Європейський Союз: феномен інтеграції чи імперія нового типу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Європейський Союз: феномен інтеграції чи імперія нового типу?

європейський інтеграція глобалізація імперія

Вєтринський І.М

Європейський Союз - унікальне формування, що не має аналогів в історії та є результатом еволюції міжнародної політики. Більшість країн-засновників та «ключових держав» CC (Німеччина, Франція, Велика Британія, Іспанія, Португалія та ін.) трохи більше ста років тому були наймогутнішими світовими імперіями, що вели постійну жорстоку боротьбу за колонії та сфери впливу в різних регіонах планети. Сьогодні Європейський Союз є найбільш успішним регіональним інтеграційним утворенням та своєрідним взірцем плюралізму й демократії на міжнародному рівні. Процес розширення та інституціонального розвитку Європейського Союзу традиційно є об'єктом пильної уваги дослідників та експертів, які останнім часом схильні залучати різні інтерпретації поняття «імперія» для аналізу та пояснення еволюції його структури й політики розширення ЄС. Після останніх хвиль розширення CC багато дослідників стали приділяти особливу увагу питанню напрямків подальшого розвитку інтеграції в його межах. Актуалізація даної теми є закономірною з огляду на безпрецедентність явища подібної глибини інтеграції такої великої кількості незалежних держав. У багатьох дослідників виникають питання, чи є CC новим різновидом «імперії зворотної тяги» (що, не завойовує, а приваблює)? Чи стане він в майбутньому одним зі світових «полюсів» чи центрів сили? Інші науковці розглядають євроінтеграцію, як приклад вельми успішної співпраці на найвищому - наддержавному рівні, що являє собою найбільш сучасну форму міжнародних відносин в епоху глобалізації, а плюралізм та демократичність євроінтеграційних процесів, як зразок для інших держав. Постає питання: що ж насправді є рушійною силою європейської інтеграції - неоімперська стратегія чи прагнення найкраще адаптувати відносини в регіоні до реалій та викликів епохи глобалізації?

Щоб наблизитись до відповіді ми розглянемо політичну систему Європейського Союзу та спробуємо порівняти її зі зразками класичних імперій, «приміривши» на нього комплекс визначальних характеристик імперської політичної системи.

Дехто з експертів розглядає цю тему крізь призму існуючої асиметрії (в першу чергу в економічному плані) між «старими» членами CC та тими, що нещодавно до нього приєдналися, наголошуючи, що дана асиметрія обов'язково проявляється також в сфері політичній, перетворюючись на вплив чи навіть домінування. Саме такі уявлення дали поштовх створенню концепцій щодо Ce, як «імперії нового зразка», що розширюється шляхом використання не військової сили («hard power»), а, навпаки, своїй міжнародній привабливості («soft power»), внаслідок чого майбутні члени самі прагнуть приєднатися до нього. Tакож, серед своєрідних аргументів «імперської гіпотези», наводять тезу про те, що Євросоюз просто вимушений розширюватись задля збереження власної стабільності: маючи чимало «неспокійних сусідів» біля своїх кордонів (як то Балканські країни, де сепаратизм та інші чинники призводили до військових сутичок), він дисциплінує їх шляхом надання надії на майбутнє приєднання. Прибічники даної позиції зауважують, що, «вирішивши задачу по «стабілізації» Центральної Європи, CC набув нових сусідів, яких також потрібно стабілізувати» [1]. На їхню думку, «це є класичною пасткою, в яку потрапляють всі імперії: найкращий спосіб усмирити прикордонних варварів - це завоювати їх. Однак в результаті кордони імперії відсуваються все далі і їй доводиться усмиряти все нові та більш дикі племена. Підтримувати політичну та інституціональну стабільність, наприклад, на Кавказі за рахунок надії на вступ до ЄС, як це було в Центральній Європі, Брюссель не може. Задача - пошук альтернативних механізмів, на кшталт угод в рамках «політики сусідства»: країни-сусіди отримують певні привілеї в ЄС, як нагороду за дотримання жорстких політичних, економічних, соціальних стандартів. Однак, в результаті змінюється характер союзу. Якщо раніше він уявлявся як співтовариство рівних, простір уніфікованих інститутів та норм, то в результаті реалізації такої моделі CC буде все більш трансформуватися в ієрархічну структуру, де імперський центр оточений санітарним кордоном з різних неповноправних, інституційно «відсталих» асоційованих держав-партнерів [1].

