільш значущих для інноваційного розвитку позицій, а не тільки акцентуації на недоліках інноваційного розвитку.

Аналіз існуючих Стратегій розвитку окремих галузей і сфер діяльності України дає можливість відмітити саме структурну їх неповноту. Якщо порівнювати ці та інші українські Стратегії за критерієм їх структурної повноти з деяким Стратегіями інноваційного розвитку розвинених країн (напр., Інноваційна стратегія Словацької Республіки 2007-2013 рр.; Національна інноваційна стратегія Чеської Республіки (схвалена у 2004 р.); Науково-технологічна і інноваційна стратегія Угорщини 2005-2013 рр.; Наукова і інноваційна стратегія Великобританії 2009-2013 рр.; Національна інноваційна стратегія Фінляндії (схвалена 2008 р.); Науково-технологічна і інноваційна стратегія Ірландії (2006-2013 рр.); Інноваційна стратегія Швеції «Інноваційна Швеція» (2004-2010 рр.); Довгострокова інноваційна стратегія Японії «Інновації-2025» (2007 р.), то можна зробити такі висновки.

Зазвичай в тексті стратегій вже на самому початку відмічаються ті позитивні аспекти науково-технологічної, виробничої та підприємницької діяльності в країні, які потребують подальшого розвитку. Перша теза повинна констатувати, що в країні є реальний потенціал інноваційного розвитку, який частково вже працює на економіку і соціальну сферу країни. Стратегія дає можливість закріпити успіхи і розвинути їх. Тільки це може впевнити усі соціальні групи працювати у напрямі інноваційного розвитку.

Чи є в Україні позитивні зрушення у використанні у виробничій сфері інтелектуальної власності? Напевно, що є. Перш за все слід звернути увагу на динаміку винахідницької активності вчених і спеціалістів Національної академії наук України (див. рис.1)

Рис.1. Захист та використання об'єктів інтелектуальної власності в НАН України

На цьому рисунку можна бачити, що, хоча процес патентування в Національній академії наук України з початку нинішнього десятиліття залишається більш-менш на стабільному рівні, проте кількість ліцензійних угод досить активно зростає. Тобто перспективність досліджень, які виконуються в інститутах НАН України, за критеріями відповідності світовому технологічному рівню відповідає сучасним вимогам.

Вважається, що стійкі позиції на внутрішньому ринку і в окремих секторах зовнішнього ринку займають такі вітчизняні галузі, як авіабудування, харчова промисловість, суднобудування. Наприклад, в Стратегії розвитку вітчизняної авіаційної промисловості на період до 2020 року вказується, що «Україна належить до небагатьох держав, які володіють повним циклом створення авіаційної техніки, і займає значне місце на світовому авіаційному ринку в секторі транспортної та регіональної пасажирської авіації». Це, на перший погляд, також може слугувати точкою відліку для технологічного вдосконалення вітчизняного виробництва. Але в підрозділі «Очікувані результати» говориться про те, що «реалізація стратегії сприятиме виведенню авіаційної промисловості з кризового становища, подоланню відставання України у цій галузі від провідних іноземних держав», тобто ставиться під сумнів характеристика галузі, яку було висловлено у ввідній частині стратегії.

Наступним фактором, який міг би сприяти залученню інноваційного потенціалу до технологічного оновлення виробництва, але, як правило, не враховується при визначенні стратегічних цілей і завдань вітчизняних стратегій, є зовнішні підходи стосовно інтенсифікації інноваційної діяльності і відповідні процеси розвитку, які можна застосувати на благо України. На жаль, все, що стосується зміцнення зовнішніх ринків у вітчизняних стратегіях інтерпретується як перепони для розвитку вітчизняного виробництва. Так, у матеріалах Парламентських слухань «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації», які відбулися 20.06.2007 року, до системних чинників, що стримують інноваційний розвиток в Україні, віднесено «сформованість світового ринку високотехнологічних товарів і послуг, на якому Україна як суб'єкт має підтримувати свою присутність». Цю тезу повторено в проекті Стратегії інноваційного розвитку України на 2009-2018 рр. та на період до 2039 року, представленому на сайті Державного агентства України з інвестицій та інновацій. Насправді, сформованість ринку товарів та послуг означає майже повну ясність зі структурою ринкових бар'єрів, що дає можливість планувати проникнення на ринок з мінімально низьким ризиком.

