Концепції "залежності" і "суспільних альтернатив" та моделі глобального розвитку світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепції «залежності» і «суспільних альтернатив» та моделі глобального розвитку світу

Зінченко В.В.

Сучасний світ як єдине ціле, в якому група розвинених західних держав панує на рештою усіх соціальними організмами, вперше з'явився в теоріях імперіалізму, створених на початку XX ст.

Першою була праця Джона Аткінсона Гобсона (1858-1940) «Імперіалізм. Дослідження» (1902). У книзі змальовється картина територіальної експансії європейських держав, а також СІЛА, і встановлення їхнього панування над рештою усього світу. Під маскою здійснення циві- лізаційної місії йде пограбування колоніальних і залежних країн. Автор допускає, що в кінцевому результаті виникне об'єднання західних держав, яке цілком житиме за рахунок народів решти світу. Таким чином, Дж.Гобсон передбачив появу того, що згодом отримало назву імперіалізму та ультраімперіалізму і що стало реальністю в наші дні. Разом з союзом такого типу виникне «жахлива небезпека паразитизму Заходу». «Цей паразитизм породить група промислово-розвинених народів, чиї вищі класи, зібравши багату данину з Азії та Африки, триматимуть під своєю владою величезні маси покірних їм наймитів, не зайнятих вже в землеробстві і промисловості, а виконуючих особисті послуги і другорядну працю у виробничих підприємствах, підлеглих контролю нової фінансової аристократії» [3,с,283]. Цей паразитарний імперіалізм, який відтворив би багато рис пізнішої Римської імперії, усіляко маскуватиме свою сутність. «Але природу, - пише Дж. Гобсон, - не обдуриш; закони її діють усюди, вони прирікають паразита на атрофію, на вимирання і щонайповніше зникнення, - цих законів не уникнути ні народам, ні окремим організмам» [3,с,286]. Виникнення капіталізму відноситься до межі XVIII і XIX століть. Згідно висловлюванню Маркса, «млин створив феодалізм, а парова машина - капіталізм» («Misere de laphilosophie»). Використання парових машин приводить до того, що майстерні і мануфактура перетворюються на величезні фабрики. Ремісники, що володіють власними засобами виробництва, перетворюються на клас найманих робітників, позбавлених власностіна засоби виробництва - пролетаріат. Капіталісти формують правлячий клас, відтіснивши колишню землевласницьку знать. Прихід до влади капіталістів, як правило, супроводжувався «буржуазно-демократичними» революціями. Характерним елементом капіталізму, що розвивається, був колоніалізм. Біля третини англійських інвестицій часів промислової революції мало індійське походження. У цей час Англія завойовує багату Бенгалію і перетворюється на колоніальну імперію.

Теорія імперіалізму була в подальшому розроблена Рудольфом Гильфердінгом (1877-1941) у книзі «Фінансовий капітал» (1910), М.І. Бухаріним (1888-1938) у праці «Світове господарство та імперіалізм» (1915) і В.І. Леніним (1870-1924) в праці «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» (1916). «Як доведено у цій книжці, - писав В.І. Ленін, - капіталізм виділив тепер жменьку (менше однієї десятої частки населення країни, при «найщедрішому» і перебільшеному розрахунку менш однієї п'ятої) особливо багатих і могутніх держав, які грабують, - простою «стрижкою купонів» - весь світ» [4,с.307-308]. І ще: «...Імперіалізм є експлуатацією сотень мільйонів залежних націй малим числом багатющих націй» [5,с.386].