Першою ґрунтовною працею на тему неоімперської сутності CC та його розширення, яка надала дискусії та подальшій розробці подібних концепцій, є робота професора Оксфордського університету Я. Зельонки - «Європа як імперія: природа Розширеного Європейського Союзу», що побачила світ в 2006 p. На думку автора, розширений Європейський Союз все більше починає нагадувати скоріше т.з. неосередньовічну імперію, аніж класичний тип Вестфальської федеративної держави (під «Вестфальською» автор розуміє комплекс визначальних рис та характеристик держав, що були сформовані після укладення Вестфальського миру в 1648 р.) [2,с.1]. В пошуках аргументації Я. Зельонка, слідом за іншими дослідниками, звертається до питання кодонів, зауважуючи, що вони «є не просто лініями на картах, які означають закінчення однієї юрисдикції та початок іншої. Кордони - це складні інституції, що формують природу держав, які вони позначають і до яких вони належать» [2,с.З]. Автор наголошує, що різні політичні одиниці зазвичай мають також й різний тип кордонів. Так, Вестфальські держави мають відносно постійні й жорсткі кордони. Крім того, їх географічні та функціональні кордони зазвичай накладаються одна на одну, за таких умов відсутні розходження між адміністративними, військовими, культурними та торгівельними границями [2,с.З]. Зельонк вважає, що Європейський Союз «наврядчи досягне всього цього. Розширення передбачає величезний імпорт різноманітності (плюралізму - прим І.В.), що буде перешкоджати подоланню Союзом існуючої невідповідності між функціональними та територіальними кордонами» [2,с.З]. Розглядаючи два можливі шляхи розвитку ЄС (перетворення на державу або на імперію) автор зазначає, що з часів Середньовіччя існує дуже багато варіацій та форм існування та витлумачення держави. Проте, для більшості дослідників, саме Вестфальське поняття держави поєднує більшість її визначальних рис та характеристик в межах однієї парадигми [2,с.9-10]. Так, Я. Зельонка наголошує, що «Вестфальська держава формально володіє абсолютним суверенітетом в межах своєї території. Вона має чіткі та жорсткі границі, її соціально-економічна система є відносно однорідною, та такою, де переважає одна (національна) культура. Вестфальська держава має чітку ієрархічну урядову структуру з одним владним центром. Правовий, економічний та військовий режими великою мірою співпадають в його межах. Системи законного судочинства та перерозподілу фінансів об'єднані, а поняття громадянства є простим та виключним. Вестфальська держава має єдину та централізовану поліцію і збройні сили» [2,с. 10]. Проте, як ми вже зазначали, автор вважає малоймовірним такий варіант розвитку Європейського Союзу, що передбачає поступове його перетворення на наддержаву вестфальського типу. На його думку, ЄС все більше стає схожим на імперію. Щоправда, Я. Зельонка використовує цей термін у власному тлумаченні, надаючи йому оригінального значення. Він зауважує, що в сучасній літературі автори концентрують свою увагу переважно на імперіях, що існували в останні два сторіччя, на кшталт Британської чи Російської. Автор називає їх «вестфальськими», бо саме централізовані вестфальські держави перетворювалися згодом на імперії шляхом військового завоювання та приєднання нових територій.