Стратегія за своєю суттю повинна враховувати глобалізаційні виклики, до яких відносяться: необхідність забезпечення стійкого розвитку країни, тиск нових технологічних укладів на виробничу систему, вплив демографічних змін в структурі населення. Але характеристика цих викликів у кожній країні має свою специфіку, тому і завдання щодо реакції на ці виклики повинні бути орієнтованими з врахуванням специфіки країни.

Важливим аспектом стратегій інноваційного розвитку є врахування природних протиріч, які супроводжують інноваційний розвиток у будь-якій країні. До них відносяться, зокрема:

- протиріччя між національними та інтернаціональними цілями інноваційного розвитку. Ці протиріччя в межах національної стратегії інноваційного розвитку можуть розв'язуватися

1) шляхом входження національних суб'єктів інноваційної діяльності до інтернаціональних мережевих структур взаємодії суб'єктів інноваційної діяльності інших країн та

2) підвищення мобільності суб'єктів інноваційної діяльності з одночасним забезпеченням максимально можливої привабливості національної інноваційної сфери для інвесторів;

- протиріччя між інтересами продуцентів і споживачів інноваційної продукції. Розв'язання цих протиріч можливе лише в тому випадку, коли національна інноваційна політика передбачає наявність інструментів ефективного впливу на формування і корекцію соціальних переваг в усіх сферах економічної діяльності на основі попереднього визначення сфер взаємної зацікавленості продуцентів і споживачів інноваційної продукції (як у державному, так і приватному секторах);

- протиріччя між інтересами індивідуумів і колективів при спільному створенні інновацій. Тут може допомогти зважений підхід до підвищення престижу інноваторів та доведення до розуміння колективів важливість інновацій як діючого фактору стабілізації соціальних відносин і економічного зростання. Для того, щоб винахідник мав високу суспільну оцінку, суспільство повинно мати не тільки відповідний освітній рівень, але й достатній світоглядний.

- суперечливість взаємодії чинників успіху в процесі інноваційного оновлення. Намагання одночасно використати різноманітні чинники впливу на виробничі, технологічні, соціальні фактори інноваційного оновлення економіки може приводити до нівелювання ефектів різних чинників у кінцевому результаті інноваційної діяльності.

Слід мати на увазі, що стратегія повинна не віддавати перевагу тому чи іншому чиннику інноваційного розвитку, а знаходити їх оптимальне співвідношення.

Обов'язковим елементом стратегії є виявлення головних перешкод щодо трансформації економіки України на інноваційній основі. Зазвичай у вітчизняних стратегіях цей розділ містить макропоказники, які характеризують умови і продуктивність праці у порівнянні з успішними країнами. Водночас кращий досвід розробки стратегій інноваційного розвитку свідчить про необхідність формулювання згаданих перешкод на системному рівні, маючи на увазі, що продуктивному використанню інновацій у виробничій та соціальній практиці заважають як хибно сформульовані постулати інноваційної політики, так і структурна неповнота виробничого комплексу та довільна цільова орієнтація дій окремих підприємств, наукових установ, освітніх закладів. Стратегія повинна ув'язувати недоліки макро- і мікрорівнів інноваційної системи з можливостями мезорівня, на якому, власне, і розгортаються (чи, навпаки, не розгортаються) події створення та впровадження інновацій.

Висновок

Методики, що реалізують принципи системного аналізу за конкретних умов, спрямовані на формалізацію процесу дослідження системи, процесу постановки та розв'язання проблеми. Методика системного аналізу розробляється та використовується тоді, коли досліднику бракує інформації про систему, яка б дала можливість обрати адекватний метод формального подання системи (або розв'язання проблеми).

Загальним для всіх методик системного аналізу є формування варіантів подання системи (процесу розв'язання задачі) та вибір кращого варіанта. На кожній стадії дослідження, від інтуїтивної постановки проблеми до вибору оптимальних рішень за допомогою строгих математичних методів, використовуються різноманітні наукові методи і прийоми, що складаються із неоднакової кількості етапів аналізу, зміст яких залежить від складності розв'язуваних завдань.

У загальному вигляді системне дослідження проблеми складається з таких етапів:

формулювання проблеми;

виявлення цілей;

формулювання критеріїв;

визначення наявних ресурсів для досягнення цілей;

генерація альтернатив та сценаріїв.

Размещено на Allbest.ru