Про експлуатацію купкою західних країн усього іншого світу багато говорила Роза Люксембург (1871-1919) у своїх працях «Накопичення капіталу» (1913) і «Вступ до політичної економії» (1912-1913). «Таким чином, - писала вона, характеризуючи останні століття світової історії, - одна частина світу за іншою, а в кожній частині світу одна країна за іншою, одна раса за іншою потрапляють під панування капіталу, але тим самим нові незлічені мільйони людей піддаються пролетаризації, поневоленню, усім мукам незабезпеченого існування, - одним словом, зубожінню» [6,с.320]. Утворення капіталістичного світового господарства спричиняє за собою збільшення зубожіння, кількості нестерпно важкої, малооплачуваної праці і зростаючої незабезпеченості існування на всій земній кулі, яким і є відповідним накопичення капіталу в руках небагатьох. Капіталістичне світове господарство все більше означає підпорядкування усього людства ярму важкої праці, численних поневірянь і страждань, при повній фізичній і духовній звироднілості, виключно для цілей капіталістичного накопичення. Взагалі, згідно поглядів Р. Люксембург, існування відсталих країн є необхідною умовою буття капіталізму як способу виробництва. З їх зникненням неминуче зникне і капіталізм [7,с.383-384]. Велику увагу виявленню впливу колоніальних і залежних країн на розвиток капіталізму в країнах Заходу приділяв у своїх працях «Імперіалізм» (1926), «Імперіалізм і його критики» (1926) та «Імперіалізм і кризи» (1930) німецький соціал-демократ Фріц Штернберг (1895-1963).

На думку деяких дослідників, класичний капіталізм зникає на початку XX століття у зв'язку з усуспільненням засобів виробництва і переходом їх або в руки держави (соціалістичний проект), або в руки акціонерних товариств (неоліберальний проект'). Aлe багато дослідників вважають, що і в XX-XXI століттях капіталізм зберігає основні свої риси, хоча і зазнає певних змін. Так, наприклад, в розвинених західних країнах держава, профспілки та інші суспільні інститути серйозно впливають на збільшення розміру оплати праці і соціальних відрахувань, неухильно падає число тих, хто працює у сфері матеріального виробництва і збільшується кількість зайнятих у сфері послуг. У той же час власники капіталу переносять виробництво в країни, що розвиваються, - для мінімізації витрат на оплату робочої сили, податкових і соціальних відрахувань. Таким чином, на думку сучасних критиків капіталізму, його експлуататорський характер не змінився.

Концепції залежності, або залежного розвитку, були створені спочатку на матеріалах суспільного розвитку Латинської Америки і лише потім були поширені на весь «третій світ». Основи їх були закладені видатним латиноамериканським економістом Раулем Пребішем (1901-1986). Р. Пребіш був не тільки професором політекономії, але і займався практичною роботою. У 1925-1927 pp. він - заступник директора Державного департаменту статистики Аргентини, у 1927-1930 pp. - директор Економічного інституту, в 1930-1933 pp. - помічник міністра фінансів, у 1933-1935 pp. - економічний радник уряду, в 1935-1943 pp. - директор Центрального банку Аргентини. Саме в цей час Р. Пребіш переконався у тому, що неокласичні економічні концепції мало що надають, а найчастіше взагалі нічого не дають для розуміння економіки як Аргентини, так й усіх взагалі країн Латинської Америки. З 1950 р. по 1963 p. Р. Пребіш був виконавчим секретарем Економічної комісії OOH для Латинської Америки СЕПАЛ (ЕКЛА). Під час керівництва СЕПАЛ (ЕКЛА) ним були розроблені основи власної економічної теорії. Вони були викладені в його праці «Економічний розвиток Латинської Америки і його головні проблеми» (1950). Основні постулати цієї концепції були прийняті і розвинені цілою групою економістів, які працювали разом з ним в СЕПАЛ. Це концептуальний напрям отримав назву сепалізму.