Автор не відносить CC до їх числа, зважаючи на те, що він не є вестфальською централізованою державою, а також використовує здебільшого цивільні, а не військові засоби влади та пропонує економічну допомогу периферії, замість її експлуатації [2,с. 13]. Проте Я. Зельонка вважає: розширення, яке супроводжується агресивним експортом вимог та правил CC до сусідів, вказує на те, що він являється (або невдовзі стане) імперією певного типу. Цей тип автор називає «нео-середньовічною» імперією, зауважуючи, що він використовує саме цей термін для того, щоб продемонструвати відсутність унікальності організації влади в CC та її проекції поза межі його кордонів та підкреслити, що подібні спроби вже мали місце в минулому Європи [2,с.17]. Так, серед основних характеристик т.з. «неосередньовічної» імперії на відміну від «неовестфальської» (класичної) імперії, автор виділяє 1) приєднання нових територій шляхом запрошення, а не завоювання; 2) поліцентричну, а не централізовану структуру управління; 3) в якості типу контролю певні стимули замість примушення та підкупу; 4) економічні та бюрократичні засоби контролю замість військових та політичних; 5) «легкі» (невагомі, майже непомітні) кодони між центром та периферією, замість ясних та чітких; 6) особливістю владних відносин між центром й периферією є поступове отримання останньою доступу до процесу прийняття рішень метрополією замість постійної їх асиметрії та ієрархії; 7) низький рівень універсалізму, замість високого; 8) суверенітет периферії обмежується шляхом спільного його використання, замість його обмеження чи цілковитої ліквідації [2,с. 14]. Саме на базі згаданих характеристик автор ґрунтує свою концепцію.

В своїй праці він демонструє різні приклади асиметрії відносин між Європейським Союзом та його потенційними членами (країнами, що знаходяться в стані переговорів, щодо вступу) та аргументує їх саме імперською (чи неоімперською) природою цього процесу. Я. Зельонка зауважує, що метою його праці було розглянути існуючі емпіричні факти й свідчення та зробити спробу встановити, чи вони відповідають нео-Вестфальській моделі, чи неосередньовічній. На думку автора, результати дослідження призводять до висновку, що розширений Європейський Союз все більше нагадує неосередньовічну імперію, проте не пропонує чіткої відповіді на те, добрі це новини для Європи чи погані. Як стверджує Я. Зельонка, неосередньовіччя не є синонімом анархії чи хаосу. Він наголошує, що різноманітність, яку ще називають «плюралізмом», є основним історичним скарбом Європи [2,с. 18]. Саме ця різноманітність (чи, вірніше буде сказати, різниця), зокрема, між рівнями економічного розвитку та можливостями впливу «старих» членів ЄС, та тих, що щойно до нього приєдналися, є також, на думку автора, одним з основних аргументів імперської природи розширеного Європейського Союзу. Я. Зельонка підкреслює, що не претендує на досконалість даної теорії, але розглядає її в якості цілком життєздатної гіпотези подальшого розвитку ЄС.

Праця Я. Зельонки зразком підходу до розгляду євроінтеграційних процесів, як до реставрації чи створення неоімперії. Однак, вона є досить нетиповою, з огляду на те, що автор, на відміну від багатьох інших дослідників, доходить позитивного висновку щодо імперської природи та перспектив ЄС (щоправда, у нього йдеться не про класичну, а про «імперію нового типу»). Переважна ж більшість учасників подібних дискусій, хоча й проводять певні паралелі (які стосуються здебільшого структури, або історичної спадщини) між CC та імперією, знаходять переконливі аргументи, що заперечують подібні припущення. Так, В. Пащенко хоча й називає CC «імперією зі знаком «плюс», наголошуючи саме на її привабливості, а не військово-примусовій стратегії розширення, зазначає, що «звинуватити Європу, що пережила найстрашнішу війну XX сторіччя, в бажанні відродити методи озброєної військової експансії для досягнення певних імперських цілей не наважуються навіть найпослідовніші прибічники подібних теорій» [3].

Автор вважає, що «в ЄС є чудові можливості для подальшого розширення й економічного росту. При цьому міжнаціональні та міжрелігійні відносини, що склалися в Євросоюзі, приток мігрантів-мусульман, та, найголовніше, рівність прав громадян і гарантована свобода їх вибору, не дозволить ЄС скотитися до ідеології імперіалізму. Європа буде рости територіально, але інтереси національних держав та їх громадян, демократичні традиції та участь в інших глобальних проектах, скоріше за все, утримають Євросоюз від єдиної військової чи зовнішньої, тим більш агресивної й небезпечної для людства політики. Тому повноцінною імперією, якою сьогодні лякають світ противники європейської інтеграції, Євросоюз так ніколи й не стане» [3]. Ю. Таран вважає, що Європі, щонайменше, бракує єдності, щоб стати імперією. Більше того, він відмічає, що попри присутність певних інституціональних ознак, на кшталт Європейського парламенту, Ради міністрів і таке інше, неможливо говорити навіть про єдиний політичний простір, який би міг мобілізувати населення ЄС, тим більш задля реалізації загарбницьких планів [4]. Здійснення імперської стратегії та політики завжди вимагає величезних матеріальних затрат, а, на думку Ю. Тарана, «Європа в жодному разі не готова витрачати кошти, щоб побавити свої умовні імперські амбіції» [4]. Автор також наголошує, що властиве європейським країнам зростання націоналізму й ксенофобії вбиває т.з. «імперських дух» (загальнонаціональну волю до побудови імперії) та примушує закриватися у власних невеличких світах - національних державах, що обмежують свої зовнішні зазіхання, й з великою неохотою пускають когось всередину. Він зазначає: бажання закритися у власних кордонах не є характеристикою традиційних імперій, отже, говорити про ЄС, як імперію майбутнього не доводиться [4]. Крім того, автор слушно зазначає, що для імперії є властивою жага швидкого розростання шляхом приєднання нових територій. В свою чергу, стримана та послідовна політика Європейського Союзу щодо розширення, а також жорсткі вимоги до потенційних членів, являються повного протилежністю згаданому підходу [4]. Однак, хоча погляди Я. Зельонки не є вельми поширеними, він далеко не єдиний, хто розглядає ЄС, як імперію. Так, наприклад, Р. Купер вважає, що імперія може бути не лише поганим явищем.

На його думку, вона також може бути непоганою альтернативою для країн, що мають надто слабку національну ідентичність та волю, щоб сформуватися у формі національних держав (автор наводить для прикладу країни Африки). Tож, для таких держав, позиція імперської периферії може бути кращою та безпечнішою за постійні громадянські та міжнаціональні війни. В той же час Р. Купер наголошує, що в сучасному світі імперіалізм та імперія будуть мати інші форми відмінні від тих, що були раніше [Купер - С.З]. Найкращим прикладом сучасної імперії, на думку Р. Купера, може в майбутньому стати ЄС. Він зазначає, що «як держава, ЄС є не просто непривабливим - це є нездійсненним. Проте, як спільна імперія, співдружність націй, де кожен бере участь в урядуванні, не домінує жодна держава і де принципи управління є не етнічними, а правовими, це могло б спрацювати [...] Звичайно все це буде нелегко, однак можливо уявити майбутню Європу приблизно з ЗО учасниками, як модернізовану, демократичну, спільну імперію, що пропонує шлях до миру й можливість асиміляції за умови загальної свободи. Принаймні це шляхетна мрія» [5,с.5].