Головне в концепції Р. Пребіша полягало у тому, що капіталістична світова економіка є єдиною цілісністю, абсолютно чітко розмежованою на «центр», який включає декілька високорозвинутих індустріальних держав («центрів»), і «периферію», яку складають в основному аграрні країни. Цериферійні країни знаходяться в економічній залежності від «центру» («центрів»), що перешкоджає їхньому розвиток і обумовлює їхню відсталість. Найважливіша причина відсталості периферії - викачування центрами істотної частини її доходів. З 1964 р. по 1969 р. Р.Пребіш - генеральний секретар Конференції OOH по торгівлі і розвитку (ЮНКТАД). Після завершення діяльності в центральному апараті ООН він знову зайнявся теоретичною розробкою економічних проблем Латинської Америки і «третього світу» в цілому. У 1970-х роках ним було створено декілька нових праць, які були потім зведені в книгу «Периферійний капіталізм: Криза і трансформація» (1981). У цих працях в значній мірі під впливом критики його первинної концепції з боку більш радикально налаштованих дослідників (Т. Дус-Сантуса, P.M. Маріні, Ф.Е. Кардозу та ін.) вона була оновлена і переросла в теорію «периферійного капіталізму». Сутність цієї концепції полягає у тому, що периферійні країни, як і країни, що складають центр, є капіталістичними, але їхній капіталізм якісно відмінний від капіталізму «центрів». Він функціонує і розвивається багато в чому по інших законах. Саме тому неокласичні економічні теорії абсолютно не придатні для його аналізу і розуміння. Специфіка периферійного капіталізму визначає особливий характер всього суспільства.

«Специфіка периферії, - пише Р. Пребіш, - виявляється у всьому - у сфері техніки і споживання, у виробничій структурі, у рівні розвитку і демократизації, в системі землеволодіння і формування надлишку, в демо- шафічному зростанні» [9,с,200]. Тому «руйнуєься міф про те, що ми могли о розвиватися за образом і подобою центрів» [9,с,21]. Розвиток периферійного капіталізму є «відтворенням знедоленості». «Система..., - підкреслює автор, - виключає широкі маси населення, які виявляються приреченими на животіння на дні соціальної структури» [9,с.22]. Фактично периферійним капіталізм є тупиковим варіантом, який не здатний до скільки-небудь істотного прогресу. «Багаторічні спостереження за ходом подій, - підводить підсумки Р. Пребіш, - переконали мене, що глибокі вади, властиві латиноамериканському капіталізму, не можуть бути подолані в рамках існуючої системи. Систему необхідно перетворити» [9,с.21].

Вагома фігура серед сепалістів - Сел су Фуртаду, який під час президентства Жоао Гуларта був міністром економічного планування Бразилії, а потім очолював департамент розвитку ЕКЛА. У своїй книзі «Розвиток і недорозвинення» (1964) він характеризує економіку, що виникла в результаті проникнення капіталізму в регіони з некапіталістичним господарством, як гібридну, що поєднує капіталістичне ядро з архаїчною структурою.

Первинний варіант теорії Р. Пребіша виник ще до краху лінійно-стадіальних концепцій модернізації (моделі неминучого переходу «аграрних» суспільств до «індустріального» під керівництвом «професорів» з «першого світу»), Інші концепції залежності виникли під час кризи останніх - в 1960-і роки. У другій половині цього десятиліття виникла і оформилася концепція, початок якій поклав бразилець Теотоніу Дус-Сантус (Дос Сантос), якому за революційну діяльність довелося двічі втікати, рятуючись від розправи: перший раз у 1966 р. з Бразилії, де він був засуджений військовим трибуналом за «організацію заколоту», другий раз у 1974 р. з Чилі після здійсненого там генералом Аугусто Піночетом військового перевороту. Ця концепція отримала назву депендетизму (від ісп. dependencia - залежність).

Т. Дус-Сантус відзначав, що витоки теорії залежності йдуть від теорії імперіалізму, зокрема від праць В.І. Леніна. Але в нових умовах положення теорії імперіалізму повинні бути розширені і переформульовані. Т. Дус-Сантус виступає з критикою теорій модернізації, які він іменує теоріями розвитку (development). Головний їхній недолік він вбачає в їхньому лінійно-стадіальному характері. «Історичний час, - пише він, - не унілінеарний, і майбутні суспільства не здатні досягти стадій, до яких прийшли суспільства в попередній час» [ 12,p.29J. Ane від ідеї розвитку він при цьому не відмовляється. Він вважає за необхідне створення нових теорії розвитку, які не зводили б його до унілінейного переходу від суспільств одного типу до суспільств іншого, які розглядала б розвиток в масштабах всієї земної кулі. Необхідний облік взаємозв'язків між конкретними суспільствами, а в нашу епоху перш за все існування залежних суспільств і залежного розвитку [ 12,р.59 63].