Спробуємо проаналізувати Європейський Союз за допомогою власних «імперських критеріїв» - чи відповідає його політична система визначальним характеристикам класичної імперії? Так, першою та найголовнішою рисою імперії є її ірраціональний потяг до абсолютної безпеки, якої вона намагається досягти шляхом військової експансії. Однак Європейський Союз, хоча й створювався, зокрема для підтримки миру у взаємовідносинах на регіональному рівні, проте інструменти досягнення та забезпечення національної безпеки кожної країни-члена окремо та, відповідно, й загальноєвропейської, були й залишаються цілком раціональними та прагматичними. Більш того, вони демонструють принципово новий та вельми ефективний підхід до співпраці та інтеграції, що заздалегідь виключає можливість озброєних конфліктів - за умови настільки тісної та глибокої взаємозалежності такі суперечності й протистояння між членами Союзу стають нераціональними. Другою визначальною характеристикою всіх класичних імперій являється опора на власну військову могутність для досягнення своїх цілей. Натомість більшість держав CC є членами HATО, що забезпечує їм, крім національних оборонних можливостей, ще й опору на сили союзників, зокрема військового гіганта США, тож знаходячись під своєрідним «щитом» Північноатлантичного альянсу й, відповідно, не маючі проблем з обороноздатністю, країни Євросоюзу просто не мають таких цілей, задля досягнення, яких було б необхідним використання зброї. Як наслідок, Європейський Союз дуже обмежено опікується питанням збільшення власного військового потенціалу.

Ще однією характерною рисою імперій є ірраціональне прагнення необмеженого домінування, що також не відповідає, ані сьогоднішнім реаліям, ані політичній стратегії ЄС. По-перше, CC є регіональним, а не глобальним інтеграційним об'єднанням. По-друге, процес його розширення є чітко регламентованим, а його аргументація базується скоріше на якісних (в першу чергу економічних) показниках кандидатів, аніж на кількісних (зокрема, геополітичних). У CC немає спільної імперської ідеології, без якої неможливий його розвиток в якості імперії. Як вже зазначалося вище, попри всі зусилля політичної верхівки щодо економічного та політичного об'єднання європейського простору, й досі не існує єдиної загальноєвропейської національної ідентичності (і навряд чи вона з'явиться найближчим часом). За таких умов говорити про спільну імперську свідомість є недоречним. Часом дослідники згадують про імперську «цивілізаторську місію», розглядаючи питання європейських цінностей та стандартів, що «нав'язуються іншим країнам». Проте варто чітко усвідомити різницю між рекомендаціями чи висуненням умов щодо вступу до певних організацій та силовим насадженням культури чи традицій на завойованих територіях. Для країн Європейського Союзу згадані вище цінності та норми вже багато десятиліть є основою внутрішньополітичного устрою та побудови відносин одне з одним, вони були погоджені всіма учасниками інтеграційного об'єднання спільно та добровільно.

Для третіх держав, майже всі європейські стандарти носять виключно дорадчий характер і питання прийняття чи відмови від них є їхньою внутрішньою справою. В свою чергу, лояльність європейським цінностям та втілення її на практиці в політичній та соціальній сферах є своєрідною перепусткою до елітного клубу під назвою «європейська спільнота», однак про жодний примус не йдеться. Ще одним приводом для згадки про імперію та проведення паралелей є питання структури ЄС. Так, деякі дослідники (зокрема Я. Зельонка) наголошують на певній асиметрії впливу між «старими» та «новими» членами Євросоюзу на перевагу перших, знаходячи таким чином аналогії з відносинами центру й периферії в імперській політичній системі. Інші (наприклад Н.Статкус. і Р. Лопата) в якості «центру» розглядають наднаціональні структури ЄС, а держави-члени в такому випадку, відповідно, виступають в ролі «периферії» [6,с.38]. Подібні концепції є досить цікавими з точки зору своєї нестандартності та новизни, а також з огляду на запрошення до дискусії. Проте, якщо розглянути класичне поняття імперської периферії, відразу стає зрозумілим, щонайменше неточність цих характеристик стосовно ЄС. Так, імперська периферія є цілковито позбавленою власного суверенітету, чого в жодному разі не відбувається в Євросоюзі, не дивлячись на досить широку компетенцію наддержавних органів. Статус «імперської периферії» практично ніколи не буває добровільним, - як правило, він підтримується силовим примусом з боку імперського центру, завдяки використанню політичних та військових можливостей сконцентрованої в ньому (тобто силового домінування). Дане положення також в жодному разі не можна віднести до реалій європейського інтеграційного утворення. Таким чином, можна побачити, що жодна з визначальних рис класичної імперії не є притаманною сучасному Європейському Союзу, тож більшість паралелей між ними, не дивлячись на оригінальність та цікавість самої ідеї, є ближчими до метафор та ідіом, аніж до суворого політологічного аналізу.