Депендетисти дорікали сепалістам за те, що для них залежність зводиться до проблем, що виникають у сфері зовнішньої торгівлі периферійних країн, тоді як залежність означає встановлення певних меж і можливостей розвитку залежних суспільств. «Ми бачимо, - писав Т. Дус- Сантус, - що залежність - найважливіша межа соціально-економічної системи слаборозвинених країн. Міжнародне положення характеризується зростаючою взаємопов'язаністю національних економік у світовому масштабі при гегемонії одного або декількох домінуючих центрів, які трансформують цей розвиток (залежний) в акумуляції багатства і влади на свою користь» [ 13,р.34]. У домінуючих країнах така ситуація має свій внутрішній аспект. А цей внутрішній аспект, між іншим, не виражається лише проекцією зовнішніх чинників. Здобувається власна манера - залежний спосіб - участі в процесі розвитку світової капіталістичної економіки.

Таким чином, залежність є специфічним способом капіталістичного виробництва в наших країнах.

Tак депендетисти впритул підійшли до ідеї, що в країнах третього світу існує інший капіталістичний спосіб виробництва, ніж в країнах центру. Відповідно Т. Дус-Сантусом було поставлене завдання дослідження не просто особливостей еволюції залежних країн, а створення «теоріїзаконів внутрішнього розвитку» цих суспільств [13,р.226]. Ця ідея була піддана різкій критиці з боку ряду марксистських ортодоксів, зокрема керівника комуністичної партії Уругваю Роднея Арісменді, який заявив, що концепція Дус-Сантуса не має нічого спільного з марксизмом-ленінізмом. І так як переважна більшість депендетистів вважали себе марксистами, то вони, по крайній мірі формально, відмовилися від цієї ідеї і почали говорити про специфічну комбінацію способів виробництва в Латинській Америці. У процесі подальшого розвитку цього напряму один з депендетистів - бразилець Руй Maypo Маріні створив концепцію «суперексплуатації» трудящих мас периферії в результаті залежності цих країн від центрів.

Дещо пізніше депендетизму, але в тих же самих 1960-х роках, виникла концепція залежно асоційованого суспільства. Її основні фігури Фернанду Енріке Кардозу (у 1994-2002 pp. - президент Бразилії) і чилієць Енцо Фалетто. Ф.Ё. Кардозу спочатку входив до лівореформіст- ського крила сепалистов, очолюваного 3. Фуртаду. Потім він прийшов до ідеї «субкапіталізму» -- деформованого капіталістичного суспільства і потім залежно-асоційованого, або просто залежного капіталізму. Як і Т. Дус-Сантус, Ф. Кардозу пов'язував свою концепцію з теорією імперіалізму, створеною Дж. ToScohom і розвиненою В.І.Леніним. При цьому він підкреслював, що в нашу епоху не тільки продовжують існувати старі, але виникли і нові форми залежності периферійних економік від центральних. У його спільній з Е.Фалетто книзі «Залежність і розвиток Латинської Америки. Досвід соціологічних інтерпретацій» (1971) піддається критиці положення більшості теорій модернізації про те, що недорозвинені країни повторять шлях, який вже пройшли нинішні розвинені держави. Для авторів абсолютно очевидно, що «теоретичні схеми, створені на основі досвіду формування капіталізму в сучасних розвинених країнах, мало корисні для розуміння ситуації в країнах Латинської Америки. Різні не тільки історичний момент, але і структурні умови розвитку і суспільства [10,р.1727]. Недорозвиненість латиноамериканських країн виникла в результаті експансії спочатку торгового, а потім промислового капіталізму Заходу і включення їх в світовий ринок. «Історична специфіка ситуації недорозвинення виникає з відносин між «периферійними» і «центральними» суспільствами» [ 10,р. 16]. Ane хоча автори згодні з тим, що залежні капіталістичні економіки не ідентичні центральними капіталістичними економікам, вони не ставлять собі за мету створити «теорію залежного капіталізму». Вони вважають, що особливих «законів руху» залежної капіталістичної економіки не існує. Потрібно досліджувати специфіку дії загальних законів капіталізму в залежних країнах. Тому вони вважають за краще говорити не про «категорію», або «теорію» залежності, а про «ситуацію залежності» [ 10,р.XXIII]. На відміну від ряду прихильників теорій залежності, які вважали, що залежність виключає економічний прогрес периферійних країн, Ф. Кардозу не вважав залежність і економічний прогрес взаємовиключними явищами [ 11,р.6].

У другій половині 1960-х років в Мексиці виникла ще одна школа економістів і соціологів, що розробляла проблеми залежності. Найкрупніша фігура серед цих вчених - Алонсо Агіляр Монтоверде. Ним була створена концепція капіталізму суброзвитку. Кажучи про Латинську Америку, він писав, що «капіталізм не розвивається тут по класичному європейському зразку. Наші країни ніколи не знали «досконалості» у функціонуванні ринку, ніколи не виявлявся тут процес, який провів би їх від класичного ощадництва і вільної конкуренції до «економічного процвітання» або «суспільства благоденствування», як характеризують інші автори стадію, досягнуту великими індустріальними державами Заходу. Кажучи про «модифікацію» законів капіталізму в латиноамериканському суспільстві, А. Агіляр в той же час не сприймає ідею особливого периферійно-капіталістичного способу виробництва.

Створення концепції залежного розвитку і периферійного капіталізму спочатку як теорії розвитку країн Латинської Америки є абсолютно невипадковим. Перш за все це пов'язано з тим, що майже всі ці країни ще в перші десятиліття XIX в. перестали бути колоніями. Формально вони давно вже були політично незалежними, повністю суверенними державами. Але на ділі всі вони протягом більш ніж сотні років були багато в чому істотно залежними від ряду держав Заходу, перш за все США. І концепції залежності виникли як відповідь на природно виникаюче питання про природу і сутність цієї залежності. Ця залежність була перш за все економічною, що з неминучістю породжувала і залежність політичну.

Творці і прихильники теорій імперіалізму не могли не бачити відмінності між капіталізмом західних країн і капіталізмом в колоніях, напівколоніях та інших залежних країнах. Ane вона трактувалася ними в основному як відмінність між капіталізмом розвиненим, доспілим, неподільно пануючим в країні і капіталізмом що ще виникає, що формується, що ще не підпорядкував собі інші суспільно-економічні устрої. Відносно країн Азії і особливо Африки на південь від Сахари це було багато в чому справедливо не тільки тоді, але і в пізніший час. Ane тільки не відносно країн Латинської Америки. У будь-якому разі в середині XX ст. латиноамериканський капіталізм явно вже не був раннім. Він був там не таким, що формується, а способом виробництва, що цілком склався і при цьому був пануючим. Країни Латинської Америки були на той час безумовно капіталістичними соціоісторичними організмами, але при цьому іншими, ніж держави Заходу. У Латинській Америці існував капіталізм, що склався, зрілий, але істотно інший ніж на Заході. Саме це і зумовило створення латиноамериканськими економістами концепції периферійного капіталізму.

В Азії і особливо в Африці навіть після Другої світової війни головною проблемою були відносини між метрополіями і колоніями. І лише тоді, коли країни цих двох частин світу остаточно звільнилися від колоніальної залежності, для них на перший план вийшли поняття центру і периферії світової капіталістичної системи. І тоді в концепціях залежного розвитку остаточно оформилося поняття про центр. У концепції залежного розвитку в її застосуванні до Латинської Америки під центром перш за все розумілися США. Коли ці концепції почали розроблятися на матеріалі всього «третього світу» під центром почали розуміти систему, яка включає країни Західної Європи, СІЛА і Канаду, а потім і Японію.