Ідея створення Європейського Союзу була та залишається антагоністичною імперській політиці та стратегії за своєю природою. Як зазначає Г. Мюнклер «характерним для Європи є те, що у своїй історії вона віддала перевагу не єдності, а різноманіттю, чому виразно сприяла її специфічна географія» [7]. Як наголошує Н. Точчі, «і в академічних дебатах, і в політичному дискурсі, Європейський Союз традиційно розглядають, як цілковито «інший» тип міжнародного актора. За роки існування ЄС описували як громадянську силу, м'яку силу, а, пізніше, як нормативну силу в міжнародних відносинах» [8,с.і].

Протягом історії було чимало спроб об'єднання Європи на імперських засадах, однак жодна з них не увінчалася успіхом. В той же час, думки про необхідність об'єднання Європи для спільного процвітання займали найвидатніших мислителів та політичних діячів. Епоха глобалізації вимагає принципово нового підходу до побудови взаємин між державами. В умовах замкненої міжнародної системи будь-які імперські стратегії, що характеризуються силовою асиметрією відносин, викликають великий резонанс в усьому світі та ведуть до її дестабілізації. Держави Європейського Союзу обрали інший шлях - досить повільного (порівняно з динамікою сучасного світу) та поступового зближення й інтеграції своїх політичних та економічних систем на засадах рівності, взаємоповаги та спільності цінностей. Лише таким чином: заздалегідь цілковито відмовившись від будь-яких схем та форм домінування чи примусу на користь плюралізму, демократії та толерантності, стало можливим подолання вікових міжнаціональних протиріч та об'єднання в єдиній організації колишніх традиційних ворогів. Необхідно було створити принципово новий підхід до побудови взаємин в регіоні, який би забезпечив рівність та повагу для всіх держав континенту, незалежно від їхнього розміру чи військової могутності. Результатом пошуку форм подібної співпраці стало створення й розвиток Європейського Союзу, що являє собою приклад сучасного життєздатного та перспективного підходу до міжнародних відносин в епоху глобалізації.

Список використаних джерел

1. Европейская империя: ЕС не может ни расширяться, ни отказаться от расширеиияДелектроиий ресурс] / Газета «Коммерсантъ» / Режим доступу: http://www.kommersant.ru/doc.aspx?DocsID=694212

2. Zielonka J. Europe as Empire. The Nature of the Enlarged European Union / Jan Zielonka. - New York: Oxford University Press, 2006. - 293c.

3. Евросоюз - еще не империя, уже не империя/ Виктор ПащеикоДелектроний ресурс] /Диалог.UA / Режим доступу:

http: //dialogs.org.ua / proj ect_ua_full.php?m_id=3188

4. Чи стане Європейський Союз Імперією?/Юрий ТаранДелектроний ресурс] /Диалог.иА / Режим доступу: http://dialogs.org.ua/project_ua_full. php?m_id=3373

5. The next empire/ Robert Соорег Делектроний ресурс] / «Prospect Magazine»/ Режим доступу: http://www.prospectmagazine.co.uk/2001/10/thenextempire/

6. LopaTa R., STaTkus N. Empires, the World Order and Small States / Raimundas Topata, Nortautas Statkus // Tithuanian Foreign Policy Review.- 2005.- № 1-2 (15-16) C, 16-50.

7. Европа як політична ідея/ Герфрід МюиклерДелектроиий ресурс] / Незалежний культурологічний часопис «ї» / Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n50texts/muenkler.htm

8. Profiling Normative Foreign Policy: The European Union and its Global Partners/ Nathalie ТоссіДелектроиий ресурс]/ The Centre for European Policy Studies/ Режим доступу: http://www.ceps.eu/book/ profiling-normative-foreign-policy-european-union-and-its-global-partners

Размещено на Allbest.ru