He у такій явній формі концепції залежного розвитку почали розроблятися і на Заході. Почалося це ще до 1960-х років. Одним з перших був шведський економіст Р. Мюрдаль. У праці «Світова економіка. Проблеми і перспективи» (1956) він підкреслював, що весь нерадянський світ є інтегрованим економічним цілим. І цей нерадянський світ є не що інше, як класове суспільство в міжнародному масштабі. Жителі розвинених країн утворюють «вищий клас». «У своїй основі, - писав Р. Мюрдаль, - різниця між країнами має риси схожості з відмінностями між класами всередині нації, якщо мати на увазі класи, як вони існували до того, як почалося їхнє швидке розмивання у зв'язку з процесом національної інтеграції в наших сучасних «державах благоденства». У цьому сенсі велика частина решти людства утворює нижчий клас націй, а ряд націй знаходяться у стані проміжного шару людей. По суті, враховуючи рівень життя людей в цих країнах, можна сказати, що термін «пролетаріат» був би доречніший за такого порівнянні в міжнародному масштабі, ніж коли- небудь, або в усякому разі, ніж тепер усередині будь-якої з розвинених країн. Велике пробудження відсталих країн поступово будить серед їхніх народів класову свідомість, без якої суспільне угрупування є аморфним і роз'єднаним» [8,с,479].

Американський економіст Пол Баран (1910-1964), як і Г. Мюрдаль, не користувався термінами «центр» і «периферія». Але він так само як, і Р. Мюрдаль, прийшов до висновків, схожих з ідеєю Р. Пребіша. У своїй роботі «Політична економія зростання» (1957) він відзначав, що система сучасного капіталізму складається з двох секторів, один з яких утворюють високорозвинуті країни, а інший - слаборозвинені. Відсталість третього світу - це неминучий наслідок розвитку світової капіталістичної системи господарства. Високорозвинуті країни експлуатують слаборозвинені і тим самим перешкоджають їхньому розвитку. «Саме у слаборозвинених країнах, - писав П. Баран, - яскраво впадає в очі та головна і часто не брана до уваги межа нашої епохи, що капіталістична система, яка була колись могутнім двигуном економічного розвитку, перетворилася на не менш значну перешкоду на шляху прогресу людства» [2,с,368].

І Г. Мюрдаль, і П. Баран, фактично розділяючи ідеї залежності, самі так свої погляди не характеризували. І якоюсь мірою така позиція властива багатьом західним економістам. Так, наприклад, англієць В. Джордж в книзі «Багатство, бідність і голод: світова перспектива» (1988) навіть прямо відхрещується від теорій залежності. Але це не заважає йому висловлювати погляди, лежачі в їх руслі. «Кінець кінцем, - пише він, - наслідки різноманітних складних взаємин між розвиненими і такими, що розвиваються країнами є чинником, що посилює нерівність, яка існує в світі. Цими взаєминами, а не внутрішніми причинами пояснюється в першу чергу бідність «третього світу» [ 14,р. 184].

Розробка концепцій залежного розвитку в інших, окрім Латинської Америки, частинах «третього світу» почалася пізніше. Для вчених і практиків Азії та Африки не було потреби доводити існування залежності їхніх країн від центру. Це було вже показано латиноамериканцами, які досить детально розкрили і механізми цієї залежності. Зокрема Китай з 1980-х pp. сповідує наступну стратегію розвитку, сформульовану ЦК КПК:

1. На першому етапі - створення незалежної від «світової» капіталістичної імперіалістської системи своєї альтернативної економіки, можливо капіталістичного типу, з опорою на власні сили.

2. Другий етап - розширення зони «своєї» економіки за межі Китаю - формування регіональної зони впливу. По-китайськи це називається «Зростаюча економічна вага Піднебесної прогинає під себе навколишній простір». Це надалі повинно буде неминуче спричинити зміну світового порядку.

3. Третій етап - зміна світового порядку. Т.зв. побудова «етапу достатку» для китайського народу.

Стратегія Китаю за останні 20 років довела свою ефективність. Зараз Китай знаходиться на другій стадії. Зростаючий вплив та економічна потужність Китаю породжує все більший опір світових імперіалістичних еліт і веде до конфлікту. Усвідомлення світовими імперіалістичними елітами того, що Китай не може бути включений у «світову систему капіталізму» як економіка «периферійного капіталізму», робить конфлікт неминучим.

Тому азіатські та африканські фахівці займалися головним чином питанням про те, якими способами позбавитися від цієї залежності, яку політику потрібно проводити, щоб забезпечити прогрес своїх країн, що позначилося і в назвах концепцій, які розроблялися ними.

Однією з них була концепція альтернативного розвитку, яку розробляли індієць Р. Котхарі, бангладешець А. Рахман, індонезієць Соєджатмоко, ланкієць П. Вігнараджа, єгиптянин І.С. Абдулла і багато інших дослідників, у тому числі і з Латинської Америки (Е. Отейсу).

Іншою була концепція опори на власні сили, яка була чітко сформульована на III конференції неприєднаних держав в Лусаці (1970). Між двома названими концепціями немає принципової різниці. Tому багато з тих, хто належали до першої, потім брали участь в розробці другої. Її обгрунтовували і розвивали вчені з Бангладеш (А. Рахман, В. Хак), Індії (А.К. Багчі, Н. Мехта), Шрі-Ланки (П. Вігнараджа), африканський економіст Дж. Омо-Фадака.

Нарешті, можна згадати концепцію нового міжнародного економічного порядку, яка у загальних рисах була сформульована на IV конференції голів держав і урядів неприєднаних країн в Алжірі (1973).

Серед дослідників проблем залежності, які репрезентують країни Азії та Африки, особливо виділяється директор Африканського інституту OOH по економічному розвитку і плануванню в Дакарі (Сенегал) Самір Амін, який в подальшому став прихильником світ-системного підходу. Його перу належить безліч статей і книг, серед яких можна відзначити монографії «Накопичення у світовому масштабі. Критика теорії недорозвиненості» (1970; 1974) і «Нерівний розвиток. Нарис соціальних формацій периферійного капіталізму» (1973; 1976).

Сучасні апологети глобального капіталізму завжди прагнули спростувати концепції залежності. Біл Уоррен в книзі «Імперіалізм: Піонер капіталізму» (1980) назвав теорії залежності «національною міфологією» і заявив, що під впливом західного капіталізму відбувається стрімкий розвиток раніше відсталих країн. Пітер Бергер в книзі «Капіталістична революція. 50 тез про процвітання, рівність і свободу» (1986), всіляко перекручуючи факти і цифри, намагався довести, що не дивлячись на окремі недоліки, країни «третього світу» і живуть не так вже погано, а головне - успішно розвиваються. Немає ніякої необхідності спеціально спростовувати цих авторів. Досить послатися хоч би на книгу професора Нью-Йоркського університету Мікаеля П. Тодаро «Економічний розвиток», яка ось вже два десятиліття використовується як навчальний посібник з економіки третього світу в багатьох країнах світу. Дані, що містяться в ній кажуть самі за себе. Як спростування концепції залежності П. Бергер посилається на приклад економічного розвитку чотирьох «азіатських тигрів»: Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу і Сінгапуру. Так само вважає і П. Штомпка в книзі «Соціологія соціальних змін» (1993). Саме по собі це не досить вагомий довід: і прихильники концепції залежності не виключають, що окремі країни можуть вирватися з відсталості. Але в кінці 1997 р. почалася фінансова криза, яка вщент потрясла економіку не тільки чотирьох «азіатських тигрів», але і т.з. «нових індустріальних країн» Азії: Таїланду, Малайзії, Індонезії. А з 2008 р. кризова тенденція охопила не тільки фінансові, а й загальноекономічні сектори і т.зв. «розвинених» країн та сателітів їхньої неоліберальної моделі («транзитивні» держави постсоціалістичного простору).

Схоже, що збувається прогноз С. Аміна, який ще в 1991 р. писав, що у загальній «перспективі «нові індустріальні країни», є не напівпериферією, що стоїть на шляху перетворення на нові центри, а справжню периферію завтрашнього дня» [1,с,9]. Необхідно враховувати в суспільній еволюції явища соціальної стагнації і навіть регресу. Такі соціори (суспільства) є параформацшними. Вони не здатні до внутрішньої еволюції, хоча можуть бути стабільними і існувати неозоро довгий час, якщо не піддадуться дії ззовні. Параформації фактично тотожні «капіталізму периферії» Валлерстайна, який майже не може стати повноцінним капіталізмом і виключає варіант наздоганяючого розвитку. Ane якщо у Валлерстайна є три соціосистеми: традиційний спосіб виробництва, світ-імперії і світ-економіки, то в глобальному суспільному розвитку - спостерігаємо складну конструкцію з основних формацій марксизму, їх параформацій- них утворень і соціорів зорі людства, якими основоположники марксизму не займалися. Уся ця глобально-соціальна громадина як єдине ціле рухається строго до прогресу по фактично марксистській формаційній схемі, але всередині неї окремі країни і території (соціори) «пустують», застигаючи у гомеостазі параформацій, і навіть дозволяють собі впадати в регрес. Вперед їх штовхають передові і здібні до соціальних змін соціори, які і здійснюють імпульси руху усій цій глобальній системі. Ці імпульсні соціори - не богом обрані народи, джерело їхньої соціальної енергії може переміщуватися, як і ядро в світ-економіці Валлерстайна.

Мільйони людей у світі шукають альтернативу як державному соціалізму, так і ліберальному капіталізму. Процес йде спонтанно. Він висуває теоретиків, які прагнуть пояснити те, що відбувається і соціальну історію людства, практиків, що намагаються глобально і організовано змінити порядок існуючих речей, і тих, хто, особливо не вдаючись ні до того, ні в інше, намагається житии по своїх власних принципах, альтернативних навколишньому соціуму. Йде своєрідна революція повсякденності. Всі ці люди по-різному називають себе, мотивування їх вчинків варіюють, але це броунівський рух неухильно тяжіє до ідеї свободи особистості і самоврядування соціуму у формі і моделях альтерглобалізму та соціального альтернатівізму.

імперіалізм периферійний капіталізм латинська америка

Список використаних джерел

1. Амин С, Будущее социализма // МЭМО. - 1991. - № 7.

2. Баран П. К экономической теории общественного развития. - М.: Иностранная литература, 1960. - 429 с.

3. Гобсон Дж.Империализм. - М.: Издательская группа URSS, 2010. - 288 с.

4. Ленин В.И. Империализм, как высшая стадия капитализма // Полн. собр. соч. Т.27. - С,299-426.

5. Ленин В.И. Замечания по поводу статьи о максимализме // Полн. собр. соч. Т.30.

6. Люксембург Р. Введение в политическую экономию. - М.: Госиздат, 1960. - 294 с.

7. Люксембург Р. Накопление капитала. Т.1-2. - М., Л.: Соцэкгиз, 1931. - 472 с.

8. Мюрдаль Гуииар К. Мировая экономика. Проблемы и перспективы. - М.: Иностранная литература, 1958. - 555 с.

9. Пребиш Р. Периферийный капитализм: есть ли ему альтернатива? - М.: ИЛА РАН, 1992. - 337 с.

10. Cardoso F. Н. and Faletto Е. Dependency and Development in Latin America. - L.: Berkeley etc., 1978.

11. Cardoso F.H. Dependency and Developmentin LatinAmerica //Introduction to the Sociology of « Developing Societies «. Ed. by H. Alawi and T. Shanin. - New York and London, 1982.

12. Dos Santos T. The Crisis of Development Theory and the Problem of Dependence Latin America // Underdevelopment and Development. - The Third World Today. Ed. by H. Bernstein. Harmondsworth, 1976.

13. Dos Santos T. The Structure of Dependence // Readings in U.S. Imperialism. Ed. by K.T. Farm and D.C. Hodges. Boston, 1971.

14. George V. Wealth, Poverty and Starvation: An International Perspective. New York, 1988.

Размещено на Allbest.ru